Війна на Волині проти польської шляхти
Із визвольної війни Волинь вийшла дуже розореною. Більшість населених пунктів було спалено, зруйновано. Кількість населення різко зменшилась, бо багато жителів відступило разом з українським військом за Дніпро і там осіло. Селяни, які залишились, змушені були виконувати великі повинності, зокрема відбувати 5—6 днів панщини на тиждень з волоки. Внаслідок жорстокої експлуатації розорення і зубожіння селян зростало.
Погіршилося і становище міського населення. Нерідко міські жителі відбували панщину, гужову повинність, ремонтували і утримували замки, фортеці тощо. Все це негативно позначалося на розвитку міст, ремесел і торгівлі.
Разом з соціальним польський уряд посилив національний та релігійний гніт населення Волині. Було видано ряд постанов, спрямованих на обмеження прав і діяльності православної церкви. Насильно насаджувався католицизм. Це викликало різкий протест з боку українського населення, яке відмовлялось приймати унію і вело боротьбу за своє соціальне і національне визволення.
Коли на початку XVIII століття на Волинь докотилися хвилі повстання під керівництвом Семена Палія, селянський рух спалахнув з новою силою. Активну участь брали волиняни і в гайдамацькому русі 30-х років XVIII століття, а також у Коліївщині. «Маніфест», розповсюджений козаками 1767 року на Волині, закликав трудящих українців і поляків до спільної боротьби проти шляхти.
Свавілля з боку польської шляхти, жорстока експлуатація і гноблення закріпаченого селянства призвели до повного занепаду Польської держави. Цим скористалися Пруссія, Австрія і Росія, які поділили її одіж собою. У 1795 році за третім поділом Польщі до Росії відійшла майже вся Волинь. На території Волинського і частини Київського воєводств було утворено Волинську губернію, яка складалася з 12 повітів.
Поділи Польщі були реакційним актом. Проте возз’єднання Правобережної України, в т. ч. і Волині, в складі Росії об’єктивно мало прогресивне значення. Воно сприяло економічному і культурному розвитку Волинського краю, зміцнювало братерські зв’язки між українським і російським народами.
Першим випробуванням для волинян після включення Волині до складу Росії була Вітчизняна війна 1812 року.
Наполеон направив проти 3-ї російської армії, яка обороняла Волинь, великі сили. Під тиском набагато переважаючих сил противника російські війська відступили і зайняли оборону на правому березі річки Стиру.
Щоб привернути на свій бік місцеве населення, Наполеон послав на Волинь велику кількість агентів-підбурювачів. Але волиняни не піддались їх агітації і взяли активну участь у боротьбі з завойовниками. Вони подавали російській армії велику допомогу продуктами, фуражем тощо. Волиняни створили кілька загонів ополченців, які пліч-о-пліч з російськими військами боролися з ворогом. Завдяки патріотичній допомозі українського народу та прибуттю з Бессарабії Дунайської армії російські війська незабаром перейшли в наступ, завдали завойовникам великої поразки біля села Ратного і наприкінці вересня 1812 року очистили Волинь від ворожих військ.
Волиняни не підтримали польського повстання 1830—1831 рр., керівники якого зробили спробу поширити його і на Волинь. У березні 1831 року вони направили сюди 8-тисячний корпус на чолі з генералом Дверницьким. Після бою з царськими військами під Боромлем повстанці відійшли з Волині на територію австрійських володінь, оскільки місцеве населення не хотіло підтримувати польську шляхту, яка очолювала повстання. Проте це не означає, що волиняни були солідарні з царським урядом, який розгромив польське повстання.
Трудящі Волині не мирилися з експлуатацією та сваволею поміщиків. У 1848 році селяни Кримного, Дубечного, Рокинь, Глуші, Теклі, Лютні та інших сіл Володимир-Волинського повіту відмовились виконувати панщину і вимагали перевести їх на оброк. Ковельський повітовий стряпчий доповідав, що селяни ладні взятися за сокири. Волинь було оголошено на воєнному становищі, у повсталі села направлено війська.
Щоб обмежити сваволю поміщиків і тим послабити селянський рух, царський уряд в 1847—1848 рр. провів на Правобережжі інвентарну реформу, за якою панщина була обмежена трьома днями на тиждень. Інвентарна реформа, не послабивши кріпосницького гніту, ще більше загострила класову боротьбу. Селяни відмовлялись відробляти панщину, підпалювали поміщицькі маєтки, били панських орендарів і прикажчиків тощо.
Селянська реформа 1861 року здійснювалась на Волині в умовах зростання марсового селянського руху. Селяни відмовлялися йти на панщину, вимагали наділені ня їх землею без викупу. Лише протягом квітня і травня 1861 року у Володимир-Волинському, Луцькому, Ковельському та інших повітах відбулось 75 селянських виступів, 50 з них було спрямовано проти панщини.
Введення уставних грамот на Волині проходило в умовах гострої класової боротьби. З жовтня 1861 по січень 1863 року в 106 селах губернії відбулось понад 100 селянських виступів, які охопили 61 350 чоловік. На 1 січня 1862 року селяни не підписали жодної уставної грамоти. Тоді уряд наказав вводити в дію уставні грамоти примусово. Флігель-ад’ютант Дурново, що прибув на Волинь з необмеженими повноваженнями, покарав 460 селян, що брали участь у виступах. Однак, незважаючи на це, із 1013 уставних грамот, введених у губернії, селяни підписали лише 463.
Польське повстання 1863 року спонукало царський уряд змінити умови селянської реформи в Київській, Волинській і Подільські губерніях. За указом уряду від 30 липня 1863 року тут скасовувалась тимчасова залежність селян, запроваджувався обов’язковий викуп наділів. Викупні платежі зменшувалися на 20 проц. Селяни ставали власниками наділів, розмір яких був встановлений інвентарними правилами 1847 —1848 рр. Указ надавав селянам право порушувати перед мировими посередниками клопотання про повернення їм землі, захопленої поміщиками після інвентарної реформи. Селянам Волинської губернії це дало можливість збільшити фонд надільних земель на 433 815 десятин, або на 35,9 проц. В результаті проведення реформи тяглі селяни одержали на одну ревізьку душу по 3,9 десятини землі, піші — половину цієї норми. У той же час понад 22 тис. поміщицьких дворових селян і бобилів зовсім не одержали наділів, а більш як 9,2 тис. селян — всього до 2-х десятин землі на двір. 71 проц. селян губернії залишився в залежності від поміщиків, що давало Можливість останнім застосовувати різні форми експлуатації селян за користування лісами, пасовиськами тощо.
Порівняну краще були забезпечені землею державні селяни. Вони одержали в середньому по 5,5 десятини на ревізьку душу. Але з 174 498 селянських дворів таких було лише 35 121 двір, серед них близько третини малоземельних, тому і становище державних селян мало чим відрізнялось від поміщицьких. У привілейованому становищі перебивали колоністи, яких на Волині у 80-х роках налічувалося 15 747 дворів. Вони мали на один двір в середньому по 22,3 десятини власної та по З десятини орендованої землі й краще були забезпечені реманентом, худобою, тягловою силою.
Указ 1863 року не змінив характеру реформи. Більша частина землі залишалась у поміщиків. Незважаючи на деяке зменшення викупних платежів, селяни повинні були все ж виплачувати великі суми за землю. Викупна ціна землі у Волинській губернії перевищувала ринкову її вартість на 11,4 процента.
Реформа 1861 року дала поштовх розвиткові капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві. В. І. Ленін відносив пореформену Волинську губернію до першої групи губерній, в яких переважала капіталістична система. В норе-формений період кількість промислових підприємств фабрично-заводського типу в губернії зросла з 64 у 1861 до 296 у 1900 році. Розвиток капіталістичної промисловості розоряв дрібні кустарні підприємства. На початку XX століття на Волині було понад 1,3 тис. верст залізниць. Внаслідок їх будівництва лісові багатства Волині по-хижацькому винищувалися. Тільки за 15 років площа їх зменшилась на 24 проценти.
Капіталізм проник і в сільське господарство. З кожним роком поміщики, впроваджуючи машини, а також прогресивніші форми господарювання, посилюючи експлуатацію селянства, збільшували виробництво хліба, хмелю, картоплі, цукрових буряків, зростало і поголів’я великої рогатої худоби, овець тощо. В губернії було 30 поміщицьких кінних заводів. Одночасно з розвитком капіталістичного сільськогосподарського виробництва значно посилився процес класового розшарування селянських господарств. Кабальні викупні платежі, податки і численні повинності прискорювали зубожіння більшості селян. На 1888 рік у губернії налічувалось уже 34,7 проц. безкінних господарств, у Луцькому і Ковельському повітах — близько 50 проц. Число безземельних зросло з 5,2 проц. у 1861 році до 8,2 проц. у 1900 році.
Про тяжке становище селян Волині в пореформений період свідчать навіть офіціальні матеріали, де зазначалося, що прибутки селянського господарства не задовольняли навіть мінімальних його потреб. Тому селяни змушені були шукати заробітків на стороні або займатися ремеслом.
Боротьба селян проти кабальних викупів переросла у 80—90-х роках XIX століття в боротьбу за землю. З 1866 по 1900 рік у губернії відбулось 215 селянських заворушень.
Незважаючи на те, що у пореформений період Волинська губернія зробила певний крок у розвитку капіталізму, вона залишалась аграрним відсталим краєм. На кінець XIX століття кількість населення губернії зросла порівняно з дореформеним часом на 95,5 проц. і досягла 2980 тис. чоловік, 92,6 проц. з них проживало на селі. З 1823 підприємств, що діяли в 1900 році, тільки 8,6 проц. мали понад 100 робітників. Інші ж були дрібними підприємствами харчової, деревообробної та легкої промисловості, на кожному з них працювало всього по кілька робітників. На всіх підприємствах в той час було зайнято 18 976 робітників. 2694 чол. працювало на залізниці, 77,8 тис. займалися кустарними промислами.
На підприємствах панувала жорстока експлуатація. Робочий день тривав 12 — 16 годин. Середньорічна заробітна плата робітника Волинської губернії у 1900 році становила 98 крб., тобто в 3,5 раза менше, ніж одержував робітник у Катеринославській губернії. Ще меншою була заробітна плата сільськогосподарського робітника. Так, у Володимир-Волинському повіті вона становила 64 крб. на рік для чоловіків та 40 крб. для жінок.
Не в кращому становищі було і селянство. Земля розподілялась дуже нерівномірно. 2587 поміщиків мали 2044 тис. десятин землі, з них 480 — більше ніж по 1000 десятин, а 39 — понад 10 тис. десятин кожний. У той же час 292 387 селянських дворів мали 2299 тис. десятин землі, тобто майже стільки, скільки її мали 2587 поміщиків. Невпинно поглиблювалося класове розшарування селянства. Пересічно на одне куркульське господарство припадало 13 десятин землі, на середняцьке — 4,3, на бідняцьке — 2 десятини. У 1910 році, внаслідок зростання населення, на одного селянина в губернії припадало всього по 1 десятині землі.
Дуже великі суми сплачували селяни по викупних платежах, податках, повинностях тощо. У 1900 році з них стягли 2106 тис. крб. прямих податків, у т. ч, 119 639 крб. заборгованості за попередні роки, змусили відробити 195 811 кінних та 3 186 825 піших днів.