Володимир-Волинський, Володимир-Волинський район, Волинська область
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5
Володимир-Волинський — місто, центр Володимир-Волинського району, розташоване на річці Лузі (притоці Західного Бугу), вузол автошляхів. У місті—залізнична станція на лінії Ковель—Львів. Населення—24 тис. чоловік.
Археологічні знахідки свідчать, що на території міста люди жили в різні історичні епохи: тут виявлено залишки поселень доби міді (III тисячоліття до н. е.), раннього заліза (І тисячоліття до н. е.) і перших століть нашої ери.
Володимир-Волинський відомий як одне з найстаровинніших давньоруських міст Волині. Воно назване іменем його засновника — київського князя Володимира Святославича. Стародавній городок Володимира був розташований у південній частині сучасного міста і мав вигляд неправильного п’ятикутника, укріпленого валами і ровами. Поблизу протікала річка Луга та її притока річка Смоч, які теж захищали городок.
Уперше м. Володимир-Волинський згадується в руських літописах під 988 роком, коли князь Володимир віддав його в удільне володіння своєму синові Всеволоду. Тоді воно стало центром удільного Володимиро-Волинського князівства. Розташований на окраїні Київської Русі, Володимир мав стратегічне значення як західний форпост проти вторгнення іноземних загарбників. Це було одне з найбільших міст Київської Русі. Воно мало досить міцні для свого часу укріплення. На високих земляних валах були збудовані дерев’яні стіни з кількома воротами. За валами розташовувалися передмістя — Завалля, Засмоччя, Залужжя та інші.
В XI—XII століттях в місті були розвинуті ремесла, зокрема виплавлення заліза з болотної руди і виробництво металевих речей (зброї, кольчуг, шоломів, мідних хрестів тощо), гончарство, будівництво як дерев’яне, так і цегляне. Археологічні пам’ятки свідчать про високий технічний рівень ремісників Володимира. Тут навіть виробляли золоті, срібні та емалеві речі, які вивозили в Київ, Чернігів та інші міста. На початку XII століття у Володимирі налічувалося понад 20 тис. жителів.
Після смерті київського князя Володимира Святославича (1015 р.) розгорілася міжусобна боротьба за київський престол. Старший син князя Святополк Окаянний покликав на допомогу польського князя Болеслава Хороброго, який у 1018 році на чолі великого війська вступив на територію Русі і на деякий час захопив Київ. Повсталий народ вигнав його. Повертаючись до Польщі, Болеслав Хоробрий загарбав волинські землі, в тому числі й м. Володимир. Лише в 1031 році їх відвоював київський князь Ярослав Мудрий. У 1199 році Володимир ввійшов до складу і став столицею Галицько-Волинського князівства, яке утворилося в результаті об’єднання волинських і галицьких земель князем Романом Мстиславичем.
За роки князювання цього видатного державного діяча та його сина Данила Романовича Володимир став одним з найкращих і найбільш упорядкованих руських міст. Відвідавши Володимир у 1231 році, угорський король Андрій, який побував у багатьох країнах Європи і Азії, був надзвичайно вражений його красою.
Розташування Володимира на вигідному водному шляху (Балтійське море — Вісла — Західний Буг — Дністер — Чорне море) сприяло розвитку торгівлі. Для розвантаження і навантаження суден у місті були обладнані спеціальні «увози». Через Володимир пролягав шлях, що зв’язував Русь з Польщею: Київ —Луцьк — Володимир —Краків —Битом —Ополе —Вроцлав. Важливе економічне значення мала також дорога, яка сполучала Володимир з польським містом Торунем. У XII — XIII століттях Володимир став одним із значних центрів торгівлі Русі з країнами західної Європи.
Досить високого рівня досягла у стародавньому Володимирі культура. В місті при єпіскопській кафедрі існувала школа, відкрита, ймовірно, після 992 року, коли була створена єпархія. Видатний літописець Нестор приїжджав у Володимир «смотрения ради училищ и наставления учителей».
У XII столітті в місті склалася своя архітектурно-мистецька школа, тісно пов’язана з архітектурою Придніпров’я. Про це свідчать Успенський собор, побудований у 1157—1160 рр. за часів князювання Мстислава Ізяславича, і розкопані в урочищі Федорівщині залишки великої церкви. Обидві споруди за планом повторюють Успенський собор Києво-Печерської лаври. Своєю архітектурою собор у Володимирі подібний до київських і чернігівських культових споруд, що є одним із свідчень єдності і зв’язків руських земель після розпаду Київської Русі. До кінця XII— початку XIII століття належав і великий чотиристовповий храм, фундамент якого розкопав професор М. Каргер у 1958 році. Видатним пам’ятником архітектури кінця XIII — початку XIV століття є Василівська церква-ротонда, що, як вважають дослідники, не має прямих аналогій у світовій архітектурі.
Володимир був одним із визначних центрів давньоруського літописання. До наших днів зберігся Галицько-Волинський літопис, який перероблявся і доповнювався при князі Васильку Романовичу. Місто відігравало визначну роль у поширенні православ’я у всій Південно-Західній Русі. Князь Володимир Василькович не лише свої церкви забезпечив книжками, для чого наказав купляти й переписувати їх, але й сам переписав кілька «апостолів», один з яких передав у княжий монастир св. Апостолів під Володимиром. Князь переписав також євангеліє і відправив його в перемишлянську спіскопію. Надсилав він євангелія і в Луцьк та Чернігів.
Великого удару розвитку продуктивних сил і культури міста завдала монголо-татарська навала. Було знищено багато матеріальних і культурних цінностей. Татари захопили Володимир у 1240 році «копієм», тобто штурмом, майже повністю зруйнували його. Населення чинило стійкий опір ворогові. На території Володимира та його околиць археологи виявили місця, де серед вугілля і уламків безладно лежали порубані скелети людей, черепи з вбитими в них цвяхами, що свідчить про трагедію, пережиту жителями стародавнього міста.
Незважаючи на терор, безперервні грабежі, що їх чинили монголо-татарські загарбники, життя у Володимирі, як і в інших містах, поступово відроджувалося, почали зводитись міські укріплення. Але в 1259 році на Волині з’явилося велике монголо-татарське військо на чолі з воєводою Бурондаєм, послане сюди золотоординським ханом, щоб ліквідувати незалежність Галицько-Волинської Русі. Бурондай поставив вимогу перед князем Данилом Галицьким зруйнувати оборонні укріплення ряду міст, у т. ч. й Володимира, і той змушений був виконати цей наказ. У 1283 році спустошливий напад на Володимир учинив хан Телебуга.
В середині XIV століття литовські феодали, скориставшись з усобиць у Золотій Орді, посилили наступ на українські землі. В 1340 році литовський князь Любарт Гедімінович захопив Володимир, але вже в 1349 році містом оволодів польський король Казимир III. Після його смерті в 1370 році Західна Волинь з Володимиром відійшла до Литви. Однак боротьба між Польщею і Литвою за ці землі не припинялася. Так, у 1431 році польські війська захопили Володимир, спаливши і пограбувавши його околиці. 26 серпня цього ж року противники уклали перемир’я, за яким Володимир-Волинський повіт знову відійшов до Литовського князівства. З того часу і аж до укладення Люблінської унії 1569 року Володимир перебував у складі Литовської держави.
Феодальні війни і татарські набіги затримували економічний і культурний розвиток міста. Так, у 1469 році заволзькі татари вчинили розбійницький напад на Волинь, спустошили околиці Володимира. В 1491 році вони знову вторглись на Волинь, спалили Володимир, убили і взяли в полон багато жителів. З кінця XV століття почалися наскоки кримських татар. Від них місто потерпіло два рази — в 1495 і в 1499 роках.
Проте щоразу, як тільки відходили ворожі орди, жителі починали відбудовувати рідні оселі. Як і раніше, розвивалися ремесла і торгівля. У 70-х роках XVI століття у Володимирі платили податок 70 ремісників, було 24 крамниці. На початку XVII століття в місті існувало 10 ремісничих цехів, у яких об’єднувалися ремісники більш як 20 професій: кравці, кушнірі, столярі, ковалі, шевці, лимарі, хлібники, гончарі, каменярі, м’ясники, теслярі, бондари та інші. Міські торговці мали свої цехи. Більшість ремісничих виробів продавалася місцевому населенню, частина — купцям.
Незважаючи на іноземний гніт і спустошливі напади татар, культура в місті досягла досить високого на той час рівня розвитку. Про це свідчить хоча б той факт, що в XVII столітті тут існувала друкарня. Книги з Володимира вивозили навіть на Закарпаття і обмінювали там на корів, овець тощо.
У зв’язку з дальшим розвитком ремесла й торгівлі посилювалось класове розшарування міського населення. Купецько-лихварська верхівка, яка виділилася в місті наприкінці XV століття, добилася самоврядування за магдебурзьким правом х, що було потім підтверджено королівськими грамотами в 1509, 1570 і 1774 роках. Самоврядування, проте, мало обмежений характер, оскільки королівському старості належало право верховного суду в усіх важливих кримінальних справах. Він міг скасувати будь-яке рішення магістрату. У політичному житті брала участь заможна міщанська верхівка, а бідноту не допускали до управління містом. Вона лише виконувала різні повинності і платила податки. Так, у 1532 році королівською грамотою на міщан Володимира був накладений обов’язок платити помірне і мостове для укріплення і утримання фортифікаційних споруд. Утримання замку, старости і його слуг цілком лягло на плечі міщан. Вони мусили вартувати біля старостинської казни і в’язниці, з’являтись на облаву під час полювання старости і постачати харчі його сокольничим, надавати житло старостинським слугам тощо. Міські ремісники поставляли старості та його челяді взуття, одяг, зброю, а також виконували всі роботи на замовлення замку. Відбували повинності на користь замку і селяни навколишніх сіл. Вони постачали, головним чином, продукти і робочу силу. В XVI столітті замку належало 30 сіл, у тому числі Литовеж, Грибовиця, Низкиничі та інші.
Великим феодальним власником була володимирська єпіскопська кафедра. В 1593 році був складений її опис, з якого видно, що єпіскопській кафедрі належали 2 містечка — Квасів і Озеряни, 31 село, в тому числі Хрипаличі, Микуличі, П’ятидні, Дорогиничі, Тишковичі, Шистів, Щенятин та інші, 11 рибних озер, а також окремі двори й дворища.
Особливо посилився соціальний і національний гніт, коли за Люблінською унією 1569 року Володимир перейшов під владу Польщі. Після Брестської церковної унії 1596 року, одним з ініціаторів якої був володимирський епіскоп Іпатій Потій, почалося гоніння на православне міщанство. Для поширення і утвердження уніатства при Успенській церкві у Володимирі була заснована уніатська школа.
Маючи підтримку уряду, католицьке духовенство запроваджувало унію методом жорстокого примусу і насильства. Католицько-уніатський патриціат всіляко принижував українське населення, закривав православні церкви, переслідував православних купців. Так, у 1635 році жителі міста скаржилися на володимирського уніатського епіскопа І. Баковецького, що він організував напад на їх обоз з товарами, споряджений в м. Торунь. У місто прибували єзуїти, для яких у 1755 році збудували костьол.
Міська біднота Володимира, як і трудящі маси всієї країни, вела наполегливу боротьбу проти феодальної експлуатації і національного гноблення. Часто від скарг вони переходили до відкритих виступів. Так, у 1571 році, коли в місті перебував ковельський урядник князя Курбського, жителі, зібравшись на дзвін, напали на урядника і його челядників, а потім переслідували їх аж до с. Овадного. В 1601 році митрополит Іпатій Потій скаржився в міський суд на те, що володимирські міщани жорстоко побили возного, який прибув виконувати його наказ — вивести з церкви св. Василія православного священика. Жителі Залужжя, одного з передмість Володимира, в 1612 році не допустили членів соборного капітулу Успенської церкви орати церковне поле, заявивши, що вони самі засіватимуть цю землю. Боротьба селян і міщан проти католицької церкви і вищого уніатського духовенства була у своїй основі боротьбою проти феодалізму.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5