Володимир-Волинський, Володимир-Волинський район, Волинська область (частина друга)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5
Широкого розмаху набрали виступи трудящих під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Після перших успіхів селянсько-козацького війська повстали на боротьбу проти шляхти і трудящі Волині. В серпні 1648 року селяни навколишніх сіл захопили Володимир. До них приєдналися жителі міста. Разом вони напали на маєток шляхтянки Дуніної-Вольської в с. Дубниках, вирубали ліс, забрали майно, змолотили і вивезли хліб. Селяни й міщани передмістя Плебанівки напали і спалили хутір Острівець шляхтича Іловського.
Польський уряд жорстоко розправлявся з повсталими. В 1653 році польські жовніри зруйнували і спалили багато будинків у Володимирі. Ще більших руйнувань зазнало місто в 1658 році. Великої шкоди завдавали й грабіжницькі наскоки татар. Почалися голод, епідемії. Люди, втративши оселю і майно, розбігалися. Частина з них тікала на Запоріжжя або переселялась на Лівобережну Україну. Місто, яке раніше славилося розвитком ремесел, почало занепадати.
За Андрусівським перемир’ям 1667 року Володимир залишився в складі Польщі. Грабіжницька політика і утиски польської шляхти стримували розвиток продуктивних сил. Згідно з люстрацією 1765 року в місті існували цехи: кушнірський, кравецький, пекарський, шевський, різницький, ковальський. Вони об’єднували ремісників відповідного фаху і мали певні обов’язки щодо оборони міста. Пекарський цех мав майстерні для виробництва мила, свічок, крохмалю. В місті проживали й інші ремісники, зокрема слюсарі, годинникарі, каретники, ливарники. Проте їх було небагато, своїх цехів вони не мали, а входили до ковальського цеху. Люстрація 1789 року засвідчила економічний занепад міста. Зменшилася кількість населення. Деякі ремісничі цехи розпалися, торгівля занепала, закрився цегельний завод. Населення зубожіло і не могло платити державні податки. Місто не мало навіть своєї ратуші. Урядові установи розміщалися частково в монастирях, частково в приватних будинках. Дерев’яний замок за кілька років перед люстрацією був розібраний. Загальний економічний та політичний занепад Речі Посполитої не міг не позначитися і на стані м. Володимира.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Володимир, у числі інших західно-волинських міст і сіл, був приєднаний до Росії, перейменований на Володимир-Волинський і став повітовим центром новоутвореної Волинської губернії.
Грізний 1812 рік не обминув і Волині. Польські магнати, яким Наполеон обіцяв Правобережну Україну, стали його союзниками. Тому, коли французька армія вторглася в Росію, Володимир-Волинський 17 серпня 1812 року захопили польські війська. Окупанти грабували населення і завдали великої шкоди місту. Польський генерал Косинський оголосив про приєднання Володимира до Варшавського герцогства, але восени 1812 року російські війська під командуванням генерала Булатова вибили загарбників з міста.
Криза феодально-кріпосницької системи в Росії в другій чверті XIX століття супроводилась посиленням суспільно-політичного руху. 17 листопада. 1830 року вибухнуло польське визвольне повстання, очолюване польською шляхтою, яка боролася за відновлення Польської держави в межах 1772 року. Частина населення Володимира-Волинського, поляки за походженням, взяла участь у цьому повстанні. В 1831 році загони польських повстанців під керівництвом Стецького захопили місто. Але невдовзі царські війська розбили загони, що діяли на Волині, і витіснили повстанців з Володимира-Волинського. В 1861 році у зв’язку з посиленням національно-визвольного руху в Царстві Польському тут відбулась маніфестація польського населення, в якій брали участь і українці — ремісники, учні, селяни. В спільній боротьбі проти царизму міцніла дружба двох народів — польського і українського.
Промисловість у місті була розвинута дуже слабо. Так, у 1886 році за обсягом виготовленої промислової продукції, вартість якої становила всього 4,6 тис. крб., Володимир-Волинський посідав останнє місце у Волинській губернії. Тут діяли кілька дрібних кустарних підприємств з невеликою кількістю робітників. Місто славилось своїм гончарним промислом. При магістраті до 70-х років XIX століття існувала навіть цехова управа гончарів.
Народна освіта у Володимирі-Волинському, як і взагалі на Україні, була повністю в руках духовенства. Довгий час у місті не існувало ніяких світських навчальних закладів, і лише 1869 року тут відкрито двокласне міське училище, а на початку XX століття — дві гімназії — чоловічу й жіночу, де вчилися переважно діти заможної верхівки. Основна ж маса населення лишалась неписьменною.
За даними всеросійського перепису населення 1897 року у Володимирі-Волинському налічувалося 9 883 жителі, в тому числі міщан — 7329, селян — 1466, дворян — 473, духовенства — 105, купців — 52, осіб інших станів — 402, іноземних підданих — 56 чоловік. Національний склад населення був строкатий. Перше місце щодо кількості тут посідали євреї, друге — українці, жили також росіяни, білоруси, поляки, німці, татари та інші.
На початку XX століття, особливо в період промислового піднесення (1910 — 1913 рр.), в економіці міста відбулися певні зрушення, виникли нові підприємства, збільшилася кількість робітників. Цьому значною мірою сприяла побудована в 1908 році залізниця, що з’єднала Володимир-Волинський з Ковелем. У 1913 році, напередодні першої світової імперіалістичної війни, у Володимирі-Волинському працювали 2 цегельні заводи (на одному з них було 50 робітників, річний оборот становив 50 тис. крб.), З парові млини із загальною кількістю робітників 42 чоловіка, пивоварний завод, екіпажна і черепична майстерні, лісопильний і чавуноливарний заводи, а також невеликий завод сільськогосподарських машин, що випускав молотарки, віялки і плуги.
Характерною особливістю економіки дореволюційного Володимира-Волинського була наявність великої кількості ремісничих майстерень, де нерідко, крім самого господаря, працювали 1—2 робітники або учні. В 1911 році в місті налічувалося 4484 ремісники, в яких було 2368 робітників і 2601 учень. Найбільш численними серед ремісників були групи шевців, кравців, бондарів, ковалів, пічників, штукатурів і мулярів. Жило також багато дрібних торговців, які тримали невеликі крамнички. Звичайно, ні про який благоустрій міста не могло бути й мови. До 1907 року навіть не брукували вулиць, лише на центральних вулицях прокладали дерев’яні тротуари у дві-три дошки.
Нечисленність робітничого класу, розпорошеність його гальмували розвиток масового революційного руху. Все ж, коли в країні на початку XX століття почала складатися революційна ситуація, хвиля революційних виступів захопила і Володимир-Волинський. У жовтні 1904 року в місті відбулася політична демонстрація, учасники її вигукували лозунги: «Геть Миколу-дурня!», «Геть капіталістів!», «Хай живуть соціалісти!», «Хай живе 8-годинний робочий день!».
Бурхливі події першої російської революції 1905—1907 рр. зумовили пожвавлення революційної боротьби на Волині, втому числі і у Володимирі-Волинському. На початку 1905 року в місті була створена соціал-демократична група, яка підтримувала зв’язок з такими ж групами в інших містах Волині, а також з більшовицькими організаціями Петербурга, Москви, Києва. 20 квітня 1905 року під керівництвом соціал-демократів застрайкували підмайстри, що працювали у ремісників-столярів. Вони вимагали скорочення робочого дня, який тривав влітку від 6-ї години ранку до 8-ї години вечора, а взимку — від 8-ї ранку до 12-ї години ночі. 25 липня 1905 року припинили роботу робітники цегельного заводу Ф. Мартенса, вимагаючи збільшити плату за виготовлення тисячі штук цегли з 60 до 75 копійок. Страйк тривав 10 днів, але управління заводу відмовилося задовольнити вимоги робітників.
Розташування Володимира-Волинського поблизу кордону сприяло тому, що він став пунктом переправки в Росію революційної літератури. Так, 14 квітня 1905 року поліція захопила тут два тюки різних книг і брошур, що надійшли з-за кордону. Серед них були: «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Наймана праця і капітал», «Класова боротьба у Франції» К. Маркса, «Революція і контрреволюція в Німеччині», «Селянське питання у Франції і Німеччині» Ф. Енгельса, «До сільської бідноти», «Лист до товариша про наші організаційні завдання» В. І. Леніна, твори А. Бебеля та інші. 14 грудня 1905 року в місті були розповсюджені соціал-демократичні прокламації «От матроса к солдату», які закликали солдатів приєднатися до визвольного руху, що охопив усю країну.
Коли розпочалася перша світова війна, більшість населення виїхала на схід, У Володимирі-Волинському розташувалися військові підрозділи Бородінського полку, солдати якого 3 серпня 1914 року хоробро захищали місто від австрійських військ, що просувалися з Порицька. В 1915 році, коли після Горлицького прориву російська армія, зазнавши поразки, відступала на схід, восени австро-німецькі війська захопили Володимир-Волинський і перебували тут більше трьох років.
Після краху австро-німецької окупації наприкінці 1918 року влада в місті перейшла до петлюрівців, а на початку 1919 року його окупували білополяки. Для боротьби проти петлюрівських банд і польських окупантів на Волині був організований партизанський загін, до складу якого входили і жителі Володимира-Волинського. Наприкінці 1919 року загін підійшов до міста, але мусив відступити, оскільки польське командування виставило проти нього значні сили. Біля с. Зимного відбулася сутичка між ним і польськими військами, після чого партизани відступили до м. Клевані. В 1920 році загін влився в Новгород-Сіверський полк 44-ї дивізії Червоної Армії, що успішно просувалася на захід.
Війна і грабежі, вчинені австро-німецькими військами, а потім петлюрівцями та білополяками, призвели до того, що в місті не вистачало продовольства і товарів першої потреби, зростала дорожнеча. Це викликало незадоволення трудящих. Володимир-волинський повітовий староста у своєму звіті зазначав, що серед населення ходять чутки про великі успіхи більшовиків і воно негативно ставиться до мобілізації в петлюрівську армію. 2 червня 1920 року робітники-залізничники розбили вагони і забрали 300 пудів борошна. Місто чекало Червону Армію, яка вже наступала, переслідуючи польських загарбників.
Частини 44-ї стрілецької дивізії під командуванням І. Н. Дубового 7 серпня 1920 року визволили Володимир-Волинський від білопольських окупантів і петлюрівців. У місті було створено революційний комітет, куди ввійшли Холодов (голова), Бондаренко і Жуков. При ревкомі існували відділи: земельний, житловий, охорони здоров’я, народної освіти, народної міліції та інші. В повіті виникло 22 ревкоми.
Трудящі міста й повіту з радістю зустріли встановлення Радянської влади і добровільно вступали в ряди Червоної Армії, яка принесла їм свободу. Так, повітовий володимир-волинський військовий комісар писав до губернського військового комісаріату: «У зв’язку з тим, що часто з’являються особи для запису добровольцями на фронт, прошу вислати наряд для відправки їх у військові частини».
На початку вересня 1920 року через Володимир-Волинський проходили частини Першої Кінної армії, які направлялись у район Грубешева і Замостя. 7 вересня в місті відбувся мітинг однієї з частин Першої Кінної, в якому взяли участь міські жителі. На мітингу були присутні С. М. Будьонний і К. Є. Ворошилов.
Але незабаром на фронті склалася несприятлива для Червоної Армії обстановка. Скориставшися з цього, білопольські й петлюрівські війська перейшли в наступ і 13 вересня 1920 року знову захопили Володимир-Волинський. За Ризьким мирним договором, укладеним у березні 1921 року, місто лишилося під владою буржуазно-поміщицької Польщі. Для трудящих настали тяжкі часи соціального й національного гніту і політичного безправ’я.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5