Берегове, Берегівський район, Закарпатська область
Берегове — місто, районного підпорядкування, центр Берегівського району. З півночі та південного сходу місто оточують вкриті виноградниками височини вулканічного походження. Місто пересікає канал Верке, який з’єднує річки Боржаву і Латорицю. Через Берегове проходить залізнична лінія Чоп — Солотвина, а також шосе Ужгород—Рахів. Віддаль до Ужгорода — 70 кілометрів. Населення— 27,5 тис. чоловік.
На території Берегового виявлено залишки пізньопалеолітичної стоянки (понад 12 тис. років тому), поселення епохи неоліту (IV—III тисячоліття до н. е.), доби пізньої бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.), часу гуннів (IV—V століття), поселення слов’ян X—XI століть.
Зайнявши наприкінці X століття закарпатські землі, угорські феодали почали будувати тут свої опорні пункти, одним з яких в XI столітті стало новозасноване місто Лампертсас, або Лупрехтсас. Дещо згодом воно одержало назву Берегсас (слов’янська назва жупи—Берег).
У 1241 році орди хана Батия настільки спустошили місто, що угорський король змушений був переселити сюди нових поселенців і надати жителям ряд привілеїв: право вільного пересування, користування лісом, а з 1247 року — вільної торгівлі по суботах. У 1342 році Береговому було надано статут королівського міста. Пізніше Берегове одержало право користування печаткою. Проте надані права постійно порушувались, черговими володарями міста — сербськими, трансільванськими князями, угорськими магнатами; становище населення міста погіршувалося.
У 1271 році місто стало центром Березької жупи. Адміністративним та судовим органом Берегового була рада, на чолі якої стояв староста і 15 радників, яких обирало заможне міщанство за списком, погодженим з управителем домінії.
Переважну більшість населення Берегового складали залежні від феодалів селяни з наділом — йоббаді, желяри і напівжеляри. Це була найбільш визискувана, безправна частина населення. Селяни змушені були відбувати панщину та інші повинності, платити землевласникам натуральну данину, десятину з вина і зерна, сплачувати різноманітні податки на користь феодала і держави.
У 1649 році у Береговому було 127 дворів, 353 чол. населення, у т. ч. 170 селян з наділом, 72 желяри і 37 ремісників. До XVIII століття переважна більшість населення Берегового займалася сільським господарством, починаючи з XVII століття в місті зростає число ремісників і торгівців. Перша згадка про ремісничий цех шевців відноситься до 1446 року. Ремісники, що об’єднувалися в цехи, шили взуття, одяг, обробляли шкіри, виробляли гудзики, стрічки тощо. Жваво розвивалося у Береговому і гончарство. В 1680 році в місті було 11 кравців, 19 шевців, З бондарі, 4 гончари, 5 ковалів, 5 кушнірів та інші.
Вже в XIII—XIV століттях Берегове було значним торговельним центром. З розвитком ремесла в Береговому починають періодично провадитись великі ярмарки, на яких продавалися хліб, худоба, господарські товари, одяг тощо. На ярмарки привозили товари з Угорщини, Галичини, австрійських міст. Часто ярмаркове мито йшло на користь володарів Мукачівського замку.
Отже, Берегове, починаючи з XVII століття, поступово перетворювалося на ремісничий і торговельний центр. Та феодальна залежність і великі повинності спричиняли до зубожіння основної маси населення міста. Негативно впливали на розвиток Берегового і різні військові побори.
Непривабливим був зовнішній вигляд міста. Воно потопало в болоті, більшість будинків мала жалюгідний вигляд. Тісні хати міщан та ремісників мало чим відрізнялися від селянських. Лише деякі будинки, що належали феодалу, купцям та духовенству, виділялися своїм багатством і оригінальною архітектурою.
Пригноблювані народні маси Берегового не мирилися з феодально-кріпосницьким гнітом. Однією з поширених форм протесту жителів міста було подання скарг королю та королівському намісництву на утиски власників Мукачівського замку і їх управителів. Так, у 1568 році жителі Берегового скаржились на те, що всупереч королівським привілеям власники Мукачівського замку вимагали від міста утримання солдатів.
У 1612 році власник Мукачівського замку граф Естергазі пограбував Берегове, забравши понад 100 бочок вина. Коли жителі міста поскаржились на це королю, Естергазі послав у Берегове солдатів.
Міщани змушені були переховуватися в горах.
Пізніше власники Мукачівського замку — трансільванські князі Бетлен Габор, Юрій Ракоці, Імре Текелі, хоч і надавали Береговому деякі привілеї, але постійні феодальні війни з іншими магнатами та суперечки з сусідньою Польщею приводили до розорення населення та пограбування міста. В 1566 році місто спустошили татарські полчища. У 1657 році Берегове було спалене військами польської шляхти.
Наприкінці XVII століття Трансільванське князівство потрапило під владу Габсбургів, що привело до дальшого погіршення становища населення Берегового. Боротьба проти феодального гніту загострюється. У 1514 році, в період селянської війни під керівництвом Дєрдя Дожа, в місті неодноразово виникають заворушення. Активну участь брали жителі міста і в національно-визвольній боротьбі проти Габсбургів під керівництвом Ференца II Ракоці в 1703—11 роках. Характерно, що цей рух почався саме в Березькій жупі. 21 травня 1703 року під керівництвом Томаша Есе виступили селяни сіл Вари і Тара. Повстанці рушили на Берегове. Розгромивши під селом Добросіллям загін комітатських ратників, вони вступили в місто, де були гостинно зустрінуті міщанами. На міській площі, названій згодом іменем Ракоці, були вперше розгорнуті бойові прапори куруців. Жителі міста разом з селянами навколишніх сіл приєдналися до повстанців. Після розгрому повстання в 1711 році Берегове було позбавлене прав міста, в 1728 році воно стало власністю австрійського графа Шенбор-на-Бухгейма.
Під владою Мукачівської домінії графа Шенборна становище жителів Берегового мало чим відрізнялося від становища кріпаків. Лише в середині XVIII століття берегівчани почали викуповувати свої повинності за гроші. В 1749 році жителі міста уклали з домінією угоду про те, що вони щорічно виплачуватимуть їй по 700 форинтів за користування мостами та шляхами.
Серед жителів міста проходить майнове розшарування. В 40-х рр. XVIII століття виноградниками в Береговому володіли 286 дворів, яким належало 359 копашів. З них лише 12 дворів мали виноградники розміром від 2 до 7 копашів. Решта ж володіла наділами до 1-2 копашів. На початку XIX століття третина земельних наділів, у т. ч. й виноградників міста, перейшла у володіння Шенборнів.
Виноградники, що належали феодалам, селяни обробляли за мізерну плату, що становила 10—12 крейцерів на день. Так, у 1789 році 292 берегівських жителі відробили на виноградниках графа Шенборна 3633 дні за 805 форинтів 16 крейцерів. Міським жителям заборонялося виробляти горілку, варити пиво, продавати спиртні напої.
Рух проти феодалів вилився у судовий процес міста з домінією, який тривав, починаючи з 1752 року, майже 100 років. Судова тяганина коштувала мешканцям міста великих грошей, але не дала позитивних наслідків, претензії Шенборнів були узаконені. За угодою 1814 року між Шенборном і міськими властями, всіх берегівчан було оголошено «хазош-желярами», які були зобов’язані платити данину своєму феодалу з будинку і присадибної ділянки (по 1 форинту). Кожен мешканець повинен був щороку відробити на полях або виноградниках феодала 18 днів (або заплатити відкуп за кожний день по 10 крейцерів), внести домінії десятину від урожаю зернових та винограду. Найбільше від феодальних поборів страждала бідніша частина населення міста, яка втрачала землі та виноградники. Надзвичайно тяжким становище населення Берегового було у 1787—88 роках, коли через неврожай у місті лютував голод. У 1813 році міське управління у скарзі до королівського намісництва писало про свавілля управителя Мукачівської домінії, який «…намагається забрати наші позиції і в ремеслі, і в землеробстві, щоб довести нас до повних злиднів… Місто зовсім послаблено»,— зазначалось у скарзі.
На початку XVIII століття в Береговому налічувалось 12 цехів, що були відомі ще з часів середньовіччя. За переписом населення 1820 року у Береговому було 364 ремісники, в 1839 році — 390.
Берегівські гончарі були вмілими майстрами по виготовленню полива, кахлю, черепиці, череп’яного посуду, що оздоблювався ліпним орнаментом. Частину виробів ремісники виготовляли на замовлення, багато товарів збувалося на місцевому ринку.
На початку XIX століття в місті значно збільшилась кількість ярмарків. У 1824 році Берегове дістало право проводити ярмарки 12 разів на рік. Розмір товарообороту на цих ярмарках видно з обсягу ярмаркового мита, що збиралось міським управлінням. У 1828 році було зібрано 1267 форинтів 36 крейцерів, у 1832 році — 1655 форинтів 40 крейцерів.
Розвиткові торгівлі в місті багато шкоди завдавали феодали та їх управляючі, які забороняли міщанам торгувати тими чи іншими товарами, конфісковували ремісничі вироби, підвищували ціни на власні товари тощо. Так, Шенборнівська домінія заборонила жителям міста торгувати вином протягом півроку. Жителям міста, які мали виноградники за його межами, домінія взагалі забороняла продавати вино в Береговому. Мешканці міста продовжували нести видатки на військо. Так, у 1826 році берегівські міщани заплатили 1886 форинтів 43 крейцери військового податку.
Про неймовірно важку панщину та інші утиски берегівчани писали у 1829 році в одній із своїх скарг: «Через наше місто лежить шлях до Галичини, Марамарощини, Саболчської жупи. По ньому проходять війська і завжди зупиняються в нашому місті. Ми мусимо давати їм приміщення і продукти харчування. За це нічого не платиться. Жупа розпочала великі будови: будинок для офіцерів, аптеку, тюрму. Нас виганяють на перевезення будівельних матеріалів та інші роботи. Жителі, які мають виноградники, не можуть їх обробляти, бо на нашій шиї сидить граф Шенборн. Його приказчики завжди женуть людей на різні роботи, надокучають нам».
Одним із проявів боротьби між міською біднотою і заможною верхівкою був виступ міщан проти міських властей у 1840 році. Біднота ввірвалася в будинок міського управління і провела збори, на яких було обрано нове міське управління-Багатії звернулися до жупного управління з проханням покарати бунтівників.
Звістку про революцію 1848—1849 рр. в Угорщині населення Берегового зустріло з великим піднесенням. Зразу ж після запитання постанови голови угорського революційного уряду від 17 березня 1848 року про створення національної гвардії було подано 60 заяв добровольців. Протягом кількох днів берегівський загін національної гвардії значно збільшився і 14 червня 1848 року був відряджений в розпорядження 10-ї угорської дивізії в м. Надькалло. Через 6 днів після початку революції Березьке жупне управління схвалило постанову, в якій вимагало від австрійських властей звільнення італійських солдат, ув’язнених у Сегедському замку за участь у революційних виступах проти Габсбургів. 6 червня 1848 року в Береговому вперше відбулися вибори депутатів до угорського парламенту.
Проте міська біднота, як і жителі навколишніх сіл, була незадоволена наслідками буржуазної революції, від якої вони так і не дочекались землі. В місті почалися хвилювання, які набрали такого розмаху, що власті змушені були викликати війська з Мукачевого.
Революція 1848—1849 рр., що скасувала кріпосне право, внесла деякі зміни в становище Берегового, яке стало на шлях капіталістичного розвитку. Розвиткові міста сприяло і надання йому самоврядування: у 1869 році Берегове було зараховане до складу міст з так званим упорядоченим управлінням. Було обрано бургомістра та міське представництво, причому половина його членів призначалась з числа великих платників податку і чиновників жупи та міста, а половина — обиралася.
З другої половини XIX століття починається порівняно швидкий розвиток міста. Зростає його населення (у 1857 році налічувалось 3800 чол., у 1870—6270, 1900—9630, у 1912 році — 12 933 чол.) та кількість будов (у 1881 році було 839 будинків, 1900—1593 будинки). Але економічне становище біднішої частини населення Берегового не покращало. Від панщини та натуральних і грошових повинностей на користь поміщика були звільнені лише мешканці міста, що володіли землею. Але й вони повинні були виконувати повинності або платити гроші за користування лісами та пасовиськами. Желяри та напівжеляри, що орендували землю, і після 1848 року виконували старі феодальні повинності на користь землевласника. Більшість землі й виноградників поступово перейшла до рук поміщиків, угорської та єврейської буржуазії, церкви, а основна частина населення міста або орендувала землю на кабальних умовах, або ставала напівпролетарями, позбавленими засобів існування, і жила з поденної праці. На 1869 рік у Береговому налічувалося 27 великих і середніх землевласників, 237 міщан володіли малими наділами землі, а 375 — були желярами і поденниками. Поденна плата желярів та поденників була мізерною: у 1861 році — 50 крейцерів, у 1874—63, у 1904 році — 50—70 крейцерів.
Становище населення Берегового погіршувалось внаслідок непосильних податків на користь держави та церкви. Особливо великі податки були на землю, худобу, дорожний, військовий та інші. Церкві жителі міста сплачували так звану «коблину» (натуральний податок) та відробляли на попівських землях «роковину (до 10 днів на рік). У 1875 році, наприклад, населення Берегового виплатило податків на суму 31 347 форинтів; у 1908 році податки складали вже 257 893 крони. Процес розорення міщан Берегового, зайнятих у сільському господарстві, неухильно зростав.
На другу половину XIX століття припадає початок промислового розвитку Берегового. Перші промислові підприємства були в основному дрібними, з малою кількістю робітників, з надзвичайно примітивною технікою виробництва. Це були, головним чином, підприємства по переробці сільськогосподарської сировини, а також деревообробні та будівельних матеріалів. На них працювало лише по 5—10 робітників.
У 1870 році в Береговому побудовано паровий млин, в 1876 році — відкрито дві винокурні, з 1896 року почав діяти завод по виробництву шпалер, цегли та черепиці, де 20 робітників виготовляли 500—600 тис. штук цегли на рік. У 1898 році було відкрито другий цегельно-черепичний завод, на якому працювало вже 70— 80 робітників. У 1899 році розпочалось будівництво електричної підстанції, в 1904 році була побудована льонопереробна фабрика, у 1910 — маслозавод, у 1912 — третій цегельно-черепичний завод та 2 фабрики штучних квітів.
Всього на 1912 рік у промисловості міста було зайнято близько 2000 чоловік.
Умови життя і праці робітничого люду Берегового залишались надзвичайно тяжкими. Каторжна 12—14-годинна праця на підприємствах, безробіття і голод, жахливі житлові умови були характерними для життя більшої частини берегівчан. За виснажливу працю робітники одержували мізерну плату, що викликало неодноразові скарги.
Тяжке економічне становище змушувало трудящих Берегового емігрувати за кордон, головним чином в Америку. Кількість емігрантів з Березької жупи, в тому числі і з Берегового, в 1904 році, наприклад, складала 1112 чоловік.
Наприкінці XIX — на початку XX століття у Береговому виникає ряд банків, ощадна каса, кредитні установи. В 1908 році чистий прибуток 4-х банків, ощадної каси і кредитного товариства становив 224 566 крон. У банках, як і в промисловості, панував іноземний, головним чином німецький та угорський капітал.
Дещо змінилося і обличчя міста. Після пожежі 1880 року для відбудови Берегового було виділено державну позику. З цього часу починається упорядкування вулиць, деякі з них були забруковані, стали освітлюватись гасовими лампами.
В зв’язку зі злиднями і хронічним голодом у місті постійно лютували епідемії тифу, холери, дифтерії та інших хвороб. У 1880 році вмерло 380 чол., в 1882— 300 чол.; примітно, що причиною 25 проц. усіх смертних випадків за 1882 рік були легеневі захворювання.
Особливо висока смертність була серед дітей. Так, у 1877 році лише від коклюшу померло 225 дітей, причому 138 з них — діти до 7 років. Як доповідав головний лікар міста, причиною цього була недостатня медична допомога. Не поліпшилось становище і на початку XX століття. Згідно звітів міського лікаря за 1908— 1910 рр. від інфекційних захворювань в місті щороку вмирало 170—180 чоловік. Досить сказати, що на 10 тис. жителів міста в 1905 році було 7 лікарів, державна лікарня на 70 ліжок. Вартість лікування в 1905 році становила 1 крону 58 філерів на день.
До другої половини XIX століття в Береговому були лише церковні та приватні школи. Перша державна школа — жіноча горожанська — була відкрита в 1873 році, у жовтні 1874 року почала працювати чоловіча горожанська школа, яка в 1895 році була перетворена в чоловічу гімназію. Наприкінці XIX століття в Береговому було 2319 дітей шкільного віку, з яких школу відвідували всього 1277. У двох державних школах налічувалось 542 учні, 40 вчителів.
Із 1875 року в Береговому став видаватись орган жуйного управління — газета «Берег». На 1915 рік, крім цієї газети, виходили «Березькі вісті» («Берегі гірлап»), «Офіційний вісник Березької жупи» («Берегмедє гіваталаш лапйо») і «Березький бюлетень» («Берегі кезлень») — урядові й буржуазні газети, що видавались угорською мовою.
В 1874 році у місті створена перша бібліотека — для викладачів горожанських шкіл. В 1906 році стала працювати т. зв. народна бібліотека, яка мала 750 книг, в 1910 році — т. зв. господарська бібліотека.
В місті пожвавився суспільно-політичний рух, в якому виділилося два основних напрямки — демократичний та реакційний. Головною силою реакційного напрямку було угорське дворянство та буржуазія, які створили кілька партій, організації та гуртки, діяльність яких була спрямована на зміцнення буржуазно-поміщицької влади і проведення політики мадьяризації.
Піднесення революційного руху в Австро-Угорщині під впливом російської революції 1905—1907 рр. сприяло виникненню на Закарпатті, в т. ч. і в Береговому, перших соціал-демократичних груп і організацій. Така організація створюється в місті у 1905 році; вже в 1906 році під її керівництвом трудящі міста відзначили день Першого травня, влаштували демонстрацію і мітинг, на який зібралося близько 300 чоловік. Лише застосувавши зброю, жандармерії вдалося розігнати демонстрантів.
З 1906 по 1908 рр. берегівська соціал-демократична організація, в якій на той час активно працювали Янош Баторі-Надь, Карел Чех, Золтан Фабіян, Ференц Біро, організувала чотири успішних страйки робітників міста та селян навколишніх сіл, створила кілька профспілкових організацій, зокрема робітників деревообробної промисловості, шевців, будівельних робітників та інші. В 1908 році соціал-демократи очолили страйк жінок — робітниць цегельних підприємств міста. Страйкуючі перемогли, незважаючи на арешт керівників страйку, і добились скорочення робочого дня та збільшення зарплати.
В роки першої світової війни становище трудящого населення Берегового різко погіршилось. Численні скарги жителів міста за 1916 рік свідчать, що трудяще населення міста жило в злиднях, голодувало, страждало від інфекційних хвороб.
Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції посилюється боротьба трудящих Берегового проти імперіалістичної війни та соціального гніту. Вже 24 листопада 1917 року робітники берегівських цегельних заводів влаштували мітинг солідарності з революційною Росією. В листопаді—грудні 1918 року у Береговому створюється Робітнича Рада, яку очолює Золтан Фабіян, та Солдатська Рада на чолі з комуністом Іваном Шербаном. В січні 1919 року трудящі вигнали з комітатського будинку службовців і розмістили там Робітничу Раду. Під її керівництвом трудящі проводили зібрання, демонстрації. Під час демонстрації 15 лютого 1919 року робітники вивісили на будинку жупного управління червоний прапор.
Звістку про перемогу пролетарської революції в Угорщині трудящі міста зустріли з величезною радістю. Ввечері 22 березня 1919 року в Береговому була встановлена Радянська влада. В місті була створена об’єднана Рада трудящих та її виконавчий орган — директоріум. Органи революційної влади міста очолили Іван Шербан, Ласло Сепеші, Людвіг Дечеї, Золтан Фабіян та інші.
Новостворені органи Радянської влади провели націоналізацію підприємств, складів, великих крамниць, здійснили різноманітні заходи, спрямовані на соціалістичну перебудову життя міста і навколишніх сіл. Близько 200 берегівчан вступило в загони Русинської Червоної гвардії, яка ввійшла до складу Угорської Червоної Армії.
Незважаючи на героїчні зусилля трудящих міста і загонів Червоної Армії, Радянська влада в Береговому, як і на всьому Закарпатті, проіснувала тільки 40 днів. В ніч з 26 на 27 квітня 1919 року місто захопили війська боярської Румунії. Біля Чопа закарпатські червоногвардійці (в т. ч. і берегівчани) протягом десяти днів захищали міст через ріку Тису від загонів чеських легіонерів і цим забезпечили відхід з території Закарпаття частин Угорської Червоної Армії і ядра Русинської Червоної дивізії.
На згадку про героїчні дні Радянської влади в Береговому на будинку райвиконкому встановлено меморіальну дошку, на якій українською та угорською мовами викарбувано: «В цьому будинку з 22 березня по 26 квітня 1919 р. відбувалися засідання міської Ради робітників, солдатів і селян-бідняків та її виконавчого органу — Директоріуму». В числі славних борців за Радянську владу в Береговому були І. Шербан, Д. Катко, 3. Фабіян, Я. Ковач, Б. Шпекаль, С. Попович, А. Вар’ю та багато інших.
Після придушення Радянської влади в Угорщині, Берегове, як і все Закарпаття, опинилось в лещатах режиму воєнної диктатури, який встановили румунські, а згодом чеські окупанти. Місто було позбавлено права самоврядування, в 1920 році сюди був призначений урядовий комісар. У 1923 році Берегове одержує право на самоврядування, тут було створено т. зв. міське представництво.
Незважаючи на значний ріст населення (в 1921 році —13846 чол., в 1930 — 19 007 чол.)3, Берегове і в період 20-річного панування чеської буржуазії залишалось слабо розвиненим в промисловому відношенні містечком, більшість населення якого займалась сільським господарством. Земля та виноградники і надалі залишались у руках поміщиків, куркулів та великих орендарів. Не внесла великих змін і так звана земельна реформа: внаслідок її з’явився новий прошарок експлуататорів — куркулі-колоністи. Так, у 1932 році, після 10 років «земельної реформи», поміщику Вайсу належало 283 кадастральних угрів землі, Вобликову — 174, Суньогу — 401 кадастральний угор. Більшість населення Берегового не мала землі і жила з поденної праці на поміщицьких та куркульських виноградниках, одержуючи за це дуже низьку плату. В 1920 році поденна зарплата виноградаря становила 30—45 крон, тоді як 1 цнт борошна коштував 2400 крон, пара чобіт — 2000 крон, 1 куб. м дров — 200 крон.
У скрутному становищі опинилась промисловість Берегового. Це пояснювалося втратою угорського ринку, післявоєнною розрухою, а також економічною політикою чеської буржуазії, яка свідомо душила конкуруючі галузі промисловості. На 1932 рік у місті налічувалось 7 підприємств (3 цегельно-черепичні заводи, парова лісопилка, лісосклад, тютюнова фабрика і паровий млин) х. За 20 років чеського панування було збудовано лише лісопилку, тютюнову фабрику, млин, скотобойню.
Становище трудящих особливо погіршилось у роки економічної кризи, коли скорочувалось і без того невелике виробництво. В 1933 році, наприклад, було закрито цегельно-черепичні заводи Берегового і звільнено з роботи всіх 576 робітників. З приводу цього міське представництво писало в своєму меморандумі уряду: «Господарське життя падає, виноградарство і сільське господарство значно скоротилось. Ціни на сільськогосподарські продукти впали. Внаслідок конкуренції великих підприємств Закарпаття ремесло в місті скоротилось. Господарська і фінансова криза відбилася на темпах будівництва, яке також значно скоротилось». В 1933 році місто мало заборгованість на суму 7 410 547 крон.
Як і раніше, Берегове було одним із торговельних центрів Закарпаття. Літом, а особливо восени до міста прибувала велика кількість торговців з Угорщини, які везли продавати зерно, овець, свиней тощо. Проте деяке пожвавлення торгівлі не могло поліпшити економічного становища трудящих міста. Промислові робітники-сезонники, які жили на заробітну плату, страждали від безробіття. Так, у грудні 1922 року в Береговому налічувалось 736 безробітних, в лютому 1923—1073, в лютому 1925 року — 498 чоловік.
Дорожнеча, злиденна зарплата прирікали робітників на напівголодне існування. Про жахливі умови життя і праці цегельників Берегового в 20-х роках розповідає у своїй книзі активний діяч революційного руху на Закарпатті І. М. Ваш. Він пише: «Важко працювали цегельники на заводі Конта, але ще важчим були тут побутові умови сезонних робітників. Жили вони на території заводу, всі разом — чоловіки і жінки — у великому, сирому і темному сараї… Спали, не роздягаючись, покотом на цегляній підлозі, прикритій нетовстим шаром соломи. Її не міняли цілий сезон, і вже на початку літа в цій „постелі» заводилася сила-силенна блох. Вони табунами накидалися на робітника, коли той приходив з роботи і знесилений падав на солому».
Великі державні податки, повинності на користь церкви,— все це тягарем лягало на плечі трудящих, ще більше погіршувало їх становище, викликало масовий голод, епідемії. У відповідь на посилення капіталістичного гніту трудящі Берегового все активніше включалися в боротьбу за свої права. Цьому сприяло створення в березні 1920 року берегівської організації Міжнародної соціалістичної партії Підкарпатської Русі, що виникла 8 лютого 1920 року (з червня 1921 року — Берегівська окружна організація Комуністичної партії Чехословаччини). На 1 січня 1930 року в Береговому діяла партійна організація, що налічувала 70 комуністів.
Під керівництвом комуністів революційні виступи робітників Берегового набрали більш організованого характеру. Вже 1 травня 1920 року відбулась велика святкова демонстрація трудящих міста. В кінці березня 1921 року на Берегівщині відбувся великий страйк сільськогосподарських робітників, підтриманий трудящими міста. В 1921—1922 рр. тричі страйкували робітники цегельних заводів, вимагаючи підвищення заробітної плати.
Смерть вождя пролетарів усього світу В. І. Леніна тяжким болем відізвалась у серцях трудівників Берегового. У великому залі готелю «Орослан», де зібралося понад 500 чол., з промовою виступив один із керівників окружної організації КПЧ Бела Кашеляк. Свою промову він закінчив словами впевненості, що «…ідеї Леніна будуть ширити ту велику істину, яка грунтується на вічній правді і живе в душі кожного пролетаря».