Економічний і політичний стан Закарпаття наприкінці XIX століття
Гостра класова боротьба в Угорщині в першій половині XIX століття прискорила початок буржуазної революції 1848—1849 років, в якій брали участь і народні маси Закарпаття. Програма політичних та соціальних перетворень, прийнята буржуазним революційним урядом у Пешті 11 і 12 березня 1848 року, стала відомою в Ужгороді та Мукачевому вже через тиждень. 27 березня Ужгород у святковому вбранні відзначав оголошення волі. 2 травня революційно настроєні народні маси визволили з казематів Мукачівського замку політичних в’язнів, які томилися там багато років. Селяни з великою радістю зустріли звістку про відміну кріпацтва і відмовлялися відробляти панщину. Але поміщики не хотіли поступитися народним масам. Це привело в 1849 році до масового заворушення селян на Закарпатті. Весною почалося повстання в Голятині, Торуні, Верхньому Студеному, Келечині, Пилипці та інших селах Мармароської жупи. У донесенні попа С. Устяновича говорилося, що «вся Верховина перейшла до рук революціонерів». Коли революційні заклики Ш. Петефі донеслись до Закарпаття, пригноблені маси та передова частина інтелігенції краю одностайно підтримали революцію. Населення домагалося відкриття шкіл з рідною мовою викладання, вищих навчальних закладів, допуску українців у державні органи, командний склад армії тощо. Місцева ж закарпато-українська буржуазія виступала проти революційних перетворень і прагнула лише об’єднати Закарпаття з українськими галицькими землями в складі австрійської монархії. Інша частина т. зв. «москвофільської» буржуазної інтелігенції краю на чолі з А. Добрянським захоплено вітала прихід до Угорщини російської армії, надісланої сюди царем для придушення революції.
Революція 1848—1849 рр. в Угорщині перелякала не тільки австрійського імператора, але й реакційні сили країни. Саме вони й звернулися до російського царя Миколи І з петицією про військову допомогу. Боячись, що революція може перекинутись і в Росію, Микола І послав свою армію для придушення повсталих народних мас.
Ці контрреволюційні дії російського царизму, як відомо, В. І. Ленін затаврував ганьбою. Володимир Ілліч писав, що це була змова «…королів, які виконували роль катів, коли вони душили угорську революцію».
Угорські революційні війська, сподіваючись, що армія Миколи І буде наступати через Верецький перевал, укріпили підступи до нього. В багатьох вузьких ущелинах на шляху Мукачеве — Нижні Ворота вони перекопали дорогу широкими й глибокими ровами, зробили величезні завали з кам’яних брил і вікових дерев. В замаскованих місцях були поставлені батареї, а стіни ущелин — укріплені.
Та війська Миколи І ввійшли на територію Угорщини через Дукельський перевал і попрямували на південь на допомогу урядові австрійської монархії. Після капітуляції угорського революційного війська під командуванням Гергея російська армія повернулася додому. Просувалася вона через Дебрецин, Берегове, Мукачеве, Верецький перевал. Мукачівський гарнізон у складі 400 чоловік з 20 гарматами, який успішно до цього відбивав атаки австрійської армії, у серпні 1849 року без бою здався російським військам.
Незважаючи на те, що російська армія виконувала функцію душителя революції, в її рядах знайшлося багато демократично настроєних офіцерів і солдатів, які з великою симпатією поставились до революційних бійців-угорців, українців, словаків. Сучасники писали, що російські офіцери «ставились з братерським співчуттям до угорських справ, народних героїв і їх патріотизм підносили до небес…»3. Закарпатський письменник І. А. Сільвай — очевидець тих подій — у своїх спогадах підкреслював, що між солдатами з Росії, України і населенням Закарпаття швидко встановились дружні відносини. «Всі вони [закарпатці — ред.] твердили одне, що вони вільно розмовляють з москалями і без затруднень розуміють їх мову… Виходило, що вони однієї з нами мови і віри». Усвідомлення національної спільності з росіянами і східними українцями справляло великий моральний вплив на трудящих Закарпаття, надихало їх на боротьбу проти соціального і національного поневолення, зміцнювало почуття єдності з братами по ту сторону Карпат.
Незважаючи на те, що революція в Угорщині була жорстоко придушена, вона мала велике політичне значення. Важливим наслідком її була ліквідація кріпацтва, що сприяло дальшому розвитку більш прогресивних капіталістичних відносин.
Соціально-економічне становище трудящих Закарпаття під владою іноземних загарбників не поліпшилося і після реформи 1848 року. Від панщини звільнялась лише частина селянства, а решта й далі залишалась під поміщицьким гнітом. Безперервно зменшувалося селянське землекористування. В 1851 році близько 70 проц. селян в Ужанському і понад 86 проц. в Угочанському комітатах одержало менше половини дореформеного наділу. Одночасно за втрачені феодальні повинності і побори з селян поміщики Закарпаття одержували з державної казни велику грошову компенсацію. Одному лише німецькому графу Шенборну припало 689 810 форинтів «відшкодування», українському поміщику І. Ліпчею — 1830 форинтів.
Цю компенсацію повинні були сплатити самі селяни у формі додаткового податку, який збирала держава.
Угорський буржуазний уряд здійснював таку аграрну політику, яка відповідала інтересам великих землевласників. На основі урбаріального патенту від 2 березня 1853 року було проведено розмежування урбаріальних лісів і пасовиськ від поміщицьких та зведення в один масив земель селянських господарств. Це «землевпорядкування» проводилось так, що найкращі ділянки дістались поміщикам, а сільські трударі були витіснені «на горби і неврожайні землі» і втрачали значну кількість угідь. Недарма селяни цілими громадами скаржились королю на грабіжницький характер комасації.
Одночасно з комасацією проводилось виявлення «зайвих» земель. По суті це були ті угіддя, що їх освоїли селяни ще до 1848 року. Тоді за них вони відбували і панщину. Тепер такі землі переходили у власність поміщика або викуплялись селянами.
У зв’язку з грабіжницьким проведенням комасації зростало невдоволення трудящих, в багатьох селах Закарпаття стихійно спалахували заворушення. Нерідко селяни забороняли державним службовцям міряти їхні землі, проганяли їх із сіл.
Активними помічниками властей у проведенні комасації були уніатські попи. На цьому грунті селяни виступали і проти них. Були випадки, коли селяни ряду сіл Ужанщини відмовлялись заготовляти і вивозити дрова для казенної домінії. Цим самим, як скаржились урядовці, вони ігнорували державні закони.
Ліквідація кріпацтва сприяла розвиткові капіталістичних відносин на Закарпатті. На селах з’явилося багато дешевих робочих рук. Це, а також наявність дешевої сировини і зростання попиту на різні господарчі речі і фабричні вироби, спонукало деяких підприємців розвивати окремі галузі промисловості. Колишні феодали теж почали вкладати свої кошти у промислове виробництво. Внаслідок цього розгорнулося будівництво фабрик і заводів. Одночасно старі мануфактури (Солотвинські копальні та інші) перетворювались у фабрично-заводські підприємства.
З розвитком промисловості йшов процес формування робітничого класу на Закарпатті. Робітничі маси поповнювались за рахунок розорених селян і ремісників.
Величезні природні ресурси Закарпаття — ліси, корисні копалини приваблювали сюди не тільки місцевих, але й іноземних капіталістів. Уже в 1850—1860 рр. виникали підприємства по первинній обробці древесної та іншої сировини. Лісопильні будівельні матеріали в основному вивозилися в Угорщину.
Починаючи з 1850-х років розгортається досить значний на ті часи розвиток металообробної промисловості. В 1850—1860 рр. працювало 13 металообробних підприємств. В цих же роках створюється і ряд підприємств по виготовленню скла, по видобутку і обробці галуну, андезиту, мармуру, глин. У 1865 році в селі Ільниці було відкрито невелику штольню по добуванню лігніту. Пізніше дрібні шахти виникли у Вишковому, Великому Раківці, Нижній Кучаві.
Однак всі ці підприємства були ще примітивні і не завжди витримували сильних конкурентів.
Економічна криза, яка почалася у 1873 році, відбилась і на Австро-Угорщині. Від неї постраждала і слабо розвинута промисловість Закарпаття. Ряд металообробних підприємств було закрито (в Білому Потоці, Тур’їх Реметах, Анта ловцях), різко зменшилась кількість робітників.
У другій половині XIX століття продовжувала розвиватись лісообробна промисловість. В 1868 році було збудовано і перший на Закарпатті і в Угорщині лісохімічний завод у Великому Бичкові. В 1880 році було побудовано лісохімічний завод у Тур’я Бистрій, а в 1893 році — у Перечині. Ці заводи орендували великі державні лісові масиви на Верховині. В 1894 році на Закарпатті нараховувалось вже 4 державні парові лісопильні і 16 водяних тартаків. На державних лісозаготівлях і лісопильнях працювало 8400 сезонних і постійних робітників. З’являються і перші фабрики по виготовленню меблів (Липецька Поляна, Ужгород) та ряд інших підприємств.
В цей же час на Закарпатті діяли невеликі підприємства по переробці сільськогосподарської сировини: парові млини, кілька горілчаних і один пивоварний заводи тощо. В кінці XIX століття відкрилася тютюнова фабрика у Мукачевому.
Однак колоніальна політика угорського буржуазного уряду не лише гальмувала розвиток промисловості на Закарпатті, але й приводила нерідко до закриття вже існуючих підприємств або до переміщення їх в Угорщину. Ось чому загальна кількість підприємств на Закарпатті в кінці XIX століття значно зменшилася. Закарпаття лишалось і далі типовою аграрною окраїною, колоніальним придатком до метрополії. З усього населення краю в 1900 році було зайнято у сільському господарстві близько 85 проц. У руках поміщиків, казни, церкви, як і раніше, залишались величезні земельні володіння. У 1895 році, наприклад, 120 великих землеволодінь мали півмільйона гольдів угідь. Чимало земель зосереджувала в своїх руках сільська верхівка з українського населення.
Велике землеволодіння було економічною основою феодальних пережитків, які гальмували розвиток сільського господарства. Виробництво зернової продукції на Закарпатті в другій половині XIX століття на душу населення було в 2—3 рази нижчим, ніж в усій Угорщині. Для харчування населення, наприклад, в Березькому комітаті щороку не вистачало 294,4 тис. пожонських мір зерна, в Мармароському — 300 тис. мір. Причини низьких врожаїв зернових культур полягали в тому, що були виснажені грунти, відставала система обробітку землі, не вистачало сільськогосподарської техніки. Збіднілі селяни користувалися здебільшого дерев’яними плугами. Основною системою землеробства було трипілля в низинних частинах і двопілля в гірських районах. В чотирьох комітатах у 1850—70 роках налічувалось 30 парових молотарок, решта сільськогосподарської техніки була ручною і кінною. Правда, в 90-х роках XIX століття кількість парових молотарок зросла. Та вони застосовувались переважно в поміщицьких і куркульських господарствах.
Залишки кріпосництва гальмували становлення нових суспільно-економічних відносин на селі. Проте капіталізм неухильно прокладав собі шлях і в сільському господарстві. Відробітки поступово відходили на другий план, їх замінювала вільнонаймана робоча сила. У 1900 році в чотирьох закарпатських комітатах нараховувалось уже 13 144 наймити і 63 146 поденників.
Наприкінці XIX і початку XX століття на Закарпатті почали виникати банки і т. зв. кредитні спілки. В 1909 році в селах і містах було 15 банків, 140 кредитних спілок, заснованих на принципах буржуазної кооперації, 16 ощадних кас. Банкіри і різного роду лихварі зосереджували в своїх руках значні масиви землі.
Отже, протягом усього часу після скасування кріпосного права Закарпаття економічно залишилось дуже відсталим.
Угорський уряд, намагаючись створити видимість турботи про долю краю, в 1897 році організував т. зв. Верховинську господарську акцію, відому ще як «акція Бгана». Проте діяльність її була спрямована насамперед на зміцнення економічних позицій куркульства — соціальної опори властей на селі. Також вона мала на меті запобігти селянським виступам і масовій еміграції селян за кордон — в США та інші країни. Експозитура гірських районів (орган, який здійснював завдання «акції») орендувала у графа Шенборна окремі ділянки малопридатної землі і в свою чергу здавала їх в оренду біднякам по 3—5 кадастральних гольдів. За користування орендною землею селяни виплачували значно більшу плату, ніж вона була, наприклад, встановлена в Ужгородській камеральній домінії. Це була не допомога сільській бідноті, а пряме її пограбування. Зате ця орендна комбінація приносила графу Шенборну значні прибутки. Експозитура намагалася ще придбати деякі сільськогосподарські машини, племінну худобу. Але знову ж це робилося на користь куркулів і духовенства г.
Одним з факторів, який прискорював дальше розорення і зубожіння селянства, були операції торговельно-лихварського капіталу. В деяких місцях Закарпаття в кінці XIX і початку XX століття лихварі захопили більше половини всієї селянської землі. Для сплати непосильних податків селяни зверталися до них за позичкою, але потім не мали змоги виплатить боргів і втрачали своє останнє майно. А податки були дуже великі. Держава стягувала з населення 13 видів податків. Серед них були й такі, як податок за вікна та їх розміри, димарі. Через це житла сільської бідноти, особливо на Верховині, будувалися без димарів (дим випускався через двері), з малими отворами замість дверей. В пореформений період сума податків збільшилась у декілька разів. Великим тягарем на плечах трудящих були також церковні побори — коблина і роковина.
В пошуках допоміжних заробітків селяни займалися домашніми промислами. На початку XX століття досить поширеними на Закарпатті були кошикарство (Іза, Білки, Загаття, Ільниця, Рокосове, Тернове, Чорнотисів та інші села), килимарство (Ганичі, Вишкове, Нанкове, Широкий Луг), виготовлення виробів з очерету тощо. Штучні квіти, які виготовлялися в Нижніх Реметах і Береговому, були відомі на ринках Кракова, Чернівців, Трієста, Відня, а мармароські килими в 1904 році на Світовій виставці в місті Сен-Луї (Франція) були нагороджені дипломом і золотою медаллю. Це свідчить про високу майстерність, творчі таланти закарпатського населення.
Через малоземелля і безземелля сільська біднота змушена була орендувати землю у багатіїв. За це вона віддавала лихварям половину або дві третини врожаю і навіть відбувала ряд повинностей. Так, у Березькому комітаті селянин, крім частини врожаю за кожний гольд орендованої землі, повинен був працювати на землевласника 4 дні на жнивах або сінокосах, в Угочанському комітаті — 3—4 дні піших або один день з тягловою силою. За користування пасовищем селяни теж відробляли і платили грішми.
Не кожний закарпатець міг знайти роботу, щоб розрахуватися з боргами і віддати податки. Тільки незначна частина поденників, наймитів, і то за низьку заробітну плату, могла працювати у місцевих землевласників, на лісорозробках чи будівництві шляхів. Решта їх виїжджала на заробітки до поміщиків Угорської рівнини Затисся. Бідніші селяни ледве животіли, а в роки частих голодовок (1880, 1889, 1892 рр.) були приречені на вимирання.
Величезне аграрне перенаселення, пролетаризація, пауперизація більшості селянства, злиденні заробітки та безробіття стали причиною масової еміграції закарпатців до Америки та різних європейських країн. За неповними даними 1880—1914 років, із чотирьох комітатів Закарпаття виїхало за кордон близько 125 тис. чоловік. Тільки за період з 1908 по 1913 рік з Закарпаття до Америки виїхало понад 36 тис. чол. Угорський чиновник Е. Еган у 1899 році писав: «Відчай бере людину при погляді на цей вимираючий народ. Уже сьогодні можна б навіть передбачити день, коли останній русин утече з своєї землі». Лише невеликій частині закарпатців вдалося повернутися додому. Севлюська газета «Угочанська жупа» в 1912 році у статті «Безутішне становище» з сумом сповіщала: «Весною наступного року вже не буде кому орати, сіяти, бо наші люди емігрують через голод в Америку».
Незважаючи на колоніальну політику угорського уряду на Закарпатті, на початку XX століття в певній мірі продовжувала розвиватись капіталістична промисловість. Цьому, зокрема, сприяло будівництво в 1870—1900 рр. залізниць, які зв’язували край з ринками Австро-Угорщини. Характерною рисою промислового розвитку Закарпаття було те, що поряд з фабриками і заводами тут існувало багато дрібних майстерень кустарно-ремісницького типу. В 1910 році статистика зареєструвала 230 таких підприємств. На кожному з них працювало понад 5 чоловік. Промисловість Закарпаття цього періоду була представлена добувною, деревообробною, лісохімічною, металообробною та харчовою галузями.
Угорські, німецькі, австрійські капіталісти, придбавши за безцінь великі масиви першосортного лісу, по-хижацькому його знищували. З 1870 до 1912 року площа лісів Закарпаття зменшилася з 980 121 до 842 012 гектарів, тобто на 15 проц. У лісовій промисловості на початку XX століття було зайнято 20—30 тис. сезонних робітників.