Іза, Хустський район, Закарпатська область
Іза — село, центр сільської Ради Хустського району. Розташована між двома гірськими пасмами — на лівому березі річки Ріки, що впадає в Тису, за 5 км від районного центру м. Хуста. Чисельність населення — 3677 чоловік. Ізянській сільській Раді підпорядковано населений пункт Карповтлаш.
Територія села була заселена в давнину. Свідченням цього є два могильники культури карпатських курганів (І—III століття н. е.) — відомих предків літописних білих хорватів.
Перші письмові згадки про село відносяться до кінця XIV століття. У 1387 році Іза була подарована феодалу Драгомеру. Як свідчить легенда, назва села походить від прізвища першого поселенця Ізая. Це прізвище згодом було досить розповсюджене в селі. Є припущення, що назва села пішла від слов’янських слів «із», «ізя».
Жителі Ізи у XVI—XVII століттях були кріпаками родини феодалів Жигмундів, а потім Хустського замку. Основним заняттям населення було хліборобство. Вони сіяли жито, пшеницю, ячмінь, просо і овес, тримали в господарстві худобу. Мешканці села займались також рибальством та полюванням. В ріках Тисі і Ріці було багато риби, в навколишніх лісах диких свиней, серн, оленів та інших звірів. Населення села терпіло в цей період від важких феодальних повинностей. За 1 земельний наділ ізяни платили в 1600 році: 12—13 пенязів, кобел вівса, віз сіна, 3 вози дров та інше.
Крім натуральних і грошових повинностей, кріпаки змушені були відпрацьовувати певну кількість днів панщини для Хустського замку.
Мешканці Ізи ніколи не схиляли голови перед гнобителями, а вели боротьбу за свої права і незалежність. Вони брали участь у народних повстаннях середньовіччя, зокрема в селянській війні 1514 року, в загонах Пинті, що у 1703 році штурмував Хустський замок, у визвольній війні угорського народу в 1703—1711 рр.
У селі Ізі перебував останні роки свого життя український письменник-поле-міст Закарпаття, продовжувач традиції І. Вишенського Михайло Андрелла (1637— 1710). Його літературний псевдонім — Оросвигівський, від місця народження Оросвигова. Він активно виступав проти унії і Ватікану, національного і соціального гноблення, висував ідею возз’єднання Закарпаття з усім «православним» українським та російським народами. М. Андрелла помер в Ізі, і тут його поховано.
У 1720 році в Ізі мешкало 49 кріпаків, які мали 137 кобликів землі. Вони змушені були виконувати різні повинності, здавати дев’ятину — дев’яту частину урожаю, вирощеного на своєму наділі. В селі у той час уже була значна майнова нерівність серед самих кріпаків: 4 з них були безземельними, а Лука Гайду мав 8 кобликів землі. 14 кріпаків мали також по 3 і більше кобликів землі.
З року в рік Іза зростала. На 1768 рік в селі нараховувалось 79 дворів. Селянські господарства мали лише по півнаділу. Панщина на цей час була фактично майже нічим не обмеженою. Селяни-кріпаки один тиждень працювали вдома, а другий на панщині. Вони відробляли на панщині набагато більше днів, ніж було записано в урбаріях. В гарячу пору сільськогосподарських робіт селяни-кріпаки працювали підряд по 2—3 і навіть більше тижнів. Згідно з урбаріальною реформою 1772 року селяни повинні були відробити на рік 910 днів тяглової і 1132 дні пішої панщини. Але ці норми повинностей часто порушувалися. В міру потреби феодали їх збільшували. На роботу селян-кріпаків виганяли економи та гайдуки, які за плату
служили в Хустській казенній домінії. Крім панщини, кріпаки виконували багато інших повинностей: платили різні грошові податки, вносили домінії 30 возів дров, 25 іц масла, 100 курей, 300 яєць.
Злиденне існування селян значно погіршували і стихійні лиха — голод, різні епідемічні захворювання, які були частим явищем на селі. У 1786 році під час голоду померло більше третини мешканців Ізи.
В XIX столітті Іза стає одним з найбільших сіл в Хустському окрузі. У 1827 році тут налічувалося 216 дворів, у яких проживало 454 мешканці. Серед них було 136 кріпаків, 80 желярів.
Кращі землі Ізи та її околиці в другій половині XIX століття стали власністю Хустської реформатської церкви. їй належали, за переписом 1895 року, 18 471 кадастральний гольд земельних угідь, ліси, пасовиська, а також рівнинна земля біля річки Ріки. Крім земельних угідь, реформатська церква мала 72 голови великої рогатої худоби, 8 коней, 18 свиней і 20 овець, а також 8 возів, молотарку. На землях церкви працювало 12 наймитів.
Крім землеробства, частина населення займалась і ремеслом, зокрема кошикарством. У селі І зі кошикарський промисел набрав великого поширення на кінець XIX століття. Мешканець села Іван Кошко під час пошуків роботи навчився плести звичайні кошики для носіння картоплі. Повернувшись із заробітків у рідне село, він навчив цьому ремеслу двох своїх синів, а згодом лозоплетінням оволоділо ще кілька жителів села. Свої вироби вони продавали на ринку в Хусті та в інших містах. В 1909—1910 рр. майже всі безземельні та малоземельні селяни Ізи — більше половини села — були зайняті плетінням кошиків. Цей кустарний промисел значно удосконалився. Крім звичайних кошиків, тут обплітали лозовим пруттям скляні пляшки, бутлі для виноградних районів Севлющини і Берегівщини, акціонерного товариства «Клотільда» у Великому Бичкові. На протязі літа селяни заготовляли лозу, обчищали пруття від кори, фарбували його тощо, а зимою виплітали кошики. До цієї роботи залучались і діти, які головним чином готували лозу та плели феделки — накривки на кошики.
Селяни Ізи мали великий доход від кошикарства. Середній майстер в день виплітав до 8—10 кошиків. Родина з двох дорослих робітників, яким допомагали діти, заробляла в місяць до 100 крон. Село заробляло на кошикарстві в місяць до 20 тис. крон.
Багато людей Ізи займалися сплавлюванням по Тисі солі до Солнока, Сегедина та Зинона в Угорщину. Сіль вантажили на плоти у Сігетських коморах на початку березня. Із заробітку поверталися пізно восени, бо в ті часи не було ні залізниці, ні доброї дороги.
На початку XX століття дедалі швидшими темпами проходив процес класового розшарування населення Ізи. Кращі земельні угіддя були зосереджені у руках куркулів та церкви.
Переважна частина мешканців села була неписьменною. Навчання у створеній в кінці XIX століття початковій школі велося угорською мовою. Проти політики денаціоналізації населення виступив журналіст Іван Раковський, який мешкав у Ізі 26 років — з 1859 року до 1885 року. До Ізи він приїхав з Будапешта, де був редактором кількох періодичних видань, що виходили російською мовою. Він ширив серед селян любов до Росії, російської мови й літератури. І. Раковський помер в Ізі. Тут його і поховано.
Селяни Ізи на початку XX століття не раз виступали проти австро-угорського режиму. Ця боротьба набирала різноманітних форм. Однією з них був перехід населення з уніатської до православної церкви. Це був протест проти здирства з боку уніатського духовенства, а водночас — демонстрація не тільки релігійної, але й національної єдності з братніми народами Росії і України. За короткий час
90 процентів селян повернулося до православ’я. Місцева влада зрозуміла політичний характер цього руху в селі Ізі, про що свідчать численні донесення під-жупана Березького комітату і особливо — хустського окружного начальника. В них повідомлялося про неможливість припинення згаданого руху в Ізі, про його політичний характер, який набрав виразного соціально-національного забарвлення, підкреслювалося, що «народ незадоволений не церковними, а державними порядками», розповідалось про таємні сходки селян та про їх заворушення, спрямовані проти угорського королівства тощо.
В згаданому русі буржуазні власті вбачали протест проти існуючих порядків. У зв’язку з цим урядові власті знущалися над сільською біднотою Ізи. Вони накладали на православних різні кари: штраф за непорядок у дворі, за неприв’язаного пса і т. д. Понад 20 іізянських селян було посаджено у в’язницю. У 1904— 1906 рр. відбувся перший Мармарош-Сігетський судовий процес (у Сігеті, центрі Мармароської жупи) над дев’ятьма селянами Ізи. Підсудних селян без усяких підстав на те обвинувачували, як про це свідчать офіційні матеріали, в намаганні відірвати Закарпаття від Угорщини і приєднати його до Росії. Селян було засуджено до різних строків тюремного ув’язнення і до сплати штрафів. Та мешканці села не припиняли боротьби проти гнобителів. У повідомленні греко-католицького священика Ізи від 26 січня 1904 року мукачівському епіскопу говорилось, що селяни відмовлялись платити йому податки на користь церкви.
Для боротьби проти сільської бідноти буржуазні власті не раз посилали в Ізу посилені загони жандармерії, які знущались з населення. Разом з уніатським духовенством жандарми робили все необхідне, щоб відвернути симпатії трудящих від єдинокровного російського і українського народів, посилили терор. Православних силоміць гнали кожної неділі до греко-католицької церкви. Коли на вулиці хтось вітав угорського солдата словами «Добрий день», а не «Слава Ісусу Христу», того били, зневажали тощо.
Проте репресії не спинили наростання «православного руху». На початок 1912 року за прикладом селян села Ізи до православ’я перейшло понад 30 тис. закарпатців. Австро-угорський уряд у відповідь на це влаштував другий Мармарош-Сігетський судовий процес над 189 селянами сіл Ізи, Великих Лучок та інших, яких звинувачували у антиурядовій агітації і в шпигунських зв’язках з Росією. Слідство тривало півтора року. Після закінчення його 25 листопада 1913 року до судової відповідальності було притягнено 96 чоловік, що в них знайшли книги релігійного характеру, видані в Росії, і газети москвофільського напрямку. Характерно, що судовий процес проводився угорською мовою, якої не знали підсудні, а їх відповідей українською мовою не розуміли судді. «Свідки», заздалегідь підготовлені урядом, «свідчили» в його інтересах. Це змушений був визнати навіть голова угорського уряду граф Тиса у своїх поясненнях парламенту. Цей судовий процес закінчився 3 березня 1914 року. 32 обвинувачених було визнано винними і засуджено до тюремного ув’язнення та сплати великого штрафу. Ця подія знайшла своє художнє відбиття у памфлеті видатного українського радянського письменника Я. О. Галана «Годі!». Цисьменник, глибоко вивчивши всі факти релігійно-політичної боротьби на Закарпатті з часу насильного введення унії, в цьому гостро викривальному памфлеті (вперше надрукований у 1948 році під псевдонімом Ігор Семенюк) розповідає про багатовікову боротьбу трудящих Закарпатської України проти підступів войовничого католицизму. Цей памфлет являє собою гостру зброю в ідеологічній боротьбі сил демократії і соціалізму проти чорних сил ватіканського мракобісся.
Часті неврожаї, безземелля та непосильні податки за часів буржуазного режиму прирікали трудящих Ізи на злидні і голод. Десятки розорених селян блукали по країнах Західної Європи та Америки у пошуках щастя. Та й там вони терпіли голод і тяжкий гніт. Не знаходячи засобів до життя, заробітчани з пустими руками повертались на рідну землю до голодної сім’ї.
Особливо погіршилось становище трудящих у роки першої світової війни. Чоловіків було мобілізовано до австро-угорської армії, із села забрано багато поголів’я худоби.
Великий вплив на розвиток класової боротьби трудящих Ізи мала перемога Великого Жовтня у Росії. Ряд військовополонених, жителів села Ізи, брали участь у боротьбі з контрреволюцією в роки громадянської війни. Серед них відзначились, зокрема, М. В. Орос, В. Ю. Плиска, М. І. Німчук та інші. Повернувшись з Країни Рад, вони у листопаді 1918 року разом з селянами-бідняками роззброїли жандармерію і вигнали уніатського попа з села. Як сповіщалося в одному з періодичних видань, населення Ізи «заявило про приєднання до Української Республіки». А коли соціалістична революція охопила територію Закарпаття, в селі було встановлено Радянську владу. Але її незабаром було повалено військами боярської Румунії. Восени 1919 року на зміну румунським загарбникам прийшли чехословацькі імперіалісти, які принесли в Ізу нову колоніальну політику, гноблення.
За переписом 1921 року, в Ізі проживало 2791 чол. Із них біля 90 проц. жителів — українці. У цьому ж році тут було створено організацію КПЧ, яка на 13 вересня, за повідомленням сільського нотаря, налічувала 350 комуністів, що платили членські внески. Він, мабуть, включав у цю цифру і певну частину тих селян, що активно підтримували комуністів. Однак ці відомості свідчать про те, що комуністична організація була однією із найбільш масових і авторитетних у селі. Комуністи очолювали класову боротьбу, що розгорталась проти важкого соціального і національного гніту, особливо частими були виступи проти екзекуцій, підвищення державних, краєвих, общинних податків тощо.
Комуністи не тільки користувались авторитетом серед трудящих мас, але й мали великий вплив на них. Так, під час парламентських виборів у 1925 році комуністи одержали 708, або 50 проц. голосів, тоді як аграрники — 157, соціал-демократи— 68 голосів. Подібне явище було і під час парламентських виборів у наступних роках. І це в умовах репресій, переслідувань комуністів та їх прихильників.
Трудяще селянство Ізи все більше потрапляло в руки багатіїв, фінансового капіталу. Особливо страждала сільська біднота від безземелля і малоземелля, непосильних податків. Ось що писала тоді газета «Карпатська правда» у статті «Екзекуторська сваволя шаліє»: «Екзекутори сміють проводити на наших селах і містах найзлочинніший бандитизм. Андрій Орос з Ізи віз минулого місяця якомусь біднякові картоплю. По дорозі перестрів його екзекутор, випряг волів і забрав їх. Віз з картоплею залишив на дорозі. Іван Олексик з Ізи, який не мав ніякого маєтку, вимушений був позичити в банку гроші, і купити теличку. Але прийшов екзекутор і забрав її, хоч бідняк мав 7 дітей».
Для того, щоб заробити шматок хліба, велика частина жителів села продовжувала також у 20 — 30-х роках займатись кошикарством. Заробітки від цього домашнього промислу були низькі. Значна частина кошикарів працювала у кустарній майстерні, яка була відкрита одним з багатіїв із Мукачевого. Робота по обплетенню бутлів проводилась в одній із хат, яку наймали лише на певний час, зимою. В ній під наглядом майстра плело кошики до 20 сільських хлопців. Інші працювали у себе вдома.
Щоб вийти із тяжкого становища, ремісники почали виплітати великі кошики з не очищеної лози для транспортування яблук. Проте і збут цих виробів зустрічав великі труднощі. Доводилось брати свої вироби на плечі і ходити по містах та селах, щоб продати або поміняти на зерно чи картоплю свою продукцію. За кошика брали стільки зерна, скільки у нього вміщувалось. Проте за таку ціну продавались лише кращі кошики, які виплітались з очищеної лози і викришувались різнокольоровими фарбами.
Згодом селяни стали зустрічати труднощі і в заготівлі сировини. В Ізі лози були вирубані. Тому доводилось ходити по інших селах, скуповувати лозу й нести її на плечах за 8—15 км, а інколи й більше.
У 20—30-і роки XX століття в Ізі, крім кошикарського промислу, значного розвитку набули столярство, теслярство, домашнє виробництво тканин для одягу. Ізянські столяри були відомі далеко за межами села. Багато з них працювали в Хусті на меблевій фабриці.
Невеличка частина жителів села продовжувала працювати плотогонами. На цій роботі часто траплялись нещасні випадки, під час яких плотогони гинули або калічилися. Для того, щоб якось прожити і сплатити борги, податки, сільські злидарі пропонували свої руки багатіям Хуста і інших міст. І працювали вони за дуже мізерну плату.
13 зростанням ремесла рік у рік збільшувалася чисельність населення. У 1930 році Іза стає одним з найбільших сіл в Хустському окрузі. Тут налічувалося 3198 чоловік.
Світова економічна криза 1929—1933 рр. різко погіршила становище трудящих Ізи. У 1932 році в селі нараховувалось, за далеко неповними даними, близько 300 чол. безробітних, які були за фахом головним чином кошикарі.
Це приводило до загострення класових суперечностей, розгортання боротьби проти гнобителів. На формування класової свідомості селянства Ізи, на посилення його боротьби мали вплив страйкові виступи робітників Хуста. В селі все частіше організовувалися маївки, проводилися страйки, святкування річниць Великої Жовтневої соціалістичної революції, виступи проти непосильних податків. 7 листопада 1931 року в селі відбулися збори, присвячені 14 річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. На них зібралось близько 350 чоловік. Присутній урядовець намагався не допустити до виступу комуніста Івана Андрійця, який повернувся після навчання з Радянської України. Але під тиском селян примушений був дати йому слово. Трудящі села з захопленням слухали розповідь Андрійця про життя трудящих Радянського Союзу.
Виступи селян Ізи значно посилилися в період світової економічної кризи 1929—1933 рр. Вони неодноразово йшли до урядових установ з вимогами «Хліба! Праці! Землі!», влаштовували демонстрації, голодні походи. У повідомленні хустського окружного начальства від 10 січня 1936 року зазначалось, що вранці цього ж дня із сіл Кошелевого та Ізи «в напрямку до Хуста рухається колона приблизно 80 чоловік». У 1937 році серед сезонних робітників і бокорашів Хустського округу було організовано страйк за підвищення зарплати, який тривав 6 тижнів і закінчився перемогою робітників. У ньому взяли участь і бокораші з Ізи.
Злидні і безробіття, постійні податки, національний гніт, політичне безправ’я викликали все більшу ненависть до експлуататорів. В авангарді боротьби трудящих Ізи проти гнобителів в ті, як і в попередні роки, йшли комуністи. Вони закликали згуртовувати свої ряди і рішуче виступати проти соціального і національного гніту.
14 липня 1938 року жандармська дільниця із села Ізи доносила про початок страйку на будівництві шосейної державної дороги. Причиною виступу була затримка адміністрацією виплати заробітної плати. Робітники вимагали також підвищення оплати праці. Керівниками виступу були жителі Ізи М. Зеленько і П. Кемко. Використовуючи наявність масового безробіття, погрози та інші заходи адміністрації будівництва вдалося зірвати виступ робітників.
Буржуазні власті робили все для того, щоб притупити класову свідомість робітників і сільської бідноти, що виступали проти експлуататорського ладу. З цією метою вони активізували шкідливу, розкольницьку діяльність буржуазних та буржуазно-націоналістичних партій. В Ізі особливо велику активність у 20—30-х рр. XX століття проявляли аграрники. Вони обіцяли наділити землею тих, хто буде голосувати під час виборів за їх кандидатів. Комуністи рішуче викривали розкольницьку, антинародну діяльність буржуазних партій, яких активно підтримувало духовенство.
У важких умовах соціально-політичного гніту повільно розвивалася культура. У 1919—1939 рр. в селі працювала українська, а згодом і чеська початкові школи. Але через низький життєвий рівень більшість дітей не могла здобути відповідну освіту. У 1924/25 навчальному році з 549 дітей шкільного віку школою було охоплено тільки 233 учні х. У Ізі діяли також товариство по розведенню породної птиці, окружне господарське товариство по кулінарії, читальня, громадська бібліотека.
У березні 1939 року село було окуповане хортистською Угорщиною, яка встановила кривавий режим. За найменші провини фашисти карали звірячими розправами, знищували російську і українську літературу, встановили поліцейський нагляд за колишніми учасниками комуністичного руху. Мужній поет, уродженець Ізи Д. Вакаров гнівно затаврував «новий» фашистський порядок. Він з болем писав у вірші «Будують» про роки неволі і гніту:
Зводять тюрми і казарми,
Щоб корився рідний край.
На село по два жандарми,
А читальні — не питай.
Замість школи, — в селах церкви
З позолоченим хрестом.
Бережуть, як пси,
Неволю староста з попом.
Селянські маси Ізи вже з перших днів окупації стали проявляти ненависть до фашистського режиму. У 1939—1941 рр. десятки жителів села, переважно прогресивна молодь, уникаючи фашистського переслідування з боку окупантів, емігрували до Радянського Союзу. В роки Великої Вітчизняної війни радянського народу десятки мешканців села Ізи брали участь у боротьбі проти гітлерівців.
Поет Д. Вакаров підкреслював, що лише у впертій, напруженій боротьбі проти гнобителів можна здобути волю, бо «без борні ми не годні до свободи дійти» 1 2. Вірші Д. Вакарова пройняті вірою в перемогу надфашизмом. Поет висловлював впевненість у тому, що героїчна Червона Армія принесе трудящим свободу і настане час возз’єднання краю з своєю матір’ю — Радянською Україною. Д. Вакаров був одним із активних учасників літературного гуртка прогресивної молоді, що утворився при Хустській гімназії в 1940—1941 рр. До його складу входили односельчани К. Галас, М. Кемінь, М. Шпіцер і М. Симулик та інші учні гімназії.
Під час фашистської окупації (1939—1944 рр.) трудящі села не скорилися ворогові, а вели боротьбу проти нього. За підпільну діяльність на Закарпатті і в Будапешті був закатований фашистами поет Д. Вакаров. Чимало жителів Ізи засуджено окупантами на різні строки тюремного ув’язнення. В. А. Фозикош за участь у підпільній роботі був арештований фашистами і засуджений на вічне ув’язнення. В одному з концтаборів він і загинув. Від рук фашистів загинув у 1944 році в концтаборі і поет, уродженець с. Ізи М. Шпіцер.
В жовтні 1944 року настав для трудящих Ізи довгожданий день. 24 жовтня 1944 року підрозділи 151-го стрілецького полку заволоділи селом Ізою. В бою за цей населений пункт кандидат партії, боєць Копкін і старшина роти Нечаев просунулися далеко вперед, а рота рухалась в обхід оборони ворога. Пробираючись через гору, покриту лісом, вони набрели на роту фашистських солдатів. Не розгубившись, Копкін і Нечаев почали голосно віддавати команди і з автоматами кинулись на противника. Фашисти, очевидно, подумали, що мають справу з цілим підрозділом і кинулись тікати. Рота, яка підоспіла вчасно, розбила ворога і зайняла село.
Населення хлібом-сіллю зустрічало радянських воїнів, які першими вступили в село.
31 жовтня 1944 року в Ізі було створено Народний комітет. Головою його заочно на зборах у присутності близько 300 чол. було обрано молодого поета-борци Дмитра Вакарова. Тимчасово обов’язки голови виконував Д. Олексик. В протоколі засідання комітету вказувалося, що таке рішення прийняте «тому, що Д. О. Вакаров арештований угорсько-фашистськими властями і до цього часу знаходиться в тюрмі».
Чимало жителів села добровільно вступили до лав радянських військ. Першими добровольцями Ізи були Д. Кундря, Д. Сабо, Василь і Володимир Вакарови. Вони, повернувшись з концтабору, куди були забрані угорськими властями, зразу ж пішли громити ненависного ворога.
У центрі села в 1967 році встановлено обеліск односельчанам, які загинули в боротьбі проти фашизму. На ньому золотими літерами викарбовані їх прізвища.
Одразу ж після визволення села Червоною Армією первинна партійна організація разом з Народним комітетом почали здійснювати соціалістичні перетворення. Сільську бідноту було наділено землею, посівним матеріалом, забезпечено мешканців села продовольчими товарами. Було також прийнято рішення про початок будівництва нової школи, надано матеріальну допомогу жінкам добровольців Червоної Армії. Інтелігенція села взялась за ліквідацію неписьменності і малописьменності. У 1945 році в селі відкрито клуб, семирічну школу, налагоджено роботу магазину тощо. Після визволення села багато юнаків і дівчат Ізи пішли вчитися до Хустської середньої школи. Один з жителів села — К. Галас став її викладачем.
У 1945 році в Ізі була створена комсомольська організація. Серед перших членів ВЛКСМ села в цей період були М. В. Кеминь, М. В. Мачка, Д. С. Зеленяк, Т. М. Пристая та інші. Комсомольська організація під керівництвом комуністів брала активну участь в соціалістичних перетвореннях, у проведенні заходів по здійсненню радянського будівництва. Особливо велику допомогу партійній організації надавали комсомольці у проведенні культурно-масової та ідейно-виховної роботи на селі, а згодом у проведенні колективізації.
Партійна організація разом з активом села уже з перших років Радянської влади проводила широку агітаційно-роз’яснювальну роботу серед селян про необхідність переходу до спільного артільного обробітку землі. Потрібно було довести селянам правильність ленінського вчення про те, що дрібним господарством з нужди не вийти, що колективізація сільського господарства в умовах Радянської влади є об’єктивною необхідністю, обов’язковою умовою будівництва соціалізму на селі.
Восени 1948 року в Ізі було створено 2 колгоспи. 30 травня 1950 року за ініціативою партійної організації відбулися спільні загальні збори членів обох артілей, на яких було вирішено об’єднатися і створити в селі один колгосп — ім. Мічуріна. Головою правління було обрано В. М. Ороса, активного учасника Великої Вітчизняної війни.
Матеріально-технічна база колгоспу в той час була дуже слабка. Сільськогосподарський інвентар складався з усуспільнених дерев’яних та залізних плугів і борін. На початку 1950 року артіль мала тільки 60 коней і 183 голови великої рогатої худоби.
В березні 1961 року артіль ім. Мічуріна було об’єднано з колгоспом «Нове життя» села Кошелевого. У 1967 році укрупнена артіль мала 3527 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1466 га садів. Ріку рік зростало колективне господарство, множилося його багатство. Середня врожайність зернових з 1962 по 1965 рік становила по 19 цнт, у т. ч. кукурудзи— 33 цнт з кожного гектара. У 1967 році, незважаючи на надзвичайно несприятливі природні умови (засуху), було вирощено по 20 цнт зернових, у т. ч: пшениці — 31, картоплі — 102 центнери.
Основний напрям тваринництва — велика рогата худоба і вівці. На 1 січня 1968 року на фермах нараховувалось 1412 голів великої рогатої худоби, у т. ч. 350 корів; 205 свиней, 2180 овець і кіз, 70 коней, 70 бджолосімей тощо.
Поряд із основними галузями виробництва в колгоспі розвиваються сільські промисли, зокрема лозоплетіння, прибутки від якого помітно впливають на економіку колгоспу і з року в рік зростають. Якщо в 1960 році вони становили 60 тис.крб., то у 1967 році — 819 тис.крб. Ізянські вироби із лози йдуть у Москву і Ленінград, Грузію і Естонію, Вірменію і Сибір — в усі кінці нашої країни.
Значно зросли неподільні фонди артілі. На 1 січня 1968 року вони складали 1 845 721 крб. Лише в 1965—1967 рр. за їх рахунок було споруджено Будинок культури в селі Кошелевім, дві амбулаторії, картоплесховище, шість корівників і телятників, три вівчарники,— всього понад 30 об’єктів. В 1968 році колгосп спорудив новий цех для лозоплетіння та інші громадські будівлі. Грошова оплата колгоспників у 1967 році, в порівнянні з 1953 роком збільшилась в шість разів. У 1967 році оплата нормодня становила 3,65 карбованця.
Колгоспний лад виховав передовиків, справжніх майстрів сільського господарства. Серед них значних успіхів домоглися, зокрема, телятниці К. Вакарова, В. Плиска, М. Лемак, картоплевод О. Плиска, майстри по лозоплетінню Д. Хвуст, К. Козак та багато інших.
Передовиками колгоспного виробництва села у згадані роки були трактористи М. Симулик і К. Кондрат, шофер Ю. Вакаров, доярки П. Плиска, М. Козар, М. Вучкан, вівчар Ю. Борщ, бригадир В. Вакаров та інші.
По-новому розкрила артільна земля свої скарби, коли господарство у 1964 році очолив П. І. Кляп. Він по професії вчитель біології. Результат творчої праці, невтомних шукань не забарився, бо колгоспний керівник прагнув якомога глибше розкрити багаті невикористані резерви колгоспу. Висока культура землеробства, наукова організація праці, що впроваджується в усі галузі господарства, дають свої плоди. Хлібороби рік у рік вирощують по 120 і більше цнт картоплі, 30—32 цнт пшениці.
Зросло виробництво тваринницької продукції.
Багато років керує бригадою М. В. Гаврилюк. Він завоював довір’я і пошану теж невтомною працею, високими врожаями.
О. В. Курта вже 12 років очолює ланку. Вона — майстер високих урожаїв кукурудзи. Але слава не прийшла сама по собі, а народжувалася у наполегливій праці. Портрет О. В. Курти красується на районній Дошці пошани.
Чимало теплих і сердечних слів можна сказати і про механізатора М. Д. Симулика. Він завжди веде першість в змаганні, любовно і в стислі строки обробляє артільні лани. Ось вони перед нами, втілені в дійсність, мрії дідів і батьків — справжні господарі своєї землі. Ні, не кількістю трудових років вимірюється велич цих передовиків, а добрими ділами: врожайним пшеничним полем, фермами високодійних корів, потужним машинним парком. Сповна використовуючи своє право вільних володарів землі, вони множать багатство артілі.
Партійна організація колгоспу, що налічує в своєму складі 53 комуністи, докладає усіх сил, щоб повести колгоспних трударів на досягнення вищих показників порівняно з попередніми роками.
Резерви для цього є. Трудові будні комуністів висувають в перші ряди все нових і нових організаторів виробництва. Всі 37 членів КПРС, які працюють в рільництві і тваринництві, тракторній бригаді — виявляють справжні риси вміння організувати людей, згуртувати їх і повести на виконання поставлених завдань.
Змінило своє обличчя і саме село. Воно помолоділо, оновилося. За період з 1945 по 1968 рік у селі споруджено понад 600 добротних житлових будинків з цегли та каменю. Це більше половини всіх будинків Ізи. Нові хати, збудовані за роки Радянської влади, майже не відрізняються від будинків селищ міського типу. Десятки родин щорічно зводять нові добротні будинки. В 1967 році справили новосілля колгоспний шофер Ю. Д. Вакаров, доярка Т. С. Синевич та інші трудівники.
Село повністю електрифіковане і радіофіковане. Тут працює відділення зв’язку. В особистому користуванні мешканців Ізи в 1968 році було понад 50 телевізорів, 6 легкових автомашин, 21 мотоцикл, 563 велосипеди, багато радіоприймачів. У побут селян все більше входять холодильники, пральні машини тощо.
Значно зросла купівельна спроможність трудівників села. До їх послуг сільмаг, продовольчий магазин, господарський магазин, їдальня, перукарня та кравецька майстерня. У 1968 році в селі працювало чотири магазини, став до ладу триповерховий будинок комбінату побутового обслуговування. В ньому розмістився універмаг, кафе, ресторан, перукарня. Товарообіг у 1967 році зріс до 463 тис. крб., а в 1962 році він становив 339 тис. карбованців.
Про здоров’я трудящих села дбають 2 лікарі та 3 працівники середнього медичного персоналу. У 1967 році в Ізі споруджено новий фельдшерсько-акушерський пункт. Завдяки вчасному і систематичному проведенню профілактичних заходів, викорінено такі хвороби як тиф, дифтерія, віспа та інші.
Багато зроблено в Ізі і для розширення шкільної мережі. У 1955 році семирічна школа була реорганізована в середню. В 1950 році закінчено будівництво нової двоповерхової школи. З 1945 по 1965 рік атестати зрілості одержали понад 500 юнаків і дівчат. В 1966/67 навчальному році у середній школі навчалося 670 учнів. В заочній школі здобували середню освіту 65 учнів без відриву від виробництва. Підростаюче покоління виховують 37 вчителів. Багато вчителів Ізи заслужили своєю невтомною працею шану і повагу. Серед них М. В. Маяка, Г. Д. Камінь та інші. Вони, крім педагогічної діяльності, беруть активну участь в громадській роботі села: виступають перед хліборобами з лекціями, допомагають гурткам художньої самодіяльності, виконують депутатські обов’язки.
За період 1945—1967 рр. понад 50 вихідців села закінчили вищі навчальні заклади. Чимало мешканців Ізи в 1967 році навчались у вузах країни. Сини колишніх неписьменних бідняків стали вченими, кандидатами наук. К. Й. Галас та М. В. Симулик працюють доцентами Ужгородського державного університету. В. М. Самош — кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник Інституту зоології Академії наук УРСР.
Бідняк Михайло Кундря за часів чехословацького буржуазного режиму виїхав до Сполучених Штатів Америки на заробітки, залишивши вдома дружину і трьох дітей. Додому він так і не повернувся, бо не мав потрібних коштів. Але на оновленій землі Закарпаття знайшла щастя його сім’я. Сини Андрій і Тихон закінчили Ужгородський університет і працюють вчителями. Дочка Марія одержала середню спеціальну освіту і трудиться на посту бібліотекаря. За роки Радянської влади сини бідняка С. Мадяра — Дмитро, Михайло, Йосип і дочка Ольга закінчили вищі учбові заклади. Молодший син Іван також вчиться. Кожна сім’я села Ізи зажила новим, щасливим життям.
Своє культурне дозвілля трудящі села проводять у Будинку культури, який має 450 місць, стаціонарну кіноустановку. Тут працюють гуртки художньої самодіяльності, які часто виступають перед трудящими з новими концертними програмами та виставами.
Людно завжди і в сільській бібліотеці, книжковий фонд якої зріс у 1967 році до 12 тис. примірників. У 1968 році трудівники села передплачували 3400 примірників газет і журналів. Все це свідчить про розквіт культури колгоспного села.
Трудову діяльність колгоспних мас очолюють комуністи. Партійна організація налічує в своїх рядах понад 50 членів КПРС, які мобілізують хліборобів на здійснення величних заходів, накреслених партією та урядом.
Волею партії, невтомною працею трудівників Іза перетвориться у майбутньому в ще більш квітуче село з парками і скверами, благоустроєними кварталами нових житлових масивів, громадськими та культурно-побутовими спорудами.
О. В. ХЛАНТА, І. М. СЛИВКА