Білки, Іршавський район, Закарпатська область
Білки — село, центр сільської Ради, розташоване в долині річки Боржави, при впадінні в неї річки Білки, за 8 км від Іршави. Населення — 7320 чоловік. Через село проходить вузькоколійна залізниця Берегове — Кушниця та автомагістралі на Ужгород, Берегове, Виноградів і Кушницю.
На території села виявлено залишки трьох поселень доби неоліту (IV—III тисячоліття до н. е.), знаряддя праці людей бронзового віку (II тисячоліття до н. е.). Поселення та два могильники, що датуються VI—III ст. до н. е., мають спільні риси з пам’ятками матеріальної культури скіфського часу в Придніпров’ї. На околиці села збереглися залишки слов’янського городища VIII—IX століття н. е. площею понад 2 тис. кв. м, округлої форми, оточеного ровом і земляним валом.
Перші письмові згадки про село датуються XIII століттям. Дарувальна грамота від 1245 року свідчить, що король Бела IV подарував Білки разом з іншими селами Боржавської долини угорському феодалу Карачоні, який примусив жителів цих сіл збудувати на місці старого городища кам’яний замок. Карачоні стали володарями величезного маєтку на Боржаві, а тисячі селян — їхніми кріпаками. До маєтку належали також села Дубрівка, Великий Раковець, Малий Раковець, Імстичеве, Комар, Розтока з лісами, повноводними ріками та багатими боржавськими полонинами. На початку XIV століття маєток Карачоні занепадає. Жорстока експлуатація селян, крайнє розорення їх набігами сусідніх феодалів поступово привели до розвалу родового гнізда колись великого магната.
Вірним помічником поневолювачів була церква. На 1837 рік у Білках налічувалось 2105 чол. українського, 40 — угорського та 40 — єврейського населення; були католицька, реформатська, уніатська, єврейська та православна церкви. Не випадково селяни кепкували: «Кинеш на собаку — попадеш в попа». Священики різних мастей обкладали селян численними податками (коблина, роковина), погіршуючи їх і без того тяжке становище.
Крім панщини, церковних повинностей, селяни несли також непосильний тягар комітатських, дорожних та державних податків. З часом експлуатація селян зростала. Замість десятини на користь пана була введена дев’ятина. Селяни-кріпаки повинні були нести на панський двір дев’яту частину врожаю, худоби, птиці та меду.
Непокірні кріпаки не раз виступали проти феодального гноблення. На берегах Боржави в 1514 році діяли повстанці Дєрдя Дожі, воїни-куруци Ференца II Ракоці; в лавах його армії було чимало білківських селян.
На околиці села збереглась вирубана в скелі криниця, з якої, як свідчить пам’ятний напис, пив воду Ференц II Ракоці.
Згодом білківські ліси були пристанищем опришків славного О. Довбуша, І. Пинті, І. Пискливого та інших. Документальні матеріали наводять немало прізвищ білківських опришків. Панівні класи жорстоко розправлялися з учасниками антифеодальних виступів. Особливого спустошення Білки зазнали після поразки визвольної війни 1703—1711 рр. На 1720 рік тут проживало всього 35 селянських родин. Феодали змушені були переселити сюди кріпаків з інших сіл.
Крім визискування селян, білківські дворяни шукали й інших шляхів збагачення — одні будували невеликі підприємства, інші — вдавалися до торгівлі. Так, на початку XIX століття в Білках діяла шахта по видобутку залізної руди, чавуноливарне підприємство, тартак та кілька млинів. В селі також випалювали вапно.
А в 1822 році кілька дворянських сімей одержують від короля право займатись торгівлею і відкривати млини та корчми.
З 30-х років XIX століття Білки, вигідно розташовані в центрі Боржавської долини, починають рости як торговий центр. Білківські ярмарки скоро стають відомими не лише на Закарпатті, а й у Галичині, звідки селяни приїжджали купувати велику рогату худобу. За королівським реєстром село було віднесено до категорії сільських містечок.
За переписом 1828 року, в Білках було понад 120 будинків, у т. ч. 28 домів горожан, 28 — кріпаків-йоббадіїв, 42 — желяри, 23 — піджеляри.
Формальна відміна кріпацтва без повного соціального і національного визволення мало що дала селянам. Ще багато десятиріч вони змушені були працювати на панській землі. Натуральна оренда, коблина і роковина поєднувались тепер з новітнім капіталістичним зиском з боку лихварів, торговців та підприємців.
Та чи не найголовнішим лихом білківських селян було безземелля. Невеликі клаптики селянських наділів були буквально затиснутими з усіх боків землями сільських багатіїв. Білківська біднота гірко жартувала: «Захочеш, Петре, відпочити в полудень на своєму полі,— лягай посередині та не забудь ноги підібрати: простягнешся — панську землю примнеш».
І. Я. Франко, маючи намір досліджувати земельний голод, соціально-економічне та правове становище закарпатських селян, писав 1883 року в листі до М. П. Драгоманова, що він зацікавлений побувати в Білках, «…про котрі писано мені, що у них і досі задержалась якась стара форма земельної общини, і то, мабуть, чи не заснована на спільній управі поля».
На 1873 рік у селі було 728 дворів, 3633 жителі, яким належав 10 341 гольд землі, в т. ч. 2040 гольдів орної.
Населення Білок, як і раніше, було змішаним, у 1881 році тут проживало понад 2900 українців, 628 євреїв, 100 угорців, 19 німців, 15 словаків.
Сільським багатіям належали майже всі кращі землі. Так, Мор Фрідман мав 127 гольдів орної землі, 50 гольдів луків, 53 — пасовиськ, 6 — лісу, а всього — понад 240 гольдів землі; Лейба Вольцович володів 36 гольдами орної землі, 33 — луків, 36 — пасовиськ, а всього — понад 111 гольдами кращої землі. В той же час абсолютна більшість селян володіла 1—2 гольдами землі або була зовсім безземельною.
Доведені до відчаю, обплутані боргами селяни нерідко вирушали в пошуках щастя до Бельгії, Франції та далекої Америки. Багато з них повмирало в дорозі чи на виснажливих роботах. Та голод щороку гнав на заробітки нові сотні білківських селян. Лише в 1900 році з Білок виїхало 450 селян. В одну Америку з села вибуло 265 чоловік.
Не тільки злидні, а й темрява та неосвіченість гнітили селян. Перша державна школа на 2 класи була відкрита в Білках лише 1875 року. Проте цю школу могло відвідувати не більше 80 дітей, тобто менше восьмої частини дітей шкільного віку. На початку XX століття на присілках було відкрито ще 5 однокласних шкіл, в яких малограмотні дяки навчали читати по-угорськи і молитись. Проте більшість дітей не могла відвідувати і цих шкіл. Близько 90 проц. дорослого населення Білок залишалось неписьменним.
Ні про яку медичну допомогу не могло бути й мови.
Звістка про першу російську революцію 1905—1907 рр. сколихнула селян Білок. Кривавими були «вибори» 15 січня 1906 року, коли, всупереч волі селян, по зфальшованому сільськими багатіями протоколу на посаду сільського старости було «переобрано» ненависного куркуля Шандора Орбана. Це зухвальство викликало обурення селян, які стали вимагати обрання свого кандидата — Юрка Горзова. Викликані окружним начальником жандарми відкрили по селянах вогонь: 13 чол. було вбито, понад 30 — тяжко поранено, 13 чол.— кинуто у в’язницю за «організацію бунту». Жорстока розправа над беззахисними селянами сколихнула всю округу. Судовий процес у Береговому затягнувся на цілих п’ять місяців; врешті судді змушені були визнати винними карателів. Показове рішення буржуазного суду — сільський нотар був оштрафований на 1000 крон, окружний начальник жандармерії — на 400 крон. Та щоб селяни не відчували себе переможцями, «бунтівники» були засуджені на різні строки тюремного ув’язнення.
Ще довго після цього не стихали заворушення селян. Уніатський піп Романець в 1907 році доносив окружній жандармерії «про відновлення революційних заворушень селян Білок».
Політичне безправ’я та національне гноблення лише завершували собою картину злиднів і поневірянь білківських селян. Особливо погіршало їх становище в роки першої світової імперіалістичної війни. Угорський чиновник писав про результати обстеження, проведеного в Білках: «…Кількість сімей, що не мають майна, живуть здебільшого з воєнної допомоги і не мають жодного продовольства, складає 60—70 процентів…». Далі він зазначав, що «в дуже багатьох хатах зовсім не було хліба і борошна, і весь запас продовольства складався з 5—6 кг поганенької картоплі, яку, зваривши, їли з лушпинням», що «особливо серед дітей лютували епідемії дизентерії, тифу». Чиновник писав далі, що жителі таких сіл, як Білки «…і в мирний час, навіть після хорошого врожаю, купували багато тисяч центнерів кукурудзи, бо власний врожай ніколи не був достатнім».
Та й звідки йому бути достатнім, коли в розпорядженні селянина був лише клаптик пісної гірської землі, а лопата й мотика — єдиними «машинами» для його обробітку.
Перша світова війна, мобілізація в армію, реквізиції для фронту коней, рогатої худоби, фуражу і зерна поставили більшість білківських селян на грань голодної смерті.
Першими пропагандистами ленінських ідей в Білках були колишні військовополонені, які поверталися в рідне село, пройшовши школу революційної боротьби в Росії. Чимало з них, зокрема Петро Семак, Юрій Зовдун, Олекса Бажів, Петро і Микола Горзови захищали владу Рад в лавах інтернаціональних частин Червоної Армії. За їх участю наприкінці 1918 року в Білках відбувся великий виступ селян.
Трудівники села виступали активними поборниками возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. На Хустському народному з’їзді 21 січня 1919 року делегати Білок Юрій Попович, Василь Біров, Михайло Сенинець, Денис Горзов приєднали свої голоси до вимог за возз’єднання Закарпаття з Україною.
Як тільки до Білок дійшла звістка про встановлення Радянської влади в Угорщині, 23 березня 1919 року в селі було створено Раду робітників, солдатів і селян, яка взяла під свій контроль підприємства торгівлі і розподіл продовольчих товарів, повела боротьбу з спекулянтами і лихварями. 8 квітня були проведені вибори до Рад — перші вільні вибори в Білках. Рада вжила ряд заходів по покращанню побутових умов бідноти, зокрема вдів та сиріт. Для підтримання порядку і революційної законності в селі було створено загін Червоної варти. Коли на Закарпатті розпочалось формування частин Русинської Червоної гвардії, одними з перших до неї вступило 120 жителів села.
Героїчній Угорській Радянській Республіці не вдалось відбити напад інтервентів. Після запеклих боїв війська боярської Румунії 26 квітня вступили в село. Розпочались переслідування активістів Радянської влади, десятки яких було кинуто до в’язниці, а частина змушена була ховатись по лісах або емігрувати.
Всупереч волі трудящих, Закарпатська Україна в 1919 році була включена до складу буржуазної Чехословаччини.
В 1923 році остаточно оформляється сільська організація КПЧ, ініціаторами створення якої були Петро Семак (секретар), Іван Фенич, Василь Жупанин, Іван та Юрій Семаки та інші. Комуністи села розгортають широку агітаційно-масову роботу. Білківська комуністична організація нараховувала від 30 до 50 членів партії. Неухильно зростав її авторитет; якщо на перших виборах до сільського представництва в 1923 році комуністи одержали 83 голоси, то вже на парламентських виборах 1924 року за них голосувало 300 чол., на парламентських виборах 1925 року — 423, а на сільських виборах 1927 року — 470 чоловік. Попри всі махінації нотаря і жандармів, до сільського представництва було обрано 9 комуністів.
Уніатський піп Віктор Хома доносив в окружне управління про загрозливий вплив комуністів у Білках. Віце-губернатор Закарпаття Розсипал в зв’язку з цим погрожував: «Якщо комуністам буде залишено попередню волю щодо ведення агітації, то можуть виникнути конфлікти».
Проте всі заходи властей не дали бажаних наслідків. Комуністи організовують масові демонстрації, маївки, мітинги. Так, 1 Травня 1926 року на заклик комуністів відбувся мітинг за участю близько 500 чоловік. Сюди прийшла біднота сусідніх сіл. Жандарми марно намагались розігнати мітинг, селяни закінчили його під спів «Інтернаціоналу» і, вишикувавшись у колони, пішли до Іршави на окружну демонстрацію.
Комуністи викривали лицемірну суть аграрної реформи, роз’яснювали, що вона не передбачає передачу поміщицької землі бідноті, що її справжня мета зміцнити куркульський прошарок на селі. Так воно і було — ніхто з білківських бідняків не одержав жодного клаптика землі. В 1928 році з 1350 га землі, що належала селу, 364 га володіли поміщики, ще 350 га належало 15 куркулям, на долю ж 1806 бідняцьких та середняцьких господарств залишалось всього 636 га гіршої землі, тобто менше половини гектара на сім’ю.
Білківські бідняки, орендуючи у поміщиків невеликі клаптики землі, попадали в борги до лихварів. Особливо тяжкими були голодні роки світової економічної кризи 1929—1933 років. Екзекутори з жандармами забирали у селян останню одежину, іноді підстерігали бідняка біля магазину і відбирали у нього останні крони, призначені на гас чи сіль.
Комуністи організували боротьбу проти екзекуцій, проводили «голодні походи». У лютому 1933 року в Білках відбувся масовий мітинг, на якому виступив з промовою член робітничої делегації, яка повернулася з СРСР, Якаб Барталан. Його розповідь про досягнення трудящих Країни Рад селяни слухали з величезним захопленням. Збори прийняли резолюцію протесту проти переслідувань борців за хліб, працю, землю та волю, було проведено збір коштів для заарештованих. У березні відбулась нова масова демонстрація протесту проти безробіття. У мітингах та демонстраціях брали участь і трудящі жінки. В день 8 Березня 1936 року в Білках відбувся мітинг за участю 1300 жінок з чотирьох сусідніх сіл.
Виявляючи солідарність з республіканською Іспанією, у серпні 1936 року понад 300 селян Білок прийняли резолюцію з вимогою до уряду вільного продажу зброї республіканській Іспанії. Комуністи організували збір коштів на допомогу республіканцям та бійцям інтернаціональних бригад. В час, коли сама Чехословаччина стала об’єктом загарбницьких намагань фашистських держав, у селі проводяться масові антифашистські демонстрації.
За переписом 1930 року, в Білках було 1155 будинків, 5614 жителів, у т. ч. 4424 українці, 1068 євреїв, 56 угорців, 41 чех та 25 чол. інших національностей. Населення не одержувало ніякої медичної допомоги, з культосвітніх закладів у селі була тільки маленька общинна бібліотека. Більше половини жителів Білок були неписьменними. В Білках лише 14 чол. мали середню освіту і 2 — вищу 4. В селі діяла тільки горожанська та початкова школи з українською мовою викладання. Крім того, в Білках при горожанській школі були класи з чеською мовою викладання та чеська початкова школа з 8 вчителями.
У Білках, як і по всьому Закарпатті, дедалі посилювалася чехізація українського населення. В тогочасній пресі відзначалося: «…чеські школи стало закладаються не лише по містах, але й по таких селах, де нема лиш жодної дитини (розуміється — чеської національності — прим, ред.), як приміром в Білках, тоді коли на одного українського вчителя припадає 200—250 дітей, тоді, коли на Верховині на кожнім другім селі немає школи. Третина наших дітей зістається аналфабетами, бо українського вчителя наганяють, а замість того закладають чеські школи і там, де село, крім пограничного сторожа, чехів і не бачить».
15 березня 1939 року угорські фашистські окупанти вступили в Білки. Настали чорні дні неволі. У селі встановився режим терору і насильства. Особливо переслідуються комуністи. Та вже в 1940 році підпільники організували маївку, випустили антифашистську листівку, по всьому селу вивісили лозунги: «Прийде час розплати, кати!», «Хай живе Червона Армія!». В Білки прибули карателі, розпочалися арешти, катування.
Десятки селян вступили до партизанських загонів, які діяли в навколишніх лісах. Близько ста юнаків та дівчат нелегально перейшли в СРСР. Багато з них, зокрема Іван Пальчей, Іван Митровці, Василь Палтош, вступили до лав Червоної Армії та Чехословацького корпусу.
За час угорсько-німецької фашистської окупації 1720 чол., у т. ч. майже все єврейське населення Білок, було закатовано в концтаборах.
25 жовтня 1944 року трудящі Білок зустрічали хлібом-сіллю Червону Армію-визволительку. У той незабутній день відбувся тисячний мітинг селян, які сердечно вітали воїнів. Командира військової частини майора Д. Є. Бєлкіна було проголошено почесним громадянином Білок.
Вже в перші дні визволення 126 громадян села вступили добровольцями до лав Червоної Армії. В боях з фашизмом смертю героїв загинули: Василь Ігнатко, Юрій Овсак, Петро Штефаньо, Василь Синяк, Василь Зейкан, Василь Звонар, Петро Білинець, Денис Соловка та інші. Імена 18 полеглих героїв викарбувані золотом на пам’ятнику борцям за визволення, спорудженому у 1965 році в дні святкування 20-річчя визволення Закарпаття Радянською Армією.
Ще лунала гарматна канонада, а в Білках уже налагоджувалось мирне життя — без панів і окупантів. Відновила діяльність сільська комуністична організація. Вже 26 жовтня комуністи провели вибори сільського Народного комітету, до складу якого ввійшли активісти комуністичної організації — Петро Ігнатко, Юрій Семак, Іван Данканич, Василь Жупан, Іван Пальчей та Іван Фірцак, які 26 листопада на І з’їзді Народних комітетів у Мукачевому голосували за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. З перших днів свого існування Народний комітет розгортає роботу по організації допомоги Червоній Армії та покращанню життєвих умов бідноти. Особливу увагу було звернуто на матеріальну підтримку родин добровольців — вони одержали паливо, насіння для посіву, продовольство, грошову допомогу.
Було взято на облік і розподілено між селянами поміщицькі та куркульські землі. Земельні наділи одержали 560 білківських селянських господарств. Комуністи через Народний комітет потурбувались, щоб ці наділи були засіяні. В цьому допомогла Червона Армія, яка подарувала селу два вагони пшениці. І пізніше трудящі Білок не раз одержували від командування Червоної Армії та уряду Радянської України продовольство, матеріали і товари.
Вже 17 грудня 1944 року в Білках, крім 5 початкових, стала діяти середня школа. Дещо згодом була відкрита вечірня середня школа для підлітків та в присілку Ковбасові — 8-річна школа. Комуністи організовували роботу культармійців, які навчили читати і писати понад 1000 чол. дорослого населення села.
Проте достаток приходив повільно у хати бідняків. Одноосібне господарство не могло задовольнити потреб трудівників; у селі заговорили про колгоспи. За пропозицією комуністів була створена ініціативна група по організації колгоспу.
У березні 1948 року було створено перший білківський колгосп — «За нове життя». Якщо на початку створення в ньому налічувалося всього 18 бідняцьких господарств, то вже протягом року в сільськогосподарську артіль вступило понад 300 господарств. Того року було створено другий колгосп — ім. Радянської Конституції, в складі близько 400 селянських господарств. До весни 1949 року в Білках було повністю завершено суцільну колективізацію. Об’єднання обох артілей в одну — колгосп «За нове життя», сприяло його дальшому розвитку: вже наприкінці 1952 року він став мільйонером. Велику роботу по зміцненню господарства артілі проводить партійна організація Білок, зокрема комуністи В. Коровський, С. Фірцак, В. Потушняк.
Завдяки самовідданій праці колгоспників, артіль стала одним з найрозвинутіших, багатогалузевих господарств району. На 1968 рік колгосп «За нове життя» мав 3158 га земельних угідь, у т. ч. 1205 га ріллі, 612 га садів та ягідників, 252 га виноградників, 359 га сіножатей і 732 га пасовиськ. В цілому валовий збір зерна в колгоспі за період з 1951 року зріс в 5 разів. Різко збільшилось поголів’я всіх видів громадського тваринництва. Якщо в 1950 році в колгоспі було всього 120 голів великої рогатої худоби, в т. ч.— 50 корів, то на 1968 рік налічувалось 1450 голів великої рогатої худоби, зокрема 550 корів. Того року на 100 га сільськогосподарських угідь вироблялось 336 ц молока, 65 ц м’яса, 155 кг вовни.
Колгосп досяг успіхів і в садівництві та виноградарстві. З часу організації колгоспу посаджено понад 460 нових садів та ягідників. На 1968 рік у колгоспі було 612 га саду, з них 90 га плодоносного, 252 га виноградників, у т. ч. 233 га плодоносних. Тільки від виноградарства у 1967 році колгосп одержав понад 100 тис. крб. чистого прибутку.
Перспективним для колгоспу стало також вирощування тютюну, цукрових буряків та овочів.
Про зростання артільного господарства свідчить, зокрема, розмах будівництва. На 1968 рік колгосп мав 3конюшні, 6вівчарень, телятник, 4 свинарники, 2 кормоцехи, кормокухню, млин, олійницю, кузню, столярню, колесарню, пилораму, кошикарню, цех по переробці винограду, цехи по виробництву сухих і масляних красок, кар’єри по добуванню каменю, дві майстерні по ремонту сільгоспмашин тощо.
В господарстві усі основні роботи виконуються за допомогою машин і механізмів. На 1967 рік тут було 30 тракторів у 15-сильному обчисленні, 20 електромоторів, 8 різних комбайнів, 19 вантажних автомашин, 2 екскаватори, 2 дощувальні установки, складні зерноочисні, кормопереробні та інші машини і механізми.
Завдяки зростанню врожайності та розвитку громадського тваринництва і допоміжних підприємств різко зросли прибутки та неподільні фонди колгоспу. Порівняно з 1950 роком у 1967 році грошові прибутки колгоспу збільшились майже в 19 разів, а неподільні фонди — в 23 рази.
Сумлінна праця білківських колгоспників була високо оцінена партією та урядом. В 1958 році 17 передовиків колгоспу були нагороджені орденами і медалями, а знатному ланковому комуністу Ю. Ю. Пітрі присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. Колишній батрак, який не мав навіть власної хати, став прославленим хліборобом. Трудящі Іршавщини двічі обирали його депутатом Верховної Ради СРСР шостого і сьомого скликань. Ордена Леніна було удостоєно завідуючого молочно-товарною фермою колгоспу П. Ігнатка, ордена Трудового Червоного Прапора — ланкового Ю. Химинця, колгоспників Ю. Кришеника, Г. Копа, Ю. Білинця та Йосипа Пораду.
У відповідь на високу нагороду ланка Юрія Пітри домоглась нових успіхів: протягом останніх років ланка збирає в середньому не менше як по 100 цнт сухого зерна кукурудзи з гектара. На базі цієї ланки за постановою райкому партії в колгоспі «За нове життя» було створено школу передових методів праці, в якій стало навчатись агротехніці десятки ланкових з багатьох колгоспів області. Ім’я знатного ланкового Ю. Ю. Пітри добре відоме також трудівникам полів сусідньої Саболч-Сатмарської області Угорської Народної Республіки та Східно-Словацького краю Чехословацької Соціалістичної Республіки, де він неодноразово бував, обмінюючись досвідом.
Заслуженою славою користується одна з кращих доярок області, делегатка XXIII з’їзду КПРС М. Симканич, в 1966 році її удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Орденом Леніна було нагороджено бригадира рільничої бригади О. І. Симканича, орденом Трудового Червоного Прапора — городницю Г. Ю. Яночко, голову колгоспу П. Б. Білинця. Головному агроному колгоспу В. М. Потушняку присвоєно звання заслуженого агронома УРСР. На 1968 рік урядові нагороди мали 27 колгоспників. За трудові досягнення на честь 50-річчя Радянської влади колгосп «За нове життя» удостоєно пам’ятного Червоного прапора обкому КП України, облвиконкому і облпрофради.
В 1967 році на базі Білківського харчокомбінату створено Іршавський соко-винний завод, на ньому працює близько 300 робітників. Основна продукція заводу: плодоягідні вина, натуральні та спиртовані фруктові соки, різні овочеві та фруктові консерви, кондвироби. В 1967 році налагоджено виробництво традиційної закарпатської «сливовиці».
Завдяки впровадженню передової технології, механізації трудомістких процесів продуктивність праці на заводі протягом останніх років зросла більше ніж у 5 разів, а собівартість продукції знизилась наполовину.
Невпізнанно змінилося обличчя Білок. У селі виникли житлові квартали нових будинків, із брукованими вулицями, тротуарами.
Напередодні 48-ї річниці Великого Жовтня перед Будинком культури, в центрі села, відкрито пам’ятник В. І. Леніну.
Широко розгалужена в Білках мережа державної та кооперативної торгівлі. Тут діє універмаг, культмаг, гастрономи, спеціалізовані магазини продовольчих і господарчих товарів, взуттєвий, галантереї, парфюмерії, меблевий та інші. У Білках є дві шевські та 2 кравецькі майстерні, 2 перукарні, майстерня по ремонту радіо і електроприладів. До послуг трудящих три їдальні, чайна, два магазини по продажу мінеральних вод, два буфети. Товарообіг Білківського ССТ за роки Радянської влади зріс більше як у 10 разів.
На належному рівні справа народної освіти. В 1968 році в Білках було 2 середні школи, одна 8-річна та 5 початкових; в них навчалося понад 1500 учнів, працювало 80 учителів. В 1966 році в селі відкрито профтехучилище, що готує будівельників. Для найменших громадян Білок відкрито 2 стаціонарні дитячі садки на 115 дітей та сезонні дитячі ясла. За роки Радянської влади близько 700 дітей селян закінчили середню школу, понад 100 — здобули вищу освіту.
Велика увага приділяється охороні здоров’я трудівників Білок. В селі є лікарня, амбулаторія, рентгенівський і зубний кабінети, пологовий будинок, аптека; тут працює близько 50 чол. медперсоналу.
В Білках діє Будинок культури, клуб, стаціонарний кінотеатр на 350 глядачів, хата-читальня, кабінет політосвіти на громадських засадах, кабінет агрохімпропаганди, 5 бібліотек.
До 50 роковин Великого Жовтня жителі села провели значну роботу по соціально-культурному будівництву та благоустрою. Збудовано молодіжне кафе «Зірка», кондитерський цех соковинного заводу, двоповерховий універмаг, комбінат побутового обслуговування, лазню, реконструйовано кінотеатр.
Жителі Білок першими в області виступили з закликом змагатися за зразковий благоустрій та громадський порядок села. їх починання підхопили десятки сіл Закарпаття.
Великого розмаху набрала художня самодіяльність. З 1951 року при харчокомбінаті працює ансамбль пісні і танцю «Харчовик», відомий далеко за межами села. Завоював популярність і колгоспний ансамбль пісні і танцю «Кукурудзовод». Цей колектив був неодноразовим переможцем на районних, обласних та республіканських оглядах художньої самодіяльності, його нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Одним із кращих в області вважається хор учителів, яким керує самодіяльний композитор педагог П. М. Світлик. Його пісні «Радіє вільне Закарпаття», «Тече потік невеличкий», «Про дубрівські гори» тощо увійшли в репертуар кращих ансамблів області.
На просторому стадіоні колгоспники часто приймають фізкультурників з сусідніх сіл та районів. Тут нерідко проводяться обласні спартакіади товариства «Колгоспник». Один з ветеранів спортивної роботи в Білках — І. Ф. Фірцак-Кротон, людина надзвичайної фізичної сили, який виступав у багатьох країнах Європи та Америки.
Значні зміни сталися і в побуті та звичаях трудівників Білок. Тут широко відзначаються свято серпа і молота, День виноградаря, День тваринника, свято пісні і танцю, спортивні олімпіади.
В травні 1964 року село відвідав видатний американський художник і письменник, борець за мир і дружбу народів Рокуел Кент з дружиною.
В книзі гостей колгоспу «За нове життя» художник записав: «Ми — двоє американців—Селлі і Рокуел Кент — приїхали сюди в гості. Але ми почуваємо себе так, наче тут народилися і виросли, таким великим було виявлення до нас почуття дружби. Дорогі друзі! Ми любимо вас! Ми завжди пам’ятатимемо все те, що тут побачили — щастя і дружбу людей! Віддані вам ваші друзі Селлі та Рокуел Кент. 16.V. 1964 р.».
Люблять білчани своє село. Та воно й справді красиве і своїми будівлями та буйними колгоспними садами, і плодородними нивами та багатими фермами, а головне — його працьовитими людьми.
І. Л. ХОМЕНКО