Колочава, Міжгірський район, Закарпатська область
Колочава — село, центр однойменної сільської Ради, розташоване в гірській долині між полонинами Стримбою, Дарвайкою, Барвінком, Красною і Ружею, за 26 км від районного центру. Через село протікає річка Колочавка — притока Тереблі. В центральній частині Колочави, що здавна іменується «Лаз», нараховується 367 дворів. Тут проживає — 1122 чол. До села входять і колишні присілки: Брадолець, Гирсовець, Заверх, Затінь, Імшадь, Кальновець і Сухар. Всього у Колочаві (разом з присілками) налічується понад 1000 дворів і 4093 жителі.
Колочавській сільській Раді підпорядковані села Горб і Мерешор.
Назва села походить від річки Колочавки. Його заснували в першій половині XV століття втікачі від поміщицького гноблення.
Про мешканців Колочави чеський письменник Іван Ольбрахт писав у романі «Микола Шугай — розбійник»: «Це правнуки бунтівних невільників, які втекли від канчука і шибениць, підстаростів і отаманів пана Иосифа Потоцького, правнуки повстанців проти здирства румунських бояр, турецьких панів і мадьярських магнатів».
У глибоких улоговинах між горами втікачі на деякий час знаходили притулок і звільнення від поміщицького ярма.
Кожен поселенець будував собі хатину з маленькими вікнами, глиняною долівкою, солом’яною або дерев’яною покрівлею, без комина, з вогнищем посередині. Навколо неї пізніше будували житла сини й родичі; хутори розросталися й перетворювалися в присілки, або «кутки», заселені однофамільцями. Вони зберігали при цьому свої історично виниклі назви (від річки, від прізвища першого поселенця чи від чогось іншого, пов’язаного з тією місцевістю). Центром Колочави став хутір Лаз («лазами» називаються урочища, лісні сіножаті, галявини, до яких треба було добиратися крізь лісові хащі, «пролазити» через них).
Головним заняттям населення Колочави було скотарство. Навколо села знаходяться високі полонини, які здавна були чудовими місцями для випасу худоби. В лісах водилося багато звірів, і частина колочавців займалася мисливством. Щоб забезпечити себе й худобу їжею, доводилося вирубувати ліси, спалювати їх і обробляти невеликі ділянки землі. Так мешканці Колочави почали займатися землеробством. Вони вирощували капусту, сіяли жито, овес, пізніше — кукурудзу. Значного поширення набуло згодом бондарство і столярна справа.
Територія вздовж Тереблі в епоху середньовіччя часто переходила від одного феодала до іншого. Вже з 1365 року в долині Тереблі 6 осад належали феодалам румунського походження Балку і Драгу та нащадкам останнього — Драгфійовцям. В першій половині XV століття ці землі дісталися феодалам Білкеям, які в 1463 році передали їх своїм родичам — дворянам Урмезеям. Це і є перша письмова згадка про Колочаву.
Після 1526 року долина Тереблі потрапила до складу Семиградського князівства. Всі ліси стають власністю ерару і включаються до складу Хустської казенної домінії, а населення підпорядковується Хустському замку. Правда, через деякий час маєтки Хустського замку стають власністю угорських королів, потім семиградських князів, а тоді переходять з рук у руки і навіть продаються (у 1701 році).
Феодали не могли примиритися з тим, що на їх землях і в лісах проживають вільні, незалежні від них поселенці. Тому сховатися від панської неволі селянам Колочави не вдавалося. Панські гайдуки знаходили втікачів і кожного селянина примушували щороку відпрацьовувати певну кількість днів на панщині, а також сплачувати натуральні і грошові побори. Для їх збору феодали посилали спеціальні загони — «бандерії». Учасників цих загонів — «бандеріалістів» — населення називало «бандурами». В одному народному переказі, записаному в с. Нижньому Сине-вирі, розповідається: «Бандури збирали порцію: од землі десятину врожаю, од вола сороковець, од коня два сороковця, од голови платив кожний жонатий чоловік поголовщину». Та цим повинності селян не обмежувалися. Не забувала за них і церква. В тому переказі говориться: «Піп брав у той час оден терьх сіна, одно віко мелаю, або два віка вівса і сани дров… І бандурам треба було дати десятину і попові коблину…»
В переказі є відомості і про ставлення феодалів до селян. Він свідчить, що «пан був дуже лютий», «дуже збиткував людей і много брав податного», що внаслідок цього «люде дуже бідніли…».
Населення Колочави розоряла не тільки феодальна експлуатація.
Страждало воно і від стихійного лиха. «Мор» на Мармарощині зафіксовано у 1530 році. Великі епідемії в цьому районі були в 1555, 1600, 1648, 1698—1701 та інших роках.
Сарана налітала в 1541—1544, 1696 і наступних роках. А голод був постійним супутником життя бідного населення протягом усього середньовіччя.
Розоряли селян і феодальні війни. В 1657 році семиградський князь Дєрдь II Ракоці вирушив з с. Вишкового долиною Тереблі на Польщу завойовувати королівський трон. По дорозі він забрав у військо велику кількість селян.
У відповідь на цей похід на Закарпаття вторгнулася польська армія, яка спалила і зруйнувала багато населених пунктів. Поверталася вона в Польщу з награбованим майном долиною Тереблі. Знищуючи все на своєму шляху, шляхтичі спустошили й Колочаву. Напади польських панів відбулися й пізніше.
Терпіло село від розміщення австрійських військ після захоплення Закарпаття Габсбургами.
Все це приводило до загострення антифеодальної боротьби. Селяни тікали в глухі гірські й лісові місця, вступали в загони опришків, які протягом XVI— XIX століть діяли в Карпатах, брали участь у визвольній війні 1703—1711 рр.
Після поразки війни багато її учасників, тікаючи від карателів, переховувалися на Мармарощині і, зокрема, в її північно-східних лісистих місцевостях.
Сюди ж приходили втікачі з Галичини та інших країв, адже новопоселенцям давалися пільги — звільнення від феодальних повинностей на 10—12 років.
Внаслідок цього та в зв’язку з початком широких лісорозробок населення Колочави швидко зростало. Коли в 1720 році тут налічувалося 51 двір і 200—250 жителів, то в 1838 році в селі з присілками проживало 2340 чоловік.
За часів правління імператора Иосифа II було видано розпорядження про т. зв. контрактацію, тобто зведення в одну громаду розпорошених поодиноких осель Верховини, і про об’єднання хуторів, «кутків» і присілків у села. Але довести до кінця почату справу тодішні австрійські власті не змогли. Тому й не збереглося певних даних про кількість дворів і населення в Колочаві у другій половині XVIII століття.
На протязі другої половини XVIII і в XIX столітті колочавці й далі страждали від феодальних повинностей і малоземелля. Кількість жителів зростала, більша частина їх займалася сільським господарством, а орної землі було мало, всього 530 гольдів (на 1000 чол. дорослого населення). Це змушувало селян найматися рубати ліс, випасати худобу тощо. Як і в попередні століття, частими були неврожаї й стихійні лиха, не раз лютував голод. Навіть у написі над дверима церкви сказано, що в 1789 році: «Тогда бе великий голод».
Звільнення від кріпацтва під час буржуазної революції 1848—1849 рр. було фактично і звільненням значної кількості селян від землі (на користь ерару). Майнова нерівність ще більше посилилася. Поступово найкращі землі, ліси і полонини навколо села захопили куркулі та греко-католицька церква.
За переписом 1900 року в Колочаві і присілках проживало 2724 чол. населення, зокрема: українців — 2438, німців — 252, угорців — 33 і словаків — 1. Дорослого населення, зайнятого у різних галузях виробництва, було 1094 чол., з яких у сільському господарстві працювало 845 чоловік.
Селу Колочаві належало 22 397 кадастральних гольдів земельних угідь. Орної землі було — 530, пасовищ — 7071 і лісів та чагарників понад 13 000 гольдів. Цими землями володіли три великі землевласники, кожний з яких мав понад 100 гольдів, 191 середняцьке господарство і 192 — бідняцькі господарства, власники яких жили за рахунок наймитування.
Статистика не згадує про наявність у селі лікарні й бібліотеки. Зате шинків тут було аж чотири, церков — дві. Тільки 224 жителі вміли читати й писати. Решта, тобто 92 проц. населення, були неписьменними. Початкову народну школу в Колочаві було відкрито аж у кінці XIX століття.
Більшість селян жила в нечуваних злиднях. Клаптики кам’янистого грунту, які обробляли мотигою, не могли прохарчувати сім’ю. Бідняцькі родини лише в святкові дні бачили вівсяний хліб у хаті. Не кращим було становище й тих, хто працював на лісорозробках і лісосплаві.
Матеріальні нестатки й безробіття гнали багатьох жителів Колочави в Угорщину, Чехію, Бельгію, Францію, Німеччину, Америку. Але й там їх чекала така ж злиденна доля.
Нові нещастя трудящим принесла перша світова війна. Воєнні реквізиції, різні мобілізації, мародерство непосильним тягарем лягали на плечі селян. Навіть шосейна дорога Буштина-Синевир була зруйнована австрійськими військами.
Трудящі Колочави посилювали боротьбу проти соціального та національного гніту. Коли відгомін Великого Жовтня пролунав і в Карпатських горах, виступи колочавців проти сваволі гнобителів набрали нового характеру. Восени 1918 року в Колочаву повернулися з Росії військовополонені, учасники революційних боїв у Росії: С. Лугош, Т. Вулик, Д. Малета, Г. Ковач та інші, які почали організовувати бідних селян на боротьбу проти експлуататорів.
У вересні—жовтні 1918 року в селі відбуваються збори, демонстрації, а 7 листопада, в першу річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції, селяни взяли владу в свої руки. Була розгромлена жандармерія і нотарське управління. Нотар Цинько втік у село Волове (Міжгір’я), а жандарми на чолі з їх начальником Ленартом — у Синевир.
Трудящі організували революційний комітет, до якого входили ті жителі села, які на власні очі бачили революційні події Великого Жовтня в Росії. Керівником комітету було обрано Степана Лугоша, а старостою села — Василя Дербака. Революційна влада провела конфіскацію майна багатіїв і поділ його між біднотою. Проте через кілька днів нотар Цинько повернувся з каральним загоном. Сільська буржуазія жорстоко розправилася з повсталими селянами. Кілька чоловік було вбито (Д. Ледней, І. Маркусь та інші), С. Лугош та ряд селян — заарештовані і відправлені в мармарош-сігетську в’язницю. Багатьох колочавців катували на місці, і тільки частині вдалося втекти з села. Місцеві власті добивалися, щоб в інтересах «громадського спокою» Мармарош-Сігетський трибунал або Волівський окружний суд терміново провели слідство в справі селян, заарештованих за участь у бунті в Колочаві.
У березні—квітні 1919 року, коли перемогла Радянська влада в Угорщині і на Закарпатті, Рада робітників, солдатів і селян була створена і в Колочаві. До неї обрали І. Іваниша, Я. Маркуся та інших. Після окупації села румунськими військами І. Іваниш і Я. Маркусь продовжували боротьбу за Радянську владу в Русинській Червоній гвардії.
Революційні виступи селян Колочави тривали на протязі всього 1919 року. Особливо обурювалося населення діями румунських окупантів, які пограбували в 1919—1920 рр. село на суму 41,5 тис. крон.
Боролися колочавці й проти чеських буржуазних властей, що прийшли на зміну румунським окупантам. Одним із відомих на Верховині борців проти гнобителів був житель Колочави, «добрий розбійник» Микола Шугай, який ще в 1917 році втік з армії, і, спираючись на всебічну підтримку верховинської бідноти, чинив розправи над багатіями та представниками місцевих властей. В 1920—1921 рр. Шугай вбив кількох жандармів, які намагалися його схопити.
Власті оголосили за голову Миколи Шугая велику винагороду, зображували його «злодієм» і «розбійником». Вони надіслали до Колочави близько 40 жандармів. Але населення Верховини підтримувало народного месника. Дії Шугая, який «у багатіїв відбирав, а бідним давав і ніколи нікого не вбивав, хіба що обороняючись або заради справедливої помсти», знаходили цілковите схвалення всієї бідноти. Про Шугая трудящі складали пісні, коломийки, легенди. Він залишився в пам’яті народних мас вірним захисником бідних і знедолених людей.
Виступи М. Шугая і його побратимів мали вплив на визвольну боротьбу трудящих Колочави і всього Закарпаття. Але він не розумів, що успіх боротьби забезпечується силою організованого колективу робітників і селян, а не діями невеличкого загону народних месників, що керуються своїм класовим інстинктом. Микола Шугай разом з братом Юрієм загинув від рук зрадників на горі Жалобна 16 серпня 1921 року.
Колоритна постать і легендарне життя цього народного месника талановито зображені в романі чеського письменника-комуніста Івана Ольбрахта «Микола Шугай — розбійник». Іван Ольбрахт, друг закарпатських верховинців, кілька років прожив у селі та його околицях, збираючи народні перекази й документальні матеріали, і написав про долю колочавців ще й кілька правдивих документальних нарисів, які були опубліковані на сторінках комуністичної та іншої прогресивної преси. В одному з них Іван Ольбрахт писав: «У вузьких улоговинах, по схилах, де ліси залишили клаптик місця для лугів, і вгорі на полонинах, живуть люди. Мешкають у хатах, подібних до хатин на курячій лапці, або, якщо вони одна біля одної,— до грибів-козарів під березами. Чоловіки пахнуть вітром, а жінки — хатнім димом. Вони — пастухи і лісоруби, бо ще не досягнули стадії рільництва, а плуга в цих краях ще не винайшли…
…Врожаю з города ледве вистачало до різдва, бо мішків з кукурудзою і пшеницею ніхто під хати не привозив. У дітей пухли животи, а матері не мали в грудях молока для новонароджених… Був голод, хоч кричи та вбивай».
Саме цей голод і безпросвітні злидні й примусили Щугая підняти зброю на панів. Доля цього героя допомогла колочавцям зрозуміти, що їх сила не в бунтарях-одиночках, а в згуртованості навколо комуністів.
Вже під кінець 1921 року тут було створено комуністичну організацію, яка складалася з 20 жителів Колочави, Синевира і Волового (Міжгір’я). Комуністів спочатку очолив Іван Ледней. З 1924 і до 1938 року секретарем організації працював Михайло Беца. Комуністи проводили серед лісорубів та бідноти масову агітацію, піднімали їх на боротьбу проти соціального й національного гноблення.
Парторганізація мала величезний вплив на жителів села. Яскравим доказом цього є результати виборів до чехословацького парламенту в березні 1924 року. В Колочаві у виборах брало участь 933 виборці. Із них за кандидатів від Комуністичної партії було віддано 630 голосів, тобто абсолютну більшість.
Небачений ріст впливу Комуністичної партії та поширення ідей комунізму серед трудящих мас Верховини змусили буржуазний уряд Чехословаччини поряд з широким застосуванням репресій та терору все більше й більше вдаватися до соціальної демагогії, до всіляких обіцянок про проведення земельної реформи, про зниження податків, про політичну автономію для Закарпаття тощо.
На ділі ж він майже нічого не зробив для поліпшення долі верховинців. Як і за часів Австро-Угорщини, колочавці задихалися від безземелля. Так, у 1929 році орної землі в Колочаві було всього-на-всього 531 кадастральний гольд. Через недостачу придатної для обробітку орної землі населення займалось тваринництвом, зокрема вівчарством. В Колочаві налічувалося 908 голів великої рогатої худоби.
Село в цей час мало п’ять водяних млинів, дві кузні, дві столярні, три кравецькі та три взуттєві майстерні.
В Колочаві знаходились нотарське управління, державна лісова управа, відділення прикордонної фінансової сторожі і жандармська станція.
Під час назрівання світової економічної кризи масове безробіття й голод вкрай загострили соціальні протиріччя й класову боротьбу на селі. З газет трудящі довідувалися про щасливе й вільне життя в Країні Рад. Вони з надією звертали погляди туди, де здійснювались ленінські заповіти. Коли суд відібрав останню землю в бідняка Івана Барни на користь лихваря, то він заявив при народі: «Грабуйте, ваша влада. Але прийде час і наша Радянська влада візьме у вас все награбоване та віддасть народові. Я бачив, що в Росії так сталося, своїми очима».
Сільська біднота у різних формах висловлювала свій протест проти експлуатації. У 1928 році під керівництвом комуністів Колочави був організований голодний похід у Волове, але не хлібом, а жандармськими дубинками зустріли власті селян і лісорубів.
Весна 1929 року принесла трудящим Колочави ще тяжчі злидні. Голод і смерть загрожували всім жителям села. «В якому столітті живе верховинське село?» — питав І. Ольбрахт. І тут же відповідав: «Це село одинадцятого століття».
Поміщик, екзекутор і піп висмоктували з селян останні соки. Панівні класи хотіли, щоб трудящі вмирали тихо і спокійно. Але верховинська голота, лісоруби і бокораші прислухалися до голосу комуністів, які закликали до спільної боротьби. У 1933 році, коли синевирські бокораші оголосили страйк, бідняки Колочави одностайно підтримали синевирців і спільними силами домоглися того, що капіталісти змушені були підвищити зарплату на 2 крони за 1 куб. м сплавленої деревини. Цей успіх у боротьбі з гнобителями надавав колочавцям ще більшої впевненості у своїх силах.
В цьому ж році чеський письменник-комуніст В. Ванчура організував у Колочаві зйомки кінофільму «Марійка-невірниця» за сценарієм І. Ольбрахта. Фільм розповідав усій країні про тяжке життя знедолених верховинців.
Незважаючи на протидію властей, комуністи Колочави щорічно організовували в селі масові Першотравневі демонстрації і мітинги. Вони активно виступали на захист інтересів бідного селянства. В 1934 році, коли екзекутори хотіли забрати від багатьох селян домашнє майно і худобу за несплату податків та борги, комуністи Іван Ледней та Юрій Ситар організували всю громаду на захист потерпілих. Жандарми розігнали селян, а Леднея і Ситара заарештували. Обидва вони були засуджені до шестимісячного тюремного ув’язнення.
Про свавілля урядовців у цей час розповів Іван Ольбрахт у документальному нарисі «Клопоти Анці Буркало»:
«Одинадцять років нещасна неписьменна жінка добивалась належної їй по закону пенсії за втраченого на війні єдиного сина. Все своє убоге майно продала, щоб розрахуватися з сільським нотарем. Стара і немічна, вона подолала сотні кілометрів до Севлюша, а потім і до Ужгорода, щоб пройти медичний огляд, довести свою непрацездатність. А потім раптом з’ясувалось, що нічого цього робити не треба було. Пан нотар та інші чиновники давно про це знали, але, дбаючи, насамперед, про свої інтереси (кожна нова заява — це зайвих 60—100 крон), мовчали. От і вийшло, що поки Ганна Буркало клопотала собі пенсію, та стала їй непотрібною. Невдовзі вдова померла…». А таких затурканих, як вдова Ганна Буркало, в селі проживало чимало.
На всю верхню долину Тереблі в Синевирі був один лікар, який міг подати медичну допомогу тільки за велику плату. В селі часто спалахували епідемії інфекційних хвороб. Половина новонароджених не доживала до року. Тому не дивно, що колочавці, як казку, слухали розповіді про щасливе життя трудящих на Радянській Україні, сподіваючись на возз’єднання з нею.
Наприкінці 20-х і в 30-х роках у Колочаві працювали три т. зв. народні школи. Викладання в одній з них проводилося чеською мовою, хоч чехів у селі, крім кількох чиновників, не було. Незважаючи на наявність закону про обов’язкову початкову освіту, майже третина бідних колочавських дітей, не маючи взуття та одягу, а також через велику відстань до шкіл, що були в центрі села, не могла відвідувати заняття й залишалася поза школою, а близько 70 проц. дорослого населення було неписьменним.
Угорські фашисти, окупувавши село у 1939 році, запровадили режим кривавого терору. Вони розстрілювали жителів села, відправляли в примусові трудові табори, забороняли виїзд із села, зобов’язували щотижня з’являтися в жандармерію.
Комуністична організація була загнана в глибоке підпілля. Але комуністи не припиняли боротьби проти фашистів. Під їх керівництвом колочавці чинили впертий опір окупантам, допомагали місцевим партизанам, що діяли на території району. Багато колочавців пробиралися через ліси і гори в Радянський Союз. Під час Великої Вітчизняної війни близько 20 чол. з них влилися до Чехословацького корпусу і брали участь у боротьбі проти фашистських загарбників, а частина вступила до партизанських загонів на Україні. У партизанському з’єднанні С. А. Ковпака хоробро билися з ворогами колочавці Федір Пішта і Андрій Варна.
25 жовтня 1944 року колочавці з почуттям глибокої вдячності зустрічали своїх визволителів — героїчну Червону Армію. У ці незабутні дні сто кращих синів Колочави пішли добровільно на фронт і взяли участь у завершальних боях за визволення Чехословаччини й Польщі та в остаточному розгромі гітлерівської Німеччини. Багато з них повернулися в село з урядовими нагородами — орденами і медалями.
В кінці жовтня 1944 року в Колочаві було обрано Народний комітет в складі 30 чол., до якого ввійшли кращі представники села — комуністи і безпартійні: М. Бэца, Д. Іваниш, П. Драч, М. Шоля, Ф. Воринка та інші. Головою Народного комітету був обраний І. Банга.
М. Бецу, М. Дербака, I. Леднея та П. Драча односельчани обрали представниками на І з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, давши їм наказ голосувати за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.
В кінці 1944 року Ю. Шандор, І. Іваниш, І. Шемет та М. Сюгай почали організовувати передову молодь у комсомольську організацію, яка стала бойовим помічником комуністів у здійсненні соціалістичних перетворень.
Велику допомогу по ліквідації наслідків фашистської окупації жителям Коло-чави подала Червона Армія. Всім сім’ям добровольців було виділено по 100 кг, а решті селян-бідняків — по 25—50 кг пшениці. В село прибули кваліфіковані педагоги та медичні працівники із східних областей Радянської України. Вони багато зробили для того, щоб «село XI сторіччя», як назвав Колочаву Іван Ольбрахт, стало на шлях нового життя.
Весною 1945 року між біднотою були розподілені церковні та куркульські землі. Створилася земельна громада, яку очолив Д. Беца. Вона допомагала бідноті, що не мала тягла, стежила за правильним землекористуванням і розподілом землі, виділяла ділянки під нове будівництво.
Влітку 1948 року в селі виникла ініціативна група, яка почала вести підготовку до колективізації селянських господарств. До складу ініціативної групи входили М. Беца, В. Дербак, В. Драч, І. Іваниш, Д. Іваниш та інші.
Наступного року колочавці організували дві сільськогосподарські артілі: в центрі села — «Радянське Закарпаття» і в присілку Горбі—ім. Будьонного. В 1950 році було завершено колективізацію, а через два роки обидві сільгоспартілі об’єдналися в один колгосп «Радянське Закарпаття», який у 1952 році мав 4578 га землі, з них 1746 га сільськогосподарських угідь, в т. ч. орної — 75 га, природних сіножатей — 856 га, пасовищ — 792 га. Обмаль орної землі обумовила й тваринницький напрям господарства.
Парторганізація й правління скерували колгоспників на боротьбу за зміцнення колективного господарства. Комуністи і комсомольці пішли працювати на найважливіші ділянки роботи. Розпочалося будівництво тваринницьких ферм. Якщо в 1950 році колгосп мав лише одне приміщення для тварин, то нині тут є 4 корівники, 4 телятники, 8 вівчарників і чимало інших приміщень.
Колгосп рік у рік добивається зростання поголів’я великої рогатої худоби й овець. На 2 роки раніше він виконав семирічний план розвитку тваринництва. З 1950 по 1967 рік кількість корів збільшилася майже в 23 рази і досягла 186 голів, а валовий надій молока за цей період зріс більш як у 40 разів і становить 2729 цнт. На кожні 100 га угідь його вироблено по 156 цнт. Передова доярка колгоспу комуніст В. Сойма за високі надої молока від закріплених корів нагороджена орденом «Знак Пошани».
В умовах Колочави найбільш перспективною галуззю тваринництва є вівчарство. Наприкінці 1967 року в колгоспі налічувалося 1410 овець.
Значних успіхів домігся колгосп і в зміцненні кормової бази. В 1966 році з кожного гектара природних сіножатей було зібрано по 18 цнт сіна, а валовий збір сіна по колгоспу досяг 10 800 центнерів.
Орні землі використовуються в колгоспі для вирощування в основному картоплі та інших кормових культур, які дають тут непогані врожаї. Наприклад, в 1967 році на площі 56 га картоплі зібрано по 128 цнт з га. В окремі роки врожай картоплі був значно вищим. У 1964 році ланка М. П. Росади зібрала по 260 цнт на площі 4 га, а ланка О. В. Ледней — по 192 цнт на площі 7,5 гектара.
Члени артілі «Радянське Закарпаття» докладають немало зусиль, щоб домогтися нових успіхів у сільськогосподарському виробництві. Завдяки самовідданій праці неухильно зростають неподільні фонди колгоспу. В 1967 році вони становили 320 тис. крб. Це сприяло зміцненню матеріально-технічної бази колгоспу. Артіль має свої трактори, автомашини, лісопильний цех, млин. В 1963 році пущено в дію 3 кормоцехи з універсальними кормодробарками, що дало можливість тваринникам переробляти на місці різні корми для великої рогатої худоби.
Наполеглива праця колочавців відзначена урядом.
У 1958 році свинарка О. Іваниш була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, голова правління І. Говоші і бригадир Ю. Малета — орденом «Знак Пошани», колгоспниця Г. Шемет і голова сільської Ради В. Штаєр — медаллю «За трудову доблесть».
Нині колгоспники продовжують вишукувати і приводити в дію нові резерви та можливості для розширення посівних площ, сіножатей і пасовищ, щоб забезпечити колгоспну худобу достатньою кількістю кормів, підвищити її продуктивність.
Колочава оточена хвойними і буковими лісами, що відносяться до першої категорії. В 1945 році тут було створено лісництво, якому підпорядковано 7974 га зелених масивів краю.
Пізніше в селі організовано лісопункт Буштинського ліспромгоспу, який вів заготівельні роботи в навколишній місцевості. Внаслідок механізації більшості робіт на лісорозробках вже в 1957 році було заготовлено і вивезено на перевалочну базу 40 тис. куб. м ділової деревини. Кращі працівники за ці успіхи дістали урядові нагороди, а понад 60 робітників — почесні грамоти райкому партії та райвиконкому.
Змінилися умови життя робітників. Колиба (курінь), в якій колись робітникам дим виїдав очі, відійшла в минуле. Біля лісосік побудовані просторі гуртожитки, де робітники можуть зі всіма зручностями відпочити. При гуртожитках створені їдальні. Щодня на дільниці доставляють свіжі газети й журнали, демонструються кінофільми та організовуються виступи гуртків художньої самодіяльності.
Раніше чехословацька та угорська буржуазія проводила суцільну рубку лісів, а лісопосадкою займалася мало. Це привело до оголення великих лісових площ.
Радянська влада особливу увагу приділяє збереженню і відновленню лісів. З 1957 року проводяться лише саночистка та посадка нових лісів. З 1953 до 1965 року на території Колочавського лісництва посаджено 923,2 га лісу. Протягом двох останніх років у лісництві закладено розсадник на площі 2 га і шкілку на площі 1,9 га. Вирощені саджанці плодових дерев відпускаються навколишнім колгоспам.
З 1962 року вся територія Колочавського лісництва оголошена заповідником. Зараз тут проводяться заходи по охороні та збільшенню поголів’я лісових тварин — оленів, козуль, диких кабанів, ведмедів та цінної риби — форелі.
За повоєнні роки невпізнанно змінилося соціально-економічне становище села. Немає більше забитої і знедоленої Верховини, яку описував Іван Ольбрахт. Новий побут прийшов у гори. В сьогоднішній Колочаві майже третина будинків — нові. В них — великі, світлі й просторі кімнати, сучасні меблі, багато книг. Щорічно у Колочаві будується 40—50 будинків. Забудовникам велику допомогу кредитами й матеріалами подає держава. Село повністю електрифіковане й радіофіковане. У найвіддаленіших куточках Колочави і її присілках колгоспники і лісоруби слухають голос Москви й Києва. Тепер у Колочаві налічується понад 450 радіоточок і 478 радіоприймачів.
Безперервно зростає товарообіг споживчого товариства. В 1967 році населенню було продано товарів на суму 720 тис. карбованців. Змінилася структура торгівлі. Колишні корчми поступилися місцем їдальням, чайним і продуктовим магазинам. За радянський період у селі збудовано 3 крамниці, сільунівермаг, торговельний комбінат, проведено реконструкцію продмагу і госпмагу. У Колочаві працює 18 торговельних точок. Населення присілків має можливість на місці купити всі необхідні товари.
Добре налагоджено тут медичну допомогу. В селі працюють дільнична лікарня на 25 ліжок, фельдшерсько-акушерський пункт і аптека. Обслуговують населення 8 медичних працівників, серед яких — 2 з вищою освітою. Нині вже не доводиться їздити по бездоріжжю до Хуста за медичною допомогою й платити великі кошти на лікування.
Діти трудящих Колочави дістали можливість безплатно набувати освіту рідною мовою. У середній школі, 2 восьмирічних, 3 початкових і 3 консультпунктах заочної середньої школи навчаються 657 учнів. Їх виховують понад 80 учителів.
До встановлення Радянської влади ніхто з жителів Колочави не мав середньої освіти. Тепер 12 чоловік здобули вищу освіту, 435 — середню, 25 чоловік навчається у вищих учбових закладах. Син колгоспника Михайла Беци Василь захистив кандидатську дисертацію і працює доцентом Ужгородського державного університету.
Крім загальноосвітніх шкіл, у Колочаві працюють ще школи й семінари мережі партійної та комсомольської освіти, які допомагають колочавцям краще зрозуміти завдання і перспективи комуністичного будівництва.
Трудящі Колочави передплачують 4300 примірників газет і журналів. Дозвілля вони проводять у 3 клубах, що мають свої стаціонарні кіноустановки, 8 бібліотеках, на колгоспному стадіоні, 3 спортивних майданчиках.
Нещодавно в село завітав гість із братньої Чехословаччини, молодий дослідник творчості Івана Ольбрахта. Опинившись у Колочаві, приїжджий науковець став розгублено озиратись, адже навколо нічого схожого на знайомі з Ольбрахтових творів картини не було. Зникли хатки під чорними від диму солом’яними стріхами. На пустирях виросли сади. Замість корчми перед очима рясніли вивіски: «Школа», «Дитячий садок», «Лікарня», «Аптека», «Клуб»… Назустріч йшли веселі, радісні, модно одягнені люди. Спробуй-но знайти у них щось спільне з нещасними, затурканими героями Ольбрахта!
А їх нащадки дійсно проживають у селі. Дружина Миколи Шугая — Ержіка — старенька вже, але напрочуд рухлива бабуся одержує державну пенсію. Дочка Ганна, що народилась через місяць після загибелі батька, працює в колгоспі. Разом зі своїм чоловіком Василем Штаєром вона доглядає молодий артільний сад. Щасливими виростають онуки Миколи Шугая — діти Ганни й Василя Штаєрів. Старша, Ганнуся, вже здобула середню освіту. Василина, Христина і Оля — навчаються в школі. А найменший Василько, немов чарівну казку, слухає розповіді старших про свого легендарного діда.
Такі чудові зміни стались і з нащадками Ганни Буркало, що оббивала до самої своєї смерті панські пороги, добиваючись пенсії. Один з її родичів Ю. Д. Буркало працює головним бухгалтером колгоспу. Його батьки ще трудяться в колгоспі. Старший брат Василь закінчив Ужгородський університет, працює директором школи. Молодший — Петро був сільським кіномеханіком, а тепер служить у Радянській Армії.
Рідні брати Ганни Буркало — Микола і Михайло — пенсіонери. Мешкають вони у нових добротних хатах. У Миколи дев’ятеро синів і дочок, і всі вони завдяки Радянській владі стали хазяями своєї долі. У Михайла — теж діти, якими пишається село: Василь працює інженером у Мукачевому, Іван — у Красноярському краї лісорубом, Михайло в Хабаровському — будівельником, дочка Ганна живе з чоловіком під Харковом, син Еміль — лейтенант Радянської Армії, у військовому училищі навчається наймолодший син Антон. З батьками залишились дочки Олена і Марія, які працюють у колгоспі.
Щаслива доля в нащадків Ольбрахтових героїв. Це щастя дала їм Радянська влада, що принесла заможне й культурне життя для всієї верховинської бідноти.
О. І. КОРАБЕЛЬЩИКОВ, В. О. МАЛЕТА