Міжгір’я, Міжгірський район, Закарпатська область
Міжгір’я (до 1953 року Волове) — селище міського типу, центр району. Селищній Раді підпорядковані села: Запереділля і Стригальня. Розташоване за 154 км на схід від обласного центру, в гірській улоговині, яку оточують полонини Боржава й Красна. Найвищі вершини, що знаходяться поблизу, на північному сході — Кам’янка (1587 м над рівнем моря) і на південному заході — Кук (1365 м). Міжгір’я сполучене автомобільними шляхами з Ужгородом, Львовом, Мукачевим, Хустом та з іншими населеними пунктами. Через селище проходять автошляхи: Хуст — Міжгір’я — Воловець і Міжгір’я — Долина. До найближчої залізничної станції Воловець — 46 км, до Хуста — 53 км. Населення — 7700 чоловік.
Волове виникло близько 700 років тому. Перший документ про нього відноситься до 1415 року. З нього довідуємось, що Волове належало сім’ї угорських феодалів Урмезеїв.
Назву «Волове», за переказами, село одержало в зв’язку з тим, що колись на його території жителі раніше виниклих сіл Сойм і Вучкового випасали худобу, і, зокрема, волів. Спочатку тут з’явилися літні табори, а потім і зимівки — колиби та курені для худоби. Пізніше виникло постійне поселення.
Коли населення Волового збільшилось і випасів біля нього стало значно менше, багато його жителів почали виганяти худобу на випас у віддалені місця, де теж будувались літні табори й зимівки для худоби і людей. Деякі з зимівок перетворювались у місця постійного мешкання людей. Так утворились присілки Запереділля, Стригальня, Дешеве, Поточина. За народними переказами, Запереділля одержало назву від пішохідного перевалу Переділля, за яким воно розташоване, Стригальня — від того, що тут весною стригли овець; Дешеве — тому, що в його районі можна було дешево придбати високогірні пасовища, Поточина — через те, що вона розташована вздовж двох гірських струмків, які називаються «потоками».
Місцеве населення здавна займалося тваринництвом, землеробством, а також мисливством і рибальством.
Ще до виникнення поселень, понад тисячу років тому, через Торунський перевал і долину Ріки проходив шлях з Русі в Угорщину. На ньому часто зустрічалися з своїми товарами руські та угорські купці.
Гірські полонини, придатні для випасання великої рогатої худоби і овець, ліси з багатою мисливською здобиччю, зариблені притоки Ріки, зручний торговий шлях — все це привертало увагу феодалів. Вони добиваються від угорських королів розподілу ерарних маєтків і лісів на Мармароській Верховині. Магнати Урмезеї, як уже згадувалось, оволоділи Воловим та іншими селами у верхів’ях Ріки, Довгаї одержали полонину Кук. В 1467 році Довгаї купують у Урмезеїв поселення Волове, Сойми, Репинне і Келечин.
Заволодівши цими землями, магнати накладають на селян різні повинності, а далі й закріпачують їх. Жителі Волового мусили здавати Довгаям шкурки цінних звірів і рибу, забезпечувати їх дровами, відбувати панщину тощо.
Поступово феодали обмежують мисливські й рибальські заняття селян, а далі й зовсім забороняють їх, привласнивши собі право бити диких звірів і птицю, ловити рибу тощо. Вони приїздили на полювання великими юрбами, з усіма своїми підлеглими й прислужниками. Розважаючись, пани витоптували селянські посіви, захоплювали худобу.
В XV столітті в басейні Ріки утворюється феодальний маєток Ліпчаїв, до якого переходять від Довгаїв 13 сіл, в т. ч. й Волове. Один з них Жігмонт Ліпчай залишив опис повинностей підлеглих йому селян за 1646 рік. На першому місці тут були грошові й натуральні данини. На панщину селяни в основному виходили лише під час сівби, жнив і косовиці. Від цілого лану (наділу) жителі Волового платили по 2 флорини, по 1 шкурці куниці, по 2 літри вівса і по 2 птиці щороку. Розмір данин встановлювався залежно від заможності селян. У примітці до опису Ж. Ліпчай зазначав: «З підданих, що зобов’язані платити оброк («дань»), коли з божої ласки збагатіють, вільно буде мені брати більше дані, але якщо збідніють, то доведеться приписати їм менше». Дозволяв собі цей феодал ділити селянські родини на дві, встановлюючи для кожної з них окремі повинності.
Терпіли селяни Волового і від війн та нападів іноземних військ. Великих збитків завдав їм, зокрема, напад татар у 1594 році, похід трансільванського князя Дєрдя II Ракоці на Польщу в 1657 році та напад на Закарпаття польських військ.
Особливо посилились бідування населення в роки загарбання Закарпаття австрійськими Габсбургами. По селах тоді стояли німецькі гарнізони, які нещадно грабували всіх жителів. В 1686 році вони повністю розорили і спалили Волове та ряд інших сіл Верховини.
Не менш тяжкими були наслідки різних стихійних лих (напади сарани, епідемії холери та чуми), що спіткали Волове в другій половині XVII століття. Багато селян померли в той час.
З кожним роком посилювалося національно-релігійне гноблення. Особливо нестерпним воно стало після запровадження унії. За відмову приймати уніатство селян катували, ув’язнювали, страчували; від православних церков відбирали наділи, попів змушували відбувати повинності. Жігмонт Ліпчай писав, що у Воловому «пан міг вимагати (від попа) по шкурці куниці чи лисиці» або по 2—3 флорени грошима. Здавна сільська громада Волового виділяла «своєю волею… парохові одну четвертину наділу». Але коли в селі виникла греко-уніатська парафія, то землю їй наділяв уже сам поміщик і не четвертину, а телек (близько 10 гольдів). Селяни ж повинні були платити церкві по 1 віку вівса та безплатно пасти попівську худобу, якої завжди налічувалося по 20—30 голів.
Жорстоке соціально-економічне та національно-релігійне гноблення штовхало селян Волового на боротьбу за поліпшення свого становища. Вони все частіше не виконували розпоряджень службових осіб і поміщика, нападали на збирачів податків, тікали в загони опришків. В роки визвольної війни угорського народу під керівництвом Ференца II Ракоці в лісах Мармарощини діяли куруцькі загони, в яких перебувало багато селян Волового.
На початку XVIII століття Волове було вже чималим селом. Коли в 1600 році тут налічувалось лише 34 кріпацькі двори, то в 1711 році їх кількість зросла до 87. Переважну більшість жителів села становила біднота. Всього за селом було закріплено 114 кобликів землі і 77 косашів сінокосів. Лише 4 кріпаки користувалися наділами по 6—8 кобликів. Кілька десятків селян мали по 1—2 коблики, 8 — по півкоблика і 7 — були зовсім безземельними.
В першій половині XVIII століття свавілля феодалів досягає особливої сили. Найбільше воно проявлялося там, де феодальні маєтки не були майоратними, а дробилися поміж членами феодальних родин, передавалися з рук у руки разом із залежними селянами. У Воловому в тому ж 1711 році, крім управителя маєтку — «комеса» М. Телекі, налічувалося ще 15 «немешів» — дворян, з яких тільки А. Лімберг володів 20 кріпаками, а решта — 3—5 кріпаками.
У дрібних феодалів експлуатація залежного від них селянства була ще більшою. Панщина тут досягала 3—4, а то й більше днів на тиждень. Якщо селянин з якихось причин не виходив на панщину, його за це жорстоко карали: били, кидали до в’язниці, списували вже відроблені дні і змушували працювати наново і т. д. Про становище кріпаків виходець з Волового поет Іван Ліпчей писав у 1713 році: «Селянин подібний до вола, тільки що роги відібрано…».
Урбаріальна реформа Марії-Терезії майже ніяких змін не принесла селянам Волового. Встановлена нею кількість днів панщини не дотримувалась, різні обов’язкові «служби» й дев’ятина часто самовільно збільшувалися. Зросли в цей час феодальні повинності на уніатську церкву. За т. зв. угодою Бачинського—Фестетича в 1778 році церкви Мармарощини, в т. ч. й Волового, перейшли під патронат ерару. Для попа виділявся повний наділ землі, сінокосів і лісу (понад 20 гольдів), будувалася парафіальна «фара» (двір), йому дозволялося збільшити побори з населення. Було запроваджено коблину й роковину: крім віка вівса, селяни Волового доставляли попові ще дрова й сіно, робили по 1 дню у рік на попівській землі; попівські корови, вівці і свині безплатно випасалися на селянських луках і пасовищах.
За угодою при церкві було відкрито церковнопарафіальну школу. Це була «хижа з двох кімнат», в одній з яких жив півцевчитель, а в другій навчались діти. Оплачували півцевчителя селяни, даючи йому ¼ або ½ віка зерна.
Протягом XVIII і першої чверті XIX століття населення Волового значно зросло. У 1828 році тут було вже 192 селянські двори і 395 дорослих (від 18 до 60 років) жителів. З них феодально залежних селян — йоббадів — налічувалося 113, желярів — 72, піджелярів — 5. Збільшилися й посівні площі (за рахунок лісів і чагарників). Волівчани висівали 677 пожонських мір зернових культур. Однак худоби мали обмежену кількість: всього 130 корів, волів та молодняка, 98 овець тощо.
Не принесла полегшення жителям Волового і буржуазна революція 1848— 1849 рр. Хоч і було ліквідовано кріпосне право, однак селяни й надалі залишалися безземельними й економічно залежними від поміщиків.
Зародження капіталізму на селі позначилося тут захопленням орної землі невеликою купкою місцевих куркулів та служителів культу. В другій половині XIX століття 5 найбільших заможних господарств Волового мали у своєму володінні 5289 гольдів лісів, сінокосів і орної землі.
Сільське господарство Волового в цей час було відсталим. Переважало, як і раніше, тваринництво. Примітивні знаряддя праці, відсутність добрив і сортового насіння, важкі кліматичні умови призводили до низьких врожаїв. Більшість селян збирала по 3—4 цнт вівса з 1 га. Основною їжею населення була кукурудза, яку довозили з низинних районів. З неї пекли хліб і варили «токан» (мамалигу).
В село часто приїжджали купці, які за безцінь скуповували рогату худобу, овець, вовну, пушнину, ліс. У свою чергу вони по високих цінах продавали промислові вироби хатнього вжитку. Завозили в село і горілку, якою потім корчмарі споювали селян.
Взимку жителі села за мізерну плату рубали ліс і підвозили до річки для сплаву. Дуже дошкуляли селянам у 2-й половині XIX і на початку XX століття різні державні податки: поземельний, подвірний, подушний, шляховий, воєнний, загально-сільський та інші, які досягали до 70 проц. доходів селянина. Щоб сплатити їх, доводилося заборговуватися у куркулів і корчмарів, йти на лісові роботи в Галичину, Словаччину, Боснію. Влітку трудящі села спускалися з гір і йшли працювати в Середньо-Дунайську низовину за десятий чи п’ятнадцятий, а то й двадцятий сніп. Окремі селяни Волового виїжджали в Канаду і США, шукаючи кращої долі. Але більшість із них ні з чим поверталися додому і ставали батраками. Еміграція продовжувалася аж до встановлення на Закарпатті Радянської влади.
У другій половині XIX століття посилюється ще більше національне гноблення. Якщо до 1868 року в церковнопарафіальній школі викладали українською мовою, то пізніше вона замінилася угорською мовою. Через матеріальні нестатки та мадьяризацію більшість населення була неписьменною.
Початок XX століття характеризується зростанням революційних настроїв у Воловому. Широкий відгук тут знайшла перша російська революція 1905—1907 рр. Під її впливом бідняки посилили боротьбу з куркулями за землю. Почастішали виступи проти мадьяризації населення. Селянин В. І. Мушка, розповідаючи про революційні події в Росії (куди він ходив на заробітки), закликав бити панів, забирати від багатіїв землю. За цю агітацію його побили, а потім посадили до в’язниці. Відбувши строк покарання, він змушений був переселитись у сусіднє село Синевир.
На початку XX століття Волове стало центром округу, який охоплював увесь басейн верхів’я Ріки. У ньому знаходилися окружний начальник, нотарське управління та інші державні установи.
Багато лиха зазнало Волове в роки першої світової війни. Воно стало ареною запеклих боїв. Вже 16 жовтня 1914 року село було зайняте частинами російської армії під командуванням генерала Стаховича. З осені 1914 року до весни 1915 року тут відбувалися бої російської армії з австро-угорськими та німецькими військами. Селяни Волового прихильно зустріли своїх братів — російських і українських солдатів і допомагали їм всім, чим могли. А коли російські війська відступили, то з Волівського округу, в т. ч. і з Волового, з ними пішло 238 чол. місцевого населення. За симпатію до російської армії десятки жителів села були розстріляні угорськими властями.
Більшість українців, що перебували в рядах австро-угорської армії, воювати не хотіли, вони здавалися в полон, тікали через лінію фронту до росіян. Солдат з Волового В. І. Ледида, зрозумівши, що він воює за чужі йому інтереси, разом з групою односельчан здався в полон під Ровно. В 1918 році він записався добровольцем у Червону Армію і воював проти білогвардійців під Харковом. В рядах Червоної Армії за Радянську владу в Росії боролися також В. І. Мушка, Ф. П. Шегда, Д. П. Мушка, Ю. П. Шуберт, Й. І. Ньорба, Ф. Олександра та інші.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції справила великий вплив на розгортання класової боротьби у Воловому. На початку листопада 1918 року в с. Колочаві вибухнуло селянське заворушення, яке швидко перекинулося в Сине-вир та Волове. Наляканий цими подіями, начальник Волівського округу 7 листопада 1918 року в телеграмі, надісланій в Мармарош-Сігет, доповідав, що повстанці знищують майно панів, і просив від військового керівництва жупи негайно надіслати у Волове збройний загін з 50 чоловік для придушення заворушення.
Трудящі Волового виступили й проти непосильних державних і церковних податків. Будапештський кореспондент, який в грудні 1918 року відвідав Волівський округ, доповідав урядові про те, що населення Волового відмовилось від сплати коблини попові й дякові, що дяк Бокотей, перелякавшись обурених селян, втік із села.
Ведучи боротьбу за соціальне і національне визволення, жителі села разом з усіма трудящими Закарпаття активно боролися за возз’єднання з Країною Рад.
Після проголошення Угорщини Радянською Республікою влада Рад була встановлена і в Волівському окрузі. Голодуюче населення Закарпаття одержало допомогу продовольством. 12 квітня 1919 року для Волового прибуло 4 вагони пшеничного і ячного борошна та 2 вагони посівного матеріалу.
Проте Радянська влада в селі проіснувала недовго. В кінці квітня 1919 року весь район був окупований військами боярської Румунії, які знаходились тут до літа 1920 року.
Румунська окупація залишила гіркі спогади у волівчан. В цей період майже була припинена будь-яка торгівля. У Воловому не було хліба, а тому чоловіки пробиралися гірськими стежками до Хуста, Іршави та Білок, щоб купити хоч трохи зерна, але дорогою його часто забирали румунські солдати, а селян били палицями. Потерпілі О. Карпа та Й. Скунць розповідають, що їх та інших селян били в селі Нижньому Бистрому. Солдат бив 3—4 рази, після чого офіцер вигукував «уну» (один). Така «лічба» продовжувалась до 25 або 50 «уну».
Після захоплення Закарпаття Чехословаччиною в економічному житті села не сталося особливих змін. Мешканці Волового, як і раніше, займалися сільським господарством, працювали на лісорозробках, на побудові шляхів у горах, сплавляли ліс. Сільське господарство продовжувало лишатися екстенсивним.
Сприятливі умови для розвитку тваринництва майже не використовувалися. В селі в 1923 році налічувалося тільки 313 коней, 754 голови великої рогатої худоби, 997 овець, 21 свиня. Ці дані свідчать про те, що більшість селян не мали ні тягла, ні корів, адже в 1930 році тут у 1014 будинках проживало 4425 чоловік. Злидні й бідування населення посилювались внаслідок хронічного безробіття. В зимові місяці 1924 року в Воловому нараховувалося до 800 безробітних. У 1931 році в селі зареєстровано близько 300 безробітних.
Волове було зовсім відірване від економічно розвинутих центрів краю. Селяни писали президентові: «Ми відірвані від цілого світу. З центра округу, з с. Волового, до найближчої залізничної станції Волівця — 46 кілометрів… У всьому окрузі немає жодної залізничної, телефонної, ні телеграфної станції, пошта ходить двічі на тиждень… Тому доставка продовольства підводами по горах і гірських дорогах є виснажливою, тяжкою і небезпечною».
Особливо тяжким було становище народних мас в період світової економічної кризи. Депутат чехословацького парламенту комуніст Г. Ландова-Штихова розповідала: «Ми були в 29 селах вздовж Ужоцької дороги аж до Гусного, а потім в селах повіту Верецьки і Волове аж до Хуста… Кожної весни аж до жнив росте біда на Підкарпатті, і на Верховині вона, в повному розумінні цього слова, закінчується голодом… Хижі від рана до вечора всі куряться, малі віконця блимають світлом, але вогонь тільки в печі горить, бо немає чим світити. Заходимо в хижу. На печі сидить бабуся… Коло неї діти. Наша присутність їх не займає. Всі якісь товсті та бліді. Приглянулася до них ближче — опухлі і сплять. Це ознаки хронічного голоду.
В іншій хижі газдиня хвалиться, що має свій хліб. Який то хліб? Чорний, твердий, мов з каменю, гіркий, терпкий, як та вся біда навколо них.— Як це можна їсти? — запитуємо. Скрізь нам відповідають: — Ах, коби хоч такого досить було! — Як, м’яса взагалі не їсте?.. — Давно, перед війною, у свята, на весіллі і на хрестинах. Але тепер немає. Діти ще ніколи не їли м’яса».
Трудящі селища не мирилися з важким становищем. Вони піднімалися на боротьбу проти буржуазного ладу, який прирікав їх на безробіття, злидні й голод. Керівниками боротьби виступали комуністи, які на початку 20-х років утворили первинну партійну організацію, підпорядковану Закарпатському крайкому КПЧ. Першим секретарем був М. Ф. Чепара, який у 1929 році разом з іншими комуністами Закарпаття виїхав на навчання до Радянського Союзу.
Авторитет комуністів безперервно зростав. На виборах до чехословацького парламенту в 1925 році вони одержали 557 голосів із 13385 6, а під час виборів сільського представництва в 1927 році здобули більше половини всіх голосів.
До 1928 року комуністи Волового в організаційному відношенні підкорялися Нижньо-Веречанському окружному комітетові КПЧ. В 1928 році відбулася конференція комуністів Волівського округу, яка обрала окружний комітет КПЧ. На цей час у Волівському окрузі налічувалося 8 сільських комуністичних осередків, які об’єднували 196 чол. У самому Воловому було 7 територіальних осередків, куди входило 150 членів партії.
Первинна парторганізація завжди очолювала революційну боротьбу трудящих, керувала робітничими страйками. Весною 1927 року відбувся 15-денний страйк лісосплавників. Капіталісти Краус і Лазарович з Хуста та їх місцеві управителі Зіхерман, Нейман і Фрідман дуже знизили оплату праці і відмовились прочистити річку від небезпечних для сплаву каменів. Тоді на відкритих партійних зборах комуністів було прийнято рішення про страйк, вироблено вимоги й обрано страйковий комітет з 8 чоловік. Намір хазяїнів використати штрейкбрехерів зазнав провалу. Власті заарештували 4 членів страйкового комітету, але й це не вплинуло на робітників. Страйк закінчився перемогою. Вплив комуністів на трудящі маси ще більше зміцнів. В навколишніх селах виникали нові первинні парторганізації.
В 1931—1935 рр. у Воловому не раз зупинявся відомий чеський письменник-комуніст Іван Ольбрахт (Каміл Земан). Він був активним учасником боротьби населення Верховини проти голоду, податків, безробіття; допомагав верховинцям боротися проти чиновників, панів і лихварів; вимагав від окружного начальства негайної допомоги голодуючим. Він був порадником і близьким другом українських селян і лісорубів. У репортажах «Країна без імені» (так І. Ольбрахт назвав тодішнє Закарпаття) він змалював безпросвітно важке життя верховинців, у т. ч. і селян Волового 2.
У роки кризи 1929—1933 рр. трудящі Волового посилили боротьбу проти капіталістичної експлуатації. Великий страйк відбувся в селі влітку 1931 року. Двотижнева боротьба 200 чол. примусила хазяїв скоротити робочий день з 12—14 годин до 10 і підвищити заробітну плату.
7 грудня 1931 року відбувся голодний похід 500 жителів села до нотарського управління. Демонстранти вимагали припинення екзекуцій, виплати допомоги по безробіттю, безмитного довозу кукурудзи з Румунії та забезпечення безробітних роботою.
9 січня 1932 року в голодному поході взяло участь 1500 знедолених селян. Вони вимагали роздати біднякам кукурудзу і заявили: «Ми голодні, і сюди прийшли вимагати хліб, а ви замість хліба даєте штиків». Власті вимушені були поступитись.
Одночасно партійна організація села щороку організовувала Першотравневі демонстрації, які часто переростали у вуличні сутички з жандармами. 29 липня 1934 року у Воловому комуністи влаштували мітинг трудящих з нагоди відзначення Міжнародного дня боротьби проти імперіалістичної війни і фашизму, проведення якого було заборонено властями.
Коли почалась громадянська війна в Іспанії, комуністи Волового на своїх зборах у січні 1937 року прийняли рішення, в якому вимагали від уряду Чехословаччини надати допомогу республіканському урядові Іспанії.
В роки панування на Закарпатті чеської буржуазії багато дітей селян і лісорубів, як і раніше, не мали можливості одержати освіту. В 1922/1923 навчальному році в селі відкрито горожанську школу з українською мовою викладання, яку повинні були утримувати самі селяни. Через два роки ця школа мала лише 3 класи, де навчався 71 учень і працювало 4 вчителі. В 1930 році тут було всього-на-всього 30 учнів і 2 вчителі. Згодом при ній було створено чеську «побочну» школу. Але відвідувати її мали змогу тільки діти заможних селян. Крім горожанської школи, у Воловому працювали дві народні початкові школи (українська і чеська). Однак через важкі умови життя переважна більшість дітей не могла вчитися.
Хоч українські буржуазні націоналісти, прийшовши до влади в Закарпатті, заборонили діяльність Комуністичної партії, однак комуністи села і в підпіллі не склали зброї. Волівська партійна група під керівництвом І. Леднея, Д. Тарахонича та інших на кожному кроці викривала націоналістичну демагогію волошинського уряду, зривала вербовку населення в загони січових стрільців, закликала трудящих посилювати опір фашизмові.
17 березня 1939 року угорські фашисти окупували село. Становище трудящих стало нестерпним. Багатьох із них було заарештовано й відправлено в концтабори. Військові власті відбирали в селян землю, примушували безплатно працювати на спорудженні воєнних об’єктів.
Зросла кількість безробітних, стали ще тяжчими злидні. Начальник військового управління 8 вересня 1942 року писав: «Постачання населення, а також соціальне становище порівняно з минулим місяцем погіршилось, тому що запаси вівса та картоплі зовсім вичерпані. Нової картоплі ще немає. Картопля, завезена з інших околиць, дуже дорога, яку населення не в змозі купити. Стару квасолю або горох купити не можна. Нових рослинних харчів тут також ще немає. Тому населення повністю залежить від постачання мукою та самопостачання молоком. Ті, хто не має молока, справді знаходяться в важкому становищі».
Боротьба проти фашистських окупантів проявлялась у різних формах. Одна з них — це нелегальна еміграція (втеча) трудящих в СРСР. З села в Країну Рад напередодні Великої Вітчизняної війни втекло 78 чоловік, більшість яких воювала пізніше у складі Чехословацького корпусу і була відзначена високими урядовими нагородами (В. М. Шурдюк, В. Ю. Лолин, М. М. Цар, Й. М. Бундзяк, В. І. Гафич та інші).
Деякі жителі села, які перейшли на територію СРСР, але не встигли евакуюватись із західних районів України після початку Великої Вітчизняної війни, змушені були повернутися у Волове. Окружний начальник доносив по інстанції: «Я вважаю, що значна частина осіб, які повернулися з Росії, неблагонадійна, і саме тому, зважаючи на надзвичайне становище, я вважаю потрібним інтернувати їх всіх без винятку, щоб попередити можливу їх шкідливу діяльність, спрямовану проти держави та суспільного ладу».
В період окупації комуністи Волового перебували в глибокому підпіллі, звідки й керували боротьбою трудящих проти фашистського гніту. Вони поширювали листівки антифашистського змісту, інформували трудящих про героїчну боротьбу радянського народу проти гітлерівських загарбників. Під їх керівництвом населення приховувало від властей сіно й худобу, зривало сплату податків. Фашисти скрізь зустрічалися з непослухом, опором, втечею з оборонних робіт на «лінії Арпада».
Влітку 1944 року на території села з’явилися партизани. В їх рядах були вихідці з Волівського округу Л. В. Куриця, І. М. Печкан, Л. В. Святиня та інші. В одній із сутичок з угорськими фашистами на околиці Стригальні (присілок Волового) в серпні 1944 року загинуло чотири партизани. Після визволення селища Червоною Армією прах убитих було перенесено у Міжгір’я, де над їх могилою височить пам’ятник, споруджений на кошти трудящих району.
В селі та на його околицях фашистські загарбники спорудили потужні оборонні укріплення, сподіваючись зупинити наступ радянських військ долиною Ріки у напрямку Хуста. Але радянське командування розгадало намір ворога. Волове було відрізане від шосейних доріг, і ворожі війська опинились у «котлі», вибратись з якого вони змогли лише через полонинські хребти у напрямку села Кушниці Іршавського району.
24 жовтня 1944 року село було визволене Червоною Армією. Трудящі маси Волового з великою радістю зустріли армію-визволительку. Вони допомагали ремонтувати і відбудовувати підірвані мости, налагоджувати телефонний зв’язок. Молодь записувалася добровольцями в її ряди.
Зразу ж після визволення комуністи села розгорнули велику роботу по ліквідації наслідків фашистської окупації. Під їх керівництвом селяни створили Народний комітет, головою якого обрали комуніста В. Шегду, а членами П. Ченька, М. Чепару, В. Менджула, Ф. Пазину, П. Шуберта.
Широко серед волівчан обговорювалося питання про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Делегатами на Перший з’їзд Народних комітетів жителі села послали М. Ф. Чепару, М. М. Цара, Й. Ю. Рубця, П. І. Ченька, В. В. Шегду, які одностайно голосували за возз’єднання. Прийнятий з’їздом Маніфест підписало 99 проц. дорослого населення Волового.
Тяжка спадщина минулого утруднювала будівництво нового життя. На все село припадало 77 плугів, 110 борін, 147 голів тяглової худоби. Весною 1945 року Волове було забезпечено посівними матеріалами тільки на 25 проц. (картоплі потрібно було, наприклад, 2500 цнт, а налічувалося її всього 800 цнт, не вистачало кукурудзи).
На допомогу й тут прийшла Червона Армія. Військові частини, які визволили село, передали селянам 27 690 кг гасу, 67 684 кг пшениці, 229 850 кг жита, 18 556 кг ячменю, 16 000 кг мінеральних добрив. І труднощі було переборено. Широким фронтом починають здійснюватися соціально-економічні й культурні перетворення.
Вже 28 липня 1946 року партійні збори Волівського округу могли констатувати: «За рік вільного життя не стало хазяїв-експлуататорів, поміщиків, баронів. Народ взяв управління в свої руки, став справжнім і єдиним господарем всіх його багатств».
В 1947 році село Волове було перетворене на селище міського типу. До 1945 року в ньому не було майже ніякої промисловості. Працювала лише невеличка лісопилка. Її продукція в 1946 році становила 900 куб. м ділової деревини.
Після націоналізації лісопилки, проведеної того ж 1946 року, робітники створили на базі неї виробничу артіль «Верховину», яка стала випускати не лише дошки, але й віконні рами, двері, меблі, парти, паркет.
В цьому ж році в селі створено промкомбінат, в цехах якого незабаром було встановлено фрезерувальний і стругально-свердлильний верстати, стрічкову пилу, а пізніше — рейсмусовий верстат та інше нове устаткування. У 1959 році артіль «Верховина» об’єдналася з промкомбінатом в одне підприємство, на якому в 1962 році введено в експлуатацію новий меблевий цех по випуску художніх меблів.
В перші дні після вигнання фашистів у селі організувався лісгосп. В 1959 році на базі його і ліспромгоспів сусідніх сіл утворився лісокомбінат. Він мав 5 лісництв, З лісопункти, деревообробний завод, два заготовчі цехи і склад у Хусті. В квітні 1964 року промкомбінат об’єднався з лісокомбінатом. Крім заготівлі і вивезення високоякісної деревини, лісокомбінат тепер спеціалізується і на виготовленні меблів.
За короткий час на околиці Волового виросло ціле містечко лісокомбінату: кілька житлових будинків, контора, ремонтні майстерні, торговельні точки, пекарня, лазня, склади. Тут у 1967 році працювали 978 робітників і 91 інженерно-технічний працівник. Підприємство має потужну економічну базу: 10 пересувних електростанцій, 13 тракторів, 50 бензопил, 2 бульдозери тощо.
Під керівництвом партійної організації, яка нараховує 126 чол., колектив підприємства успішно справляється з виробничими планами, перевиконує їх. Комуністи є ініціаторами боротьби за дальше розширення виробничих потужностей, піднесення ефективності виробництва, освоєння нових видів продукції, підвищення продуктивності праці, руху за працю по-комуністичному. Вони очолюють вирішальні ділянки виробництва, служать прикладом у праці. Колишньому лісорубу комуністу В. І. Вагеричу партійна організація доручила керувати лісопунктом. За сумлінну працю його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Вучківське лісництво очолює комуніст Й. Д. Лой. Він уміло керує роботою цехової парторганізації, працює пропагандистом, заочно закінчив вуз. Робітника меблевого цеху члена партії І. М. Барнича обрано депутатом обласної Ради депутатів трудящих. Користується авторитетом серед робітників бригадир лісорубів член райкому партії М. Д. Шегута.
В лісокомбінаті працюють 4 бригади комуністичної праці. Майстра однієї з них комуніста В. Д. Юрика було обрано делегатом XXII з’їзду КП України.
В 1967 році в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня колектив комбінату зайняв одне з перших місць серед підприємств району, випустивши понад план на 96 тис. крб. продукції, за що йому вручено пам’ятний Червоний прапор райкому КП України та райвиконкому.
Наймолодшим промисловим підприємством селища, створеним в 1967 році на базі харчового комбінату, є соковинний завод, який випускає різні вина, малиновий і яблучний соки, крем-соду, лимонад. Соковинзавод є передовим підприємством району. За перший рік свого існування він дав продукції на 351,8 тис. крб., що становить 115 проц. плану.
В 1947 році у Воловому відкрито цех Хустського маслозаводу, який в 1958 році перетворено в самостійний завод. Всі основні операції на ньому механізовані. В 1967 році завод випустив валової продукції на 380,1 тис. крб. Крім цих підприємств, у Міжгір’ї працюють цегельний завод і комбінат побутового обслуговування, який має швейну, взуттєву й художню майстерні, механічний цех та майстерню по ремонту годинників, радіо і телевізорів. Комбінат обслуговує не тільки населення Міжгір’я, але й всього району.
На території селища розміщена міжколгоспна будівельна організація, яка веде будівництво ферм, житлових будинків і шкіл у колгоспах району.
В новій радянській сім’ї знайшли своє щастя і колишні селяни-бідняки. Комуністи робили все для того, щоб вирвати їх з матеріальної нужди. Вони здійснили віковічну мрію знедолених про землю. Радянська влада безкоштовно наділила всіх бідних жителів Волового землею. Наділи одержали також сім’ї червоноармійців і колишніх партизан.
Досвід будівництва соціалізму в Радянській країні показав, що тільки колективне господарювання відкриває шлях до заможного і культурного життя. Парторганізація села розгорнула широку роз’яснювальну роботу серед трудящих мас про необхідність переходу від одноосібного ведення господарства до колективного. У 1948 році 70 господарств селища створили ініціативну групу по організації колгоспу. Ядром цієї групи стали комуністи Й. Скунць, Ф. Пазина, В. Шегда та інші. В грудні цього року і виникла сільськогосподарська артіль «Радянська Верховина», яка в 1960 році злилася з колгоспом «Ленінський шлях» села Лозянського та з колгоспом ім. Івана Франка села Вучкового. Новоутворений колгосп — велике, багатогалузеве господарство. В його розпорядженні є 6944 га земельних угідь, в т. ч. 322 га орної землі, 1446 га сіножатей і 1027 га пасовищ. «Радянська Верховина» якийсь час була економічно слабким господарством. Райком партії вжив рішучих заходів по усуненню недоліків і зміцненню кадрів колгоспу. За рекомендацією райкому головою колгоспу був обраний комуніст Д. В. Маркович. Спираючись на партійну організацію, яка нараховує в своїх рядах 47 комуністів, правління колгоспу разом з партбюро висунуло на відповідальні ділянки найбільш здібних органі-заторів-комуністів, які користуються заслуженою повагою членів артілі. Партбюро посилило організаційно-масову і роз’яснювальну роботу серед усіх колгоспників.
На колгоспних фермах було налагоджено племінну роботу. Поліпшено умови утримання тварин і забезпечення їх повноцінними кормами, проведено роботу по механізації водопостачання ферм і їх очистки. Ширше почали використовуватись органічні й мінеральні добрива. Було введено гарантовану оплату праці та преміальну систему.
Все це дало добрі наслідки. Артіль стала отримувати більш високі врожаї картоплі й інших культур. Так, середній збір картоплі у 1967 році становив 140 цнт з 1 га. На фермах збільшилося поголів’я худоби і знизилася собівартість продукції. На 1 січня 1968 року в колгоспі налічувалося 925 голів рогатої худоби, з них 253 корови. Ще у 1965 році один центнер молока обходився в 21 крб. 23 коп, а у 1967 році — вже в 14 крб. 96 копійок.
Тваринники «Радянської Верховини» першими в районі рапортували про успішне виконання на честь 50-річчя Великого Жовтня річного плану продажу державі продуктів тваринництва. На приймальні пункти відправлено 932 цнт яловичини (при плані — 520), 3419 цнт молока, 36 цнт вовни. Від кожної корови надоєно по 1735 кг молока.
За досягнуті успіхи голова правління Д. В. Маркович нагороджений орденом «Знак Пошани», бригадир М. І. Красняник—медаллю «За трудову доблесть».
До встановлення Радянської влади у Міжгір’ї не було підприємств державної та кооперативної торгівлі. Вся торгівля знаходилася в руках приватних власників. У 1945 році було організовано Волівське (з 1958 р.— Міжгірське) споживче товариство, в розпорядженні якого знаходилися тоді один магазин та їдальня. Товариство об’єднало 100 пайщиків.
В наступні роки мережа підприємств торгівлі й громадського харчування швидко зростала. Зараз жителів селища обслуговують три торговельні організації: споживче товариство, яке в 1967 році об’єднувало вже більше трьох тисяч чоловік, відділ робітничого постачання лісокомбінату і курортторг.
В Міжгір’ї є красивий двоповерховий універмаг, культмаг, дитячий магазин, книжковий, м’ясний, молочний, овочево-фруктовий та кілька продуктових магазинів, ресторан «Карпати», три їдальні, кафе, чайна тощо.
Відійшли назавжди в минуле голод та злидні. Рік у рік зростає добробут жителів селища. Лише за останні 8—10 років грошові прибутки колгоспників збільшились у два рази, а робітників — у 1,5 раза. Тільки у 1967 році колгосп «Радянська Верховина» виплатив своїм членам 183 745 крб. Середня заробітна плата робітників на місяць на підприємствах Міжгір’я складала в 1966 році 82 карбованці.
Ніколи раніше селище не бачило такого будівництва, як за роки Радянської влади. Тільки за 1956—1965 рр. в Міжгір’ї побудовано 725 нових будинків.
Забудова Міжгір’я в часи панування чеської буржуазії проводилася безпланово. Кожний будував хату на своєму клаптику землі, враховуючи тільки особисті інтереси, тому нерідко хата виходила глухою стіною на вулицю, а фасадом — у двір.
Нині селищна Рада приділяє велику увагу житловому будівництву, внаслідок чого виросли широкі прямі вулиці з красивими одноквартирними й багатоквартирними будинками. Обабіч головної вулиці Леніна прокладено тротуари, по всьому селищу проведено каналізацію.
Більшість вулиць Міжгір’я забрукована. В побут жителів міцно ввійшли електрика, газ, водопровід. В селищі з’явилися дві перукарні, лазня, пошта, телеграф, телефонна мережа.
Великі зміни сталися в медичному обслуговуванні. Вже в 1945 році почали працювати лікарня на 50 ліжок, санепідемстанція, жіноча та дитяча консультації. У 1964 році вступила до ладу нова, типова стаціонарна лікарня, розрахована на 150 ліжок. При лікарні є хірургічне, терапевтичне, дитяче, акушерсько-гінекологічне, інфекційне, поліклінічне відділення та санепідемвідділ. Крім цього, тут працюють клінічно-діагностична й бактеріологічна лабораторії та два рентгенкабінети. У 1961 році відкрито тубдиспансер на 45 ліжок. В лікарні проводиться науково-дослідна робота. Завідуюча дитячим відділенням 3. А. Шкіряк, випускниця Ужгородського держуніверситету, захистила кандидатську дисертацію з питань профілактики рахіту в Міжгірському районі.
Подбала Радянська влада і про маленьких громадян Міжгір’я. Для них побудовано 4 дитячі садки й дитячі ясла, які укомплектовані кваліфікованими кадрами. Ці заклади мають необхідну матеріальну базу. В 1961 році дитсадок № 2 перейшов у новозбудоване світле й просторе приміщення з водопроводом і центральним опаленням.
Багато зусиль доклали партійні й радянські органи, щоб позбутися неписьменності. Ще в 1951 році в селищі нараховувалося 31 неписьменний та 65 малописьменних. Для ліквідації цієї ганебної спадщини було мобілізовано всіх учителів та комсомольців. Через кілька років у Міжгір’ї вже не було жодного жителя, який не вмів би читати і писати.
Невпинно розвивається освіта. У Міжгір’ї працюють дві середні (загальноосвітня й робітничої молоді), а також дві восьмирічні і три початкові школи. В 1963 році в селищі відкрито медичне училище, де навчається 270 учнів, а в 1966 році — професійно-технічне училище на 300 учнів. Училище готує мулярів, штукатурів, малярів та інших спеціалістів. За 20 років у школах Міжгір’я одержали середню освіту понад тисячу чол. 80 із них, закінчивши вузи, працюють учителями, агрономами, інженерами. Є в Міжгір’ї й науковці. П. Г. Мізун, М. Ф. Александра, М. І. Сюсько, М. І. Блецкан закінчили аспірантуру. Якщо до Радянської влади в селищі не було жодного вчителя з вищою освітою, то тепер їх 67.
У Міжгір’ї ведеться швидкими темпами будівництво культурно-освітніх закладів. За короткий час реконструйовано приміщення кінотеатру, готелю, клубу лісокомбінату, закладено парк ім. 50-річчя Великого Жовтня. Культурні запити трудящих задовольняють дві бібліотеки, Будинок культури, при якому працюють оркестр народних інструментів, духовий оркестр, гурток солістів-вокалістів і агіткультбригада. В листопаді 1966 року став до ладу телевізійний ретранслятор.
Ліси навколо Міжгір’я завжди були багаті на диких звірів і птицю, а річки — на рибу. Під час угорської фашистської окупації рідкісні представники тварин, птиці та риби були майже повністю винищені. Радянська влада вжила рішучих заходів, щоб відновити річкове і лісове багатство краю.
Недалеко від Міжгір’я знайдено лікувальні води. Селище внаслідок цього стало одним з відомих курортів нашої країни. З 1958 року в Міжгір’ї працює санаторій «Верховина», де щомісяця лікуються і відпочивають 150 чоловік.
Чарівна краса природи та багато цікавих туристських стежок перетворили Міжгір’я в одне з найкращих місць туризму в краї. Тут збудована турбаза, яка організовує цікаві подорожі до Синевирського озера «Морське око», на Теребля-Ріцьку ГЕС, де дві річки Теребля й Ріка з’єднали свої води через 4-кілометровий тунель, що проходить крізь гору Вівчарський Верх. Подорожі організуються також і на полонину Боржаву, до відомого водопаду Закарпаття «Шипот».
Значними є перспективи розвитку селища в майбутньому. Гостинно відкриються незабаром двері нового амфітеатру на 1000 місць, створеного методами народної будови. Добудовується чотирикласне приміщення до головного корпусу восьмирічної школи в Запереділлі. Закінчується спорудження Будинку культури.
Невпізнанним стало Міжгір’я за роки Радянської влади. Його мешканці, звільнившись від кайданів капіталістичного рабства, свідомо будують нове, щасливе життя. Вони не зупиняються на досягнутих успіхах, а своєю творчою, натхненною працею борються за те, щоб їхнє селище стало одним з найбагатших і найкрасивіших населених пунктів Закарпаття.
А. І. ЕДЕЛЬМАН, М. І. СІОСЬКО