Пилипець, Міжгірський район, Закарпатська область
Пилипець — село, центр сільської Ради, розташоване за 25 км на північний захід від Міжгір’я, біля витоків гірської річки Репинки, що впадає в Ріку. З усіх сторін його оточують гори. Населення — 1232 чол. Сільській Раді підпорядковані села Подобовець і Розтока. На захід від Пилипця (на відстані 18 км) — залізнична станція Воловець.
Назва села, за народними переказами, походить від імені вівчаря Пилипа, який першим оселився тут.
В угорських письмових джерелах Пилипець вперше згадується у 1463 році під назвою Верпелепець. Найдавнішими поселенцями його були втікачі з низинних сіл, які ховалися в горах від переслідувань угорських та місцевих феодалів.
Основним заняттям жителів у давнину було тваринництво, побічним — землеробство. Вони вирубували ліси й чагарники, спалювали їх і на цих місцях садили городину, сіяли овес. Такий спосіб обробітку й удобрювання грунту пилипчани застосовували до недавніх часів. Мешканці Пилипця в епоху середньовіччя жили в низеньких хатинках з нетесаних смерек, без димарів, з віконцями, «заскленими» тваринним міхуром. Вогонь розкладали на глиняній долівці між камінням, а для диму залишали отвір в середині даху. Нерідко разом з сім’єю селянина в хаті перебувала худоба.
В XV—XVIII століттях Пилипець був не окремим селом, а присілком південнішого села Ізок, розміщеного вздовж річки Репинки. Документи XVIII століття називають його Ізки-Пилипець. Територія, на якій знаходився присілок, належала в XV столітті феодалам Урмезеям, а з 1467 року — Довгаям. У середині XVII століття Ізки з присілками уже були власністю Жігмонта Ліпчая. Перші відомості про феодальні повинності, залишені ним, свідчать, що селяни Пилипця платили від цілого наділу (лана) по 6 флоринів і 1 шкурці куниці на рік та виконували панщинні роботи.
Після поразки визвольної війни угорського народу 1703—1711 рр., в якій брали участь і селяни присілка, територія його потрапляє до рук великих феодалів Телекіїв, а селяни стають їх кріпаками. Вони змушені були відбувати 3-денну панщину на тиждень як у своєму селі, так і в інших маєтках родини Телекіїв. Крім того, влітку селяни випасали, а взимку годували худобу феодала, платили грошові й натуральні податки.
Експлуатувало селян і духовенство. Попу, що знаходився в селі Вишніх Ізках (Пилипець своєї церкви до 1780 року не мав), селяни платили по 1 віку вівса і відбували на його полі роковину.
Населення Пилипця терпіло й від стихійного лиха (ранні морози, напади сарани тощо). В 1785 році у церковній книзі с. Пилипця з’явився запис: «Змерз хліб у Верховині», в 1786 році цей запис було продовжено словами: «Не було що сіяти і з голоду много того року померло людей…».
Віками жили пилипчани в безпросвітній темряві. Через жахливі злидні діти бідноти зовсім не відвідували школу. В середині XIX століття лише один піп (з 595 чол. населення) мав середню освіту. 90 проц. селян були неписьменними.
Під час буржуазної революції 1848—1849 рр. хвиля народного гніву охопила й Верховину. Весною 1849 року бідняки ряду гірських сіл, озброївшись косами й вилами, нападали на панські маєтки та попівські господарства й знищували їх. У цих виступах брали участь і селяни Пилипця.
Революція не змінила становища жителів села. І наприкінці XIX та на початку XX століття переважна більшість селян залишалася малоземельною і безземельною. Наділи трудового селянства були розташовані на крутих гірських схилах, на запущених сінокосах. Урожайність зернових, переважно вівса, на цих землях ніколи не перевищувала 3—4 цнт, картоплі — 50 цнт, сіна — 5—6 цнт. Тому селяни змушені були йти на сплав лісу, на жнива й інші заробітки в Угорщину і Румунію або емігрувати за кордон.
На початку XX століття до закарпатських трударів, у т. ч. й бідняків Пилипця, проникають праці В. І. Леніна, а також полум’яні сторінки більшовицької газети «Іскра». Один із перших номерів ленінської «Іскри» довгий час любовно зберігався у мешканця села О. В. Безеги. Зараз він експонується в Хустському краєзнавчому музеї.
Перша світова війна погіршила становище народних мас краю внаслідок постійних мобілізацій чоловіків до армії і реквізицій худоби й зерна. В жовтні 1914 року російські війська, прорвавшись через Торунський перевал, зайняли частину Верховини. Населення звільнених ними сіл, в т. ч. й Пилипця, з захопленням зустрічало солдатів Росії, допомагало їм продуктами, підводами тощо.
Відгомін Великої Жовтневої соціалістичної революції докотився й до Пилипця. З Росії почали повертатися колишні військовополонені. В рідне село прибув Ф. С. Черепанинець, який зразу ж став одним з найактивніших поширювачів ідей Великого Жовтня серед односельчан.
З великим піднесенням зустріли трудящі села проголошення Радянської влади на Закарпатті. На початку квітня 1919 року в Пилинці було обрано сільську Раду. Але Радянська влада протрималась тут лише до кінця квітня. Румунські інтервенти, які вторглися тоді в село, заподіяли селянам збитків на 513 тис. чеських крон. Інтервенти мордували населення, грабували його.
Становище селян Пилипця і після встановлення чехословацького буржуазного режиму було тяжким. Газета «Руде право» 24 листопада 1922 року писала: «В селі Пилипець, Марамороської жупи, 156 халуп… На ціле село тільки три родини, які можуть жити з цьогорічного врожаю. Юрій Пудинець розповідає: «Маю 6 дітей, живу в халупі 3×3 м, не маю своєї землі. Діти їдять «калачі» з льняної макухи… Це єдина страва, крім картоплі. Солі не купую».
Уряд Чехословаччини під тиском революційного руху провів у країні аграрну реформу, але безземельним та малоземельним селянам ця реформа нічого не дала. І після неї в Пилинці найкращі землі належали куркулям і лихварям, які шляхом обману, з допомогою продажного суду, забирали ще й останні клаптики землі від бідняків. Старожили села згадують, як у вдови Лешенди сільський глитай Вайс забрав за борги не лише землю, а й присадкувату хатину: він «…давав «на віру» різні товари, сам начисляв лихварські проценти, а потім конфіскував за борги все господарство. З того часу бідна вдова мусіла з малим сином Ільком ходити, побираючись від двору до двору, від села до села».
Господарства дрібних селян давали такі низькі прибутки, що їх зовсім не вистачало для утримання сім’ї, сплати податків, придбання реманенту тощо. Щоб якось звести кінці з кінцями і не померти з голоду, чимало верховинців змушені були шукати заробітків на лісорозробках, будівництві шляхів і навіть у країнах Європи та за океаном. Багато пилипчан працювали на шахтах Бельгії, Франції, СЩА, але й там доля не всміхалася їм. Вісімдесятилітній Павло Біжко розповідає, що під час його перебування в Америці більшість днів доводилося сидіти без роботи або працювати на різних низькооплачуваних роботах, жити в нелюдських умовах. В результаті катастрофи, що сталася на шахті, він був покалічений. На лікування Біжко витратив усі важко зароблені гроші. Кілька доларів, правда, він відклав, щоб товариші поховали його, якщо помре. Але він видужав і купив за ці гроші квиток додому.
Особливо жахливим було становище селян у роки світової економічної кризи 1929—1933 рр. Голод і злидні набули катастрофічних розмірів. В Пилинці та навколишніх селах захворіло 150 чол. «їдять бур’ян і від того хворіють»,— пояснювали лікарі.
Безперечно, селяни не мирилися з таким становищем, вони все частіше піднімалися на боротьбу за поліпшення умов свого життя, за політичні права і свободи. Очолювали цю боротьбу комуністи, які в 1924 році в Пилинці створили свою місцеву партійну організацію. Першим секретарем осередку був обраний Ф. С. Черепанинець. Активними борцями за права трудящих виступали комуністи Ф. Ф. Вушко, М. В. Кривка, І. П. Бобинець, М. С. Коваль.
Хоч комуністичний осередок Пилипця був нечисленним (15—20 чол. у різні роки), та вплив комуністів у селі швидко зростав. Про це свідчать хоча б результати виборів до чехословацького парламенту в 1925 році, коли комуністи одержали 151 голос з 3374.
Сільські комуністи проводили велику агітаційну роботу серед односельчан, розповсюджували комуністичну літературу, зокрема газети, журнали, розповідали правду про Радянський Союз. Вони були організаторами першотравневих виступів, а в роки кризи — масових демонстрацій протесту і голодних походів, які нерідко закінчувалися сутичками з жандармами. Особливо бурхливо проходила першотравнева демонстрація в 1932 році, коли сільська біднота, доведена до крайнього зубожіння і голоду, вийшла з червоним стягом вимагати хліба і праці. Згадуючи про цю демонстрацію, один з її учасників М. Кривка розповідає: «… Рівно о 12 годині зібралася молодь з сіл Верхнього Студеного, Буківця, Пилипця. Об’єднавшись, ми вийшли на дорогу, що веде в центр села Пилипець. Хтось затягнув пісню ,,Шалійте, шалійте… До нас приєднувалися селяни. І дружно крокуючи з нами, вони співали пісню. На підході до села нас зустріли жандарми. Дуду Василя, який ніс червоний прапор, збили з ніг і відібрали прапор… Жандарми кинулись на Федора Сенька і, поваливши на землю, били ногами та палками».
Жандарми жорстоко розправилися з демонстрантами. Вони багнетами й прикладами розігнали присутніх, але вбити у людей надію на перемогу в боротьбі з експлуататорами їм було не під силу.
І після кризи життя трудящих села залишалося тяжким. Газета «Карпатська правда» писала: «… 1937 рік. Село Пилипець переживає важку годину. Ніхто праці не має, а коли і дістане десь випадково, то пани дають таку мізерну платню, що на хліб не вистачає. А як же родина —жінка, малі діти! Ціни ростуть. Колись метрак (центнер) кукурудзи коштував 60—70 чеських крон. В цьому році і за 100 крон не купиш. В селі голод. Люди пухнуть і мовчки помирають. Ніде не можна дістати допомоги, про нас ніхто не дбає. Нарікають нужденні на уряд. Близько 90 процентів дорослого населення порозходилось із села на жнива до багачів за 80—100 верст. Щодня в селі бачимо екзекуторів, що роблять оцінку хиж, землиці за борги… Всюди шириться тиф та голод. Чого людям бракує? Землі, праці, праці, праці!».
І все ж голодуючі робітники і селяни палко відгукнулися на заклик Комуністичної партії Чехословаччини допомогти республіканській Іспанії. У фонд допомоги іспанському народу, який мужньо боровся проти фашистських орд, внесли свою лепту й селяни Пилипця, здаючи зерно, гроші тощо.
Від недоїдання та злиденного життя серед населення поширювалися різні хвороби. Надзвичайно високою була смертність, особливо серед дітей, які здебільшого помирали, не доживаючи дворічного віку. За перебування в лікарні потрібно було платити 25 крон на добу. А таку суму робітник не завжди міг заробити й за тиждень. До лікаря доводилось їздити за 60—70 кілометрів.
Панували в Пилинці темрява й безкультур’я. Тільки у другій половині XIX століття (приблизно — в 1875 році) в селі було відкрито народну початкову школу, в якій навчання вів піп. Цю школу відвідувала лише незначна частина дітей. Мало що змінилось і в 1920—1930 рр. Вчитель Андрій Кундря про пилипчанську школу тих часів розповідав так: «У нашому селі шкільного приміщення не було. Була хижа, яку село орендувало в одного селянина під школу. В сусідній кімнаті господиня варила їсти для своєї сім’ї, і діти, сидячи за примітивними партами, не стільки прислухалися до уроку, як до знайомого запаху токану. Що то за умови були для навчання, коли в цьому класі сиділи вісім груп, на які був лише один учитель». В той же час в центрі Пилипця знаходились аж сім корчм, церква, жандармська казарма, збудовані на народні кошти.
Та найчорніші дні в історії села почалися наприкінці 30-х років. 15 березня 1939 року угорські хортистські війська захопили Закарпаття. Окупанти появилися і в Пилинці. Вони видавали накази, в яких загрожували розстрілами «за найменшу непокору», багатьох селян заарештовували, кидали до в’язниць, висилали в т. зв. трудові табори. Однак ніякі репресії, ніякий економічний і політичний гніт не змогли зламати волю селян до боротьби з окупантами. Трудящими керували комуністи-підпільники, які поширювали антифашистську літературу (листівки, газети) й роз’яснювали політику партії.
Після визволення західноукраїнських земель почастішали втечі верховинців до GPCP. В Країну Рад у 1939—1940 рр. нелегально емігрувало 8 жителів Пилипця.
Крім того, 7 чол., що були мобілізовані в угорську армію, після нападу фашистів на СРСР здалися в полон радянським військам. Згодом вони стали солдатами Чехословацького корпусу, в рядах якого вели боротьбу проти фашизму на фронтах Великої Вітчизняної війни.
З наближенням героїчної Червоної Армії до Карпат на Верховині значно посилюється партизанська боротьба. В районі Пилипця в середині 1944 року діяло партизанське з’єднання під командуванням Д. Усти та І. Прищепи, якому жителі села надавали всебічну допомогу.
11 жовтня 1944 року воїни 159 стрілецького полку 351 дивізії 18 армії 4-го Українського фронту визволили від фашистів Пилипець. Жителі села радісно вітали червоноармійців, зустрічаючи їх з хлібом і сіллю. 18 юнаків добровільно вступили в ряди Червоної Армії й брали участь у боях за територію Угорщини й Чехословаччини. Один з них В. Кривка за проявлену хоробрість при форсуванні Одера був нагороджений орденом Слави III ступеня. Але трапилося так, що з-за важкого поранення орден йому своєчасно не вручили. Тільки через 19 років нагорода знайшла хороброго солдата. О. Безега нагороджений орденом Червоної Зірки. Решта добровольців відзначені медалями.
Після визволення закарпатці вперше за свою історію одержали можливість вільно й самостійно вирішувати питання про своє майбутнє і дальший політичний, економічний і національний розвиток. Трудящі починають створювати свої органи влади. 18 листопада Народний комітет був обраний і в Пилипці. Першим його головою став комуніст Ф. Ф. Вушко. Представником трудящих Пилипця на Першому з’їзді Народних комітетів був комуніст І. П. Бобинець. Від імені пилипчан він голосував за Маніфест, в якому проголошувалося возз’єднання Закарпатської України з великою матір’ю — Радянською Україною.
Наприкінці 1944 року в Пилипці була створена народна дружина, до якої ввійшло 18 кращих представників селян. Дружинники добровільно, без відриву від основної роботи, зі зброєю в руках захищали інтереси трудящих від класових ворогів.
В лютому 1945 року в селі створено партійну організацію, яка очолила боротьбу трудящих села за перебудову життя на нових засадах. До її складу входили старі комуністи І. Бобинець, Ф. Вушко, І. Вушко, І. Іванюк, Ю. Ірчак та ряд нових членів, що вступили в партію після визволення. Секретарем організації був обраний О. Пижик.
Виконуючи Постанову з’їзду Народних комітетів про землю, Пилипецький Народний комітет розподілив між безземельними і малоземельними селянами та родинами добровольців 135 га орної землі. Розпочалася боротьба з неписьменністю. В селі було відкрито семирічну школу, в присілку Потоці — початкову. Одним з перших учителів тут був Ю. Ф. Лозан — єдиний житель села, що зумів здобути середню освіту до встановлення народної влади.
Вчителі організували навчання дорослого населення, щоб ліквідувати важку спадщину минулого — неписьменність. Почали працювати клуб та бібліотека.
В 1946 році у Пилипці створюється земельна громада. Вона впорядкувала землекористування, організувала супряги і допомогу господарствам, що не мали тягла, запроваджувала агротехнічні заходи, готувала посівне насіння для селянських господарств.
На допомогу трудящим села прийшла Радянська влада. Селяни Пилипця одержали для посіву 85 цнт вівса, 60 цнт ячменю, 90 цнт картоплі.
Проведення соціально-економічних і важливих господарських заходів на селі здійснювалося в умовах гострої класової боротьби. Під час проведення землевпорядкування пилипецькі куркулі намагалися дати неправильні відомості про свої наділи, затаяти частину їх. Земельною громадою села було виявлено 200 га такої землі.
Однак землевпорядкування не могло вирішити питання дальшого розвитку сільськогосподарського виробництва. 115 селянських господарств Пилипця не мали тяглової сили. Не вистачало добрив, обробіток землі проводився старими, віджилими методами, селянські господарства збирали дуже низькі врожаї. У 1947 році врожай картоплі не перевищував 45 цнт з гектара.
Єдиним виходом з такого становища було запровадження колективного господарювання на соціалістичній основі із застосуванням нової техніки та високої культури землеробства. Комуністи села, згуртувавши навколо себе широкий безпартійний актив, роз’яснювали трудящим переваги колективного господарства, викривали ворожу агітацію сільських куркулів.
1 листопада 1948 року в Пилинці відбулися загальні збори селян. З доповіддю на них виступив працівник Міжгірського райкому партії, уродженець села Розтоки Ю. В. Ільницький (нині перший секретар Закарпатського обкому КП України, депутат Верховної Ради СРСР), який на конкретних фактах розповів про успіхи раніше створеного колгоспу в Розтоці. Селяни одностайно вирішили створити сільськогосподарську артіль і в Пилипці. Тут же було прийнято Статут артілі, обрано правління та ревізійну комісію. Першими членами колгоспу стали сільські комуністи. До кінця 1948 року в колгоспі об’єдналося 43 господарства, а в наступному році село завершило суцільну колективізацію.
17 вересня 1950 року Пилипецька артіль об’єдналася з колгоспами сіл Розтоки і Подобівця. Укрупнений колгосп був названий ім’ям В. І. Леніна. За новим господарством було закріплено 3887 га землі, в т. ч. 1272 га орної, 674 га сінокосів, 361 га пасовищ, 947 га лісів. Колгосп мав 230 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 29 корів, а також 570 овець. З укрупненням колгоспів скоротився адміністративно-управлінський апарат. Одночасно найважливіші ділянки колгоспного виробництва було зміцнено за рахунок досвідчених кадрів. За рекомендацією райкому партії в лютому 1951 року колгоспники обрали головою артілі колишнього завідуючого районним земельним відділом Ю. Ф. Штелю, комуніста, вмілого господаря, невтомного пропагандиста нового в сільськогосподарському виробництві.
Партійна організація та правління колгоспу спрямували всю роботу на організаційно-господарське зміцнення артілі, перетворення її в багатогалузеве, високоприбуткове господарство. Велику роль у цьому відіграла матеріальна допомога Радянської держави і пільги, які були надані колгоспам області по держпоставках.
Велике значення для розвитку сільського господарства мав вересневий Пленум ЦК КПРС 1953 року. На основі його рішень колгоспники визначили провідною галуззю свого громадського господарства тваринництво. Для цього шляхом зміни структури посівних площ була створена міцна кормова база. Площа посівів багаторічних трав з 1953 по 1965 рік у колгоспі збільшилася в 4,2 раза, а однорічних — у 2 рази.
У 1965—1967 рр. в артілі розкорчовано 30 га чагарників, очищено 50 га луків, посіяно 60 і удобрено мінеральними добривами 450 га багаторічних трав. Крім того, на пустирях колгосп посіяв 142 га суміші багаторічних трав.
Внаслідок проведених заходів збільшилося поголів’я худоби і підвищилася її продуктивність. Головну увагу колгосп звернув на розвиток молочно-товарної ферми. На початок 1968 року поголів’я великої рогатої худоби складало 1048 голів, в т. ч. 329 корів. Кількість корів з 1950 до 1968 року збільшилася майже в 12 разів. За ці роки поліпшилася структура стада, стало більше молочних тварин, в 1,7 раза підвищилися середньорічні надої молока на корову. У 1967 році надій молока на одну корову дорівнював 2005 кілограмам.
В артільному господарстві значна увага приділяється підвищенню продуктивності праці тваринників, механізації трудомістких процесів. Для переробки кормів у 1963 році побудовано кормоцех і кормокухню, які повністю укомплектовані необхідними агрегатами та механізмами.
Щоб полегшити працю тваринників, у корівниках встановлено автопоїлки, транспортери, механізується роздача кормів. Поліпшення годівлі та догляду за тваринами дало можливість за останні 12 років збільшити виробництво (з розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь) молока майже в 2 рази, м’яса в 2,6 раза, вовни в 2,1 раза. Різко знизилась собівартість виробленої продукції. Якщо на виробництво 1 цнт молока затрачалось у 1958 році 62 крб, то в 1967 році — лише 13,7 крб.
На тваринницьких фермах працюють постійні кадри, які закохані у свою справу і роблять все для того, щоб забезпечити правильний догляд і утримання худоби. Для працівників ферми побудовано світлі й затишні гуртожитки, закуплено пральну машину, радіоприймач, телевізор.
Партійна організація та правління артілі ім. Леніна спрямовують зусилля колгоспників і на вирощення картоплі. Площа під нею в 1967 році становила 185 га, а середній урожай — 206 цнт з гектара. Рік у рік високі врожаї картоплі вирощують ланки М. І. Жабей, М. Т. Кривки, К. В. Суремко, Г. Ф. Боричок, Г. Ю. Григи.
Досвід пилипецьких картоплеводів набув широкого застосування в усіх господарствах Міжгірського району. Високоврожайним насінням картоплі колгосп забезпечує багато сільськогосподарських артілей Закарпаття.
За високі показники у вирощуванні картоплі колгосп ім. Леніна був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР в 1954—1956 рр. та в 1967 році.
Із зміцненням економіки в артілі зростають неподільні фонди — основа зміцнення колгоспного виробництва. У 1953 році вони складали 68 тис. крб., а на 1 січня 1968 року зросли до 634 тис. крб. і разом з оборотними фондами складають 833 тис. крб. Це дозволяє колгоспу вести значне будівництво господарських приміщень, дбати про збільшення кількості високопродуктивних тварин, нових машин та інших основних засобів виробництва. За останні роки в артілі споруджено добротну майстерню, оснащену сучасним ремонтним устаткуванням, автогараж, нові сіносховища, зернові склади, бетонні підвали, силосні траншеї.
Постійне зростання грошових прибутків привело до підвищення оплати праці колгоспників. У 1958 році собівартість трудодня складала 0,90 крб. З 1960 року колгосп перейшов на грошову оплату з щомісячним авансуванням, а з 1964 року — на гарантовану оплату. Вартість одного людино-дня у 1967 році дорівнювала 2,07 карбованця.
Досягнення трудівників колгоспу високо оцінили партія й уряд: 15 передовикам колгоспу було вручено ордени й медалі. Ордена Леніна, зокрема, удостоєний голова правління Ю. Ф. Штеля. На честь 50-річчя Радянської влади колгосп ім. Леніна в жовтні 1967 року нагороджено пам’ятним Червоним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС.
Поряд з соціально-економічними перетвореннями докорінно змінився і вигляд села. Його вулиці прикрасилися новими чудовими будинками. У селі нараховується 302 будинки, з яких 90 проц.— нові, збудовані з допомогою кредитів, які надала пилипчанам держава. Немає вже в Пилипці убогих хатинок під солом’яною стріхою з маленькими віконцями і без димарів. їх замінили цегляні будинки, вкриті черепицею, з широкими і світлими вікнами.
Старий колгоспник А. І. Медулич, який у свій час в пошуках роботи добрався аж до Америки, розповідає: «Я всю силу втратив, працюючи на капіталістів, а повернувся додому ні з чим. Навіть хліва для худоби не міг побудувати. Та подивіться тепер на моїх двох синів і доньку. Кожен собі спорудив гарні будинки».
Будинки пилипчан і справді стали невпізнанними як зовні, так і в середині. Вони обставлені добротними меблями, радіоприймачами, телевізорами. У колишнього наймита В. Томинця, який раніше не мав на чому спати, зараз у новій хаті стоїть красивий гарнітур, телевізор, радіо.
Село має 4 продуктові магазини, сільмаг, чайну. Роздрібний товарообіг в 1967 році порівняно з 1947 роком збільшився майже в 9 разів і складав 366 тис. крб. Такі товари, як меблі, радіоприймачі, велосипеди, мотоцикли, стали товарами першої необхідності.
Досягнуто великих успіхів у розвитку охорони здоров’я. У 1947 році в селі відкрито 3 фельдшерсько-акушерські пункти, в яких зараз працює 7 медичних працівників, в т. ч. 4 фельдшери. Трудящі мають змогу одержувати кваліфіковану медичну допомогу в Ізківській дільничній лікарні, що знаходиться за 3 км від Пилипця.
Держава постійно збільшує кошти на охорону здоров’я. У 1967 році, наприклад, на медичні заклади, дитясла і дитсадки було відпущено 18440 карбованців.
Разючі зміни сталися в галузі освіти та культури. Вчителі організували навчання дорослого населення, і за кілька років Пилипець став селом суцільної письменності. В 1948 році семирічну школу реорганізовано в середню, для якої у 1955 році побудовано красивий двоповерховий будинок з 19 світлими і просторими класами, навчальними майстернями і кабінетами.
При школі функціонує інтернат на 115 учнівських місць для дітей навколишніх сіл та присілків.
За 20 років атестати зрілості в Пилипці одержало 918 дітей верховинців. 47 юнаків і дівчат здобули середню освіту без відриву від виробництва. Діти колишніх бідняків
Ф. Шотник, Й. і М. Пуйо, Л. Дуда здобули освіту і працюють вчителями. В Ужгородському державному університеті в 1967 році навчалося 9 жителів села.
Щороку держава асигнує на освіту великі кошти. Тільки для Пилипецької середньої школи такі асигнування в 1967 році становили 85 600 крб.
При школі організовано історико-краєзнавчий музей, де зібрані домашні речі, одяг, ткацький верстат, ручні жорна, кремінь з гнотом для кресання вогню, макети сучасних жител і сільськогосподарських машин тощо. Експонати музею нагадують про пітьму старого і велич нового життя.
Улюбленим місцем відпочинку пилипчан став клуб. Тут працює зведений хор, який нараховує близько 80 співаків, драматичний гурток, три стаціонарні кіноустановки.
Багато уваги звертають на піднесення культурного рівня трудящих сільські бібліотеки, книжковий фонд яких складає 8 тис. томів. У 1967 році їх читачами було понад 2300 чол. Читацькі конференції, літературні вечори, бібліографічні огляди, книжкові виставки, організовані ними, завжди приваблюють велику кількість трудящих.
З новим життям міцно входять у побут верховинців і нові звичаї. Більше й більше молодожонів виходять на спільний життєвий шлях не з церкви, а з кімнати щастя, яку відкрито в Пилипці в 1966 році.
Особливою популярністю користуються революційні свята — Великий Жовтень та Першотравень, які супроводжуються народними гуляннями та виступами художньої самодіяльності. Традиційним стало відзначення Дня Перемоги на Бескиді, де в 20—30-х роках комуністи села проводили маївки, а в 1945 році в братній могилі були поховані бійці Червоної Армії, що віддали життя в боротьбі за визволення села від фашистів. 9 травня 1963 року тут урочисто відкрито пам’ятник Невідомому солдатові.
В 1968 році пам’ять воїнів-односельчан, які загинули в боротьбі проти фашизму, увічнено обеліском.
Усі соціалістичні перетворення, що відбулися в економічному, політичному і культурному житті села, були здійснені під керівництвом партійної організації, яка в 1967 році нараховувала 57 членів та кандидатів у члени партії.
Комуністи виступають застрільниками соціалістичного змагання і передових методів праці, ведуть повсякденну виховну роботу серед населення.
У розв’язанні важливих господарських завдань комуністам допомагає комсомольська організація, яка об’єднує в своїх рядах 96 юнаків і дівчат.
Невпізнанним став Пилипець за роки соціалістичного будівництва. Щороку він багатшає, красивішає, неухильно підвищується матеріальний і культурний рівень його мешканців.
В. М. ЛОГОЙДА, Д. М. ОЛЕНИЧ