Великі Лучки, Мукачівський район, Закарпатська область
Великі Лучки — село, центр Великолучківської сільської Ради, розташоване на лівому березі ріки Латориці, за 12 км на південний захід від Мукачевого. З районним центром воно сполучене автомобільним шляхом. Великі Лучки одне з найбільших сіл області. Населення — 7859 чол., дворів — 2 тисячі.
В результаті археологічних розкопок, проведених на кургані Поле, виявлено скарб бронзових речей, в т. ч. жіночі прикраси, збережені в глиняній посудині. Ці знахідки стосуються кінця II тисячоліття до н. е. і свідчать, що з того часу в районі сучасного села жили люди.
Село виникло дуже давно, але перші письмові згадки про його існування належать до XV століття 3. В 1566 році село було повністю спустошене татарською навалою. Однак це не припинило його розвитку. До кінця XVI століття майже все населення Великих Лучок було закріпачене і належало власникам Мукачівського замку.
Правда, у XVI столітті в селі жили і так звані лібертини, які не були тоді ще закріпаченими. До цієї групи належали нащадки Кузьми, Григорія і Олекси Балогів, які в 1467 році одержали від угорського короля Яна Корвіна «донацію» — право на володіння половиною скультетського грунту великолучківського маєтку. Це право було підтверджене донаційними грамотами 1493 і 1505 років. Ніяких інших повинностей, крім доставки пошти з Мукачевого до Кошіце, вони не виконували. Володіння, надані Балогам, зберігалися за їх нащадками до середини XVIII століття.
В 50—60-х роках XVII століття у Великих Лучках числилось 140 кріпосних селян. Однак уже в той час серед них 74 були заможні (солтиси). Це свідчить про те, що в селі створилася заможна верхівка селян, яка з дальшим розвитком феодальних відносин відкуповувалася грішми від накладених на неї повинностей і разом з великими землевласниками жорстоко експлуатувала бідноту.
У другій половині XVII століття у Великих Лучках жив відомий закарпатський письменник-полеміст, активний борець проти католицької унії і Ватікану Михайло Андрелла, автор творів «Оборона вірному чоловіку» і «Логос». Коли його в 1669 році єзуїти й магнати закували в кайдани і кинули в підземелля Мукачівського замку, великолучківці прийшли до замку і вимагали повернути «їхнього вчителя». Рішучий виступ селян налякав «врагов римлян», тобто католицьке духовенство, і вони змушені були відпустити Андреллу, але заборонили йому повертатися до Великих Лучок.
Напередодні визвольної війни угорського народу (1703—1711 рр.), скерованої проти панування австрійських Габсбургів, село Великі Лучки входило до складу
володінь Ференца II Ракоці, який очолив цей визвольний рух. Великолучківці були активними учасниками визвольної війни. Вони одночасно боролися й проти місцевих феодалів. Коли в 1711 році визвольна війна зазнала поразки, австрійський імператор Карл III відібрав володіння «непокірного князя» і в 1728 році передав їх своєму вірному слузі графу Карлу Шенборну. Село стало однією з головних економій Мукачівсько-Чинадіївської домінії графа Шенборна. З того часу, аж до скасування кріпацтва, селяни Великих Лучок були в кріпосницькій залежності від одного з найбільших на Закарпатті австрійських магнатів.
Протягом першої половини XVIII століття повинності закріпачених селян були різноманітні. Піддані платили феодалові від своїх наділів земельну дань, давали дев’ятину від врожаїв зерна та від худоби, виконували 3—4-денну ручну чи з тяглом панщину. Крім того, платили десятину церкві.
Згідно з урбаріальною реформою 1767—1772 років селяни-кріпаки змушені були щороку відробляти панщину по 52 дні з тяглом або по 104 дні без тягла з кожного повного земельного наділу. Кріпаки повинні були ще вносити до двору натуральну і грошову ренту: дев’ятину з урожаю, десятину від овець та інших дрібних тварин і бджіл, десятину вина, відбувати роковину, давати коблину церкві. За випас худоби, збирання хмизу, вилов риби в Латориці селяни теж платили грішми або відбували панщину. Експлуатація посилювалась з кожним роком. Якщо у 1823 році кріпаки села відпрацювали на панщині 7048 днів і внесли готівкою відкупу 378 форинтів 45 крейцерів, то в 1835 році вони відробили 10 368 днів, нарубали для панського двору 90 сажнів дров, заплатили 236 форинтів податку.
З кріпаками поводились дуже жорстоко. Коли селянин Д. Товт у 1800 році повернувся інвалідом з австрійської армії і не міг більше працювати на панщині, то його з родиною графський управитель вигнав з наділу і хати. Особливо тяжкою повинністю для кріпаків було перевезення дерева своїм тяглом від мукачівських лісів до річки Тиси, Мукачівського замку або до іншого місця. «Минулого року,— писали селяни в 1806 році жупному управлінню,— нас вигнали на перший день різдва возити дрова до замку. Коли привезли, то були покарані, що працювали в свято. А тих, хто не повіз дрова на перший день різдва, а на другий — знов же покарали за те, що вони не виконали панського наказу і примусили ще 3 дні возити дрова, крім установленої норми».
На початку XIX століття в маєтку Шенборна розпочались роботи по осушуванню заболочених земель. Домінія примушувала селян тут відробляти панщину. Лише протягом 1823 року на будівництві осушувального каналу селяни маєтку, в т. ч. й великолучківці, відпрацювали 11 500 днів.
Управителі маєтку графа Шенборна намагалися підкорити і лібертинів. У 1760—1770 роках з них почали брати десятину, потім — дев’ятину від урожаю, а з 1801 року — рогове і поденщину. Лібертини поскаржилися властям, і з Мукачевого було надіслано кілька вояків, щоб не допустити збирання дев’ятини у лібертинів. Та коли солдати пішли з села, управителі дев’ятину таки зібрали.
Справа закінчилася тим, що в 1807 році землі лібертинів були переміряні і включені до маєтку графа Шенборна, з них стали офіціально брати дев’ятину та інші повинності. Лібертини звернулися до суду з скаргою. Цей процес тягся аж до 1927 року. Хоч позовники мали підтверджені копії документів на право володіння землею і судові органи були змушені виносити вироки на їхню користь (в 1837, 1843, 1845, 1863, 1892, 1901, 1907 роках), але це не допомагало. Юридичним крючкотворством, підкупами, а то й прямим обманом управителі домінії відкидали судові рішення, продовжували експлуатацію нащадків лібертинів Балогів і не віддавали їм землі. Балоги зверталися із скаргою до короля (в 1834 році), до міністерства хліборобства (в 1899 році) та до інших урядових установ Австро-Угорщини, але безрезультатно. Більше того, в 1907 році землі великолучківських лібертинів було остаточно приєднано до маєтку графа Шенборна.
Із зародженням капіталістичних відносин спостерігається зміцнення куркульських господарств і розорення сільської бідноти. За даними 1827 року, у Великих Лучках було 206 дворів, яким належало лише 42 неповні земельні наділи, а 84 двори зовсім не мали землі. 184 господарства були без тягла, 187— не мали корів, 126— не мали ніякої худоби.
В 1842 році Великі Лучки мали свою печатку. Характерно, що напис на ній було обведено кукурудзяним стеблом. Це свідчило, що кукурудза тут була однією з основних зернових культур.
Трудящі маси прагнули до освіти, але в селі дуже довго не було школи. До сільського представництва жителі обрали Івана Козара, Дмитра Рубіша, Андрія Габовду, але ніхто з них не вмів писати. Лише одиниці приватним способом могли здобути освіту і вибитися в люди. Серед цих щасливців був син місцевого дяка Матяцкова Михайло, який узяв собі прізвище по назві рідного села «Лучкай». Він став відомим закарпатським ученим.
Школа у Великих Лучках була відкрита тільки в 1878 році. Один учитель навчав у ній близько 160 дітей. У 1907 році в селі було створено невелику бібліотеку, але вона обслуговувала мізерну кількість читачів.
Тяжкі умови життя селян не раз піднімали їх на боротьбу проти поневолювачів. Особливо гострих форм набули ці виступи у першій половині XIX століття. Селяни не хотіли працювати на панщині, відмовлялися здавати дев’ятину та десятину, платити податки. Подекуди вони захоплювали панські землі. В 1821 році лісники Мукачівсько-Чинадіївської домінії передали до суду матеріали на 48 селян з Великих Лучок та сусідніх сіл за те, що вони без дозволу вирубували панський ліс. Грізний виступ великолучківців відбувся в 1833 році. Озброївшись косами, вилами та мисливськими рушницями, вони вигнали із своєї землі графських гайдуків.
Після звільнення селян від кріпацтва доля їх не поліпшилась. 2274 гольди кращої землі села належало графу Шенборну. Великі земельні масиви мав орендар барон А. Ковнер та інші експлуататори. А переважна більшість населення терпіла від безземелля та від численних податків державі й церкві. Наприкінці XIX століття селяни Великих Лучок, що мали навіть менше 1 гольда землі, щорічно віддавали священику 1 віко зерна. Коли ж селянин мав кілька дорослих синів, то кожен з них повинен був у таких же розмірах вносити встановлену норму зерна на користь попа. Серед населення тоді поширювалась поговірка, що навіть багату селянську сім’ю «одні похорони заганяють у борги, другі позбавляють худоби, а треті — відбирають землю».
Серед трудового селянства Великих Лучок все більше зростали симпатії до Росії, прагнення до возз’єднання з своїми єдинокровними братами, що жили на схід від Карпат. Це викликало занепокоєння австро-угорських властей. В одному з донесень мукачівського районного начальника від 19 грудня 1903 року зазначалося, що селяни Великих Лучок все частіше говорять про Росію, звідки завозиться література і розповсюджується на селі, зокрема листівка «Де шукати правду?». Революційно-визвольна боротьба трудящих інколи мала й релігійну оболонку. Так, зокрема, було в 1904 та в 1913—1914 роках, коли жителі Великих Лучок, Ізи та інших сіл вели боротьбу за перехід до православної церкви. Ці події занепокоїли і церкву. З Мукачівської уніатської єпархії посипалися донесення до уряду про масовий вихід населення з унії, про відмову селян Великих Лучок сплачувати коблину та роковину на користь церкви, про те, що в селі «поширюються соціалістичні ідеї». За вироком першого і другого Мармарош-Сігетських судових процесів багато селян було засуджено до тюремного ув’язнення та грошових штрафів.
Перша світова імперіалістична війна різко погіршила становище трудящих Великих Лучок. Чоловіків мобілізували, і частину з них було послано на фронт, а решту використовували на роботах у маєтку Шенборна та на підприємствах Мукачевого. На селян накладали воєнні податки, реквізовували у них зерно, худобу. Насильницьким засобом серед населення розповсюджувалась т. зв. військова позика. Нерідко в селі розміщалися військові частини, і селяни змушені були утримувати солдатів за свій рахунок.
Розорені і доведені до відчаю селяни Великих Лучок з радістю зустріли звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції та встановлення Радянської влади в Росії. У 1918 році Степан Попович, Дмитро Драга, Юрій Зозуля, Михайло Галла та інші великолучківці повернулися з російського полону і принесли з собою правду про першу в світі Країну Рад. Розповіді колишніх солдатів знаходили гарячий відгук серед жителів села. Селяни часто збиралися на мітинги, на яких проголошували: «Хай живе революція!», «Кінець війні!» Бідняки вимагали відібрати землю у графа Шенборна і його орендаря барона Ковнера. В селі було створено революційний загін, на чолі якого стали колишні фронтовики Іван Габовда, Кирило Волошин, Дмитро Габовда, Петро Шафар, Петро Попович та інші.
5 листопада 1918 року озброєний загін з Великих Лучок та інших сіл напав на маєток барона Ковнера в урочищі Вербник. Повсталі селяни обеззброїли охорону. Управитель німець Курц був змушений віддати ключі від господарських приміщень. Повстанці відкрили склади і на панських волах почали розвозити зерно в навколишні села.
Для придушення селянського виступу куркулі разом з нотарем і попом звернулися по допомогу до Мукачівського військового командування. В село прибула рота солдатів. Повсталі селяни зустріли їх зі зброєю в руках (зброю з собою привезли колишні фронтовики). Солдати відступили. Але після полудня 6 листопада в село прибув великий загін карателів. Сили були нерівні, селяни здалися. Ввечері розпочалися масові арешти за списками, заздалегідь підготовленими попом і куркулями. Наступного дня за наказом командира каральної роти селян зігнали на майдан. Сюди ж під конвоєм привели і організаторів селянського виступу Івана Габовду та Петра Шафара. Карателі повісили Івана Габовду на акації. Люди завмерли, але через мить весь натовп рушив на озброєних солдатів. Пролунало кілька кулеметних черг. Селяни зупинилися, але карателі вже не наважились вішати Петра Шафара. Його та десятки інших заарештованих було ув’язнено в мукачівську тюрму. Понад сто селян були покарані киями.
Під впливом ідей Великого Жовтня в селі розгорнувся рух за возз’єднання. 21 січня 1919 року на Всезакарпатському з’їзді в Хусті делегати трудящих Василь Торбай, Дмитро Копинець, Іван Кепич, Юрій Незбайло та Василь Хайнас виступали і голосували за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною «без попів і панів».
Соціалістична революція в Угорщині вселила в трудящих Великих Лучок нові надії на краще життя. 22 березня 1919 року вони у своєму селі взяли владу в свої руки, почали по-новому жити й працювати. 7 квітня були проведені вибори Ради. А коли міжнародний імперіалізм організував збройну інтервенцію проти Радянської Угорщини, багато жителів Великих Лучок вступило до лав Червоної Армії, щоб зі зброєю в руках захищати завоювання революції. Серед них були Дмитро Драга, Іван Теличка, Василь Рубіш, Юрій Цифра, Петро Газій, Михайло Теличко, Василь Ладжун, Золтан Ком’ятій, Василь Хома та інші.
Наприкінці квітня 1919 року міжнародна реакція повалила Радянську владу на Закарпатті. Село Великі Лучки спочатку окупували війська боярської Румунії, а потім — буржуазної Чехословаччини. Почалася жорстока розправа над учасниками революційно-визвольної боротьби.
На плечі трудящих важким тягарем лягли голод, непосильні податки, висока орендна плата, екзекуції. У відповідь на посилення гніту селяни ще активніше виступали проти буржуазних порядків. Особливо гострою була боротьба за землю. В одному з донесень управителя домбоцького маєтку на ім’я жандармерії зазначалось, що 30 березня 1920 року «жителі села Великих Лучок заборонили людям, які працювали на полях, продовжувати сівбу для панського маєтку і почали без представників влади вимірювати поле, розташоване на північ від Латориці». Виступ великолучківців був організований батраком Михайлом Грабом. Селяни прогнали загін жандармів, який намагався приборкати повсталі маси. І тільки прихід у село нового загону примусив трудящих відступити.
На початку 1922 року в селі було створено комуністичну організацію. Серед перших комуністів були Іван Рубіш, Іван Бочкор, Михайло Граб, Степан Попович, Петро Фенчак. їх авторитет зростав з кожним днем. Під керівництвом комуністів селяни Великих Лучок взяли участь у першотравневій демонстрації 1922 року в Мукачевому. Під час проведення виборів до парламенту буржуазної Чехословаччини в 1924 році за кандидатів від комуністичної партії у Великих Лучках з 1854 виборців голосувало 1206 чоловік. Це була велика політична перемога трудящих села. Маси переконалися, що тільки комуністична партія вірно служить їхнім інтересам.
Після парламентських виборів комуністи Великих Лучок ще жвавіше розгорнули агітаційно-пропагандистську роботу серед населення. Вони домагалися безкоштовної передачі поміщицької землі селянам. З цією метою до парламенту в 1925 році була послана делегація селян на чолі з комуністом Петром Фенчаком. Однак буржуазний уряд відхилив законні вимоги трудящих.
Вплив партійної організації на маси дедалі зростав. Це відчували реакційні елементи і всіляко перешкоджали комуністам у їх роботі. А в 1931 році вони підло з-за рогу вбили секретаря партійної організації Івана Лізака. Похорон комуніста перетворився у масову демонстрацію трудящих села. У відповідь на злодіяння
класового ворога багато бідняків влилося до лав комуністичної партії. Партійна організація села мала тоді 50 членів та близько 300 співчуваючих комуністам. Комуніста Василя Поповича у 1930 році було обрано делегатом до СРСР, а пізніше, після виборів 1935 року, він став сенатором від КПЧ у чехословацькому парламенті.
Активно діяла і передова молодь села. В 1930 році тут було створено комсомольську організацію. Вожаком її став комуніст Іван Попович (Русняк). Комсомольці поширювали серед населення революційні листівки, згуртовували молодь на боротьбу проти буржуазних порядків. Вони видали спеціальну листівку «Лучанська зірка», в якій пояснювалася мета поїздки молодіжної делегації до Радянського Союзу в 1930 році.
Активну участь у політичному житті села відіграло також Об’єднання трудящого селянства (ОТС). Очолював цю організацію комуніст І. В. Газій. Під час виборів до міцевих органів влади в 1930—1931 рр. члени ОТС разом з комуністичною організацією добилися визначної перемоги: старостою було обрано співчуваючого комуністам Йосипа Поповича. Його заступником та касиром селяни обрали членів партії.
Щоб привернути маси на свій бік, буржуазна влада іноді намагалася давати селянам деякі подачки — хліб, посівний матеріал тощо. Але цю мізерну допомогу здебільшого одержували заможні прошарки. Навіть сільська корчмарка за хабарі одержувала насіння, хоч не мала в цьому потреби. Про це переконливо говорив депутат парламенту комуніст Микола Сидоряк. Він вимагав від уряду розслідувати цю справу і притягти до судової відповідальності тих, хто спекулював на важкому становищі трудового селянства.
У роки економічної кризи біднота неодноразово брала участь у «голодних походах», протестувала проти гніту і беззаконня. Незважаючи на снігову бурю, що сталась 1 лютого 1932 року, селяни Великих Лучок разом з трудящими сіл Горонди, Ключарок та Баркасового, підтримуючи безробітних, пішли походом до Мукачевого. Тут вони натрапили на жандармську заставу. Озброєні шаблями і пендриками, жандарми розігнали людей і переслідували їх аж до навколишніх сіл.
Нестерпне соціальне безправ’я доповнювалось ще важким національним гнітом. Буржуазні органи преси навмисне сіяли національну ворожнечу між людьми. Власті всюди проводили насильну чехізацію українського населення. Хоч у Великих Лучках проживало лише 6 чеських сімей, а основну масу жителів становили українці, у відкритій тут горожанській школі навчання провадилося чеською мовою. І тільки в кінці 30-х років почали вчити дітей українською мовою. Крім горожанської, в селі працювало ще три початкові школи.
За переписом населення 1930 року, у Великих Лучках було 1225 будівель, 5854 жителі, з них — 5470 українців.
Особливо погіршилось становище трудового населення Великих Лучок з березня 1939 року, коли фашистська Угорщина загарбала Закарпаття. Над комуністами чинили жорстоку розправу. Фашисти кидали їх у тюрми, за колючі дроти в концтабори. Окупанти примушували всіх підозрілих селян двічі на день з’являтися до жандармерії для перевірки, забороняли їм виходити з села. Проте навіть і ці фашистські заходи не принесли окупантам ні спокою, ні бажаних наслідків. Комуністична організація пішла в глибоке підпілля, але не припиняла боротьби. Комуністи організовували колективні слухання радіопередач з Москви. Ця робота ще більш посилилась після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. В одному з донесень таємного агента від 30 липня 1941 року зазначалося: «Згідно з повідомленням Д—20, на квартирі Михайла Балога, мешканця Великих Лучок, колишнього заготівника фірми «Футура», часто збираються люди, які слухають московські радіопередачі і розповідають населенню те, що почують». Але агентам фашистської розвідки жодного разу не вдалося напасти на слід червоних агітаторів. Підпільники діяли обережно, часто міняли місце свого перебування.
Ще в 1940 році, підтримуючи загарбницькі плани Гітлера, угорські окупанти розпочали мобілізацію українського населення до своєї армії. Проте молодь відмовлялася з’являтися на призовні пункти, ховалася в горах або пробиралася карпатськими лісами через угорсько-радянський кордон і з радістю вступала на соціалістичну землю своїх єдинокровних братів. З Великих Лучок до Радянського Союзу нелегально перейшов 31 чоловік. Перелякані окупанти посилили свої вартові дозори і репресії, виловлювали втікачів і кидали їх до в’язниць та концтаборів. Кітька разів побували у в’язницях Мукачевого, Ужгорода, Кошіце, Дебрецина, Мармарош-Сігета та в різних концтаборах Василь і Петро Поповичі, Іван Рубіш, Василь Король, Юрій Рубіш та інші.
Під час окупації урядовці накладали на селян різні податки, за безцінь забирали у них домашню худобу, змушували безплатно давати для потреб армії зерно та інші сільськогосподарські продукти. У бідняцької багатодітної сім’ї Михайла Теличка, наприклад, окупанти забрали весь хліб, прирікши сім’ю на голодну смерть. Одночасно було закрито горожанську школу, здійснювалась посилена мадьяризація українського населення.
Але селяни надіялись, що прийде час розплати з фашистами. І коли луна переможних боїв Червоної Армії з окупантами дійшла до Великих Лучок, трудящі відчули, що наближається час їхнього визволення. Селяни вступали до партизанських загонів, а ті, що втекли до СРСР,— до Чехословацького корпусу, і разом з радянськими військами громили ворожі війська. У травні 1944 року до села прибуло двоє партизанів-десантників Павло Балега та Іван Іванчулинець. Вони збирали дані про розташування в селі та його околицях фашистських військових частин. Комуністи скликали селян на таємні збори, розповідали їм про успіхи Червоної Армії. Тоді ж були створені невеликі групи народної дружини, які мали завдання готувати зброю для виступу. Керував цими групами комуніст Михайло Цифра. Водночас було створено підпільний Народний комітет.
26 жовтня 1944 року гуркіт танків на околицях села сповістив, що Червона Армія переможно вступає до Великих Лучок. Селяни обнімали й цілували своїх визволителів, зустрічали їх з хлібом і сіллю, з сльозами щастя на очах. Комуніст Михайло Цифра зустрів Червону Армію з розгорнутим червоним прапором. Цей сонячний жовтневий день перетворився для трудящих Великих Лучок на велике всенародне свято.
На початку листопада 1944 року в селі відбувся багатолюдний мітинг трудящих, про який газета «Закарпатська правда» писала, як про «могутню маніфестацію народної волі у Великих Лучках». Жителі села одностайно просили Радянський уряд прийняти Закарпатську Україну до своєї сім’ї. На мітингу було обрано Народний комітет, до якого поряд з чоловіками ввійшли й жінки. Серед народних обранців були Михайло Цифра, Петро Попович, Михайло Воробець, Василь Попович та інші комуністи.
З перших днів визволення села почала діяти партійна організація, яка вийшла з підпілля. Комуністи разом з членами Народного комітету приступили до активної роботи. Було створено народну міліцію в складі 35 чоловік, вона стала на варті інтересів трудящих.
За ініціативою комуністів у селі розгорнувся всенародний рух за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Волю велико-лучківських трударів підтвердили делегати І з’їзду Народних комітетів Закарпатської України. Народними посланцями від Великих Лучок були Юрій Строїн, Василь Попович, Михайло Воробець та Іван Газій.
Прагнучи відплатити фашистам за всі злодіяння, молодь села добровільно вступала до лав Червоної Армії. Протягом перших днів з часу визволення Закарпаття на фронт записалось 156 чоловіків і жінок. Серед них Марія Керекеш, Ганна Попович, Василь Сабо, Іван Федак, Іван Хома, Юрій Макусій, Михайло Керекеш, Михайло Газій, Йосип Газій, Василь Дзямка та інші. Населення Великих Лучок для Червоної Армії зібрало і безплатно передало 200 цнт м’яса, 3000 штук яєць, близько 100 цнт борошна. Для поранених воїнів у госпіталь жителі посилали подарунки, в т. ч. ковбаси, солонину, м’ясо, вино, печиво, горіхи.
Одним з перших кроків нової влади у Великих Лучках була націоналізація земель ворожих елементів, які втекли разом з фашистами, рятуючись від народної розплати. Для розподілу земель селяни вибрали земельну громаду, її очолив П. Попович. Громада розподілила між біднотою 1200 га землі. Крім того, для спільного користування було ще виділено 1300 гектарів.
Велика увага приділялася розвиткові народної освіти. Одразу після вигнання фашистів до села прибули 19 вчителів. Вони провели відповідну підготовку і за новою програмою розпочали навчання. Спочатку працювало дві школи — восьмирічна народна і горожанська. Потім було проведено реорганізацію освітньої мережі і запроваджено семирічне навчання. В 1946 році тут було відкрито десятирічку, яка охоплювала 1430 учнів. Водночас працювали вечірні курси для молоді.
Для ліквідації неписьменності в селі організовувались групи, в яких, крім учителів, селян навчали грамоти і старші учні школи 5. Робота йшла дружно, організовано. До 1948 року більшість жителів села була вже письменною.
Комсомольська організація, яка заснувалася у Великих Лучках в лютому 1945 року, швидко налагоджувала культурно-освітню роботу. До послуг молоді в селі відкрили 2 клуби, 2 бібліотеки. Тут завжди було людно: колективно читали книги, газети, працювали гуртки художньої самодіяльності.
У селі налагоджувалось і медичне обслуговування, було відкрито амбулаторію. Якщо до визволення на чотири села працював один лікар, то в 1945 році лише у Великих Лучках населення обслуговували 4 лікарі.
Весною 1947 року бідняки вирішили створити в селі колгосп.
Першим до артілі подав заяву бідняк Василь Король. Слідом за ним вступили Юрій Рубіш, Іван Газій, Юрій Строїн, Іван Шестак, Михайло Ладані, Андрій Сідун, що обійшов увесь світ, шукаючи кращої долі, та інші. Головою артілі великолучківці обрали Василя Короля.
Восени 1948 року в селі вже існувало п’ять колгоспів. Той рік став роком суцільної колективізації у Великих Лучках. Проте у дрібних артілях переваги колективного господарювання не використовувались на повну потужність. Виникло питання про об’єднання їх в єдине колективне господарство. Допомогла цьому дружба, що зародилась між колгоспниками Великих Лучок і хліборобами артілі «Труд» села Загорська Московської області.
Прочитавши в центральній газеті статтю голови колгоспу «Труд» І. Хренова про передові методи господарювання, жителі Великих Лучок вирішили запозичити їхній досвід. До Підмосков’я вони написали листа з проханням дозволити їм приїхати по науку. Незабаром прийшла відповідь. Росіяни запрошували закарпатців до себе в гості. Першим поїхав голова колгоспу ім. В. І. Леніна Ю. Рубіш. Тепло і радісно зустріли його російські брати, про все розповідали, показали велике господарство, яке успішно розвивалося на базі об’єднання 14 невеликих артілей. Про все це розповів Рубіш своїм односельчанам, повернувшись з Підмосков’я.
В серпні 1950 року великолучківці на загальних зборах села одностайно прийняли рішення: об’єднати всі п’ять артілей в одне господарство. Укрупнений колгосп назвали іменем В. І. Леніна.
З того часу і змагаються за кращі успіхи дві великі сім’ї українського і російського колгоспів. Загорські колгоспники допомогли великолучківцям налагодити роботу птахоферми. В свою чергу українські хлібороби порадили російським братам вирощувати кукурудзу на силос, допомогли їм добірним зерном. Сподобалися загорцям і будинки, які рівними рядами виросли за роки Радянської влади у Великих Лучках, що є яскравим свідченням зростання добробуту трудящих села.
Будівельна бригада колгоспу ім. В. І. Леніна виїжджала до Загорська і допомагала своїм друзям побудувати цілу вулицю. Цю вулицю загорці назвали Закарпатською. Вона стала символом дружби між трудівниками двох братніх республік.
За порівняно невеликий строк Великолучківський колгосп перетворився на одне з передових господарств на всьому Закарпатті. Валовий збір сільськогосподарської продукції в 1966 році становив —47 559 цнт зерна, 18 941 цнт овочів, 47 677 цнт буряків. Рік у рік підноситься врожайність. В 1967 році хлібороби зібрали по 25 цнт пшениці з га, по 51,4 цнт кукурудзи, по 29 цнт озимого ячменю.
Помітного розвитку досягло тваринництво. В 1966 році колгосп мав 3244 голови великої рогатої худоби, 3620 свиней. Надої молока на одну корову становили 1852 кілограми.
З кожним роком зростають неподільні фонди артілі, і це дає змогу розширити будівництво громадських приміщень, придбати нову сільськогосподарську техніку. В 1967 році в колгоспі було 37 вантажних машин, 37 тракторів, 16 комбайнів і багато іншої техніки. На території господарства розміщено 32 тютюносушарки, 16 корівників, 12 телятників, 11 свинарників, 4 пташники, гараж для автомашин, 5 кузень, 2 пилорами, млин, тракторна, столярна і автомобільна майстерні.
В 1967 році почав працювати колгоспний плодоконсервний завод. Його потужність 6 млн. умовних банок на рік. У цехах заводу встановлені сучасні машини і обладнання. Крім консервів, тут виготовляються фруктові соки, маринади, салати.
Виробничі успіхи колгоспу — результат самовідданої праці великолучківців.
3 перших днів колективного господарювання вони переносили труднощі, злагоджено розв’язували всі питання колгоспного будівництва. В процесі спільної праці зростала дружба людей, підносилася їх свідомість. Ще в 1947 році ланкові Г. М. Ладані та Ю. М. Рубіш на всю республіку прославили свої імена. Ланка Ладані зібрала по 26,2 цнт соняшника з гектара, а ланка Рубіша — по 75 цнт кукурудзи. Це були рекордні врожаї на Закарпатті. За сумлінну роботу в 1949 році ланковим присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Повчальний шлях пройшла Ганна Михайлівна Ладані. В минулому вона працювала у куркулів, жила без радості. А коли над Карпатами засяяло сонце свободи і в селі почав створюватись колгосп, Ганна Ладані в числі перших стала його членом. У колгоспі вона стала справжнім майстром високих врожаїв, завоювала глибоку повагу односельчан. За одержання високих врожаїв кукурудзи в 1954 році її нагороджено орденом Леніна, а в 1958 році — другою золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці. На досягнутих успіхах ланкова ніколи не заспокоювалася, а домагалася все вищих врожаїв. У 1964 році її ланка з площі 50 га зібрала по 100,5 цнт кукурудзи в зерні. Г. М. Ладані щорічно є учасницею Всесоюзної виставки ДНГ. Виставком нагородив її Великою і Малою золотими медалями.
Славній трудівниці односельчани виявляють високе довір’я. З 1951 року її вже вп’яте обирають депутатом Верховної Ради УРСР. Вона має своїх послідовників у вирощуванні високих врожаїв, її приклад наслідують тисячі хліборобів Закарпаття.
По-комуністичному живуть і працюють механізатори Ю. Балог, В. Волошин, доярки О. Бігарі, Г. Король, М. Лелик, І. Шелько, свинарка Г. Беляля, бригадири І. Федак, Д. Фенчак, ланкові Г. Федак, М. Лінтур, рядові колгоспники Ю. Кунак, Д. Рубіш, І. Шафар, Г. Строїн, Г. Попадинець, Г. Теличко, М. Балко, Г. Кіраль, Г. Балко та багато інших великолучківців. 126 трудівників колгоспу нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.
Одночасно з розвитком колгоспного виробництва зміцнюється економіка села, впорядковуються його вулиці, поліпшується добробут людей. Вздовж села широкою блискучою стрічкою простягається асфальтоване шосе. В центрі височить двоповерховий Палац культури. Поблизу розміщені широкоекранний кінотеатр, лікарня, пошта, телефонна станція, універмаг, продуктові і промтоварні магазини.
Стрункими рядами на вулицях стоять світлі, вкриті шифером, черепицею і залізом, будинки колгоспників. Кожне подвір’я нагадує мальовничий куточок. За допомогою держави у Великих Лучках споруджено понад 1350 будинків. Кожний будинок радіофіковано. У селі є понад 1300 радіоприймачів, 476 телевізорів, 218 мотоциклів, 20 легкових автомашин, кілька тисяч велосипедів.
Помітні зрушення у Великих Лучках відбуваються і в галузі освіти. За роки Радянської влади тут 2200 чоловік здобули середню і восьмирічну освіту. Тепер немає такої родини, де б хтось з її членів не вчився. В сім’ї рядового колгоспника Юрія Габовди з шести дітей дві дочки і один син закінчили Ужгородський державний університет. Син став лікарем-хірургом, дочки — педагогами, третя дочка закінчила Берегівське медичне училище, а два молодші сини здобули середню освіту, і один з них навчається на медичному факультеті Ужгородського університету. Чотири уродженці села стали вченими. М. М. Ладані і А. І. Шпонтак здобули звання кандидатів медичних наук, П. І. Халус — історичних наук, Г. І. Балог — біологічних наук. В аспірантурі навчаються Ю. Ю. Рубіш, Т. Ю. Кепич, І. Д. Рубіш.
В селі — дві середні і одна восьмирічна школи. В них 70 вчителів навчають близько 1440 учнів. Школи добре обладнані кабінетами, мають фізкультурні зали.
У Великолучківській лікарні працює 6 лікарів, 8 фельдшерів і 18 медсестер. Вони повсякденно дбають про здоров’я трудящих. Добре зарекомендували себе серед населення лікар І. Д. Рать, фельдшер, Г. М. Король, завідуючий фельдшерсько-акушерським пунктом Д. П. Фенчак.
Соціалістичні перетворення в галузі економіки і культури села відбуваються під керівництвом партійної організації, яка об’єднує 124 комуністи. В роботі їм допомагають 370 комсомольців. Комуністи й комсомольці працюють на різних ділянках виробництва і культури. Серед молоді повсякденну виховну роботу провадять старі члени партії В. Ю. Попович, І. В. Газій, Ю. Ю. Строїн. Юнакам і дівчатам вони розповідають про минуле Закарпаття, про героїчний шлях трудового народу, який під керівництвом Комуністичної партії здобув волю і щастя.
Багатогранну роботу проводить сільська Рада, до якої обрано 82 депутати. Сільрада невпинно дбає про впорядкування села, народним методом організувала ремонт шляхів. Її заходами встановлено обеліск на честь воїнів-односельчан, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни.
Славне 50-річчя Великого Жовтня трудівники села відзначили новими виробничими успіхами. Вони сповнені рішучості й надалі самовіддано працювати на благо радянської Батьківщини, в ім’я щастя і прогресу.
М. М. ДАНКАНИЧ, М. П. ПОПОВИЧ