Освіта і культура Закарпаття в XVII—XVIII століттях
Протягом багатьох віків українці Закарпаття хоча й терпіли тяжке іноземне поневолення, але завжди знаходили енергію для розвитку своїх економічних і духовних сил, не втрачали своєї національної самобутності. Культура Закарпаття така ж давня, як і Київської Русі. Саме в ті далекі часи тут виникла письменність, з’явилися чудові пам’ятки мистецтва — дерев’яна, а потім кам’яна архітектура, живопис. Розвивалася народна словесна творчість.
До найдавніших закарпатських писаних пам’яток XII—XVI століть належать Мукачівські та Імстичівські уривки з євангелій. Досить цікаве «Королівське євангеліє» 1401 року, яке елементами української мови та оздобленням нагадує відоме в науці «Пересопницьке євангеліє» 1556—1561 років. На пергаменті були написані «Мукачівський псалтир» і «Ужгородський півустав», які нині зберігаються в Закарпатському краєзнавчому музеї. До наших днів дійшла значна кількість різноманітних міней, тріодів, прологів, богословсько-полемічних трактатів на зразок «Посланіє ко св. отцем горы Афонской от православных вйры Россійской и земли угорськой христіан» та інших творів.
На Закарпатті були також відомі кирилівського друку дофедоровські видання Ш. Фіоля, Ф. Скорини, венеціанські першодруки. Великої популярності набула тут славнозвісна «Острозька біблія» 1581 року, яку надрукував І. Федоров. Один із перших записів української народної пісні «Штефан-воєвода» був зроблений на Закарпатті і вміщений у «Чеській граматиці» Яна Благослава, написаній у 1571 році.
Культура Закарпатської Русі до XV століття складала органічну частину всієї давньоруської культури, а пізніших часів — української. На жаль, пам’яток оригінальної літератури XV—XVI століть, як і на всіх східноукраїнських землях, через несприятливі історичні умови збереглося дуже мало.
У XVII — першій половині XIX століття, коли зв’язки закарпатців з Україною та Росією розширювалися і зміцнювалися, зростала і культура краю. Одним з проявів цього розвитку була народна освіта. Перші відомості про існування школи в Ужгороді відносяться до 1400 року. В наступних роках сітка шкіл поступово розширювалась. У документах XVII століття згадуються «руські» (закарпатоукраїнські) вчителі Ужгорода, Великої Копані, Бедевлі та інших поселень. В Ужгороді вже тоді існувала п’ятикласна гімназія, а у XVIII столітті — шестикласна. В Мукачевому працювала богословська школа.
У другій половині XVIII — першій половині XIX століття поряд з церковними чи монастирськими школами з’являються і початкові народні школи, що були на утриманні общин. Навчання в них вели ті ж самі дяки, що і в церковних школах, їх ще називали «півцевчителями». Вони вчили дітей лише читати, писати й рахувати. Всі видатки за навчання лягали на плечі трудящих, бо держава на освіту не давала ні крейцера. Внаслідок цього сільські общини часто відмовлялися утримувати школу. Цим скористалася церква і взяла освіту під свій контроль, запроваджуючи всюди виключно релігійні форми навчання. Крім того, закріпачені селяни могли посилати дітей до школи лише з дозволу поміщика. Все це й зумовило те, що значна частина населення була неписьменною. Але окремим закарпатцям вдавалося здобути середню і навіть вищу освіту. Таку можливість мали здебільшого заможніші верстви населення. їх діти вчилися в школах Егера, Братіслави, Трнави, Кошіце, Відня, Будапешта, одержували освіту і на Україні. У списках учнів Києво-Могилянської академії за 1754—1755 рр. згадується козачий син Василь Штефка із села Крилового Мармароської жупи.
Значний вплив на розвиток культури Закарпаття мала діяльність російського першодрукаря Івана Федорова у Львові (1573—1583 рр.). Всі рукописні і друковані книги, що видавалися в Росії і на Україні в XVII—XVIII століттях, потрапляли на Закарпаття. Тільки в 50—70-х роках XVIII століття російські книготорговці доставили сюди 3360 томів, а в 1759 році один ужгородський піп привіз з Росії 9 возів книг. Майже половина завезеної на Закарпаття літератури тих часів нині зберігається в архівах та музеях області. В кінці XVIII — першій половині XIX століття потік книг з Москви, Петербурга, Києва, Львова на Закарпаття не припинявся.
Культурні зв’язки з Україною та Росією мали велике значення для національного відродження закарпатських українців. Закарпатська інтелігенція була добре обізнана з творами М. Ломоносова, В. Тредіаковського, В. Капніста, Г. Державша, Д. Фонвізіна, М. Карамзіна, В. Жуковського, І. Крилова, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та багатьох інших письменників.
Одночасно розвивалася і місцева література. З літературних пам’яток Закарпаття XVII—XVIII століть найбільше відомі учительні євангелії, різні рукописні збірники оповідань, легенд, повістей, апокрифів, збірники свіїських і духовних пісень, історична та сатирична поезія, перші літописні записки, полемічна й наукова проза українською і латинською мовами тощо.
Талановитим представником української полемічно-публіцистичної прози другої половини XVII — початку XVIII століття був закарпатець Михайло Андрелла (1637—1710 рр.). У своїх творах «Логос» і «Оборона вірному чоловіку» та інших він викривав і засуджував іноземних загарбників, виступав проти унії і Ватікану, закликав народ до боротьби з «грошелюбцями і златолюбцями», відстоював ідею возз’єднання Закарпаття з усім «православним» російським і українським народом. За сміливі виступи полеміста переслідували церковники і світська влада, не раз кидали його до тюремних казематів. Творчі традиції Андрелли на Закарпатті продовжували С. Бедевлянський, Г. Бандоляк, І. Вюсяник та інші письменники.
Оригінальна література Закарпаття тих часів в основному була анонімною. З відомих імен були популярні А. Коцак, автор рукописної «славеноруської» граматики, І. Пастелій, що написав сатиру «Пастирю душевный», автор панегіриків П. Лодій, історик І. Базилович, мовознавець І. Фогарашій, культурний діяч А. Бачинський. Останній зібрав велику бібліотеку (до 9 тис. томів), про нього схвально відгукнувся І. Франко.
З інших діячів кінця XVIII — початку XIX століття заслуговують уваги поет і вчений В. Довгович, який був першим членом-кореспондентом Угорської Академії наук, а також М. Лучкай, відомий своєю друкованою працею «Граматика славорутена» («Граматика слов’яно-русинська») і рукописом «Гісторія карпато-рутенорум», («Історія карпато-русинів»). Обидві праці Лучкая викликали широке зацікавлення учених. Ян Коллар, наприклад, поставив ім’я Лучкая поряд з Обрадовичем, Добровським, Вуком Караджичем та іншими відомими слов’янськими вченими. В «Історії карпато-русинів», написаній латинською мовою, учений аргументовано доводив автохтонність своїх земляків, виступав проти поневолення краю, висловлював демократичні погляди. Панівні класи зробили все, щоб ця п’ятитомна праця не побачила світу.
В XVII—XVIII століттях на Закарпатті був поширений вертеп.
На зламі XVIII і XIX століть все більш нестерпним стає національний гніт. Денаціоналізація місцевого українського населення та переслідування прогресивних людей набирали часом спотворених форм. Щодалі все більше проводилася латинізація, а потім і мадьяризація шкіл, над неугодними діячами встановлювався поліцейський нагляд. Все це стало причиною еміграції закарпатців на Україну та в Росію. З середовища цих емігрантів вийшли визначні діячі науки і культури — І. Орлай (почесний член Російської Академії наук), М. Балудянський (перший ректор Петербурзького університету), А. Дудрович (один із ректорів Харківського університету), П. «Подій, В. Кукольник, М. Білевич, І. Білевич, О. Павлович (професори Петербурзького і Харківського університетів), Ю. Гуца-Венелін (славіст-болгарист). Російська й українська громадськість високо оцінювала наукову діяльність вихідців із Закарпаття.
Здавна славиться Закарпаття багатим фольклором. Тут зібрано величезну кількість народних переказів, легенд, казок, балад, коломийок. Вони мають спільне походження з давньоруським та українським фольклором. Про це писали Я. Головацький, М. Драгоманов, І. Франко, В. Гнатюк, Ю. Яворський, І. Панькевич, М. Возняк, Ф. Колесса та інші дослідники народної творчості. Стародавні українські закарпатські пісні побачили світ у рукописних співанниках XVII—XVIII століть та виданнях XIX століття. Вони й сьогодні славляться на весь світ у виконанні як самодіяльних митців, так і Закарпатського державного заслуженого народного хору.
Перший багатоголосий хор на Закарпатті було створено в Ужгороді 1833 року. Знаменно, що він був і першим поліфонічним хором взагалі в усій Австро-Угорщині. Його організатором став талановитий російський політичний емігрант Костянтин Матезонський, який називав себе ще Білорусином (1794—1858 рр.). За свідченням дослідників, Матезонський свою діяльність тісно пов’язував з революційним рухом на півдні Росії. Він був знайомий з Пушкіним і Пестелем, але згодом попав у немилість до царизму, що примусило його втекти до Перемишля, а потім до Ужгорода. Матезонський виховав цілу плеяду своїх учнів і послідовників на Закарпатті, як М. «Пихварчик, Є. Талапкович, С. Сільвай, І. Бокшай та інші. Слава про ужгородський хор «Гармонія» довго гриміла по всій Угорщині навіть після смерті його організатора і диригента.
Багате Закарпаття і на архітектурні пам’ятки. Одні з них збереглися до наших днів, від інших лишилися тільки руїни. Серед найвизначніших пам’яток є Ужгородський замок, заснований у XIII столітті. В 1653—1698 рр. він був докорінно перебудований і в такому вигляді зберігся дотепер. Споруджений у стилі середньовічних замків, він є найдавнішим зразком фортифікаційної архітектури на Україні. Своєрідними пам’ятками Закарпаття є також Мукачівський замок, подібний до Острозького укріплення Ровенської області, та Невицький замок, який за своєю архітектурною будовою нагадував новгородські та псковські фортеці.
Руками трудящих у XIV—XVIII століттях будувалися розкішні поміщицькі і графські палаци у Виноградові, Чинадієвому, Береговому, Довгому та інших містах і селах Закарпаття. В залежності від смаків феодалів вони споруджувалися в найрізноманітніших стилях.
У краї розвивалася і церковно-храмова архітектура. Українське населення Верховини будувало дерев’яні церкви. Вони становлять чудові пам’ятки народної архітектури.
З давніх часів до наших днів збереглися кам’яні пам’ятки католицького церковного будівництва. Такими є відома Горянська ротонда на околиці Ужгорода з XII століття. Давніми спорудами є також костьоли у Виноградові, Береговому, Чорнотисові, Винтовому, Струмківці, каплиця в Мукачевому. У стилі барокко побудовані Радванський (1620 рік) та Ужгородський (1757 рік) костьоли. Щоправда, східнослов’янського впливу тут було дуже мало, одначе їх будували робочі руки корінного населення, тому їх можна віднести до здобутків культури закарпатських українців.
Національний колорит більше зберігся в дерев’яному храмовому будівництві, що має особливо тісні зв’язки з подібною архітектурою східних українських поселень та Росії. Так, у селищі Ясиня Рахівського району досі стоять Струківська п’яти-зрубова хрестоподібна церква та Петропавлівська церква у присілку Ясині. Зразки таких церковних споруд зустрічаються на півночі СРСР, зокрема у Вологодській області та Карельській АРСР.
У гірській місцевості будувалися шатрові тризрубові багатоярусні церкви. Цей тип давньої архітектури вважають найоригінальнішим і найціннішим за суто місцевими українськими ознаками. Такі дерев’яні споруди XVIII століття є у селах Верхньому Студеному Міжгірського району та Перехресному Воловецького району, Сухому, Кострині, Ужку і Вишці Великоберезнянського району.
В XVII і XVIII століттях готичний та барокковий стилі почали інтенсивно проникати у дерев’яну архітектуру Закарпаття. Прикладами цього є Михайлівський храм у селі Крайниковому, церкви у селах Даниловому, Стеблівці, Сокирниці і Олександрівці. Іноді церкви являли дивне поєднання різних типів і стилів. Зразком поєднання шатрового і бароккового стилів є перенесена до Мукачевого церква з гірського села Шелестового, що була збудована в 1777 р. без жодного гвіздка. Такі чудові витвори народного мистецтва на Закарпатті зустрічаються часто.
Шатрові, бароккові та готичні храми прикрашені народною закарпатською різьбою. Ззовні це видно на вікнах, одвірках, вуглах, підпорках тощо. Всередині — це іконостас, підсвічники, підставки, на яких поряд з кривульками, клинцями, зубчиками є зображення різних фігур і рослин. Найщедріше оздоблювався іконостас: різьбою виноградної лози, що вилася по стовпцях впереміж з листям і гронами плодів.
Верховинське населення уміло прикрашало різьбою не тільки храми, але й свої оселі. Ще й дотепер збереглися давні хати та різні предмети домашнього вжитку, які вражають своєю витонченістю і майстерністю. Це різьблені декоративні стовпи на ганках, одвірки, сволоки, столи, стільці, куделі, скрині, мисники, полички, ложки. Вони прикрашені своєрідними давньослов’янськими орнаментами у вигляді різнокольорових цяток, хвилястих, зазубрених і прямих ліній тощо.
Оригінальним є одяг українського населення Закарпаття, який і до наших днів зберіг свою самобутність. Жінки одягалися гарно, носили вишиті сорочки з білого полотна, плахту або спідницю, підперізувалися плетеним кольоровим поясом. На ногах, як і в чоловіків, були вовняні панчохи та майстерно зроблені з шкіри постоли. Чоловіки носили також білі полотняні сорочки-вишиванки, вузькі полотняні штани, а зимою вовняні холошні з доморобного сукна.
Зимовим одягом для всіх служила гуня й сіряк, буденні і святкові «киптарі», які досить старанно оздоблювалися всілякими прикрасами. Щодо вишивок майже кожне село мало свої особливості. Загальний характер їх був подібний до вишивок на Покутті, Поділлі, Волині, Поліссі й Придніпров’ї України. Фабричне вбрання з різних соціально-економічних причин вживалося в горах дуже мало.
Досить розвиненим на Закарпатті було ткацьке ремесло, особливо декоративне. Ткали довгі вузькі рушники, рядна-верети, обруси для загортання цінних речей і молитовників, покривала для хліба, запаски, бесаги, тайстри і навіть простенькі килими з вовни.