Дубринич, Перечинський район, Закарпатська область
Дубринич (в 1939—1945 рр.— Берченіфалва) — село, центр сільської Ради, якій підпорядковане с. Пастілки. Розташований на річці Ужі, при впадінні в неї річки Лютянки, за 10 км від районного центру. Залізнична станція на лінії Чоп— Москва. Через село проходить шосе на Львів. Населення — 2135 чоловік.
Село під назвою Дубринич в письмових джерелах вперше згадується в 1427 році.
До кінця XVII століття Ужгородським замком і навколишніми селами володіли графи Другети, до їхньої домінії входив і Дубринич.
За урбарієм 1691 року в Дубриничі було всього 19 кріпацьких сімей з наділами і 14 безнадільних. В III дистрикті Ужгородської домінії цілий наділ дорівнював 24 гольдам землі. Селян, які мали зверх 1/8 телека, урбарій зараховував до кріпаків з наділом, а тих, хто не мав навіть 1/8 або зовсім не володів землею,— до желярів. З цілим наділом в Дубриничі не було жодної сім’ї, з половиною наділу — 5 сімей, з третиною — 3, з четвертиною — 11. В середньому на одне селянське господарство припадало 7,25 гольда землі, тобто в 3,5 раза менше норми. За користування землею селянин був зобов’язаний 1 день на тиждень виконувати панщину з своїм тяглом (а без тягла — 2 дні), перевозити безплатно вантажі для феодала, сплачувати поземельний податок та натуральну ренту.
Дубриницьких селян феодали розорювали ще й монополією на горілку, пиво, сіль та інші товари, які продавалися шляхтою за підвищеними цінами. За відмову купувати горілку в панській корчмі збирався з селян окремий податок, т. зв. суха корчма. Село Дубринич платило цей податок тричі на рік по 10 флоринів.
Важкий соціальний гніт, що переплітався з національним, викликав протест покріпаченого селянства. Під впливом визвольної війни українського народу 1648— 1654 рр. на Закарпатті почалися селянські виступи проти угорських та українських феодалів. В цей час, зокрема, активізувався рух опришків в Ужгородській домінії. Так, загін опришків Івана Сивохопа навесні 1649 року побував у Дубриничі і завдав кілька ударів сторожовим загонам графа.
В кінці XVII століття спалахнуло селянське повстання в Угорщині. Вже на початку 1703 року одна з повстанських груп з’явилась поблизу Перечина. Цю групу очолював опришківський ватажок Іван Беца. Селянські загони під керівництвом Миколи Яворського з села Чорноголови та Михайла Васильчака з Дубринича у 1706 році діяли в маєтках ужанської шляхти. Під кінець війни в Ужанській жупі налічувалося вже 10 загонів, які здійснили 35 нападів на маєтки шляхти.
З 1711 року Дубринич став державним маєтком. Внаслідок розорення в тривалій війні, феодальної експлуатації, стихійного лиха, епідемій, а також втеч кріпаків пустіли села. Опустіло багато наділів і в Дубриничі. Ці землі казна віддавала в оренду за 1/10 врожаю. Орендарі цієї землі вимагали від селян за користування нею значно більшу ренту, ніж було зазначено в урбаріях. За переписом 1720 року, 16 селянських сімей Дубринича мали 189 кобликів землі, в т. ч. орної — 35 кобликів. Найкраща в селі земля в долині річки Ужа була в руках казни і попа, а малородючі урочища — Горб, Берег, Балажова, Ковачова, Янув — залишалися селянам. Крім рільництва, селяни займались також скотарством.
У XVIII столітті панщина з повного наділу дорівнювала 104 дням на рік, крім побічних робіт. А щоб сплатити державний податок, селянину потрібно було продати 6 цнт пшениці або 10 цнт ячменю (центнер пшениці коштував 1 форинт 40 крейцерів, жита — 1 форинт 8 крейцерів, вівса — 30 крейцерів )5. Крім того, сплачували десятину церкві: утримували попа, давали йому по 2 віка зерна на рік, завозили 2 складометри дров та 2 дні на рік виконували різні роботи.
У 1785 році в Дубриничі налічувалося 57 будівель, проживало 763 чол. населення, з них селян з наділом — 46, желярів — 48, ремісників — 416.
Господарство дубриницької економії, що належало Ужгородській камеральній домінії, весь час розширювалось. Управління економії не обмежувалося розведенням великої рогатої худоби на продаж, а збудувало й млин, з якого одержувало щорічно 200 форинтів прибутку. За користування казенним лісом селяни Дубринича в кінці XVIII століття сплачували домінії 26 флоринів 42 крейцери. З корчми домінія отримувала ще 80 флоринів.
Введення в другій половині XVIII століття урбаріального законодавства Марії-Терезії не поліпшило становища населення. Відсутня була в селі будь-яка медична допомога. Не було тут і школи. Дітей навчав дяк.
У першій половині XIX століття економіка Дубринича дещо змінилась. Розширилася відома на всю Угорщину дубриницька економія по вирощуванню великої рогатої худоби. Почалися розробки родовища каолінової глини, що своєю якістю не поступалася найбільш знаменитим каоліновим глинам Європи. Дубриницький каолін вже з середини XIX століття йшов на виготовлення відомого на світовому ринку віденського фарфору.
Населення Дубринича зростало повільно. За переписом 1828 року, налічувалося 810 чол., оподаткованих у віці від 18 до 60 років було 80 чоловік, кріпаків з наділом — 31 сім’я, желярів — 4 сім’ї, піджелярів — 1 сім’я, слуг — 1 сім’я. З худоби в селі налічувалося 16 робочих волів, 7 дійних корів, 5 бичків, 2 коня.
В першій половині XIX століття селяни Дубринича часто скаржилися уряду на завищену панщину. Крім панщини, сплачували казні десятину, грошовий податок (воєнний), за коня, вола або за корову, податки з землі, будівель, з заробітку. Сума їх була дуже великою. Так, наприклад, Іван Яновський платив земельного податку 2 форинти 25 крейцерів, з будівлі — 25 крейцерів, з прибутку — 1 форинт 15 крейцерів.
У 1864 році колишнім дубриницьким кріпакам належало 1726 гольдів землі, в т. ч. орної — 704 гольди, лук і пасовиськ — 857 гольдів, присадибних земель — 164 гольди. Колишні желяри мали 45 гольдів орної землі, 5 гольдів лук та 37 гольдів присадибної землі. Церкві належало 27 гольдів угідь, 47 гольдів лук, 7 гольдів присадибної землі.
Дроблення селянських господарств між спадкоємцями привело до зростання їх загальної кількості, що в свою чергу вело до ще більшого безземелля. В 1900 році з 265 господарств Дубринича 263 належали до безземельних або малоземельних 5. Водночас зростали податки. Якщо в 1899 році прямий податок на одного селянина становив 37 корон, то в 1908—44 корони. В цьому ж році громадських податків село повинно було заплатити 9508 корон — по 6,8 корони з однієї людини. Дубриницькі селяни відбували ще й повинності по ремонту шляхів, мостів. В 1902 році вони відробили 67 днів з тяглом і 271 день без тягла. Не маючи змоги сплатити величезні податки, селянин потрапляв у кабалу до лихварів. Дуже часто бідняки віддавали за борг сіно, овес, худобу.
Важке соціально-економічне становище, постійне безробіття примушували селян залишати рідне село, йти на заробітки до поміщиків Затисся (Альфелд), на лісорозробки та емігрувати за кордон. За 1891—1892 рр. 340 дубриничан емігрувало в Америку.
В 1901 році було збудовано вузькоколійну залізницю завдовжки 16,4 км. Вона йшла з Дубринича вздовж річки Лютої до Чорноголови. Нею доставлявся ліс до Перечинського лісохімзаводу. Праця селян на лісорозробках була сезонною — працювали в основному взимку, у глибоких снігах, на морозі, без належного одягу та їжі. Ночували в колибах.
З середини XIX століття в Дубриничі існувала однокласна церковнопарафіальна школа. В 1856 році в ній навчалося 56 дітей. У 1892 році було відкрито державну школу з угорською мовою навчання. В 1912 році відкрито господарську народну бібліотеку, в якій налічувалося 100 томів. Але користувалися цією бібліотекою лише кілька сімей, бо більшість селян була неписьменною, до того ж книги ці були на угорській мові.
Дубриницькі селяни, як і всього Закарпаття, були позбавлені політичних прав. Навіть вибори до сільської управи проводилися з допомогою підкупів, що викликало законне обурення селян. У 1906 році під час виборів до сільської управи у Дубрнничі відбувся виступ селян, які відмовилися голосувати за урядових кандидатів.
За перше десятиріччя XX століття кількість населення Дубринича не збільшилася, в 1910 році в селі налічувалося 1513 чоловік.
Під час першої світової війни становище трудящих ще більше погіршилося. Постійні реквізиції продуктів, фуражу, худоби, мобілізація працездатних чоловіків на фронт призвели до занепаду економіки села. Вкрай розорені війною і грабіжницькою політикою австро-угорської влади селяни Дубринича терпіли злидні і голод. В селі лютували епідемії тифу, холери, а медичної допомоги не було.
Доведені до відчаю, селяни все частіше піднімалися на боротьбу. В донесенні від 6 серпня 1914 року головний радник Ужанської жупи писав наджупану про виступи селян Дубринича проти лісової охорони та захоплення ними пасовиськ. «Не тільки дорослі, а навіть діти чекають на прихід росіян, щоб покінчити з панами». Нотар повідомляв начальство, що «рух набирає страшенних розмірів. Лісничий і охоронний персонал села Дубринич піддається постійним небезпечним нападам…».
Бідняки нападали на жандармів і урядовців, вирубували панський ліс. В листопаді 1918 року селяни Дубринича разом з солдатами-фронтовиками вигнали з села нотаря і піднотаря. Організаторами виступів були колишні військовополонені, що повернулись з Росії,— Ю. М. Огар, А. Г. Гутич, І. А. Барник та В. Лакатош, які були очевидцями соціалістичної революції і особисто брали участь у боях за владу Рад в Росії.
На початку 1919 року Дубринич захопили війська буржуазної Чехословаччини. Проте революційні виступи селян не припинялися, а ще більш посилились, особливо після встановлення Радянської влади в Угорщині.
20 березня 1919 року у повідомленні головного лісництва жупану зазначалося про поширення серед місцевого населення комуністичних ідей, про те, що селяни сіл Дубринича, Мирчі та інших, «підбурені агітаторами більшовизму», вимагають розподілу поміщицьких, церковних і державних земель, добиваються права вільно користуватись пасовиськами, які належать до державних лісів.
4 жовтня 1919 року в донесенні лісової управи Ужгородській лісовій дирекції також повідомлялось про революційні настрої дубриницьких селян, про використання ними зброї проти державних лісових сторожів, про невизнання державної власності на ліси і пасовиська та про безсилля жандармерії і військ проти селян.
З новою силою розгорнулася боротьба трудящих села в 20—30-х роках XX століття, коли революційний рух очолила Комуністична партія Чехословаччини і її Закарпатська крайова організація. В 1920 році у селі було створено організацію Міжнародної соціалістичної партії Підкарпатської Русі (МСП), яку очолив В. І. Швець. Вона в 1921 році перетворилась в осередок КПЧ. В кінці 20-х років партійним вожаком Дубринича став комуніст Рудольф Вінер, виходець з сім’ї лісорубів. Він ще 20-річним юнаком вступив у ряди КПЧ, брав активну участь в агітмасовій роботі серед лісорубів, виконував ряд партійних доручень. В комуністичну організацію входили П. М. Ходанич, М. Сливка, В. Пастеляк, І. Герзанич, В. Лакатош. На адресу Ходанича прибувала література з СРСР, яку він поширював серед трудящих Дубринича. В селі частими гостями були Олекса Борканюк, Іван Локота, Іван Ваш.
В 1930 році в Дубриничі налічувалося 313 будинків, 1656 чол. населення. Земельна реформа, проведена чеським урядом, не дала землю сільській бідноті, не зменшила кількості безземельних і малоземельних господарств. Всього орної землі в селі було 400 га, з них 40 га належало попові, понад 60 га — двом куркульським родинам. Кабальні умови оренди землі, постійний ріст податків, екзекуції за несплату боргів і процентів — таким було становище трудівників у період панування чеської буржуазії.
Ось яку жахливу картину змалювала в своєму виступі на засіданні чехословацького парламенту Л. Ландова-Штихова, яка за дорученням ЦК КПЧ в травні 1928 року побувала на Закарпатті в складі делегації по вивченню умов життя на Верховині. Вона з гнівом говорила: «Село Дубринич. Комуністи заходять в курну, холодну хижу. На печі сидить бабуся і не знає, що в неї болить. Все — голова, руки, ноги… Коло неї діти. Наша присутність її не займає. Всі якісь товсті та бліді. Приглянулася до них ближче — опухлі і сплять. Це ознаки хронічного голоду. В другій хаті делегати запитали у селянки, яка вважалась у Дубриничі ледве не заможною, бо мала свій хліб: «Як, м’яса взагалі не їсте?» — Газдиня сплеснула руками: «Давно, перед війною, у свята, на весіллі і хрестинах. Але тепер немає. Діти ще ніколи не їли м’яса».
Світова економічна криза 1929—1933 рр. ще більше ускладнила й без того важке становище селян. Трудящі села, очолювані комуністами, виступали проти окупаційного режиму чехословацької буржуазії, влаштовували походи голодуючих. Особливо гострого характеру набрала демонстрація трудящих Перечина та навколишніх сіл 10 лютого 1932 року. В ній взяли участь 200 чол. з Дубринича.
В 1934 році в Дубриничі був організований осередок комуністичної молодіжної організації. Головою його молодь обрала П. П. Ходанича — сина активного комуніста, секретарем — робітника Івана Гімбара, скарбником — Василя Мацо.
Секретарем сільської організації КПЧ в 1935—1938 рр. працював П. П. Ходанич. Активним її діячем став також В. Пастеляк (з 1938 року очолив цю організацію). Пастеляк створив у селі хату-читальню, що знаходилась в хаті А. Сороки, вів велику роботу і серед дубриницької молоді, яка активно включалася в революційну боротьбу за возз’єднання Закарпаття з усім українським народом.
За 20 років чехословацької окупації економічне становище трудящих Дубринича не поліпшилось. Рятуючись від злиднів і голоду, селяни-бідняки змушені були йти на заробітки в чеські землі або емігрувати за кордон — в Бельгію, Францію, країни Латинської Америки. За медичною допомогою доводилось іти десятки кілометрів — в Ужгород, Великий Березний. Діяли тільки одна початкова школа і дитячий садок. До 35 проц. населення було неписьменним. З великими труднощами в учительській семінарії здобули середню освіту 10 чол. Жодна людина не мала вищої освіти.
15 березня 1939 року Дубринич окупували угорські фашистські війська. Вже в перший день хортисти по-звірячому вбили невинних людей — Михайла Герзанича, Федора Мацо, Андрія Ригана, кинули в концентраційні табори Юрія Федачку, Василя Цьому, Василя Дзямулича, Юрія Дюричку та інших.
Встановивши своє панування, угорські окупанти почали по-хижацькому винищувати ліси — основне багатство краю. Все населення гірських і передгірських районів було мобілізоване на вирубку лісу. Працівник тодішньої Дубриницької лісової управи Михайло Дзямулич розповідав, що тільки в урочищі Лютянка було зрубано 237 га молодого лісу завтовшки 10—15 сантиметрів. Лісорубам доводилось працювати по 12—14 годин.
Хортисти зганяли з земель селян, проводили реквізиції худоби, сіна, «лишків» сільськогосподарських продуктів. У Андрія Герзанича, який мав 5 дітей, забрали єдину корову. В 1941 році хлібний пайок було зменшено до 160 грамів в день на людину — найнижча норма в Європі. Однак і на картки лісоруби не завжди могли купити хліб. Трудящі села не мирились з фашистською окупацією і піднімались на боротьбу проти гнобителів.
Найбільш поширеною формою протесту проти фашистського режиму була втеча закарпатців до Радянського Союзу. Так, в 1939—1940 рр. із Дубринича перейшло 9 чоловік — М. Цифра, І. І. Масляник, І. М. Масляник, П. Соляник, М. Чернега, П. Гулай, І. Пекар, А. Петішко, В. Гогна. Пізніше вони вступили до лав Чехословацького корпусу і брали активну участь у боях за визволення України, Закарпаття, Чехословаччини від фашистських окупантів.
Комуністична організація, яку очолював П. П. Ходанич, пішла в підпілля. Вже в кінці 1941 року жандармерія повідомляла про «систематичне пошкодження» телефонної лінії в районі Перечина, Дубринича та Великого Березного, за що 11 чоловік було покарано. Мешканці села Василь Пастеляк, Петро Ходанич, Михайло Сливка, Микола Соляник та Юрій Вогар проводили антифашистську агітацію серед населення, брали активну участь в підпільному русі. Фашисти жорстоко розправились з тими, кого підозрівали у зв’язках з комуністичним підпіллям. 31 липня 1942 року в Ужгороді вони стратили комуніста-підпільника Рудольфа Вінера.
Широкого розмаху набрав партизанський рух у 1944 році. Петро Ходанич, Василь Цубина, Станко Щерба, Василь Кирлик та інші були зв’язківцями партизанського з’єднання О. В. Тканка. Пішов у загін Микола Логойда.
28 жовтня 1944 року війська 4-го Українського фронту визволили Дубринич від фашистських загарбників.
На початку листопада 1944 року в Дубриничі був створений Народний комітет, головою якого обрано П. П. Ходанича. Першим заходом Народного комітету була організація допомоги радянським військам та сім’ям добровольців. З перших днів між селянами-бідняками було розподілено 48 га землі.
Відразу народна влада відкрила в селі семирічну школу, сільський клуб, бібліотеку. Командування 4-го Українського фронту відкрило в Дубриничі медичний пункт, передало населенню безкоштовно ліки, дезинфекційні засоби та інше.
Незабаром після визволення добровільно пішли на фронт 32 чоловіки: Ю. С. Герич, Й. М. Цифра, В. Ю. Пастеляк та ін. 17 жителів Дубринича воювали у складі Чехословацького корпусу генерала Л. Свободи 1 2.
Відновили діяльність первинна партійна і комсомольська організації. Разом з Народним комітетом вони очолили рух односельчан за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.
18 листопада 1944 року сільські збори прийняли резолюцію, в якій дубриничани просили возз’єднати Закарпаття з Радянською Україною. В ній підкреслювалось: «Тільки в рамках Радянської України ми уявляємо собі наше майбутнє і краще життя для нас і наших дітей». Делегатами на Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України від Дубринича були обрані В. В. Мацо, І. Ю. Мацо, Ю. М. Томаш, М. М. Сливка, Ю. II. Сакулич, Ю. М. Огар.
Комуністи повели агітацію за організацію супряги для надання допомоги селянам-біднякам, які не мали робочої худоби. Із 338 дворів у селі тяглову силу мали тільки 64 двори. В 1947 році створена ініціативна група по організації колгоспу.
Через кілька місяців після визволення у Дубриничі відкрито відділення зв’язку. Розпочало роботу Дубриницьке лісництво Великоберезнянського лісгоспу, а в 1946 році було створено Дубриницький ліспромгосп. Починати роботу довелося в дуже важких умовах: не було знарядь праці, одягу, взуття. Однак на допомогу лісозаготівельникам відразу прийшли трудящі Радянського Союзу. В лютому 1946 року ліспромгосп одержав 2 автомашини, багато одягу, взуття і харчових продуктів. А через рік трудящі міста Горького надіслали сюди 5 лісовозів, з Прибалтики надійшло 2 паровози та 6 платформ.
У квітні 1948 року в Дубриничі створено сільськогосподарську артіль ім. В. І. Леніна — перший колгосп у Перечинському окрузі.
Спочатку в артіль об’єдналися 24 бідняцькі господарства. Першими вступили до колгоспу М. Сливка, Ю. Сакулич, С. Щерба, М. Данилич, В. Пастеляк. Головою колгоспу обрали Станка Щербу. За господарством було закріплено 157 га землі, у т. ч. 107 га орної 5. Хоча вже прийшла пора сівби, розпочати оранку колгосп не міг — не було тягла, насіння, необхідного реманенту. Куркулі села розгорнули шалену агітацію за розвал колгоспу, підпалили хату активіста Ю. М. Іваника, почали захоплювати колгоспну землю. Постало питання — бути чи не бути першому колгоспу округу?
Допомогу селу подали Деречинський ліспромгосп, лісництво та багато інших організацій округу. На час польових робіт щойно створеному колгоспу вони виділили 12 коней, а Ужгородська МТС надіслала трактор. Пункт «Заготзерно» виділив 1 тонну пшениці, 1 тонну кукурудзи, 3 тонни вівса та 90 тис. крб. грошової допомоги для придбання сільськогосподарського інвентаря і худоби.
За перший рік господарювання колгосп придбав 7 коней, 2 корови, 2 свиноматки, 24 вівці. Колгоспникам — учорашнім біднякам — було видано на трудодень по 5,4 кг зерна, 8 кг картоплі, 5 кг сіна тощо.
Виробничі успіхи артілі та роз’яснювальна робота комуністів сприяли дальшому залученню селян-одноосібників до колгоспу. На кінець 1949 року артіль об’єднувала 120 дворів.
Зростав і Дубриницький ліспромгосп. Якщо у період його створення основними інструментами лісорубів були сокира і пила, то через 10 років до їх послуг з’явилися бензопили, електропили, лебідки, трактори, парові крани. Вперше на Україні тут запроваджено повітряно-трелювальні установки.
Змінилося і ставлення до праці. Серед лісорубів поширився стахановський рух. Бригада трелювальників Андрія Новака щодня виконувала по півтори норми. Добре працювали бригади вантажників, очолювані комуністом Людвіком Сантманом та комсомольцем Йосипом Новаком.
Колектив ліспромгоспу з кожним роком добивався нових виробничих успіхів. Дубриницькі лісоруби тричі виходили переможцями у всесоюзному соціалістичному змаганні колективів Міністерства лісової, целюлозно-паперової та деревообробної промисловості СРСР. У квітні 1955 року вони достроково виконали 5-річний план розвитку народного господарства і дали державі 38,2 тис. куб. м надпланової деревини та 449,6 тис. крб. економії від зниження собівартості продукції г.
Колектив майстерської дільниці Бистрицького лісопункту, який очолював Ф. Баранчик, у 1954 році одержав перехідний Червоний прапор ВЦРПС і Міністерства лісової, целюлозно-паперової та деревообробної промисловості СРСР за першість у всесоюзному змаганні, три рази одержував грошові премії.
Підготовка постійних висококваліфікованих механізаторських кадрів, запровадження техніки і передових методів організації праці дали можливість значно підвищити продуктивність праці і знизити собівартість продукції.
Партійна і профспілкова організації підприємства приділяли належну увагу передачі досвіду передовиків усім робітникам. В ліспромгоспі було запроваджено 2 системи повітряно-канатної дороги, зокрема дорога системи ВІ та повітряно-канатна дорога ПТУ, запозичена з Апшеронського ліспромгоспу Краснодарського краю, застосована на Бистрицькому лісопункті. Передові механізатори М. Буковчаник та М. Ковач допомогли грузинським лісорубам освоїти повітряно-трелювальну установку.
В 1960 році на базі Великоберезнянського лісгоспу та Дубриницького ліспромгоспу створено єдине комплексне господарство — Дубриницький лісокомбінат.
Значно краще пішли справи й у колгоспників. Поступово визначився головний напрям колгоспного виробницва — тваринництво. Артіль придбала 75 коней, 100 голів великої рогатої худоби, 100 овець. Після об’єднання з сусіднім колгоспом ім. Горького (1950 р.) господарство міцно стало на ноги. Тут почали збирати сталі врожаї — по 30 цнт пшениці з га, 100 цнт картоплі. Для заохочення колгоспників були введені додаткова оплата та помісячне авансування. Вже у 1956 році прибутки колгоспу ім. Леніна становили понад 2 млн. крб. Вартість трудодня зросла до 9 карбованців.
В 1958 році артіль мала свою електростанцію, необхідні виробничі і складські приміщення. Більшість тваринницьких приміщень забезпечено механізованим водопостачанням. В господарстві налічувалось 6 тракторів, 5 автомобілів, 2 тракторні плуги, 2 зернові молотарки, 2 віялки-сортувалки, квадратно-гніздова сівалка, силосозбиральний комбайн, 3 стаціонарні двигуни тощо. З’явилися і механізаторські кадри — 9 трактористів, 10 шоферів, З машиністи.
Уряд високо оцінив самовіддану працю колгоспників Дубринича. Орденом Леніна нагороджено колишнього голову колгоспу І. І. Бамбушкара, ланкову Ю. О. Вогар; орденом Трудового Червоного Прапора — ланкову Г. Ю. Іваник, зоотехніка Т. Д. Видиборенка, свинарок В. І. Пекар, В. О. Дубину, заступника голови колгоспу В. М. Петришко; орденом «Знак Пошани» — свинарку Г. П. Глуханич, бригадира В. С. Цьому, водія П. В. Головея.
В 1960 році колгосп був об’єднаний з одним з найміцніших господарств у районі і області — з колгоспом ім. 31-ї річниці Жовтня. З цього часу в Дубриничі знаходиться рільнича бригада укрупненого колгоспу.
Успішно справилися трудящі Дубринича з виконанням семирічного плану. З часу об’єднання лісового господарства з лісовою промисловістю стан господарювання значно поліпшився. Дубриницький лісокомбінат став одним з передових підприємств Радянського Союзу. Тут трудиться 754 чоловіки, серед них 130 комуністів, 50 комсомольців. Свою семирічку колектив завершив у серпні 1965 року.
В першому році п’ятирічки, як переможцю у всесоюзному змаганні, Дубриницькому лісокомбінату присуджено Червоний прапор Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС і першу грошову премію.
Кілька разів великі групи робітників лісокомбінату відзначалися урядовими нагородами. За досягнуті успіхи у виконанні семирічного плану орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено звалювана лісу І. І. Макаровича, орденом «Знак Пошани» — водія Ю. Ю. Лавера та лісника І. І. Яцьківа.
Широкого розмаху серед робітників лісокомбінату набрало змагання за гідну зустріч 50-річчя Великого Жовтня. Звання ударників комуністичної праці було присвоєно 6 бригадам і 39 робітникам. Колективом ім. 50-річчя Великого Жовтня названі працівники Чорноголівського лісництва, де лісничим працює Т. Г. Матченко, та бригада лісозаготівельників О. В. Ковача.
При комбінаті створено науково-технічне товариство. Лише запровадження 23 раціоналізаторських пропозицій його дало 4,5 тис. крб. економії на рік. Секторний верстат конструкції механіка-раціоналізатора Е. А. Гоєра успішно використовується в багатьох лісокомбінатах Закарпаття, Кавказу. Адміністрація та громадські організації комбінату розробили заходи по науковій організації праці.
Великою пошаною в колективі користуються ветерани комбінату М. І. Ревта, І. О. Скрипич, І. Крайниковець. Добру славу заслужило й молоде покоління комуністів Ю. В. Швець, І. Ю. Бодак, М. М. Герзанич. Серед кращих робітників — М. В. Ковач, В. Ф. Ревта, М. В. Гутич, П. П. Куштан і багато інших.
За роки Радянської влади докорінно змінився вигляд села. Дубринич електрифіковано. В побут селян ввійшло радіо. В Дубриничі є 420 радіоприймачів, 35 телевізорів. Значного розмаху набрало індивідуальне будівництво, зведено понад 400 нових добротних будинків міського типу з 2—3 кімнатами, кухнею, ванною. Держава допомагала забудовникам позикою. Наприклад, лише за 1958 рік робітникам Дубриницького лісокомбінату для будівництва було видано 8 тис. крб. кредиту, 30 тис. штук цегли, 6 тис. штук черепиці.
Раніше лісоруби жили місяцями в закурених колибах, спали на голій землі. Тепер до їх послуг гуртожитки, медпункти, їдальні.
За семирічку заробіток одного робітника лісокомбінату збільшився на 18,2 проц. Так, середньомісячна заробітна плата в 1958 році становила 84,5 крб., а в 1965 році — 99,8 крб. В колгоспі з 1959 року встановлена грошова оплата. Зростання колгоспного виробництва сприяло підвищенню матеріального добробуту і культури колгоспників. Достаток прийшов у хати колишніх дубриницьких батраків і бідняків. Понад 430 чол. мають рахунок в ощадкасі, 6 чол.— власні автомобілі, 32 — мотоцикли.
В Дубриничі є дільнична лікарня з пологовим відділенням, стоматологічний кабінет. Тут працюють 2 лікарі та 20 чоловік середнього медперсоналу. За семирічку трудящі Дубринича одержали 120 путівок в санаторії і будинки відпочинку.
В загальноосвітній середній школі навчається близько 400 учнів, у вечірній школі сільської молоді — 120 чоловік. В школах трудиться 25 учителів. У Дубриничі вже немає неписьменних: середню освіту мають 436, незакінчену середню — 503, середню спеціальну — 93, незакінчену вищу — 30, вищу — 35 чоловік.
Уродженець села А. М. Кашшай — видатний радянський живописець, народний художник УРСР.
У селі відкрито 3 бібліотеки: сільську, при клубі лісокомбінату та шкільну, їх книжковий фонд становить близько 14 тис. томів. У 1967 році передплачено 2080 примірників газет і журналів.
Є в Дубриничі 5 кооперативних магазинів, 2 універмаги, пекарня, чайна, 2 майстерні пошиття одягу, майстерня по ремонту взуття, перукарня. Будуються побуткомбінат, Будинок культури. В селі створено різні гуртки художньої самодіяльності. Вони систематично дають вистави та концерти. Регулярно демонструються кінофільми. Хор сільського клубу не раз займав на районних і обласних олімпіадах призові місця. На фермах, лісопунктах є червоні кутки. В 1959 році організований народний університет культури. Велику роботу проводить лекторська група товариства «Знання».
Значні зміни сталися в побуті та звичаях населення Дубринича. Урочисто проводиться реєстрація шлюбів, новонароджених, проводи юнаків до Радянської Армії.
В найближчий час заплановано побудувати багатоквартирні житлові будинки, універмаг, нове приміщення школи, амфітеатр на 1000 місць, прокласти в селі тротуари, провести освітлення вулиць.
У відповідь на турботу партії і уряду жителі Дубринича ще наполегливіше трудяться над перетворенням в життя історичних рішень XXIII з’їзду КПРС та XXIII з’їзду КП України.
Г. В. БОЖУК, О. С. ГЕРИЧ