Порошкове, Перечинський район, Закарпатська область
Порошкове — село, центр сільської Ради. Розташоване на лівому березі річки Тур’ї, за 23 км від районного центру. Через село проходить асфальтова дорога Ужгород — Свалява. Населення — 3233 чол. Сільраді підпорядковані населені пункти Маюрки та Мокра.
Порошкове — стародавнє українське село. Вперше згадується в документах 1552 року г. Вже наприкінці XVI століття всі жителі села були кріпаками. Перший відомий власник Порошкового —поміщик Габор Орос. Пізніше село ввійшло до складу домінії Другетів.
За даними перепису 14 березня 1774 року, в селі налічувалась 51 хата, де проживало 39 сімей кріпаків з наділом і 12 — без наділу 3. На ті часи Порошкове було немалим населеним пунктом. В 1762 році тут збудовано кам’яну церкву, яка збереглася до наших днів. Селянські наділи були розкидані по берегах примхливої ріки Тур’ї та по схилах навколишніх гір, де сніг довго не танув, а озимі культури не витримували морозів. Селяни сіяли овес і кукурудзу, які лише в окремі роки задовольняли потребу. Сіно селяни косили на верховинах і схилах гір, але доставляти його звідти було дуже важко, через що і власної худоби не могли тримати в необхідній кількості.
Найбільшим власником у селі був орендар Вольф, який мав корчму, використовував у господарстві наймитів. Він тримав 2 пари волів, 2 корови, 2 телиці та пару коней.
Життя селян особливо погіршилось після 1711 року, коли маєток поміщика перейшов до казни. Нові управителі стали гнати на панщину селян кожного третього тижня, а здебільшого — коли їм заманеться і кого побажають, і піших, і кінних. Якщо не було роботи у ближніх маєтках, то селян відправляли до Перечина, Ужгорода, де були казенні землі. Причому час, витрачений на дорогу, не враховувався. Коли хтось через люті морози, повінь чи хворобу пропускав тиждень панщини, то його примушували відробити в інші дні або заплатити в казну 54 крейцери за кожний пропущений тиждень. Селяни Порошкового ще повинні були утримувати пастухів казенних отар, забезпечувати прикажчиків домінії житлом, харчами тощо. Кожний кріпак мусив дати на зимівлю казенних овець по в’язанці сіна або заплатити грішми. Коли прибували збирачі дев’ятини, для них додатково давали 2 баранів та овес для коней.
Феодальні повинності селян весь час збільшувалися. Крім обов’язкової дев’ятини врожаю, десятини з приплоду, від кожного селянського двору управителі вимагали по 3 жмені конопель, мірці лісових горіхів, грибів і хмелю. Не менш обтяжуючими повинностями були перевезення казенної дранки з лісу, обов’язкова участь у полюванні управителя та його гостей, що не враховувалось у панщину. Селян примушували безкоштовно перевозити припаси для військових частин.
В зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин управителі дозволяли панщину і натуральні повинності заміняти сплатою грішми. В 1772 році порошківці замість панщини заплатили казні 210 форинтів.
У 1774 році селяни Порошкового відробили 899 днів панщини з тяглом і 1966 днів пішої. Здали дев’ятину конопель і льону, заплатили 44 форинти оренди, нарубали 16 восьмин сягів дров, здали 16 восьмин іц масла, 34 півні, 34 курки та 205 яєць, 56,5 пожонської міри зерна.
На початку XIX століття Порошкове стало власністю графині Клобушницької. Утиски селян посилились. В 1814 році ця поміщиця наказала управителеві забрати все сіно та овес, що вродили на кріпацьких наділах. Селяни П. Маркулинець, Г. Легеза, С. Пересоляк, Ф. Шпін, Я. Легеза та інші писали в скарзі на поміщицю, що вона їх грабує, забираючи весь урожай, не залишаючи хліба навіть для дітей та на посів.
Задавлені непосильними поборами, селяни не могли розвивати своє господарство, і воно велось прадідівським примітивним способом. Вся земля ділилась на дві частини: одна засівалась, а друга «відпочивала». Грунти в Порошковому були дуже важкими. Для оранки доводилось запрягати в плуг по 2 пари биків або коней. Розташовані на схилах поля вимагали щорічного угноєння, але внаслідок браку худоби гною вистачало тільки на дванадцяту частину полів. Через низьку врожайність більшість кріпаків змушена була заробляти на хліб підробітками та ремісництвом: тканням лляного та конопляного полотна, виготовленням гунь. У 1830 році на 60 господарів припадало всього 74 бики, 42 корови, 4 коней, 15 овець, 28 свиней, 4 кози. Бідняки перебивалися збиранням жолудів, грибів, кори. Вівсяний ощипок з корою був у таких сім’ях ласощами. Селяни постійно недоїдали. У Порошковому в другій половині XVIII століття були 3 водяні млини, вони давали певний прибуток їх власникам.
Революція 1848—1849 рр. не справдила надій порошківців на покращання свого становища. Звільнення від кріпацтва було обставлене такою кількістю обмежень, що селяни й надалі залишались у повній залежності від поміщиків. Уряд обіцяв провести землевпорядкування. Проте т. зв. комасація стала справжнім пограбуванням селян. Свідченням цього є протокол від 9 грудня 1864 року. Селяни, сподіваючись на справедливий характер комасації, просили виділити землю для будівництва школи, сільської управи і кузні, а також ділянки для виготовлення саману і добування каменю, громадські сінокоси. Управителі маєтку всі ці пропозиції відхилили. Під час роботи комісії по землевпорядкуванню в Порошкове прибув ще й управитель маєтку Шенборна з сусіднього села, щоб урвати собі шмат угідь під виглядом уточнення меж володінь. І він цього домігся. Якщо в 1859 році 66 селянських дворів володіли 324 гольдами присадибної землі та городів, 1091 гольдом орної землі та сінокосів, то після комасації у селян залишилось 33 гольди присадибної землі, 739 гольдів орної землі та сіножатей. 1870 гольдів кращої землі було відрізано. В селі на цей час проживало 16 колишніх дворових без наділу, які, крім присадибної землі, ще користувались 39 гольдами, розчищеними ними від лісу, чагарників і каміння, та мали трохи сінокосів. Після комасації всю польову землю і сінокоси від цієї категорії селян було відібрано. Відібрали її і у 6 нових поселенців, які тяжкою працею розчистили невеликі ділянки землі. Зате піп мав 73 гольди, в т. ч. 24 гольди орної землі. Його володінь комасація не зачепила. Піп фактично ще користувався 6 гольдами парафіальної землі. У дяка теж було 40 гольдів угідь.
В другій половині XIX століття значно посилився процес класової диференціації і пролетаризації селян. Виділилися сільські багатії, що володіли значними ділянками землі: М. Машкаринець (81 гольд), М. Коцур (58 гольдів), М. Пересоляк (89 гольдів), С. Коцур (84 гольди). Округлив свої ділянки і корчмар-лихвар.
Постійними супутниками порошківської бідноти були голод, епідемії різних хвороб, неуцтво. Внаслідок великих морозів, повені в 1867 році був неврожай. В усій Туринській долині запанував катастрофічний голод. Як писала газета «СвЪт», вжите місцевими властями «збирання дарів» для голодуючих практично нічого не дало, а «голод, який і до цього часу вже багатьох бідних жителів примусив харчуватись висівками і січкою, коли допомога зверху не поспіє, стане смертоносним». Такі неврожаї повторювалися майже кожне десятиріччя.
За медичною допомогою селяни могли звертатися лише до знахарів. В селі довгий час не було навіть церковнопарафіяльної школи. Тільки представники духовенства та урядовці (7 чол.) мали освіту. Перша школа з угорською мовою навчання була відкрита лише в кінці XIX століття. Зате на початку XX століття в селі було 4 корчми.
В пореформений період до багатих лісів Туринської долини простягнулись руки чужоземних капіталістів, зокрема фірми «Бантлін». Поблизу Порошкового з’явилися залізоробні, поташні, галунні і хімічний заводи. Невеликий рудник і гута діяли й в Порошковому, сліди їх залишились до наших днів. Всі ці підприємства вимагали багато лісу, вугілля і робочих рук. Порошкове стало одним з постачальників дешевої робочої сили. Обезземелене селянство мусило йти працювати по найму.
Підприємства фірми «Бантлін» відомі особливо важкими умовами праці й жорстоким поводженням адміністрації з робітниками. Робочий день тут тривав 12—14 годин, платили так, що ледве вистачало на напівголодне існування. Часто на заводах виникали аварії, які закінчувалися каліцтвом людей, а іноді й смертю.
У зв’язку з розвитком лісових промислів і особливо будівництвом у сусідньому селі Тур’ї Бистрій лісохімічного і в самому Порошковому лісопильного заводів помітно зростала кількість жителів села. Якщо в 1870 році в Порошковому налічувалося 1444 чол., то в 1913 році проживало 2012 чоловік. Відкриття церковнопарафіальної школи не змінило становища, бо її відвідувало близько 30 дітей заможних селян і навчання проводилось угорською мовою. В 1912 році в селі було відкрито господарську народну бібліотеку, вона мала до 100 книжок на угорській мові.
Ще більш погіршилось становище робітників у роки першої світової війни. Заводи «Бантлін» працювали на війну. В кожному цеху стояв військовий наглядач. За найменшу провину, а то й просто для залякування голодних робітників карали 5 ударами палиці або ж групами прив’язували до дерев у лісі. Не витримуючи тяжкої праці і тортур, робітники тікали. В такому випадку адміністрація заводів з допомогою жандармів і солдатів влаштовувала по селах облави. Коли не знаходили чоловіків, то забирали на примусову роботу жінок, навіть вагітних.
Робітники не витримували такого тяжкого становища і ставали на шлях організованої боротьби. Великий вплив на боротьбу трудящих мала Велика Жовтнева соціалістична революція. Звістка про перемогу влади Рад у Росії і на Україні швидко докотилась до Порошкового. На лісопильному заводі фірми «Бантлін» використовувались російські військовополонені. Серед них були і більшовики, які передавали закарпатцям революційний досвід російських робітників і селян.
У 1918 році в село почали повертатись колишні солдати австро-угорської армії, які були в полоні в Росії і бачили на власні очі події всесвітньо-історичного значення. Появились і фронтовики, що брали участь у братанні з російськими солдатами.
1 листопада 1918 року на заводі «Бантлін» в Порошковому виник страйк. Робітників підтримали селяни і солдати, що повернулись з революційної Росії. Адміністрація заводу домоглася негайної посилки в Порошкове загону жандармерії та військових патрулів. Жандарми, які намагались захопити завод, були вигнані страйкуючими. Тоді жандарми разом з військовим загоном, влаштували кровопролиття, під час якого 3 чоловік було вбито і кілька поранено. Заарештованого організатора революційного виступу трудящих Василя Кучерявого було засуджено військовим трибуналом і розстріляно. Це не залякало трудящих, і під їх натиском жандармам та урядовцям довелось тікати з Порошкового. Прогнавши жандармів, селяни почали рубати панські ліси для власних потреб. Коли біднота виступала разом з робітниками на боротьбу з експлуататорами, куркулі допомагали жандармам. Лише в кінці 1918 року власті змогли придушити революційний виступ трудящих і знову пустити завод.
Сподівання кращої долі для трудящих в ті роки виявились нездійсненними. У січні 1919 року Порошкове окупували війська буржуазної Чехословаччини. Нова влада відзначила своє панування в селі насамперед відкриттям жандармського відділення, для якого згодом було споруджено двоповерховий будинок. Крім жандармів, у Порошковому оселилися нотар, екзекутор та інші урядовці з родинами.
За чехословацького буржуазного режиму матеріальне становище порошківських робітників і селян істотно не покращало. Вони обкладалися податками, за несплату яких їхнє майно продавалося з молотка. В інтересах державної монополії селянам заборонили садити тютюн, а вирощений потай — екзекутор і жандарми знищували. Як і раніше, основною бідою порошківців були безземелля і безробіття.
У жовтні 1919 року порошківці організовано пред’явили вимоги до нових властей: провести земельну реформу і за рахунок поміщицьких та казенних земель наділити бідноту, дозволити продаж жителям села борошна за «нештамповані» гроші. Вимоги селян не були задоволені, т. зв. земельна реформа не дала бідному селянству землі. З 425 га орних земель половина знаходилась в руках куркулів. Один лише В. Лазорик мав понад 100 га, крамар П. Фрідман — 60, корчмар-лихвар Айзнер — 35, а у 300 господарів було тільки 220 га. Понад 200 родин зовсім не мали польової землі. Вони наймитували, були сезонними робітниками або жили за рахунок випадкових заробітків.
Гострішого характеру набрала визвольна боротьба трудящих Порошкового після створення в 1921 році сільської організації Компартії Чехословаччини. Комуністи Ю. Пересоляк, А. Куштан, В. Кароль, М. Павлич, І. Штимак, В. Газа, М. Голінка вели агітаційно-масову роботу серед населення, поширювали революційну літературу, організовували масові мітинги, демонстрації і страйки. В 1928 році створена комсомольська організація. Першим її секретарем став Василь Касинець.
Молодь активно допомагала комуністам організовувати трудящих на революційну боротьбу.
Особливо загострилася класова боротьба на селі в роки світової економічної кризи (1929—1933 рр.). В цей час переважна частина жителів Порошкового мала банківських і лихварських боргів на суму, значно більшу вартості всього їхнього господарства. Селяни заборгували банкам понад 400 тис. крон. Не меншу суму вони були винні й сільським торговцям-лихварям. Лише борг за продукти харчування становив до 300 тис. крон. Навіть порошківський нотар пропонував припинити стягування шляхом екзекуції податків та недоїмок минулих років і грошових штрафів, накладених поліцією. В противному разі, писав він, «це викличе серед населення великий опір». Як доповідав сільський староста, «становище хліборобів, викликане економічними умовами, безнадійне, просто катастрофічне». Ще жахливішим було становище бідного населення, що залежало від заробітків. Як доповідав той же староста, «понад 200 лісорубів, внаслідок припинення робіт, повернулися до села ще на початку зими і досі дома без роботи і хліба». Голод, холод, безчинства екзекуторів, здирства глитаїв, лихварів та суддів, поглиблені національним гнітом, примушували трудівників села кидати рідні домівки і шукати щастя за океаном. З Порошкового виїхало тоді до інших країн близько 90 чоловік, з яких повернулися додому лише 27. Д. Кепич, І. Король, М. Юсиба, А. Машкаринець та інші загинули на чужині.
Економічна криза викликала значне революційне піднесення на Закарпатті. Не обійшло воно і Порошкового. Керували боротьбою комуністи, що створили в селі міцну організацію Союз працюючого селянства та бойовий Комітет дії, яких підтримували всі трудящі селяни. Екзекутор і жандарми виявились безсилими. Коли в село прибув жандармський патруль, щоб заарештувати селян, які без дозволу збирали сушняк в лісі на паливо, хтось вдарив у дзвін. Збіглося все село. Жандармів і лісничого схопили, вивели за околицю села, примусили стати на коліна, поклястися і підписати зобов’язання, що вони не повернуться до села.
Комуністи, що очолювали Комітет дії, скеровували стихійний вибух народного гніву в русло свідомої революційної боротьби. Порошківці взяли активну участь у проведенні першого крайового з’їзду Союзу працюючого селянства в серпні 1931 року в Мукачевому, були ініціаторами голодних походів до нотарських і окружних урядів з вимогами землі, хліба, праці і свободи. 22 січня 1932 року, в день відзначення пам’яті В. І. Леніна, понад 500 порошківських селян і безробітних вимагали перед нотарським управлінням роботи й хліба. Демонстрантів жорстоко побили жандарми. Проте вже 10 лютого знову вийшли порошківці разом з жителями всієї Туринської долини у голодний похід до окружного управління. Ціною мобілізації всіх сил жандармського апарату окружного центру властям вдалося силою зброї розсіяти на підступах до Перечина голодуючих. Серед 60 чоловік поранених були і жителі Порошкового6.
Коли чехословацькі реакційні власті заборонили діяльність ряду революційних організацій, в т. ч. і Союзу працюючого селянства, комуністи створили нову масову організацію — Об’єднання трудящого селянства (ОТС). В роботі місцевої організації ОТС знову відзначились порошківські комуністи. Не випадково саме в Порошковому 27 березня 1932 року відбулася нарада комуністів сіл Туринської долини, на якій обговорювалось питання підготовки до підпільної діяльності на випадок заборони компартії. Організації ОТС за цих умов були надійною формою зв’язків комуністів з широкими масами селянства. Власне про досвід порошківських комуністів розповідав пізніше секретар Закарпатського крайкому КПЧ Олекса Борканюк з трибуни VII конгресу Комінтерну.
Свідченням жорстокої розправи буржуазії над трудящими Порошкового є судові репресії. Тільки в травні 1934 року за участь в революційних виступах до різних строків ув’язнення було засуджено 26 жителів села. Багатьох було оштрафовано на загальну суму 2,6 тис. крон. Але це не послабило боротьби трудящих Порошкового. Під час парламентських виборів 1935 року за комуністів голосували 132 порошківські трударі.
У 1940 році в Порошковому було 550 хат, налічувалося 2813 жителів, в основній своїй масі — українців. В той час житла залишились такими ж халупами, як сто й більше років тому. На все село під черепицею були лише 2 куркульські хати, решта — під соломою. Хатні меблі складались з лавиць, стола, скрині та жердяної лежанки. Кому не вистачало місця, спав на земляній підлозі на солом’яній підстилці. Панівні класи не дбали про здоров’я і освіту трудящих. У Порошковому не було ні лікарні, ні будь-якого медичного закладу. Платна допомога від дільничного лікаря була для трудящих недоступною. Як і колись, постійними явищами були епідемії і велика смертність, особливо дитяча. З 13 дітей, що народилися в 1937 році, 9 померло у віці до 6 місяців. Не кращим був і стан освіти. Початкову школу в 1930 році відвідувало 126 учнів — менше третини дітей шкільного віку. Коли в державній школі села працювало 12 вчителів, у 143 сім’ях Порошкового жодна людина не вміла ні читати, ні писати.
Знедолені порошківці звертали свої погляди на Схід, до Радянської України і Росії, у возз’єднанні з якими вони вбачали можливість вирішення всіх своїх сподівань. Проте цим надіям тоді не довелося збутись. Підійшла нова біда—хортистська Угорщина окупувала Закарпаття. З часу вступу в село у березні 1939 року окупаційних військ розпочався період терору, примусової мадьяризації та відкритого пограбування. На голови робітників і селян обрушилась детально розроблена система репресивних заходів і покарань. За найменше порушення нових законів чекали ув’язнення або штраф. Та ніякі тортури не могли припинити боротьбу за соціальне і національне визволення.
Коли у вересні 1939 року Червона Армія визволила Західну Україну і остання возз’єдналася з Радянською Україною, понад 100 порошківських юнаків і дівчат емігрувало в СРСР. 87 з них пізніше вступили до лав Чехословацького корпусу в СРСР і брали участь в боротьбі з гітлерівцями. А ті, що залишились в селі, чинили впертий опір фашистам, саботували їх розпорядження, підтримували зв’язки з комуністичним підпіллям, поширювали листівки. З часу нападу гітлерівців та їх сателітів на СРСР опір хортистським властям посилився. Чимало молоді втекло в ліси від мобілізації до армії та відправки на роботу в Німеччину.
В 1944 році, коли почало діяти партизанське з’єднання під командуванням О. В. Тканка, в партизани пішли В. Стегура, І. Меліка, І. Штефаняк та інші. За виявлений героїзм в боях вони нагороджені орденами і медалями. Успіхи Червоної Армії надихали закарпатських партизанів на нові героїчні справи. Щоб розгромити народних месників, фашистське командування вирішило виселити жителів гірських сіл і тим самим позбавити партизанів підтримки. В середині жовтня 1944 року в Тур’ю Бистру прибув загін карателів, щоб розпочати виселення сіл Турянської долини. Добре проінформовані партизани повністю розгромили цей загін. Більше фашисти не намагалися виганяти населення з Турянської долини. Побоюючись нових нападів партизанів, хортисти зняли свої жандармські відділення в Тур’ї Бистрій, Порошковому і Тур’їх Реметах.
25 жовтня 1944 року в Порошкове вступили частини 24-ї двічі червонопрапорної Самаро-Ульяновської стрілецької дивізії. Трудящі Порошкового зустріли воїнів-визволителів, як своїх рідних братів. Вони допомогли роззброїти угорський військовий загін, який переховувався в селі. В центрі Порошкового урочисто поховали воїнів, що загинули в бою за визволення села. Пізніше сюди перенесені останки екіпажу радянського бомбардувальника, збитого фашистськими стерв’ятниками. На братській могилі трудящі села поставили обеліск вічної Слави. Тут ніколи не в’януть квіти. Порошківці допомагали радянським частинам фуражем і транспортом. В ті дні 82 чоловіки подали заяви про добровільний вступ до лав Червоної Армії і воювали до повної перемоги над фашистами. Багатьох з них, зокрема В. Червеняка, Ф. Гурелу, Ю. Тарасова, Ганну Штефаняк, І. Пересоляка, М. Коцура, І. Чмоша, М. Ключинця за мужність і відвагу нагороджено орденами і медалями СРСР.
27 жовтня 1944 року в селі створено Народний комітет, орган справжньої народної влади, який керував всім економічним і політичним життям села. Головою Народного комітету обрали Ю. Павлича. Вже в перший день після визволення відновила свою легальну роботу комуністична організація. Діяльну участь у здійсненні заходів Народного комітету брали комуністи Юрій Пересоляк, Василь Янкович, Михайло Діянич, Андрій Куштан та комсомолець Іван Корпанець.
Після з’їзду Народних комітетів у Мукачевому сільський Народний комітет організував роз’яснення його історичних рішень та декретів Народної Ради. У Порошковому розпочались соціальні перетворення: було обмежено куркульське, ліквідовано поміщицьке і церковне землеволодіння, реквізовано і взято під народний контроль сільськогосподарський реманент. Для допомоги бідняцьким і середняцьким господарствам в проведенні польових робіт і землевпорядкування в селі створена земельна громада, яку очолив комуніст П. Павлич. Вона в першу чергу наділяла землею колишніх наймитів і безземельних селян, вдів і сиріт, сім’ї воїнів Червоної Армії, допомагала їм у проведенні польових робіт. В числі перших заходів Народного комітету було відкриття в Порошковому дільничної лікарні і пологового будинку.
Парторганізація села і Народний комітет провели значну роботу по розподілу продуктів харчування, одягу, посівного матеріалу, представлених в дар трудящим Закарпаття командуванням Червоної Армії та урядом Радянської України. Під керівництвом комуніста А. М. Куштана працювала ремонтна бригада, яка в 1945 році провела ремонт вулиць села, шкільних приміщень. Комуністи М. Ю. Сметанка і В. В. Яцкович організували роботу лісництва, яке незабаром стало одним з передових у районі. Значну увагу партійна і комсомольська організації з перших років вільного життя приділяли ліквідації неписьменності дорослого населення. Вчителі і культармійці організували навчання неписьменних і малописьменних. Важливою подією в громадському і культурному житті села був організований в 1948 році перший місячник саду, під час якого в кожному дворі посаджено кілька дерев.
Головна увага парторганізації і сільради була зосереджена на проведенні колективізації села. 23 травня 1948 року на сесії сільради обговорювався лист колгоспників артілі ім. Леніна Кам’янець-Подільської області. Це була перша широка розмова активу про створення колгоспу в Порошковому. Комуністи повели широку роз’яснювальну роботу серед селян. 25 липня 1948 року партійні збори постановили створити ініціативну групу по організації колгоспу х. Головою цієї групи став комуніст П. Ю. Павлич.
Колективізація зустріла рішучий опір куркулів. За антирадянську агітацію найактивніші з них були заарештовані. Ворожі дії куркулів було подолано. В жовтні 1948 року в Порошковому створено колгосп, головою правління обрано комуніста П. Ю. Павлича. Навесні 1949 року в колгоспі об’єдналися 132 господарства, які усуспільнили 613 га землі, робочу худобу і реманент. З цього і почалось артільне господарство. Для закупки худоби молодому колгоспу держава надала кредит в сумі 42 тис. карбованців.
У перший рік колективного господарювання хлібороби виростили добрий врожай. Переконавшись у перевагах спільної праці над одноосібною, до колгоспу вступило ще 250 дворів, а через рік суцільна колективізація села була завершена. Колгосп об’єднав 542 господарства. Артіль мала 1606 га землі, в т. ч. 179 га орної, 6 га саду, 561 га сіножатей, 857 га пасовищ.
Практика колгоспного господарювання підказала необхідність укрупнення малих, економічно слабких артілей. Вже наприкінці 1950 року колгоспи сіл Порошкового та Мокрої об’єдналися в один — ім. Чапаева. У відповідності з природними умовами основною галуззю колгоспного виробництва стало тваринництво. На кінець семирічки тут було 570 голів великої рогатої худоби (з них 236 корів), 355 свиней, 810 овець. Зросла і продуктивність худоби: надої молока на фуражну корову збільшились з 1123 до 2640 літрів.
П’ятирічним планом 1966—1970 рр. передбачено дальше зростання тваринництва. Створено племінне стадо корів буро-карпатської породи (понад 100 голів). В 1967 році поголів’я великої рогатої худоби зросло до 780 голів. Колгосп має сучасні тваринницькі ферми з автопоїлками, пристосуванням для нагріву води, механізованим вивезенням гною, картоплесховищами тощо. З 1967 року введено в дію кормовий цех. За артіллю закріплено 870 га сіножатей, 994 га пасовиськ. Передові тваринники Ганна Гаврош та Юлія Пересоляк відзначені урядовими нагородами.
Парторганізація і правління колгоспу належну увагу приділяють і рослинництву. В роки п’ятирічки дещо розширено посівні площі і доведено загальну кількість орної землі до 613 га. Основними культурами і надалі залишаються жито, овес та картопля. В останні роки тут почали вирощувати пшеницю, кукурудзу, а з технічних культур — цукрові буряки. Ланкова Ганна Коцур в 1953 році виростила в гірських умовах по 75 цнт кукурудзи з гектара. Добрі врожаї збирають щороку також ланки Ганни Мицько і Олени Павлич, які у 1958 році були удостоєні урядових нагород.
Перспективним для колгоспу с також гірське садівництво і ягідництво. Колгосп вже має 76 га садів, в т. ч. 14 га ягідників та 2 га виноградників. Розширення їх площ йшло в основному за рахунок освоєння непридатних схилів. В умовах Порошкового має значення і розширення посадок лісових культур. В 1966 році площу лісів колгосп довів до 400 гектарів.
Для забезпечення механізації робіт у рослинництві і тваринництві колгосп за рахунок власних прибутків і з допомогою держави придбав 6 тракторів, в т. ч. 4 потужні гусеничні, 5 тракторних плугів, 5 вантажних автомашин, 2 кукурудзозбиральні комбайни, силосорізку, 2 картопледробарки, 1 пилораму, 10 електромоторів.
Показником економічного зміцнення колгоспу є постійне зростання грошових прибутків і неподільних фондів. З 1966 року колгосп перейшов на грошову оплату і щомісячне авансування колгоспників.
Виробничих успіхів колгосп досяг завдяки правильній розстановці кадрів, авангардній ролі комуністів і комсомольців. 63 комуністи працюють безпосередньо в колгоспному виробництві, у бригадах і на фермах.
Порошківське лісництво обслуговує 5400 га лісу і 17 га лісорозсадників. Воно провадить великі роботи по лісонасадженню. Тільки в роки останньої п’ятирічки посаджено 318 га лісів, в основному таких цінних і перспективних в умовах Карпат культур, як дуб, волоський горіх, черешня, явір. Це — високорентабельне господарство.
За радянських часів невпізнанно змінилося гірське село Порошкове. Завдяки зростанню матеріального добробуту колгоспників, робітників і службовців воно благоустроїлось і зросло майже у 2 рази. З 819 наявних хат близько 800 — нові або перебудовані. Тепер немає жодної хати під солом’яною стріхою. Селяни зводять світлі будинки міського типу з 2—3 жилими кімнатами. В такі будинки переселились сім’ї колишніх батраків Ф. Воронина та Ю. Басараба. Над будинками височать антени. У селі — 400 радіоприймачів, близько 50 телевізорів. До кожної оселі підведені електрика, радіо. Жителі села придбали понад 20 мотоциклів, сотні велосипедів.
Виділився адміністративно-торговельний центр села. Тут розміщені універмаг «Шипот», павільйон побутового обслуговування, спеціалізовані магазини «Освіта», будматеріалів тощо. Заасфальтовані вулиці, збудовані тротуари. В селі закладено дендропарк з лісовим музеєм, де зібрані різні породи дерев.
Вже не до знахарки і бабки-повитухи за медичною допомогою йдуть порошківці. В селі працює дільнична лікарня на 40 ліжок, обладнана новітнім медичним устаткуванням. Кваліфіковану медичну допомогу населенню подають 3 лікарі, 26 фельдшерів і медичних сестер. Крім лікарні, в Порошковому функціонують пологовий будинок, амбулаторія, зубний кабінет, аптека. Працюють дитячі ясла і дитячий садок.
Ще в першій половині 50-х років зусиллями вчителів та культармійців ліквідовано в селі неписьменність та малописьменність. В 1962 році порошківські діти одержали чудовий подарунок — гарне двоповерхове приміщення середньої школи, в якому є 15 класних кімнат на 750 учнів, просторий актовий зал, кабінети для практичних занять, фотолабораторія. Дітей навчають 48 педагогів. За минулі роки 500 юнаків і дівчат гірського села закінчили середню школу, 85 — середні спеціальні учбові заклади, а 38 — вищі і працюють в різних галузях народного господарства і культури. Серед них — художній керівник Закарпатського Державного заслуженого хору М. М. Кречко. Понад 50 випускників середньої школи продовжують навчання в університетах, інститутах і технікумах країни.
Своє дозвілля населення села проводить в добре обладнаному клубі. Тут працює стаціонарна кіноустановка. Члени сільської первинної організації товариства «Знання» читають лекції в народному університеті культури. В гуртках художньої самодіяльності бере участь 100 аматорів—співаків, танцюристів, музикантів, самодіяльних артистів. Кілька років існує ансамбль «Тур’я», який об’єднує 80 чоловік. Керує ним вчитель Ф. І. Ходанич. В селі є бібліотека, у якій числиться 12 тисяч книг. У фізкультурно-спортивних секціях — понад 120 юнаків і дівчат. До послуг молоді — футбольне поле, кілька спортивних майданчиків. Жителі села постійно передплачують понад 3600 газет і журналів.
Сучасне село Порошкове — одне із зростаючих сіл радянського Закарпаття. 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції його трудівники зустріли з виробничим піднесенням. Йдучи шляхом Великого Жовтня, вони позбулися вікових злиднів і темряви, впевнено крокують у майбутнє.
Я. І. ГУРНИЦЬКИЙ