Післявоєнне налагодження громадського життя Ужгорода
Ще не замовк гуркіт гармат, а комуністична організація, яка вийшла з підпілля, приступила до налагодження громадського життя. Вже 28 жовтня було створено міську управу з представників робітничого класу і прогресивної інтелігенції. На її першому засіданні начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. І. Брежнєв розповів присутнім про визвольну місію Червоної Армії. Він підкреслив, що вона ставить своїм завданням розгромити ворога, допомогти поневоленим народам повернути собі свободу і незалежність.
Міська управа з перших днів вжила заходів для нормалізації життя в місті розгорнула підготовку до виборів Народного комітету. В цей же час антинародні елементи, які діяли за вказівками чеських емігрантських реакційних кіл з Лондона, зробили спробу взяти владу в місті до своїх рук. Проте їх підступні дії були викриті, а самозваний «комітет» розігнано.
12 листопада 1944 року на зборах трудящих міста, що відбулися в кінотеатрі «Уранія» (нині гарнізонний Будинок офіцерів), було обрано Народний комітет з 55 чоловік. До його складу ввійшли: ремісниця Г. Бачо, слюсар О. Бурич, від міського комітету комуністичної організації С. Вайс, робітник А. Голод, художник А. Ерделі, артистка М. Лашкай, професор гімназії С. Штефуровський та інші. Головою Народного комітету було обрано П. Сову, а згодом ним став С. Стасєв. Учасники міських зборів з великим піднесенням одностайно схвалили петицію до уряду СРСР, в якій висловили щиру подяку за визволення і просили «позбавити нас, закарпатських українців, від віковічних мук і страждань, узяти наш народ під свій захист, допомогти нам возз’єднатися з народом Радянської України». Петиція населення Ужгорода була підтримана трудящими інших міст та сіл Закарпатської України.
Після обрання органів народної влади на місцях виникла необхідність в організації центральної влади. За пропозицією комуністів міська управа ще 8 листопада прийняла звернення до міської управи Мукачевого і Народного комітету Хуста, в якому виступила з ініціативою скликати раду представників цих міст для обговорення цього важливого питання. В результаті спільних дій було створено організаційний комітет, який провів відповідну роботу по підготовці з’їзду Народних комітетів краю.
На численних зборах і мітингах, що відбулися в місті, делегатам з’їзду Народних комітетів дано наказ: зважити на волю населення і ухвалити рішення про возз’єднання краю з рідною матір’ю — Радянською Україною. Робітники електростанції у своїй резолюції записали: «Наш наказ нашим делегатам ясний: у нас один шлях до людських прав і щастя — це шлях возз’єднання з Радянською Україною. Цього ми чекаємо від з’їзду». З’їзд Народних комітетів ухвалив рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і обрав Народну Раду, місцем перебуванням якої став Ужгород.
Спираючись на підтримку трудящих, Народний комітет Ужгорода під керівництвом міської партійної організації розгорнув активну діяльність: було розпущено профашистські і антинародні організації, проведено чистку в державних установах, створено народний суд, міську прокуратуру, дружину, націоналізовано підприємства, банки, засоби зв’язку, великі житлові будинки. Багато зусиль довелося докласти, щоб відновити роботу на підприємствах. Адже фашисти, відступаючи на захід, завдали місту величезної шкоди. Із звіриною ненавистю вони все нищили, що не встигли вивезти з собою. Окупанти зірвали три мости, пограбували і знищили технічне обладнання телеграфної, телефонної та залізничної станцій, вивели із ладу насосну станцію і водогін.
Протягом першого місяця після визволення уцілілі підприємства відновили роботу. Обрані заводські і фабричні комітети швидко налагоджували виробництво продукції. На початку 1945 року відновився залізничний рух на лініях Ужгород— Великий Березний та Ужгород — Чоп. Радянські військові частини відремонтували автобуси, і незабаром відновилися регулярні рейси до Мукачевого і Хуста. За два місяці було відремонтовано близько 20 громадських приміщень — міський театр, готель, школи тощо. Під час проведення суботників жителі міста позасипали протитанкові рови, впорядкували вулиці. 220 робітничих родин переселилися в добротні квартири конфіскованих будинків.
Велику допомогу жителям надали військові частини Червоної Армії. Вони побудували через Уж залізничний і автотранспортний мости, відремонтували міську водокачку і проклали тимчасовий водогін для постачання населення лівобережної частини міста водою, встановили телеграфний і телефонний зв’язок Ужгорода з населеними пунктами Закарпатської України.
Однією з складних проблем, що постала перед органами народної влади, було забезпечення населення хлібом та іншими продуктами. Червона Армія допомогла і в цьому. Радянське командування фронту передало жителям міста 250 тонн зерна, багато цукру, консервів, крупи тощо. Сім’ї добровольців Червоної Армії одержали по 100 кг хліба одноразової допомоги.
В листопаді 1944 року відбулися збори вчителів міста, на яких обговорено питання організації навчання в школах. А вже 5 грудня сіло за парти трьох народних, двох горожанських шкіл і однієї гімназії понад 2300 дітей. Вони одержали змогу вчитися рідною мовою. У семінарії було розпочато підготовку вчителів початкових шкіл. На початку 1945 року група вчителів Ужгорода в складі делегації педагогів Закарпаття відвідала Київ, де ознайомилася з радянською системою народної освіти.
Почало налагоджуватися культурне життя. Відновили роботу кінотеатри, на екранах демонструвалися радянські фільми. Вони користувалися успіхом серед глядачів. Визначною культурною подією стали гастролі Державного українського ансамблю пісні і танцю. В травні 1945 року в Ужгороді відбулася перша олімпіада художньої самодіяльності краю, в якій взяло участь понад 1200 чоловік.
З глибокою вдячністю за визволення ужгородці організували допомогу Червоній Армії. На підприємствах виконувалися воєнні замовлення, у госпіталях жінки доглядали поранених воїнів, збирали подарунки для фронтовиків. Учні середніх шкіл виступали з концертами художньої самодіяльності у військових частинах. В кінці січня 1945 року делегація трудящих Ужгорода, очолювана головою Народного комітету С. М. Стасєвим, виїжджала на фронт до воїнів 875-го Ужгородського самохідно-артилерійського полку. Делегація вручила полку бронзовий барельєф із зображенням герба міста і старовинної Ужгородської фортеці та подарунки від трудящих.
Символом вдячності мешканців Ужгорода і краю Червоній Армії та увічнення пам’яті героїв, що полягли в боях за визволення Закарпатської України, було створення меморіального кладовища та спорудження пам’ятника-монумента. Відкриття кладовища відбулося 22 липня 1945 року. Багатотисячні колони трудящих Ужгорода і навколишніх сіл прийшли до пам’ятника загиблим воїнам Червоної Армії. Сюди прибули також командуючий Четвертим Українським фронтом генерал армії А. І. Єременко, начальник Політуправління фронту генерал-майор Л. І. Брежнєв. До підніжжя пам’ятника було покладено вінок від ЦК ВКП(б) і Радянського уряду, вінки і квіти від трудящих Закарпаття.
З нагоди підписання Договору між СРСР і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною 30 червня 1945 року в Ужгороді відбулася грандіозна демонстрація трудящих. Всі промовці, які виступали, від імені всього населення міста і краю висловлювали подяку Радянському уряду за визволення і возз’єднання закарпатської землі з Радянською Україною. У листі на ім’я уряду Української РСР, прийнятому на мітингу, громадяни Ужгорода писали: «Віднині Закарпатська Україна — складова і невід’ємна частина Великої України. Історична несправедливість ліквідована. Ми безмежно раді, що в складі Радянської України ми разом з народами Радянського Союзу впевнено йдемо до сяючих вершин щасливого радісного життя, доможемось нашого економічного і національно-культурного процвітання».
В братній сім’ї радянських народів трудящі Ужгорода відчули справжнє щастя і з великим натхненням приступили до відродження свого міста. В першу річницю визволення від фашизму в Ужгороді вже працювало 13 заводів. Тоді це були переважно невеликі підприємства з незначною кількістю робітників. Засвоїм технічним рівнем вони були ще відсталими, мали напівкустарний характер. Постало питання про корінну реконструкцію в промисловості міста. В цій справі братерську допомогу подали ужгородцям підприємства Радянського Союзу. З Москви надходили екскаватори, автобуси, з Горького — вантажні автомашини, з Ленінграда — електроприлади, з Баку — нафтопродукти. Водночас до Ужгорода прибуло 350 спеціалістів різних кваліфікацій. Все це допомогло переозброїти підприємства і забезпечити їх кадрами, що позитивно позначилось на виробничому процесі. Більше продукції стали виробляти фанерно-меблевий комбінат (колишня фабрика «Мундус»), макаронна фабрика, цегельно-черепичні заводи.
Влітку 1946 року, напередодні першої Ужгородської міської партійної конференції КП(б)У, були введені в дію промкомбінат, швейно-взуттєва фабрика. Партійна конференція поставила перед комуністами завдання розгорнути виховну роботу серед трудящих міста і зосередити їхню енергію на підвищенні продуктивності праці, на прискоренні темпів перебудови промислових підприємств. Поряд з реконструкцією старих фабрик і заводів, технічним оснащенням розгорталося будівництво нових підприємств.
В ході дальшого технічного оснащення підприємства міста спеціалізувалися на випуску окремих видів продукції. Фанерно-меблевий комбінат, наприклад, спеціалізувався в основному на виробництві фанери, гнутих стільців і художніх шаф. Артіль «Перемога» переключилася на виготовлення гарнітурів кухонної мебелі. Це значно удосконалило технологічний процес, знизило собівартість виробів і підвищило їх якість.
У виробниче життя міста дедалі ширше залучалася молодь. В багатьох випадках вона не мала відповідної кваліфікації. Юнаки й дівчата різними формами навчання швидко набували професійних знань, разом з кадровими робітниками трудились на благо Батьківщини. На підприємствах було створено 32 комсомольсько-молодіжні бригади. Вони показували зразки трудового ентузіазму. Силами молоді було споруджено дитячу залізницю, проведено значну роботу по благоустрою міського парку.
На підприємствах міста багато працювало жінок, і міська партійна організація звернула на це серйозну увагу. Серед жінок комуністи проводили повсякденну виховну роботу, залучали їх до активної виробничої і громадської діяльності. На підприємствах було створено 23 жіночі ради, на керівну роботу висунуто 36 робітниць, організовано міський лекторій для жінок. Пройшло небагато часу, і жінки добились добрих наслідків у своїй роботі. Старий член партії Ганна Бачо, ставши головою артілі «Вільна закарпатка», згуртувала дружний колектив, який з місяця в місяць перевиконував виробничі плани. Понад 1260 жінок міських підприємств стали стахановками.
Визначною подією для стародавнього Ужгорода були вибори до міської Ради депутатів трудящих, що відбулися 21 грудня 1947 року. Вперше в історії трудящі вільно могли обирати своїх посланців до державного радянського органу. Вибори проходили дружно, організовано, з великим піднесенням. У них взяло участь 99,96 проц. виборців. Це був справжній тріумф єдності трудящих Ужгорода, вияв їхнього демократизму, глибокого патріотичного почуття.
Спираючись на широкий актив, міська Рада жваво розгортала свою роботу. Члени постійних комісій допомагали налагоджувати міську торгівлю, культурне обслуговування населення. На сесіях міської Ради систематично обговорювались питання роботи окремих підприємств, установ та культурно-освітніх закладів. Накреслювались практичні заходи дальшого розвитку економіки міста та піднесення добробуту трудящих.
Разом з усією країною жителі Ужгорода включилися в соціалістичне змагання за дострокове виконання четвертої, а для них — першої п’ятирічки. Цей патріотичний почин підхопили трудящі всього Закарпаття. На початку 1949 року в Ужгороді вже налічувалось 2500 чоловік, які дали слово виконати п’ятирічку за 4 роки.
На підприємствах міста помітно збільшувався випуск продукції.
Нарощуючи темпи виробничого процесу, ужгородські робітники, наслідуючи почин новаторів Л. Корабельникової і Ф. Кузнецова, дбали, щоб побільше зекономити сировини, допоміжних матеріалів, палива, електроенергії. В 1949 році підприємства за рахунок зекономленої сировини випустили продукції на 1 млн. крб. Особливо бережно витрачали тканини в артілі «Вільна закарпатка», шкіру на взуттєвій фабриці, паливо — на електростанції. Закрійник взуттєвої фабрики Йосип Сех зекономив за рік твердого шкіряного товару 80 кг і м’якого на 120 пар заготовок.
Щоб збільшити випуск продукції, інженерно-технічні працівники ужгородських підприємств за методом московського інженера Ф. Ковальова запроваджували найпередовіші форми організації праці. На фанерно-меблевому комбінаті після переходу на роботу по виробничих операціях продуктивність праці зросла на 10 проц. Кращими новаторами виробництва тут стали І. С. Федорішко, І. І. Проца та інші. За їх ініціативою виявлені великі можливості удосконалити виробничий процес і домогтися виготовлення надпланової продукції. Значно поліпшилась робота на заводі «Перемога». Імена формувальника А. Л. Кертиса, складальників Ф. І. Гулачія, І. І. Федора стали відомі серед робітників міських підприємств. На цегельно-черепичних заводах в боротьбі за підвищення продуктивності праці повчальний приклад показували комуністи-виробничники Ю. М. Маскаль, О. Л. Кіш, П. Й. Ябрик. Внаслідок добре організованого змагання заводи успішно виконували свої плани.
На кінець четвертої п’ятирічки в Ужгороді працювало 49 підприємств. Проти 1946 року вони збільшили випуск валової промислової продукції в 3,7 раза. П’ятирічні завдання трудящі Ужгорода виконали з честю.
Дбаючи про налагодження роботи на підприємствах, міська партійна організація водночас допомагала навколишнім селам у піднесенні сільського господарства. Члени партії виїжджали на села, де брали участь у колективізації, розгортали там політмасову роботу, несли в маси ленінські ідеї. Багато підприємств взяли шефство над колгоспами. Силами колективу електростанції було електрифіковано 7 сіл.
В роки п’ятої п’ятирічки повністю завершилась реконструкція промислових підприємств міста. В результаті цього фанерно-меблевий комбінат в кілька разів збільшив виробництво стільців і шаф. Було побудовано хлібозавод, ремонтно-механічні майстерні, нові цехи на фабриках і заводах. У місті не було жодного підприємства, яке б не поповнилось новими верстатами й обладнанням. Тільки промислові артілі одержали і встановили понад 300 верстатів.
Під час реконструкції підприємств зосереджувалась увага на тому, щоб якомога більше механізувати трудомісткі процеси праці. На Радванському каменедробарному заводі раніше майже весь комплекс робіт виконувався вручну. За п’ятирічку завод одержав понад 25 одиниць високопродуктивного устаткування — електроекскаватори, шарові лопати, конусні дробарки, бульдозери, пересувні електростанції та інше. Внаслідок повної механізації трудомістких процесів виробництва випуск продукції на заводі зріс в 4,3 раза.
Нові підприємства і технічне оснащення старих вимагали висококваліфікованих кадрів. З цією метою у місті було відкрито курси технічного навчання. Кадрові робітники передавали свій виробничий досвід молоді. Багато виробничників підвищували кваліфікацію на споріднених підприємствах в інших містах. Тільки протягом 1954 року в Ленінграді, Москві, Архангельську, Львові навчалося 58 робітників Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Ужгородські машиністи локомотивів після закінчення курсів відбували практику на Уралі і в Грузії.
В свою чергу робітники інших міст приїжджали до Ужгорода запозичати кращий досвід. Взуттєвики московської фабрики «Буревісник», відвідавши закарпатське місто, познайомились з роботою Ужгородської взуттєвої фабрики. Колективи обох фабрик уклали умову на соціалістичне змагання. Москвичі допомогли своїм українським друзям скласти план реконструкції. Пізніше вони надіслали їм спеціальне пристосування до швейних машин, що дало можливість щорічно економити 43 тис. карбованців.
Дружні зв’язки встановилися між колективами фанерно-меблевого комбінату і Усть-Іжорського фанерного комбінату Ленінградської області, між ужгородськими і московськими хлібозаводами та іншими підприємствами. Ця дружба збагачує трудову енергію людей, допомагає їм удосконалювати виробництво і працювати з, перспективою.
У трудових буднях народжувалася ініціатива людей, працювала творча думка, скерована на те, щоб піднести виробництво, домогтися високоякісної продукції, знизити її собівартість. За п’яту п’ятирічку на підприємствах Ужгорода було внесено понад 1400 раціоналізаторських пропозицій.
Багато з них впроваджено у виробництво, і це дало державі економії на 6972 тис. карбованців.
Начальник цеху фанерно-меблевого комбінату М.Ю. Притула вніс 52 раціоналізаторські пропозиції, реалізація яких дала значний економічний ефект. Світлова сигналізація до лінотипу на випадок перегріву нагрівника, запропонована електромеханіком ужгородської друкарні Л. Л. Бутковці, була прийнята для впровадження в поліграфічну промисловість СРСР.
Інтенсивно розвивалась промисловість Ужгорода в роки семирічки. З’явились нові галузі промисловості — приладобудування, машинобудування. Значно розширилося виробництво побутових товарів і харчових продуктів. Стали до ладу 8 нових підприємств: завод «Ужгородприлад», фабрика побутової хімії, авторемонтний, механічний заводи, ремонтно-монтажний комбінат та інші. На діючих підприємствах побудовано 93 цехи і 19 реконструйовано. Проведено реорганізацію артілей, побудовано автовокзал.
До участі у виробничому житті широко залучалися трудящі міста. В кінці 1963 року на громадських засадах створено раду новаторів у складі 45 чол. На 19 підприємствах почали працювати громадські конструкторські бюро. Члени ради і бюро скеровували творчу думку інженерів, техніків і робітників на вдосконалення виробничого процесу. На допомогу новаторам виробництва прийшли також працівники Будинку науково-технічної пропаганди та університету технічного прогресу.
Серед громадських організацій особливо добре зарекомендувала себе міська рада економічного аналізу. Очолив її працівник державного банку інженер-економіст 3. І. Швець. На основі ряду досліджень рада рекомендує підприємствам ті чи інші заходи, які при застосуванні на виробництві дають економічний ефект. За допомогою ради багато підприємств у 1964 році зуміли значно знизити собівартість продукції і своєчасно виконати плани нагромаджень.
У боротьбі за перетворення в життя накреслень семирічного плану (1959— 1965 рр.) виняткову роль відіграли передові робітники міста. Працюючи по-комуністичному, вони вносили вагомий вклад у справу технічного розвитку міста. Зачинателем цього патріотичного руху стала робітниця фанерно-меблевого комбінату Юлія Іванівна Гудак. За високі виробничі показники вона удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Гудак — активний громадський діяч, обиралася членом Пленуму ВЦРПС, депутатом міської і обласної Рад депутатів трудящих.
На багатьох підприємствах міста робітники підхоплювали почин відомої текстильниці Валентини Гаганової, переходили працювати на відсталі ділянки, де показували особистий приклад комуністичного ставлення до праці. На підприємствах виросла ціла армія новаторів виробництва, майстрів «золоті руки». Це високе звання завоювали слюсар механічного заводу Б. Колесников, швея В. Шіфер та інші. На кінець семирічки 260 колективам було присвоєно звання колективів комуністичної праці.
Значних успіхів у семирічці добилися й залізничники. Трудівники Ужгородського вагонного депо за проектом старшого інженера Н. М. Климашевича вперше в Радянському Союзі застосували автоматичне обслуговування компресорних станцій без машиністів за схемою. Економічний ефект одного такого автоконтрольного пункту складав 24 тис. крб. на рік. Восени 1965 року було завершено будівництво ширококолійної залізничної лінії до чехословацького кордону. По ній без перевантаження почали перевозити вантажі до обох країн. Біля радянсько-чехословацького кордону виросла перша в нашій країні об’єднана прикордонна станція Ужгород-2. Її назвали станцією дружби.
В результаті наполегливої роботи колективи підприємств успішно виконали планові завдання семирічки. Випуск взуття за цей час збільшився в 3,6 раза, меблів — в 1,6, маргаринової продукції — в 2,3, м’ясо-молочної — в 2,7 раза.
За роки соціалістичних перетворень у місті виросли здібні організатори виробництва. Серед них директори підприємств — Д. І. Плоскіна, В. Ф. Біланін, І. І. Гомонай, О. М. Гладка, С. Е. Найман, В. К. Чапковський, М. І. Пацкан, B. С. Погорєлов, В. В. Солод, Ю. О. Мамчук, В. Д. Гусєв, А. Ф. Кільметов, C. М. Стасєв, Т. О. Бреннер та інші. Типовим для закарпатців у радянський час є трудовий шлях сина селянина з Мукачівщини І. І. Гомоная. Після закінчення технікуму його висунули на посаду директора взуттєвої фабрики. Працюючи, він одночасно навчався в інституті, успішно закінчив його, одержавши диплом інженера. На роботі Гомонай показав себе здібним організатором, взуттєва фабрика стала одним із кращих підприємств міста. За добру і злагоджену роботу всього колективу підприємства його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Як член міськкому партії і депутат Ужгородської міської Ради він виконує велику громадську роботу. Значний вклад у технічний прогрес підприємств внесли інженери Е. Л. Авер’янова, Г. В. Мельник, О. А. Лютий, Е. О. Гальперт, О. С. Сокол, М. П. Синчук В. М. Чоні та інші.
Як і в попередні роки, ужгородські підприємства допомагали навколишнім селам у розвитку колгоспного виробництва. Ця увага особливо посилилась після березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). У колгоспах Ужгородського і Перечинського районів шефи побудували 25 кормоцехів. Колектив авторемонтного заводу допоміг колгоспу ім. Орджонікідзе обладнати електростанцію потужністю 57 квт та побудувати силову лінію електропередач, а це дало можливість механізувати трудомісткі процеси на фермах. Інженерно-технічні працівники промислових підприємств організовували навчання сільських механізаторських кадрів. Зважаючи на те, що окремим господарствам було не під силу побудувати зрошувальну систему, необхідну для підвищення врожайності, трудящі міста взяли на себе частину іригаційних робіт. Робітники авторемонтного заводу побудували в колгоспі ім. Горького зрошувальну систему для поливу 300 га землі і три насосні станції. Значну допомогу в цій важливій справі подають колгоспам колективи Радванського кар’єроуправління, шляхової ремонтно-будівельної дільниці та інші.
Поряд з відбудовою і дальшим розвитком промисловості, організацією практичної допомоги колгоспам у піднесенні сільського господарства трудящі міста з перших днів встановлення Радянської влади на Закарпатті приділили багато уваги житловому будівництву, впорядкуванню кварталів, вулиць, парків. Протягом 1946—1967 рр. в Ужгороді збудовано 137 тис. кв. метрів житлової площі і споруджено 1700 індивідуальних будинків. Це означає, що в нові квартири переселилося 40 проц. населення міста. Виросли нові вулиці: проспект 40-річчя Жовтня, Одеська, Київська, Набережна, Готвальда та інші.
Забруковано вулиці Мельничну, Руську, Фізкультурну, Шумну, ім. Лесі Українки Водопровідна мережа збільшилася на 59 км. Використано великі кошти на перебудову нової каналізаційної мережі. Повністю реконструйовано майдан Возз’єднання, Ленінградську і Київську набережні, які стали улюбленими місцями відпочинку трудящих.
Ще не замовк гуркіт гармат, а комуністична організація, яка вийшла з підпілля, приступила до налагодження громадського життя. Вже 28 жовтня було створено міську управу з представників робітничого класу і прогресивної інтелігенції. На її першому засіданні начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. І. Брежнєв розповів присутнім про визвольну місію Червоної Армії. Він підкреслив, що вона ставить своїм завданням розгромити ворога, допомогти поневоленим народам повернути собі свободу і незалежність.
Міська управа з перших днів вжила заходів для нормалізації життя в місті розгорнула підготовку до виборів Народного комітету. В цей же час антинародні елементи, які діяли за вказівками чеських емігрантських реакційних кіл з Лондона, зробили спробу взяти владу в місті до своїх рук. Проте їх підступні дії були викриті, а самозваний «комітет» розігнано.
12 листопада 1944 року на зборах трудящих міста, що відбулися в кінотеатрі «Уранія» (нині гарнізонний Будинок офіцерів), було обрано Народний комітет з 55 чоловік. До його складу ввійшли: ремісниця Г. Бачо, слюсар О. Бурич, від міського комітету комуністичної організації С. Вайс, робітник А. Голод, художник А. Ерделі, артистка М. Лашкай, професор гімназії С. Штефуровський та інші. Головою Народного комітету було обрано П. Сову, а згодом ним став С. Стасєв. Учасники міських зборів з великим піднесенням одностайно схвалили петицію до уряду СРСР, в якій висловили щиру подяку за визволення і просили «позбавити нас, закарпатських українців, від віковічних мук і страждань, узяти наш народ під свій захист, допомогти нам возз’єднатися з народом Радянської України». Петиція населення Ужгорода була підтримана трудящими інших міст та сіл Закарпатської України.
Після обрання органів народної влади на місцях виникла необхідність в організації центральної влади. За пропозицією комуністів міська управа ще 8 листопада прийняла звернення до міської управи Мукачевого і Народного комітету Хуста, в якому виступила з ініціативою скликати раду представників цих міст для обговорення цього важливого питання. В результаті спільних дій було створено організаційний комітет, який провів відповідну роботу по підготовці з’їзду Народних комітетів краю.
На численних зборах і мітингах, що відбулися в місті, делегатам з’їзду Народних комітетів дано наказ: зважити на волю населення і ухвалити рішення про возз’єднання краю з рідною матір’ю — Радянською Україною. Робітники електростанції у своїй резолюції записали: «Наш наказ нашим делегатам ясний: у нас один шлях до людських прав і щастя — це шлях возз’єднання з Радянською Україною. Цього ми чекаємо від з’їзду». З’їзд Народних комітетів ухвалив рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і обрав Народну Раду, місцем перебуванням якої став Ужгород.
Спираючись на підтримку трудящих, Народний комітет Ужгорода під керівництвом міської партійної організації розгорнув активну діяльність: було розпущено профашистські і антинародні організації, проведено чистку в державних установах, створено народний суд, міську прокуратуру, дружину, націоналізовано підприємства, банки, засоби зв’язку, великі житлові будинки. Багато зусиль довелося докласти, щоб відновити роботу на підприємствах. Адже фашисти, відступаючи на захід, завдали місту величезної шкоди. Із звіриною ненавистю вони все нищили, що не встигли вивезти з собою. Окупанти зірвали три мости, пограбували і знищили технічне обладнання телеграфної, телефонної та залізничної станцій, вивели із ладу насосну станцію і водогін.
Протягом першого місяця після визволення уцілілі підприємства відновили роботу. Обрані заводські і фабричні комітети швидко налагоджували виробництво продукції. На початку 1945 року відновився залізничний рух на лініях Ужгород— Великий Березний та Ужгород — Чоп. Радянські військові частини відремонтували автобуси, і незабаром відновилися регулярні рейси до Мукачевого і Хуста. За два місяці було відремонтовано близько 20 громадських приміщень — міський театр, готель, школи тощо. Під час проведення суботників жителі міста позасипали протитанкові рови, впорядкували вулиці. 220 робітничих родин переселилися в добротні квартири конфіскованих будинків.
Велику допомогу жителям надали військові частини Червоної Армії. Вони побудували через Уж залізничний і автотранспортний мости, відремонтували міську водокачку і проклали тимчасовий водогін для постачання населення лівобережної частини міста водою, встановили телеграфний і телефонний зв’язок Ужгорода з населеними пунктами Закарпатської України.
Однією з складних проблем, що постала перед органами народної влади, було забезпечення населення хлібом та іншими продуктами. Червона Армія допомогла і в цьому. Радянське командування фронту передало жителям міста 250 тонн зерна, багато цукру, консервів, крупи тощо. Сім’ї добровольців Червоної Армії одержали по 100 кг хліба одноразової допомоги.
В листопаді 1944 року відбулися збори вчителів міста, на яких обговорено питання організації навчання в школах. А вже 5 грудня сіло за парти трьох народних, двох горожанських шкіл і однієї гімназії понад 2300 дітей. Вони одержали змогу вчитися рідною мовою. У семінарії було розпочато підготовку вчителів початкових шкіл. На початку 1945 року група вчителів Ужгорода в складі делегації педагогів Закарпаття відвідала Київ, де ознайомилася з радянською системою народної освіти.
Почало налагоджуватися культурне життя. Відновили роботу кінотеатри, на екранах демонструвалися радянські фільми. Вони користувалися успіхом серед глядачів. Визначною культурною подією стали гастролі Державного українського ансамблю пісні і танцю. В травні 1945 року в Ужгороді відбулася перша олімпіада художньої самодіяльності краю, в якій взяло участь понад 1200 чоловік.
З глибокою вдячністю за визволення ужгородці організували допомогу Червоній Армії. На підприємствах виконувалися воєнні замовлення, у госпіталях жінки доглядали поранених воїнів, збирали подарунки для фронтовиків. Учні середніх шкіл виступали з концертами художньої самодіяльності у військових частинах. В кінці січня 1945 року делегація трудящих Ужгорода, очолювана головою Народного комітету С. М. Стасєвим, виїжджала на фронт до воїнів 875-го Ужгородського самохідно-артилерійського полку. Делегація вручила полку бронзовий барельєф із зображенням герба міста і старовинної Ужгородської фортеці та подарунки від трудящих.
Символом вдячності мешканців Ужгорода і краю Червоній Армії та увічнення пам’яті героїв, що полягли в боях за визволення Закарпатської України, було створення меморіального кладовища та спорудження пам’ятника-монумента. Відкриття кладовища відбулося 22 липня 1945 року. Багатотисячні колони трудящих Ужгорода і навколишніх сіл прийшли до пам’ятника загиблим воїнам Червоної Армії. Сюди прибули також командуючий Четвертим Українським фронтом генерал армії А. І. Єременко, начальник Політуправління фронту генерал-майор Л. І. Брежнєв. До підніжжя пам’ятника було покладено вінок від ЦК ВКП(б) і Радянського уряду, вінки і квіти від трудящих Закарпаття.
З нагоди підписання Договору між СРСР і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною 30 червня 1945 року в Ужгороді відбулася грандіозна демонстрація трудящих. Всі промовці, які виступали, від імені всього населення міста і краю висловлювали подяку Радянському уряду за визволення і возз’єднання закарпатської землі з Радянською Україною. У листі на ім’я уряду Української РСР, прийнятому на мітингу, громадяни Ужгорода писали: «Віднині Закарпатська Україна — складова і невід’ємна частина Великої України. Історична несправедливість ліквідована. Ми безмежно раді, що в складі Радянської України ми разом з народами Радянського Союзу впевнено йдемо до сяючих вершин щасливого радісного життя, доможемось нашого економічного і національно-культурного процвітання».
В братній сім’ї радянських народів трудящі Ужгорода відчули справжнє щастя і з великим натхненням приступили до відродження свого міста. В першу річницю визволення від фашизму в Ужгороді вже працювало 13 заводів. Тоді це були переважно невеликі підприємства з незначною кількістю робітників. Засвоїм технічним рівнем вони були ще відсталими, мали напівкустарний характер. Постало питання про корінну реконструкцію в промисловості міста. В цій справі братерську допомогу подали ужгородцям підприємства Радянського Союзу. З Москви надходили екскаватори, автобуси, з Горького — вантажні автомашини, з Ленінграда — електроприлади, з Баку — нафтопродукти. Водночас до Ужгорода прибуло 350 спеціалістів різних кваліфікацій. Все це допомогло переозброїти підприємства і забезпечити їх кадрами, що позитивно позначилось на виробничому процесі. Більше продукції стали виробляти фанерно-меблевий комбінат (колишня фабрика «Мундус»), макаронна фабрика, цегельно-черепичні заводи.
Влітку 1946 року, напередодні першої Ужгородської міської партійної конференції КП(б)У, були введені в дію промкомбінат, швейно-взуттєва фабрика. Партійна конференція поставила перед комуністами завдання розгорнути виховну роботу серед трудящих міста і зосередити їхню енергію на підвищенні продуктивності праці, на прискоренні темпів перебудови промислових підприємств. Поряд з реконструкцією старих фабрик і заводів, технічним оснащенням розгорталося будівництво нових підприємств.
В ході дальшого технічного оснащення підприємства міста спеціалізувалися на випуску окремих видів продукції. Фанерно-меблевий комбінат, наприклад, спеціалізувався в основному на виробництві фанери, гнутих стільців і художніх шаф. Артіль «Перемога» переключилася на виготовлення гарнітурів кухонної мебелі. Це значно удосконалило технологічний процес, знизило собівартість виробів і підвищило їх якість.
У виробниче життя міста дедалі ширше залучалася молодь. В багатьох випадках вона не мала відповідної кваліфікації. Юнаки й дівчата різними формами навчання швидко набували професійних знань, разом з кадровими робітниками трудились на благо Батьківщини. На підприємствах було створено 32 комсомольсько-молодіжні бригади. Вони показували зразки трудового ентузіазму. Силами молоді було споруджено дитячу залізницю, проведено значну роботу по благоустрою міського парку.
На підприємствах міста багато працювало жінок, і міська партійна організація звернула на це серйозну увагу. Серед жінок комуністи проводили повсякденну виховну роботу, залучали їх до активної виробничої і громадської діяльності. На підприємствах було створено 23 жіночі ради, на керівну роботу висунуто 36 робітниць, організовано міський лекторій для жінок. Пройшло небагато часу, і жінки добились добрих наслідків у своїй роботі. Старий член партії Ганна Бачо, ставши головою артілі «Вільна закарпатка», згуртувала дружний колектив, який з місяця в місяць перевиконував виробничі плани. Понад 1260 жінок міських підприємств стали стахановками.
Визначною подією для стародавнього Ужгорода були вибори до міської Ради депутатів трудящих, що відбулися 21 грудня 1947 року. Вперше в історії трудящі вільно могли обирати своїх посланців до державного радянського органу. Вибори проходили дружно, організовано, з великим піднесенням. У них взяло участь 99,96 проц. виборців. Це був справжній тріумф єдності трудящих Ужгорода, вияв їхнього демократизму, глибокого патріотичного почуття.
Спираючись на широкий актив, міська Рада жваво розгортала свою роботу. Члени постійних комісій допомагали налагоджувати міську торгівлю, культурне обслуговування населення. На сесіях міської Ради систематично обговорювались питання роботи окремих підприємств, установ та культурно-освітніх закладів. Накреслювались практичні заходи дальшого розвитку економіки міста та піднесення добробуту трудящих.
Разом з усією країною жителі Ужгорода включилися в соціалістичне змагання за дострокове виконання четвертої, а для них — першої п’ятирічки. Цей патріотичний почин підхопили трудящі всього Закарпаття. На початку 1949 року в Ужгороді вже налічувалось 2500 чоловік, які дали слово виконати п’ятирічку за 4 роки.
На підприємствах міста помітно збільшувався випуск продукції.
Нарощуючи темпи виробничого процесу, ужгородські робітники, наслідуючи почин новаторів Л. Корабельникової і Ф. Кузнецова, дбали, щоб побільше зекономити сировини, допоміжних матеріалів, палива, електроенергії. В 1949 році підприємства за рахунок зекономленої сировини випустили продукції на 1 млн. крб. Особливо бережно витрачали тканини в артілі «Вільна закарпатка», шкіру на взуттєвій фабриці, паливо — на електростанції. Закрійник взуттєвої фабрики Йосип Сех зекономив за рік твердого шкіряного товару 80 кг і м’якого на 120 пар заготовок.
Щоб збільшити випуск продукції, інженерно-технічні працівники ужгородських підприємств за методом московського інженера Ф. Ковальова запроваджували найпередовіші форми організації праці. На фанерно-меблевому комбінаті після переходу на роботу по виробничих операціях продуктивність праці зросла на 10 проц. Кращими новаторами виробництва тут стали І. С. Федорішко, І. І. Проца та інші. За їх ініціативою виявлені великі можливості удосконалити виробничий процес і домогтися виготовлення надпланової продукції. Значно поліпшилась робота на заводі «Перемога». Імена формувальника А. Л. Кертиса, складальників Ф. І. Гулачія, І. І. Федора стали відомі серед робітників міських підприємств. На цегельно-черепичних заводах в боротьбі за підвищення продуктивності праці повчальний приклад показували комуністи-виробничники Ю. М. Маскаль, О. Л. Кіш, П. Й. Ябрик. Внаслідок добре організованого змагання заводи успішно виконували свої плани.
На кінець четвертої п’ятирічки в Ужгороді працювало 49 підприємств. Проти 1946 року вони збільшили випуск валової промислової продукції в 3,7 раза. П’ятирічні завдання трудящі Ужгорода виконали з честю.
Дбаючи про налагодження роботи на підприємствах, міська партійна організація водночас допомагала навколишнім селам у піднесенні сільського господарства. Члени партії виїжджали на села, де брали участь у колективізації, розгортали там політмасову роботу, несли в маси ленінські ідеї. Багато підприємств взяли шефство над колгоспами. Силами колективу електростанції було електрифіковано 7 сіл.
В роки п’ятої п’ятирічки повністю завершилась реконструкція промислових підприємств міста. В результаті цього фанерно-меблевий комбінат в кілька разів збільшив виробництво стільців і шаф. Було побудовано хлібозавод, ремонтно-механічні майстерні, нові цехи на фабриках і заводах. У місті не було жодного підприємства, яке б не поповнилось новими верстатами й обладнанням. Тільки промислові артілі одержали і встановили понад 300 верстатів.
Під час реконструкції підприємств зосереджувалась увага на тому, щоб якомога більше механізувати трудомісткі процеси праці. На Радванському каменедробарному заводі раніше майже весь комплекс робіт виконувався вручну. За п’ятирічку завод одержав понад 25 одиниць високопродуктивного устаткування — електроекскаватори, шарові лопати, конусні дробарки, бульдозери, пересувні електростанції та інше. Внаслідок повної механізації трудомістких процесів виробництва випуск продукції на заводі зріс в 4,3 раза.
Нові підприємства і технічне оснащення старих вимагали висококваліфікованих кадрів. З цією метою у місті було відкрито курси технічного навчання. Кадрові робітники передавали свій виробничий досвід молоді. Багато виробничників підвищували кваліфікацію на споріднених підприємствах в інших містах. Тільки протягом 1954 року в Ленінграді, Москві, Архангельську, Львові навчалося 58 робітників Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Ужгородські машиністи локомотивів після закінчення курсів відбували практику на Уралі і в Грузії.
В свою чергу робітники інших міст приїжджали до Ужгорода запозичати кращий досвід. Взуттєвики московської фабрики «Буревісник», відвідавши закарпатське місто, познайомились з роботою Ужгородської взуттєвої фабрики. Колективи обох фабрик уклали умову на соціалістичне змагання. Москвичі допомогли своїм українським друзям скласти план реконструкції. Пізніше вони надіслали їм спеціальне пристосування до швейних машин, що дало можливість щорічно економити 43 тис. карбованців.
Дружні зв’язки встановилися між колективами фанерно-меблевого комбінату і Усть-Іжорського фанерного комбінату Ленінградської області, між ужгородськими і московськими хлібозаводами та іншими підприємствами. Ця дружба збагачує трудову енергію людей, допомагає їм удосконалювати виробництво і працювати з, перспективою.
У трудових буднях народжувалася ініціатива людей, працювала творча думка, скерована на те, щоб піднести виробництво, домогтися високоякісної продукції, знизити її собівартість. За п’яту п’ятирічку на підприємствах Ужгорода було внесено понад 1400 раціоналізаторських пропозицій.
Багато з них впроваджено у виробництво, і це дало державі економії на 6972 тис. карбованців.
Начальник цеху фанерно-меблевого комбінату М.Ю. Притула вніс 52 раціоналізаторські пропозиції, реалізація яких дала значний економічний ефект. Світлова сигналізація до лінотипу на випадок перегріву нагрівника, запропонована електромеханіком ужгородської друкарні Л. Л. Бутковці, була прийнята для впровадження в поліграфічну промисловість СРСР.
Інтенсивно розвивалась промисловість Ужгорода в роки семирічки. З’явились нові галузі промисловості — приладобудування, машинобудування. Значно розширилося виробництво побутових товарів і харчових продуктів. Стали до ладу 8 нових підприємств: завод «Ужгородприлад», фабрика побутової хімії, авторемонтний, механічний заводи, ремонтно-монтажний комбінат та інші. На діючих підприємствах побудовано 93 цехи і 19 реконструйовано. Проведено реорганізацію артілей, побудовано автовокзал.
До участі у виробничому житті широко залучалися трудящі міста. В кінці 1963 року на громадських засадах створено раду новаторів у складі 45 чол. На 19 підприємствах почали працювати громадські конструкторські бюро. Члени ради і бюро скеровували творчу думку інженерів, техніків і робітників на вдосконалення виробничого процесу. На допомогу новаторам виробництва прийшли також працівники Будинку науково-технічної пропаганди та університету технічного прогресу.
Серед громадських організацій особливо добре зарекомендувала себе міська рада економічного аналізу. Очолив її працівник державного банку інженер-економіст 3. І. Швець. На основі ряду досліджень рада рекомендує підприємствам ті чи інші заходи, які при застосуванні на виробництві дають економічний ефект. За допомогою ради багато підприємств у 1964 році зуміли значно знизити собівартість продукції і своєчасно виконати плани нагромаджень.
У боротьбі за перетворення в життя накреслень семирічного плану (1959— 1965 рр.) виняткову роль відіграли передові робітники міста. Працюючи по-комуністичному, вони вносили вагомий вклад у справу технічного розвитку міста. Зачинателем цього патріотичного руху стала робітниця фанерно-меблевого комбінату Юлія Іванівна Гудак. За високі виробничі показники вона удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Гудак — активний громадський діяч, обиралася членом Пленуму ВЦРПС, депутатом міської і обласної Рад депутатів трудящих.
На багатьох підприємствах міста робітники підхоплювали почин відомої текстильниці Валентини Гаганової, переходили працювати на відсталі ділянки, де показували особистий приклад комуністичного ставлення до праці. На підприємствах виросла ціла армія новаторів виробництва, майстрів «золоті руки». Це високе звання завоювали слюсар механічного заводу Б. Колесников, швея В. Шіфер та інші. На кінець семирічки 260 колективам було присвоєно звання колективів комуністичної праці.
Значних успіхів у семирічці добилися й залізничники. Трудівники Ужгородського вагонного депо за проектом старшого інженера Н. М. Климашевича вперше в Радянському Союзі застосували автоматичне обслуговування компресорних станцій без машиністів за схемою. Економічний ефект одного такого автоконтрольного пункту складав 24 тис. крб. на рік. Восени 1965 року було завершено будівництво ширококолійної залізничної лінії до чехословацького кордону. По ній без перевантаження почали перевозити вантажі до обох країн. Біля радянсько-чехословацького кордону виросла перша в нашій країні об’єднана прикордонна станція Ужгород-2. Її назвали станцією дружби.
В результаті наполегливої роботи колективи підприємств успішно виконали планові завдання семирічки. Випуск взуття за цей час збільшився в 3,6 раза, меблів — в 1,6, маргаринової продукції — в 2,3, м’ясо-молочної — в 2,7 раза.
За роки соціалістичних перетворень у місті виросли здібні організатори виробництва. Серед них директори підприємств — Д. І. Плоскіна, В. Ф. Біланін, І. І. Гомонай, О. М. Гладка, С. Е. Найман, В. К. Чапковський, М. І. Пацкан, B. С. Погорєлов, В. В. Солод, Ю. О. Мамчук, В. Д. Гусєв, А. Ф. Кільметов, C. М. Стасєв, Т. О. Бреннер та інші. Типовим для закарпатців у радянський час є трудовий шлях сина селянина з Мукачівщини І. І. Гомоная. Після закінчення технікуму його висунули на посаду директора взуттєвої фабрики. Працюючи, він одночасно навчався в інституті, успішно закінчив його, одержавши диплом інженера. На роботі Гомонай показав себе здібним організатором, взуттєва фабрика стала одним із кращих підприємств міста. За добру і злагоджену роботу всього колективу підприємства його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Як член міськкому партії і депутат Ужгородської міської Ради він виконує велику громадську роботу. Значний вклад у технічний прогрес підприємств внесли інженери Е. Л. Авер’янова, Г. В. Мельник, О. А. Лютий, Е. О. Гальперт, О. С. Сокол, М. П. Синчук В. М. Чоні та інші.
Як і в попередні роки, ужгородські підприємства допомагали навколишнім селам у розвитку колгоспного виробництва. Ця увага особливо посилилась після березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). У колгоспах Ужгородського і Перечинського районів шефи побудували 25 кормоцехів. Колектив авторемонтного заводу допоміг колгоспу ім. Орджонікідзе обладнати електростанцію потужністю 57 квт та побудувати силову лінію електропередач, а це дало можливість механізувати трудомісткі процеси на фермах. Інженерно-технічні працівники промислових підприємств організовували навчання сільських механізаторських кадрів. Зважаючи на те, що окремим господарствам було не під силу побудувати зрошувальну систему, необхідну для підвищення врожайності, трудящі міста взяли на себе частину іригаційних робіт. Робітники авторемонтного заводу побудували в колгоспі ім. Горького зрошувальну систему для поливу 300 га землі і три насосні станції. Значну допомогу в цій важливій справі подають колгоспам колективи Радванського кар’єроуправління, шляхової ремонтно-будівельної дільниці та інші.
Поряд з відбудовою і дальшим розвитком промисловості, організацією практичної допомоги колгоспам у піднесенні сільського господарства трудящі міста з перших днів встановлення Радянської влади на Закарпатті приділили багато уваги житловому будівництву, впорядкуванню кварталів, вулиць, парків. Протягом 1946—1967 рр. в Ужгороді збудовано 137 тис. кв. метрів житлової площі і споруджено 1700 індивідуальних будинків. Це означає, що в нові квартири переселилося 40 проц. населення міста. Виросли нові вулиці: проспект 40-річчя Жовтня, Одеська, Київська, Набережна, Готвальда та інші.
Забруковано вулиці Мельничну, Руську, Фізкультурну, Шумну, ім. Лесі Українки Водопровідна мережа збільшилася на 59 км. Використано великі кошти на перебудову нової каналізаційної мережі. Повністю реконструйовано майдан Возз’єднання, Ленінградську і Київську набережні, які стали улюбленими місцями відпочинку трудящих.
Ще не замовк гуркіт гармат, а комуністична організація, яка вийшла з підпілля, приступила до налагодження громадського життя. Вже 28 жовтня було створено міську управу з представників робітничого класу і прогресивної інтелігенції. На її першому засіданні начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. І. Брежнєв розповів присутнім про визвольну місію Червоної Армії. Він підкреслив, що вона ставить своїм завданням розгромити ворога, допомогти поневоленим народам повернути собі свободу і незалежність.
Міська управа з перших днів вжила заходів для нормалізації життя в місті розгорнула підготовку до виборів Народного комітету. В цей же час антинародні елементи, які діяли за вказівками чеських емігрантських реакційних кіл з Лондона, зробили спробу взяти владу в місті до своїх рук. Проте їх підступні дії були викриті, а самозваний «комітет» розігнано.
12 листопада 1944 року на зборах трудящих міста, що відбулися в кінотеатрі «Уранія» (нині гарнізонний Будинок офіцерів), було обрано Народний комітет з 55 чоловік. До його складу ввійшли: ремісниця Г. Бачо, слюсар О. Бурич, від міського комітету комуністичної організації С. Вайс, робітник А. Голод, художник А. Ерделі, артистка М. Лашкай, професор гімназії С. Штефуровський та інші. Головою Народного комітету було обрано П. Сову, а згодом ним став С. Стасєв. Учасники міських зборів з великим піднесенням одностайно схвалили петицію до уряду СРСР, в якій висловили щиру подяку за визволення і просили «позбавити нас, закарпатських українців, від віковічних мук і страждань, узяти наш народ під свій захист, допомогти нам возз’єднатися з народом Радянської України». Петиція населення Ужгорода була підтримана трудящими інших міст та сіл Закарпатської України.
Після обрання органів народної влади на місцях виникла необхідність в організації центральної влади. За пропозицією комуністів міська управа ще 8 листопада прийняла звернення до міської управи Мукачевого і Народного комітету Хуста, в якому виступила з ініціативою скликати раду представників цих міст для обговорення цього важливого питання. В результаті спільних дій було створено організаційний комітет, який провів відповідну роботу по підготовці з’їзду Народних комітетів краю.
На численних зборах і мітингах, що відбулися в місті, делегатам з’їзду Народних комітетів дано наказ: зважити на волю населення і ухвалити рішення про возз’єднання краю з рідною матір’ю — Радянською Україною. Робітники електростанції у своїй резолюції записали: «Наш наказ нашим делегатам ясний: у нас один шлях до людських прав і щастя — це шлях возз’єднання з Радянською Україною. Цього ми чекаємо від з’їзду». З’їзд Народних комітетів ухвалив рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і обрав Народну Раду, місцем перебуванням якої став Ужгород.
Спираючись на підтримку трудящих, Народний комітет Ужгорода під керівництвом міської партійної організації розгорнув активну діяльність: було розпущено профашистські і антинародні організації, проведено чистку в державних установах, створено народний суд, міську прокуратуру, дружину, націоналізовано підприємства, банки, засоби зв’язку, великі житлові будинки. Багато зусиль довелося докласти, щоб відновити роботу на підприємствах. Адже фашисти, відступаючи на захід, завдали місту величезної шкоди. Із звіриною ненавистю вони все нищили, що не встигли вивезти з собою. Окупанти зірвали три мости, пограбували і знищили технічне обладнання телеграфної, телефонної та залізничної станцій, вивели із ладу насосну станцію і водогін.
Протягом першого місяця після визволення уцілілі підприємства відновили роботу. Обрані заводські і фабричні комітети швидко налагоджували виробництво продукції. На початку 1945 року відновився залізничний рух на лініях Ужгород— Великий Березний та Ужгород — Чоп. Радянські військові частини відремонтували автобуси, і незабаром відновилися регулярні рейси до Мукачевого і Хуста. За два місяці було відремонтовано близько 20 громадських приміщень — міський театр, готель, школи тощо. Під час проведення суботників жителі міста позасипали протитанкові рови, впорядкували вулиці. 220 робітничих родин переселилися в добротні квартири конфіскованих будинків.
Велику допомогу жителям надали військові частини Червоної Армії. Вони побудували через Уж залізничний і автотранспортний мости, відремонтували міську водокачку і проклали тимчасовий водогін для постачання населення лівобережної частини міста водою, встановили телеграфний і телефонний зв’язок Ужгорода з населеними пунктами Закарпатської України.
Однією з складних проблем, що постала перед органами народної влади, було забезпечення населення хлібом та іншими продуктами. Червона Армія допомогла і в цьому. Радянське командування фронту передало жителям міста 250 тонн зерна, багато цукру, консервів, крупи тощо. Сім’ї добровольців Червоної Армії одержали по 100 кг хліба одноразової допомоги.
В листопаді 1944 року відбулися збори вчителів міста, на яких обговорено питання організації навчання в школах. А вже 5 грудня сіло за парти трьох народних, двох горожанських шкіл і однієї гімназії понад 2300 дітей. Вони одержали змогу вчитися рідною мовою. У семінарії було розпочато підготовку вчителів початкових шкіл. На початку 1945 року група вчителів Ужгорода в складі делегації педагогів Закарпаття відвідала Київ, де ознайомилася з радянською системою народної освіти.
Почало налагоджуватися культурне життя. Відновили роботу кінотеатри, на екранах демонструвалися радянські фільми. Вони користувалися успіхом серед глядачів. Визначною культурною подією стали гастролі Державного українського ансамблю пісні і танцю. В травні 1945 року в Ужгороді відбулася перша олімпіада художньої самодіяльності краю, в якій взяло участь понад 1200 чоловік.
З глибокою вдячністю за визволення ужгородці організували допомогу Червоній Армії. На підприємствах виконувалися воєнні замовлення, у госпіталях жінки доглядали поранених воїнів, збирали подарунки для фронтовиків. Учні середніх шкіл виступали з концертами художньої самодіяльності у військових частинах. В кінці січня 1945 року делегація трудящих Ужгорода, очолювана головою Народного комітету С. М. Стасєвим, виїжджала на фронт до воїнів 875-го Ужгородського самохідно-артилерійського полку. Делегація вручила полку бронзовий барельєф із зображенням герба міста і старовинної Ужгородської фортеці та подарунки від трудящих.
Символом вдячності мешканців Ужгорода і краю Червоній Армії та увічнення пам’яті героїв, що полягли в боях за визволення Закарпатської України, було створення меморіального кладовища та спорудження пам’ятника-монумента. Відкриття кладовища відбулося 22 липня 1945 року. Багатотисячні колони трудящих Ужгорода і навколишніх сіл прийшли до пам’ятника загиблим воїнам Червоної Армії. Сюди прибули також командуючий Четвертим Українським фронтом генерал армії А. І. Єременко, начальник Політуправління фронту генерал-майор Л. І. Брежнєв. До підніжжя пам’ятника було покладено вінок від ЦК ВКП(б) і Радянського уряду, вінки і квіти від трудящих Закарпаття.
З нагоди підписання Договору між СРСР і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною 30 червня 1945 року в Ужгороді відбулася грандіозна демонстрація трудящих. Всі промовці, які виступали, від імені всього населення міста і краю висловлювали подяку Радянському уряду за визволення і возз’єднання закарпатської землі з Радянською Україною. У листі на ім’я уряду Української РСР, прийнятому на мітингу, громадяни Ужгорода писали: «Віднині Закарпатська Україна — складова і невід’ємна частина Великої України. Історична несправедливість ліквідована. Ми безмежно раді, що в складі Радянської України ми разом з народами Радянського Союзу впевнено йдемо до сяючих вершин щасливого радісного життя, доможемось нашого економічного і національно-культурного процвітання».
В братній сім’ї радянських народів трудящі Ужгорода відчули справжнє щастя і з великим натхненням приступили до відродження свого міста. В першу річницю визволення від фашизму в Ужгороді вже працювало 13 заводів. Тоді це були переважно невеликі підприємства з незначною кількістю робітників. Засвоїм технічним рівнем вони були ще відсталими, мали напівкустарний характер. Постало питання про корінну реконструкцію в промисловості міста. В цій справі братерську допомогу подали ужгородцям підприємства Радянського Союзу. З Москви надходили екскаватори, автобуси, з Горького — вантажні автомашини, з Ленінграда — електроприлади, з Баку — нафтопродукти. Водночас до Ужгорода прибуло 350 спеціалістів різних кваліфікацій. Все це допомогло переозброїти підприємства і забезпечити їх кадрами, що позитивно позначилось на виробничому процесі. Більше продукції стали виробляти фанерно-меблевий комбінат (колишня фабрика «Мундус»), макаронна фабрика, цегельно-черепичні заводи.
Влітку 1946 року, напередодні першої Ужгородської міської партійної конференції КП(б)У, були введені в дію промкомбінат, швейно-взуттєва фабрика. Партійна конференція поставила перед комуністами завдання розгорнути виховну роботу серед трудящих міста і зосередити їхню енергію на підвищенні продуктивності праці, на прискоренні темпів перебудови промислових підприємств. Поряд з реконструкцією старих фабрик і заводів, технічним оснащенням розгорталося будівництво нових підприємств.
В ході дальшого технічного оснащення підприємства міста спеціалізувалися на випуску окремих видів продукції. Фанерно-меблевий комбінат, наприклад, спеціалізувався в основному на виробництві фанери, гнутих стільців і художніх шаф. Артіль «Перемога» переключилася на виготовлення гарнітурів кухонної мебелі. Це значно удосконалило технологічний процес, знизило собівартість виробів і підвищило їх якість.
У виробниче життя міста дедалі ширше залучалася молодь. В багатьох випадках вона не мала відповідної кваліфікації. Юнаки й дівчата різними формами навчання швидко набували професійних знань, разом з кадровими робітниками трудились на благо Батьківщини. На підприємствах було створено 32 комсомольсько-молодіжні бригади. Вони показували зразки трудового ентузіазму. Силами молоді було споруджено дитячу залізницю, проведено значну роботу по благоустрою міського парку.
На підприємствах міста багато працювало жінок, і міська партійна організація звернула на це серйозну увагу. Серед жінок комуністи проводили повсякденну виховну роботу, залучали їх до активної виробничої і громадської діяльності. На підприємствах було створено 23 жіночі ради, на керівну роботу висунуто 36 робітниць, організовано міський лекторій для жінок. Пройшло небагато часу, і жінки добились добрих наслідків у своїй роботі. Старий член партії Ганна Бачо, ставши головою артілі «Вільна закарпатка», згуртувала дружний колектив, який з місяця в місяць перевиконував виробничі плани. Понад 1260 жінок міських підприємств стали стахановками.
Визначною подією для стародавнього Ужгорода були вибори до міської Ради депутатів трудящих, що відбулися 21 грудня 1947 року. Вперше в історії трудящі вільно могли обирати своїх посланців до державного радянського органу. Вибори проходили дружно, організовано, з великим піднесенням. У них взяло участь 99,96 проц. виборців. Це був справжній тріумф єдності трудящих Ужгорода, вияв їхнього демократизму, глибокого патріотичного почуття.
Спираючись на широкий актив, міська Рада жваво розгортала свою роботу. Члени постійних комісій допомагали налагоджувати міську торгівлю, культурне обслуговування населення. На сесіях міської Ради систематично обговорювались питання роботи окремих підприємств, установ та культурно-освітніх закладів. Накреслювались практичні заходи дальшого розвитку економіки міста та піднесення добробуту трудящих.
Разом з усією країною жителі Ужгорода включилися в соціалістичне змагання за дострокове виконання четвертої, а для них — першої п’ятирічки. Цей патріотичний почин підхопили трудящі всього Закарпаття. На початку 1949 року в Ужгороді вже налічувалось 2500 чоловік, які дали слово виконати п’ятирічку за 4 роки.
На підприємствах міста помітно збільшувався випуск продукції.
Нарощуючи темпи виробничого процесу, ужгородські робітники, наслідуючи почин новаторів Л. Корабельникової і Ф. Кузнецова, дбали, щоб побільше зекономити сировини, допоміжних матеріалів, палива, електроенергії. В 1949 році підприємства за рахунок зекономленої сировини випустили продукції на 1 млн. крб. Особливо бережно витрачали тканини в артілі «Вільна закарпатка», шкіру на взуттєвій фабриці, паливо — на електростанції. Закрійник взуттєвої фабрики Йосип Сех зекономив за рік твердого шкіряного товару 80 кг і м’якого на 120 пар заготовок.
Щоб збільшити випуск продукції, інженерно-технічні працівники ужгородських підприємств за методом московського інженера Ф. Ковальова запроваджували найпередовіші форми організації праці. На фанерно-меблевому комбінаті після переходу на роботу по виробничих операціях продуктивність праці зросла на 10 проц. Кращими новаторами виробництва тут стали І. С. Федорішко, І. І. Проца та інші. За їх ініціативою виявлені великі можливості удосконалити виробничий процес і домогтися виготовлення надпланової продукції. Значно поліпшилась робота на заводі «Перемога». Імена формувальника А. Л. Кертиса, складальників Ф. І. Гулачія, І. І. Федора стали відомі серед робітників міських підприємств. На цегельно-черепичних заводах в боротьбі за підвищення продуктивності праці повчальний приклад показували комуністи-виробничники Ю. М. Маскаль, О. Л. Кіш, П. Й. Ябрик. Внаслідок добре організованого змагання заводи успішно виконували свої плани.
На кінець четвертої п’ятирічки в Ужгороді працювало 49 підприємств. Проти 1946 року вони збільшили випуск валової промислової продукції в 3,7 раза. П’ятирічні завдання трудящі Ужгорода виконали з честю.
Дбаючи про налагодження роботи на підприємствах, міська партійна організація водночас допомагала навколишнім селам у піднесенні сільського господарства. Члени партії виїжджали на села, де брали участь у колективізації, розгортали там політмасову роботу, несли в маси ленінські ідеї. Багато підприємств взяли шефство над колгоспами. Силами колективу електростанції було електрифіковано 7 сіл.
В роки п’ятої п’ятирічки повністю завершилась реконструкція промислових підприємств міста. В результаті цього фанерно-меблевий комбінат в кілька разів збільшив виробництво стільців і шаф. Було побудовано хлібозавод, ремонтно-механічні майстерні, нові цехи на фабриках і заводах. У місті не було жодного підприємства, яке б не поповнилось новими верстатами й обладнанням. Тільки промислові артілі одержали і встановили понад 300 верстатів.
Під час реконструкції підприємств зосереджувалась увага на тому, щоб якомога більше механізувати трудомісткі процеси праці. На Радванському каменедробарному заводі раніше майже весь комплекс робіт виконувався вручну. За п’ятирічку завод одержав понад 25 одиниць високопродуктивного устаткування — електроекскаватори, шарові лопати, конусні дробарки, бульдозери, пересувні електростанції та інше. Внаслідок повної механізації трудомістких процесів виробництва випуск продукції на заводі зріс в 4,3 раза.
Нові підприємства і технічне оснащення старих вимагали висококваліфікованих кадрів. З цією метою у місті було відкрито курси технічного навчання. Кадрові робітники передавали свій виробничий досвід молоді. Багато виробничників підвищували кваліфікацію на споріднених підприємствах в інших містах. Тільки протягом 1954 року в Ленінграді, Москві, Архангельську, Львові навчалося 58 робітників Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Ужгородські машиністи локомотивів після закінчення курсів відбували практику на Уралі і в Грузії.
В свою чергу робітники інших міст приїжджали до Ужгорода запозичати кращий досвід. Взуттєвики московської фабрики «Буревісник», відвідавши закарпатське місто, познайомились з роботою Ужгородської взуттєвої фабрики. Колективи обох фабрик уклали умову на соціалістичне змагання. Москвичі допомогли своїм українським друзям скласти план реконструкції. Пізніше вони надіслали їм спеціальне пристосування до швейних машин, що дало можливість щорічно економити 43 тис. карбованців.
Дружні зв’язки встановилися між колективами фанерно-меблевого комбінату і Усть-Іжорського фанерного комбінату Ленінградської області, між ужгородськими і московськими хлібозаводами та іншими підприємствами. Ця дружба збагачує трудову енергію людей, допомагає їм удосконалювати виробництво і працювати з, перспективою.
У трудових буднях народжувалася ініціатива людей, працювала творча думка, скерована на те, щоб піднести виробництво, домогтися високоякісної продукції, знизити її собівартість. За п’яту п’ятирічку на підприємствах Ужгорода було внесено понад 1400 раціоналізаторських пропозицій.
Багато з них впроваджено у виробництво, і це дало державі економії на 6972 тис. карбованців.
Начальник цеху фанерно-меблевого комбінату М.Ю. Притула вніс 52 раціоналізаторські пропозиції, реалізація яких дала значний економічний ефект. Світлова сигналізація до лінотипу на випадок перегріву нагрівника, запропонована електромеханіком ужгородської друкарні Л. Л. Бутковці, була прийнята для впровадження в поліграфічну промисловість СРСР.
Інтенсивно розвивалась промисловість Ужгорода в роки семирічки. З’явились нові галузі промисловості — приладобудування, машинобудування. Значно розширилося виробництво побутових товарів і харчових продуктів. Стали до ладу 8 нових підприємств: завод «Ужгородприлад», фабрика побутової хімії, авторемонтний, механічний заводи, ремонтно-монтажний комбінат та інші. На діючих підприємствах побудовано 93 цехи і 19 реконструйовано. Проведено реорганізацію артілей, побудовано автовокзал.
До участі у виробничому житті широко залучалися трудящі міста. В кінці 1963 року на громадських засадах створено раду новаторів у складі 45 чол. На 19 підприємствах почали працювати громадські конструкторські бюро. Члени ради і бюро скеровували творчу думку інженерів, техніків і робітників на вдосконалення виробничого процесу. На допомогу новаторам виробництва прийшли також працівники Будинку науково-технічної пропаганди та університету технічного прогресу.
Серед громадських організацій особливо добре зарекомендувала себе міська рада економічного аналізу. Очолив її працівник державного банку інженер-економіст 3. І. Швець. На основі ряду досліджень рада рекомендує підприємствам ті чи інші заходи, які при застосуванні на виробництві дають економічний ефект. За допомогою ради багато підприємств у 1964 році зуміли значно знизити собівартість продукції і своєчасно виконати плани нагромаджень.
У боротьбі за перетворення в життя накреслень семирічного плану (1959— 1965 рр.) виняткову роль відіграли передові робітники міста. Працюючи по-комуністичному, вони вносили вагомий вклад у справу технічного розвитку міста. Зачинателем цього патріотичного руху стала робітниця фанерно-меблевого комбінату Юлія Іванівна Гудак. За високі виробничі показники вона удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Гудак — активний громадський діяч, обиралася членом Пленуму ВЦРПС, депутатом міської і обласної Рад депутатів трудящих.
На багатьох підприємствах міста робітники підхоплювали почин відомої текстильниці Валентини Гаганової, переходили працювати на відсталі ділянки, де показували особистий приклад комуністичного ставлення до праці. На підприємствах виросла ціла армія новаторів виробництва, майстрів «золоті руки». Це високе звання завоювали слюсар механічного заводу Б. Колесников, швея В. Шіфер та інші. На кінець семирічки 260 колективам було присвоєно звання колективів комуністичної праці.
Значних успіхів у семирічці добилися й залізничники. Трудівники Ужгородського вагонного депо за проектом старшого інженера Н. М. Климашевича вперше в Радянському Союзі застосували автоматичне обслуговування компресорних станцій без машиністів за схемою. Економічний ефект одного такого автоконтрольного пункту складав 24 тис. крб. на рік. Восени 1965 року було завершено будівництво ширококолійної залізничної лінії до чехословацького кордону. По ній без перевантаження почали перевозити вантажі до обох країн. Біля радянсько-чехословацького кордону виросла перша в нашій країні об’єднана прикордонна станція Ужгород-2. Її назвали станцією дружби.
В результаті наполегливої роботи колективи підприємств успішно виконали планові завдання семирічки. Випуск взуття за цей час збільшився в 3,6 раза, меблів — в 1,6, маргаринової продукції — в 2,3, м’ясо-молочної — в 2,7 раза.
За роки соціалістичних перетворень у місті виросли здібні організатори виробництва. Серед них директори підприємств — Д. І. Плоскіна, В. Ф. Біланін, І. І. Гомонай, О. М. Гладка, С. Е. Найман, В. К. Чапковський, М. І. Пацкан, B. С. Погорєлов, В. В. Солод, Ю. О. Мамчук, В. Д. Гусєв, А. Ф. Кільметов, C. М. Стасєв, Т. О. Бреннер та інші. Типовим для закарпатців у радянський час є трудовий шлях сина селянина з Мукачівщини І. І. Гомоная. Після закінчення технікуму його висунули на посаду директора взуттєвої фабрики. Працюючи, він одночасно навчався в інституті, успішно закінчив його, одержавши диплом інженера. На роботі Гомонай показав себе здібним організатором, взуттєва фабрика стала одним із кращих підприємств міста. За добру і злагоджену роботу всього колективу підприємства його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Як член міськкому партії і депутат Ужгородської міської Ради він виконує велику громадську роботу. Значний вклад у технічний прогрес підприємств внесли інженери Е. Л. Авер’янова, Г. В. Мельник, О. А. Лютий, Е. О. Гальперт, О. С. Сокол, М. П. Синчук В. М. Чоні та інші.
Як і в попередні роки, ужгородські підприємства допомагали навколишнім селам у розвитку колгоспного виробництва. Ця увага особливо посилилась після березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). У колгоспах Ужгородського і Перечинського районів шефи побудували 25 кормоцехів. Колектив авторемонтного заводу допоміг колгоспу ім. Орджонікідзе обладнати електростанцію потужністю 57 квт та побудувати силову лінію електропередач, а це дало можливість механізувати трудомісткі процеси на фермах. Інженерно-технічні працівники промислових підприємств організовували навчання сільських механізаторських кадрів. Зважаючи на те, що окремим господарствам було не під силу побудувати зрошувальну систему, необхідну для підвищення врожайності, трудящі міста взяли на себе частину іригаційних робіт. Робітники авторемонтного заводу побудували в колгоспі ім. Горького зрошувальну систему для поливу 300 га землі і три насосні станції. Значну допомогу в цій важливій справі подають колгоспам колективи Радванського кар’єроуправління, шляхової ремонтно-будівельної дільниці та інші.
Поряд з відбудовою і дальшим розвитком промисловості, організацією практичної допомоги колгоспам у піднесенні сільського господарства трудящі міста з перших днів встановлення Радянської влади на Закарпатті приділили багато уваги житловому будівництву, впорядкуванню кварталів, вулиць, парків. Протягом 1946—1967 рр. в Ужгороді збудовано 137 тис. кв. метрів житлової площі і споруджено 1700 індивідуальних будинків. Це означає, що в нові квартири переселилося 40 проц. населення міста. Виросли нові вулиці: проспект 40-річчя Жовтня, Одеська, Київська, Набережна, Готвальда та інші.
Забруковано вулиці Мельничну, Руську, Фізкультурну, Шумну, ім. Лесі Українки Водопровідна мережа збільшилася на 59 км. Використано великі кошти на перебудову нової каналізаційної мережі. Повністю реконструйовано майдан Возз’єднання, Ленінградську і Київську набережні, які стали улюбленими місцями відпочинку трудящих.
Ще не замовк гуркіт гармат, а комуністична організація, яка вийшла з підпілля, приступила до налагодження громадського життя. Вже 28 жовтня було створено міську управу з представників робітничого класу і прогресивної інтелігенції. На її першому засіданні начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. І. Брежнєв розповів присутнім про визвольну місію Червоної Армії. Він підкреслив, що вона ставить своїм завданням розгромити ворога, допомогти поневоленим народам повернути собі свободу і незалежність.
Міська управа з перших днів вжила заходів для нормалізації життя в місті розгорнула підготовку до виборів Народного комітету. В цей же час антинародні елементи, які діяли за вказівками чеських емігрантських реакційних кіл з Лондона, зробили спробу взяти владу в місті до своїх рук. Проте їх підступні дії були викриті, а самозваний «комітет» розігнано.
12 листопада 1944 року на зборах трудящих міста, що відбулися в кінотеатрі «Уранія» (нині гарнізонний Будинок офіцерів), було обрано Народний комітет з 55 чоловік. До його складу ввійшли: ремісниця Г. Бачо, слюсар О. Бурич, від міського комітету комуністичної організації С. Вайс, робітник А. Голод, художник А. Ерделі, артистка М. Лашкай, професор гімназії С. Штефуровський та інші. Головою Народного комітету було обрано П. Сову, а згодом ним став С. Стасєв. Учасники міських зборів з великим піднесенням одностайно схвалили петицію до уряду СРСР, в якій висловили щиру подяку за визволення і просили «позбавити нас, закарпатських українців, від віковічних мук і страждань, узяти наш народ під свій захист, допомогти нам возз’єднатися з народом Радянської України». Петиція населення Ужгорода була підтримана трудящими інших міст та сіл Закарпатської України.
Після обрання органів народної влади на місцях виникла необхідність в організації центральної влади. За пропозицією комуністів міська управа ще 8 листопада прийняла звернення до міської управи Мукачевого і Народного комітету Хуста, в якому виступила з ініціативою скликати раду представників цих міст для обговорення цього важливого питання. В результаті спільних дій було створено організаційний комітет, який провів відповідну роботу по підготовці з’їзду Народних комітетів краю.
На численних зборах і мітингах, що відбулися в місті, делегатам з’їзду Народних комітетів дано наказ: зважити на волю населення і ухвалити рішення про возз’єднання краю з рідною матір’ю — Радянською Україною. Робітники електростанції у своїй резолюції записали: «Наш наказ нашим делегатам ясний: у нас один шлях до людських прав і щастя — це шлях возз’єднання з Радянською Україною. Цього ми чекаємо від з’їзду». З’їзд Народних комітетів ухвалив рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і обрав Народну Раду, місцем перебуванням якої став Ужгород.
Спираючись на підтримку трудящих, Народний комітет Ужгорода під керівництвом міської партійної організації розгорнув активну діяльність: було розпущено профашистські і антинародні організації, проведено чистку в державних установах, створено народний суд, міську прокуратуру, дружину, націоналізовано підприємства, банки, засоби зв’язку, великі житлові будинки. Багато зусиль довелося докласти, щоб відновити роботу на підприємствах. Адже фашисти, відступаючи на захід, завдали місту величезної шкоди. Із звіриною ненавистю вони все нищили, що не встигли вивезти з собою. Окупанти зірвали три мости, пограбували і знищили технічне обладнання телеграфної, телефонної та залізничної станцій, вивели із ладу насосну станцію і водогін.
Протягом першого місяця після визволення уцілілі підприємства відновили роботу. Обрані заводські і фабричні комітети швидко налагоджували виробництво продукції. На початку 1945 року відновився залізничний рух на лініях Ужгород— Великий Березний та Ужгород — Чоп. Радянські військові частини відремонтували автобуси, і незабаром відновилися регулярні рейси до Мукачевого і Хуста. За два місяці було відремонтовано близько 20 громадських приміщень — міський театр, готель, школи тощо. Під час проведення суботників жителі міста позасипали протитанкові рови, впорядкували вулиці. 220 робітничих родин переселилися в добротні квартири конфіскованих будинків.
Велику допомогу жителям надали військові частини Червоної Армії. Вони побудували через Уж залізничний і автотранспортний мости, відремонтували міську водокачку і проклали тимчасовий водогін для постачання населення лівобережної частини міста водою, встановили телеграфний і телефонний зв’язок Ужгорода з населеними пунктами Закарпатської України.
Однією з складних проблем, що постала перед органами народної влади, було забезпечення населення хлібом та іншими продуктами. Червона Армія допомогла і в цьому. Радянське командування фронту передало жителям міста 250 тонн зерна, багато цукру, консервів, крупи тощо. Сім’ї добровольців Червоної Армії одержали по 100 кг хліба одноразової допомоги.
В листопаді 1944 року відбулися збори вчителів міста, на яких обговорено питання організації навчання в школах. А вже 5 грудня сіло за парти трьох народних, двох горожанських шкіл і однієї гімназії понад 2300 дітей. Вони одержали змогу вчитися рідною мовою. У семінарії було розпочато підготовку вчителів початкових шкіл. На початку 1945 року група вчителів Ужгорода в складі делегації педагогів Закарпаття відвідала Київ, де ознайомилася з радянською системою народної освіти.
Почало налагоджуватися культурне життя. Відновили роботу кінотеатри, на екранах демонструвалися радянські фільми. Вони користувалися успіхом серед глядачів. Визначною культурною подією стали гастролі Державного українського ансамблю пісні і танцю. В травні 1945 року в Ужгороді відбулася перша олімпіада художньої самодіяльності краю, в якій взяло участь понад 1200 чоловік.
З глибокою вдячністю за визволення ужгородці організували допомогу Червоній Армії. На підприємствах виконувалися воєнні замовлення, у госпіталях жінки доглядали поранених воїнів, збирали подарунки для фронтовиків. Учні середніх шкіл виступали з концертами художньої самодіяльності у військових частинах. В кінці січня 1945 року делегація трудящих Ужгорода, очолювана головою Народного комітету С. М. Стасєвим, виїжджала на фронт до воїнів 875-го Ужгородського самохідно-артилерійського полку. Делегація вручила полку бронзовий барельєф із зображенням герба міста і старовинної Ужгородської фортеці та подарунки від трудящих.
Символом вдячності мешканців Ужгорода і краю Червоній Армії та увічнення пам’яті героїв, що полягли в боях за визволення Закарпатської України, було створення меморіального кладовища та спорудження пам’ятника-монумента. Відкриття кладовища відбулося 22 липня 1945 року. Багатотисячні колони трудящих Ужгорода і навколишніх сіл прийшли до пам’ятника загиблим воїнам Червоної Армії. Сюди прибули також командуючий Четвертим Українським фронтом генерал армії А. І. Єременко, начальник Політуправління фронту генерал-майор Л. І. Брежнєв. До підніжжя пам’ятника було покладено вінок від ЦК ВКП(б) і Радянського уряду, вінки і квіти від трудящих Закарпаття.
З нагоди підписання Договору між СРСР і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною 30 червня 1945 року в Ужгороді відбулася грандіозна демонстрація трудящих. Всі промовці, які виступали, від імені всього населення міста і краю висловлювали подяку Радянському уряду за визволення і возз’єднання закарпатської землі з Радянською Україною. У листі на ім’я уряду Української РСР, прийнятому на мітингу, громадяни Ужгорода писали: «Віднині Закарпатська Україна — складова і невід’ємна частина Великої України. Історична несправедливість ліквідована. Ми безмежно раді, що в складі Радянської України ми разом з народами Радянського Союзу впевнено йдемо до сяючих вершин щасливого радісного життя, доможемось нашого економічного і національно-культурного процвітання».
В братній сім’ї радянських народів трудящі Ужгорода відчули справжнє щастя і з великим натхненням приступили до відродження свого міста. В першу річницю визволення від фашизму в Ужгороді вже працювало 13 заводів. Тоді це були переважно невеликі підприємства з незначною кількістю робітників. Засвоїм технічним рівнем вони були ще відсталими, мали напівкустарний характер. Постало питання про корінну реконструкцію в промисловості міста. В цій справі братерську допомогу подали ужгородцям підприємства Радянського Союзу. З Москви надходили екскаватори, автобуси, з Горького — вантажні автомашини, з Ленінграда — електроприлади, з Баку — нафтопродукти. Водночас до Ужгорода прибуло 350 спеціалістів різних кваліфікацій. Все це допомогло переозброїти підприємства і забезпечити їх кадрами, що позитивно позначилось на виробничому процесі. Більше продукції стали виробляти фанерно-меблевий комбінат (колишня фабрика «Мундус»), макаронна фабрика, цегельно-черепичні заводи.
Влітку 1946 року, напередодні першої Ужгородської міської партійної конференції КП(б)У, були введені в дію промкомбінат, швейно-взуттєва фабрика. Партійна конференція поставила перед комуністами завдання розгорнути виховну роботу серед трудящих міста і зосередити їхню енергію на підвищенні продуктивності праці, на прискоренні темпів перебудови промислових підприємств. Поряд з реконструкцією старих фабрик і заводів, технічним оснащенням розгорталося будівництво нових підприємств.
В ході дальшого технічного оснащення підприємства міста спеціалізувалися на випуску окремих видів продукції. Фанерно-меблевий комбінат, наприклад, спеціалізувався в основному на виробництві фанери, гнутих стільців і художніх шаф. Артіль «Перемога» переключилася на виготовлення гарнітурів кухонної мебелі. Це значно удосконалило технологічний процес, знизило собівартість виробів і підвищило їх якість.
У виробниче життя міста дедалі ширше залучалася молодь. В багатьох випадках вона не мала відповідної кваліфікації. Юнаки й дівчата різними формами навчання швидко набували професійних знань, разом з кадровими робітниками трудились на благо Батьківщини. На підприємствах було створено 32 комсомольсько-молодіжні бригади. Вони показували зразки трудового ентузіазму. Силами молоді було споруджено дитячу залізницю, проведено значну роботу по благоустрою міського парку.
На підприємствах міста багато працювало жінок, і міська партійна організація звернула на це серйозну увагу. Серед жінок комуністи проводили повсякденну виховну роботу, залучали їх до активної виробничої і громадської діяльності. На підприємствах було створено 23 жіночі ради, на керівну роботу висунуто 36 робітниць, організовано міський лекторій для жінок. Пройшло небагато часу, і жінки добились добрих наслідків у своїй роботі. Старий член партії Ганна Бачо, ставши головою артілі «Вільна закарпатка», згуртувала дружний колектив, який з місяця в місяць перевиконував виробничі плани. Понад 1260 жінок міських підприємств стали стахановками.
Визначною подією для стародавнього Ужгорода були вибори до міської Ради депутатів трудящих, що відбулися 21 грудня 1947 року. Вперше в історії трудящі вільно могли обирати своїх посланців до державного радянського органу. Вибори проходили дружно, організовано, з великим піднесенням. У них взяло участь 99,96 проц. виборців. Це був справжній тріумф єдності трудящих Ужгорода, вияв їхнього демократизму, глибокого патріотичного почуття.
Спираючись на широкий актив, міська Рада жваво розгортала свою роботу. Члени постійних комісій допомагали налагоджувати міську торгівлю, культурне обслуговування населення. На сесіях міської Ради систематично обговорювались питання роботи окремих підприємств, установ та культурно-освітніх закладів. Накреслювались практичні заходи дальшого розвитку економіки міста та піднесення добробуту трудящих.
Разом з усією країною жителі Ужгорода включилися в соціалістичне змагання за дострокове виконання четвертої, а для них — першої п’ятирічки. Цей патріотичний почин підхопили трудящі всього Закарпаття. На початку 1949 року в Ужгороді вже налічувалось 2500 чоловік, які дали слово виконати п’ятирічку за 4 роки.
На підприємствах міста помітно збільшувався випуск продукції.
Нарощуючи темпи виробничого процесу, ужгородські робітники, наслідуючи почин новаторів Л. Корабельникової і Ф. Кузнецова, дбали, щоб побільше зекономити сировини, допоміжних матеріалів, палива, електроенергії. В 1949 році підприємства за рахунок зекономленої сировини випустили продукції на 1 млн. крб. Особливо бережно витрачали тканини в артілі «Вільна закарпатка», шкіру на взуттєвій фабриці, паливо — на електростанції. Закрійник взуттєвої фабрики Йосип Сех зекономив за рік твердого шкіряного товару 80 кг і м’якого на 120 пар заготовок.
Щоб збільшити випуск продукції, інженерно-технічні працівники ужгородських підприємств за методом московського інженера Ф. Ковальова запроваджували найпередовіші форми організації праці. На фанерно-меблевому комбінаті після переходу на роботу по виробничих операціях продуктивність праці зросла на 10 проц. Кращими новаторами виробництва тут стали І. С. Федорішко, І. І. Проца та інші. За їх ініціативою виявлені великі можливості удосконалити виробничий процес і домогтися виготовлення надпланової продукції. Значно поліпшилась робота на заводі «Перемога». Імена формувальника А. Л. Кертиса, складальників Ф. І. Гулачія, І. І. Федора стали відомі серед робітників міських підприємств. На цегельно-черепичних заводах в боротьбі за підвищення продуктивності праці повчальний приклад показували комуністи-виробничники Ю. М. Маскаль, О. Л. Кіш, П. Й. Ябрик. Внаслідок добре організованого змагання заводи успішно виконували свої плани.
На кінець четвертої п’ятирічки в Ужгороді працювало 49 підприємств. Проти 1946 року вони збільшили випуск валової промислової продукції в 3,7 раза. П’ятирічні завдання трудящі Ужгорода виконали з честю.
Дбаючи про налагодження роботи на підприємствах, міська партійна організація водночас допомагала навколишнім селам у піднесенні сільського господарства. Члени партії виїжджали на села, де брали участь у колективізації, розгортали там політмасову роботу, несли в маси ленінські ідеї. Багато підприємств взяли шефство над колгоспами. Силами колективу електростанції було електрифіковано 7 сіл.
В роки п’ятої п’ятирічки повністю завершилась реконструкція промислових підприємств міста. В результаті цього фанерно-меблевий комбінат в кілька разів збільшив виробництво стільців і шаф. Було побудовано хлібозавод, ремонтно-механічні майстерні, нові цехи на фабриках і заводах. У місті не було жодного підприємства, яке б не поповнилось новими верстатами й обладнанням. Тільки промислові артілі одержали і встановили понад 300 верстатів.
Під час реконструкції підприємств зосереджувалась увага на тому, щоб якомога більше механізувати трудомісткі процеси праці. На Радванському каменедробарному заводі раніше майже весь комплекс робіт виконувався вручну. За п’ятирічку завод одержав понад 25 одиниць високопродуктивного устаткування — електроекскаватори, шарові лопати, конусні дробарки, бульдозери, пересувні електростанції та інше. Внаслідок повної механізації трудомістких процесів виробництва випуск продукції на заводі зріс в 4,3 раза.
Нові підприємства і технічне оснащення старих вимагали висококваліфікованих кадрів. З цією метою у місті було відкрито курси технічного навчання. Кадрові робітники передавали свій виробничий досвід молоді. Багато виробничників підвищували кваліфікацію на споріднених підприємствах в інших містах. Тільки протягом 1954 року в Ленінграді, Москві, Архангельську, Львові навчалося 58 робітників Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Ужгородські машиністи локомотивів після закінчення курсів відбували практику на Уралі і в Грузії.
В свою чергу робітники інших міст приїжджали до Ужгорода запозичати кращий досвід. Взуттєвики московської фабрики «Буревісник», відвідавши закарпатське місто, познайомились з роботою Ужгородської взуттєвої фабрики. Колективи обох фабрик уклали умову на соціалістичне змагання. Москвичі допомогли своїм українським друзям скласти план реконструкції. Пізніше вони надіслали їм спеціальне пристосування до швейних машин, що дало можливість щорічно економити 43 тис. карбованців.
Дружні зв’язки встановилися між колективами фанерно-меблевого комбінату і Усть-Іжорського фанерного комбінату Ленінградської області, між ужгородськими і московськими хлібозаводами та іншими підприємствами. Ця дружба збагачує трудову енергію людей, допомагає їм удосконалювати виробництво і працювати з, перспективою.
У трудових буднях народжувалася ініціатива людей, працювала творча думка, скерована на те, щоб піднести виробництво, домогтися високоякісної продукції, знизити її собівартість. За п’яту п’ятирічку на підприємствах Ужгорода було внесено понад 1400 раціоналізаторських пропозицій.
Багато з них впроваджено у виробництво, і це дало державі економії на 6972 тис. карбованців.
Начальник цеху фанерно-меблевого комбінату М.Ю. Притула вніс 52 раціоналізаторські пропозиції, реалізація яких дала значний економічний ефект. Світлова сигналізація до лінотипу на випадок перегріву нагрівника, запропонована електромеханіком ужгородської друкарні Л. Л. Бутковці, була прийнята для впровадження в поліграфічну промисловість СРСР.
Інтенсивно розвивалась промисловість Ужгорода в роки семирічки. З’явились нові галузі промисловості — приладобудування, машинобудування. Значно розширилося виробництво побутових товарів і харчових продуктів. Стали до ладу 8 нових підприємств: завод «Ужгородприлад», фабрика побутової хімії, авторемонтний, механічний заводи, ремонтно-монтажний комбінат та інші. На діючих підприємствах побудовано 93 цехи і 19 реконструйовано. Проведено реорганізацію артілей, побудовано автовокзал.
До участі у виробничому житті широко залучалися трудящі міста. В кінці 1963 року на громадських засадах створено раду новаторів у складі 45 чол. На 19 підприємствах почали працювати громадські конструкторські бюро. Члени ради і бюро скеровували творчу думку інженерів, техніків і робітників на вдосконалення виробничого процесу. На допомогу новаторам виробництва прийшли також працівники Будинку науково-технічної пропаганди та університету технічного прогресу.
Серед громадських організацій особливо добре зарекомендувала себе міська рада економічного аналізу. Очолив її працівник державного банку інженер-економіст 3. І. Швець. На основі ряду досліджень рада рекомендує підприємствам ті чи інші заходи, які при застосуванні на виробництві дають економічний ефект. За допомогою ради багато підприємств у 1964 році зуміли значно знизити собівартість продукції і своєчасно виконати плани нагромаджень.
У боротьбі за перетворення в життя накреслень семирічного плану (1959— 1965 рр.) виняткову роль відіграли передові робітники міста. Працюючи по-комуністичному, вони вносили вагомий вклад у справу технічного розвитку міста. Зачинателем цього патріотичного руху стала робітниця фанерно-меблевого комбінату Юлія Іванівна Гудак. За високі виробничі показники вона удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Гудак — активний громадський діяч, обиралася членом Пленуму ВЦРПС, депутатом міської і обласної Рад депутатів трудящих.
На багатьох підприємствах міста робітники підхоплювали почин відомої текстильниці Валентини Гаганової, переходили працювати на відсталі ділянки, де показували особистий приклад комуністичного ставлення до праці. На підприємствах виросла ціла армія новаторів виробництва, майстрів «золоті руки». Це високе звання завоювали слюсар механічного заводу Б. Колесников, швея В. Шіфер та інші. На кінець семирічки 260 колективам було присвоєно звання колективів комуністичної праці.
Значних успіхів у семирічці добилися й залізничники. Трудівники Ужгородського вагонного депо за проектом старшого інженера Н. М. Климашевича вперше в Радянському Союзі застосували автоматичне обслуговування компресорних станцій без машиністів за схемою. Економічний ефект одного такого автоконтрольного пункту складав 24 тис. крб. на рік. Восени 1965 року було завершено будівництво ширококолійної залізничної лінії до чехословацького кордону. По ній без перевантаження почали перевозити вантажі до обох країн. Біля радянсько-чехословацького кордону виросла перша в нашій країні об’єднана прикордонна станція Ужгород-2. Її назвали станцією дружби.
В результаті наполегливої роботи колективи підприємств успішно виконали планові завдання семирічки. Випуск взуття за цей час збільшився в 3,6 раза, меблів — в 1,6, маргаринової продукції — в 2,3, м’ясо-молочної — в 2,7 раза.
За роки соціалістичних перетворень у місті виросли здібні організатори виробництва. Серед них директори підприємств — Д. І. Плоскіна, В. Ф. Біланін, І. І. Гомонай, О. М. Гладка, С. Е. Найман, В. К. Чапковський, М. І. Пацкан, B. С. Погорєлов, В. В. Солод, Ю. О. Мамчук, В. Д. Гусєв, А. Ф. Кільметов, C. М. Стасєв, Т. О. Бреннер та інші. Типовим для закарпатців у радянський час є трудовий шлях сина селянина з Мукачівщини І. І. Гомоная. Після закінчення технікуму його висунули на посаду директора взуттєвої фабрики. Працюючи, він одночасно навчався в інституті, успішно закінчив його, одержавши диплом інженера. На роботі Гомонай показав себе здібним організатором, взуттєва фабрика стала одним із кращих підприємств міста. За добру і злагоджену роботу всього колективу підприємства його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Як член міськкому партії і депутат Ужгородської міської Ради він виконує велику громадську роботу. Значний вклад у технічний прогрес підприємств внесли інженери Е. Л. Авер’янова, Г. В. Мельник, О. А. Лютий, Е. О. Гальперт, О. С. Сокол, М. П. Синчук В. М. Чоні та інші.
Як і в попередні роки, ужгородські підприємства допомагали навколишнім селам у розвитку колгоспного виробництва. Ця увага особливо посилилась після березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). У колгоспах Ужгородського і Перечинського районів шефи побудували 25 кормоцехів. Колектив авторемонтного заводу допоміг колгоспу ім. Орджонікідзе обладнати електростанцію потужністю 57 квт та побудувати силову лінію електропередач, а це дало можливість механізувати трудомісткі процеси на фермах. Інженерно-технічні працівники промислових підприємств організовували навчання сільських механізаторських кадрів. Зважаючи на те, що окремим господарствам було не під силу побудувати зрошувальну систему, необхідну для підвищення врожайності, трудящі міста взяли на себе частину іригаційних робіт. Робітники авторемонтного заводу побудували в колгоспі ім. Горького зрошувальну систему для поливу 300 га землі і три насосні станції. Значну допомогу в цій важливій справі подають колгоспам колективи Радванського кар’єроуправління, шляхової ремонтно-будівельної дільниці та інші.
Поряд з відбудовою і дальшим розвитком промисловості, організацією практичної допомоги колгоспам у піднесенні сільського господарства трудящі міста з перших днів встановлення Радянської влади на Закарпатті приділили багато уваги житловому будівництву, впорядкуванню кварталів, вулиць, парків. Протягом 1946—1967 рр. в Ужгороді збудовано 137 тис. кв. метрів житлової площі і споруджено 1700 індивідуальних будинків. Це означає, що в нові квартири переселилося 40 проц. населення міста. Виросли нові вулиці: проспект 40-річчя Жовтня, Одеська, Київська, Набережна, Готвальда та інші.
Забруковано вулиці Мельничну, Руську, Фізкультурну, Шумну, ім. Лесі Українки Водопровідна мережа збільшилася на 59 км. Використано великі кошти на перебудову нової каналізаційної мережі. Повністю реконструйовано майдан Возз’єднання, Ленінградську і Київську набережні, які стали улюбленими місцями відпочинку трудящих.
Ще не замовк гуркіт гармат, а комуністична організація, яка вийшла з підпілля, приступила до налагодження громадського життя. Вже 28 жовтня було створено міську управу з представників робітничого класу і прогресивної інтелігенції. На її першому засіданні начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. І. Брежнєв розповів присутнім про визвольну місію Червоної Армії. Він підкреслив, що вона ставить своїм завданням розгромити ворога, допомогти поневоленим народам повернути собі свободу і незалежність.
Міська управа з перших днів вжила заходів для нормалізації життя в місті розгорнула підготовку до виборів Народного комітету. В цей же час антинародні елементи, які діяли за вказівками чеських емігрантських реакційних кіл з Лондона, зробили спробу взяти владу в місті до своїх рук. Проте їх підступні дії були викриті, а самозваний «комітет» розігнано.
12 листопада 1944 року на зборах трудящих міста, що відбулися в кінотеатрі «Уранія» (нині гарнізонний Будинок офіцерів), було обрано Народний комітет з 55 чоловік. До його складу ввійшли: ремісниця Г. Бачо, слюсар О. Бурич, від міського комітету комуністичної організації С. Вайс, робітник А. Голод, художник А. Ерделі, артистка М. Лашкай, професор гімназії С. Штефуровський та інші. Головою Народного комітету було обрано П. Сову, а згодом ним став С. Стасєв. Учасники міських зборів з великим піднесенням одностайно схвалили петицію до уряду СРСР, в якій висловили щиру подяку за визволення і просили «позбавити нас, закарпатських українців, від віковічних мук і страждань, узяти наш народ під свій захист, допомогти нам возз’єднатися з народом Радянської України». Петиція населення Ужгорода була підтримана трудящими інших міст та сіл Закарпатської України.
Після обрання органів народної влади на місцях виникла необхідність в організації центральної влади. За пропозицією комуністів міська управа ще 8 листопада прийняла звернення до міської управи Мукачевого і Народного комітету Хуста, в якому виступила з ініціативою скликати раду представників цих міст для обговорення цього важливого питання. В результаті спільних дій було створено організаційний комітет, який провів відповідну роботу по підготовці з’їзду Народних комітетів краю.
На численних зборах і мітингах, що відбулися в місті, делегатам з’їзду Народних комітетів дано наказ: зважити на волю населення і ухвалити рішення про возз’єднання краю з рідною матір’ю — Радянською Україною. Робітники електростанції у своїй резолюції записали: «Наш наказ нашим делегатам ясний: у нас один шлях до людських прав і щастя — це шлях возз’єднання з Радянською Україною. Цього ми чекаємо від з’їзду». З’їзд Народних комітетів ухвалив рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і обрав Народну Раду, місцем перебуванням якої став Ужгород.
Спираючись на підтримку трудящих, Народний комітет Ужгорода під керівництвом міської партійної організації розгорнув активну діяльність: було розпущено профашистські і антинародні організації, проведено чистку в державних установах, створено народний суд, міську прокуратуру, дружину, націоналізовано підприємства, банки, засоби зв’язку, великі житлові будинки. Багато зусиль довелося докласти, щоб відновити роботу на підприємствах. Адже фашисти, відступаючи на захід, завдали місту величезної шкоди. Із звіриною ненавистю вони все нищили, що не встигли вивезти з собою. Окупанти зірвали три мости, пограбували і знищили технічне обладнання телеграфної, телефонної та залізничної станцій, вивели із ладу насосну станцію і водогін.
Протягом першого місяця після визволення уцілілі підприємства відновили роботу. Обрані заводські і фабричні комітети швидко налагоджували виробництво продукції. На початку 1945 року відновився залізничний рух на лініях Ужгород— Великий Березний та Ужгород — Чоп. Радянські військові частини відремонтували автобуси, і незабаром відновилися регулярні рейси до Мукачевого і Хуста. За два місяці було відремонтовано близько 20 громадських приміщень — міський театр, готель, школи тощо. Під час проведення суботників жителі міста позасипали протитанкові рови, впорядкували вулиці. 220 робітничих родин переселилися в добротні квартири конфіскованих будинків.
Велику допомогу жителям надали військові частини Червоної Армії. Вони побудували через Уж залізничний і автотранспортний мости, відремонтували міську водокачку і проклали тимчасовий водогін для постачання населення лівобережної частини міста водою, встановили телеграфний і телефонний зв’язок Ужгорода з населеними пунктами Закарпатської України.
Однією з складних проблем, що постала перед органами народної влади, було забезпечення населення хлібом та іншими продуктами. Червона Армія допомогла і в цьому. Радянське командування фронту передало жителям міста 250 тонн зерна, багато цукру, консервів, крупи тощо. Сім’ї добровольців Червоної Армії одержали по 100 кг хліба одноразової допомоги.
В листопаді 1944 року відбулися збори вчителів міста, на яких обговорено питання організації навчання в школах. А вже 5 грудня сіло за парти трьох народних, двох горожанських шкіл і однієї гімназії понад 2300 дітей. Вони одержали змогу вчитися рідною мовою. У семінарії було розпочато підготовку вчителів початкових шкіл. На початку 1945 року група вчителів Ужгорода в складі делегації педагогів Закарпаття відвідала Київ, де ознайомилася з радянською системою народної освіти.
Почало налагоджуватися культурне життя. Відновили роботу кінотеатри, на екранах демонструвалися радянські фільми. Вони користувалися успіхом серед глядачів. Визначною культурною подією стали гастролі Державного українського ансамблю пісні і танцю. В травні 1945 року в Ужгороді відбулася перша олімпіада художньої самодіяльності краю, в якій взяло участь понад 1200 чоловік.
З глибокою вдячністю за визволення ужгородці організували допомогу Червоній Армії. На підприємствах виконувалися воєнні замовлення, у госпіталях жінки доглядали поранених воїнів, збирали подарунки для фронтовиків. Учні середніх шкіл виступали з концертами художньої самодіяльності у військових частинах. В кінці січня 1945 року делегація трудящих Ужгорода, очолювана головою Народного комітету С. М. Стасєвим, виїжджала на фронт до воїнів 875-го Ужгородського самохідно-артилерійського полку. Делегація вручила полку бронзовий барельєф із зображенням герба міста і старовинної Ужгородської фортеці та подарунки від трудящих.
Символом вдячності мешканців Ужгорода і краю Червоній Армії та увічнення пам’яті героїв, що полягли в боях за визволення Закарпатської України, було створення меморіального кладовища та спорудження пам’ятника-монумента. Відкриття кладовища відбулося 22 липня 1945 року. Багатотисячні колони трудящих Ужгорода і навколишніх сіл прийшли до пам’ятника загиблим воїнам Червоної Армії. Сюди прибули також командуючий Четвертим Українським фронтом генерал армії А. І. Єременко, начальник Політуправління фронту генерал-майор Л. І. Брежнєв. До підніжжя пам’ятника було покладено вінок від ЦК ВКП(б) і Радянського уряду, вінки і квіти від трудящих Закарпаття.
З нагоди підписання Договору між СРСР і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною 30 червня 1945 року в Ужгороді відбулася грандіозна демонстрація трудящих. Всі промовці, які виступали, від імені всього населення міста і краю висловлювали подяку Радянському уряду за визволення і возз’єднання закарпатської землі з Радянською Україною. У листі на ім’я уряду Української РСР, прийнятому на мітингу, громадяни Ужгорода писали: «Віднині Закарпатська Україна — складова і невід’ємна частина Великої України. Історична несправедливість ліквідована. Ми безмежно раді, що в складі Радянської України ми разом з народами Радянського Союзу впевнено йдемо до сяючих вершин щасливого радісного життя, доможемось нашого економічного і національно-культурного процвітання».
В братній сім’ї радянських народів трудящі Ужгорода відчули справжнє щастя і з великим натхненням приступили до відродження свого міста. В першу річницю визволення від фашизму в Ужгороді вже працювало 13 заводів. Тоді це були переважно невеликі підприємства з незначною кількістю робітників. Засвоїм технічним рівнем вони були ще відсталими, мали напівкустарний характер. Постало питання про корінну реконструкцію в промисловості міста. В цій справі братерську допомогу подали ужгородцям підприємства Радянського Союзу. З Москви надходили екскаватори, автобуси, з Горького — вантажні автомашини, з Ленінграда — електроприлади, з Баку — нафтопродукти. Водночас до Ужгорода прибуло 350 спеціалістів різних кваліфікацій. Все це допомогло переозброїти підприємства і забезпечити їх кадрами, що позитивно позначилось на виробничому процесі. Більше продукції стали виробляти фанерно-меблевий комбінат (колишня фабрика «Мундус»), макаронна фабрика, цегельно-черепичні заводи.
Влітку 1946 року, напередодні першої Ужгородської міської партійної конференції КП(б)У, були введені в дію промкомбінат, швейно-взуттєва фабрика. Партійна конференція поставила перед комуністами завдання розгорнути виховну роботу серед трудящих міста і зосередити їхню енергію на підвищенні продуктивності праці, на прискоренні темпів перебудови промислових підприємств. Поряд з реконструкцією старих фабрик і заводів, технічним оснащенням розгорталося будівництво нових підприємств.
В ході дальшого технічного оснащення підприємства міста спеціалізувалися на випуску окремих видів продукції. Фанерно-меблевий комбінат, наприклад, спеціалізувався в основному на виробництві фанери, гнутих стільців і художніх шаф. Артіль «Перемога» переключилася на виготовлення гарнітурів кухонної мебелі. Це значно удосконалило технологічний процес, знизило собівартість виробів і підвищило їх якість.
У виробниче життя міста дедалі ширше залучалася молодь. В багатьох випадках вона не мала відповідної кваліфікації. Юнаки й дівчата різними формами навчання швидко набували професійних знань, разом з кадровими робітниками трудились на благо Батьківщини. На підприємствах було створено 32 комсомольсько-молодіжні бригади. Вони показували зразки трудового ентузіазму. Силами молоді було споруджено дитячу залізницю, проведено значну роботу по благоустрою міського парку.
На підприємствах міста багато працювало жінок, і міська партійна організація звернула на це серйозну увагу. Серед жінок комуністи проводили повсякденну виховну роботу, залучали їх до активної виробничої і громадської діяльності. На підприємствах було створено 23 жіночі ради, на керівну роботу висунуто 36 робітниць, організовано міський лекторій для жінок. Пройшло небагато часу, і жінки добились добрих наслідків у своїй роботі. Старий член партії Ганна Бачо, ставши головою артілі «Вільна закарпатка», згуртувала дружний колектив, який з місяця в місяць перевиконував виробничі плани. Понад 1260 жінок міських підприємств стали стахановками.
Визначною подією для стародавнього Ужгорода були вибори до міської Ради депутатів трудящих, що відбулися 21 грудня 1947 року. Вперше в історії трудящі вільно могли обирати своїх посланців до державного радянського органу. Вибори проходили дружно, організовано, з великим піднесенням. У них взяло участь 99,96 проц. виборців. Це був справжній тріумф єдності трудящих Ужгорода, вияв їхнього демократизму, глибокого патріотичного почуття.
Спираючись на широкий актив, міська Рада жваво розгортала свою роботу. Члени постійних комісій допомагали налагоджувати міську торгівлю, культурне обслуговування населення. На сесіях міської Ради систематично обговорювались питання роботи окремих підприємств, установ та культурно-освітніх закладів. Накреслювались практичні заходи дальшого розвитку економіки міста та піднесення добробуту трудящих.
Разом з усією країною жителі Ужгорода включилися в соціалістичне змагання за дострокове виконання четвертої, а для них — першої п’ятирічки. Цей патріотичний почин підхопили трудящі всього Закарпаття. На початку 1949 року в Ужгороді вже налічувалось 2500 чоловік, які дали слово виконати п’ятирічку за 4 роки.
На підприємствах міста помітно збільшувався випуск продукції.
Нарощуючи темпи виробничого процесу, ужгородські робітники, наслідуючи почин новаторів Л. Корабельникової і Ф. Кузнецова, дбали, щоб побільше зекономити сировини, допоміжних матеріалів, палива, електроенергії. В 1949 році підприємства за рахунок зекономленої сировини випустили продукції на 1 млн. крб. Особливо бережно витрачали тканини в артілі «Вільна закарпатка», шкіру на взуттєвій фабриці, паливо — на електростанції. Закрійник взуттєвої фабрики Йосип Сех зекономив за рік твердого шкіряного товару 80 кг і м’якого на 120 пар заготовок.
Щоб збільшити випуск продукції, інженерно-технічні працівники ужгородських підприємств за методом московського інженера Ф. Ковальова запроваджували найпередовіші форми організації праці. На фанерно-меблевому комбінаті після переходу на роботу по виробничих операціях продуктивність праці зросла на 10 проц. Кращими новаторами виробництва тут стали І. С. Федорішко, І. І. Проца та інші. За їх ініціативою виявлені великі можливості удосконалити виробничий процес і домогтися виготовлення надпланової продукції. Значно поліпшилась робота на заводі «Перемога». Імена формувальника А. Л. Кертиса, складальників Ф. І. Гулачія, І. І. Федора стали відомі серед робітників міських підприємств. На цегельно-черепичних заводах в боротьбі за підвищення продуктивності праці повчальний приклад показували комуністи-виробничники Ю. М. Маскаль, О. Л. Кіш, П. Й. Ябрик. Внаслідок добре організованого змагання заводи успішно виконували свої плани.
На кінець четвертої п’ятирічки в Ужгороді працювало 49 підприємств. Проти 1946 року вони збільшили випуск валової промислової продукції в 3,7 раза. П’ятирічні завдання трудящі Ужгорода виконали з честю.
Дбаючи про налагодження роботи на підприємствах, міська партійна організація водночас допомагала навколишнім селам у піднесенні сільського господарства. Члени партії виїжджали на села, де брали участь у колективізації, розгортали там політмасову роботу, несли в маси ленінські ідеї. Багато підприємств взяли шефство над колгоспами. Силами колективу електростанції було електрифіковано 7 сіл.
В роки п’ятої п’ятирічки повністю завершилась реконструкція промислових підприємств міста. В результаті цього фанерно-меблевий комбінат в кілька разів збільшив виробництво стільців і шаф. Було побудовано хлібозавод, ремонтно-механічні майстерні, нові цехи на фабриках і заводах. У місті не було жодного підприємства, яке б не поповнилось новими верстатами й обладнанням. Тільки промислові артілі одержали і встановили понад 300 верстатів.
Під час реконструкції підприємств зосереджувалась увага на тому, щоб якомога більше механізувати трудомісткі процеси праці. На Радванському каменедробарному заводі раніше майже весь комплекс робіт виконувався вручну. За п’ятирічку завод одержав понад 25 одиниць високопродуктивного устаткування — електроекскаватори, шарові лопати, конусні дробарки, бульдозери, пересувні електростанції та інше. Внаслідок повної механізації трудомістких процесів виробництва випуск продукції на заводі зріс в 4,3 раза.
Нові підприємства і технічне оснащення старих вимагали висококваліфікованих кадрів. З цією метою у місті було відкрито курси технічного навчання. Кадрові робітники передавали свій виробничий досвід молоді. Багато виробничників підвищували кваліфікацію на споріднених підприємствах в інших містах. Тільки протягом 1954 року в Ленінграді, Москві, Архангельську, Львові навчалося 58 робітників Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Ужгородські машиністи локомотивів після закінчення курсів відбували практику на Уралі і в Грузії.
В свою чергу робітники інших міст приїжджали до Ужгорода запозичати кращий досвід. Взуттєвики московської фабрики «Буревісник», відвідавши закарпатське місто, познайомились з роботою Ужгородської взуттєвої фабрики. Колективи обох фабрик уклали умову на соціалістичне змагання. Москвичі допомогли своїм українським друзям скласти план реконструкції. Пізніше вони надіслали їм спеціальне пристосування до швейних машин, що дало можливість щорічно економити 43 тис. карбованців.
Дружні зв’язки встановилися між колективами фанерно-меблевого комбінату і Усть-Іжорського фанерного комбінату Ленінградської області, між ужгородськими і московськими хлібозаводами та іншими підприємствами. Ця дружба збагачує трудову енергію людей, допомагає їм удосконалювати виробництво і працювати з, перспективою.
У трудових буднях народжувалася ініціатива людей, працювала творча думка, скерована на те, щоб піднести виробництво, домогтися високоякісної продукції, знизити її собівартість. За п’яту п’ятирічку на підприємствах Ужгорода було внесено понад 1400 раціоналізаторських пропозицій.
Багато з них впроваджено у виробництво, і це дало державі економії на 6972 тис. карбованців.
Начальник цеху фанерно-меблевого комбінату М.Ю. Притула вніс 52 раціоналізаторські пропозиції, реалізація яких дала значний економічний ефект. Світлова сигналізація до лінотипу на випадок перегріву нагрівника, запропонована електромеханіком ужгородської друкарні Л. Л. Бутковці, була прийнята для впровадження в поліграфічну промисловість СРСР.
Інтенсивно розвивалась промисловість Ужгорода в роки семирічки. З’явились нові галузі промисловості — приладобудування, машинобудування. Значно розширилося виробництво побутових товарів і харчових продуктів. Стали до ладу 8 нових підприємств: завод «Ужгородприлад», фабрика побутової хімії, авторемонтний, механічний заводи, ремонтно-монтажний комбінат та інші. На діючих підприємствах побудовано 93 цехи і 19 реконструйовано. Проведено реорганізацію артілей, побудовано автовокзал.
До участі у виробничому житті широко залучалися трудящі міста. В кінці 1963 року на громадських засадах створено раду новаторів у складі 45 чол. На 19 підприємствах почали працювати громадські конструкторські бюро. Члени ради і бюро скеровували творчу думку інженерів, техніків і робітників на вдосконалення виробничого процесу. На допомогу новаторам виробництва прийшли також працівники Будинку науково-технічної пропаганди та університету технічного прогресу.
Серед громадських організацій особливо добре зарекомендувала себе міська рада економічного аналізу. Очолив її працівник державного банку інженер-економіст 3. І. Швець. На основі ряду досліджень рада рекомендує підприємствам ті чи інші заходи, які при застосуванні на виробництві дають економічний ефект. За допомогою ради багато підприємств у 1964 році зуміли значно знизити собівартість продукції і своєчасно виконати плани нагромаджень.
У боротьбі за перетворення в життя накреслень семирічного плану (1959— 1965 рр.) виняткову роль відіграли передові робітники міста. Працюючи по-комуністичному, вони вносили вагомий вклад у справу технічного розвитку міста. Зачинателем цього патріотичного руху стала робітниця фанерно-меблевого комбінату Юлія Іванівна Гудак. За високі виробничі показники вона удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Гудак — активний громадський діяч, обиралася членом Пленуму ВЦРПС, депутатом міської і обласної Рад депутатів трудящих.
На багатьох підприємствах міста робітники підхоплювали почин відомої текстильниці Валентини Гаганової, переходили працювати на відсталі ділянки, де показували особистий приклад комуністичного ставлення до праці. На підприємствах виросла ціла армія новаторів виробництва, майстрів «золоті руки». Це високе звання завоювали слюсар механічного заводу Б. Колесников, швея В. Шіфер та інші. На кінець семирічки 260 колективам було присвоєно звання колективів комуністичної праці.
Значних успіхів у семирічці добилися й залізничники. Трудівники Ужгородського вагонного депо за проектом старшого інженера Н. М. Климашевича вперше в Радянському Союзі застосували автоматичне обслуговування компресорних станцій без машиністів за схемою. Економічний ефект одного такого автоконтрольного пункту складав 24 тис. крб. на рік. Восени 1965 року було завершено будівництво ширококолійної залізничної лінії до чехословацького кордону. По ній без перевантаження почали перевозити вантажі до обох країн. Біля радянсько-чехословацького кордону виросла перша в нашій країні об’єднана прикордонна станція Ужгород-2. Її назвали станцією дружби.
В результаті наполегливої роботи колективи підприємств успішно виконали планові завдання семирічки. Випуск взуття за цей час збільшився в 3,6 раза, меблів — в 1,6, маргаринової продукції — в 2,3, м’ясо-молочної — в 2,7 раза.
За роки соціалістичних перетворень у місті виросли здібні організатори виробництва. Серед них директори підприємств — Д. І. Плоскіна, В. Ф. Біланін, І. І. Гомонай, О. М. Гладка, С. Е. Найман, В. К. Чапковський, М. І. Пацкан, B. С. Погорєлов, В. В. Солод, Ю. О. Мамчук, В. Д. Гусєв, А. Ф. Кільметов, C. М. Стасєв, Т. О. Бреннер та інші. Типовим для закарпатців у радянський час є трудовий шлях сина селянина з Мукачівщини І. І. Гомоная. Після закінчення технікуму його висунули на посаду директора взуттєвої фабрики. Працюючи, він одночасно навчався в інституті, успішно закінчив його, одержавши диплом інженера. На роботі Гомонай показав себе здібним організатором, взуттєва фабрика стала одним із кращих підприємств міста. За добру і злагоджену роботу всього колективу підприємства його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Як член міськкому партії і депутат Ужгородської міської Ради він виконує велику громадську роботу. Значний вклад у технічний прогрес підприємств внесли інженери Е. Л. Авер’янова, Г. В. Мельник, О. А. Лютий, Е. О. Гальперт, О. С. Сокол, М. П. Синчук В. М. Чоні та інші.
Як і в попередні роки, ужгородські підприємства допомагали навколишнім селам у розвитку колгоспного виробництва. Ця увага особливо посилилась після березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). У колгоспах Ужгородського і Перечинського районів шефи побудували 25 кормоцехів. Колектив авторемонтного заводу допоміг колгоспу ім. Орджонікідзе обладнати електростанцію потужністю 57 квт та побудувати силову лінію електропередач, а це дало можливість механізувати трудомісткі процеси на фермах. Інженерно-технічні працівники промислових підприємств організовували навчання сільських механізаторських кадрів. Зважаючи на те, що окремим господарствам було не під силу побудувати зрошувальну систему, необхідну для підвищення врожайності, трудящі міста взяли на себе частину іригаційних робіт. Робітники авторемонтного заводу побудували в колгоспі ім. Горького зрошувальну систему для поливу 300 га землі і три насосні станції. Значну допомогу в цій важливій справі подають колгоспам колективи Радванського кар’єроуправління, шляхової ремонтно-будівельної дільниці та інші.
Поряд з відбудовою і дальшим розвитком промисловості, організацією практичної допомоги колгоспам у піднесенні сільського господарства трудящі міста з перших днів встановлення Радянської влади на Закарпатті приділили багато уваги житловому будівництву, впорядкуванню кварталів, вулиць, парків. Протягом 1946—1967 рр. в Ужгороді збудовано 137 тис. кв. метрів житлової площі і споруджено 1700 індивідуальних будинків. Це означає, що в нові квартири переселилося 40 проц. населення міста. Виросли нові вулиці: проспект 40-річчя Жовтня, Одеська, Київська, Набережна, Готвальда та інші.
Забруковано вулиці Мельничну, Руську, Фізкультурну, Шумну, ім. Лесі Українки Водопровідна мережа збільшилася на 59 км. Використано великі кошти на перебудову нової каналізаційної мережі. Повністю реконструйовано майдан Возз’єднання, Ленінградську і Київську набережні, які стали улюбленими місцями відпочинку трудящих.
Ще не замовк гуркіт гармат, а комуністична організація, яка вийшла з підпілля, приступила до налагодження громадського життя. Вже 28 жовтня було створено міську управу з представників робітничого класу і прогресивної інтелігенції. На її першому засіданні начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. І. Брежнєв розповів присутнім про визвольну місію Червоної Армії. Він підкреслив, що вона ставить своїм завданням розгромити ворога, допомогти поневоленим народам повернути собі свободу і незалежність.
Міська управа з перших днів вжила заходів для нормалізації життя в місті розгорнула підготовку до виборів Народного комітету. В цей же час антинародні елементи, які діяли за вказівками чеських емігрантських реакційних кіл з Лондона, зробили спробу взяти владу в місті до своїх рук. Проте їх підступні дії були викриті, а самозваний «комітет» розігнано.
12 листопада 1944 року на зборах трудящих міста, що відбулися в кінотеатрі «Уранія» (нині гарнізонний Будинок офіцерів), було обрано Народний комітет з 55 чоловік. До його складу ввійшли: ремісниця Г. Бачо, слюсар О. Бурич, від міського комітету комуністичної організації С. Вайс, робітник А. Голод, художник А. Ерделі, артистка М. Лашкай, професор гімназії С. Штефуровський та інші. Головою Народного комітету було обрано П. Сову, а згодом ним став С. Стасєв. Учасники міських зборів з великим піднесенням одностайно схвалили петицію до уряду СРСР, в якій висловили щиру подяку за визволення і просили «позбавити нас, закарпатських українців, від віковічних мук і страждань, узяти наш народ під свій захист, допомогти нам возз’єднатися з народом Радянської України». Петиція населення Ужгорода була підтримана трудящими інших міст та сіл Закарпатської України.
Після обрання органів народної влади на місцях виникла необхідність в організації центральної влади. За пропозицією комуністів міська управа ще 8 листопада прийняла звернення до міської управи Мукачевого і Народного комітету Хуста, в якому виступила з ініціативою скликати раду представників цих міст для обговорення цього важливого питання. В результаті спільних дій було створено організаційний комітет, який провів відповідну роботу по підготовці з’їзду Народних комітетів краю.
На численних зборах і мітингах, що відбулися в місті, делегатам з’їзду Народних комітетів дано наказ: зважити на волю населення і ухвалити рішення про возз’єднання краю з рідною матір’ю — Радянською Україною. Робітники електростанції у своїй резолюції записали: «Наш наказ нашим делегатам ясний: у нас один шлях до людських прав і щастя — це шлях возз’єднання з Радянською Україною. Цього ми чекаємо від з’їзду». З’їзд Народних комітетів ухвалив рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і обрав Народну Раду, місцем перебуванням якої став Ужгород.
Спираючись на підтримку трудящих, Народний комітет Ужгорода під керівництвом міської партійної організації розгорнув активну діяльність: було розпущено профашистські і антинародні організації, проведено чистку в державних установах, створено народний суд, міську прокуратуру, дружину, націоналізовано підприємства, банки, засоби зв’язку, великі житлові будинки. Багато зусиль довелося докласти, щоб відновити роботу на підприємствах. Адже фашисти, відступаючи на захід, завдали місту величезної шкоди. Із звіриною ненавистю вони все нищили, що не встигли вивезти з собою. Окупанти зірвали три мости, пограбували і знищили технічне обладнання телеграфної, телефонної та залізничної станцій, вивели із ладу насосну станцію і водогін.
Протягом першого місяця після визволення уцілілі підприємства відновили роботу. Обрані заводські і фабричні комітети швидко налагоджували виробництво продукції. На початку 1945 року відновився залізничний рух на лініях Ужгород— Великий Березний та Ужгород — Чоп. Радянські військові частини відремонтували автобуси, і незабаром відновилися регулярні рейси до Мукачевого і Хуста. За два місяці було відремонтовано близько 20 громадських приміщень — міський театр, готель, школи тощо. Під час проведення суботників жителі міста позасипали протитанкові рови, впорядкували вулиці. 220 робітничих родин переселилися в добротні квартири конфіскованих будинків.
Велику допомогу жителям надали військові частини Червоної Армії. Вони побудували через Уж залізничний і автотранспортний мости, відремонтували міську водокачку і проклали тимчасовий водогін для постачання населення лівобережної частини міста водою, встановили телеграфний і телефонний зв’язок Ужгорода з населеними пунктами Закарпатської України.
Однією з складних проблем, що постала перед органами народної влади, було забезпечення населення хлібом та іншими продуктами. Червона Армія допомогла і в цьому. Радянське командування фронту передало жителям міста 250 тонн зерна, багато цукру, консервів, крупи тощо. Сім’ї добровольців Червоної Армії одержали по 100 кг хліба одноразової допомоги.
В листопаді 1944 року відбулися збори вчителів міста, на яких обговорено питання організації навчання в школах. А вже 5 грудня сіло за парти трьох народних, двох горожанських шкіл і однієї гімназії понад 2300 дітей. Вони одержали змогу вчитися рідною мовою. У семінарії було розпочато підготовку вчителів початкових шкіл. На початку 1945 року група вчителів Ужгорода в складі делегації педагогів Закарпаття відвідала Київ, де ознайомилася з радянською системою народної освіти.
Почало налагоджуватися культурне життя. Відновили роботу кінотеатри, на екранах демонструвалися радянські фільми. Вони користувалися успіхом серед глядачів. Визначною культурною подією стали гастролі Державного українського ансамблю пісні і танцю. В травні 1945 року в Ужгороді відбулася перша олімпіада художньої самодіяльності краю, в якій взяло участь понад 1200 чоловік.
З глибокою вдячністю за визволення ужгородці організували допомогу Червоній Армії. На підприємствах виконувалися воєнні замовлення, у госпіталях жінки доглядали поранених воїнів, збирали подарунки для фронтовиків. Учні середніх шкіл виступали з концертами художньої самодіяльності у військових частинах. В кінці січня 1945 року делегація трудящих Ужгорода, очолювана головою Народного комітету С. М. Стасєвим, виїжджала на фронт до воїнів 875-го Ужгородського самохідно-артилерійського полку. Делегація вручила полку бронзовий барельєф із зображенням герба міста і старовинної Ужгородської фортеці та подарунки від трудящих.
Символом вдячності мешканців Ужгорода і краю Червоній Армії та увічнення пам’яті героїв, що полягли в боях за визволення Закарпатської України, було створення меморіального кладовища та спорудження пам’ятника-монумента. Відкриття кладовища відбулося 22 липня 1945 року. Багатотисячні колони трудящих Ужгорода і навколишніх сіл прийшли до пам’ятника загиблим воїнам Червоної Армії. Сюди прибули також командуючий Четвертим Українським фронтом генерал армії А. І. Єременко, начальник Політуправління фронту генерал-майор Л. І. Брежнєв. До підніжжя пам’ятника було покладено вінок від ЦК ВКП(б) і Радянського уряду, вінки і квіти від трудящих Закарпаття.
З нагоди підписання Договору між СРСР і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною 30 червня 1945 року в Ужгороді відбулася грандіозна демонстрація трудящих. Всі промовці, які виступали, від імені всього населення міста і краю висловлювали подяку Радянському уряду за визволення і возз’єднання закарпатської землі з Радянською Україною. У листі на ім’я уряду Української РСР, прийнятому на мітингу, громадяни Ужгорода писали: «Віднині Закарпатська Україна — складова і невід’ємна частина Великої України. Історична несправедливість ліквідована. Ми безмежно раді, що в складі Радянської України ми разом з народами Радянського Союзу впевнено йдемо до сяючих вершин щасливого радісного життя, доможемось нашого економічного і національно-культурного процвітання».
В братній сім’ї радянських народів трудящі Ужгорода відчули справжнє щастя і з великим натхненням приступили до відродження свого міста. В першу річницю визволення від фашизму в Ужгороді вже працювало 13 заводів. Тоді це були переважно невеликі підприємства з незначною кількістю робітників. Засвоїм технічним рівнем вони були ще відсталими, мали напівкустарний характер. Постало питання про корінну реконструкцію в промисловості міста. В цій справі братерську допомогу подали ужгородцям підприємства Радянського Союзу. З Москви надходили екскаватори, автобуси, з Горького — вантажні автомашини, з Ленінграда — електроприлади, з Баку — нафтопродукти. Водночас до Ужгорода прибуло 350 спеціалістів різних кваліфікацій. Все це допомогло переозброїти підприємства і забезпечити їх кадрами, що позитивно позначилось на виробничому процесі. Більше продукції стали виробляти фанерно-меблевий комбінат (колишня фабрика «Мундус»), макаронна фабрика, цегельно-черепичні заводи.
Влітку 1946 року, напередодні першої Ужгородської міської партійної конференції КП(б)У, були введені в дію промкомбінат, швейно-взуттєва фабрика. Партійна конференція поставила перед комуністами завдання розгорнути виховну роботу серед трудящих міста і зосередити їхню енергію на підвищенні продуктивності праці, на прискоренні темпів перебудови промислових підприємств. Поряд з реконструкцією старих фабрик і заводів, технічним оснащенням розгорталося будівництво нових підприємств.
В ході дальшого технічного оснащення підприємства міста спеціалізувалися на випуску окремих видів продукції. Фанерно-меблевий комбінат, наприклад, спеціалізувався в основному на виробництві фанери, гнутих стільців і художніх шаф. Артіль «Перемога» переключилася на виготовлення гарнітурів кухонної мебелі. Це значно удосконалило технологічний процес, знизило собівартість виробів і підвищило їх якість.
У виробниче життя міста дедалі ширше залучалася молодь. В багатьох випадках вона не мала відповідної кваліфікації. Юнаки й дівчата різними формами навчання швидко набували професійних знань, разом з кадровими робітниками трудились на благо Батьківщини. На підприємствах було створено 32 комсомольсько-молодіжні бригади. Вони показували зразки трудового ентузіазму. Силами молоді було споруджено дитячу залізницю, проведено значну роботу по благоустрою міського парку.
На підприємствах міста багато працювало жінок, і міська партійна організація звернула на це серйозну увагу. Серед жінок комуністи проводили повсякденну виховну роботу, залучали їх до активної виробничої і громадської діяльності. На підприємствах було створено 23 жіночі ради, на керівну роботу висунуто 36 робітниць, організовано міський лекторій для жінок. Пройшло небагато часу, і жінки добились добрих наслідків у своїй роботі. Старий член партії Ганна Бачо, ставши головою артілі «Вільна закарпатка», згуртувала дружний колектив, який з місяця в місяць перевиконував виробничі плани. Понад 1260 жінок міських підприємств стали стахановками.
Визначною подією для стародавнього Ужгорода були вибори до міської Ради депутатів трудящих, що відбулися 21 грудня 1947 року. Вперше в історії трудящі вільно могли обирати своїх посланців до державного радянського органу. Вибори проходили дружно, організовано, з великим піднесенням. У них взяло участь 99,96 проц. виборців. Це був справжній тріумф єдності трудящих Ужгорода, вияв їхнього демократизму, глибокого патріотичного почуття.
Спираючись на широкий актив, міська Рада жваво розгортала свою роботу. Члени постійних комісій допомагали налагоджувати міську торгівлю, культурне обслуговування населення. На сесіях міської Ради систематично обговорювались питання роботи окремих підприємств, установ та культурно-освітніх закладів. Накреслювались практичні заходи дальшого розвитку економіки міста та піднесення добробуту трудящих.
Разом з усією країною жителі Ужгорода включилися в соціалістичне змагання за дострокове виконання четвертої, а для них — першої п’ятирічки. Цей патріотичний почин підхопили трудящі всього Закарпаття. На початку 1949 року в Ужгороді вже налічувалось 2500 чоловік, які дали слово виконати п’ятирічку за 4 роки.
На підприємствах міста помітно збільшувався випуск продукції.
Нарощуючи темпи виробничого процесу, ужгородські робітники, наслідуючи почин новаторів Л. Корабельникової і Ф. Кузнецова, дбали, щоб побільше зекономити сировини, допоміжних матеріалів, палива, електроенергії. В 1949 році підприємства за рахунок зекономленої сировини випустили продукції на 1 млн. крб. Особливо бережно витрачали тканини в артілі «Вільна закарпатка», шкіру на взуттєвій фабриці, паливо — на електростанції. Закрійник взуттєвої фабрики Йосип Сех зекономив за рік твердого шкіряного товару 80 кг і м’якого на 120 пар заготовок.
Щоб збільшити випуск продукції, інженерно-технічні працівники ужгородських підприємств за методом московського інженера Ф. Ковальова запроваджували найпередовіші форми організації праці. На фанерно-меблевому комбінаті після переходу на роботу по виробничих операціях продуктивність праці зросла на 10 проц. Кращими новаторами виробництва тут стали І. С. Федорішко, І. І. Проца та інші. За їх ініціативою виявлені великі можливості удосконалити виробничий процес і домогтися виготовлення надпланової продукції. Значно поліпшилась робота на заводі «Перемога». Імена формувальника А. Л. Кертиса, складальників Ф. І. Гулачія, І. І. Федора стали відомі серед робітників міських підприємств. На цегельно-черепичних заводах в боротьбі за підвищення продуктивності праці повчальний приклад показували комуністи-виробничники Ю. М. Маскаль, О. Л. Кіш, П. Й. Ябрик. Внаслідок добре організованого змагання заводи успішно виконували свої плани.
На кінець четвертої п’ятирічки в Ужгороді працювало 49 підприємств. Проти 1946 року вони збільшили випуск валової промислової продукції в 3,7 раза. П’ятирічні завдання трудящі Ужгорода виконали з честю.
Дбаючи про налагодження роботи на підприємствах, міська партійна організація водночас допомагала навколишнім селам у піднесенні сільського господарства. Члени партії виїжджали на села, де брали участь у колективізації, розгортали там політмасову роботу, несли в маси ленінські ідеї. Багато підприємств взяли шефство над колгоспами. Силами колективу електростанції було електрифіковано 7 сіл.
В роки п’ятої п’ятирічки повністю завершилась реконструкція промислових підприємств міста. В результаті цього фанерно-меблевий комбінат в кілька разів збільшив виробництво стільців і шаф. Було побудовано хлібозавод, ремонтно-механічні майстерні, нові цехи на фабриках і заводах. У місті не було жодного підприємства, яке б не поповнилось новими верстатами й обладнанням. Тільки промислові артілі одержали і встановили понад 300 верстатів.
Під час реконструкції підприємств зосереджувалась увага на тому, щоб якомога більше механізувати трудомісткі процеси праці. На Радванському каменедробарному заводі раніше майже весь комплекс робіт виконувався вручну. За п’ятирічку завод одержав понад 25 одиниць високопродуктивного устаткування — електроекскаватори, шарові лопати, конусні дробарки, бульдозери, пересувні електростанції та інше. Внаслідок повної механізації трудомістких процесів виробництва випуск продукції на заводі зріс в 4,3 раза.
Нові підприємства і технічне оснащення старих вимагали висококваліфікованих кадрів. З цією метою у місті було відкрито курси технічного навчання. Кадрові робітники передавали свій виробничий досвід молоді. Багато виробничників підвищували кваліфікацію на споріднених підприємствах в інших містах. Тільки протягом 1954 року в Ленінграді, Москві, Архангельську, Львові навчалося 58 робітників Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Ужгородські машиністи локомотивів після закінчення курсів відбували практику на Уралі і в Грузії.
В свою чергу робітники інших міст приїжджали до Ужгорода запозичати кращий досвід. Взуттєвики московської фабрики «Буревісник», відвідавши закарпатське місто, познайомились з роботою Ужгородської взуттєвої фабрики. Колективи обох фабрик уклали умову на соціалістичне змагання. Москвичі допомогли своїм українським друзям скласти план реконструкції. Пізніше вони надіслали їм спеціальне пристосування до швейних машин, що дало можливість щорічно економити 43 тис. карбованців.
Дружні зв’язки встановилися між колективами фанерно-меблевого комбінату і Усть-Іжорського фанерного комбінату Ленінградської області, між ужгородськими і московськими хлібозаводами та іншими підприємствами. Ця дружба збагачує трудову енергію людей, допомагає їм удосконалювати виробництво і працювати з, перспективою.
У трудових буднях народжувалася ініціатива людей, працювала творча думка, скерована на те, щоб піднести виробництво, домогтися високоякісної продукції, знизити її собівартість. За п’яту п’ятирічку на підприємствах Ужгорода було внесено понад 1400 раціоналізаторських пропозицій.
Багато з них впроваджено у виробництво, і це дало державі економії на 6972 тис. карбованців.
Начальник цеху фанерно-меблевого комбінату М.Ю. Притула вніс 52 раціоналізаторські пропозиції, реалізація яких дала значний економічний ефект. Світлова сигналізація до лінотипу на випадок перегріву нагрівника, запропонована електромеханіком ужгородської друкарні Л. Л. Бутковці, була прийнята для впровадження в поліграфічну промисловість СРСР.
Інтенсивно розвивалась промисловість Ужгорода в роки семирічки. З’явились нові галузі промисловості — приладобудування, машинобудування. Значно розширилося виробництво побутових товарів і харчових продуктів. Стали до ладу 8 нових підприємств: завод «Ужгородприлад», фабрика побутової хімії, авторемонтний, механічний заводи, ремонтно-монтажний комбінат та інші. На діючих підприємствах побудовано 93 цехи і 19 реконструйовано. Проведено реорганізацію артілей, побудовано автовокзал.
До участі у виробничому житті широко залучалися трудящі міста. В кінці 1963 року на громадських засадах створено раду новаторів у складі 45 чол. На 19 підприємствах почали працювати громадські конструкторські бюро. Члени ради і бюро скеровували творчу думку інженерів, техніків і робітників на вдосконалення виробничого процесу. На допомогу новаторам виробництва прийшли також працівники Будинку науково-технічної пропаганди та університету технічного прогресу.
Серед громадських організацій особливо добре зарекомендувала себе міська рада економічного аналізу. Очолив її працівник державного банку інженер-економіст 3. І. Швець. На основі ряду досліджень рада рекомендує підприємствам ті чи інші заходи, які при застосуванні на виробництві дають економічний ефект. За допомогою ради багато підприємств у 1964 році зуміли значно знизити собівартість продукції і своєчасно виконати плани нагромаджень.
У боротьбі за перетворення в життя накреслень семирічного плану (1959— 1965 рр.) виняткову роль відіграли передові робітники міста. Працюючи по-комуністичному, вони вносили вагомий вклад у справу технічного розвитку міста. Зачинателем цього патріотичного руху стала робітниця фанерно-меблевого комбінату Юлія Іванівна Гудак. За високі виробничі показники вона удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Гудак — активний громадський діяч, обиралася членом Пленуму ВЦРПС, депутатом міської і обласної Рад депутатів трудящих.
На багатьох підприємствах міста робітники підхоплювали почин відомої текстильниці Валентини Гаганової, переходили працювати на відсталі ділянки, де показували особистий приклад комуністичного ставлення до праці. На підприємствах виросла ціла армія новаторів виробництва, майстрів «золоті руки». Це високе звання завоювали слюсар механічного заводу Б. Колесников, швея В. Шіфер та інші. На кінець семирічки 260 колективам було присвоєно звання колективів комуністичної праці.
Значних успіхів у семирічці добилися й залізничники. Трудівники Ужгородського вагонного депо за проектом старшого інженера Н. М. Климашевича вперше в Радянському Союзі застосували автоматичне обслуговування компресорних станцій без машиністів за схемою. Економічний ефект одного такого автоконтрольного пункту складав 24 тис. крб. на рік. Восени 1965 року було завершено будівництво ширококолійної залізничної лінії до чехословацького кордону. По ній без перевантаження почали перевозити вантажі до обох країн. Біля радянсько-чехословацького кордону виросла перша в нашій країні об’єднана прикордонна станція Ужгород-2. Її назвали станцією дружби.
В результаті наполегливої роботи колективи підприємств успішно виконали планові завдання семирічки. Випуск взуття за цей час збільшився в 3,6 раза, меблів — в 1,6, маргаринової продукції — в 2,3, м’ясо-молочної — в 2,7 раза.
За роки соціалістичних перетворень у місті виросли здібні організатори виробництва. Серед них директори підприємств — Д. І. Плоскіна, В. Ф. Біланін, І. І. Гомонай, О. М. Гладка, С. Е. Найман, В. К. Чапковський, М. І. Пацкан, B. С. Погорєлов, В. В. Солод, Ю. О. Мамчук, В. Д. Гусєв, А. Ф. Кільметов, C. М. Стасєв, Т. О. Бреннер та інші. Типовим для закарпатців у радянський час є трудовий шлях сина селянина з Мукачівщини І. І. Гомоная. Після закінчення технікуму його висунули на посаду директора взуттєвої фабрики. Працюючи, він одночасно навчався в інституті, успішно закінчив його, одержавши диплом інженера. На роботі Гомонай показав себе здібним організатором, взуттєва фабрика стала одним із кращих підприємств міста. За добру і злагоджену роботу всього колективу підприємства його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Як член міськкому партії і депутат Ужгородської міської Ради він виконує велику громадську роботу. Значний вклад у технічний прогрес підприємств внесли інженери Е. Л. Авер’янова, Г. В. Мельник, О. А. Лютий, Е. О. Гальперт, О. С. Сокол, М. П. Синчук В. М. Чоні та інші.
Як і в попередні роки, ужгородські підприємства допомагали навколишнім селам у розвитку колгоспного виробництва. Ця увага особливо посилилась після березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). У колгоспах Ужгородського і Перечинського районів шефи побудували 25 кормоцехів. Колектив авторемонтного заводу допоміг колгоспу ім. Орджонікідзе обладнати електростанцію потужністю 57 квт та побудувати силову лінію електропередач, а це дало можливість механізувати трудомісткі процеси на фермах. Інженерно-технічні працівники промислових підприємств організовували навчання сільських механізаторських кадрів. Зважаючи на те, що окремим господарствам було не під силу побудувати зрошувальну систему, необхідну для підвищення врожайності, трудящі міста взяли на себе частину іригаційних робіт. Робітники авторемонтного заводу побудували в колгоспі ім. Горького зрошувальну систему для поливу 300 га землі і три насосні станції. Значну допомогу в цій важливій справі подають колгоспам колективи Радванського кар’єроуправління, шляхової ремонтно-будівельної дільниці та інші.
Поряд з відбудовою і дальшим розвитком промисловості, організацією практичної допомоги колгоспам у піднесенні сільського господарства трудящі міста з перших днів встановлення Радянської влади на Закарпатті приділили багато уваги житловому будівництву, впорядкуванню кварталів, вулиць, парків. Протягом 1946—1967 рр. в Ужгороді збудовано 137 тис. кв. метрів житлової площі і споруджено 1700 індивідуальних будинків. Це означає, що в нові квартири переселилося 40 проц. населення міста. Виросли нові вулиці: проспект 40-річчя Жовтня, Одеська, Київська, Набережна, Готвальда та інші.
Забруковано вулиці Мельничну, Руську, Фізкультурну, Шумну, ім. Лесі Українки Водопровідна мережа збільшилася на 59 км. Використано великі кошти на перебудову нової каналізаційної мережі. Повністю реконструйовано майдан Возз’єднання, Ленінградську і Київську набережні, які стали улюбленими місцями відпочинку трудящих.
Ще не замовк гуркіт гармат, а комуністична організація, яка вийшла з підпілля, приступила до налагодження громадського життя. Вже 28 жовтня було створено міську управу з представників робітничого класу і прогресивної інтелігенції. На її першому засіданні начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. І. Брежнєв розповів присутнім про визвольну місію Червоної Армії. Він підкреслив, що вона ставить своїм завданням розгромити ворога, допомогти поневоленим народам повернути собі свободу і незалежність.
Міська управа з перших днів вжила заходів для нормалізації життя в місті розгорнула підготовку до виборів Народного комітету. В цей же час антинародні елементи, які діяли за вказівками чеських емігрантських реакційних кіл з Лондона, зробили спробу взяти владу в місті до своїх рук. Проте їх підступні дії були викриті, а самозваний «комітет» розігнано.
12 листопада 1944 року на зборах трудящих міста, що відбулися в кінотеатрі «Уранія» (нині гарнізонний Будинок офіцерів), було обрано Народний комітет з 55 чоловік. До його складу ввійшли: ремісниця Г. Бачо, слюсар О. Бурич, від міського комітету комуністичної організації С. Вайс, робітник А. Голод, художник А. Ерделі, артистка М. Лашкай, професор гімназії С. Штефуровський та інші. Головою Народного комітету було обрано П. Сову, а згодом ним став С. Стасєв. Учасники міських зборів з великим піднесенням одностайно схвалили петицію до уряду СРСР, в якій висловили щиру подяку за визволення і просили «позбавити нас, закарпатських українців, від віковічних мук і страждань, узяти наш народ під свій захист, допомогти нам возз’єднатися з народом Радянської України». Петиція населення Ужгорода була підтримана трудящими інших міст та сіл Закарпатської України.
Після обрання органів народної влади на місцях виникла необхідність в організації центральної влади. За пропозицією комуністів міська управа ще 8 листопада прийняла звернення до міської управи Мукачевого і Народного комітету Хуста, в якому виступила з ініціативою скликати раду представників цих міст для обговорення цього важливого питання. В результаті спільних дій було створено організаційний комітет, який провів відповідну роботу по підготовці з’їзду Народних комітетів краю.
На численних зборах і мітингах, що відбулися в місті, делегатам з’їзду Народних комітетів дано наказ: зважити на волю населення і ухвалити рішення про возз’єднання краю з рідною матір’ю — Радянською Україною. Робітники електростанції у своїй резолюції записали: «Наш наказ нашим делегатам ясний: у нас один шлях до людських прав і щастя — це шлях возз’єднання з Радянською Україною. Цього ми чекаємо від з’їзду». З’їзд Народних комітетів ухвалив рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і обрав Народну Раду, місцем перебуванням якої став Ужгород.
Спираючись на підтримку трудящих, Народний комітет Ужгорода під керівництвом міської партійної організації розгорнув активну діяльність: було розпущено профашистські і антинародні організації, проведено чистку в державних установах, створено народний суд, міську прокуратуру, дружину, націоналізовано підприємства, банки, засоби зв’язку, великі житлові будинки. Багато зусиль довелося докласти, щоб відновити роботу на підприємствах. Адже фашисти, відступаючи на захід, завдали місту величезної шкоди. Із звіриною ненавистю вони все нищили, що не встигли вивезти з собою. Окупанти зірвали три мости, пограбували і знищили технічне обладнання телеграфної, телефонної та залізничної станцій, вивели із ладу насосну станцію і водогін.
Протягом першого місяця після визволення уцілілі підприємства відновили роботу. Обрані заводські і фабричні комітети швидко налагоджували виробництво продукції. На початку 1945 року відновився залізничний рух на лініях Ужгород— Великий Березний та Ужгород — Чоп. Радянські військові частини відремонтували автобуси, і незабаром відновилися регулярні рейси до Мукачевого і Хуста. За два місяці було відремонтовано близько 20 громадських приміщень — міський театр, готель, школи тощо. Під час проведення суботників жителі міста позасипали протитанкові рови, впорядкували вулиці. 220 робітничих родин переселилися в добротні квартири конфіскованих будинків.
Велику допомогу жителям надали військові частини Червоної Армії. Вони побудували через Уж залізничний і автотранспортний мости, відремонтували міську водокачку і проклали тимчасовий водогін для постачання населення лівобережної частини міста водою, встановили телеграфний і телефонний зв’язок Ужгорода з населеними пунктами Закарпатської України.
Однією з складних проблем, що постала перед органами народної влади, було забезпечення населення хлібом та іншими продуктами. Червона Армія допомогла і в цьому. Радянське командування фронту передало жителям міста 250 тонн зерна, багато цукру, консервів, крупи тощо. Сім’ї добровольців Червоної Армії одержали по 100 кг хліба одноразової допомоги.
В листопаді 1944 року відбулися збори вчителів міста, на яких обговорено питання організації навчання в школах. А вже 5 грудня сіло за парти трьох народних, двох горожанських шкіл і однієї гімназії понад 2300 дітей. Вони одержали змогу вчитися рідною мовою. У семінарії було розпочато підготовку вчителів початкових шкіл. На початку 1945 року група вчителів Ужгорода в складі делегації педагогів Закарпаття відвідала Київ, де ознайомилася з радянською системою народної освіти.
Почало налагоджуватися культурне життя. Відновили роботу кінотеатри, на екранах демонструвалися радянські фільми. Вони користувалися успіхом серед глядачів. Визначною культурною подією стали гастролі Державного українського ансамблю пісні і танцю. В травні 1945 року в Ужгороді відбулася перша олімпіада художньої самодіяльності краю, в якій взяло участь понад 1200 чоловік.
З глибокою вдячністю за визволення ужгородці організували допомогу Червоній Армії. На підприємствах виконувалися воєнні замовлення, у госпіталях жінки доглядали поранених воїнів, збирали подарунки для фронтовиків. Учні середніх шкіл виступали з концертами художньої самодіяльності у військових частинах. В кінці січня 1945 року делегація трудящих Ужгорода, очолювана головою Народного комітету С. М. Стасєвим, виїжджала на фронт до воїнів 875-го Ужгородського самохідно-артилерійського полку. Делегація вручила полку бронзовий барельєф із зображенням герба міста і старовинної Ужгородської фортеці та подарунки від трудящих.
Символом вдячності мешканців Ужгорода і краю Червоній Армії та увічнення пам’яті героїв, що полягли в боях за визволення Закарпатської України, було створення меморіального кладовища та спорудження пам’ятника-монумента. Відкриття кладовища відбулося 22 липня 1945 року. Багатотисячні колони трудящих Ужгорода і навколишніх сіл прийшли до пам’ятника загиблим воїнам Червоної Армії. Сюди прибули також командуючий Четвертим Українським фронтом генерал армії А. І. Єременко, начальник Політуправління фронту генерал-майор Л. І. Брежнєв. До підніжжя пам’ятника було покладено вінок від ЦК ВКП(б) і Радянського уряду, вінки і квіти від трудящих Закарпаття.
З нагоди підписання Договору між СРСР і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною 30 червня 1945 року в Ужгороді відбулася грандіозна демонстрація трудящих. Всі промовці, які виступали, від імені всього населення міста і краю висловлювали подяку Радянському уряду за визволення і возз’єднання закарпатської землі з Радянською Україною. У листі на ім’я уряду Української РСР, прийнятому на мітингу, громадяни Ужгорода писали: «Віднині Закарпатська Україна — складова і невід’ємна частина Великої України. Історична несправедливість ліквідована. Ми безмежно раді, що в складі Радянської України ми разом з народами Радянського Союзу впевнено йдемо до сяючих вершин щасливого радісного життя, доможемось нашого економічного і національно-культурного процвітання».
В братній сім’ї радянських народів трудящі Ужгорода відчули справжнє щастя і з великим натхненням приступили до відродження свого міста. В першу річницю визволення від фашизму в Ужгороді вже працювало 13 заводів. Тоді це були переважно невеликі підприємства з незначною кількістю робітників. Засвоїм технічним рівнем вони були ще відсталими, мали напівкустарний характер. Постало питання про корінну реконструкцію в промисловості міста. В цій справі братерську допомогу подали ужгородцям підприємства Радянського Союзу. З Москви надходили екскаватори, автобуси, з Горького — вантажні автомашини, з Ленінграда — електроприлади, з Баку — нафтопродукти. Водночас до Ужгорода прибуло 350 спеціалістів різних кваліфікацій. Все це допомогло переозброїти підприємства і забезпечити їх кадрами, що позитивно позначилось на виробничому процесі. Більше продукції стали виробляти фанерно-меблевий комбінат (колишня фабрика «Мундус»), макаронна фабрика, цегельно-черепичні заводи.
Влітку 1946 року, напередодні першої Ужгородської міської партійної конференції КП(б)У, були введені в дію промкомбінат, швейно-взуттєва фабрика. Партійна конференція поставила перед комуністами завдання розгорнути виховну роботу серед трудящих міста і зосередити їхню енергію на підвищенні продуктивності праці, на прискоренні темпів перебудови промислових підприємств. Поряд з реконструкцією старих фабрик і заводів, технічним оснащенням розгорталося будівництво нових підприємств.
В ході дальшого технічного оснащення підприємства міста спеціалізувалися на випуску окремих видів продукції. Фанерно-меблевий комбінат, наприклад, спеціалізувався в основному на виробництві фанери, гнутих стільців і художніх шаф. Артіль «Перемога» переключилася на виготовлення гарнітурів кухонної мебелі. Це значно удосконалило технологічний процес, знизило собівартість виробів і підвищило їх якість.
У виробниче життя міста дедалі ширше залучалася молодь. В багатьох випадках вона не мала відповідної кваліфікації. Юнаки й дівчата різними формами навчання швидко набували професійних знань, разом з кадровими робітниками трудились на благо Батьківщини. На підприємствах було створено 32 комсомольсько-молодіжні бригади. Вони показували зразки трудового ентузіазму. Силами молоді було споруджено дитячу залізницю, проведено значну роботу по благоустрою міського парку.
На підприємствах міста багато працювало жінок, і міська партійна організація звернула на це серйозну увагу. Серед жінок комуністи проводили повсякденну виховну роботу, залучали їх до активної виробничої і громадської діяльності. На підприємствах було створено 23 жіночі ради, на керівну роботу висунуто 36 робітниць, організовано міський лекторій для жінок. Пройшло небагато часу, і жінки добились добрих наслідків у своїй роботі. Старий член партії Ганна Бачо, ставши головою артілі «Вільна закарпатка», згуртувала дружний колектив, який з місяця в місяць перевиконував виробничі плани. Понад 1260 жінок міських підприємств стали стахановками.
Визначною подією для стародавнього Ужгорода були вибори до міської Ради депутатів трудящих, що відбулися 21 грудня 1947 року. Вперше в історії трудящі вільно могли обирати своїх посланців до державного радянського органу. Вибори проходили дружно, організовано, з великим піднесенням. У них взяло участь 99,96 проц. виборців. Це був справжній тріумф єдності трудящих Ужгорода, вияв їхнього демократизму, глибокого патріотичного почуття.
Спираючись на широкий актив, міська Рада жваво розгортала свою роботу. Члени постійних комісій допомагали налагоджувати міську торгівлю, культурне обслуговування населення. На сесіях міської Ради систематично обговорювались питання роботи окремих підприємств, установ та культурно-освітніх закладів. Накреслювались практичні заходи дальшого розвитку економіки міста та піднесення добробуту трудящих.
Разом з усією країною жителі Ужгорода включилися в соціалістичне змагання за дострокове виконання четвертої, а для них — першої п’ятирічки. Цей патріотичний почин підхопили трудящі всього Закарпаття. На початку 1949 року в Ужгороді вже налічувалось 2500 чоловік, які дали слово виконати п’ятирічку за 4 роки.
На підприємствах міста помітно збільшувався випуск продукції.
Нарощуючи темпи виробничого процесу, ужгородські робітники, наслідуючи почин новаторів Л. Корабельникової і Ф. Кузнецова, дбали, щоб побільше зекономити сировини, допоміжних матеріалів, палива, електроенергії. В 1949 році підприємства за рахунок зекономленої сировини випустили продукції на 1 млн. крб. Особливо бережно витрачали тканини в артілі «Вільна закарпатка», шкіру на взуттєвій фабриці, паливо — на електростанції. Закрійник взуттєвої фабрики Йосип Сех зекономив за рік твердого шкіряного товару 80 кг і м’якого на 120 пар заготовок.
Щоб збільшити випуск продукції, інженерно-технічні працівники ужгородських підприємств за методом московського інженера Ф. Ковальова запроваджували найпередовіші форми організації праці. На фанерно-меблевому комбінаті після переходу на роботу по виробничих операціях продуктивність праці зросла на 10 проц. Кращими новаторами виробництва тут стали І. С. Федорішко, І. І. Проца та інші. За їх ініціативою виявлені великі можливості удосконалити виробничий процес і домогтися виготовлення надпланової продукції. Значно поліпшилась робота на заводі «Перемога». Імена формувальника А. Л. Кертиса, складальників Ф. І. Гулачія, І. І. Федора стали відомі серед робітників міських підприємств. На цегельно-черепичних заводах в боротьбі за підвищення продуктивності праці повчальний приклад показували комуністи-виробничники Ю. М. Маскаль, О. Л. Кіш, П. Й. Ябрик. Внаслідок добре організованого змагання заводи успішно виконували свої плани.
На кінець четвертої п’ятирічки в Ужгороді працювало 49 підприємств. Проти 1946 року вони збільшили випуск валової промислової продукції в 3,7 раза. П’ятирічні завдання трудящі Ужгорода виконали з честю.
Дбаючи про налагодження роботи на підприємствах, міська партійна організація водночас допомагала навколишнім селам у піднесенні сільського господарства. Члени партії виїжджали на села, де брали участь у колективізації, розгортали там політмасову роботу, несли в маси ленінські ідеї. Багато підприємств взяли шефство над колгоспами. Силами колективу електростанції було електрифіковано 7 сіл.
В роки п’ятої п’ятирічки повністю завершилась реконструкція промислових підприємств міста. В результаті цього фанерно-меблевий комбінат в кілька разів збільшив виробництво стільців і шаф. Було побудовано хлібозавод, ремонтно-механічні майстерні, нові цехи на фабриках і заводах. У місті не було жодного підприємства, яке б не поповнилось новими верстатами й обладнанням. Тільки промислові артілі одержали і встановили понад 300 верстатів.
Під час реконструкції підприємств зосереджувалась увага на тому, щоб якомога більше механізувати трудомісткі процеси праці. На Радванському каменедробарному заводі раніше майже весь комплекс робіт виконувався вручну. За п’ятирічку завод одержав понад 25 одиниць високопродуктивного устаткування — електроекскаватори, шарові лопати, конусні дробарки, бульдозери, пересувні електростанції та інше. Внаслідок повної механізації трудомістких процесів виробництва випуск продукції на заводі зріс в 4,3 раза.
Нові підприємства і технічне оснащення старих вимагали висококваліфікованих кадрів. З цією метою у місті було відкрито курси технічного навчання. Кадрові робітники передавали свій виробничий досвід молоді. Багато виробничників підвищували кваліфікацію на споріднених підприємствах в інших містах. Тільки протягом 1954 року в Ленінграді, Москві, Архангельську, Львові навчалося 58 робітників Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Ужгородські машиністи локомотивів після закінчення курсів відбували практику на Уралі і в Грузії.
В свою чергу робітники інших міст приїжджали до Ужгорода запозичати кращий досвід. Взуттєвики московської фабрики «Буревісник», відвідавши закарпатське місто, познайомились з роботою Ужгородської взуттєвої фабрики. Колективи обох фабрик уклали умову на соціалістичне змагання. Москвичі допомогли своїм українським друзям скласти план реконструкції. Пізніше вони надіслали їм спеціальне пристосування до швейних машин, що дало можливість щорічно економити 43 тис. карбованців.
Дружні зв’язки встановилися між колективами фанерно-меблевого комбінату і Усть-Іжорського фанерного комбінату Ленінградської області, між ужгородськими і московськими хлібозаводами та іншими підприємствами. Ця дружба збагачує трудову енергію людей, допомагає їм удосконалювати виробництво і працювати з, перспективою.
У трудових буднях народжувалася ініціатива людей, працювала творча думка, скерована на те, щоб піднести виробництво, домогтися високоякісної продукції, знизити її собівартість. За п’яту п’ятирічку на підприємствах Ужгорода було внесено понад 1400 раціоналізаторських пропозицій.
Багато з них впроваджено у виробництво, і це дало державі економії на 6972 тис. карбованців.
Начальник цеху фанерно-меблевого комбінату М.Ю. Притула вніс 52 раціоналізаторські пропозиції, реалізація яких дала значний економічний ефект. Світлова сигналізація до лінотипу на випадок перегріву нагрівника, запропонована електромеханіком ужгородської друкарні Л. Л. Бутковці, була прийнята для впровадження в поліграфічну промисловість СРСР.
Інтенсивно розвивалась промисловість Ужгорода в роки семирічки. З’явились нові галузі промисловості — приладобудування, машинобудування. Значно розширилося виробництво побутових товарів і харчових продуктів. Стали до ладу 8 нових підприємств: завод «Ужгородприлад», фабрика побутової хімії, авторемонтний, механічний заводи, ремонтно-монтажний комбінат та інші. На діючих підприємствах побудовано 93 цехи і 19 реконструйовано. Проведено реорганізацію артілей, побудовано автовокзал.
До участі у виробничому житті широко залучалися трудящі міста. В кінці 1963 року на громадських засадах створено раду новаторів у складі 45 чол. На 19 підприємствах почали працювати громадські конструкторські бюро. Члени ради і бюро скеровували творчу думку інженерів, техніків і робітників на вдосконалення виробничого процесу. На допомогу новаторам виробництва прийшли також працівники Будинку науково-технічної пропаганди та університету технічного прогресу.
Серед громадських організацій особливо добре зарекомендувала себе міська рада економічного аналізу. Очолив її працівник державного банку інженер-економіст 3. І. Швець. На основі ряду досліджень рада рекомендує підприємствам ті чи інші заходи, які при застосуванні на виробництві дають економічний ефект. За допомогою ради багато підприємств у 1964 році зуміли значно знизити собівартість продукції і своєчасно виконати плани нагромаджень.
У боротьбі за перетворення в життя накреслень семирічного плану (1959— 1965 рр.) виняткову роль відіграли передові робітники міста. Працюючи по-комуністичному, вони вносили вагомий вклад у справу технічного розвитку міста. Зачинателем цього патріотичного руху стала робітниця фанерно-меблевого комбінату Юлія Іванівна Гудак. За високі виробничі показники вона удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Гудак — активний громадський діяч, обиралася членом Пленуму ВЦРПС, депутатом міської і обласної Рад депутатів трудящих.
На багатьох підприємствах міста робітники підхоплювали почин відомої текстильниці Валентини Гаганової, переходили працювати на відсталі ділянки, де показували особистий приклад комуністичного ставлення до праці. На підприємствах виросла ціла армія новаторів виробництва, майстрів «золоті руки». Це високе звання завоювали слюсар механічного заводу Б. Колесников, швея В. Шіфер та інші. На кінець семирічки 260 колективам було присвоєно звання колективів комуністичної праці.
Значних успіхів у семирічці добилися й залізничники. Трудівники Ужгородського вагонного депо за проектом старшого інженера Н. М. Климашевича вперше в Радянському Союзі застосували автоматичне обслуговування компресорних станцій без машиністів за схемою. Економічний ефект одного такого автоконтрольного пункту складав 24 тис. крб. на рік. Восени 1965 року було завершено будівництво ширококолійної залізничної лінії до чехословацького кордону. По ній без перевантаження почали перевозити вантажі до обох країн. Біля радянсько-чехословацького кордону виросла перша в нашій країні об’єднана прикордонна станція Ужгород-2. Її назвали станцією дружби.
В результаті наполегливої роботи колективи підприємств успішно виконали планові завдання семирічки. Випуск взуття за цей час збільшився в 3,6 раза, меблів — в 1,6, маргаринової продукції — в 2,3, м’ясо-молочної — в 2,7 раза.
За роки соціалістичних перетворень у місті виросли здібні організатори виробництва. Серед них директори підприємств — Д. І. Плоскіна, В. Ф. Біланін, І. І. Гомонай, О. М. Гладка, С. Е. Найман, В. К. Чапковський, М. І. Пацкан, B. С. Погорєлов, В. В. Солод, Ю. О. Мамчук, В. Д. Гусєв, А. Ф. Кільметов, C. М. Стасєв, Т. О. Бреннер та інші. Типовим для закарпатців у радянський час є трудовий шлях сина селянина з Мукачівщини І. І. Гомоная. Після закінчення технікуму його висунули на посаду директора взуттєвої фабрики. Працюючи, він одночасно навчався в інституті, успішно закінчив його, одержавши диплом інженера. На роботі Гомонай показав себе здібним організатором, взуттєва фабрика стала одним із кращих підприємств міста. За добру і злагоджену роботу всього колективу підприємства його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Як член міськкому партії і депутат Ужгородської міської Ради він виконує велику громадську роботу. Значний вклад у технічний прогрес підприємств внесли інженери Е. Л. Авер’янова, Г. В. Мельник, О. А. Лютий, Е. О. Гальперт, О. С. Сокол, М. П. Синчук В. М. Чоні та інші.
Як і в попередні роки, ужгородські підприємства допомагали навколишнім селам у розвитку колгоспного виробництва. Ця увага особливо посилилась після березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). У колгоспах Ужгородського і Перечинського районів шефи побудували 25 кормоцехів. Колектив авторемонтного заводу допоміг колгоспу ім. Орджонікідзе обладнати електростанцію потужністю 57 квт та побудувати силову лінію електропередач, а це дало можливість механізувати трудомісткі процеси на фермах. Інженерно-технічні працівники промислових підприємств організовували навчання сільських механізаторських кадрів. Зважаючи на те, що окремим господарствам було не під силу побудувати зрошувальну систему, необхідну для підвищення врожайності, трудящі міста взяли на себе частину іригаційних робіт. Робітники авторемонтного заводу побудували в колгоспі ім. Горького зрошувальну систему для поливу 300 га землі і три насосні станції. Значну допомогу в цій важливій справі подають колгоспам колективи Радванського кар’єроуправління, шляхової ремонтно-будівельної дільниці та інші.
Поряд з відбудовою і дальшим розвитком промисловості, організацією практичної допомоги колгоспам у піднесенні сільського господарства трудящі міста з перших днів встановлення Радянської влади на Закарпатті приділили багато уваги житловому будівництву, впорядкуванню кварталів, вулиць, парків. Протягом 1946—1967 рр. в Ужгороді збудовано 137 тис. кв. метрів житлової площі і споруджено 1700 індивідуальних будинків. Це означає, що в нові квартири переселилося 40 проц. населення міста. Виросли нові вулиці: проспект 40-річчя Жовтня, Одеська, Київська, Набережна, Готвальда та інші.
Забруковано вулиці Мельничну, Руську, Фізкультурну, Шумну, ім. Лесі Українки Водопровідна мережа збільшилася на 59 км. Використано великі кошти на перебудову нової каналізаційної мережі. Повністю реконструйовано майдан Возз’єднання, Ленінградську і Київську набережні, які стали улюбленими місцями відпочинку трудящих.
Ще не замовк гуркіт гармат, а комуністична організація, яка вийшла з підпілля, приступила до налагодження громадського життя. Вже 28 жовтня було створено міську управу з представників робітничого класу і прогресивної інтелігенції. На її першому засіданні начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. І. Брежнєв розповів присутнім про визвольну місію Червоної Армії. Він підкреслив, що вона ставить своїм завданням розгромити ворога, допомогти поневоленим народам повернути собі свободу і незалежність.
Міська управа з перших днів вжила заходів для нормалізації життя в місті розгорнула підготовку до виборів Народного комітету. В цей же час антинародні елементи, які діяли за вказівками чеських емігрантських реакційних кіл з Лондона, зробили спробу взяти владу в місті до своїх рук. Проте їх підступні дії були викриті, а самозваний «комітет» розігнано.
12 листопада 1944 року на зборах трудящих міста, що відбулися в кінотеатрі «Уранія» (нині гарнізонний Будинок офіцерів), було обрано Народний комітет з 55 чоловік. До його складу ввійшли: ремісниця Г. Бачо, слюсар О. Бурич, від міського комітету комуністичної організації С. Вайс, робітник А. Голод, художник А. Ерделі, артистка М. Лашкай, професор гімназії С. Штефуровський та інші. Головою Народного комітету було обрано П. Сову, а згодом ним став С. Стасєв. Учасники міських зборів з великим піднесенням одностайно схвалили петицію до уряду СРСР, в якій висловили щиру подяку за визволення і просили «позбавити нас, закарпатських українців, від віковічних мук і страждань, узяти наш народ під свій захист, допомогти нам возз’єднатися з народом Радянської України». Петиція населення Ужгорода була підтримана трудящими інших міст та сіл Закарпатської України.
Після обрання органів народної влади на місцях виникла необхідність в організації центральної влади. За пропозицією комуністів міська управа ще 8 листопада прийняла звернення до міської управи Мукачевого і Народного комітету Хуста, в якому виступила з ініціативою скликати раду представників цих міст для обговорення цього важливого питання. В результаті спільних дій було створено організаційний комітет, який провів відповідну роботу по підготовці з’їзду Народних комітетів краю.
На численних зборах і мітингах, що відбулися в місті, делегатам з’їзду Народних комітетів дано наказ: зважити на волю населення і ухвалити рішення про возз’єднання краю з рідною матір’ю — Радянською Україною. Робітники електростанції у своїй резолюції записали: «Наш наказ нашим делегатам ясний: у нас один шлях до людських прав і щастя — це шлях возз’єднання з Радянською Україною. Цього ми чекаємо від з’їзду». З’їзд Народних комітетів ухвалив рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і обрав Народну Раду, місцем перебуванням якої став Ужгород.
Спираючись на підтримку трудящих, Народний комітет Ужгорода під керівництвом міської партійної організації розгорнув активну діяльність: було розпущено профашистські і антинародні організації, проведено чистку в державних установах, створено народний суд, міську прокуратуру, дружину, націоналізовано підприємства, банки, засоби зв’язку, великі житлові будинки. Багато зусиль довелося докласти, щоб відновити роботу на підприємствах. Адже фашисти, відступаючи на захід, завдали місту величезної шкоди. Із звіриною ненавистю вони все нищили, що не встигли вивезти з собою. Окупанти зірвали три мости, пограбували і знищили технічне обладнання телеграфної, телефонної та залізничної станцій, вивели із ладу насосну станцію і водогін.
Протягом першого місяця після визволення уцілілі підприємства відновили роботу. Обрані заводські і фабричні комітети швидко налагоджували виробництво продукції. На початку 1945 року відновився залізничний рух на лініях Ужгород— Великий Березний та Ужгород — Чоп. Радянські військові частини відремонтували автобуси, і незабаром відновилися регулярні рейси до Мукачевого і Хуста. За два місяці було відремонтовано близько 20 громадських приміщень — міський театр, готель, школи тощо. Під час проведення суботників жителі міста позасипали протитанкові рови, впорядкували вулиці. 220 робітничих родин переселилися в добротні квартири конфіскованих будинків.
Велику допомогу жителям надали військові частини Червоної Армії. Вони побудували через Уж залізничний і автотранспортний мости, відремонтували міську водокачку і проклали тимчасовий водогін для постачання населення лівобережної частини міста водою, встановили телеграфний і телефонний зв’язок Ужгорода з населеними пунктами Закарпатської України.
Однією з складних проблем, що постала перед органами народної влади, було забезпечення населення хлібом та іншими продуктами. Червона Армія допомогла і в цьому. Радянське командування фронту передало жителям міста 250 тонн зерна, багато цукру, консервів, крупи тощо. Сім’ї добровольців Червоної Армії одержали по 100 кг хліба одноразової допомоги.
В листопаді 1944 року відбулися збори вчителів міста, на яких обговорено питання організації навчання в школах. А вже 5 грудня сіло за парти трьох народних, двох горожанських шкіл і однієї гімназії понад 2300 дітей. Вони одержали змогу вчитися рідною мовою. У семінарії було розпочато підготовку вчителів початкових шкіл. На початку 1945 року група вчителів Ужгорода в складі делегації педагогів Закарпаття відвідала Київ, де ознайомилася з радянською системою народної освіти.
Почало налагоджуватися культурне життя. Відновили роботу кінотеатри, на екранах демонструвалися радянські фільми. Вони користувалися успіхом серед глядачів. Визначною культурною подією стали гастролі Державного українського ансамблю пісні і танцю. В травні 1945 року в Ужгороді відбулася перша олімпіада художньої самодіяльності краю, в якій взяло участь понад 1200 чоловік.
З глибокою вдячністю за визволення ужгородці організували допомогу Червоній Армії. На підприємствах виконувалися воєнні замовлення, у госпіталях жінки доглядали поранених воїнів, збирали подарунки для фронтовиків. Учні середніх шкіл виступали з концертами художньої самодіяльності у військових частинах. В кінці січня 1945 року делегація трудящих Ужгорода, очолювана головою Народного комітету С. М. Стасєвим, виїжджала на фронт до воїнів 875-го Ужгородського самохідно-артилерійського полку. Делегація вручила полку бронзовий барельєф із зображенням герба міста і старовинної Ужгородської фортеці та подарунки від трудящих.
Символом вдячності мешканців Ужгорода і краю Червоній Армії та увічнення пам’яті героїв, що полягли в боях за визволення Закарпатської України, було створення меморіального кладовища та спорудження пам’ятника-монумента. Відкриття кладовища відбулося 22 липня 1945 року. Багатотисячні колони трудящих Ужгорода і навколишніх сіл прийшли до пам’ятника загиблим воїнам Червоної Армії. Сюди прибули також командуючий Четвертим Українським фронтом генерал армії А. І. Єременко, начальник Політуправління фронту генерал-майор Л. І. Брежнєв. До підніжжя пам’ятника було покладено вінок від ЦК ВКП(б) і Радянського уряду, вінки і квіти від трудящих Закарпаття.
З нагоди підписання Договору між СРСР і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною 30 червня 1945 року в Ужгороді відбулася грандіозна демонстрація трудящих. Всі промовці, які виступали, від імені всього населення міста і краю висловлювали подяку Радянському уряду за визволення і возз’єднання закарпатської землі з Радянською Україною. У листі на ім’я уряду Української РСР, прийнятому на мітингу, громадяни Ужгорода писали: «Віднині Закарпатська Україна — складова і невід’ємна частина Великої України. Історична несправедливість ліквідована. Ми безмежно раді, що в складі Радянської України ми разом з народами Радянського Союзу впевнено йдемо до сяючих вершин щасливого радісного життя, доможемось нашого економічного і національно-культурного процвітання».
В братній сім’ї радянських народів трудящі Ужгорода відчули справжнє щастя і з великим натхненням приступили до відродження свого міста. В першу річницю визволення від фашизму в Ужгороді вже працювало 13 заводів. Тоді це були переважно невеликі підприємства з незначною кількістю робітників. Засвоїм технічним рівнем вони були ще відсталими, мали напівкустарний характер. Постало питання про корінну реконструкцію в промисловості міста. В цій справі братерську допомогу подали ужгородцям підприємства Радянського Союзу. З Москви надходили екскаватори, автобуси, з Горького — вантажні автомашини, з Ленінграда — електроприлади, з Баку — нафтопродукти. Водночас до Ужгорода прибуло 350 спеціалістів різних кваліфікацій. Все це допомогло переозброїти підприємства і забезпечити їх кадрами, що позитивно позначилось на виробничому процесі. Більше продукції стали виробляти фанерно-меблевий комбінат (колишня фабрика «Мундус»), макаронна фабрика, цегельно-черепичні заводи.
Влітку 1946 року, напередодні першої Ужгородської міської партійної конференції КП(б)У, були введені в дію промкомбінат, швейно-взуттєва фабрика. Партійна конференція поставила перед комуністами завдання розгорнути виховну роботу серед трудящих міста і зосередити їхню енергію на підвищенні продуктивності праці, на прискоренні темпів перебудови промислових підприємств. Поряд з реконструкцією старих фабрик і заводів, технічним оснащенням розгорталося будівництво нових підприємств.
В ході дальшого технічного оснащення підприємства міста спеціалізувалися на випуску окремих видів продукції. Фанерно-меблевий комбінат, наприклад, спеціалізувався в основному на виробництві фанери, гнутих стільців і художніх шаф. Артіль «Перемога» переключилася на виготовлення гарнітурів кухонної мебелі. Це значно удосконалило технологічний процес, знизило собівартість виробів і підвищило їх якість.
У виробниче життя міста дедалі ширше залучалася молодь. В багатьох випадках вона не мала відповідної кваліфікації. Юнаки й дівчата різними формами навчання швидко набували професійних знань, разом з кадровими робітниками трудились на благо Батьківщини. На підприємствах було створено 32 комсомольсько-молодіжні бригади. Вони показували зразки трудового ентузіазму. Силами молоді було споруджено дитячу залізницю, проведено значну роботу по благоустрою міського парку.
На підприємствах міста багато працювало жінок, і міська партійна організація звернула на це серйозну увагу. Серед жінок комуністи проводили повсякденну виховну роботу, залучали їх до активної виробничої і громадської діяльності. На підприємствах було створено 23 жіночі ради, на керівну роботу висунуто 36 робітниць, організовано міський лекторій для жінок. Пройшло небагато часу, і жінки добились добрих наслідків у своїй роботі. Старий член партії Ганна Бачо, ставши головою артілі «Вільна закарпатка», згуртувала дружний колектив, який з місяця в місяць перевиконував виробничі плани. Понад 1260 жінок міських підприємств стали стахановками.
Визначною подією для стародавнього Ужгорода були вибори до міської Ради депутатів трудящих, що відбулися 21 грудня 1947 року. Вперше в історії трудящі вільно могли обирати своїх посланців до державного радянського органу. Вибори проходили дружно, організовано, з великим піднесенням. У них взяло участь 99,96 проц. виборців. Це був справжній тріумф єдності трудящих Ужгорода, вияв їхнього демократизму, глибокого патріотичного почуття.
Спираючись на широкий актив, міська Рада жваво розгортала свою роботу. Члени постійних комісій допомагали налагоджувати міську торгівлю, культурне обслуговування населення. На сесіях міської Ради систематично обговорювались питання роботи окремих підприємств, установ та культурно-освітніх закладів. Накреслювались практичні заходи дальшого розвитку економіки міста та піднесення добробуту трудящих.
Разом з усією країною жителі Ужгорода включилися в соціалістичне змагання за дострокове виконання четвертої, а для них — першої п’ятирічки. Цей патріотичний почин підхопили трудящі всього Закарпаття. На початку 1949 року в Ужгороді вже налічувалось 2500 чоловік, які дали слово виконати п’ятирічку за 4 роки.
На підприємствах міста помітно збільшувався випуск продукції.
Нарощуючи темпи виробничого процесу, ужгородські робітники, наслідуючи почин новаторів Л. Корабельникової і Ф. Кузнецова, дбали, щоб побільше зекономити сировини, допоміжних матеріалів, палива, електроенергії. В 1949 році підприємства за рахунок зекономленої сировини випустили продукції на 1 млн. крб. Особливо бережно витрачали тканини в артілі «Вільна закарпатка», шкіру на взуттєвій фабриці, паливо — на електростанції. Закрійник взуттєвої фабрики Йосип Сех зекономив за рік твердого шкіряного товару 80 кг і м’якого на 120 пар заготовок.
Щоб збільшити випуск продукції, інженерно-технічні працівники ужгородських підприємств за методом московського інженера Ф. Ковальова запроваджували найпередовіші форми організації праці. На фанерно-меблевому комбінаті після переходу на роботу по виробничих операціях продуктивність праці зросла на 10 проц. Кращими новаторами виробництва тут стали І. С. Федорішко, І. І. Проца та інші. За їх ініціативою виявлені великі можливості удосконалити виробничий процес і домогтися виготовлення надпланової продукції. Значно поліпшилась робота на заводі «Перемога». Імена формувальника А. Л. Кертиса, складальників Ф. І. Гулачія, І. І. Федора стали відомі серед робітників міських підприємств. На цегельно-черепичних заводах в боротьбі за підвищення продуктивності праці повчальний приклад показували комуністи-виробничники Ю. М. Маскаль, О. Л. Кіш, П. Й. Ябрик. Внаслідок добре організованого змагання заводи успішно виконували свої плани.
На кінець четвертої п’ятирічки в Ужгороді працювало 49 підприємств. Проти 1946 року вони збільшили випуск валової промислової продукції в 3,7 раза. П’ятирічні завдання трудящі Ужгорода виконали з честю.
Дбаючи про налагодження роботи на підприємствах, міська партійна організація водночас допомагала навколишнім селам у піднесенні сільського господарства. Члени партії виїжджали на села, де брали участь у колективізації, розгортали там політмасову роботу, несли в маси ленінські ідеї. Багато підприємств взяли шефство над колгоспами. Силами колективу електростанції було електрифіковано 7 сіл.
В роки п’ятої п’ятирічки повністю завершилась реконструкція промислових підприємств міста. В результаті цього фанерно-меблевий комбінат в кілька разів збільшив виробництво стільців і шаф. Було побудовано хлібозавод, ремонтно-механічні майстерні, нові цехи на фабриках і заводах. У місті не було жодного підприємства, яке б не поповнилось новими верстатами й обладнанням. Тільки промислові артілі одержали і встановили понад 300 верстатів.
Під час реконструкції підприємств зосереджувалась увага на тому, щоб якомога більше механізувати трудомісткі процеси праці. На Радванському каменедробарному заводі раніше майже весь комплекс робіт виконувався вручну. За п’ятирічку завод одержав понад 25 одиниць високопродуктивного устаткування — електроекскаватори, шарові лопати, конусні дробарки, бульдозери, пересувні електростанції та інше. Внаслідок повної механізації трудомістких процесів виробництва випуск продукції на заводі зріс в 4,3 раза.
Нові підприємства і технічне оснащення старих вимагали висококваліфікованих кадрів. З цією метою у місті було відкрито курси технічного навчання. Кадрові робітники передавали свій виробничий досвід молоді. Багато виробничників підвищували кваліфікацію на споріднених підприємствах в інших містах. Тільки протягом 1954 року в Ленінграді, Москві, Архангельську, Львові навчалося 58 робітників Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Ужгородські машиністи локомотивів після закінчення курсів відбували практику на Уралі і в Грузії.
В свою чергу робітники інших міст приїжджали до Ужгорода запозичати кращий досвід. Взуттєвики московської фабрики «Буревісник», відвідавши закарпатське місто, познайомились з роботою Ужгородської взуттєвої фабрики. Колективи обох фабрик уклали умову на соціалістичне змагання. Москвичі допомогли своїм українським друзям скласти план реконструкції. Пізніше вони надіслали їм спеціальне пристосування до швейних машин, що дало можливість щорічно економити 43 тис. карбованців.
Дружні зв’язки встановилися між колективами фанерно-меблевого комбінату і Усть-Іжорського фанерного комбінату Ленінградської області, між ужгородськими і московськими хлібозаводами та іншими підприємствами. Ця дружба збагачує трудову енергію людей, допомагає їм удосконалювати виробництво і працювати з, перспективою.
У трудових буднях народжувалася ініціатива людей, працювала творча думка, скерована на те, щоб піднести виробництво, домогтися високоякісної продукції, знизити її собівартість. За п’яту п’ятирічку на підприємствах Ужгорода було внесено понад 1400 раціоналізаторських пропозицій.
Багато з них впроваджено у виробництво, і це дало державі економії на 6972 тис. карбованців.
Начальник цеху фанерно-меблевого комбінату М.Ю. Притула вніс 52 раціоналізаторські пропозиції, реалізація яких дала значний економічний ефект. Світлова сигналізація до лінотипу на випадок перегріву нагрівника, запропонована електромеханіком ужгородської друкарні Л. Л. Бутковці, була прийнята для впровадження в поліграфічну промисловість СРСР.
Інтенсивно розвивалась промисловість Ужгорода в роки семирічки. З’явились нові галузі промисловості — приладобудування, машинобудування. Значно розширилося виробництво побутових товарів і харчових продуктів. Стали до ладу 8 нових підприємств: завод «Ужгородприлад», фабрика побутової хімії, авторемонтний, механічний заводи, ремонтно-монтажний комбінат та інші. На діючих підприємствах побудовано 93 цехи і 19 реконструйовано. Проведено реорганізацію артілей, побудовано автовокзал.
До участі у виробничому житті широко залучалися трудящі міста. В кінці 1963 року на громадських засадах створено раду новаторів у складі 45 чол. На 19 підприємствах почали працювати громадські конструкторські бюро. Члени ради і бюро скеровували творчу думку інженерів, техніків і робітників на вдосконалення виробничого процесу. На допомогу новаторам виробництва прийшли також працівники Будинку науково-технічної пропаганди та університету технічного прогресу.
Серед громадських організацій особливо добре зарекомендувала себе міська рада економічного аналізу. Очолив її працівник державного банку інженер-економіст 3. І. Швець. На основі ряду досліджень рада рекомендує підприємствам ті чи інші заходи, які при застосуванні на виробництві дають економічний ефект. За допомогою ради багато підприємств у 1964 році зуміли значно знизити собівартість продукції і своєчасно виконати плани нагромаджень.
У боротьбі за перетворення в життя накреслень семирічного плану (1959— 1965 рр.) виняткову роль відіграли передові робітники міста. Працюючи по-комуністичному, вони вносили вагомий вклад у справу технічного розвитку міста. Зачинателем цього патріотичного руху стала робітниця фанерно-меблевого комбінату Юлія Іванівна Гудак. За високі виробничі показники вона удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Гудак — активний громадський діяч, обиралася членом Пленуму ВЦРПС, депутатом міської і обласної Рад депутатів трудящих.
На багатьох підприємствах міста робітники підхоплювали почин відомої текстильниці Валентини Гаганової, переходили працювати на відсталі ділянки, де показували особистий приклад комуністичного ставлення до праці. На підприємствах виросла ціла армія новаторів виробництва, майстрів «золоті руки». Це високе звання завоювали слюсар механічного заводу Б. Колесников, швея В. Шіфер та інші. На кінець семирічки 260 колективам було присвоєно звання колективів комуністичної праці.
Значних успіхів у семирічці добилися й залізничники. Трудівники Ужгородського вагонного депо за проектом старшого інженера Н. М. Климашевича вперше в Радянському Союзі застосували автоматичне обслуговування компресорних станцій без машиністів за схемою. Економічний ефект одного такого автоконтрольного пункту складав 24 тис. крб. на рік. Восени 1965 року було завершено будівництво ширококолійної залізничної лінії до чехословацького кордону. По ній без перевантаження почали перевозити вантажі до обох країн. Біля радянсько-чехословацького кордону виросла перша в нашій країні об’єднана прикордонна станція Ужгород-2. Її назвали станцією дружби.
В результаті наполегливої роботи колективи підприємств успішно виконали планові завдання семирічки. Випуск взуття за цей час збільшився в 3,6 раза, меблів — в 1,6, маргаринової продукції — в 2,3, м’ясо-молочної — в 2,7 раза.
За роки соціалістичних перетворень у місті виросли здібні організатори виробництва. Серед них директори підприємств — Д. І. Плоскіна, В. Ф. Біланін, І. І. Гомонай, О. М. Гладка, С. Е. Найман, В. К. Чапковський, М. І. Пацкан, B. С. Погорєлов, В. В. Солод, Ю. О. Мамчук, В. Д. Гусєв, А. Ф. Кільметов, C. М. Стасєв, Т. О. Бреннер та інші. Типовим для закарпатців у радянський час є трудовий шлях сина селянина з Мукачівщини І. І. Гомоная. Після закінчення технікуму його висунули на посаду директора взуттєвої фабрики. Працюючи, він одночасно навчався в інституті, успішно закінчив його, одержавши диплом інженера. На роботі Гомонай показав себе здібним організатором, взуттєва фабрика стала одним із кращих підприємств міста. За добру і злагоджену роботу всього колективу підприємства його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Як член міськкому партії і депутат Ужгородської міської Ради він виконує велику громадську роботу. Значний вклад у технічний прогрес підприємств внесли інженери Е. Л. Авер’янова, Г. В. Мельник, О. А. Лютий, Е. О. Гальперт, О. С. Сокол, М. П. Синчук В. М. Чоні та інші.
Як і в попередні роки, ужгородські підприємства допомагали навколишнім селам у розвитку колгоспного виробництва. Ця увага особливо посилилась після березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). У колгоспах Ужгородського і Перечинського районів шефи побудували 25 кормоцехів. Колектив авторемонтного заводу допоміг колгоспу ім. Орджонікідзе обладнати електростанцію потужністю 57 квт та побудувати силову лінію електропередач, а це дало можливість механізувати трудомісткі процеси на фермах. Інженерно-технічні працівники промислових підприємств організовували навчання сільських механізаторських кадрів. Зважаючи на те, що окремим господарствам було не під силу побудувати зрошувальну систему, необхідну для підвищення врожайності, трудящі міста взяли на себе частину іригаційних робіт. Робітники авторемонтного заводу побудували в колгоспі ім. Горького зрошувальну систему для поливу 300 га землі і три насосні станції. Значну допомогу в цій важливій справі подають колгоспам колективи Радванського кар’єроуправління, шляхової ремонтно-будівельної дільниці та інші.
Поряд з відбудовою і дальшим розвитком промисловості, організацією практичної допомоги колгоспам у піднесенні сільського господарства трудящі міста з перших днів встановлення Радянської влади на Закарпатті приділили багато уваги житловому будівництву, впорядкуванню кварталів, вулиць, парків. Протягом 1946—1967 рр. в Ужгороді збудовано 137 тис. кв. метрів житлової площі і споруджено 1700 індивідуальних будинків. Це означає, що в нові квартири переселилося 40 проц. населення міста. Виросли нові вулиці: проспект 40-річчя Жовтня, Одеська, Київська, Набережна, Готвальда та інші.
Забруковано вулиці Мельничну, Руську, Фізкультурну, Шумну, ім. Лесі Українки Водопровідна мережа збільшилася на 59 км. Використано великі кошти на перебудову нової каналізаційної мережі. Повністю реконструйовано майдан Возз’єднання, Ленінградську і Київську набережні, які стали улюбленими місцями відпочинку трудящих.
Ще не замовк гуркіт гармат, а комуністична організація, яка вийшла з підпілля, приступила до налагодження громадського життя. Вже 28 жовтня було створено міську управу з представників робітничого класу і прогресивної інтелігенції. На її першому засіданні начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. І. Брежнєв розповів присутнім про визвольну місію Червоної Армії. Він підкреслив, що вона ставить своїм завданням розгромити ворога, допомогти поневоленим народам повернути собі свободу і незалежність.
Міська управа з перших днів вжила заходів для нормалізації життя в місті розгорнула підготовку до виборів Народного комітету. В цей же час антинародні елементи, які діяли за вказівками чеських емігрантських реакційних кіл з Лондона, зробили спробу взяти владу в місті до своїх рук. Проте їх підступні дії були викриті, а самозваний «комітет» розігнано.
12 листопада 1944 року на зборах трудящих міста, що відбулися в кінотеатрі «Уранія» (нині гарнізонний Будинок офіцерів), було обрано Народний комітет з 55 чоловік. До його складу ввійшли: ремісниця Г. Бачо, слюсар О. Бурич, від міського комітету комуністичної організації С. Вайс, робітник А. Голод, художник А. Ерделі, артистка М. Лашкай, професор гімназії С. Штефуровський та інші. Головою Народного комітету було обрано П. Сову, а згодом ним став С. Стасєв. Учасники міських зборів з великим піднесенням одностайно схвалили петицію до уряду СРСР, в якій висловили щиру подяку за визволення і просили «позбавити нас, закарпатських українців, від віковічних мук і страждань, узяти наш народ під свій захист, допомогти нам возз’єднатися з народом Радянської України». Петиція населення Ужгорода була підтримана трудящими інших міст та сіл Закарпатської України.
Після обрання органів народної влади на місцях виникла необхідність в організації центральної влади. За пропозицією комуністів міська управа ще 8 листопада прийняла звернення до міської управи Мукачевого і Народного комітету Хуста, в якому виступила з ініціативою скликати раду представників цих міст для обговорення цього важливого питання. В результаті спільних дій було створено організаційний комітет, який провів відповідну роботу по підготовці з’їзду Народних комітетів краю.
На численних зборах і мітингах, що відбулися в місті, делегатам з’їзду Народних комітетів дано наказ: зважити на волю населення і ухвалити рішення про возз’єднання краю з рідною матір’ю — Радянською Україною. Робітники електростанції у своїй резолюції записали: «Наш наказ нашим делегатам ясний: у нас один шлях до людських прав і щастя — це шлях возз’єднання з Радянською Україною. Цього ми чекаємо від з’їзду». З’їзд Народних комітетів ухвалив рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і обрав Народну Раду, місцем перебуванням якої став Ужгород.
Спираючись на підтримку трудящих, Народний комітет Ужгорода під керівництвом міської партійної організації розгорнув активну діяльність: було розпущено профашистські і антинародні організації, проведено чистку в державних установах, створено народний суд, міську прокуратуру, дружину, націоналізовано підприємства, банки, засоби зв’язку, великі житлові будинки. Багато зусиль довелося докласти, щоб відновити роботу на підприємствах. Адже фашисти, відступаючи на захід, завдали місту величезної шкоди. Із звіриною ненавистю вони все нищили, що не встигли вивезти з собою. Окупанти зірвали три мости, пограбували і знищили технічне обладнання телеграфної, телефонної та залізничної станцій, вивели із ладу насосну станцію і водогін.
Протягом першого місяця після визволення уцілілі підприємства відновили роботу. Обрані заводські і фабричні комітети швидко налагоджували виробництво продукції. На початку 1945 року відновився залізничний рух на лініях Ужгород— Великий Березний та Ужгород — Чоп. Радянські військові частини відремонтували автобуси, і незабаром відновилися регулярні рейси до Мукачевого і Хуста. За два місяці було відремонтовано близько 20 громадських приміщень — міський театр, готель, школи тощо. Під час проведення суботників жителі міста позасипали протитанкові рови, впорядкували вулиці. 220 робітничих родин переселилися в добротні квартири конфіскованих будинків.
Велику допомогу жителям надали військові частини Червоної Армії. Вони побудували через Уж залізничний і автотранспортний мости, відремонтували міську водокачку і проклали тимчасовий водогін для постачання населення лівобережної частини міста водою, встановили телеграфний і телефонний зв’язок Ужгорода з населеними пунктами Закарпатської України.
Однією з складних проблем, що постала перед органами народної влади, було забезпечення населення хлібом та іншими продуктами. Червона Армія допомогла і в цьому. Радянське командування фронту передало жителям міста 250 тонн зерна, багато цукру, консервів, крупи тощо. Сім’ї добровольців Червоної Армії одержали по 100 кг хліба одноразової допомоги.
В листопаді 1944 року відбулися збори вчителів міста, на яких обговорено питання організації навчання в школах. А вже 5 грудня сіло за парти трьох народних, двох горожанських шкіл і однієї гімназії понад 2300 дітей. Вони одержали змогу вчитися рідною мовою. У семінарії було розпочато підготовку вчителів початкових шкіл. На початку 1945 року група вчителів Ужгорода в складі делегації педагогів Закарпаття відвідала Київ, де ознайомилася з радянською системою народної освіти.
Почало налагоджуватися культурне життя. Відновили роботу кінотеатри, на екранах демонструвалися радянські фільми. Вони користувалися успіхом серед глядачів. Визначною культурною подією стали гастролі Державного українського ансамблю пісні і танцю. В травні 1945 року в Ужгороді відбулася перша олімпіада художньої самодіяльності краю, в якій взяло участь понад 1200 чоловік.
З глибокою вдячністю за визволення ужгородці організували допомогу Червоній Армії. На підприємствах виконувалися воєнні замовлення, у госпіталях жінки доглядали поранених воїнів, збирали подарунки для фронтовиків. Учні середніх шкіл виступали з концертами художньої самодіяльності у військових частинах. В кінці січня 1945 року делегація трудящих Ужгорода, очолювана головою Народного комітету С. М. Стасєвим, виїжджала на фронт до воїнів 875-го Ужгородського самохідно-артилерійського полку. Делегація вручила полку бронзовий барельєф із зображенням герба міста і старовинної Ужгородської фортеці та подарунки від трудящих.
Символом вдячності мешканців Ужгорода і краю Червоній Армії та увічнення пам’яті героїв, що полягли в боях за визволення Закарпатської України, було створення меморіального кладовища та спорудження пам’ятника-монумента. Відкриття кладовища відбулося 22 липня 1945 року. Багатотисячні колони трудящих Ужгорода і навколишніх сіл прийшли до пам’ятника загиблим воїнам Червоної Армії. Сюди прибули також командуючий Четвертим Українським фронтом генерал армії А. І. Єременко, начальник Політуправління фронту генерал-майор Л. І. Брежнєв. До підніжжя пам’ятника було покладено вінок від ЦК ВКП(б) і Радянського уряду, вінки і квіти від трудящих Закарпаття.
З нагоди підписання Договору між СРСР і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною 30 червня 1945 року в Ужгороді відбулася грандіозна демонстрація трудящих. Всі промовці, які виступали, від імені всього населення міста і краю висловлювали подяку Радянському уряду за визволення і возз’єднання закарпатської землі з Радянською Україною. У листі на ім’я уряду Української РСР, прийнятому на мітингу, громадяни Ужгорода писали: «Віднині Закарпатська Україна — складова і невід’ємна частина Великої України. Історична несправедливість ліквідована. Ми безмежно раді, що в складі Радянської України ми разом з народами Радянського Союзу впевнено йдемо до сяючих вершин щасливого радісного життя, доможемось нашого економічного і національно-культурного процвітання».
В братній сім’ї радянських народів трудящі Ужгорода відчули справжнє щастя і з великим натхненням приступили до відродження свого міста. В першу річницю визволення від фашизму в Ужгороді вже працювало 13 заводів. Тоді це були переважно невеликі підприємства з незначною кількістю робітників. Засвоїм технічним рівнем вони були ще відсталими, мали напівкустарний характер. Постало питання про корінну реконструкцію в промисловості міста. В цій справі братерську допомогу подали ужгородцям підприємства Радянського Союзу. З Москви надходили екскаватори, автобуси, з Горького — вантажні автомашини, з Ленінграда — електроприлади, з Баку — нафтопродукти. Водночас до Ужгорода прибуло 350 спеціалістів різних кваліфікацій. Все це допомогло переозброїти підприємства і забезпечити їх кадрами, що позитивно позначилось на виробничому процесі. Більше продукції стали виробляти фанерно-меблевий комбінат (колишня фабрика «Мундус»), макаронна фабрика, цегельно-черепичні заводи.
Влітку 1946 року, напередодні першої Ужгородської міської партійної конференції КП(б)У, були введені в дію промкомбінат, швейно-взуттєва фабрика. Партійна конференція поставила перед комуністами завдання розгорнути виховну роботу серед трудящих міста і зосередити їхню енергію на підвищенні продуктивності праці, на прискоренні темпів перебудови промислових підприємств. Поряд з реконструкцією старих фабрик і заводів, технічним оснащенням розгорталося будівництво нових підприємств.
В ході дальшого технічного оснащення підприємства міста спеціалізувалися на випуску окремих видів продукції. Фанерно-меблевий комбінат, наприклад, спеціалізувався в основному на виробництві фанери, гнутих стільців і художніх шаф. Артіль «Перемога» переключилася на виготовлення гарнітурів кухонної мебелі. Це значно удосконалило технологічний процес, знизило собівартість виробів і підвищило їх якість.
У виробниче життя міста дедалі ширше залучалася молодь. В багатьох випадках вона не мала відповідної кваліфікації. Юнаки й дівчата різними формами навчання швидко набували професійних знань, разом з кадровими робітниками трудились на благо Батьківщини. На підприємствах було створено 32 комсомольсько-молодіжні бригади. Вони показували зразки трудового ентузіазму. Силами молоді було споруджено дитячу залізницю, проведено значну роботу по благоустрою міського парку.
На підприємствах міста багато працювало жінок, і міська партійна організація звернула на це серйозну увагу. Серед жінок комуністи проводили повсякденну виховну роботу, залучали їх до активної виробничої і громадської діяльності. На підприємствах було створено 23 жіночі ради, на керівну роботу висунуто 36 робітниць, організовано міський лекторій для жінок. Пройшло небагато часу, і жінки добились добрих наслідків у своїй роботі. Старий член партії Ганна Бачо, ставши головою артілі «Вільна закарпатка», згуртувала дружний колектив, який з місяця в місяць перевиконував виробничі плани. Понад 1260 жінок міських підприємств стали стахановками.
Визначною подією для стародавнього Ужгорода були вибори до міської Ради депутатів трудящих, що відбулися 21 грудня 1947 року. Вперше в історії трудящі вільно могли обирати своїх посланців до державного радянського органу. Вибори проходили дружно, організовано, з великим піднесенням. У них взяло участь 99,96 проц. виборців. Це був справжній тріумф єдності трудящих Ужгорода, вияв їхнього демократизму, глибокого патріотичного почуття.
Спираючись на широкий актив, міська Рада жваво розгортала свою роботу. Члени постійних комісій допомагали налагоджувати міську торгівлю, культурне обслуговування населення. На сесіях міської Ради систематично обговорювались питання роботи окремих підприємств, установ та культурно-освітніх закладів. Накреслювались практичні заходи дальшого розвитку економіки міста та піднесення добробуту трудящих.
Разом з усією країною жителі Ужгорода включилися в соціалістичне змагання за дострокове виконання четвертої, а для них — першої п’ятирічки. Цей патріотичний почин підхопили трудящі всього Закарпаття. На початку 1949 року в Ужгороді вже налічувалось 2500 чоловік, які дали слово виконати п’ятирічку за 4 роки.
На підприємствах міста помітно збільшувався випуск продукції.
Нарощуючи темпи виробничого процесу, ужгородські робітники, наслідуючи почин новаторів Л. Корабельникової і Ф. Кузнецова, дбали, щоб побільше зекономити сировини, допоміжних матеріалів, палива, електроенергії. В 1949 році підприємства за рахунок зекономленої сировини випустили продукції на 1 млн. крб. Особливо бережно витрачали тканини в артілі «Вільна закарпатка», шкіру на взуттєвій фабриці, паливо — на електростанції. Закрійник взуттєвої фабрики Йосип Сех зекономив за рік твердого шкіряного товару 80 кг і м’якого на 120 пар заготовок.
Щоб збільшити випуск продукції, інженерно-технічні працівники ужгородських підприємств за методом московського інженера Ф. Ковальова запроваджували найпередовіші форми організації праці. На фанерно-меблевому комбінаті після переходу на роботу по виробничих операціях продуктивність праці зросла на 10 проц. Кращими новаторами виробництва тут стали І. С. Федорішко, І. І. Проца та інші. За їх ініціативою виявлені великі можливості удосконалити виробничий процес і домогтися виготовлення надпланової продукції. Значно поліпшилась робота на заводі «Перемога». Імена формувальника А. Л. Кертиса, складальників Ф. І. Гулачія, І. І. Федора стали відомі серед робітників міських підприємств. На цегельно-черепичних заводах в боротьбі за підвищення продуктивності праці повчальний приклад показували комуністи-виробничники Ю. М. Маскаль, О. Л. Кіш, П. Й. Ябрик. Внаслідок добре організованого змагання заводи успішно виконували свої плани.
На кінець четвертої п’ятирічки в Ужгороді працювало 49 підприємств. Проти 1946 року вони збільшили випуск валової промислової продукції в 3,7 раза. П’ятирічні завдання трудящі Ужгорода виконали з честю.
Дбаючи про налагодження роботи на підприємствах, міська партійна організація водночас допомагала навколишнім селам у піднесенні сільського господарства. Члени партії виїжджали на села, де брали участь у колективізації, розгортали там політмасову роботу, несли в маси ленінські ідеї. Багато підприємств взяли шефство над колгоспами. Силами колективу електростанції було електрифіковано 7 сіл.
В роки п’ятої п’ятирічки повністю завершилась реконструкція промислових підприємств міста. В результаті цього фанерно-меблевий комбінат в кілька разів збільшив виробництво стільців і шаф. Було побудовано хлібозавод, ремонтно-механічні майстерні, нові цехи на фабриках і заводах. У місті не було жодного підприємства, яке б не поповнилось новими верстатами й обладнанням. Тільки промислові артілі одержали і встановили понад 300 верстатів.
Під час реконструкції підприємств зосереджувалась увага на тому, щоб якомога більше механізувати трудомісткі процеси праці. На Радванському каменедробарному заводі раніше майже весь комплекс робіт виконувався вручну. За п’ятирічку завод одержав понад 25 одиниць високопродуктивного устаткування — електроекскаватори, шарові лопати, конусні дробарки, бульдозери, пересувні електростанції та інше. Внаслідок повної механізації трудомістких процесів виробництва випуск продукції на заводі зріс в 4,3 раза.
Нові підприємства і технічне оснащення старих вимагали висококваліфікованих кадрів. З цією метою у місті було відкрито курси технічного навчання. Кадрові робітники передавали свій виробничий досвід молоді. Багато виробничників підвищували кваліфікацію на споріднених підприємствах в інших містах. Тільки протягом 1954 року в Ленінграді, Москві, Архангельську, Львові навчалося 58 робітників Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Ужгородські машиністи локомотивів після закінчення курсів відбували практику на Уралі і в Грузії.
В свою чергу робітники інших міст приїжджали до Ужгорода запозичати кращий досвід. Взуттєвики московської фабрики «Буревісник», відвідавши закарпатське місто, познайомились з роботою Ужгородської взуттєвої фабрики. Колективи обох фабрик уклали умову на соціалістичне змагання. Москвичі допомогли своїм українським друзям скласти план реконструкції. Пізніше вони надіслали їм спеціальне пристосування до швейних машин, що дало можливість щорічно економити 43 тис. карбованців.
Дружні зв’язки встановилися між колективами фанерно-меблевого комбінату і Усть-Іжорського фанерного комбінату Ленінградської області, між ужгородськими і московськими хлібозаводами та іншими підприємствами. Ця дружба збагачує трудову енергію людей, допомагає їм удосконалювати виробництво і працювати з, перспективою.
У трудових буднях народжувалася ініціатива людей, працювала творча думка, скерована на те, щоб піднести виробництво, домогтися високоякісної продукції, знизити її собівартість. За п’яту п’ятирічку на підприємствах Ужгорода було внесено понад 1400 раціоналізаторських пропозицій.
Багато з них впроваджено у виробництво, і це дало державі економії на 6972 тис. карбованців.
Начальник цеху фанерно-меблевого комбінату М.Ю. Притула вніс 52 раціоналізаторські пропозиції, реалізація яких дала значний економічний ефект. Світлова сигналізація до лінотипу на випадок перегріву нагрівника, запропонована електромеханіком ужгородської друкарні Л. Л. Бутковці, була прийнята для впровадження в поліграфічну промисловість СРСР.
Інтенсивно розвивалась промисловість Ужгорода в роки семирічки. З’явились нові галузі промисловості — приладобудування, машинобудування. Значно розширилося виробництво побутових товарів і харчових продуктів. Стали до ладу 8 нових підприємств: завод «Ужгородприлад», фабрика побутової хімії, авторемонтний, механічний заводи, ремонтно-монтажний комбінат та інші. На діючих підприємствах побудовано 93 цехи і 19 реконструйовано. Проведено реорганізацію артілей, побудовано автовокзал.
До участі у виробничому житті широко залучалися трудящі міста. В кінці 1963 року на громадських засадах створено раду новаторів у складі 45 чол. На 19 підприємствах почали працювати громадські конструкторські бюро. Члени ради і бюро скеровували творчу думку інженерів, техніків і робітників на вдосконалення виробничого процесу. На допомогу новаторам виробництва прийшли також працівники Будинку науково-технічної пропаганди та університету технічного прогресу.
Серед громадських організацій особливо добре зарекомендувала себе міська рада економічного аналізу. Очолив її працівник державного банку інженер-економіст 3. І. Швець. На основі ряду досліджень рада рекомендує підприємствам ті чи інші заходи, які при застосуванні на виробництві дають економічний ефект. За допомогою ради багато підприємств у 1964 році зуміли значно знизити собівартість продукції і своєчасно виконати плани нагромаджень.
У боротьбі за перетворення в життя накреслень семирічного плану (1959— 1965 рр.) виняткову роль відіграли передові робітники міста. Працюючи по-комуністичному, вони вносили вагомий вклад у справу технічного розвитку міста. Зачинателем цього патріотичного руху стала робітниця фанерно-меблевого комбінату Юлія Іванівна Гудак. За високі виробничі показники вона удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Гудак — активний громадський діяч, обиралася членом Пленуму ВЦРПС, депутатом міської і обласної Рад депутатів трудящих.
На багатьох підприємствах міста робітники підхоплювали почин відомої текстильниці Валентини Гаганової, переходили працювати на відсталі ділянки, де показували особистий приклад комуністичного ставлення до праці. На підприємствах виросла ціла армія новаторів виробництва, майстрів «золоті руки». Це високе звання завоювали слюсар механічного заводу Б. Колесников, швея В. Шіфер та інші. На кінець семирічки 260 колективам було присвоєно звання колективів комуністичної праці.
Значних успіхів у семирічці добилися й залізничники. Трудівники Ужгородського вагонного депо за проектом старшого інженера Н. М. Климашевича вперше в Радянському Союзі застосували автоматичне обслуговування компресорних станцій без машиністів за схемою. Економічний ефект одного такого автоконтрольного пункту складав 24 тис. крб. на рік. Восени 1965 року було завершено будівництво ширококолійної залізничної лінії до чехословацького кордону. По ній без перевантаження почали перевозити вантажі до обох країн. Біля радянсько-чехословацького кордону виросла перша в нашій країні об’єднана прикордонна станція Ужгород-2. Її назвали станцією дружби.
В результаті наполегливої роботи колективи підприємств успішно виконали планові завдання семирічки. Випуск взуття за цей час збільшився в 3,6 раза, меблів — в 1,6, маргаринової продукції — в 2,3, м’ясо-молочної — в 2,7 раза.
За роки соціалістичних перетворень у місті виросли здібні організатори виробництва. Серед них директори підприємств — Д. І. Плоскіна, В. Ф. Біланін, І. І. Гомонай, О. М. Гладка, С. Е. Найман, В. К. Чапковський, М. І. Пацкан, B. С. Погорєлов, В. В. Солод, Ю. О. Мамчук, В. Д. Гусєв, А. Ф. Кільметов, C. М. Стасєв, Т. О. Бреннер та інші. Типовим для закарпатців у радянський час є трудовий шлях сина селянина з Мукачівщини І. І. Гомоная. Після закінчення технікуму його висунули на посаду директора взуттєвої фабрики. Працюючи, він одночасно навчався в інституті, успішно закінчив його, одержавши диплом інженера. На роботі Гомонай показав себе здібним організатором, взуттєва фабрика стала одним із кращих підприємств міста. За добру і злагоджену роботу всього колективу підприємства його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Як член міськкому партії і депутат Ужгородської міської Ради він виконує велику громадську роботу. Значний вклад у технічний прогрес підприємств внесли інженери Е. Л. Авер’янова, Г. В. Мельник, О. А. Лютий, Е. О. Гальперт, О. С. Сокол, М. П. Синчук В. М. Чоні та інші.
Як і в попередні роки, ужгородські підприємства допомагали навколишнім селам у розвитку колгоспного виробництва. Ця увага особливо посилилась після березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). У колгоспах Ужгородського і Перечинського районів шефи побудували 25 кормоцехів. Колектив авторемонтного заводу допоміг колгоспу ім. Орджонікідзе обладнати електростанцію потужністю 57 квт та побудувати силову лінію електропередач, а це дало можливість механізувати трудомісткі процеси на фермах. Інженерно-технічні працівники промислових підприємств організовували навчання сільських механізаторських кадрів. Зважаючи на те, що окремим господарствам було не під силу побудувати зрошувальну систему, необхідну для підвищення врожайності, трудящі міста взяли на себе частину іригаційних робіт. Робітники авторемонтного заводу побудували в колгоспі ім. Горького зрошувальну систему для поливу 300 га землі і три насосні станції. Значну допомогу в цій важливій справі подають колгоспам колективи Радванського кар’єроуправління, шляхової ремонтно-будівельної дільниці та інші.
Поряд з відбудовою і дальшим розвитком промисловості, організацією практичної допомоги колгоспам у піднесенні сільського господарства трудящі міста з перших днів встановлення Радянської влади на Закарпатті приділили багато уваги житловому будівництву, впорядкуванню кварталів, вулиць, парків. Протягом 1946—1967 рр. в Ужгороді збудовано 137 тис. кв. метрів житлової площі і споруджено 1700 індивідуальних будинків. Це означає, що в нові квартири переселилося 40 проц. населення міста. Виросли нові вулиці: проспект 40-річчя Жовтня, Одеська, Київська, Набережна, Готвальда та інші.
Забруковано вулиці Мельничну, Руську, Фізкультурну, Шумну, ім. Лесі Українки Водопровідна мережа збільшилася на 59 км. Використано великі кошти на перебудову нової каналізаційної мережі. Повністю реконструйовано майдан Возз’єднання, Ленінградську і Київську набережні, які стали улюбленими місцями відпочинку трудящих.
Ще не замовк гуркіт гармат, а комуністична організація, яка вийшла з підпілля, приступила до налагодження громадського життя. Вже 28 жовтня було створено міську управу з представників робітничого класу і прогресивної інтелігенції. На її першому засіданні начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. І. Брежнєв розповів присутнім про визвольну місію Червоної Армії. Він підкреслив, що вона ставить своїм завданням розгромити ворога, допомогти поневоленим народам повернути собі свободу і незалежність.
Міська управа з перших днів вжила заходів для нормалізації життя в місті розгорнула підготовку до виборів Народного комітету. В цей же час антинародні елементи, які діяли за вказівками чеських емігрантських реакційних кіл з Лондона, зробили спробу взяти владу в місті до своїх рук. Проте їх підступні дії були викриті, а самозваний «комітет» розігнано.
12 листопада 1944 року на зборах трудящих міста, що відбулися в кінотеатрі «Уранія» (нині гарнізонний Будинок офіцерів), було обрано Народний комітет з 55 чоловік. До його складу ввійшли: ремісниця Г. Бачо, слюсар О. Бурич, від міського комітету комуністичної організації С. Вайс, робітник А. Голод, художник А. Ерделі, артистка М. Лашкай, професор гімназії С. Штефуровський та інші. Головою Народного комітету було обрано П. Сову, а згодом ним став С. Стасєв. Учасники міських зборів з великим піднесенням одностайно схвалили петицію до уряду СРСР, в якій висловили щиру подяку за визволення і просили «позбавити нас, закарпатських українців, від віковічних мук і страждань, узяти наш народ під свій захист, допомогти нам возз’єднатися з народом Радянської України». Петиція населення Ужгорода була підтримана трудящими інших міст та сіл Закарпатської України.
Після обрання органів народної влади на місцях виникла необхідність в організації центральної влади. За пропозицією комуністів міська управа ще 8 листопада прийняла звернення до міської управи Мукачевого і Народного комітету Хуста, в якому виступила з ініціативою скликати раду представників цих міст для обговорення цього важливого питання. В результаті спільних дій було створено організаційний комітет, який провів відповідну роботу по підготовці з’їзду Народних комітетів краю.
На численних зборах і мітингах, що відбулися в місті, делегатам з’їзду Народних комітетів дано наказ: зважити на волю населення і ухвалити рішення про возз’єднання краю з рідною матір’ю — Радянською Україною. Робітники електростанції у своїй резолюції записали: «Наш наказ нашим делегатам ясний: у нас один шлях до людських прав і щастя — це шлях возз’єднання з Радянською Україною. Цього ми чекаємо від з’їзду». З’їзд Народних комітетів ухвалив рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і обрав Народну Раду, місцем перебуванням якої став Ужгород.
Спираючись на підтримку трудящих, Народний комітет Ужгорода під керівництвом міської партійної організації розгорнув активну діяльність: було розпущено профашистські і антинародні організації, проведено чистку в державних установах, створено народний суд, міську прокуратуру, дружину, націоналізовано підприємства, банки, засоби зв’язку, великі житлові будинки. Багато зусиль довелося докласти, щоб відновити роботу на підприємствах. Адже фашисти, відступаючи на захід, завдали місту величезної шкоди. Із звіриною ненавистю вони все нищили, що не встигли вивезти з собою. Окупанти зірвали три мости, пограбували і знищили технічне обладнання телеграфної, телефонної та залізничної станцій, вивели із ладу насосну станцію і водогін.
Протягом першого місяця після визволення уцілілі підприємства відновили роботу. Обрані заводські і фабричні комітети швидко налагоджували виробництво продукції. На початку 1945 року відновився залізничний рух на лініях Ужгород— Великий Березний та Ужгород — Чоп. Радянські військові частини відремонтували автобуси, і незабаром відновилися регулярні рейси до Мукачевого і Хуста. За два місяці було відремонтовано близько 20 громадських приміщень — міський театр, готель, школи тощо. Під час проведення суботників жителі міста позасипали протитанкові рови, впорядкували вулиці. 220 робітничих родин переселилися в добротні квартири конфіскованих будинків.
Велику допомогу жителям надали військові частини Червоної Армії. Вони побудували через Уж залізничний і автотранспортний мости, відремонтували міську водокачку і проклали тимчасовий водогін для постачання населення лівобережної частини міста водою, встановили телеграфний і телефонний зв’язок Ужгорода з населеними пунктами Закарпатської України.
Однією з складних проблем, що постала перед органами народної влади, було забезпечення населення хлібом та іншими продуктами. Червона Армія допомогла і в цьому. Радянське командування фронту передало жителям міста 250 тонн зерна, багато цукру, консервів, крупи тощо. Сім’ї добровольців Червоної Армії одержали по 100 кг хліба одноразової допомоги.
В листопаді 1944 року відбулися збори вчителів міста, на яких обговорено питання організації навчання в школах. А вже 5 грудня сіло за парти трьох народних, двох горожанських шкіл і однієї гімназії понад 2300 дітей. Вони одержали змогу вчитися рідною мовою. У семінарії було розпочато підготовку вчителів початкових шкіл. На початку 1945 року група вчителів Ужгорода в складі делегації педагогів Закарпаття відвідала Київ, де ознайомилася з радянською системою народної освіти.
Почало налагоджуватися культурне життя. Відновили роботу кінотеатри, на екранах демонструвалися радянські фільми. Вони користувалися успіхом серед глядачів. Визначною культурною подією стали гастролі Державного українського ансамблю пісні і танцю. В травні 1945 року в Ужгороді відбулася перша олімпіада художньої самодіяльності краю, в якій взяло участь понад 1200 чоловік.
З глибокою вдячністю за визволення ужгородці організували допомогу Червоній Армії. На підприємствах виконувалися воєнні замовлення, у госпіталях жінки доглядали поранених воїнів, збирали подарунки для фронтовиків. Учні середніх шкіл виступали з концертами художньої самодіяльності у військових частинах. В кінці січня 1945 року делегація трудящих Ужгорода, очолювана головою Народного комітету С. М. Стасєвим, виїжджала на фронт до воїнів 875-го Ужгородського самохідно-артилерійського полку. Делегація вручила полку бронзовий барельєф із зображенням герба міста і старовинної Ужгородської фортеці та подарунки від трудящих.
Символом вдячності мешканців Ужгорода і краю Червоній Армії та увічнення пам’яті героїв, що полягли в боях за визволення Закарпатської України, було створення меморіального кладовища та спорудження пам’ятника-монумента. Відкриття кладовища відбулося 22 липня 1945 року. Багатотисячні колони трудящих Ужгорода і навколишніх сіл прийшли до пам’ятника загиблим воїнам Червоної Армії. Сюди прибули також командуючий Четвертим Українським фронтом генерал армії А. І. Єременко, начальник Політуправління фронту генерал-майор Л. І. Брежнєв. До підніжжя пам’ятника було покладено вінок від ЦК ВКП(б) і Радянського уряду, вінки і квіти від трудящих Закарпаття.
З нагоди підписання Договору між СРСР і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною 30 червня 1945 року в Ужгороді відбулася грандіозна демонстрація трудящих. Всі промовці, які виступали, від імені всього населення міста і краю висловлювали подяку Радянському уряду за визволення і возз’єднання закарпатської землі з Радянською Україною. У листі на ім’я уряду Української РСР, прийнятому на мітингу, громадяни Ужгорода писали: «Віднині Закарпатська Україна — складова і невід’ємна частина Великої України. Історична несправедливість ліквідована. Ми безмежно раді, що в складі Радянської України ми разом з народами Радянського Союзу впевнено йдемо до сяючих вершин щасливого радісного життя, доможемось нашого економічного і національно-культурного процвітання».
В братній сім’ї радянських народів трудящі Ужгорода відчули справжнє щастя і з великим натхненням приступили до відродження свого міста. В першу річницю визволення від фашизму в Ужгороді вже працювало 13 заводів. Тоді це були переважно невеликі підприємства з незначною кількістю робітників. Засвоїм технічним рівнем вони були ще відсталими, мали напівкустарний характер. Постало питання про корінну реконструкцію в промисловості міста. В цій справі братерську допомогу подали ужгородцям підприємства Радянського Союзу. З Москви надходили екскаватори, автобуси, з Горького — вантажні автомашини, з Ленінграда — електроприлади, з Баку — нафтопродукти. Водночас до Ужгорода прибуло 350 спеціалістів різних кваліфікацій. Все це допомогло переозброїти підприємства і забезпечити їх кадрами, що позитивно позначилось на виробничому процесі. Більше продукції стали виробляти фанерно-меблевий комбінат (колишня фабрика «Мундус»), макаронна фабрика, цегельно-черепичні заводи.
Влітку 1946 року, напередодні першої Ужгородської міської партійної конференції КП(б)У, були введені в дію промкомбінат, швейно-взуттєва фабрика. Партійна конференція поставила перед комуністами завдання розгорнути виховну роботу серед трудящих міста і зосередити їхню енергію на підвищенні продуктивності праці, на прискоренні темпів перебудови промислових підприємств. Поряд з реконструкцією старих фабрик і заводів, технічним оснащенням розгорталося будівництво нових підприємств.
В ході дальшого технічного оснащення підприємства міста спеціалізувалися на випуску окремих видів продукції. Фанерно-меблевий комбінат, наприклад, спеціалізувався в основному на виробництві фанери, гнутих стільців і художніх шаф. Артіль «Перемога» переключилася на виготовлення гарнітурів кухонної мебелі. Це значно удосконалило технологічний процес, знизило собівартість виробів і підвищило їх якість.
У виробниче життя міста дедалі ширше залучалася молодь. В багатьох випадках вона не мала відповідної кваліфікації. Юнаки й дівчата різними формами навчання швидко набували професійних знань, разом з кадровими робітниками трудились на благо Батьківщини. На підприємствах було створено 32 комсомольсько-молодіжні бригади. Вони показували зразки трудового ентузіазму. Силами молоді було споруджено дитячу залізницю, проведено значну роботу по благоустрою міського парку.
На підприємствах міста багато працювало жінок, і міська партійна організація звернула на це серйозну увагу. Серед жінок комуністи проводили повсякденну виховну роботу, залучали їх до активної виробничої і громадської діяльності. На підприємствах було створено 23 жіночі ради, на керівну роботу висунуто 36 робітниць, організовано міський лекторій для жінок. Пройшло небагато часу, і жінки добились добрих наслідків у своїй роботі. Старий член партії Ганна Бачо, ставши головою артілі «Вільна закарпатка», згуртувала дружний колектив, який з місяця в місяць перевиконував виробничі плани. Понад 1260 жінок міських підприємств стали стахановками.
Визначною подією для стародавнього Ужгорода були вибори до міської Ради депутатів трудящих, що відбулися 21 грудня 1947 року. Вперше в історії трудящі вільно могли обирати своїх посланців до державного радянського органу. Вибори проходили дружно, організовано, з великим піднесенням. У них взяло участь 99,96 проц. виборців. Це був справжній тріумф єдності трудящих Ужгорода, вияв їхнього демократизму, глибокого патріотичного почуття.
Спираючись на широкий актив, міська Рада жваво розгортала свою роботу. Члени постійних комісій допомагали налагоджувати міську торгівлю, культурне обслуговування населення. На сесіях міської Ради систематично обговорювались питання роботи окремих підприємств, установ та культурно-освітніх закладів. Накреслювались практичні заходи дальшого розвитку економіки міста та піднесення добробуту трудящих.
Разом з усією країною жителі Ужгорода включилися в соціалістичне змагання за дострокове виконання четвертої, а для них — першої п’ятирічки. Цей патріотичний почин підхопили трудящі всього Закарпаття. На початку 1949 року в Ужгороді вже налічувалось 2500 чоловік, які дали слово виконати п’ятирічку за 4 роки.
На підприємствах міста помітно збільшувався випуск продукції.
Нарощуючи темпи виробничого процесу, ужгородські робітники, наслідуючи почин новаторів Л. Корабельникової і Ф. Кузнецова, дбали, щоб побільше зекономити сировини, допоміжних матеріалів, палива, електроенергії. В 1949 році підприємства за рахунок зекономленої сировини випустили продукції на 1 млн. крб. Особливо бережно витрачали тканини в артілі «Вільна закарпатка», шкіру на взуттєвій фабриці, паливо — на електростанції. Закрійник взуттєвої фабрики Йосип Сех зекономив за рік твердого шкіряного товару 80 кг і м’якого на 120 пар заготовок.
Щоб збільшити випуск продукції, інженерно-технічні працівники ужгородських підприємств за методом московського інженера Ф. Ковальова запроваджували найпередовіші форми організації праці. На фанерно-меблевому комбінаті після переходу на роботу по виробничих операціях продуктивність праці зросла на 10 проц. Кращими новаторами виробництва тут стали І. С. Федорішко, І. І. Проца та інші. За їх ініціативою виявлені великі можливості удосконалити виробничий процес і домогтися виготовлення надпланової продукції. Значно поліпшилась робота на заводі «Перемога». Імена формувальника А. Л. Кертиса, складальників Ф. І. Гулачія, І. І. Федора стали відомі серед робітників міських підприємств. На цегельно-черепичних заводах в боротьбі за підвищення продуктивності праці повчальний приклад показували комуністи-виробничники Ю. М. Маскаль, О. Л. Кіш, П. Й. Ябрик. Внаслідок добре організованого змагання заводи успішно виконували свої плани.
На кінець четвертої п’ятирічки в Ужгороді працювало 49 підприємств. Проти 1946 року вони збільшили випуск валової промислової продукції в 3,7 раза. П’ятирічні завдання трудящі Ужгорода виконали з честю.
Дбаючи про налагодження роботи на підприємствах, міська партійна організація водночас допомагала навколишнім селам у піднесенні сільського господарства. Члени партії виїжджали на села, де брали участь у колективізації, розгортали там політмасову роботу, несли в маси ленінські ідеї. Багато підприємств взяли шефство над колгоспами. Силами колективу електростанції було електрифіковано 7 сіл.
В роки п’ятої п’ятирічки повністю завершилась реконструкція промислових підприємств міста. В результаті цього фанерно-меблевий комбінат в кілька разів збільшив виробництво стільців і шаф. Було побудовано хлібозавод, ремонтно-механічні майстерні, нові цехи на фабриках і заводах. У місті не було жодного підприємства, яке б не поповнилось новими верстатами й обладнанням. Тільки промислові артілі одержали і встановили понад 300 верстатів.
Під час реконструкції підприємств зосереджувалась увага на тому, щоб якомога більше механізувати трудомісткі процеси праці. На Радванському каменедробарному заводі раніше майже весь комплекс робіт виконувався вручну. За п’ятирічку завод одержав понад 25 одиниць високопродуктивного устаткування — електроекскаватори, шарові лопати, конусні дробарки, бульдозери, пересувні електростанції та інше. Внаслідок повної механізації трудомістких процесів виробництва випуск продукції на заводі зріс в 4,3 раза.
Нові підприємства і технічне оснащення старих вимагали висококваліфікованих кадрів. З цією метою у місті було відкрито курси технічного навчання. Кадрові робітники передавали свій виробничий досвід молоді. Багато виробничників підвищували кваліфікацію на споріднених підприємствах в інших містах. Тільки протягом 1954 року в Ленінграді, Москві, Архангельську, Львові навчалося 58 робітників Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Ужгородські машиністи локомотивів після закінчення курсів відбували практику на Уралі і в Грузії.
В свою чергу робітники інших міст приїжджали до Ужгорода запозичати кращий досвід. Взуттєвики московської фабрики «Буревісник», відвідавши закарпатське місто, познайомились з роботою Ужгородської взуттєвої фабрики. Колективи обох фабрик уклали умову на соціалістичне змагання. Москвичі допомогли своїм українським друзям скласти план реконструкції. Пізніше вони надіслали їм спеціальне пристосування до швейних машин, що дало можливість щорічно економити 43 тис. карбованців.
Дружні зв’язки встановилися між колективами фанерно-меблевого комбінату і Усть-Іжорського фанерного комбінату Ленінградської області, між ужгородськими і московськими хлібозаводами та іншими підприємствами. Ця дружба збагачує трудову енергію людей, допомагає їм удосконалювати виробництво і працювати з, перспективою.
У трудових буднях народжувалася ініціатива людей, працювала творча думка, скерована на те, щоб піднести виробництво, домогтися високоякісної продукції, знизити її собівартість. За п’яту п’ятирічку на підприємствах Ужгорода було внесено понад 1400 раціоналізаторських пропозицій.
Багато з них впроваджено у виробництво, і це дало державі економії на 6972 тис. карбованців.
Начальник цеху фанерно-меблевого комбінату М.Ю. Притула вніс 52 раціоналізаторські пропозиції, реалізація яких дала значний економічний ефект. Світлова сигналізація до лінотипу на випадок перегріву нагрівника, запропонована електромеханіком ужгородської друкарні Л. Л. Бутковці, була прийнята для впровадження в поліграфічну промисловість СРСР.
Інтенсивно розвивалась промисловість Ужгорода в роки семирічки. З’явились нові галузі промисловості — приладобудування, машинобудування. Значно розширилося виробництво побутових товарів і харчових продуктів. Стали до ладу 8 нових підприємств: завод «Ужгородприлад», фабрика побутової хімії, авторемонтний, механічний заводи, ремонтно-монтажний комбінат та інші. На діючих підприємствах побудовано 93 цехи і 19 реконструйовано. Проведено реорганізацію артілей, побудовано автовокзал.
До участі у виробничому житті широко залучалися трудящі міста. В кінці 1963 року на громадських засадах створено раду новаторів у складі 45 чол. На 19 підприємствах почали працювати громадські конструкторські бюро. Члени ради і бюро скеровували творчу думку інженерів, техніків і робітників на вдосконалення виробничого процесу. На допомогу новаторам виробництва прийшли також працівники Будинку науково-технічної пропаганди та університету технічного прогресу.
Серед громадських організацій особливо добре зарекомендувала себе міська рада економічного аналізу. Очолив її працівник державного банку інженер-економіст 3. І. Швець. На основі ряду досліджень рада рекомендує підприємствам ті чи інші заходи, які при застосуванні на виробництві дають економічний ефект. За допомогою ради багато підприємств у 1964 році зуміли значно знизити собівартість продукції і своєчасно виконати плани нагромаджень.
У боротьбі за перетворення в життя накреслень семирічного плану (1959— 1965 рр.) виняткову роль відіграли передові робітники міста. Працюючи по-комуністичному, вони вносили вагомий вклад у справу технічного розвитку міста. Зачинателем цього патріотичного руху стала робітниця фанерно-меблевого комбінату Юлія Іванівна Гудак. За високі виробничі показники вона удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Гудак — активний громадський діяч, обиралася членом Пленуму ВЦРПС, депутатом міської і обласної Рад депутатів трудящих.
На багатьох підприємствах міста робітники підхоплювали почин відомої текстильниці Валентини Гаганової, переходили працювати на відсталі ділянки, де показували особистий приклад комуністичного ставлення до праці. На підприємствах виросла ціла армія новаторів виробництва, майстрів «золоті руки». Це високе звання завоювали слюсар механічного заводу Б. Колесников, швея В. Шіфер та інші. На кінець семирічки 260 колективам було присвоєно звання колективів комуністичної праці.
Значних успіхів у семирічці добилися й залізничники. Трудівники Ужгородського вагонного депо за проектом старшого інженера Н. М. Климашевича вперше в Радянському Союзі застосували автоматичне обслуговування компресорних станцій без машиністів за схемою. Економічний ефект одного такого автоконтрольного пункту складав 24 тис. крб. на рік. Восени 1965 року було завершено будівництво ширококолійної залізничної лінії до чехословацького кордону. По ній без перевантаження почали перевозити вантажі до обох країн. Біля радянсько-чехословацького кордону виросла перша в нашій країні об’єднана прикордонна станція Ужгород-2. Її назвали станцією дружби.
В результаті наполегливої роботи колективи підприємств успішно виконали планові завдання семирічки. Випуск взуття за цей час збільшився в 3,6 раза, меблів — в 1,6, маргаринової продукції — в 2,3, м’ясо-молочної — в 2,7 раза.
За роки соціалістичних перетворень у місті виросли здібні організатори виробництва. Серед них директори підприємств — Д. І. Плоскіна, В. Ф. Біланін, І. І. Гомонай, О. М. Гладка, С. Е. Найман, В. К. Чапковський, М. І. Пацкан, B. С. Погорєлов, В. В. Солод, Ю. О. Мамчук, В. Д. Гусєв, А. Ф. Кільметов, C. М. Стасєв, Т. О. Бреннер та інші. Типовим для закарпатців у радянський час є трудовий шлях сина селянина з Мукачівщини І. І. Гомоная. Після закінчення технікуму його висунули на посаду директора взуттєвої фабрики. Працюючи, він одночасно навчався в інституті, успішно закінчив його, одержавши диплом інженера. На роботі Гомонай показав себе здібним організатором, взуттєва фабрика стала одним із кращих підприємств міста. За добру і злагоджену роботу всього колективу підприємства його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Як член міськкому партії і депутат Ужгородської міської Ради він виконує велику громадську роботу. Значний вклад у технічний прогрес підприємств внесли інженери Е. Л. Авер’янова, Г. В. Мельник, О. А. Лютий, Е. О. Гальперт, О. С. Сокол, М. П. Синчук В. М. Чоні та інші.
Як і в попередні роки, ужгородські підприємства допомагали навколишнім селам у розвитку колгоспного виробництва. Ця увага особливо посилилась після березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). У колгоспах Ужгородського і Перечинського районів шефи побудували 25 кормоцехів. Колектив авторемонтного заводу допоміг колгоспу ім. Орджонікідзе обладнати електростанцію потужністю 57 квт та побудувати силову лінію електропередач, а це дало можливість механізувати трудомісткі процеси на фермах. Інженерно-технічні працівники промислових підприємств організовували навчання сільських механізаторських кадрів. Зважаючи на те, що окремим господарствам було не під силу побудувати зрошувальну систему, необхідну для підвищення врожайності, трудящі міста взяли на себе частину іригаційних робіт. Робітники авторемонтного заводу побудували в колгоспі ім. Горького зрошувальну систему для поливу 300 га землі і три насосні станції. Значну допомогу в цій важливій справі подають колгоспам колективи Радванського кар’єроуправління, шляхової ремонтно-будівельної дільниці та інші.
Поряд з відбудовою і дальшим розвитком промисловості, організацією практичної допомоги колгоспам у піднесенні сільського господарства трудящі міста з перших днів встановлення Радянської влади на Закарпатті приділили багато уваги житловому будівництву, впорядкуванню кварталів, вулиць, парків. Протягом 1946—1967 рр. в Ужгороді збудовано 137 тис. кв. метрів житлової площі і споруджено 1700 індивідуальних будинків. Це означає, що в нові квартири переселилося 40 проц. населення міста. Виросли нові вулиці: проспект 40-річчя Жовтня, Одеська, Київська, Набережна, Готвальда та інші.
Забруковано вулиці Мельничну, Руську, Фізкультурну, Шумну, ім. Лесі Українки Водопровідна мережа збільшилася на 59 км. Використано великі кошти на перебудову нової каналізаційної мережі. Повністю реконструйовано майдан Возз’єднання, Ленінградську і Київську набережні, які стали улюбленими місцями відпочинку трудящих.