Великий Бичків, Рахівський район, Закарпатська область
Великий Бичків — селище міського типу (з 1947 року), центр Великобичківської селищної Ради, розташоване у мальовничій улоговині біля підніжжя Карпатських гір, на правому березі швидкоплинної ріки Тиси при впадінні в неї річки Шопурки, за 35 км від районного центру, за 12 км від залізничної станції Солотвина. Населення — 7,3 тис. чол., з них переважна більшість українці. Тут проживають також угорці, росіяни, румуни, євреї та представники інших національностей. До складу Великобичківської селищної Ради входять населені пункти Крушник і Подерей.
Через селище проходить асфальтоване шосе Ужгород—Рахів. Щодоби через Великий Бичків проїздить близько 80 автобусів, у т. ч. курсують автобуси Чернівці — Ужгород, Ужгород—Івано-Франківськ, Івано-Франківськ — Хуст, Коломия — Солотвина, Коломия — Мукачеве.
Великий Бичків вперше згадується в документальних джерелах кінця XIV століття. Здавна на гербі селища був зображений бик, бо найдавнішим заняттям населення у цій місцевості було скотарство. Звідси, напевне, і назва селища. Ймовірно також, що вона походить від прізвища Бичок.
Селяни Великого Бичкова страждали не тільки від жорстокої експлуатації, але й від феодальних міжусобиць. Так, нарриклад, на початку 1479 року жупан Дієші зі своїми урядовцями напав на маєток Форінтвері у Великому Бичкові та Лузі, вбив багато кріпаків, зруйнував млини, забрав усю худобу і зерно, здер із кріпаків по 200 форинтів. Крім того, нападники пограбували і зруйнували Великобичківську церкву.
Наприкінці XV століття село стає центром Великобичківського або Верхнього державного маєтку (домінії) Мармароського комітату. В середині XVI століття Великобичківська домінія досягла аж до села Грушевого. В 1556 році вона належала феодалу Георгію Баторі.
Феодальна експлуатація неухильно посилювалась. Селяни змушені були вносити великий натуральний та грошовий оброк, відробляти панщину. У Великому Бичкові грошова данина від одного цілого селянського наділу становила щороку 1,45 форинта.
Численні відомості про майновий стан свідчать про разючу бідність селян. Так, у 1711 році на 53 селянські господарства Великого Бичкова припадало 10 коней, 48 волів, 50 корів, 217 овець, 29 свиней. Наприклад, багатій Варега Костів мав 2 коней, 4 воли, 2 корови, 90 овець, 6 свиней, в той час як більшість селянських дворів не мала ні тягла, ні худоби. Так, з 53 селянських дворів коней не мали 44, волів — 28, корів — 18, овець — 34, свиней — 30 селянських господарств, а 9 господарств села не мали ніякої худоби.
Поряд із землеробством і скотарством частина населення була зайнята на лісорозробках. У 1732 році у Великому Бичкові на лісопильні працювало 14 теслярів, 6 підручних робітників.
Не лише злидні, а й темрява та неписьменність гнітили селян. Тільки в 1806 році у Великому Бичкові було відкрито церковнопарафіальну школу, в якій навчалося 86 учнів, переважно діти заможних селян. Показово, що «…півцевчитель не знав української мови і не вчив її дітей».
Деревина з лісів навколо Великого Бичкова використовувалась для транспортування солі з Солотвини, де вона добувалась з давніх часів. Тільки в 1812 році по Тисі було відправлено 250 тис. цнт солі, для сплаву якої бокорами потрібно було 127 280 дерев. Сіль сплавлялась також і баржами, тому в селі виробляли баржі та човни. Вантажопідйомність барж, виготовлених у Великому Бичкові, досягала 50 тис. центнерів.
Багата лісами територія домінії не могла не привернути уваги іноземних капіталістів. Букові ліси займали 58 проц. загальної площі домінії. Вони стали основною сировинною базою для Великобичківського хімзаводу, побудованого в 1868 році швейцарськими та угорськими підприємцями, які уклали з угорською казною угоду на експлуатацію лісів Великобичківської домінії на 50 років. Великобичківський хімзавод не тільки на Закарпатті, але й в усій Австро-Угорщині був першим заводом по сухій дистиляції дерева. Будівництво обійшлось в 1200 тис. форинтів.
У зв’язку з необхідністю вивозу готової продукції із хімзаводу 1887 року через Великий Бичків було прокладено залізницю, що пройшла через Земірський, Татарський і Яблуницький перевали в Галичину. На будівництві залізниці працювали і жителі Великого Бичкова.
В другій половині XIX століття, після ліквідації кріпосних відносин, становище селян майже не змінилось. Зросли повинності і особливо на користь духовенства (так звана коблина). В 1882—1887 рр. щорічна коблина 275 селян Великого Бичкова складала 82 форинти 50 крейцерів. На той час жителі села сплатили коблини на суму 390 форинтів, а їх заборгованість становила 105 форинтів.
Великобичківський хімзавод (з 1896 року — фірма «Клотільда») наприкінці XIX століття був уже великим підприємством, у 1897 році на ньому працювало 420 робітників, у 1900 році — 574 робітники6. Великобичківський хімзавод щороку переробляв 180 тис. погонних метрів букового дерева, виробляв 2005 вагонів різноманітних хімвиробів. В середньому щорічно випускалось 35 тис. цнт глауберової солі, 2 тис. цнт селітрової кислоти. Продукція підприємства експортувалась до різних країн Європи, в Галичину, Буковину та Росію.
Акціонерне товариство «Клотільда» в 1900 році мало основний капітал в 2,4 млн., а напередодні першої світової війни —в 5 млн. форинтів, воно входило до складу австро-угорського хімічного картеля. Хоч воно і називалось «Першим угорським акціонерним товариством хімічної промисловості» та було зв’язане з угорськими банками, але фактично через ці банки контролювалось іноземним капіталом. При хімічному заводі було побудовано цегельню та лісопилку на 4 рамочні пили. Внаслідок хижацької експлуатації букові ліси в околиці Великого Бичкова були винищені протягом кількох десятиріч.
Умови праці на заводі були винятково тяжкими. Робітники працювали по 14—16 годин на добу, а одержували мізерну зарплату: від 40 до 60 крейцерів. Найдешевшою була жіноча та дитяча праця.
Наприкінці XIX — початку XX століття більшість робітничої та селянської молоді села залишалась неписьменною. Так, наприклад, у 1900 році з 5294 жителів писати й читати вміли тільки 1542 1 2.
Однією з найбільш поширених форм боротьби робітників Великого Бичкова проти соціального та національного гніту були страйки. Очолювала боротьбу соціал-демократична група, створена у 1897 році. Під її керівництвом уже в 1902 році було проведено маївку, а в 1907 році — зроблено спробу організувати перший на заводі страйк. У 1911 році робітники лісохімічного заводу «Клотільда» домагались створення своєї робітничої організації, збільшення заробітної плати і скорочення робочого дня. Організаторами і керівниками цього страйку були Іван Локота, Микола Сидоряк, Павло Гутира, Людвиг Фегер, Бела Штремпель та ін. Це був перший страйк великобичківських робітників, який мав певний успіх (підвищення зарплати), хоча й був врешті-решт придушений жандармами.
Боротьба великобичківських трудящих набирає більш організованих і наступальних форм після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії, що викликала нову хвилю революційного піднесення. В грудні 1918 року трудящі Великого Бичкова за прикладом своїх братів у Росії створюють на заводі фірми «Клотільда» робітничу Раду з кращих представників трудящих. Окупація Великого Бичкова військами боярської Румунії не дала змоги в березні—квітні 1919 року встановити в селі Радянську владу. В загони Червоної Армії Радянської Угорщини з села пішли Микола Сидоряк, Йосип Дедерчук, Бела ПІтремпель та інші.
На той час із Росії повернулися колишні військовополонені Іван Локота та Матвій Руснак. На початку 1920 року за їх ініціативою на лісохімзаводі створено організацію Міжнародної соціалістичної партії Підкарпатської Русі (МСП). Під її керівництвом влітку 1920 року в селі відбулася велика політична демонстрація — в ній взяло участь кілька тисяч робітників, лісорубів та селян. Демонстрація проходила під лозунгами: «Хай живе Радянська Росія!», «Хай живе Ленін!», «Хай живе диктатура пролетаріату!». Демонстранти вимагали виводу із Закарпаття іноземних окупантів і возз’єднання з Радянською Україною.
У серпні 1920 року на загальних зборах робітників заводу було остаточно оформлено профспілкову організацію. В грудні 1920 року робітники села були учасниками страйку солідарності з чеськими трудящими. Великобичківська організація МСП боролася за єдність комуністичного руху; в 1921 році вона ввійшла до складу Компартії Чехословаччини. Керівниками місцевої комуністичної організації, що налічувала на той час понад 100 чол., були Іван Локота, Микола Сидоряк, Матвій Руснак.
З того часу боротьба великобичківських трудящих розгорталася під керівництвом комуністів. Особливо загострилася вона в період економічної кризи 1921 — 1923 рр. в Чехословаччині, про що, зокрема, свідчить багатолюдна демонстрація 1 Травня 1921 року.
Великобичківська організація КПЧ часто зазнавала переслідування і терористичних актів з боку жандармерії і окружних властей. Та це не спиняло діяльності комуністів. У 1922 році вони організували нову демонстрацію трудящих у день 1 Травня, в якій взяло участь 2 тис. чол., а також збори за участю 3 тис. чоловік. На виборах до сільського представництва в жовтні 1923 року комуністи Великого Бичкова одержали 1007 голосів.
В 20—30-х роках Великобичківський хімзавод «Клотільда» був підпорядкований чеському «Уніо-банку». На той час завод виробляв метиловий спирт, оцет, ацетон, октан та іншу продукцію, яка використовувалася не тільки в Чехословаччині, але й вивозилася до Англії, Німеччини та інших країн.
У 1924 році акціонери тимчасово закрили завод, мотивуючи тим, що нема кому збувати продукцію. Насправді ж вони проводили модернізацію заводу, внаслідок чого було викинуто на вулицю багато сотень робітників. З приводу цього відбувся масовий мітинг, на якому було обрано робітничий комітет для ведення переговорів з адміністрацією 2.
Боротьба трудящих, керованих комуністами, тривала. Великі Першотравневі демонстрації відбулися у Великому Бичкові у 1925—27 роках. Трудящі села активно протестували проти агресивних намірів імперіалістів щодо Радянського Союзу, виступали за возз’єднання з Радянською Україною.
В травні 1926 року на хімзаводі стався великий вибух. Внаслідок нещасного випадку робітники Семен Рус, Юрій Вовчук та Федір Калинський загинули, а 5 чоловік було поранено. З цього приводу газета «Карпатська правда» писала: «Требуемо строгого слідства і покарання виновних, бо далі вже не можна терпіти, щоби голод на хосен ненаситних капіталістів з дня на день з рядів робітників брав свої жертви».
Наскільки великим був авторитет комуністів села, свідчить хоча б те, що в лютому 1926 року сільське представництво на їх пропозицію прийняло резолюцію з вимогою юридичного визнання СРСР і рішення про перейменування однієї з вулиць на вулицю ім. В. І. Леніна. Про це ж свідчить і обрання до чехословацького парламенту та сенату керівників великобичківських комуністів Миколи Сидоряка та Івана Локоти. Незважаючи на парламентську «недоторканість», їх неодноразово заарештовували і кидали до в’язниці. Так було, зокрема, в середині квітня 1927 року, коли жандарми заарештували Сидоряка та Локоту, щоб зірвати проведення першотравневої демонстрації. Але жандарми прорахувались — трудящі Великого Бичкова провели на вулиці ім. Леніна велику політичну демонстрацію. Поруч з сільською управою демонстранти спорудили арку, на якій багряніла п’ятикутна зірка з серпом і молотом, були написані гасла українською та угорською мовами: «Хай живе Перше травня!», «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Газета «Карпатська правда» з цього приводу писала: «День був напрочуд гарний, сонячний. Здавалося, природа раділа бадьорому настрою, святково прибраним простим людям, які групами і поодинці поспішали на центральну площу селища. Біля 9 годин тут вже зібралося близько 2000 чоловік робітників з Косівської Поляни, Кобилецької Поляни, Росішки і Луга. Комуністи організовано прийшли з своїми прапорами, транспарантами, з портретами К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, Т. Г. Шевченка та І. Я. Франка. О десятій годині пролунав могутній спів «Інтернаціоналу». Після цього велика колона демонстрантів рушила в похід. Біля воріт заводу демонстранти заспівали «Сміло, товариші, в ногу». Вся зміна припинила роботу і влилася до лав демонстрантів. Демонстрація закінчилася великим мітингом, на якому виступив Емануїл Кліма (секретар крайкому комсомолу).
У Великому Бичкові за ініціативою І. Докоти та М. Сидоряка ще в 1921 році було створено одну з перших, найбільш масових і діяльних на Закарпатті комсомольських організацій. Вона підтримувала зв’язки з молодіжними організаціями Словаччини, Чехії, Моравії. В 1926 році комсомольська організація Великого Бичкова налічувала понад 200 чоловік.
З року в рік зростали ряди комуністів села. На вересень 1927 року партійна організація села становила 320 членів партії, в т. ч. 150 жінок. В 1927 році у Великому Бичкові було чимало родин, що складалися з комуністів, комсомольців та піонерів.
У січні 1927 року у Великому Бичкові було створено жіночу організацію в складі 93 чол., а також молодіжну комсомольську організацію в складі 60 чоловік.
Великим святом для жителів села було 2 квітня 1928 року. На мітингу, де зібралося понад 6 тис. чол., комсомольцям Великого Бичкова на знак дружби було вручено Червоний прапор, одержаний від комсомольців Київського інституту народної освіти. Прапор прийняв Микола Климпотюк, який на той час разом з Миколою Гучканюком очолював комсомольську організацію.
Активно діяла також піонерська організація, яка налічувала в своїх рядах близько 70 піонерів. В 1929 році їй випала честь послати на Всесвітній зліт піонерів у Берліні свого представника — ученицю Марію Кушнір.
Комуністи і комсомольці Великого Бичкова широко розповсюджували серед трудящих марксистсько-ленінську літературу, яку одержували з Праги, Москви, Києва, Харкова. Коли чехословацька буржуазія заборонила в 1933 році вихід «Карпатської правди» і «Мункаш уйшаг», комуністи і комсомольці Великого Бичкова почали нелегально випускати газету «Бичківська іскра». Газета виходила на 6 сторінках, замість редакторського підпису було надруковано:
«Редагує: Революційна свідомість.
Видає: Більшовицька боєздатність.
Поширює: Пролетарська завзятість»
Газета висвітлювала хід класової боротьби в селищі і, особливо, на заводі «Клотільда». Вона закликала робітників посилити боротьбу проти реакції і підготовки нової імперіалістичної війни.
Великий Бичків був одним із центрів масового робітничого руху на Закарпатті. Не випадково урядовці прозвали Великий Бичків «малим Харковом на Закарпатті».
Акціонерне товариство «Клотільда» і в 1920—30-х роках мало мільйонні прибутки, а робітники одержували в середньому за робочу годину від 1,8 до 2,3 крони. В той же час директор заводу одержував місячну зарплату 9000 крон. З цього приводу газета «Карпатська правда» писала: «Платня 7 урядників є більше, як заробіток 150 робітників».
Стійкою й напруженою була страйкова боротьба робітників хімзаводу. Тільки в 1932 році тут відбулося 4 великих страйки. Окружний начальник в «інтересах порядку» видав постанову, яка забороняла на час страйку перебування робітників у районі заводу «Клотільда». За порушення — штраф від 10 до 5000 крон або арешт строком від 12 годин до 24 діб.
В 1930 році у Великому Бичкові була створена селянська організація Союз працюючого селянства (СПС) в складі 200 чоловік, яка об’єднувала селян незалежно від їх партійної приналежності. На той час у селі вже існувала окружна організація КПЧ, що свідчило про дальше зростання ролі комуністів. Очолювали її Микола Сидоряк та Іван Локота, які з трибуни чехословацького парламенту закликали трудящих Закарпаття боротися за соціальне і національне визволення, за возз’єднання з Радянською Україною.
Іван Локота довгий час був старостою села, обраним трудящими Великого Бичкова, організовував і керував страйками, демонстраціями, голодними походами. З 1922 року до 1938 року Іван Локота — постійний член Закарпатського крайкому КПЧ, депутат чехословацького парламенту, в 1929 році на V з’їзді КПЧ його обирають членом ЦК КПЧ.
Микола Сидоряк, комуністичний депутат, користувався великою любов’ю трудящих Великого Бичкова. Тюрми, постійне переслідування надломили його здоров’я. В 1931 році Микола Сидоряк, тяжко хворий, за рішенням ЦК КПЧ виїхав на лікування до Радянського Союзу. Але поправити його здоров’я було вже неможливо. 18 вересня 1934 року Микола Сидоряк помер у Москві.
В період буржуазного чехословацького режиму на Закарпатті існувало багато буржуазних партій. Тільки у Великому Бичкові їх було 16. їх антинародну діяльність рішуче викривали комуністи. Серед трудящих Великого Бичкова комуністична партія користувалась найбільшим впливом. Не випадково у 1935 році на виборах до парламенту комуністи одержали 1069 голосів із 26786.
Комуністи Великого Бичкова боролися і за поліпшення освіти трудящих. До 1928 року у Великому Бичкові була тільки початкова школа. Потрібні були великі зусилля робітників і селян Великого Бичкова, щоб добитися у чеського буржуазного уряду відкриття семирічної горожанської школи. У тих умовах на пропозицію комуністів комсомольці організували дві вечірні школи для неписьменних. Викладали в школах І. Локота, М. Сидоряк, М. Руснак, М. Чорногорський та інші активісти. З перших днів комуністи надали школам політичне спрямування. Комуністи з Ужгорода і навіть з Праги виступали перед учнями з доповідями про поточний момент, про політичні завдання трудящих. Товариші привозили з собою велику кількість партійних газет і журналів, революційних книг, у т. ч. і праць В. І. Леніна, та листівок. Комсомольці поширювали їх серед робітників і селян свого та навколишніх сіл. Робили вони це з величезною енергією і натхненням.
Тільки в 1928 році чехословацький уряд на неодноразові прохання трудящих відкрив у селі горожанську школу, яку стало відвідувати 80—120 учнів, тут працювало 6 вчителів. Висока плата за навчання — 500 крон на рік, не давала змоги біднякам діставати освіту. Тільки деякі батьки, обмежуючи себе, посилали своїх дітей до школи.
Та жило в народі величезне прагнення до знання. Жителі Великого Бичкова наполегливо добивались у властей відкриття середньої школи-гімназії. Ходаки з села не раз були у цій справі в самій Празі. Очолював ці делегації вчитель Андрій Кузьмин. «Немає грошей, підождіть ще трохи, побачимо, як воно буде»,— говорили празькі урядовці. Пізніше ці «демократи» заявили: «Вам не можна дати школу, бо у вас ціле село комуністи…» Тоді батьки організували приватну середню школу на добровільно зібрані гроші. Справа йшла тільки про те, щоб уряд надав школі «права публічності», тобто, щоб учні приватної школи могли вступати до інших шкіл. Але й такого права добитися не вдалося. «Права публічності надати не можемо,— сказали в міністерстві в Празі,— бо може статись надпродукція інтелігенції. А безробітних інтелігентів і так досить».
Натомість чеські власті поспішили створити у Великому Бичкові не тільки початкову чеську школу (з 10 вчителями), але й «побочну» при горожанській школі (з 3 вчителями), хоч у Великому Бичкові на 6707 чол. населення налічувалося всього 272 чехи.
15 березня 1939 року село Великий Бичків окупували війська хортистської Угорщини. Настали чорні часи німецько-угорської фашистської окупації 1939— 1944 років. Близько ста чоловік молоді покинуло рідне село і перейшло до Радянського Союзу. Партійна організація змушена була піти в глибоке підпілля. Але й тоді, у дні кривавого фашистського режиму, трудящі Великого Бичкова не припиняли революційної боротьби.
Коли гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, фашисти силоміць примушували закарпатців йти в армію. У ті дні на заводі «Клотільда», на вулицях села з’являлися листівки, які закликали робітників і селян не воювати проти рідних братів. В одній з таких листівок було написано: «Переходьте на радянську сторону або йдіть у партизанський загін». Комуністи Великого Бичкова організували загін для бойових дій проти фашистських військ. Його було поділено на групи, які складалися з трьох комуністів та кількох безпартійних; їх завданням було
вести збройну боротьбу, нападати на військові частини окупантів, що рухалися на схід через село. Очолювали ці групи комуністи Степан Бойчук, Микола Гайналь, Йосип Семенюк, Микола Гучканюк, Гафія Ворохта, Василь Сидоряк, Василь Руснак. Та у 1942 році фашистам вдалося схопити багатьох підпільників х.
За роки угорсько-фашистської окупації кількість розстріляних, замучених, інтернованих, а також вивезених з Великого Бичкова в Німеччину та Угорщину становила 732 чоловіки. Окупанти завдали селу збитків на суму 301 тис. 789 пенгів.
Довгожданий день визволення настав 17 жовтня 1944 року, коли село було визволено воїнами 17-го гвардійського стрілецького корпусу. Почалася нова сторінка в історії Великого Бичкова.
Через два дні після визволення, 19 жовтня 1944 року, за ініціативою комуністів було створено Народний комітет села, куди ввійшли товариші М. В. Гайналь, О. Я. Яцюк, В. П. Данилюк, М. І. Ухаль, М. М. Локота та інші. Під керівництвом комітету розгорнулась робота по відбудові села, зруйнованого фашистами. Добровольцями до лав Червоної Армії пішло 180 жителів села. Багато мешканців Великого Бичкова вступило також до Чехословацького корпусу.
Своїми представниками на Перший з’їзд Народних комітетів Закарпаття жителі села послали М. В. Гайналя, М. М. Локоту, М. І. Ухаля. На підставі декрету Народної Ради було націоналізовано завод «Клотільда», якому за пропозицією трудящих було присвоєно ім’я І. Локоти. Землю і майно поміщика Радьовці було передано батракам та безземельним селянам.
Великобичківський лісохімзавод ім. І. Локоти очолив колишній робітник М. П. Данилюк. Праця не на експлуататорів, а на себе розбудила творчу енергію трудівників. Робітники ретортного цеху першими на підприємстві розпочали змагання за різке збільшення переробки деревини. Та 12 печей спроможні були переробити за добу не більше 120—150 складометрів сировини. Працівники внесли пропозицію спорудити ще дві реторти.
Так почалася боротьба за докорінну реконструкцію всього підприємства та механізацію виробництва. Було створено бюро раціоналізаторів, зі сходу Країни Рад стали прибувати потужні електролебідки та інші механізми. Із введенням в дію нових та реконструкцією існуючих печей підприємство почало переробляти сировини вдвічі більше. Асортимент вироблюваної продукції лісохімзаводу у 1947 році вже мав 20 видів.
Партійна організація лісохімзаводу з перших днів Радянської влади подбала і про культуру виробництва, і про відпочинок та побутові умови трудящих. На території заводу, на місці руїн колишньої миловарні, було закладено сквер, алеї, посаджено дерева, квіти, зроблено фонтани, клумби. Комуністи всюди показували приклад: і в цехах за верстатами, і в запровадженні передового досвіду, і в культурному будівництві. Водночас вони проводили велику ідейно-виховну роботу.
І, як наслідок, випуск валової продукції у 1947 році збільшився до 176 тис. крб., а план першої післявоєнної п’ятирічки був виконаний на два роки раніше строку. Це була велика трудова перемога.
Друга післявоєнна п’ятирічка була для підприємства особливою.
В цей період було проведено генеральну реконструкцію основних цехів — розфасовочного, формалінового, побудовано скляний цех; партійна організація заводу оголосила це будівництво ударною будовою.
Через 11 місяців цех став до ладу.
На заводі (згодом комбінат) був розроблений план розвитку підприємства. За семирічку комбінат у кілька разів перевищив план випуску продукції. Красномовні дані!
Колишня «Клотільда» навіть за 30 років не досягла б такого рівня.
Колектив виконав свій семирічний план за чотири з половиною роки.
З високим рівнем механізації та автоматизації виробничих процесів підвищилась і продуктивність праці робітників комбінату.
Зросла культура виробництва, удосконалилась техніка безпеки. Капіталісти старої «Клотільди» шкодували грошей навіть на обнесення миловарних котлів огорожею, а тепер в цехах не знайти таких верстатів та механізмів, де б небезпечні місця не були ізольовані. В кожному цеху встановлено вентиляцію. На техніку безпеки держава щороку відпускає великі кошти. Так, за чотири з половиною роки семирічки на це було витрачено понад 40 тис. крб., не враховуючи витрат на спецодяг, безплатне харчування робітників, які працюють у гарячих цехах.
Великобичківський лісохімкомбінат — передове підприємство району. Випуск валової продукції у 1967 році збільшився порівняно з 1950 роком у кілька разів. Виробіток на одного промислового робітника зріс порівняно з 1947 роком в 2 рази, майже в 2 рази збільшилась і кількість робітників. Асортимент продукції хімзаводу збільшився в 1967 році до 55 видів.
Колектив лісохімкомбінату, виконуючи рішення вересневого Пленуму ЦК КПРС (1965 року), організував виробництво мочевино-формальдегідної смолки, освоїв виробництво пропіонової кислоти, довівши її випуск до 30 тонн на рік, що дало 120 тис. крб. надпланової продукції.
За досягнуті виробничі успіхи та в зв’язку з 100-річчям з дня заснування 12 листопада 1968 року Великобичківський лісохімічний комбінат ім. І. П. «Покоти було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
З перших днів Радянської влади в селищі, крім лісохімкомбінату, організовано лісокомбінат. На початку його створення єдиним знаряддям праці лісорубів були пилка та сокира. Спуск лісу з гір провадився виключно по тефлях та дерев’яними різами. Підвозка лісу проводилась кіньми. За роки Радянської влади ручну працю заготівельників замінила нова вітчизняна техніка — електро- і бензопили, потужні трактори, лебідки, автокрани та інші механізми. Вже в 1950 році механізація окремих видів вантажних робіт зросла до 68 проц., а в 1965 році заготівлю і вивозку лісу майже повністю механізовано. Для підвозки і спуску лісу було встановлено повітрянотрельовочні установки, розвантаження проводиться за допомогою кабелькранів. Завдяки механізації валова продукція лісокомбінату зросла з 683 тис. крб. у 1946 році до 1 млн. 763 тис. крб. у 1967 році. Лісокомбінат є комплексним підприємством, яке веде роботу від посадки і вирощування лісу, розробки та вивозки деревини до повної її переробки. На початку 1967 року лісокомбінат мав такі потужні механізми: 46 автомобілів різних марок, 13 тракторів, 11 лебідок, 7 кранів, 2 паровози, 2 мотовози, 102 бензопили, 19 електропил, 3 бульдозери, 2 екскаватори. Робітники не тільки навчились управляти складною технікою, але й самі стали вносити цінні раціоналізаторські пропозиції по її вдосконаленню.
Відчутні зміни відбулись і в складі робітників. Починаючи з 1948 по 1966 рік лісохімкомбінат направив на курси з відривом від, виробництва 169 чоловік. Вони здобули нові професії тракториста, крановщика, електромеханіка, лебідчика тощо.
У 1967 році на лісокомбінаті працювали 1553 робітники. За успіхи, досягнуті у виконанні завдань семирічного плану, 13 чоловік удостоєно високих урядових нагород.
На території селища в 1954 році було створено деревообробний цех Рахівського промкомбінату. Тут у 1966 році працювало 110 чоловік. Промкомбінат виготовляє дитячі іграшки, коляски та інше.
Докорінні зміни відбулися і в сільському господарстві селища. Вже в жовтні 1947 року за ініціативою комуністів, селян-бідняків у Великому Бичкові був створений перший у Рахівському районі колгосп ім. 30-річчя Жовтня. В 1950 році колгосп ім. Т. Г. Шевченка (Малий Бичків) приєднався до колгоспу ім. 30-річчя Жовтня.
3 1948 року в селищі діє ветеринарний пункт.
Високі грошові доходи артілі дали можливість робити значні капіталовкладення у виробництво, збільшувати витрати на будівництво. Колгосп має добре обладнану механічну майстерню, 8 скотних дворів, 6 телятників, 9 вівчарень, конюшню, 9 інших приміщень. Побудовано гараж автотранспортного парку, цегельний і вапнярний цехи, лісопильний завод.
Зміцнення економіки колгоспу відбувається в тісному взаємозв’язку з дедалі повнішим його технічним оснащенням. На початок 1967 року у розпорядженні колгоспу було 9 тракторів, 3 тракторні причепи, 7 вантажних автомашин, силосозбиральний комбінат, картоплекопач, 1 картоплесаджалка, 4 обприскувачі, 2 механізовані кормоцехи з набором машин для переробки кормів.
За артіллю закріплено 3781 га землі, в т. ч. 2268 га сільськогосподарських угідь. Орна земля займає 163, сінокоси — 305,6, пасовища — 1354,1, сади — 446, присадибні ділянки особистого користування — 34,1 гектара.
Вміле використання земельних угідь забезпечує невпинне зростання громадського господарства артілі, успішний розвиток усіх його галузей. Господарство колгоспу займається гірським садівництвом, м ’ясо-молочним тваринництвом та вівчарством. В 1967 році на колгоспних фермах було 800 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 260 корів, 1550 овець, а також 65 коней, на пасіці — 155 бджолосімей.
Неподільний фонд колгоспу в 1967 році становив 832 179 крб. Прибуток артілі за 1967 рік складав 104 298 карбованців. З 1956 року колгосп очолює тридцяти-тисячник І. А. Литвиненко.
В селищі є добровільна народна дружина, товариство охорони природи, дитяча кімната па громадських засадах. При лісокомбінаті, лісохімкомбінаті, споживчому товаристві, промкомбінаті, трьох школах створено профспілкові організації, є також жіночі ради, 7 батьківських комітетів, 7 учнівських комітетів, 5 санітарних дружин, 6 санітарних постів, громадський та 4 товариські суди, медична рада, 50 вуличних комітетів, науково-технічні ради, три добровільні пожежні дружини тощо.
Розквітає новий побут трудящих Великого Бичкова. Нові суспільно-економічні умови знайшли своє відображення у масовому державному та індивідуальному будівництві житла. В селищі налічується 2480 житлових будинків, з них за роки Радянської влади побудовано 1270.
Велику увагу партійні організації селища та селищна Рада приділяють організації соціалістичного побуту. В селищі є лазня, три перукарні, майстерні побутового обслуговування, три шевські та три кравецькі майстерні, майстерня по ремонту гнутих м’яких меблів.
На належному рівні справа охорони здоров’я трудящих. Вже в 1945 році у Великому Бичкові було відкрито лікарню, пологове відділення. У 1966 році на варті охорони здоров’я трудящих Великого Бичкова було 70 медичних працівників, з них 10 лікарів, 38 чол. середнього медичного та 22 — молодшого медичного персоналу. При лікарні є стаціонарне відділення і поліклініка. Тут працюють хірургічне, гінекологічне, дитяче, терапевтичне і пологове відділення, діють фізіотерапевтичний кабінет, рентгенкабінет, лабораторія.
Радянська влада потурбувалась і про соціальне забезпечення трудящих. Тільки пенсіонери та багатодітні матері щомісяця одержують від держави 28 тис. карбованців.
Неухильно зростає купівельна спроможність населення. Якщо в 1946 році жителям селища було продано промислових і продовольчих товарів на суму 190 700 крб., то в 1967 році — на 2 млн. 753 тис. карбованців.
На 1967 рік у селищі налічувалося 23 підприємства роздрібної торгівлі та 17 підприємств громадського харчування, в системі споживчого товариства працювало 117 чоловік.
За роки Радянської влади побудовано такі торговельні підприємства, як продмаг, універмаг «Ялинка», торговельний комбінат, склад споживчого товариства, овочесховище, павільйони «Берізка», «Ластівка», «Ягідка», кондитерський цех, хлібопекарню тощо. В 1966—1967 роках Великобичківське споживче товариство зайняло перше місце в соціалістичному змаганні між споживчими товариствами області. Комсомольсько-молодіжна бригада універмагу в 1967 році завоювала перше місце серед молодіжних бригад області.
Мешканці Великого Бичкова люблять своє селище, беруть активну участь в його благоустрої. Їх руками споруджено стадіон, парк культури і відпочинку, посаджено кілька тисяч фруктових дерев, заасфальтовано ряд вулиць. Щороку держава відпускає на благоустрій селища 25 тис. карбованців.
Великобичківська школа була першою середньою школою на визволеній закарпатській землі. З перших днів Радянської влади в селищі відкрито 4 початкові школи. Згодом середня школа стала базою для трьох присілкових шкіл Великого Бичкова та для семирічних шкіл сусідніх сіл: Лугу, Росішків, Косівської Поляни, Кобилецької Поляни, Верхнього Водяного.
На вересень 1967 року в селищі працювали загальна середня школа, середня школа-інтернат, середня школа робітничої молоді, восьмирічна школа, 3 початкові школи, а також музична школа-семирічка. Жителі селища, де б вони не працювали — у промисловості чи сільському господарстві, скрізь постійно підвищують свої знання на різних курсах, семінарах, в гуртках, у школах передового досвіду.
За роки Радянської влади в селищі відбулася справжня культурна революція: понад 1000 громадян одержали середню та 200 чоловік — вищу й незакінчену вищу освіту. В селищі трудиться 66 вчителів з вищою освітою, 10 — з незакінченою вищою та понад 40 чол. із спеціальною середньою освітою. У Великому Бичкові діють 5 дитячих садків, які відвідують 180 дітей, та ясла на 30 місць.
Справжніми центрами культурно-масової роботи є селищні клуби та бібліотеки. В 1964 році вступив до ладу новий великий двоповерховий Будинок культури, споруджений на кошти великобичківських лісохіміків. Новий культурний заклад має просторий вестибюль, фойє, зал для глядачів на 450 місць, сцену, стаціонарну кіноустановку, кімнату для занять самодіяльних акторів. На другому поверсі розміщені лекційний зал, бібліотека з читальним залом, затишний хол тощо. 9 бібліотек Великого Бичкова налічують понад 37 тис. примірників книг. Близько 7500 чоловік є їх постійними читачами. Трудящі передплачують понад 4600 примірників газет і журналів.
У дні святкування 40-х роковин Великого Жовтня з ініціативи комуністів у селищі створено місцевий історико-краєзнавчий музей. Його очолив старий комуніст, заслужений діяч культури УРСР М. Чорногорський.
В селищі працює відомий різьбяр В. О. Смердул, вироби якого не раз демонструвались на обласній та республіканській виставках.
У 1948 році було створено самодіяльний ансамбль пісні і танцю «Лісоруб». Понад 100 робітників і робітниць лісохімкомбінату є його активними учасниками. За роки свого існування творчий колектив дав понад 1300 концертів. Напередодні 47-ї річниці Великого Жовтня ансамблю присвоєно звання народного ансамблю пісні і танцю «Лісоруб». Крім нього, при лісокомбінаті з 1960 року діє ансамбль пісні і танцю «Ялинка». Він складається з лісорубів, верстатників, вантажників, слюсарів, інженерів та службовців лісокомбінату. Сім років його діяльності — це 175 концертів у Києві, Одесі, прикарпатських і закарпатських містах і селах, це понад 300 розучених пісень.
З ініціативи трудящих у 1960 році в парку імені І. Я. Франка встановлено пам’ятник В. І. Леніну, а в скверику середньої школи — на честь 150-річного ювілею з дня народження Т. Г. Шевченка — бюст поета.
Побудовано також обеліск односельчанам, які загинули в боротьбі з фашизмом.
В селищі налічується чотири фізкультурні колективи, які мають свої спортивні майданчики, діє басейн з підігріванням води зимою. У Великому Бичкові розпочато будівництво харчокомбінату потужністю 30 тонн хліба та хлібобулочних виробів на добу. Крім того, в селищі закладено парк ім. 50-річчя Радянської влади, Сад щастя на площі 3 га, на березі річки Шопурки побудовано стадіон та літній плавальний басейн, а в парку ім. І. Я. Франка — літню естраду.
При селищній Раді обладнано кімнату щастя, де відбувається церемонія реєстрації шлюбу, народження, вручення 16-річ-ним паспортів тощо. Нові часи породили і нові свята, нові звичаї і обряди, які міцно входять в побут жителів селища, служать могутнім засобом комуністичного виховання трудящих.
М. А. МАЗЮТА