Керецьки, Свалявський район, Закарпатська область
Керецьки — село, центр сільської Ради, один з найдавніших населених пунктів Закарпаття. Знаходяться за 22 км на південний схід від Сваляви, з усіх боків оточені горами. На півночі розкинулась полонина Стій, на заході — Бужера. Через село протікає річка Боржава. Населення — 3627 чол. Сільраді підпорядковане село Березники.
В архівних документах Керецьки вперше згадуються в 1389 році, коли вони разом з іншими селами Приборжавської долини були подаровані угорським королем Ласло V Мукачівському замку. У 1463 році село одержав феодал Амбруш Довгай.
Населення Керецьок займалося тваринництвом, землеробством та мисливством. Пасовиська належали сільській общині, але у 1411 році магнати Довгаї заволоділи полонинами й обклали селян грошовими та натуральними повинностями. В XVII столітті селяни платили по 1—2 форинти на рік з кожного наділу, десяту вівцю, свиню або корову. Крім того, в маєток феодала, центр якого знаходився у селі Довгому, вони змушені були доставляти продукти землеробства, шкури диких тварин, виловлену рибу тощо. Разом з тим селяни виконували ряд безплатних робіт, найбільша кількість яких припадала на період жнив та сінокосів.
Погіршували їх становище часті неврожаї, стихійні лиха, епідемії. На рубежі XVII—XVIII століть чума косила населення Керецьок та навколишніх сіл протягом чотирьох років.
Під час визвольної війни угорського народу під керівництвом Ференца II Ра-коці селяни Керецьок теж вели боротьбу проти габсбурзької тиранії. Григорій Довгай, власник земель у басейні річки Боржави, був призначений Ференцом II Ракоцішпаном Мармарощини та головним начальником Хустського замку. За це маєтки Довгая в 1708 році були конфісковані урядом Габсбургів, і село Керецьки перейшло у власність держави. В 1728 році його передали графу Шенборну.
У XVIII столітті повинності закріпачених селян Керецьок, як і у всій домінії графів Шенборнів, були дуже великими. Кріпаки платили феодалові поземельну данину й дев’ятину від урожаю та худоби, виконували 3—4-денну панщину, здавали десятину на користь церкви.
Хоч урбаріальна реформа 70-х років XVIII століття й нормувала розмір панщини, однак управителі графа Шенборна примушували селян Керецьок працювати на поміщика стільки днів, скільки було потрібно панові.
У 70—80-х роках XVIII століття кілька років підряд в районі Сваляви лютував голод, внаслідок чого багато жителів Керецьок померло, ще більше розорилося і втратило свої наділи.
Не поліпшило їх становища і скасування кріпацтва в 1848 році. Безземелля і малоземелля змушували селян і далі орендувати землю в Шенборна, за що вони повинні були віддавати 2/3 врожаю й протягом 3 днів щотижня працювати на полі поміщика.
Урбаріальний патент 1853 року дав право селянам користуватися розкорчованими землями. Проте, коли жителі Керецьок розчистили ділянку, поміщик відібрав її, а їм дав нерозкорчовану.
Селяни вели невпинну боротьбу проти свавілля поміщиків. Гострий і масовий характер мали виступи бідноти проти комасацій, що привело до зіткнення з військами. Жителі села на протязі 10 років (з 1862 до 1872) відмовлялися від проведення розмежування землі. У серпні 1872 року комітатські власті направили в Керецьки військову команду в складі 104 чол. Кілька селян було заарештовано, одного вбито і 6 тяжко поранено. На решту власті наклали контрибуцію в сумі 4 тис. форинтів. Комасація ще більше поглибила соціальну нерівність.
У 1882 році поміщик Дональд Шенборн володів 19 471 кадастральним гольдом, а 1561 селянину Керецьок належало лише 9074 гольди.
Навіть сінокоси та пасовиська перейшли у власність Шенборна.
Начальник Свалявського округу М. Болайти у своїй доповідній записці в 1897 році писав, що безземельні селяни його округу перетворились у землеробський пролетаріат, який не може знайти застосування своєї праці. Більшість селян, які ще сидять на землі, мають ділянки розміром по 2—З гольди і тільки деякі — по 6 гольдів. Навіть «кращі господарі» не збирають стільки врожаю, щоб забезпечити сім’ю і засіяти свої поля. «Злиденність русинів набрала таких розмірів,— заявляв він,— що я кожного року намагаюсь одержати від держави допомогу, так як інакше народ загинув би від голоду».
Важке становище змушувало селян емігрувати в США та інші країни. Той же начальник округу визнавав: «…селяни знаходяться у відчаї. Якщо їм дозволити, то вони на протязі 4 місяців всі виселяться в Америку.
Управителі графа Шенборна рік у рік збільшували орендну плату за землю. Коли у 80-х роках XIX століття селяни за випас пари волів платили 2 форинти, а за вівцю 5 крейцерів на рік, то в 90-х роках цей поміщик вимагав за пару волів 5 форинтів і 75 крейцерів, а за вівцю — 60 крейцерів. При цьому барон Шенборн навмисно відводив для випасу селянської худоби малі ділянки, на яких не можна було випасати велику кількість худоби. Це робилось для того, щоб частіше штрафувати селян, адже за випас худоби на недозволеній площі кожен мусив платити штраф до 40 форинтів.
Селянам заборонялось брати в лісі сушняк. За віз таких дров потрібно було давати 5 форинтів. Навіть за користування шляхами, які проходили через володіння Шенборна, належало платити по 3 форинти.
Жорстока кара чекала тих селян, які уникали цих зборів. У кінці 90-х років минулого століття лісник домінії Шенборна стріляв у селянина Керецьок за одно поліно дров. Коли цей селянин порушив судову справу, то суд присудив ліснику лише 8 днів в’язниці та 30 форинтів штрафу. Селянин опротестував вирок у хуст-ському суді, але йому звідти відповіли, що він не має на це права.
Нестерпні умови життя примушували селян звертатися з скаргами в різні установи. В 1897 році Федір Білей надіслав у газету «Наука» листа, в якому розповідав про жахливі утиски з боку поміщика. Він писав: «Управителі графа Шенборна поводяться з нами, як із скотиною, не держать нас за людей, експлуатації, яку ми переносимо, немає ні кінця, ні краю».
Кількість малоземельного селянства зростала з року в рік. У 1900 році в селі проживало уже 2146 чол., а в їхньому користуванні залишалась та ж кількість землі, що й у 1882 році. 253 сім’ям доводилось орендувати землю.
«Серед чисельних податків, якими обкладали селянина,— писав старий комуніст села Керецьок Іван Сенинець,— було і подимне і податок за вікна і димар».
Селян Керецьок жорстоко експлуатувала церква. На початку XX століття вони мусили віддавати з кожного двору десяту частину врожаю і працювати по 10 днів щороку на попівських землях (т. зв. коблина і роковина). Кожна родина повинна була сплачувати великі натуральні данини: 1 кв. сажень дров, два цнт сіна, 36 кг кукурудзи. Духовенство наслідувало поміщиків, обдираючи селянську бідноту, а в разі непокори зверталося по допомогу до нотаря.
Жителі Керецьок не раз скаржились на уніатських попів у різні інстанції, але безуспішно. У 1906 році вони подали колективну скаргу в Сігетську єпархію на попа, в якій вимагали зменшити церковні побори. «Священик Зомарі здирає з нас величезні податки. Люди із-за недостатку емігрують у світ, в Америку, Канаду й інші країни. Хочемо другого попа, бо цей дуже дорогий»,— заявляли селяни. У тому ж році вони написали колективну скаргу до міністерства землеробства Угорщини, в якій повідомляли, що нотар і піп вимагали непосильних церковних податків.
Переважна більшість мешканців Керецьок була неписьменною. Тільки у 1898 році в селі відкрито церковнопарафіальну школу, в якій навчалося лише 14 дітей. Головним предметом у ній був «закон божий». Навчання проводилось виключно угорською мовою. Основна маса дітей на могла відвідувати школу не тільки тому, що навчання велось угорською мовою, але й через злидні, голод і хвороби. Керецьки не мали жодної медичної установи. За словами старих жителів І. І. Титинця і Г. І. Рудоша, в 1915 році тільки на одній Федоринській вулиці внаслідок інфекційних хвороб та відсутності медичної допомоги із 25 дітей шкільного віку 20 вмерло. Тоді ж там померло багато старих людей.
Після розпаду Австро-Угорщини жителі села виступали за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і надіслали своїх делегатів на Всезакарпатський з’їзд у Хуст. У квітні 1919 року значна частина борців за возз’єднання з Радянською Україною — делегатів з’їзду в Хусті — була обрана до складу Ради робітників, селян і солдатів. Серед них — жителі Керецьок Іван Демчиля і Федір Білей. Проте прагненням жителів села не судилося здійснитись. Закарпаття було окуповане буржуазною Чехословаччиною.
Як і раніше, селяни задихалися від безземелля й малоземелля. У 1930 році в Керецьках нараховувалося 634 двори, в яких проживало 3060 чол. Всієї землі село мало 5206 га 5, з яких придатною для оранки була лише десята частина. Близько половини орної землі належало баронесі Загер, тому на кожну душу населення припадало в середньому по 0,3 га цієї землі.
Тяжке економічне становище, політична безправність і національний гніт штовхали селян на боротьбу проти гнобителів. їх керівником і організатором стала комуністична організація, створена в 1922 році. Буржуазні власті, налякані зростаючим впливом комуністів, не раз вдавались до репресій. 16 березня 1924 року, наприклад, жандарми розігнали загальні збори селян Керецьок, які були організовані комуністами.
Однак трудящі маси села продовжували підтримувати членів КПЧ, вбачаючи в них своїх найбільш послідовних і стійких захисників. На виборах до чехословацького парламенту в 1925 році комуністи одержали 261 голос з 1011, а в 1927 році, обираючи сільске представництво,— 432 голоси із 1134.
Згідно з жандармським донесенням, комуністи села Березників активно готувалися відзначити другу річницю від дня смерті В. І. Леніна та вели широку кампанію за визнання Чехословаччиною Радянського Союзу.
Під керівництвом партійної організації, яку тоді очолював Гнат Пецко, в 1929 році в Керецьках була створена Комуністична Спілка молоді на чолі з Іваном Титинцем. Комсомольці разом з комуністами роз’яснювали жителям села суть антинародної політики чеської буржуазії та закликали до посилення боротьби проти існуючих порядків.
Світова економічна криза 1929—1933 рр. значно погіршила економічне становище селян. Збільшились податки, підвищились ціни на товари. У 1931 році був дуже поганий урожай, що викликало небувалий голод. Багато селян Керецьок більшу частину року працювали на лісорозробках. Але й тут у період кризи кількість робітників скоротилась. Тому деякі з них залишали село і виїжджали на роботу в інші райони і навіть за кордон. 24 чоловіки, продавши майно м заборгувавшись у лихварів, заплатили по 1200 крон за паспорти для поїздки у Францію. Але французькі власті відмовили їм, мотивуючи своє рішення тим, що жоден з них не мав у запасі 5 тис. франків. Селяни змушені були повернутись додому. Разом із своїми сім’ями вони організували демонстрацію перед нотарською управою, від якої вимагали повернути гроші, заплачені за паспорти. Серед демонстрантів був і депутат чехословацького парламенту від компартії Г. Терек. Нотарська управа викликала жандармів, які розігнали демонстрантів.
З ініціативи комуністів Г. І. Рудоша, І. І. Титинця та інших у 1931—1932 рр. відбулося декілька походів селян Керецьок до нотарського управління з вимогою поліпшити економічне становище й припинити екзекуції за несплачені податки. Одним із найбільших виступів були події 27 вересня 1932 року. У цей день робітники лісорозробок оголосили страйк солідарності із страйкарями села Довгого. Канатна дорога, по якій перевозився ліс із Керецьок у село Кушницю, три дні не працювала. Підприємцям довелося задовольнити вимоги робітників і підвищити їм зарплату на 3 крони в день.
Класові бої сприяли дальшому зростанню авторитету партійної організації. На виборах у сільське управління в 1935 році комуністи добилися великої перемоги. В жандармському донесенні від 12 березня 1935 року зазначалося, що комуністи одержали на цих виборах 12 мандатів із 30. На виборах до парламенту в тому ж році за кандидатів комуністичної партії було подано 622 голоси, що складало половину виборців села.
Важкі умови життя й праці породжували часті епідемії, які лютували роками у верховинських селах. Для боротьби з ними уряд мусив виділяти певні кошти, але задовольнити потреби населення ці мізерні копійки не могли. Наприклад, з 1 липня 1922 року по 30 червня 1924 року на ліки для села витрачено тільки 298 крон, тобто менше 150 крон на рік. Село Березники тоді одержало лише 26 крон. Це й приводило до того, що селяни після перебування в лікарні залишались її боржниками. В 1939 році житель Керецьок Дмитро Рудош, якого спіткала важка інфекційна хвороба, попав до Мукачівської лікарні. За декілька днів лікування від нього
вимагали 160 крон г. Але Рудош був бідняком і не міг розрахуватися з лікарнею. Довго ходив він по судах, оббивав пороги нотарської канцелярії, щоб змилосердились, але так нічого й не домігся. Не міг розрахуватися за лікування і Михайло Сакаль. Коли екзекутори прийшли описати його майно, виявилось, що він володіє одним кадастральним гольдом землі.
Не дбала чеська буржуазія про освіту трудящих. В 30-х роках у селі працювала лише початкова школа з українською мовою викладання.
Набагато погіршало економічне становище селян Керецьок у період .фашистської окупації 1939— 1944 рр. У 1939 році в селі проживало 2985 чол., у користуванні яких знаходилося 9083 кадастральні гольди землі, в т. ч. орної землі тільки 254 гольди. Зате баронеса Загер мала більше орної землі, ніж всі селяни разом узяті. Основною причиною злиднів селян Керецьок і надалі залишилися безземелля і малоземелля, а також величезні державні податки, які під час окупації складали 35 тис. крб. на рік.
В період фашистської окупації комуністи діяли у глибокому підпіллі, керуючи опором трудящих проти фашистів. Комуніст Г. І. Рудош, ризикуючи життям, протягом всього періоду окупації зберігав у себе дома червоний прапор. Під впливом роз’яснювальної роботи комуністів у 1939—1940 рр. до Радянського Союзу нелегально емігрувало понад 60 чол. Згодом переважна більшість із них боролася проти фашистських загарбників у лавах Червоної Армії, Чехословацького корпусу під командуванням Людвіка Свободи та в тилу ворога на території Словаччини.
У 1944 році в Керецьках було висаджено групу партизанів на чолі з Іваном Прищепою. Трудящі села активно допомагали народним месникам, забезпечували їх харчуванням.
25 жовтня 1944 року воїни 17-го гвардійського корпусу визволили Керецьки від фашистських окупантів. Населення радісно вітало Червону Армію. Понад 100 чол. одягли військову форму й пішли на фронт. 43 добровольці з села загинуло смертю хоробрих. Згодом односельчани в центрі села спорудили пам’ятник, на якому в яскравих променях сонця золотом іскряться слова: «Слава героям, що загинули в боях за визволення Вітчизни в 1941—1945 роках». Тут же — імена героїв, які віддали своє життя в боротьбі за свободу.
В останніх числах жовтня 1944 року у Керецьках було створено Народний комітет із 9 чол., навколо якого згуртувалися всі трудівники села. Очолив його комуніст Дмитро Голованич. Найактивнішими членами комітету були Г. Пецко, М. Марфинець, Л. Лемачок, Л. Стеблей, М. Грига та інші.
В селі швидко здійснювалися соціально-економічні перетворення. Першим заходом Народного комітету була конфіскація поміщицької землі. Селяни одержали понад 3400 га угідь. Колишні батраки та безземельні селяни дістали по 1,5 га на душу населення. Крім того, комітет розподілив між селянами понад 140 голів великої рогатої худоби, що належали баронесі Загер. У 1946 році
Народний комітет з ініціативи комуністів провів ремонт школи, вжив заходів до поліпшення роботи споживчої кооперації.
Партійна організація, яка вийшла з підпілля, стала організатором і натхненником діяльності Народного комітету. У 1948 році вона створила ініціативну групу з 9 чоловік, яка очолила багато ділянок роботи в селі. Зокрема, під її керівництвом у 1948 році відкрито лікарню на 15 ліжок, розширено торговельну мережу, поліпшено роботу клубу і хати-читальні.
Комуністи провели широку роз’яснювальну роботу по залученню селян до колективного господарювання. Ініціативу комуністів підтримала біднота.
Восени того ж року 34 бідняцькі господарства об’єдналися в сільськогосподарську артіль «Пам’ять Ілліча». В 1949 році до неї вступило ще 47 бідняцьких і середняцьких господарств, а на кінець 1950 року 790 селянських дворів повністю усуспільнили свою землю, робочу худобу та сільськогосподарський реманент і стали членами колгоспу.
Виконуючи рішення вересневого Пленуму ЦК КПРС 1953 року, правління колгоспу і парторганізація намітили ряд заходів, спрямованих на збільшення сільськогосподарського виробництва. Особлива увага була звернута на посилення матеріальної заінтересованості колгоспників у результатах своєї праці. Це дало позитивні наслідки уже в 1955 році.
Успішно було виконано план росту поголів’я великої рогатої худоби та овець. Надій молока на фуражну корову доведено до 1600 кг при плані 1300 кілограмів.
Значних успіхів домігся колгосп «Пам’ять Ілліча» в 1957 році. Кукурудзи було зібрано 76,5 цнт в качанах з кожного га (при плані 55 цнт), картоплі по 190,3 цнт (при плані 165 цнт з га). Ще кращих наслідків домоглися ланки М. Маги (по 226,5 цнт картоплі з га) і Г. Білей (по 210,4 цнт картоплі з га). Доярка Г. Демчиля надоїла на фуражну корову по 2600 кг (при плані 2150 кг)4. Сумлінна праця передовиків колгоспного виробництва дістала високу оцінку партії і уряду. 20 передовиків колгоспного виробництва були нагороджені орденами й медалями. Ордена Леніна удостоєно голову колгоспу І. І. Титинця, ордена Трудового Червоного Прапора — бригадира М. О. Григу і ланкових М. В. Василенко та М. Д. Коваль.
Озброєні рішеннями XX і XXI з’їздів КПРС, колгоспники Керецьок активно включились у соціалістичне змагання за дострокове виконання семирічного плану, спрямували всю свою енергію на підвищення врожайності сільськогосподарських культур. В останньому році семирічки колгосп зібрав по 195 цнт картоплі з 1 га, а ланки М. В. Василенко і М. Ф. Дукай одержали ще вищі врожаї.
Комуністка М. В. Василенко працює ланковою з 1952 року. Середній урожай картоплі в її ланці в роки семирічки становив 230—250 цнт з 1 га. За ці досягнення Василенко була чотири рази учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР й дістала нагороду — медаль «За трудову доблесть». До Радянської влади Василенко та її сім’я жили у надзвичайно тяжких умовах. В їх невеличкій хатинці часто не вистачало навіть кукурудзяного хліба. Докорінно змінилося життя Марії Василенко за останні два десятиліття. У 1959 році вона побудувала гарний будинок міського типу. Дві кімнати тут прикрашені новими меблями, є радіоприймач і телевізор.
Різко зросло за семирічку поголів’я худоби в колгоспі: овець — з 300 голів до 5486, великої рогатої худоби— з 100 до 840. Над збільшенням поголів’я овець у колгоспі багато працює старий вівчар І. Г. Сакаль. Рік у рік він вирощує високопродуктивний молодняк ягнят, від закріпленої за ним отари одержує першосортну вовну й виготовляє добру бринзу, за що його нагороджено орденом «Знак Пошани».
Такими ж відданими своїй справі є й інші 6 вівчарів групи Сакаля. Восени 1961 року старий вівчар Михайло Грига звернувся до сина Михайла, теж вівчаря, з такими словами: «Тут, де є наш гуртожиток, колись була колиба, стара, закурена. Сорок років із стрийком тут вівчарили. Ледве дочекаємось, бувало, коли жінки принесуть муки і солі, свіжого кукурудзяного хліба. Не ті часи були, що зараз. Нудьга і злигодні панували тоді. Знаєш, сину, наступної весни я вже тут не буду з тобою. Роки дають себе знати — дев’ятий десяток розміняв. Отари залишаю на тебе. Віриться, що не зганьбиш наш вівчарський рід». З того часу минув сьомий рік. Не помилився старий. Михайло Грига-молодший з честю продовжує батькову справу. В 1967 році він одержав від кожних ста вівцематок но 108 ягнят, настриг від кожної вівці по 2,7 кг першосортної вовни. Росте у Михайла син, теж Михайло, неабиякий помічник батькові. Вісімнадцятирічний комсомолець, полюбивши професію вівчаря, самостійно доїть овець, виготовляє, як і батько, смачну бринзу.
Парторганізація й правління колгоспу останнім часом велику увагу приділяють розвитку садівництва, як найбільш перспективної галузі економіки в гірських районах. За рахунок розкорчованих земель та інших ділянок в 1953 році розпочато закладання садів. У 1956 році було створено свій плодорозсадник на площі 8 га, який уже в 1958 році дав саджанці, що були краще пристосовані до гірських умов. У посадці і вирощуванні саду значну роль відіграв агроном — ветеран колгоспу Ю. Ю. Білас.
1966 рік був новим значним кроком колгоспу у боротьбі за високі врожаї. Зернових вирощено по 25,8 цнт, картоплі — по 264 цнт з 1 га. Досягнення колгоспників і цього разу були відзначені високими урядовими нагородами. Орден Трудового Червоного Прапора вручено ланковій Г. І. Куц, «Знак Пошани» — голові правління І. І. Гелетичу і чабану І. Г. Сакалю. За успіхи в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня колгосп «Пам’ять Ілліча» відзначено Червоним прапором Свалявського РК КП України, райвиконкому і райкому профспілки спеціалістів сільського господарства.
Велику роль у колгоспному виробництві відіграє молодь. Комсомольська організація колгоспу нараховує 130 юнаків та дівчат. Комсомольці працюють у всіх галузях виробництва. На фермі великої рогатої худоби, наприклад, працює дояркою М. М. Федикович, яка, так само як і її сестра Ганна, надоїла по 2500 кг молока від кожної корови. Сестри не тільки старанно працюють, але й успішно навчаються у школі сільської молоді. Г. Грига очолює рільничу ланку, яка складається з 27 чол. В 1967 році ця ланка зібрала по 240 цнт картоплі з га. Більшість дівчат разом з ланковою навчаються у вечірній школі та комсомольському політгуртку.
У жовтні 1967 року в газеті «Ленінський шлях» було надруковано звернення комсомольців колгоспу «Пам’ять Ілліча» до юнаків і дівчат Закарпаття.
В ньому, зокрема, говорилося: «Хай же до золотого ювілею Батьківщини наші села і міста підійдуть красивими, чистими і в святковому вбранні. В цьому році нами вже зведено монумент вождю світового пролетаріату В. І. Леніну, встановлено обеліск тим, хто віддав своє життя за наше щасливе сьогодні.
Ніжно шелестить листя кленів і тополь у сквері, закладеному на честь п’ятдесятиріччя. Спорудження Будинку культури, дитячого садка, фельдшерсько-акушерського пункту, прокладка тротуарів, розбивка скверів, привабливе оформлення магазинів — ці та багато інших справ здійснені руками молоді… Закликаємо всіх включитися у змагання за благоустрій і святкове оформлення рідних міст і сіл.
Хай ще барвистішим і красивішим стане наше орденоносне Закарпаття».
І воно на очах у кожного стає красивішим і привабливішим.
Швидко змінюється вигляд і села Керецьок. За останні два десятиліття тут побудовано понад 700 нових будинків, що становить близько 90 проц. загальної кількості жител. Окремі вулиці стали невпізнанними. Наприклад, на сучасній вулиці Перемоги до встановлення Радянської влади було 65 старих дерев’яних хат, покритих соломою і дранкою. Зараз на цій широкій, просторій, покритій асфальтом вулиці стоїть понад 200 нових цегляних будинків під черепицею, шифером та залізом. Якщо колись у селі ніхто не мав уяви про електричне світло й радіо, то зараз у всіх будинках сяють електричні вогні, лунає голос диктора. Багато жителів мають телевізори, холодильники, пральні машини.
Найкрасивіша частина села — вулиця Леніна. Раніше в центрі села можна було помітити чотири корчми, віллу священика, нотарську управу. Біля них сиротливо тулилися чотири десятки дерев’яних хатинок бідноти. Зараз тут побудовано клуб, лікарню, двоповерхову середню школу, двоповерховий будинок правління колгоспу, нові торговельні приміщення, ощадну касу, бібліотеку, відділення зв’язку та понад 200 житлових будинків.
У Керецьках працює дитячий тубсанаторій «Човен», відкритий у 1947 році на базі маєтку баронеси Загер. З року в рік розширюється його база. Тут збудовано триповерховий спальний корпус, двоповерховий будинок школи, клуб, лабораторію, їдальню тощо. Якщо на початку його існування в ньому перебувало 25 дітей, то зараз їх кількість зросла до 350.
В санаторії діти не тільки лікуються, але й мають усі умови для успішного навчання.
Крім санаторію «Човен», на території Керецьківської сільради є дільнична лікарня, фельдшерсько-акушерський пункт, аптека. Щороку на медичне обслуговування в Керецьках і Березниках відпускається близько 60 тис. крб., не рахуючи утримання і лікування хворих цих сіл у районній лікарні.
Істотні зміни сталися в Керецьках у розвитку народної освіти. Нині серед жителів села немає неписьменного або малописьменного. З 1945 року тут працює восьмирічна, а з 1949 року середня школа, що вже випустила понад 400 учнів, 59 з яких закінчили вищі учбові заклади. В селі діє дитячий садок, де виховуються понад 50 дітей дошкільного віку.
В Керецьках є кімната щастя. В ній проходить урочиста реєстрація шлюбів. Перед молодожонами, як правило, виступають старі комуністи, ветерани колгоспної праці та близькі й родичі. Тут же відбувається церемонія зірчин.
Входять у побут жителів села святкові проводи на пенсію. На початку 1968 року колгоспники проводили на пенсію ветерана колгоспу Д. І. Стеблія. З цього приводу у клубі зібрались всі члени артілі. Голова правління вручив Стеблію цінний подарунок і посвідчення про присвоєння звання почесного колгоспника. Присутні тепло привітали пенсіонера, подякували йому за старанну працю та побажали щасливого відпочинку.
До війни в селі не було жодного культурного закладу. Тепер Керецьки мають Будинок культури на 350 місць, три бібліотеки, стаціонарну кіноустановку.
При Будинку культури працюють гуртки художньої самодіяльності (танцювальний, хоровий), літературний тощо. З 1959 року тут діє ансамбль пісні і танцю «Полонина», в якому бере участь понад 80 чоловік.
Вільно й щасливо живуть сьогодні мешканці колись убогого й відсталого гірського села. їхні успіхи й досягнення — конкретний вияв незмірних переваг соціалізму над капіталізмом, свідчення нашого нестримного руху вперед.
І. Г. ПОВХАН