Поляна, Свалявський район, Закарпатська область
Поляна — село, центр сільської Ради. Розташована в невеличкій вузькій долині, оточеній майже з усіх боків лісами. В околицях Поляни починається Уклинський перевал і зустрічаються дві річки — Мала Пеня і Велика Пеня. Село знаходиться обабіч шосейної дороги Мукачеве—Львів, за 10 км від районного центру, на висоті 320 м над рівнем моря. З південного сходу Поляни стоїть гора Крехая, а зі сходу вона захищена горою Кичерою. На північному заході здіймається гора Лиса. Населення — 1897 чол. Полянській сільській Раді підпорядковане також село Уклин.
Поляна має багатовікову історію. Речові пам’ятки, виявлені на її території, відносяться до II тисячоліття до н. е. Вперше згадується вона ще в XII столітті як невеличке поселення пастухів.
Село поступово розросталося, займаючи все більшу і більшу територію. В 40-х роках XIII століття, коли на Закарпаття вторглися монголо-татари, Поляна, як і багато інших сіл, що знаходились на шляху їх просування, була спалена. Після навали село ще довго залишалося спустілим. Лише в XV—XVI століттях тут з’являються ознаки життя. В 1548 році Поляна була заселена вдруге.
В епоху феодалізму селянство Поляни терпіло жорстокий соціально-економічний і національний гніт, а тому часто піднімалося на боротьбу з своїми гнобителями. В XVII—XVIII століттях багато полянських селян боролось з феодалами у загонах опришків. Особливо пожвавішали виступи опришків під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Поляна, розташована в гірській місцевості, була одним з центрів селянсько-опришківського руху на Закарпатті.
Після розпаду Угорської держави і захоплення Закарпаття австрійськими Габсбургами в кінці XVII століття становище народних мас погіршало. Тому селяни ще з більшою силою і завзяттям боролися за визволення від соціально-економічного і національного гніту. Під час визвольної війни 1703—1711 рр. полянські селяни також взялися за зброю. Вони вступали в загони куруців, які завдавали нищівних ударів по цісарських військах. Після поразки війни Габсбурги жорстоко розправилися з повстанцями. Багатьох селян було закатовано, а тих, хто залишився в живих, передано новим землевласникам.
В 1728 році австрійський імператор Карл VI віддав значну частину Закарпаття великому австрійському магнатові Шенборну-Бухгейму. Поляна, в якій тоді налічувалося 52 будинки й проживало 362 мешканці, теж стала його власністю і була включена до складу Мукачівсько-Чинадіївської домінії. Тут знаходилася економія, яка об’єднувала більше 10 сіл. Жителі Поляни були позбавлені землі. За даними 1805 року, 22 дворам належало лише 7,8 наділу. Здебільшого це були пасовища й чагарники. Згідно з урбаріальною реформою Марії-Терезії, кріпаки повинні були відробляти на панщині за ці наділи 806 днів без тягла або 403 дні з тяглом кожного року, сплачувати натуральний та грошовий оброки. Так, у 1815 році вони внесли 22 форинти податку, здали в рахунок дев’ятини 11 кобликів кукурудзи, 9 кобликів картоплі, 780 снопів вівса тощо.
Селянське господарство було дрібним, мало натуральний характер. У селян не вистачало землі, худоби, тому вони ледве животіли. Та й наявна земля часто не засівалася внаслідок відсутності тягла та насіння. Під час перепису худоби в 1830 році виявилося, що 10 селянських дворів не мали тягла, 4 господарства не мали корів, а в одному господарстві зовсім не було худоби.
Багато селянських дворів запустіли й здавалися латифундією в оренду. Тільки в 1809 році в Поляні та навколишніх селах було здано в оренду 48 таких дворів. Особливо багато горя зазнали селяни під час голодних 1787, 1817 і 1847 рр. та холерного 1831 року. Як відзначено в численних документах, вони харчувалися тоді травою, половою, корінням, а тому нерідко хворіли й помирали.
Крім панщини, натурального та грошового оброку, селяни платили великий податок на користь феодально-кріпосницької держави. Іноді податок становив 10—12 форинтів з одного селянського двору. Таку суму грошей дістати в той час селянинові було дуже важко.
Все це загострювало класові протиріччя в Поляні. Тяжке кріпосницьке гноблення породжувало масові виступи селян. Вони захоплювали поміщицьку землю, відмовлялися виконувати панщину, здавати натуральну данину тощо.
Революцію 1848—1849 рр. жителі села зустріли з піднесенням. Вони чекали від неї волі, землі, тому підтримували революційні загони, що діяли на Закарпатті.
Хоч революція й знищила кріпацтво, однак нужди й злиднів селяни не позбулися, бо за т. зв. комасаціями 60—70 рр. поміщики ще більше їх обезземелили. В зв’язку з цим боротьба бідноти проти гнобителів не припинялась. В 1872 році, наприклад, селяни підпалили хліб, який належав полянському попові. Збитки від пожежі становили 1200 форинтів.
В Поляні не було ніяких промислових підприємств, крім трьох цехів по розливу мінеральної води, відомої місцевим жителям уже понад 500 років тому. Селяни називали її «Поляною квасовою» й «Лужанською» і вживали як столову воду. Про це згадують грамоти угорського короля ще в 1463 році. Згодом вона почала використовуватися примітивним способом для лікування деяких захворювань шлунку. Джерела знаходились у володінні графа Шенборна, який здавав їх в оренду лихварям.
З 1842 по 1911 рік «Поляна квасова» на міжнародних конкурсах 21 раз відзначалась як одна з найкращих мінеральних вод у Центральній Європі. Поряд з «Поляною квасовою» величезний попит на європейському ринку мала і «Лужанська» (з джерела біля с. Луги — Ержебет). Ця вода теж удостоєна багатьох дипломів і відзнак.
Цехи по розливу води в минулому були примітивними. Тут всі роботи виконувалися вручну. Умови праці були важкими, заробіток низьким. Орендатори наживали великі прибутки за рахунок нелюдської експлуатації робітників, які не одержували навіть спецодягу й ходили босими ногами по цеху, де валялося багато битого скла. Звичайно, внаслідок примітивності обладнання виробництва продуктивність праці була низькою. За весь 1912 рік, наприклад, всі три цехи розлили по 150—180 тис. пляшок води. Частина мешканців Поляни працювала лісорубами на Свалявському лісохімзаводі.
В 1899—1900 рр. австро-угорська реакція організувала судовий процес над євреєм Гільснером, жителем Поляни. Його було обвинувачено у вбивстві з ритуальною метою дівчинки А. Грузової. Цей процес зустрів рішучий осуд передової громадськості і був зірваний.
Важке соціально-економічне становище селян, політичне безправ’я, мадьяризація в галузі освіти і культури вели до посилення еміграції за кордон.
На початку XX століття в Поляні існувала початкова школа, заснована ще в минулому столітті, викладання в якій проводилося тільки угорською мовою, незрозумілою більшості селянських дітей.
Під час першої світової війни, в середині жовтня 1914 року, російські війська дійшли до Сваляви й Уклина. Поляна опинилася на лінії фронту, і розорення та пограбування селян австрійськими військами різко посилилися, що породило ще більше загострення класових протиріч.
Особливо енергійними стали виступи трудящих села проти гнобителів під впливом перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції. В березні 1919 року, коли на Закарпатті перемогла Радянська влада, трудящі Поляни створили Раду, яка почала перетворювати в життя рішення Радянського уряду Угорщини. Жителі села боролися за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.
В кінці квітня 1919 року Поляна була окупована чехословацькими військами, а Радянська влада повалена. Незважаючи на воєнний стан, запроваджений окупантами, боротьба проти соціального гноблення не згасала.
Революційними виступами трудящих стали керувати комуністи. В 1922 році в селі була створена місцева організація КПЧ, до складу якої входили комуністи Ф. Тацей (керівник організації), М. Тацей, М. Куля, О. Контраш, І. Бамбушкар, Д. Куцкір. З цього часу боротьба бідноти Поляни проти експлуататорів стає більш організованою й цілеспрямованою.
Велику роль у піднесенні свідомості мешканців села відігравали комуністичні газети «Карпатська правда» та «Munkas ujsag». Чехословацька жандармерія проводила обшуки і конфісковувала ці видання, всіляко перешкоджаючи їх розповсюдженню. Один з таких обшуків був проведений жандармерією в Поляні у травні 1921 року.
І в 20-х роках становище жителів Поляни не поліпшилось. Трудящі, як і раніше, жили в тісних і темних хатах, покритих соломою. «Ліжка були збиті з дощок, покладених на чотири колики, що були забиті в землю. Подушок і ковдр не було. Спали в одязі, в якому ходили щоденно, вкривалися піджаками. На таке ліжко мостили лушпиння з квасолі, вівсяну солому і кілька ганчірок із старої одежі»,— згадує старий житель Поляни Ю. Ф. Цимболинець.
Економічна криза 1921 року погіршила становище жителів Поляни. Посилилися злидні й безробіття. Особливо це спостерігалося на Свалявському лісохімзаводі, де працювало багато полянців. Господарі заводу довели робітників до зубожіння. За важку працю на шкідливих для здоров’я ділянках платили лише по 16— 19 крон. Цих грошей при постійно зростаючій дорожнечі вистачало тільки на те, щоб робітник з родиною не вмер з голоду. Тому нові й нові соціальні конфлікти спалахують тут. Боячись виступів трудящих, власті пильно стежили за комуністами, забороняли їм проводити мітинги й збори. Як повідомляла газета «Rude pravo», на 16 липня 1922 року комуністи скликали мітинг робітників у Сваляві й Поляні. За три години перед відкриттям мітингу організаторів сповістили про його заборону, мотивуючи таке рішення тим, що «без достатньої гарантії непорушення порядку в конкретному випадку політичні збори в цьому окрузі не можуть бути дозволені».
Разом з робітниками Сваляви трудящі Поляни дедалі активніше виступали проти своїх гнобителів. Особливо впертою була боротьба за урочище Червоний Верх. Жителі села давно хотіли випасати тут свою худобу. Було вирішено купити цю ділянку у графа Шенборна. Делегація селян вступила в переговори з управителем маєтку. Але панський прислужник відмовив їм. 28 травня 1924 року делегація повернулася з Сваляви і сповістила про результати переговорів. Тоді селяни самостійно вигнали худобу на пасовище.
У відповідь на це 30 травня в Поляні з’явилися озброєні жандарми, які загнали худобу в село і вирішили вчинити розправу над пастухами. Але на допомогу пастухам збіглися селяни. Коли загін жандармів дійшов до нотарського управління, близько 200 чоловік, озброєних киями, перепинили йому шлях. В сутичці було тяжко поранено Василя Біласа, сильно побито 70-річних Степана Зубровича й Івана Тацея. Розігнавши натовп, жандарми схопили 10 селян, зв’язали їх ланцюгами і відправили до ужгородської в’язниці. Серед заарештованих знаходилися Ф. Та-цей, Ю. Кобулей, Ф. Кандич, В. Билак, М. Цимболинець та інші. Незабаром 54 жителі Поляни стали перед судом в Ужгороді. Буржуазні власті старалися обвинуватити їх у порушенні правопорядку. Але на захист полянських селян підняли голос не тільки трудящі маси Закарпаття, але й всієї Чехословаччини. ЦК КПЧ прислав на суд адвокатів-комуністів. Тому власті не наважились засудити всіх заарештованих. Ужгородський суд виніс рішення покарати 9 чоловік, а інших було виправдано.
Жителі села брали також участь у страйках, голодних походах, маївках. Влітку 1924 року комуністи розгорнули активну роботу по проведенню антивоєнних маніфестацій у зв’язку з десятиріччям початку першої світової війни. На цих маніфестаціях вони викривали антинародний, грабіжницький характер імперіалістичних воєн, гонку озброєнь, буржуазний пацифізм тощо.
З серпня 1924 року понад 150 жителів Поляни і присілків прибули на демонстрацію в Сваляві. Жандарми розстріляли робітників і селян. Серед убитих був і житель Уклина (присілка Поляни) Василь Танчинець.
Трудящі Сваляви вирішили з почестями поховати Танчинця на центральному кладовищі. Це був траур не лише бідноти Уклина, але й усіх прогресивних сил Закарпаття. Власті злякалися цього похорону, адже він міг вилитися в нову хвилю протесту проти злодіянь буржуазії. Без відома робітників та сім’ї вони відвезли тіло Танчинця з Сваляви до Уклина. Щоб не допустити робітничих та селянських заворушень, жандарми провели численні арешти партійних керівників — організаторів антивоєнної демонстрації. 7 серпня були арештовані комуністи Поляни М. Астолош, П. Кондрія, М. Туряниця та інші. По селу снували патрулі, які вишукували учасників антивоєнного походу.
Незважаючи на погрози й репресії, революційна боротьба робітників і селян не припинялася. 10 листопада 1924 року на знак солідарності з страйкарями Сваляви в Поляні припинили роботу кілька сотень лісорубів. Страйком за дорученням крайового комітету КПЧ керував депутат парламенту М. Сидоряк. Лісоруби вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. Поряд з робітниками на боротьбу за свої права піднімались і селяни. Вони виступили з вимогою скасувати екзекуції за борги. Власті вдалися до репресій. За опір жандармам при проведенні екзекуцій 15—16 грудня 1925 року 11 мешканців Поляни було засуджено до тюремного ув’язнення 6.
Криза 1929—1933 рр. не обминула й жителів Поляни та присілків. У квітні 1931 року лише одна свалявська фірма «Сольва» звільнила 964 робітники, в т. ч. полянських, уклинських, дисковецьких жителів — 81 чол., з яких 67 були сімейними. Звільнення робітників тривали і в наступні роки. Посилення злиднів та бідувань населення вело до зростання революційних настроїв, що сприяло піднесенню авторитету комуністичної партії. З 460 виборців у 1935 році за кандидатів у депутати до чехословацького парламенту від комуністичної партії віддали голоси 236 чоловік.
Чехословацька буржуазія проводила колонізаторську політику також і в галузі культури. В Поляні, як і раніше, працювала лише одна початкова школа для українського населення. Вона займала невелике приміщення, була погано обладнаною. В умовах тяжких злиднів селяни не мали можливості забезпечити своїх дітей одягом і взуттям, а тому навчалися лише одиниці. Зате для дітей 10 чеських чиновників в 30-х роках було збудовано окрему школу. Про зневажливе ставлення буржуазних властей до освіти й культури в Поляні свідчила й сільська бібліотека, в якій нараховувалося лише 180 книг і 56 читачів (на 1280 чол. населення). Зате шинків у селі було аж 6.
15 березня 1939 року війська хортистської Угорщини вступили в Поляну. Загарбники встановили жорстокий режим фашистської диктатури, знищили елементарні політичні права й свободи трудящих мас. Фашисти вивезли в концтабори 56 чол., де вони й загинули, 17 жителів відправили в штрафні й робочі батальйони.
Замість чеської школи, було відкрито угорську, а в українській насильно введено викладання угорської мови.
Через відсутність медичної допомоги в 1939—1941 рр. у селі поширились масові захворювання на малярію та черевний тиф, що було наслідком важкого соціально-економічного становища населення та антисанітарних умов. Зросла смертність серед дітей.
Трудящі не мирилися з свавіллям окупантів. Багато молоді, зокрема С. Лізанець, І. Чубірка, Ф. Годинець, М. Тацей, В. Тойдя, Д. Куцкір, І. Дзямко, емігрувало до Країни Рад. Більшість із них пізніше влилася в ряди Чехословацького корпусу генерала Свободи, а С. Лізанець вступив у партизанський загін, що діяв поблизу Хуста. У 1944 році він потрапив до рук фашистів і по-звірячому був закатований.
Робітники села на чолі з Е. Форштером, що працював у Сваляві, в червні 1941 року розпочали підготовку страйку на Рожівській лісовій дільниці Свалявського деревообробного заводу фірми «Сольва». Форштер згуртував навколо себе 20 найбільш свідомих робітників, провів велику організаційну роботу, але напередодні виступу був заарештований разом з однодумцями і відданий до фашистського суду.
Під впливом поразок фашистських військ у 1941—1944 рр. на Закарпатті посилюється партизанський рух. Партизани, крім збройної боротьби з окупантами, вели широку розвідувальну роботу, збирали і передавали Червоній Армії відомості про оборонну «лінію Арпада», яка вважалася фашистськими спеціалістами неприступною.
Радянські воїни восени 1944 року прорвали німецько-угорську оборону в Карпатах і почали наступ на їх південних схилах. Запеклі бої спалахнули поблизу Поляни 23 жовтня. Із-за урочища Діл наступали воїни 2 гвардійської дивізії 95 стрілецького корпусу. На вершинах Заломистій і Червоному Верху в цей час тримали оборону ще багато угорських солдатів. Радянських воїнів обстрілювали з гармат та мінометів, але відважних героїв ніщо не могло зупинити, вершини Заломиста і Червоний Верх були здобуті штурмом. 24 жовтня 1944 року над селом замайоріли червоні прапори, які сповіщали про повне вигнання з села окупантів. Один з прапорів вивісив на своєму будинку комуніст Михайло Тацей, а другий підняв на дзвіниці один з радянських солдатів.
Полянці, як і всі трудящі Закарпаття, з радістю зустріли Червону Армію, армію братнього радянського народу. Закарпатці розуміли, що власними силами вони не змогли б скинути іноземне ярмо, не змогла б здійснитися їх віковічна мрія про возз’єднання з Радянською Україною.
Після визволення Поляни від німецько-угорських окупантів вийшла з підпілля і розгорнула свою діяльність комуністична організація села. Складалась вона в той час з 5 чоловік: М. Тацея, М. Кулі, М. Іржика, С. Кондрата, І. Бомбушкара. Під керівництвом комуністів на селі почали здійснюватися соціалістичні перетворення в економічному, політичному і культурному житті.
Визволені жителі створили орган своєї влади — Народний комітет, який довірили очолити М. І. Тацею. Комітет приступив до розподілу землі графа Шенборна між бідними селянами, організував допомогу фронту та запис добровольців до лав Червоної Армії, куди вступило 14 чоловік, з яких три — Микола Контраш, Михайло Маньовчинець, Василь Туряниця — загинули в боях проти фашистських загарбників, а решта були нагороджені орденами та медалями Союзу РСР, що є яскравим доказом їхньої мужності і хоробрості на фронтах.
Великим святом для полянців було підписання договору про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Старий комуніст М. І. Тацей з цього приводу згадує: «Ми з поля бігли в село, до людей. Потім на мітингу люди говорили, які вони щасливі. Не можна передати, що то були за хвилини. Повінь щастя буяла Поляною в день 29 червня, світлий день нашого життя» 2.
Радянська влада зразу ж подала селянам велику допомогу в піднесенні занедбаного сільського господарства, забезпеченні посівним матеріалом і добривами. Селяни все більше починали розуміти, що доки існуватиме одноосібне господарство, доти вони не зможуть позбутися злиднів.
18 грудня 1948 року в Поляні відбулися загальні збори, на яких селяни одноголосно вирішили організувати колгосп. Вони прийняли Статут сільськогосподарської артілі та обрали правління на чолі з селянином-бідняком Григорієм Петрусем. Контора колгоспу розмістилася в колишньому будинку графа Шенборна.
Новоутворене господарство об’єднувало 80 селянських дворів. Воно рік у рік міцніло, розвивалося. Значних успіхів передусім досягло тваринництво. Внаслідок створення міцної кормової бази (в 1958 році колгосп одержав по 35 цнт багаторічних трав з гектара) підвищились надої молока й досягли 1300 кг на фуражну корову (при плані 1200 кг). Але обмаль орної землі, робочої худоби та інвентаря не давала можливості рентабельно господарювати. Тому в 1960 році було створено укрупнений колгосп шляхом об’єднання трьох невеличких сільськогосподарських артілей Поляни, Солочина, Голубиного, Уклина та Дисковиці. В новоутвореному господарстві налічувалося 645 дворів і 1277 чол. працездатного населення. Центральна його садиба розмістилася в Голубиному, а в Поляні — рільнича бригада.
За укрупненою артіллю держава закріпила на вічне користування 3791,4 га земельних угідь, забезпечила її необхідною технікою.
Тепер колгосп ім. Ілліча — велике механізоване господарство. Переважна більшість робіт виконується тут за допомогою машин, широко застосовуються досягнення агрономічної науки. Все це сприяє піднесенню врожайності сільськогосподарських культур. Вже в 1963 році цей гірський колгосп зібрав з кожного га по 92 цнт картоплі, по 40 цнт зерна кукурудзи і по 115 цнт овочів.
За останні роки колгосп домігся ще кращих успіхів у зміцненні матеріальної бази й підвищенні врожайності більшості культур. Основні засоби виробництва тут зросли в 11 разів, поголів’я худоби збільшилось у 10 разів.
Посаджено понад 100 га садів та ягідників.
Радянська влада й колективна творча праця виховали нову людину, вільну від експлуатації, безробіття та злиднів. Багато колишніх пригноблених бідняків стали передовиками виробництва, працівниками, яких поважають всі жителі Поляни. Серед них — І. Кобулей, М. Зубрович, Л. Лебович, В. Капустей, М. Ребриш, О. Петрус та багато інших.
Безпросвітні злидні не розлучалися колись із сім’єю Лебовичів. Семеро дітей не лише не мріяли про навчання, але й не бачили хліба та молока. Та прийшли брати зі Сходу. І щастя завітало в будинок Лебовича. Тепер Михайло — вантажник лісопункту, його дружина — передова колгоспниця-ланкова. Односельчани обрали її депутатом сільської Ради. Дочка Олена — робітниця лісокомбінату, депутат районної Ради. Друга дочка — Ганна — закінчила Ужгородський університет і працює заступником директора школи в Рахівському районі. Третя дочка — Марія, закінчивши середню школу з срібною медаллю, навчається у Виноградівському медичному училищі. Найменші — Павлинка та Надійна — відвідують Полянську середню школу. Сини теж знайшли своє місце в житті. Один з них — Іван — працює масажистом у санаторії «Поляна», другий — Юрій — шофером в Узбекистані.
Не всміхалася доля в дорадянські часи й Ільку Куцкірові. Недоїдання та постійний страх за долю чотирьох дітей переслідували його на кожному кроці. А за нових часів він збудував хату-світлицю, дав змогу всім дітям здобути освіту. Тепер син Юрій і дочка Марійка — кращі працівники рідного колгоспу, Олена, закінчивши Мукачівське педучилище, вчителює у Рахівському районі, Павлинка працює поваром у санаторії «Поляна». Ілько Куцкір має вже й онуків, та не боїться за їх долю: він знає, що вони будуть щасливі, адже про них дбає Радянська держава. Одні з них в дитсадку, інші навчаються в школі.
Не можна впізнати тепер і саму Поляну. На місці закурених, напіврозвалених, низьких приміщень колишніх цехів по розливу мінеральних вод виріс сучасний завод з найновішим обладнанням. Всі процеси в ньому автоматизовані. Робітники тут слідкують за ритмічністю роботи механізмів та контролюють якість продукції. Лише одна автоматична лінія цеху дає сьогодні стільки продукції за добу, скільки в старі часи давали два цехи за весь рік. Якщо в 1946 році полянці направляли замовникам лише 1,5 млн. пляшок води, то в 1967 році три автоматичні лінії всіх заводів дали 60 млн. пляшок. Полянська й лужанська мінеральні води користуються сьогодні великим попитом. Раніше основними споживачами цих вод були жителі Закарпатської, Львівської та Донецької областей, а зараз вони знайшли собі хороших друзів у прибалтійських республіках, Молдавії, Карелії, Білорусії, Криму. З 1963 року води «Лужанська № 1», «Лужанська № 2» та «Поляна квасова» споживаються жителями міст Москви, Томська й Омська. На Міжреспубліканській виставці бакалійних товарів у Москві лужанська вода завоювала третє місце серед вод Радянського Союзу. Найближчим часом мінеральні води Поляни та Лугів будуть транспортуватися в усі соціалістичні країни, а також в Англію, Францію, Бразілію, Канаду. В Поляні відкрито лісопункт Свалявського лісокомбінату.
Змінився зовнішній вигляд жител. Криті соломою дерев’яні хатки поступилися місцем цегляним будинкам, які мають по кілька світлих і просторих кімнат. Сучасні меблі й твори прикладного мистецтва, радіоприймачі й телевізори стали необхідною приналежністю кожного з них.
Жителі Поляни широко користуються мотоциклами й велосипедами, пральними машинами й холодильниками.
Колись у селянина-бідняка І. Кобулея була одна мрія — побудувати хату. Він поїхав у Бельгію, найнявся на важку роботу в шахту, щоб заробити грошей. Але через кілька років повернувся в рідну Поляну таким же бідняком, яким виїхав. Його мрія здійснилася тільки за Радянської влади.
Минув час, коли полянці ходили пішки за 38 км у Мукачеве за покупкою товарів. Сьогоднішнє село добре забезпечене своїми магазинами й автобусним сполученням з іншими населеними пунктами області. В 1963 році тут було продано на душу населення товарів на суму 158 крб., а в 1967 році на 226 крб.
Значні зміни відбулися в медичному обслуговуванні населення. В Поляні відкрито дільничну лікарню з пологовим відділенням, чотири фельдшерсько-акушерські пункти й аптеку. Тепер в селі, замість одного лікаря, що був тут до встановлення Радянської влади, працює 120 медичних працівників.
Одне з найбільших завоювань трудящих Поляни — ліквідація неписьменності й малописьменності. В 1946 році початкова школа була реорганізована в семирічну, а в 1950 році тут відкрито середню школу, яку за 17 років закінчило 457 юнаків і дівчат. Багато жителів Поляни продовжують навчання в середніх спеціальних та вищих учбових закладах або закінчили їх і працюють у різних галузях народного господарства.
До Радянської влади в Поляні зовсім не було культосвітніх закладів. Зараз вона має три клуби з стаціонарними кіноустановками, 6 бібліотек з книжковим фондом 10 тис. томів. У сільському клубі працюють драматичний, хоровий і вокальний гуртки, а також духовий оркестр. Користуються успіхом колгоспна агіткультбригада та хорові колективи санаторіїв «Поляна» і «Сонячне Закарпаття». Ці колективи кілька разів брали участь в обласному та республіканському огляді художньої самодіяльності. Керівник агіткультбригади М. Молнар є автором відомого сценарію «Весілля на Свалявщині», який використано в кількох кінофільмах.
Поляна славиться не лише зручним географічним положенням, чарівною природою, працьовитими людьми, а й своїми санаторіями. Мальовнича улоговина, де знаходиться Поляна, найбагатша в Закарпатті мінеральними джерелами типу «Боржом». На базі них працює санаторій «Поляна» — один з найбільших санаторіїв області, який називають «Закарпатський Боржом». Санаторій знаходиться в гірській лісній місцевості, на висоті 340 м над рівнем моря. В ньому налічується 350 стаціонарних і 160 амбулаторних ліжок.
В 1966 році тут вступив у дію ще один санаторій — «Сонячне Закарпаття», який має 400 ліжок. Щороку в Поляну заїжджаються на лікування і відпочинок тисячі трудящих, які приймають цілющі ванни, милуються чарівними пейзажами. Тільки в 1965 році тут побувало понад 10 тис. чол. Поляна із звичайного села перетворилася на курортне селище.
У всіх соціально-економічних і культурних перетвореннях, які відбулися в селі, керівна роль належить комуністам. Колгоспна партійна організація за повоєнний час значно зросла. Зараз в ній налічується 43 члени партії. В Поляні працює партгрупа.
Крім комуністів колгоспу, значну організаційну і ідейно-виховну роботу серед жителів села проводить парторганізація санаторію «Поляна» і партгрупа Полянського лісопункту Свалявського лісокомбінату. Велику допомогу їм подають комсомольці, яких у колгоспі нараховується 41 чоловік.
Трудящі Поляни впевнено крокують по шляху, який вказує рідна Комуністична партія. Він веде до щастя й достатку.
І. С. КУЛАГІН