Свалява, Свалявський район, Закарпатська область
Свалява (в 1939—1944 рр.— Сольва) — місто районного підпорядкування, центр однойменного району. Розташована в мальовничій долині річки Латориці, біля підніжжя гори Стій, на залізниці і шосе Мукачеве — Львів. Населення — 10,9 тис. чол., майже 80 проц. якого становлять українці. Проживають також угорці, євреї, німці, словаки.
Заселення території та околиць сучасного міста почалося в давнину, про що свідчать знахідки неолітичного часу (IV тисячоліття до н. е.), три скарби періоду бронзи (II тисячоліття до н. е.) та кургани з тілоспаленням (VI—III ст. до н. е.). На території міста виявлені також золоті монети часів імператора Нерона (54— 68 рр.) та поховання староугорського воїна, що відбулося на початку X століття під час переходу угрів через Верецький перевал.
Етимологія назви Свалява походить від слов’янського кореня «сіль» (Золява, Солява, Сольва). Виникнення її відноситься до тих стародавніх часів, коли сіль з Мармароської жупи транспортувалася в сусідні краї.
Свалява вперше згадується в документах XII століття. Це було невелике поселення, яке належало угорському феодалу Бет-Бетке. На початку XIII століття власником Сваляви став березький жупан Шімон. Згодом вона перейшла до рук угорських королів, які дарували її різним магнатам. В другій половині XIII століття Свалява належала «Михайлу, сину Микова», і, як сказано в одній з королівських грамот, до 1264 року знаходилася «по ту сторону засіки» (кордону). На основі цього можна зробити висновок, що вона входила до складу Галицько-Волинського князівства. Пізніше її одержав магістр Аладар, потім — рід Перені і, нарешті, трансільванські князі (в XVI столітті). З тих пір Свалява входила до складу Мукачівсько-Чинадіївської домінії.
У 1648 році в Сваляві було 53 господарства селян-кріпаків. Тільки один з них володів повним наділом (телеком), а решта — мали невеликі ділянки. 14 селян були безземельними.
Кожен селянин сплачував поміщикові податки із житла (ценз), «суху корчму», десятину з урожаю та продуктів тваринництва, а також відбував панщину.
Соціально-економічне гноблення поєднувалося з національним — наслідком відірваності Закарпаття від своєї слов’янської батьківщини й засилля німецьких та угорських феодалів. Терпіли мешканці Сваляви і релігійні утиски. Оскільки їх володарі дотримувалися католицького або реформатського обрядів, православ’я тут переслідувалося. Обидва православні попи, на відміну від католицьких і реформатських служителів культу, не мали привілеїв і повинні були платити Чинадіївській домінії церковну десятину.
Жорстока феодальна експлуатація, безперервні війни й міжусобиці феодалів посилювали процес зубожіння і розорення селянства. У 1657 році Сваляву спустошили війська польського магната Любомирського. Значна частина населення була знищена або розбіглася.
У 1703—1711 рр. свалявці брали участь у визвольній війні проти тиранії Габсбургів, за що після поразки були піддані жорстоким репресіям й передані у власність королівської казни, яка подарувала їх графу Шенборну-Бухгейму. Нащадки цього феодала господарювали в Сваляві понад 200 років. Сваволя поміщиків і неврожаї, що спіткали край у 70—80 роках XVIII століття, довели селян до голоду. Навіть спеціальний уповноважений імператора Оплені, якого важко запідозрити у співчутті трудящим, побачивши жахливу картину злиднів і розорення, змушений був визнати, що селяни доведені до відчаю: «Подорожнього скрізь зустрічають голосінням і стогоном. Земля не пуста, а гола, поля не засіяні, немає ні пшениці, ні жита, а лише трохи картоплі. Нею набивають роти немовлятам, бо у висохлих материнських грудях немає молока. Картопля і чорний, як сажа, хліб, зроблений з вареної трави,— єдина їжа селян, але й вона закінчується». Управителі маєтку Шенборна-Бухгейма нічого не робили для врятування кріпаків від голодної смерті. Вони заявляли, що склади порожні, а грошей для закупівлі продуктів в інших місцях немає, бо «все вислано графові у Відень».
В 90-х роках XVIII століття Свалява стає значним господарським центром. Тут була відкрита винокурня. Село одержало право проведення ярмарків, де продавалися здебільшого вироби з лози та глини. Митний збір, який надходив у касу домінії на початку XIX століття, складав 99 форинтів. Розпочинається будівництво мостів та доріг. Використовується мінеральна вода, джерела якої граф Шенборн-Бухгейм здавав в оренду. В маєтку починає діяти водяна молотарка, лісопилка, млин, запроваджуються сівозміни, організовується виготовлення поташу, вапна, цегли. За даними 1834 року в селі проживало 582 чоловіки.
Скасування кріпацтва не змінило економічного становища трудящих. Управителі домінії Шенборна-Бухгейма обманули селян і не дали їм навіть «законної» орної землі та лісів. Щоб розширити свої ділянки, селяни почали розчищати пустуючі землі Шенборна, але домінія обміряла їх і обклала даниною.
В 1855 році в Сваляві налічувалося 114 будинків. Селянські хатки складалися з одного маленького житлового приміщення і суміжного з ним хліва або комори. В 25 хатках не було навіть комор. Погане житло і хронічний голод були причиною частих епідемій. В 1873 році, тільки з 9 по 23 червня, від епідемії холери померло 28 чол., а 20 захворіло.
В 70-х роках XIX століття домінія Шенборна-Бухгейма розширює вирубку лісу, який реалізується на місцевих ринках, а також в Угорщині і за її межами. В Сваляві починає діяти склотарне підприємство, на якому працювали 50 робітників. Воно виробляло пляшки та віконне скло. Розвиваються кустарні промисли, зокрема виробництво дерев’яних та плетених меблів.
Проникнення в сільське господарство товарно-грошових відносин і ріст податків збільшували заборгованість селян. В 1874 році борги села тільки по прямих державних податках становили 1466 форинтів. Щоб розрахуватися з державою, селяни змушені були закладати землю, внаслідок чого потрапляли в руки лихварів, а там і втрачали наділи.
Свалявська біднота жила впроголодь. Свого хліба вистачало лише на 2 місяці, а купити не було за що. І люди шукали порятунку від боргів та голоду в еміграції. «Коли б я дозволив,— писав з цього приводу окружний начальник,— в селі через 2 місяці залишились би лише торговці-лихварі і священики». В кінці XIX — на початку XX століття з Березької жупи, до складу якої тоді входила Свалява, щорічно емігрувало по 6 чол. з кожної тисячі жителів.
Важкі умови праці, постійні злидні, знущання поміщиків і підприємців вели до зростання незадоволення ремісників, селян і робітників. В 1890 році відбувся стихійний страйк робітників склотарного підприємства, до яких приєдналися селяни, зайняті на лісових роботах. Виступ закінчився невдало, але він сприяв виникненню першої соціал-демократичної групи в Сваляві (1899 р.)- На визрівання революційної свідомості свалявців мали вплив розповіді односельчан, які виїжджали на заробітки у поміщицькі господарства інших жуп Угорщини і там включались у страйкову боротьбу.
Розвиток капіталізму привів до зміни структури економіки та соціального складу населення Сваляви. В 1895 році тут налічувалося 2 великі господарства 3 земельною площею понад Юогольдів, 106 куркульських і середняцьких господарств і 23 господарства малоземельних селян. Домінії Шенборна-Бухгейма належало 71691 гольд, в т. ч. 646 гольдів орної землі і 68897 гольдів лісів.
З числа розореного селянства в Сваляві формувався пролетаріат. В кінці XIX століття тут налічувалося 289 сільськогосподарських робітників і 23 чол. дворової челяді.
Все працездатне населення села за своїми заняттями розподілялося так: у сільському господарстві було зайнято 496, ремеслі — 114, торгівлі — 46, на транспорті — 45 чол. Службовців і жандармів проживало — 28, поденщиків — 27, слуг — 58, інших — 36 чоловік.
Національний склад свалявців в цей час визначити важко: під час перепису 1900 року всі українці були записані угорцями, а багато євреїв — німцями. Більшість мешканців Сваляви була неграмотною, на їх освіту власті майже не звертали уваги. У церковнопарафіальній школі, яку відвідувало 188 учнів, працювало лише 2 вчителі. В 1908 році в Сваляві організувалося державне «взірцеве» господарство (на 20 кадастральних гольдах). При ньому була створена школа (щось подібне до сільськогосподарських курсів), яку в рік організації закінчило 120 учнів. Тут вивчалися деякі «нові» методи господарювання, наприклад, переробка молока на сепараторі. Школі була передана сільська бібліотека (заснована в 1905 році), яка мала 100 книг. «Взірцеве господарство» та школа допомагали тільки заможним куркульським господарствам. Для сільської бідноти вони нічого не давали.
Значна кількість дешевої робочої сили і великі запаси деревини в районі Сваляви привернули увагу віденської фірми «Голуганелсактіен-Гезельшафт». її будапештське відділення купило у графа Шенборна ділянку землі (11 400 гольдів) і почало будувати тартак на 5 пилорам та лісовозну дорогу до с. Ізвора. Для експлуатації купленого у Шенборна лісу (20 тисяч гольдів) і лісопилки в 1908 році створюється акціонерне товариство «Сольва», в якому брали участь німецькі, англійські, французькі та американські капіталісти. Основний капітал фірми через два роки становив 3600 тис. крон.
Протягом 1910—1911 рр. товариство «Сольва» побудувало в Сваляві лісохімічний завод для сухої перегонки дерева (спочатку на 10, а пізніше на 12 реторт). Іноземні капіталісти по-хижацькому знищували ліс — «зелене золото» Карпат. Лісохімічний завод переробляв щороку 100 тис. складометрів букової деревини і був на той час одним з найбільших в Європі підприємств подібного роду. Його продукція вивозилася в Угорщину, Австрію, Німеччину та інші країни. На лісопилці і заводі працювало 1000—1400 робітників (включаючи лісорубів-сезонників).
Жорстока капіталістична експлуатація на Свалявському лісохімічному заводі викликала в 1911 році масовий страйк, підготовлений соціал-демократичною групою. Страйкарі вимагали поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати. Але ці вимоги не були задоволені. Робітники «Сольви» страйкували також і в наступні роки.
Під час першої світової війни російські війська під командуванням генерала Фесенка подолали Верецький перевал і 19 жовтня 1914 року досягли Сваляви й Укліна. Населення радісно зустрічало своїх єдинокровних братів — російських і українських солдатів, допомагало їм всим, чим могло. Повернувшись у Сваляву, австрійські карателі жорстоко розправилися з її жителями, дотла розграбувавши село.
Війна різко погіршила становище трудящих Сваляви. Майже всі дорослі чоловіки були мобілізовані в армію. Робітничі і селянські сім’ї залишились без будь-якого забезпечення. Через інфляцію і нестачу продовольства свалявці голодували. В скаргах нотарському управлінню в 1917 році говорилося, що «жінка забраного в армію робітника Я. Кірсона залишилась з 10 малими дітьми, але на рік отримала по картках лише 10 кілограмів муки». Солдат А. Ковач, жінка якого померла раніше, залишив дома 11 сиріт. Діти вмирали з голоду. На підприємствах жорстоко експлуатувалась дитяча праця. Так, в цеху по переробці деревини працювало 68 дорослих робітників і 31 підліток до 17 років.
Після перших звісток про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції робітники Сваляви організували 25 листопада 1917 року демонстрацію солідарності з російськими братами.
В жовтні—листопаді 1918 року в соціал-демократичній організації Сваляви відбувся розкол і оформилась ліва, революційна група. Пізніше ліві соціалісти об’єдналися з комуністами — колишніми військовополоненими, що повернулися з Радянської Росії, і створили комуністичний осередок. В листопаді 1918 року передовї робітники Сваляви організували Народну Раду, яка в цілому стояла на революційних позиціях і вимагала возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Членами Ради були робітники В. І. Желізняк, В. Д. Туряниця, М. М. Чубірка, В. П. Удут та інші. 8 грудня 1918 року в невеликій хатині по вул. Головній (тепер вул. Леніна) відбулося засідання Свалявської Народної Ради, на якому було підготовлено і прийнято текст відозви до трудящих. В ній, зокрема, підкреслювалося: «Віками мріють закарпатські українці жити в єдиній братерській сім’ї з українцями, що по той бік Карпат… Ми бажаємо возз’єднатися з такою Україною, де б не було панів, щоб земля належала простим селянам, а заводи і фабрики — трудящому народу. А в школах щоб навчались наші діти на рідній мові». Для видання цього важливого документа до Стрия було відряджено В. І. Желізняка. Видрукована і доставлена з великими труднощами, листівка розповсюджувалася в Свалявському, Мукачівському і Хустському округах. Вона зіграла велику роль у справі усвідомлення пролетарями краю необхідності возз’єднання з Радянською Україною.
23 березня 1919 року в Сваляві було проголошено Радянську владу. Тоді ж оформилася місцева організація соціалістичної партії Угорщини, в яку ввійшли комуністи і ліві соціалісти. У відповідності з декретами і постановами Радянського уряду Угорщини, Свалявська Рада робітничих і селянських депутатів здійснювала політичне й господарське управління містом і округом, керувала виборами органів влади, провела націоналізацію промислових підприємств, поміщицьких маєтків, грошових установ, взяла в свої руки організацію і контроль за постачанням. Але вже в кінці квітня 1919 року Свалява була відрізана інтервентами від основних центрів, де існувала Радянська влада, та окупована чехословацькою армією.
Після загарбання Закарпаття буржуазною Чехословаччиною економічне становище трудящих Сваляви не поліпшилося. Земля, ліси, ріки, шляхи, заводи належали Шенборну-Бухгейму та іншим експлуататорам. Лише 200 гольдів присадибної, 400 орної та 500 гольдів пасовищ за «земельною реформою» було продано по високих цінах заможним селянам і чиновникам. Більша частина маєтку Шенборна-Бухгейма перейшла в 1928 році до створеної іноземними капіталістами фірми «Латориця», яка по-хижацькому експлуатувала робітників. Під час найвищої економічної кон’юнктури на підприємствах «Сольви» і «Латориці» працювало близько 900 постійних та 500 сезонних робітників, на скляному заводі — 35—40 робітників.
Революційні виступи трудящих Сваляви продовжувались і в 20-х роках. На початку 1920 року комуністи під керівництвом Бели Іллеша легалізують свою організацію і розгортають широку роботу серед робітників і сільської бідноти. 21 березня 1920 року свалявці послали двох делегатів на установчий з’їзд Міжнародної соціалістичної партії Підкарпатської Русі (МСП) в м. Ужгород. Вже 1 Травня 1920 року трудящі Сваляви під лозунгами МСП вийшли на демонстрацію, вимагаючи передачі влади Радам робітників і селян та припинення імперіалістичної інтервенції проти Радянської Росії.
Під керівництвом місцевої організації МСП робітники Сваляви взяли активну участь у червневому загальному політичному страйку 1920 року. Страйк і демонстрації в Сваляві набрали великої гостроти. 19—20 червня робітники вигнали чеську адміністрацію і захопили лісохімзавод. Панував надзвичайний революційний ентузіазм. У вітальній телеграмі робітникам Кладно свалявці писали: «Ми сповнені віри і готові до боротьби. Коли Кладно підніме червоний прапор, ми відразу з радістю приєднаємось». І дійсно, коли в грудні 1920 року пролетаріат Чехословаччини почав загальний політичний страйк проти наступу реакції, свалявські робітники знову йшли в авангарді боротьби. 17 грудня близько 1300 страйкуючих робітників, не злякавшись кулеметів та багнетів армійського полку і жандармерії, провели демонстрацію. Гартуючись у революційних боях, свалявська організація МСП стала однією з найбойовіших на Закарпатті. В травні 1921 року вона разом з усією крайовою партійною організацією Закарпаття увійшла до складу Компартії Чехословаччини. При Свалявському комітеті була створена молодіжна секція, з якої пізніше виросла окружна комсомольська організація (1925 р.).
Власті хотіли зломити робітників терором, все частіше вдаючись до сили. З серпня 1924 року проти 8 тис. робітників та селян Свалявського округу, які вийшли на демонстрацію протесту проти війни і підготовки нападу імперіалістів на Радянський Союз, були кинуті загони жандармів. Вони спровокували сутичку і вбили робітників Дмитра Мишка й Василя Танчинця, а Івана Галаса закололи багнетами. Багато демонстрантів було поранено, десятки комуністів заарештовано і кинуто до в’язниці.
Свалявська «Кривава неділя» стала відома всій Європі. З обуренням засуджували ганебні дії буржуазії робітники Чехословаччини. Комуністична газета «Руде право» присвятила цим подіям першу сторінку з передовою статтею «Правда про кровопролиття в Сваляві». Депутати-комуністи виступили з гострим протестом у чехословацькому парламенті. Орган ЦК РКП(б) газета «Правда» в статті «Нові розстріли у Карпатській Русі» 17 серпня 1924 року гнівно засуджувала злочин реакції.
Трудящі Сваляви свято шанують і бережуть пам’ять про загиблих борців, які віддали життя за щастя народу. В 1959 році на місці розстрілу демонстрації споруджено пам’ятник. Вчитель села Голубиного М. І. Цоклан написав про кривавий розстріл свалявських демонстрантів вірш, який часто звучить на концертах художньої самодіяльності і користується широкою популярністю серед населення району. Картаючи вбивць, автор заявляє:
Народ-титан ніхто не зборе —
Героям слава у віках!
В роки економічної кризи та депресії обсяг виробництва і кількість робітників на підприємствах Сваляви різко зменшилися. В травні 1931 року в Сваляві налічувалося 117 безробітних. У зв’язку із закриттям ряду підприємств їх число зросло до 700. В червні 1933 року, наприклад, було закрито лісопильний завод фірми «Сольва» і зразу звільнено 300 робітників.
Свалява була центром адміністративного округу і району. Тут знаходилося окружне і районне нотарські управління, податкове і фінансове управління, жандармське відділення, пошта, лісне управління акціонерного товариства «Латориця». В 1929 році окружне управління для забезпечення «спокою» просило створити ще поліцейський капітанат, бо «переважна частина робітників комуністична». Сільське представництво, в якому комуністи мали значну кількість мандатів, в тому ж році було розпущене і замість нього призначено урядового комісара. Всі ці установи були органами неприхованої сваволі і гноблення трудящих. Так, жандармське відділення та податкове управління в 1932 році почали екзекуцію у 120 господарствах с. Неліпиного, які заборгували 60 362 крони. Але обурені селяни вигнали екзекуторів.
Посилювався і національний гніт. Лише в 1926 році міністерство освіти дозволило відкрити горожанську школу, та й то при умові, що утримання її візьме на себе село. Цей захід був розрахований на посилення чехізації. При школі існували паралельні чеські класи, хоч у селі проживало лише кілька чиновників-чехів. Для українських дітей місць у школі не вистачало. Першого року тут навчалося 302 учні і працювало 8 учителів. У 1930 році під час перепису населення власті відмовлялися реєструвати українців, а тих, хто наполягав на цьому, жандарми били.
Важкий соціальний і національний гніт, який особливо посилився в роки світової економічної кризи, був причиною дальшого загострення класової боротьби трудящих Сваляви. На чолі цієї боротьби стояла комуністична організація, яка на 1 січня 1930 року нараховувала 130 членів партії.
Великого розмаху набирає рух безробітних та сільської бідноти. В селищі та на заводах були створені комітети дії, які організовували масові «голодні походи» (демонстрації) перед установами, направляли делегації до органів влади з вимогами дати роботу, хліба, списати борги, зменшити орендну плату. Такі «голодні» демонстрації відбулися, зокрема 29 грудня 1930 року, 30 березня і 17 квітня 1931 року. На демонстрацію 17 квітня 1931 року вийшло 1500 безробітних та селян Сваляви й околиць. Після того, як фірма «Латориця» відмовилася знизити орендну плату, селяни почали самовільно виганяти худобу на «панські» пасовища і обробляти землю, яка належала фірмі.
Страйки стали могутньою зброєю свалявських робітників у боротьбі проти буржуазії. В 1930—1937 рр. на підприємствах Сваляви відбулося 10 страйків, які охопили понад 5 тис. робітників. Найбільш масовим і старанно підготовленим був грудневий страйк 1935 року, яким керував секретар крайового комітету КПЧ О. О. Борканюк. 29 вересня 1935 року керівники крайкому і окружкому партії та Червоних профспілок І. І. Туряниця, І. Ю. Андрійцьо, В. І. Желізняк провели в Сваляві збори за участю 800 робітників, де обговорили проект нового колективного договору і обрали страйковий комітет. Оскільки тривалі переговори з адміністрацією підприємств нічого не дали, 5 грудня почався загальний страйк робітників Сваляви, який охопив 3 тис. чоловік. Робітники вимагали укладення нового колективного договору, що передбачав би збільшення заробітної плати на 10 проц. та поліпшення умов праці. На дев’ятий день страйк закінчився перемогою робітників.
Напередодні другої світової війни, коли зросла загроза фашизму, трудящі Сваляви брали активну участь в антифашистському русі. В 1936 році тут був створений комітет допомоги республіканській Іспанії. Багато робітників і селян вносили кошти у фонд допомоги іспанським революціонерам.
Свалява в цей час була невеликим провінціальним містом. Крім промислових робітників, тут проживали торговці, ремісники, чиновники. Підприємства Сваляви були вже зв’язані не лише з внутрішнім, але й зовнішнім ринком.
Більшість селянських господарств зубожіла й розорилася. Бідняків, що користувалися ділянками землі менше 1 гольда, налічувалося понад 300. Багато селян, не маючи запряжної худоби, землю обробляли коровами або вручну.
Сільська біднота й поденщики Сваляви жили дуже скупчено, значна частина їх не мала свого житла. Селище було забрудненим, тому епідемії в ньому майже не припинялися. Селищна община не мала коштів для проведення профілактичних заходів, а держава ніякої допомоги населенню не подавала.
В Сваляві працював один дільничний лікар (на весь округ) і не було жодного лікувального закладу. В 1938 році тут народилося 200 дітей, з них 70, не доживши до 7 років, померли.
В кінці 20-х і протягом 30-х років XX століття у Сваляві було 3 бібліотеки: сільська публічна і дві — буржуазно-націоналістичних організацій. В сільській публічній бібліотеці налічувалося 1300 книг, з них 500 чеських, 600 російських та українських, 200 єврейських. До 1927 року бібліотека з бюджету села нічого не одержала і підтримувалася лише за рахунок пожертвувань та подарунків. Публічний характер бібліотеки сприяв тому, що сюди проникали твори класиків російської та української літератури. Тут були книжки І. С. Тургенева, М. В. Гоголя, О. С. Пушкіна, А. П. Чехова, О. М. Горького, Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, М. М. Коцюбинського та ін. Бібліотеками користувалась переважно інтелігенція бо основна маса трудящих була неписьменною.
Фашистська окупація Закарпаття Угорщиною принесла свалявцям нові злидні. Загарбники знущалися з трудящих, принижували їх національну та людську гідність. В школах запроваджувалось навчання угорською мовою, скорочувалась кількість учителів (з 38 їх стало 25), в установах було заборонено користуватися українською мовою. Українця А. Цубара, який одружився з циганкою, жандарм вигнав у непогоду з хати в циганський табір, де бідняк мусив копати землянку й жити там у жахливих умовах з 7 дітьми.
Посилилося безробіття і голод. В 1939 році від безробіття страждало 1144 чол. Лише для 127 безробітних власті спромоглися «організувати» роботи по ремонту шляхів, де за 1147 робочих днів виплатили всього-на-всього 1759 пенгів. 95 чол. було відправлено на каторгу в Німеччину та Угорщину, а решта залишалася без будь-яких засобів до існування. В селищі проживало 80 калік. Вони не отримували жодного пенга допомоги й жили з жебрацтва. Непосильними стали податки. Заборгованість по них і позиках становила 2 млн. 400 тис. крон. Недоїмки стягувалися з допомогою жорстоких екзекуцій, під час яких забирали й продавали навіть подушки, курей тощо. За далеко неповними даними, тільки в 1939 році було проведено 75 екзекуцій.
Окупанти тероризували комуністів та демократичну громадськість. Вже в 1941 році під політичний нагляд потрапило 40 чол., а 10 сімей було виселено в Угорщину. Запідозреного в симпатіях до Радянського Союзу Іллю Туряницю завели до жандармського відділення і катували так, що він став калікою. Молодь, яка не хотіла миритися з фашистським режимом, почала емігрувати в Радянський Союз. Під час Великої Вітчизняної війни вона включилась у збройну боротьбу проти окупантів.
В травні 1939 року комуністи Сваляви і сусіднього села Неліпиного створюють підпільний антифашистський комітет на чолі з П. М. Вічевичем. В роботі комітету активну участь брали В. В. Нямещук, М. П. Бобаль, О. Л. Кополович, Д. М. Гейзлер. Антифашистська агітація членів комітету сприяла посиленню руху опору. 30 січня 1941 року на лісохімзаводі відбувся страйк 49 робітників. Керівники страйку були заарештовані, але підприємці, щоб не допустити «заворушення на воєнному об’єкті», пообіцяли підвищити зарплату.
В 1943—1944 рр. десятки жителів Сваляви перебували в партизанському з’єднанні В. П. Русина та загоні Д. Усти—І. Прищепи, які діяли в Свалявському окрузі. Жителі селища займали тут відповідальні посади: І. І. Фабріцій був комісаром з’єднання, В. В. Мишко — командиром загону, І. І. Капітан — командиром роти. Багато селян переховували партизанів і допомагали їм. За участь у партизанському та підпільному русі 11 свалявців нагороджені орденами і медалями.
Відступаючи під ударами радянських військ, німецько-угорські окупанти зруйнували в Сваляві всі мости, висадили в повітря залізничну станцію, реквізували багато худоби, особливо коней, замінували всі важливі об’єкти й підприємства. Але повністю здійснити злочинні наміри їм не вдалося. На лісохімзаводі робітники створили комітет захисту важливих об’єктів, до якого ввійшли П. М. Вічевич, І. В. Басараб, В. П. Теслович, М. І. Попелич, Ю. В. Сопко. За дорученням комітету було встановлено чергування робітників у цехах, які фашисти хотіли підірвати. Завдяки цьому, а передусім — швидкому наступу Червоної Армії, в Сваляві було врятовано більшість промислового обладнання.
В середині жовтня 1944 року частини 4-го Українського фронту обійшли гірськими лісовими стежками Поляну і підійшли до Сваляви. В боях на Свалявському напрямі масовий героїзм проявили воїни 615-го полку 351-ї стрілецької дивізії. Тільки протягом п’яти днів вони 16 разів переходили у наступ і відбили 31 контратаку ворога. Ні дощ, ні шалений опір фашистів не послабили наступального пориву бійців. Коли було здобуто важливу висоту на підступах до Сваляви, артилеристи Бабій і Глущенко підтягнули на руках гармату і відкрили вогонь прямою наводкою. Рядовий Петренко проповз у тил групи ворожих солдатів і підірвав дзот. В цей час партизани з’єднання В. П. Русина розгромили рештки свалявського угруповання фашистських військ, які відступали під ударами Червоної Армії. 25 жовтня 1944 року Свалява була визволена. 31 травня 1945 року в центрі селища відкрито пам’ятник радянським воїнам, партизанам і підпільникам, які загинули в боях з фашистами.
Після визволення з підпілля виходять комуністи. Вони відновлюють Свалявську комуністичну організацію, яка стає керівним центром організації народної влади і відбудови господарства. Ряди комуністів швидко зростають. В 1945 році в 10 первинних організаціях налічувалося 69 чол., їх очолювали В. І. Балог, В. П. Теслович, П. М. Вічевич, І. М. Дребітко та ін. Під керівництвом комуністів на підприємствах і в установах почалося відновлення і створення комсомольських організацій та профспілок.
30 жовтня 1944 року на загальних зборах трудящі Сваляви обрали селищний Народний комітет в складі 44 чол. До його складу увійшли В. П. Теслович, М. І. Попович, М. П. Бобаль, В. І. Балог, М. І. Турянчик та інші.
Свалявський Народний комітет і населення активно підтримали ініціативу по скликанню Першого з’їзду Народних комітетів і його рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. В листі до Радянського уряду, прийнятому на мітингу, трудящі писали: «Ми звертаємось до Вас з великим проханням: допоможіть нам, закарпатським українцям, здійснити віковічну мрію — возз’єднатися з Радянською Україною. Наш народ вічно буде вдячним за цю допомогу».
Але щоб мрія могла здійснитися, потрібно було добити ворога. Для забезпечення швидшого просування радянських військових частин свалявці відбудовували пошкоджені шляхи і мости, евакуювали поранених, допомагали діючим частинам фуражем та продовольством. 50 селянських господарств здали для Червоної Армії 5 тонн сіна. Свалява послала 69 своїх синів добровольцями в ряди армії-визволительки. За мужність і героїзм 43 добровольці удостоєні урядових нагород.
Під керівництвом комуністів та Народного комітету робітники швидко відбудовували і вводили в дію промислові підприємства, підпорядковуючи їх роботу вимогам боротьби з ворогом. Робітники лісопильного заводу розшукали демонтоване обладнання, і підприємство вже в 1944 році дало продукцію для потреб населення і Червоної Армії. Командування військової частини, яка отримувала пиломатеріали, писало робітникам: «Високо оцінюючи Вашу героїчну працю по наданню допомоги Червоній Армії, яка добиває ворога, командування виносить сердечну подяку колективу заводу і бажає дальших успіхів в роботі». На початку 1945 року видав першу продукцію лісохімзавод. Тоді ж розпочалася націоналізація приватних підприємств. Було націоналізовано фірми «Сольва» і «Латориця», ряд дрібних промислових підприємств (млини, пекарні тощо), 23 житлові будинки прислужників окупантів, які втекли, і взято на облік 82 будинки без господарів.
Бездомні бідняки і сім’ї добровольців Червоної Армії одержали тепер житла. Свалявський селищний комітет роздав малоземельним і безземельним селянам 83 гольди орної землі фашистських прихвоснів, 34 гольди — фірми «Латориці» та 3 гольди землі римокатолицької церкви. Всього було розділено 200 гольдів (12 проц. земельного фонду селища)3. Але багато робітників і селян не мали роботи, голодували. Вони отримали з фондів 4-го Українського фронту 30 тонн продовольчого зерна і 5 тонн посівного матеріалу.
До дня першої річниці визволення селища було відбудовано мости, залізничні колії, дороги, відкрито кінотеатр, клуб, пошту, лікарню, поліклініку, акушерський пункт, дитячий садок, пекарню, друкарню, одну середню і 2 неповні середні школи, відремонтовано багато житлових будинків. 1 вересня 1945 року Свалява була віднесена до селищ міського типу, а з 26 січня 1946 року стала окружним центром. На керівні посади в державних і господарських установах висувалися робітники і селяни-бідняки. Головою селищної Ради став Й. В. Левко, прокурором — П. А. Улинець, зав. відділом соціального забезпечення — І. С. Русин і багато ін. В березні 1948 року на основі Радянської Конституції вперше були проведені вибори селищної Ради. Із 2552 виборців за кандидатів блоку комуністів і безпартійних проголосувало 2548. Серед 25 обраних депутатів було комуністів — 14, комсомольців — 2, жінок — 7. На першій сесії Ради створено виконавчий комітет, а також 6 постійно діючих комісій. Активними депутатами селищної Ради в цей час були Г. В. Галас, М. Г. Куля, М. М. Попович, М. І. Попелич.
Підприємства Сваляви виробляли важливу для відбудови народного господарства продукцію: ліс різних асортиментів, деревне вугілля, ацетон, ацетатну кислоту. Створений на базі підприємств «Латориці» і «Сольви», ліспромгосп в 1947 році мав 1636 робітників. До тридцятої річниці Великого Жовтня комбінат дав 35 тис. куб. м деревини. Колектив деревообробного комбінату ім. Ілліча виконав план 1947 року до 29 листопада і дав понадпланової продукції на 220 тис. крб. Лісохімзавод перевиконував свої плани в півтора раза.
Керівною і мобілізуючою силою нових радянських промислових колективів Сваляви були комуністи. Кандидат в члени ВКП(б) лісоруб В. І. Попович, перший в районі ініціатор стахановського руху, перевиконував норми в 4—5 разів. Він був нагороджений орденом Леніна. В ліспромгоспі налічувалося 300 стахановців, більшість серед яких становили комуністи і комсомольці. Імена кращих з них — лісорубів братів Левків, братів Коневичів, В. П. Островки — стали відомими далеко за межами області. Поряд з чоловіками високий трудовий ентузіазм проявляли і жінки. М. І. Мишко оволоділа важкою для жінки професією пильщика і систематично перевиконувала норми. Всі великі підприємства Сваляви виконали план першої післявоєнної п’ятирічки достроково. Великих успіхів у відбудові і дальшому розвитку господарства було досягнуто завдяки величезній допомозі трудящих братніх республік СРСР. Коли проводилась часткова реконструкція лісохімзаводу, тільки одного устаткування з різних кінців Радянського Союзу було одержано на 4,9 млн. карбованців.
Протягом 1946—1948 рр. приватник був повністю витиснутий з торгівлі і кустарної промисловості. В селищі розгорнули торгівлю споживче товариство та відділ робітничого постачання. В 1949 році вони мали 22 магазини на 25 робочих місць. Кустарі об’єдналися в промислові артілі «Свобода» і «Стахановець», які в 1950 році вже дали продукції на 1215 тис. крб. Було також створено державні підприємства місцевої промисловості, райхарчокомбінат і райпромкомбінат.
Хоча трудящі селяни й звільнилися від гніту та безправ’я, їхні дрібні господарства були малопродуктивними. Земля використовувалася нераціонально. Тому серед селянства посилювався потяг до колективного господарювання. В 1946 році було створено три земельні громади, які надавали допомогу селянам по обробітку землі й у забезпеченні насінням, вели боротьбу проти засилля куркульства. 27 червня 1948 року відбулися збори ініціативної групи (46 господарств) по створенню колгоспу. Було вирішено після збору врожаю провести усуспільнення господарств. Збори прийняли статут артілі і обрали правління на чолі з Й. В. Левком. Колгосп дістав назву «Нове життя».
Сільськогосподарська артіль швидко зростала. На кінець 1949 року в ній об’єднувалось 123 господарства (165 працездатних колгоспників). Неподільні фонди збільшилися до 87 441 крб., грошові прибутки становили 119 036 карбованців.
Вороги намагалися перешкодити революційним перетворенням. Деякі куркулі таємно стягували орендну плату з селян, до яких перейшла їхня земля. Коли сільська біднота вирішила створити колективне господарство, куркульство «доводило», що в Сваляві мало землі, великий прошарок робітничого населення, а тому перспектив для створення колгоспу немає. Та це не спинило трудящих.
В 1950 році свалявці завершили суцільну колективізацію. Всі лишки землі були передані колгоспові. Тоді ж колгосп «Нове життя» з’єднався з артілями сусідніх сіл — Драчиного, Черника і Стройного. Об’єднане господарство дістало ім’я Т. Г. Шевченка.
Поступово змінювався зовнішній вигляд Сваляви. Ремонтувалися житлові будинки, було споруджено міст через Латорицю і новий залізничний вокзал.
В роки наступних п’ятирічок промисловість Сваляви продовжувала швидка розвиватися. Валова продукція підприємств значно збільшилась; зросли ряди робітничого класу.
Через скорочення лісовирубок підприємства відчували гостру нестачу сировини. Змінювався асортимент товарів, спеціалізація виробництва. Все це створювало значні труднощі. Але на підприємствах Сваляви не було жодного робітника, який би не виконував норм. Передові робітники М. Ф. Чубірка, І. М. Брундяк, П. І. Шевера, М. М. Куля, І. В. Мелеш та ін. виконували змінні завдання на 120— 160 проц. Багато свалявських передовиків соціалістичного змагання прославилися далеко за межами області. Так, колишній рядовий лісоруб Ф. С. Цанько став бригадиром електропильщиків, одержав кілька урядових нагород та премій і в 1954 році був обраний депутатом Верховної Ради СРСР.
Швидко змінювались умови життя та праці трудящих, збільшувалося промислове населення. В 19^51 році з 1139 дворів (6750 чол. населення) 905 належали робітникам, службовцям і кооперованим кустарям, а 234 — колгоспникам. Житлом лісоруба став добре впорядкований гуртожиток. Тільки в ліспромгоспі було 7 гуртожитків. За допомогою держави і профспілок робітники споруджували індивідуальні будинки сучасного міського типу. В 1946—1960 рр. робітники і колгоспники Сваляви звели 447 індивідуальних будинків з корисною площею 14 391 тис. кв. метрів.
Розширювалась сітка шкіл, лікувальних закладів, поліпшилося комунальне обслуговування трудящих. Швидко зростав бюджет селищної Ради. З 1955 по 1957 рік він збільшився в півтора раза і становив 2840,9 тис. крб. Видатки на комунальне господарство зросли за цей час удвічі, на освіту — на 60 процентів. Сучасна Свалява перетворилася в один з промислових центрів області. Зараз тут працюють такі підприємства, як лісокомбінат, лісохімкомбінат, комбінат виробничих підприємств, меблева та деревообробна фабрики, склотарний і соко-винний заводи, завод мінеральних вод, хлібокомбінат, комбінат побутового обслуговування, рембуддільниця, міжколгоспбуд, райвідділення «Сільгосптехніка» та будівельне управління «Курортбуду». Валова продукція промислових підприємств досягла 27 млн. крб. Свалявські підприємства виробляють художні меблі, пиломатеріали, деревне вугілля, деревностружкові плити, склотару, харчові продукти, різні хімічні вироби, сувеніри тощо.
Свалявський лісокомбінат, створений у 1958 році, перетворився у високотехнічне підприємство. За роки семирічки тут побудовано деревообробний цех, паро-сушильне господарство, впроваджено комплексну механізацію складських робіт. У 1964 році на комбінаті введено в дію цех деревностружкових плит, який перший в Радянському Союзі освоїв проектну потужність такого типу обладнання. Зміна цеху, очолювана Ю. І. Островною, домоглася найвищого виробітку — 40 запресовок (46,5 куб. м плит). Велику роль в цьому відіграли заводські раціоналізатори.
Запропонована інженером М. М. Брундя-ком нова конструкція дільниці головного конвейєра сприяла зменшенню браку. Тепер вона прийнята на всіх подібних підприємствах Радянського Союзу. Начальник цеху комуніст В. Ю. Готько удосконалив скидувачі плит головного конвейєру, що дозволило збільшити виробництво плит на 450 куб. м за рік.
В кінці 1965 року введено в експлуатацію меблевий цех-гігант потужністю в 12 млн крб. продукції на рік. Цими меблями можна обладнати 33 тис. квартир. Таку кількість меблів на початку семирічки випускали всі підприємства області. З 1966 року тут діє склотарний завод потужністю 30 млн. пляшок на рік.
На підприємствах Сваляви швидко поширився рух за комуністичну працю. Вже в 1960 році за почесні звання змагалися 6 змін, 31 бригада та 166 робітників. Того ж року Ф. С. Цанько перейшов працювати з передової бригади у відсталу і вивів її в передові. В 1962 році почесне звання підприємства комуністичної праці одержав лісохімзавод (з 1966 року — лісохімкомбінат), а в 1967 році йому присвоєно ім’я 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. На честь 50-річчя Великого Жовтня Драчинську деревообробну фабрику нагороджено пам’ятним Червоним прапором обкому КП України, облвиконкому та обласної ради професійних спілок.
Розгортанню змагання сприяють дружні зв’язки з трудящими Угорщини і Чехословаччини, зокрема взаємні візити передовиків та керівників підприємств, вивчення передового досвіду. Завод мінеральних вод отримав з Чехословаччини потоково-автоматичну лінію, що набагато підвищило випуск продукції.
Свалявський колгосп ім. Шевченка перетворився в багатогалузеве розвинене господарство. В 1967 році колгосп зібрав 21,9 цнт зернових з га. За останні роки він спорудив 5 тваринницьких приміщень, гноєсховище, водокачку, майстерні, кормокухні тощо.
Свалявські трударі живуть заможно і культурно. Зараз вони мають в особистому користуванні 40 легкових автомашин, 195 мотоциклів, 424 телевізори. Вклади свалявців в ощадні каси досягли 1 млн. 300 тис. карбованців.
З кожним роком зростає товарообіг. В місті створено широку спеціалізовану торговельну мережу, в яку входять 55 продовольчих та промислових магазинів, двоповерховий торговий комплекс, ресторан, 8 їдалень та 18 інших точок громадського харчування. Товарообіг цих об’єктів в 1967 році перевищив 4,5 млн. карбованців.
Трудящі Сваляви широко користуються соціальними благами. В місті відкрито новий корпус лікарні. Працює поліклініка, санепідвідділення, дитяча консультація, тубдиспансер, швидка допомога. Ліквідовані або зведені до мінімуму інфекційні захворювання та дитяча смертність. Населення обслуговують 43 лікарі та 176 медичних працівників середньої кваліфікації.
Масового розвитку набули фізкультура і спорт. На підприємствах діє 14 низових фізкультурних колективів. В їх користуванні три стадіони, десятки спортивних майданчиків, три спортзали. В 1965 році створено дитячу спортивну школу, де навчається 375 дітей, юнаків та дівчат. Навколо Сваляви, в мальовничих місцях, на базі численних мінеральних джерел відкрито 4 санаторії та 2 профілакторії. Сюди для лікування і на відпочинок приїжджають трудящі з багатьох областей і республік країни.
Радянська влада здійснила широке соціальне забезпечення трудящих. Тільки в 1967 році пенсіонерам — робітникам і колгоспникам виплачено понад 1124 тис, крб. Велику допомогу подає держава багатодітним та одиноким матерям.
В Сваляві працюють три середні загальноосвітні школи, середня школа-інтернат, дві початкові школи, середня школа робітничої молоді, заочна середня та музична школи, професійно-технічне училище, політехнікум. Дітей навчає 235 учителів, у т. ч. з вищою освітою — 128. В 9 дитячих садках і яслах виховуються малята дошкільного віку.
Культурно й цікаво проводять своє дозвілля трудящі Сваляви. До їх послуг 2 кінотеатри, чотири стаціонарні кіноустановки, 4 клуби, 15 бібліотек з книжковим фондом 111 тис. томів. Бібліотеки обслуговують 10 520 читачів. Чудовою прикрасою Сваляви є міський двоповерховий Палац культури, споруджений в 1959 році, і пам’ятник Івану Франку біля нього. Переконливим показником зростання культурно-освітнього рівня трудящих є той факт, що зараз населення міста передплачує 25 тис. примірників газет і журналів.
Добра слава йде про колективи художньої самодіяльності Сваляви. Ансамбль пісні і танцю лісохімкомбінату та міського Палацу культури, яким керує заслужений лікар УРСР і заслужений працівник культури УРСР М. С. Чайковський, відомі за межами району і області. Хор Палацу культури неоднаразово був учасником республіканських оглядів. Його самодіяльні митці здійснили постановку п’єси «Весілля на Свалявщині», яка знята Київською студією хронікально-документальних фільмів. Хору Палацу культури присвоєно почесне звання народний. Колективи художньої самодіяльності лісохімкомбінату і Палацу культури виступали перед трудящими Угорщини і Чехословаччини.
В Сваляві діють народний університет культури, університет здоров’я і народний університет педагогічних знань. При Палаці культури створено краєзнавчий музей, кімнату атеїста та кімнату для урочистої реєстрації шлюбів. За досягнення в роботі на честь 50-річчя Великого Жовтня Свалявський районний Палац культури нагороджено пам’ятним Червоним прапором обкому КП України, облвиконкому і обласної ради професійних спілок.
Радянська влада створила сприятливі умови для розвитку народних талантів. Далеко за межами району відомий, наприклад, різьбяр по дереву В. М. Асталош. Кращі його роботи неоднаразово експонувалися на обласних та республіканських виставках. В Сваляві також працюють самодіяльний композитор Г. Є. Дулишкович, самодіяльні художники І. Д. Бердар, М. М. Чомоній, І. І. Шустер, Ю. І. Зінич.
За останні роки Свалява перетворилась у сучасне промислове місто. 10 серпня 1957 року вона віднесена до міст районного підпорядкування. Тільки з 1960 року в Сваляві споруджено 438 будинків, введено першу чергу водопроводу і каналізації. Почалася газифікація. В місті створено три парки, сквери, амфітеатр, побудовано дитячий атракціон.
Прекрасний сьогоднішній день молодого міста Сваляви. Ще кращим буде його майбутнє.
Й. Й. ДОЛИНИЧ, В. Я. МІСЮРА, В. І. СПІВАК