Буштина, Тячівський район, Закарпатська область
Буштина — селище міського типу (з 1957 року), центр однойменної селищної Ради. Розташована поблизу впадання річки Тереблі в Тису, у мальовничій місцевості Мармароської улоговини, напроти гостроверхих вершин Гутинського гірського пасма, за 8 км на захід від районного центру. Через населений пункт проходять автомагістраль Ужгород—Рахів та залізниця Чоп—Солотвина. Населення— 5,6 тис. чоловік.
Буштина виникла в середині XIV століття. Спочатку вона знаходилася в урочищі Долина, а потім її мешканці переселилися на урочище Горб, де проживають і в даний час.
У 1373 році угорський король Людовік І подарував Буштину синам волоського воєводи Балка — Іванові і Драгові. Документи 1389 року згадують її як власність трансільванського графа Драга, а 1480 року — як маєток феодала Бертолона Драгфі.
У XIV—XV століттях у селі проживало українське й угорське населення. За правовим становищем воно спочатку було вільним і займалося землеробством, а також тваринництвом, випасаючи вівці й велику рогату худобу на полонинах, що належали общині.
Але поступово землі селян почали захоплювати феодали й казна. У XVI— на початку XVII століття жителі села були закріпачені і стали залежними від правителя Хустського замку та Костелівської (Ронасекської) казенної домінії. Згідно урбарію 1600 року, буштинці мали 3 коней, 79 волів, 81 корову, 55 свиней, 77 овець.
Розвиток товарного виробництва в казенних і феодальних маєтках вів до зростання феодальної експлуатації селян. На початку XVII століття кріпаки Буштини користувалися шістьма земельними наділами (телеками). За це вони щороку, 11 листопада, від кожного наділу давали правителю Хустського замку шкурку куниці, коблик вівса, підводу сіна й 11 динарів. Крім цього, їм доводилося щотижня привозити до панського двору по одній підводі дров 3, а в дні релігійних свят (різдво, Великдень) вносити 24 яєць і 12 динарів.
Отже, панщинні повинності, натуральний і грошовий податки за 6 земельних наділів складали 6 кобликів вівса, 6 підвід сіна, 144 яєць, 138 динарів грішми і 312 підвід дров.
У 1614 році буштинці, освоївши нові землі, обробляли 13 повних і 9 напівтелеків. Відповідно до цього збільшились і їхні повинності.
Протягом усього XVII століття село залишалось у феодальній залежності від Хустського замку. Воно було невеличким населеним пунктом. За переписом 1715 року, тут нараховувалось 25 селянських господарств (22 угорські й 3 українські сім’ї), у користуванні яких знаходилося 98 кобликів орної землі і 49 косашів лугу. Населення займалося землеробством і тваринництвом. Появився новий вид домашньої худоби — буйволи.
Двопільна система обробітку землі панувала і в цей час. Поле кожного селянина ділилося на дві частини: одна була зайнята під хлібами й сінокосами і називалась цариною, друга — використовувалась під пасовище й називалась толокою. Із зернових культур селяни здебільшого вирощували овес, жито, кукурудзу. При відсталій системі господарювання урожайність була надзвичайно низькою. Під час випікання хліба селяни змушені були додавати до борошна березову кору.
Зростаюче зубожіння селян і тяжкі повинності на користь феодалів і церкви посилювали їх опір експлуататорам. Селяни відмовлялись сплачувати податки, не виходили на панщину, повставали.
В 1703—1711 рр. поблизу Буштини діяли опришки, які користувалися великою популярністю серед буштинців. Жителі села підтримували з ними тісні стосунки й подавали їм посильну допомогу.
У другій половині XVIII століття селяни змушені були, крім уже згаданих повинностей, транспортувати сіль із шахт Мармарощини та сплавляти її Тисою в Угорщину. В 1792 році королівська соляна комора (домінія) в Роносеку уклала договір з сім’єю поміщика Телекі про передачу в її розпорядження ділянки землі в Буштині (на березі річки Тиси), де розпочалося будівництво складу для солі, корчми і м’ясної лавки.
Сіль, добута на шахтах Округлої (біля Тячева) й Шандрова (Олександрівки) звозилась підводами у складські приміщення Буштини. Сюди на плотах доставлялась і сіль з Солотвини та Акнашугатгу. Гужову повинність, тобто перевезення солі по т. зв. соляних фактурах, виконували залежні селяни Буштини, Ізи, Апші та інших сіл. Із кріпаків створювались загони плотарів (бокорашів) по 100—200 чол., які готували плоти й баржі для сплавляння солі вниз по Тисі. Транспортування солі з Буштини до Білону, а звідти у міста Угорщини (Токай, Солнок, Сегедин) проводилось під наглядом чиновників інспекції, у супроводі військового старшини і солдат. На плотаря покладалась відповідальність за збереження вантажу. Якщо на місце прибуло солі менше, ніж значилось у документах, то різницю сплачували плотарі по ринковій ціні, а «несправні» бокораші — втрачали земельні наділи.
Життя бокорашів було тяжким і небезпечним. З ранньої весни до пізньої осені вони були відірвані від своїх сімей, терпіли злигодні й нестатки. Через те й повернення їх з далекої дороги відзначалось жителями села як довгождане свято.
Буштина, навколо якої знаходились великі масиви лісу, з кінця XVIII століття стала перевалочною базою для транспортування кругляка. По річках Тересві і Тереблі ліс з гір сплавлявся до Буштини, а звідти Тисою в Угорщину. В селі була створена лісова управа, яка підпорядковувалася Мармарош-Сігетській дирекції державних маєтків і займалась лісорозробкою, обробкою деревини та її транспортуванням. В 1830 році тут почала працювати невелика лісопильня, яку обслуговували робітники з числа сільської бідноти.
Населення Буштини в добу феодалізму збільшувалося дуже повільно. Основний приріст його припадає на першу половину XIX століття. Перед буржуазною революцією 1848 року в селі проживало 1072 чоловіки.
Становище трудящих мас залишалося тяжким і після скасування кріпосного права. Селянам Буштини за урбаріальною реформою було виділено значно менше сільськогосподарських угідь, ніж вони мали до революції. Кращі землі, пасовища і ліси залишалися в руках лісової управи, яка у 1881 році була перетворена в дирекцію державних лісів і маєтків.
У 1872 році через село було прокладено залізницю Чоп—Мармарош-Сігет. Тому ліс із складів Буштини не тільки сплавлявся, але й вивозився залізницею в Угорщину. Розширення розробок лісу та його транспортування викликали зростання населення Буштини. У 1882 році тут налічувалось 349 будинків, в т. ч. 88 — у Гандолі і 261 — в основній частині села. Серед жителів було 1053 українці, 522 угорці, 124 німці і т. д.
В пореформений період у Буштині значно посилився процес обезземелення селян. Сотні гольдів земельних угідь було зосереджено в руках казни — директорії державних лісів, а також у сільських глитаїв. Тільки одній казні у 80-х роках належало близько 700 гольдів угідь.
Великим тягарем для селян були податки на користь церкви (коблина й роковина). У 1888 році 210 українських селянських дворів здали попові 210 вік кукурудзи і 64 віка вівса, відпрацювали на його полі 210 днів. Крім цього, вони сплатили 208 форинтів штоли (за виконання релігійних обрядів). Річний прибуток місцевого уніатського попа внаслідок цього складав 874 форинти.
Розвиток капіталістичних відносин вів до дальшого зубожіння й розшарування селянства. За переписом 1900 року, із 608 жителів майже половина займалася сільським господарством, серед них 28 чол. жили з допоміжних заробітків, 115 були сільськогосподарськими робітниками і 183 — сезонниками, поденниками й слугами.
Погіршували становище основної маси населення Буштини й непосильні податки на користь держави. В 1908 році буштинці сплатили 11800 крон податку, що в середньому становило по 7 крон на душу населення.
Поряд з цим жителі Буштини повинні були працювати на ремонті й будівництві шосейних доріг і мостів близько 600 днів.
Важко жилося робітникам, які працювали на лісорозробках і лісосплаві. Робочий день їх тривав 12—14 годин, мешкали вони в колибах, спали на голій землі біля вогнища. За важку працю одержували мізерну заробітну плату, якої ледве вистачало на прохарчування сім’ї.
Та не завжди можна було знайти роботу на місці. В пошуках заробітків виїжджали буштинці за океан — в Канаду, США, Бразілію. Напередодні першої світової війни емігрували за кордон і працювали в шахтах США М. П. Добош, П. П. Орос, Д. М. Орос, Ю. І. Ярема, Д. А. Грицюк та інші. Одні з них, не заробивши доларів, з надірваним здоров’ям поверталися додому, а інші, залишившись у тенетах капіталістів, помирали на чужині.
Най пропаде Америка,
Я за нив не збаю,
Та я собі помандрую
До рідного краю —
співали заробітчани-емігранти, прагнучи вирватись у рідне Закарпаття.
Пореформена Буштина була типовим верховинським селом. Хати будувалися з дерева, в зруб, покривались соломою, частково дранкою. Одяг буштинці носили з домотканого полотна й сукна. Традиційною частиною одягу залишився петек (гуня), який виготовлявся з овечої вовни.
Малодоступним було медичне обслуговування. На 14 навколишніх сіл у 1870 році припадав лише 1 лікар. На охорону здоров’я з місцевого бюджету коштів виділялося обмаль.
В другій половині XIX — на початку XX століття в селі працювали дві церковнопарафіальні школи, які давали лише початкову освіту. В одній із них (українській) навчалося тільки 180 дітей.
Пограбування і контрибуції під час першої світової війни довели буштинців до відчаю, загострили класові протиріччя.
Боротьба селян Буштини особливо посилилась під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції. На початку листопада 1918 року влада в Буштині фактично перебувала в руках трудящих. Вони усували представників державної влади, роззброювали жандармів. Керівниками революційних виступів були військовополонені, що повернулися з Росії додому, а також революційно настроєні солдати, які прибули з австро-угорської армії. Представники Буштини на Хустському народному з’їзді І. Деак, М. Микуляк, В. Андришин 21 січня 1919 року разом з іншими делегатами Закарпаття голосували за возз’єднання краю з Радянською Україною.
Встановлення влади Рад на Закарпатті в березні 1919 року викликало велике піднесення серед трудящих села. Проте окупація південної частини Закарпаття військами боярської Румунії не дала можливості провести в життя заходи Радянської влади, яка лишила глибокий слід у пам’яті буштинян.
Майже ніяких змін в житті трудящих не відбулося і після встановлення влади чеської буржуазії. Основним заняттям населення залишалося землеробство та тваринництво. Молочна худоба і тяглова сила зосереджувались у руках сільських багатіїв, а бідне селянство, щоб не вмерти з голоду, йшло на заробітки. У 1922 році, за повідомленням властей, в Буштині проживало 20 сімей, які були позбавлені всяких засобів до існування. Класове розшарування поглиблювалось дедалі більше. Основна маса селян терпіла від безробіття, злиднів, тяжкої експлуатації. Тільки 16 квітня 1924 року внаслідок припинення роботи на місцевій лісопилці 200 робітників залишилось без роботи.
Біднота Буштини знову й знову підіймалася на боротьбу з експлуататорами. Великого розмаху в цей час набули масові порубки державного лісу.
В 1924 році в селі виникла партійна організація КПЧ. Активними діячами місцевого осередку були комуністи В. Монич, Д. Коршинський, В. Фаркаш, П. Данканич. Під їх керівництвом класова боротьба односельчан набирала все більш організованого й цілеспрямованого характеру. В червні 1925 року 60 робітників Буштини і Стеблівки припинили роботу на лісопилці в с. Вишковому і зажадали підвищення заробітної плати. Впертий характер носив страйк бокорашів Буштини в 1926 році. Власті видали наказ про збільшення кількості жандармів для того, щоб запобігти виступам селян сусідніх сіл. В березні 1930 року успішно відбувся страйк робітників, що працювали на будівництві моста. Страйкарі домоглися своєчасної виплати заробітної плати.
Організовано проведено в цьому році і першотравневу демонстрацію, на яку вийшло 500 чоловік.
Страйки й демонстрації робітників і селян Буштини не раз закінчувалися сутичками з жандармами. Так, зокрема, було під час першотравневої демонстрації 1930 року.
В класових боях активну участь брала і сільська молодь. Наприкінці 1929 — на початку 1930 року тут була створена комуністична молодіжна організація — «Правда молоді», яка нараховувала 14 юнаків. Першими її членами були Д. Феєр, І. Пацкан, В. Богачик та інші, а секретарем — Ю. Гичка. Комсомольці села займались поширенням комуністичної преси, зокрема газети «Карпатської правди», листівок, виступали на зборах і мітингах, допомагали комуністам у проведенні страйків і демонстрацій, а під час виборчої кампанії агітували трудящих голосувати за кандидатів КПЧ. В ніч на 1 травня 1930 року комсомольці П. Пайтер, Д. Богачик, П. Грицюк та М. Бабич вивісили на високій тополі червоний прапор, який властям удалося зняти тільки після демонстрації. В будинку Д. Феєра була організована перша хата-читальня комуністичної літератури. Згодом такі ж хати-читальні появилися у Ю. Молнара і П. Лазорка. Тут молодь розучувала революційні пісні, читала марксистсько-ленінську літературу, яку передавали І. Локота, Д. Попович, М. Мацканюк та інші представники крайкому КПЧ й комсомолу. На квартирі жителя села В. В. Гички був радіоприймач, де молоді комуністи й комсомольці щодня слухали передачі з Радянського Союзу, а потім поширювали серед трудящих правдиву інформацію про життя та успіхи в Країні Рад. З кожним днем зростали ряди комсомольців села.
9 квітня 1937 року в Буштині застрайкували робітники млина та електростанції, а 24 серпня цього ж року — робітники деревообробної фірми «Нашицька», які працювали на будівництві парової пили.
В 1937 році на Закарпатті розгорнувся рух солідарності з демократичними силами Іспанії. Буштинські комуністи організували серед трудящих села збір коштів для допомоги республіканській Іспанії. Вони активно підтримали протест трудящих Закарпаття проти закриття в червні 1938 року буржуазним урядом Чехословаччини газети «Карпатська правда» і направили з цього приводу лист-протест.
Під час чехословацького панування в Буштині було відкрито чеську початкову школу, в якій навчались діти службовців — чехів та сільських багатіїв.
17 березня 1939 року Буштина була окупована угорськими фашистами. Окупанти встановили кривавий режим. Вони заарештували десятки жителів Буштини, в т. ч. комуністів В. І. Лючара, Ю. І. Гичку, М. В. Гичку, П. Ю. Ференца, І. М. Лукача та інших. За «нелояльність» до окупантів мешканців села В. Лазарчука, П. Данча, Ю. Данковича було так побито, що через кілька місяців вони померли. Власті забороняли українську мову, юнаків примушували відвідувати заняття військової підготовки. В 1941 році за неявку на заняття двічі було оштрафована Ю. Рущака.
Десятки юнаків тікали в Радянський Союз. За період з 1938 по 1941 рік з Буштини емігрувало в СРСР 39 чоловік. Під час Великої Вітчизняної війни всі вони завзято боролися з фашистськими загарбниками в рядах Червоної Армії і Чехословацького корпусу.
Буштинці продовжували вести боротьбу з фашистами і в роки війни, активно підтримуючи партизанів. За співробітництво з народними месниками фашисти заарештували М. І. Рущака й П. Ю. Микулинця. За переховування радянських розвідників жорстоко був побитий І. І. Ізай і члени його сім’ї, після чого окупанти спалили їхню хату. На каторжні роботи в Німеччину було відправлено 81 чол., кинуто до в’язниці 11 чоловік.
Героїчна Червона Армія врятувала трудящих від фашистської неволі. Громлячи відступаючих фашистських загарбників, її частини 22 жовтня 1944 року вступили в Буштину. З величезною радістю і захопленням зустріли жителі села своїх визволителів. Багато з них пішли на фронт добровольцями. У лютому 1945 року в рядах Червоної Армії знаходилось 54, а в Чехословацькому корпусі — 84 жителі села.
Зразу ж після визволення трудящі Буштини взялися за створення органів народної влади. 24 жовтня 1944 року вони обрали сільський Народний комітет в складі 20 чол. Головою його став старий комуніст В. І. Мочар, заступником — М. Томаш. До складу Народного комітету ввійшли М. Міговк, М. Дуйчак, П. Лазарко, Д. Орос та інші. Начальником міліції (дружини) був обраний І. Пуга. В протоколі № 1 засідання комітету записано: «Збори Народної Ради одноголосно складають подяку за визволення нашої рідної Закарпатської України Червоною братською Армією ».
Буштинський комітет відав розподілом зерна і землі між бідняками, забезпеченням трудящих продуктами, паливом, організацією робочої сили, відбудовою зруйнованих мостів, шляхів, ремонтом школи тощо. В центрі його уваги були й такі питання, як хід осінньої посівної кампанії, діяльність народної дружини і зміцнення законності, робота місцевого кооперативу тощо.
Комітет активно підтримав боротьбу трудящих за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною, послав на Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України Й. В. Леврінца, М. М. Дуйчака, В. М. Кузьмина. Прийняття Закарпаття до складу УРСР трудящі Буштини зустріли з великою радістю. З цієї нагоди 1 липня 1945 року в селі відбулася демонстрація й мітинг, де з словами подяки рідним братам, партії й уряду виступили голова комітету І. Лукач, секретар місцевої організації Спілки молоді Закарпатської України (СМЗУ) М. Соломонка, вчителька О. Орос. В своїй повсякденній роботі Народний комітет спирався на місцеву партійну організацію, що вийшла з підпілля в жовтні 1944 року.
Народна Рада Закарпатської України націоналізувала лісові масиви краю. В числі націоналізованих були ліси та підприємства Буштинської лісової дирекції. На їх базі утворилися ліспромгосп, лісгосп і лісозавод. Орні землі та пасовища лісової дирекції одержали безземельні й малоземельні селяни та робітники й службовці ліспромгоспу, лісгоспу й лісозаводу. До рук трудящих перейшло 200 гольдів орної землі й 300 гольдів луків.
З метою кращого використання лісу в 1958 році ліспромгосп, лісгосп і лісозавод були об’єднані в одно підприємство — Буштинський лісокомбінат.
За 22 роки своєї діяльності лісокомбінат виріс у велике оснащене новітньою технікою підприємство, яке випустило в 1967 році валової продукції на 37 тис. крб. У лісокомбінаті працює 2128 чол., в т. ч. 501 жінка. Серед працюючих багато спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою.
Великі зміни відбулися в структурі підприємства, набагато розширився асортимент продукції, зріс рівень механізації. Лісокомбінат випускає нині ділову деревину, пиломатеріали, фанерну сировину, вікна, двері тощо. Широку дорогу до споживача знайшли меблі, випуск яких було освоєно в 1955 році, коли підприємство виробило шкільних парт на суму 69 тис. крб. З уведенням в експлуатацію меблевого цеху потужністю 1,5 млн. крб. на рік підприємство стало випускати меблі вищої якості.
Зросла механізація на заготівлях та вивозці лісу. В 1966 році її рівень відповідно становив 98 і 100 процентів.
Корінні зміни відбулися і в професійному складі робітників лісокомбінату. На зміну старим професіям, зв’язаним з ручною працею, прийшли нові і, зокрема, такі, як моторист бензопили, тракторист, чокерувальник, крановщик, машиніст баштового крана та інші.
Завдяки систематичній роботі по підготовці й перепідготовці кадрів і підвищенню культурно-технічного рівня трудящих на Буштинському лісокомбінаті виросли чудові майстри своєї справи, які показують зразки самовідданої праці і користуються заслуженою повагою серед трудящих області та за її межами. Серед них Г. І. Покотило, яка розпочала свою трудову діяльність на Буштинському лісокомбінаті в 1954 році помічницею верстатниці, а потім стала верстатницею.
План семирічки вона виконала за шість років і виробила понад план 18 тис. кв. м паркету на суму 54 720 крб. Вона постійно ділиться своїм досвідом роботи з молодими робітниками, бере активну участь в громадському житті. В 1966 році її обрано депутатом Верховної Ради СРСР. За трудові успіхи і велику громадську роботу Г. І. Покотило нагороджена орденом Леніна. Орденом «Знак Пошани» нагороджений трельовщик лісокомбінату С. В. Поп. Неодноразовий переможець соціалістичного змагання, ударник комуністичної праці, активний громадський діяч — таким його знають на комбінаті.
Передовиками лісокомбінату є А. Я. Ковач — вантажник складу готової продукції, який семирічний план виконав за 5 років і 9 місяців, Й. Й. Пацкан — верстатник лісопильного цеху та багато інших.
Широкого розмаху на лісокомбінаті набрало соціалістичне змагання і особливо його вища форма — рух бригад і ударників комуністичної праці. В кінці 1959 року 6 бригад боролися за почесне звання колективів комуністичної праці. Вони налічували лише 88 чол. А в 1966 році вже 1236 робітників брали участь у змаганні. Високе звання колективів комуністичної праці завоювали 24 бригади, 2 цехи, 2 дільниці і 1 зміна.
Успіхи перших колгоспів Закарпаття переконали селян Буштини в перевагах колективного господарювання. У жовтні 1948 року в Буштині виникає колгосп «31-і роковини Жовтня», в якому через рік нараховувалося 411 дворів.
В 1959 році відбулося об’єднання колгоспів — «31-і роковини Жовтня» і «Шлях Ілліча» (с. Вонігове). Новоутворена артіль стала називатися «Шлях Ілліча».
Весною 1946 року організовано садорадгосп «Перемога» з центром у Буштині, до складу якого входили три відділення — (в селах Воніговому, Крайниковому і Вишковому). Радгосп мав 322 га плодоносних садів. Але сади давали дуже низькі врожаї. Вони були занедбані й розріджені. Придбання та використання сільськогосподарської техніки, застосування передових методів праці і досягнень агробіологічної науки, зміцнення садорадгоспу спеціалістами сільського господарства дало можливість Буштинському радгоспу збільшити врожайність фруктів, розширити площу садів.
Пізніше, в 1956 році, на базі відділень садорадгоспу «Перемога» в селах Вишковому і Крайниковому був утворений Данилівський радгосп Хустського району, а Буштинський садорадгосп став називатися «Верховина». В січні 1960 року йому передано землі колгоспу «Шлях Ілліча».
Ріст радгоспу привів до розширення й урізноманітнення його виробничої діяльності. В 1966 році в його складі було 4 відділення (Буштинське, Вонігівське, Ново-Барівське, Тячево-Лазівське), які мали 2 пилорами, столярний цех, маслозавод, 2 млини.
Земельна площа радгоспу тепер складає 5122 га, з яких на сільськогосподарські угіддя припадає 3174 га. Наявність орної землі (344 га) та сінокосів (390 га) дозволяє радгоспу займатись і тваринництвом. На трьох тваринницьких фермах тут нараховується 1087 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 350 корів.
Але основною галуззю господарства залишається садівництво. За 21 рік площа садів зросла до 1508 га, ягідників — до 40 га. Крім того, радгосп має свій плодорозсадник площею 10 гектарів.
За роки свого існування радгосп поповнився кваліфікованими кадрами, озброївся сучасною сільськогосподарською технікою. Машинно-тракторний парк налічує 15 вантажних машин, 14 тракторів та десятки інших сільськогосподарських машин.
В 1958 році радгосп був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР. Через два роки він брав участь у виставці фруктів ум. Ерфурті (НДР). За представлений сорт яблук (Джонатан) радгосп удостоєно медалі.
Значних успіхів «Верховина» домоглася в 1966 році. Тут зібрано по 56 цнт фруктів з га на площі 390 га. Це сприяло різкому збільшенню прибутків радгоспу, які в наступному році складали 215 тис. карбованців.
Радгосп «Верховина» виховав цілу плеяду передовиків і новаторів сільськогосподарського виробництва. Серед них можна назвати ланкову Буштинського відділення Ю. Ю. Микулинець, робітницю Тячево-Лазівського відділення Г. С. Волос, телятницю Г. В. Орос, молоду доярку М. І. Копинець, яка в 1967 році надоїла 2480 кг молока на фуражну корову.
Соціалістичний лад забезпечив безперервне й швидке зростання матеріального і культурного рівня життя.
В селищі до 1945 року було лише 2 приватні лікарі. Тепер тут діє стаціонарна лікарня на 35 ліжок, амбулаторія з стоматологічним і рентгенівським кабінетами, пологовий будинок, лабораторія, молочна кухня. Медичний пункт працює також при Буштинському лісокомбінаті. На охороні здоров’я трудівників Буштини та їх сімей стоять 5 лікарів і 20 чол. середнього медичного персоналу.
Яскравим показником зростання добробуту трудящих є підвищення заробітної плати робітників. В 1967 році рослинники садорадгоспу «Верховина» одержували за день роботи 3 крб. проти 1,34 крб. в 1963 році. Майже так само зросла заробітна плата і працівників тваринництва.
Про значні зміни в житті трудящих селища свідчить ріст товарообігу. За роки Радянської влади він збільшився в 10 разів. У підпорядкуванні Буштинського робітничо-радгоспного кооперативу нараховується 66 торговельних точок, які обслуговує 180 чол. Лише останніми роками у Буштині побудовано книгарню, чайну «Бокораш», проведено реконструкцію 5 магазинів. Зростання заможності і купівельної спроможності буштинців можна бачити і на таких фактах: трудящі селища в особистій власності мають 11 легкових автомашин, 75 мотоциклів і 310 телевізорів.
Широко розгорнулося в Буштині житлове будівництво. На державні кошти для спеціалістів лісокомбінату і радгоспу споруджуються багатоквартирні будинки. З допомогою державних асигнувань зведено 760 індивідуальних будинків, що становить 60 проц. всіх жител селища.
Квартири робітників та службовців Буштини мають по кілька кімнат, кухні, ванни; обставлені вони сучасними художніми меблями. Шифер і черепиця замінили солому й тес на їхніх дахах. На основних вулицях з’явився асфальт, розпочалось прокладання тротуарів, ведеться деревонасадження.
Значних успіхів досягнуто в розвитку культури. Після встановлення Радянської влади довелося багато працювати над ліквідацією неписьменності та малописьменності. Необхідно було навчити писати і читати 75 проц. дорослого населення. За цю справу активно взялися культармійці, і протягом кількох років неписьменність і малописьменність були ліквідовані.
В селищі працюють кілька шкіл: початкова, середня загальноосвітня, заочна, робітничої молоді й школа-інтернат. На 1 січня 1968 року в цих школах навчалося 1400 учнів. Навчання і виховання молодого покоління Буштини здійснюють 87 вчителів, серед них найкращі успіхи мають заслужений учитель школи Української PСP Є. Д. Беркута, кавалер ордена «Знак Пошани» Д. В. Солонець та відмінники народної освіти — С. Ю. Турок, Д. Є. Азорій, М. М. Повч, В. П. Місенко, Е. Й. Усанова, О. П. Фозикош.
В Буштині розташований піонерський табір «Тиса» («Карпатський Артек»), де відпочивають діти працівників лісової і лісообробної промисловості. Він побудований Буштинським лісокомбінатом. Дитяче містечко здоров’я розкинулось на березі Тиси й займає площу в 60 тис. кв. м. В його комплексі 14 чудових будинків, водний басейн, спортивний майданчик, зоопарк. Тут щорічно оздоровлюється 1300 дітей. При Буштинській школі-інтернаті теж працює піонерський табір, де відпочивають діти працівників народної освіти Закарпатської області.
Для наймолодших громадян у селищі діють 2 дитячі садки на 325 дітей та 2 дитячих ясел на 60 місць.
Після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною вищу освіту здобули 102 чол., середню — кілька сотень. Вузи й середні навчальні заклади, зокрема, закінчили 6 синів і дочка робітника І. Соломонки.
Уродженець Буштини Василь Іванович Комендар захистив кандидатську дисертацію, став доцентом і очолює одну з кафедр біологічного факультету Ужгородського університету.
Духовні потреби жителів Буштини задовольняють кінотеатр на 300 місць і три клуби на 800 місць. Тут працюють гуртки художньої самодіяльності, проводяться тематичні вечори й читацькі конференції. Агіткультбригада селищного клубу «Буштинська веселка» й ансамбль пісні і танцю «Тереблянка» користувалися успіхом на обласному фестивалі, присвяченому 50-річчю Великого Жовтня. До послуг трудящих є селищна і присілкова бібліотеки, в яких нараховується понад 22 тис. примірників книг. Ними користується близько 3000 читачів. Селищній бібліотеці ще в 1965 році присвоєно почесне звання бібліотеки відмінної роботи, а за досягнуті успіхи на честь 50-річчя Великого Жовтня вручено перехідний прапор Тячівського райкому КП України та виконкому районної Ради депутатів трудящих.
Керівна роль у здійсненні соціалістичних перетворень належить партійним організаціям та селищній Раді депутатів трудящих. В 1967 році в Буштині налічувалося 230 комуністів. Вони очолювали найважливіші ділянки господарського й культурного життя трудящих. Депутатами селищної Ради обрано 52 чол., в т. ч. 22 робітники і 30 службовців. Серед депутатів — 20 жінок. Рік у рік зростає значення постійно діючих комісій. Комісії благоустрою, промисловості і транспорту, соціалістичної законності стали дійовими помічниками виконкому по мобілізації населення, на виконання народногосподарських планів.
Щасливе й заможне життя прийшло в Буштину. Під зорею Радянської влади її мешканці стали справжніми господарями своєї долі.
С. О. МІЩЕНКО