Діброва, Тячівський район, Закарпатська область
Діброва — село, центр Дібрівської сільської Ради. Розташована за 21 км від райцентру. Поблизу села проходить шосейна дорога Ужгород—Ясиня і залізниця Ужгород—Солотвина. Сільській Раді підпорядковані села: Валемомолуй, Валепропіль, Валестиркулі, Валігове, Валепригоду, Валесилище, Пещера, Подішор, Топориш, Топчине. Населення — 3852 чоловіки, переважна більшість — румуни. Сучасна назва села походить від назви гори Думбрава, під якою розташоване село. Стара назва села (до 1948 року) Нижня Апша, походить від назви річки Апшиці.
На території сучасного села знайдено скарб періоду бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.), який складався з 35 предметів, у т. ч. браслети, сокири та ін., загальною вагою 3,5 кг, що свідчить про поселення тут людини в давні часи.
Перші письмові згадки про село відносяться до XIV століття. За свідченням історичних джерел XIV століття, валаський воєвода Йоді Дрогуш на отриманій від угорського короля Людовіка землі в 1390 році заснував Апшу. Село не раз згадується в документах XIV—XV століть.
Трудове населення Нижньої Апші — румуни, українці і угорці — не раз виступало разом проти феодалів та монастирів за кращу селянську долю. Полум’я їх народного гніву особливо високо піднялося у 1514 році, коли відгомін селянського повстання, очоленого Д. Дожею, донісся і в цей куточок Мармарощини. Селяни-кріпаки Нижньої Апші приєднались до нього і вели нерівну боротьбу за кращу долю, вписавши славну сторінку в історію селянського визвольного руху. Недарма за рішенням «дикого сейму» Нижня Апша в числі інших сіл Мармарощини була оголошена «заколотницькою» і зазнала репресій з боку королівських каральних загонів. Поразка повстання супроводжувалась дальшим пригніченням селян. «Дикий сейм» узаконив заборону переходу кріпаків, збільшив панщину, оброк, різні кухонні преношення, грошовий чинш. Це значно погіршило становище селян Нижньої Апші, як і всього Закарпаття.
Настали тяжкі роки, і, як співали селяни Нижньої Апші, «сонце забуло вставати над їх селом, світити знедоленим». Тому не дивним було те, що коли у XVII—XVIII століттях антифеодальний опришківський рух перекинувся на Закарпаття і загони опришків діяли у східній частині Закарпаття, то сільська біднота Нижньої Апші всіляко допомагала їм. Усна народна творчість румунського населення Нижньої Апші, як і сусідніх сіл з румунським населенням, оспівувала їх героїчні вчинки, визнали «руського братика Олексика-Соколика» своїм героєм, а безстрашного Пинтю навіть назвали румуном. Активну участь взяли нижньоапшинці у визвольній війні угорського народу (1703—1711 рр.). Українці, угорці, словаки — жителі Закарпаття разом з трудівниками Угорщини, Словаччини, Трансільванії боролися проти соціального і національного гніту, проти Габсбургів, феодалів, лихварів. Поразка у війні принесла нижньоапшинцям нове лихо. Більшість, не витримавши сваволі гнобителів, тікала в ліси. До 1720 року в селі залишилось всього 9 кріпаків. Пройшло багато років, поки нижньоапшинцям вдалося підняти своє село з руїн. У 1828 році тут вже нараховувалось 192 жителі. Але залишались вони дуже бідними. На 60 дворів було 8 волів, 16 корів, 2 коней, 2 свині. З ліквідацією кріпацтва в ході революції 1848—1849 рр. стан селян Нижньої Апші істотно не змінився. Голод і злидні залишалися супутниками їх життя від колиски до могили.
З розвитком капіталістичних відносин у другій половині XIX і на початку XX століття в Нижній Апші зростає населення. В 1902 році тут проживало 4596 чоловік. Трудове населення терпіло від безземелля і малоземелля. Більшість угідь знаходилась в руках поміщиків, куркулів та церковників. На кінець XIX століття поміщикам і державі належав 2791 гольд землі, а понад 800 селянських дворів мало усього 12 проц. угідь. Це були каменисті невеличкі ділянки землі, де 100 кг посіяного вівса давали врожай 110 кг і трохи соломи.
В роки першої світової війни, коли власті клаптикової імперії Габсбургів, цього, за словами І. Я. Франка, «багна гнилого між країн Європи», насильно мобілізували чоловіків Нижньої Апші і відправили у криваву бойню, стогін було чути в долині Апшиці, голод і смерть крокували в курні хати.
Відгомін Великої Жовтневої соціалістичної революції гучно пролунав над Карпатами. Про великі справи вільних російських та українських братів на Сході розповідали односельчанам В. Марина, А. Влад та інші, які у 1918—1919 рр. повернулись з Радянської Росії і України і власними очима бачили «російське чудо». І не випадково, коли прийшла буремна весна 1919 року, в Нижній Апші було встановлено владу Рад. На жаль, вона існувала недовго. Незабаром в село вдерлися військові загони боярської Румунії. Окупанти запровадили тут жорстокий жандармський терор. Катуванням і ув’язненням, пендриками і кулями намагались вони примусити людей підкорятись їх жорстоким законам, робили все, щоб покінчити з бунтарським духом народу. В 1920 році на зміну румунським окупантам прийшли в Нижню Апшу власті буржуазної Чехословаччини.
Становище трудівників села за Чехословаччини мало чим відрізнялося від попередніх літ. Безземелля і голод продовжували бути супутниками нижньоапшинців. На нужді бідняків наживалися спекулянти, лихварі та інші експлуататорські елементи. В 1920 році була викрита група спекулянтів кукурудзою, яку завозили в Нижню Апшу з Румунії. Справа виявилась настільки скандальною, що про це змушені були писати буржуазні газети.
Не чекаючи на здійснення буржуазної аграрної реформи, безземельні селяни Нижньої Апші, доведені до відчаю, самовільно захоплювали поміщицькі і державні землі. В травні 1922 року вони силою забрали землю, яка належала солерудникам. Прибулі жандарми заарештували селянських ватажків. Дізнавшись про арешт, населення зібралось і висловило протест проти сваволі жандармів.
В боротьбу за землю, за поліпшення умов праці селян, лісорубів і бокорашів (плотогонів) Нижньої Апші класову організованість вносили комуністи, які вже з кінця 1921 року об’єдналися в партійний осередок. Під керівництвом комуністів на початку 1922 року в селі була заснована Спілка землеробських і лісових робітників. Біднота Нижньої Апші брала активну участь в масових маніфестаціях, демонстраціях, які організовували комуністи. Починаючи з 1922 року селяни завжди відзначали 1 Травня, виступали на демонстраціях і мітингах разом з робітниками Солотвинських солекопалень. На мітингах до демонстрантів промовці звертались рідною мовою.
Через масове безробіття і безземелля жителі села покидали рідні місця і їхали шукати роботу і шматок хліба до Бельгії, Франції, Америки. Після таких пошуків чимало з них повертались з підірваним здоров’ям. Про тяжкі роки на чужині, про свою долю «білих негрів» розповідають Ю. І. Пазак, В. М. Фуцур та інші колишні бідняки — шукачі щастя на Заході.
Безрадісно жила біднота і вдома. Клаптикове, дрібне господарство не могло задовольнити найскромніших потреб. Кращі землі, більшість всього поголів’я худоби знаходились в руках сільських глитаїв. Значна частина селян, позбавлена заробітків і землі, постійно голодувала. Про це яскраво свідчать і жандарми у своїх донесеннях, що 17 червня 1927 року біля села Нижньої Апші знайдено знепритомнілого 34-річного селянина В. Руснака. Опритомнівши Руснак сказав, що він майже два тижні нічого не їв. І хоч йому було подано медичну допомогу, голодуючий скоро помер.
Світова економічна криза капіталізму (1929—1933 рр.) тяжко відбилась і на гірських районах Закарпаття. Вона принесла і нижньоапшинцям голод і смерть, нечувані страждання. Та пригноблювачі вважали, що «голод є нормою життя на Верховині». Тяжким тягарем на плечі нижньоапшинців лягали нові податки, державні і місцеві. І не випадково, що доведені до відчаю трудівники піднімались на боротьбу, виганяли з села жандармів і екзекуторів. Один з таких виступів стався у вересні 1932 року. 19—20 вересня жандармам і сільським урядовцям вдалося «спокійно» провести ряд екзекуцій. Ранком 21 вересня вони разом з прибулим з Тячева екзекутором окружного суду спробували продовжувати «операцію». Це викликало величезне обурення селян. Майже тисяча чоловік, озброївшись палицями і камінням, стали на захист своїх хат і майна. «Стріляйте нас, але ми не відступимось нікуди»,— рішуче заявили селяни жандармам і судовим виконавцям. Жандарми застосували зброю. Після двох залпів селяни розбіглися, а на місці залишився мертвий 77-річний селянин М. Фуцур, а Т. Оприш, Мотро і Георге Гендек були важко поранені. Легкі поранення одержали 14 чоловік . Жандарми доносили, що у селян вони помітили зброю. І все ж, незважаючи на кровопролиття, селяни вигнали екзекутора, жандармів і нотаря. Урядовці і нотар «упали перед народом на коліна, підняли руки і благали не чинити розправи, обіцяли, що екзекутор вже більше ніколи не прийде до села».
На другий день новий жандармський загін почав арешти «підбурювачів».
Закарпатський крайком КПЧ негайно відгукнувся на криваві події у Нижній Апші та інших селах. У спеціальному листів пояснювалось, що «ми не маємо іншого виходу, лише енергійніше і ще з більшими масами треба боротися проти екзекуції. На знак протесту проти кровопролиття і масових репресій з боку буржуазних властей вже 25 вересня 51 селянин Нижньої Апші вступив у члени ОТС (Об’єднання трудящого селянства) і організацію КПЧ. В цій боротьбі жителів Нижньої Апші підтримували солекопи Солотвини, лісохіміки Великого Бичкова, селяни сусідніх сіл — українці, угорці, румуни, словаки. На заводі «Клотільда» у Великому Бичкові 1 жовтня 1932 року відбувся страйк 500 робітників на чолі з комуністом І. Локотою. Робітники виступили з протестом проти кривавих подій у Нижній Апші.
Розправа у Нижній Апші викликала бурю протестів передових діячів чеської культури, насамперед чеських комуністів. Полум’яний борець-комуніст Ю. Фучік з гнівом затаврував буржуазію і аграріїв, що кулями, пендриком і мандрою намагаються примусити закарпатців вмирати «тихо і спокійно».
Після вересневих подій значно зріс авторитет комуністичної організації, яка нараховувала вже кілька десятків членів партії. Сільські комуністи, на чолі яких були М. Т. Влад, Ю. Ш. Влад, Н. І. Дан, В. М. Марина, регулярно збирались на квартирі В. М. Марини, обговорювали питання життя і боротьби трударів, плани бойових виступів. Робота комуністів села давала помітні наслідки. Під час сільських виборів 1934 року до сільської управи було обрано 12 комуністів, а в окремі роки їх кількість досягала в сільському представництві до 21 чоловіка, що становило дві третини всіх членів організації. Сільські комуністи в 30-х роках викрили махінації старости-аграрія О. Готфалуді, який вдався до махінацій і продав громадський дубовий ліс на горі Думбрава магнатам фірми «Глюк». На вимогу обурених селян земські власті були змушені зняти з посади старосту-махінатора. Селяни в свою чергу активно підтримували комуністів і часто переховували їх від переслідувань жандармів.
Чехословацькі окупаційні власті тримали селян Нижньої Апші у темряві. Низький культурно-освітній рівень селян цілком влаштовував їх. В такому великому селі як Нижня Апша з присілками працювала невелика народна школа. В ній навчались діти різних національностей, переважно заможних мешканців села. Та абсолютна більшість дітей не могла навчатись в школі через відсутність в ній місць. В 1926 році для невеликої кількості дітей чехів, жандармів, нотаря, попа та сільських торгівців, було відкрито школу з чеською мовою навчання. Внаслідок такої політики в селі число неписьменних доходило до 80 проц., а в присілках — ще більше.
Весною 1939 року Нижню Апшу загарбала хортистська Угорщина. Окупанти вогнем і мечем, голодом, кулями і шибеницями намагались поставити на коліна волелюбних нижньоапшинців. Ставши сателітом гітлерівської Німеччини, вони насильно мобілізували до угорсько-фашистської армії лише з Нижньої Апші 87 чоловік і кинули їх на радянський фронт. Але нижньоапшинці добре розуміли злочинний характер цієї війни. Скориставшись можливістю, вони перейшли лінію фронту і вступили в ряди Чехословацького армійського корпусу, що боровся пліч-о-пліч з Червоною Армією проти фашистів.
Боротьбу проти окупантів вело під керівництвом комуністів-підпільників й населення, яке залишилось вдома. Щоб придушити опір жителів села, окупанти 40 чоловік найбільш «неблагонадійних» відправили в фашистські примусові трудові табори. В угорських катівнях за комуністичні ідеї побувало з села понад 140 чоловік. Молодь фашисти намагалися насильно загнати в ряди військової організації «Левенте». Але юнаки тікали в ліси, допомагали партизанам. Багато жителів села — Ю. Ю. Гузо, І. О. Панець та інші — вступили в партизанські загони, боролись проти фашистів.
Ця боротьба особливо посилилась восени 1944 року, коли Червона Армія наблизилась до Карпатських перевалів.
В жовтні радянські війська 4-го Українського фронту здійснили обхідний маневр і атакували фашистів з флангу і тилу. 19 жовтня село було визволено. Радянські воїни взяли в полон 480 солдатів і офіцерів противника, захопили 12 гармат, склади з боєприпасами і продовольством. Пліч-о-пліч з радянськими бійцями, які визволяли село, громили ворога і його мешканці — М. Ю. Песачук, Ю. М. Оприш, М. М. Варга. В рідних Карпатських горах вони віддали своє життя в боротьбі з фашистами.
В перші ж дні після визволення мешканці села активно допомагали Червоній Армії — ремонтували дороги, відбудували міст через річку Тересву, зірваний окупантами при відступі. Багато сільської молоді добровільно вступили до лав Червоної Армії.
Дехто із них — М. Токар, В. Влад, Ю. Гузо, І. Варга, І. Орос, М. Костевич, І. Клепар, Ю. Клепар та інші— брали участь у розгромі фашистських військ та у визволенні трудящих від гітлерівських загарбників і з боями дійшли до Праги. Всі вони одержали урядові нагороди і після закінчення війни працюють у своєму рідному селі.
Вже 23 жовтня 1944 року був обраний сільський Народний комітет, який очолив колишній наймит М. В. Филип. До складу комітету увійшли селяни-бідняки: В. І. Оприш, В. Ю. Йовді, І. Ю. Йовді, І. М. Филип та інші. Це був перший справжній орган народовладдя за всю багатовікову історію села.
Керівну роль у налагодженні нового життя відігравала партійна організація на чолі з В. Ю. Йовді, до якої входили загартовані в битвах з класовим ворогом старі комуністи.
Після визволення трудівники села — румуни і українці — разом з усіма трудящими Закарпаття висловили своє прагнення до возз’єднання з рідною матір’ю — Радянською Україною. їх представник М. В. Филип на Першому з’їзді Народних комітетів у місті Мукачевому 26 листопада 1944 року голосував за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.
Не легко було господарювати у перші післявоєнні роки. Народна влада зразу приступила до розподілу поміщицьких і куркульських земель в першу чергу між безземельними наймитами і малоземельними. Селяни М. І. Токар, А. В. Маркович та інші, що не мали своїх жител, одержали будинки. Та сільська біднота розуміла, що, обробляючи в одиночку малі клаптики землі, їм не вирватися з нужди. В селі заговорили про колгосп. Дехто встиг побувати в східних областях України, щоб власними очима роздивитись на колективне господарювання. І ось в липні 1947 року перші 25 дворів села об’єднались у сільськогосподарську артіль. Головою став її ініціатор І. Черничко. Чимало труднощів довелось перебороти.
Не вистачало тягла, реманенту, насіння. Земля була виснажена. Не дрімав і класовий ворог. Куркулі, духовенство не тільки залякували селян. 4 серпня 1947 року під покровом ночі ворожі елементи по-звірячому вбили голову колгоспу І. Черничка. Цей злочин ще більше згуртував селян. В колгосп почали вступати все нові члени.
Організаторська роль у колективізації сільського господарства належала партійній організації. Комуністи села В. Ю. Йовді, І. М. Филип, А. В. Варга та інші словом і особистим прикладом переконували односельчан у перевазі колективного господарювання.
У 1948 році Нижню Апшу перейменовано в Діброву.
Колективізацію в Діброві завершено в 1949 році, селяни об’єдналися в два колгоспи. В 1952 році обидва колгоспи об’єдналися в один. Господарство мало 421 га орної землі. Напрям господарства рільничо-садово-тваринницький. Колгосп мав дві польові бригади, садівничу та овочівничу бригади. На фермах нараховувалось 5550 голів худоби. В 1959 році до колгоспу приєдналась артіль ім. Борканюка з сусіднього села Глибокого Потоку. Укрупнена сільськогосподарська артіль, в якій спільно трудяться румуни, українці та угорці, отримала символічну назву — «Дружба народів». З року в рік, долаючи труднощі, інтернаціональна артіль економічно зростала, набирала сил. Минали роки. Колгосп міцнів. Трудівники очистили поля від каміння, розкорчували чагарники, значно збільшили посівні площі за допомогою меліоративних робіт. В 1963 році в колгоспі «Дружба народів» нараховувалось вже 5003 га земельних угідь, у т. ч. 529 га орної землі. Застосовуючи систему гончарного дренажу, колгосп весь час розширював площі орних земель. В 1966 році вони збільшились до 736 га. Лісу колгосп має 1665 гектарів. В господарстві колгоспу використовується могутня сільськогосподарська техніка—15 тракторів, 4 комбайни, 17 вантажних автомашин, доїльні агрегати, сівалки, сінокосилки та інше. Більшість робіт на полі та на фермах механізовано.
З року в рік зростали врожаї на колгоспних полях. В 1965 році урожай пшениці з одного га дорівнював 20,8 цнт. Така культура, як цукрові буряки, про які раніше тут не знали, дає за останні роки до 200 цнт з гектара. Інтенсивно розвивається також одна з перспективних галузей колгоспу — садівництво. Горби за селом, які колись не орались і не засівались, служили випасом для панської худоби, тепер ожили, зазеленіли садами. За останні роки площа під фруктовими садами подвоїлася і в кінці 1966 року досягла 960 гектарів. Дібрівчани збирають по 80—90 цнт фруктів з кожного гектара.
Зміцнення колгоспу дало змогу щороку виділяти значні кошти на капітальне будівництво, які за семирічку зросли на 452 проц. Тільки за останні три роки побудовано 12 приміщень тваринницьких ферм, тік, гараж для автомашин і тракторів. Дбає правління й про поліпшення умов життя й праці колгоспників, спеціалістів сільського господарства. В селі споруджено гуртожиток для працівників молочно-товарної ферми, будинок для агрономів, зоотехніків й інших спеціалістів.
Головну роль в господарському і організаційному зміцненні колгоспу відіграє первинна партійна організація, яка об’єднує 82 комуністи.
Більшість комуністів зайнята безпосередньо на виробничих ділянках — в бригадах, ланках, на фермах. За ініціативою комуністів сільськогосподарська артіль одна з перших у районі перейшла на гарантовану грошову оплату. Цьому сприяли хороші стійкі врожаї і високі доходи від усіх ланок господарства. Передовики Ю. Ю. Оприш, Ю. Ф. Шелемба, В. Ю. Биге збирають по 50—60 і до 70 цнт кукурудзи в зерні з одного гектара. Високопродуктивним стало і тваринництво. Високими надоями та добрим доглядом за худобою відзначаються комуністи В. I. Оприш, О. I. Калинин та багато інших. Чабан Ю. І. Митрюк з року в рік отримує по 105 ягнят на 100 вівцематок і настригає по 2,—2,5 кг вовни з вівці. Кращі трудівники колгоспу А. В. Попілян, Д. І. Фуцур стали учасниками ВДНГ в 1964 році і були нагороджені почесними дипломами.
Партія й уряд високо оцінили самовіддану працю колгоспників артілі «Дружба народів». За успіхи в колгоспному виробництві голову колгоспу М. В. Марину нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. М. В. Марина — активний громадський діяч. Він член Закарпатського обкому партії, депутат районної Ради депутатів трудящих, заступник голови обласного правління Товариства радянсько-румунської дружби. Колгоспники К. Ю. Токар, В. В. Поп, І. М. Влад, А. В. Попілян, Д. І. Фуцур нагороджені орденом «Знак Пошани».
Значних успіхів домоглися дібрівчани у ювілейному році. Завдяки натхненній праці трудівників, добрій організації роботи колгосп «Дружба народів» став передовим в районі і області. В 1967 році тут зібрано по 25 цнт озимих культур, по 33 цнт кукурудзи в зерні, заготовлено 12 тис. цнт сіна.
Рентабельним стало і тваринництво. Імена передових тваринників І. І. Мацоли, М. А. Божі, М. Д. Оприша, М. Д. Фуцура відомі в районі і області. Продуктивність праці їх зросла у 1967 році на 15 процентів.
На честь 50-річчя Радянської влади за високі показники у сільськогосподарському виробництві колгосп «Дружба народів» нагороджений в листопаді 1967 року пам’ятним Червоним прапором обкому КП України, облвиконкому та облпрофради.
Успіхи у колгоспному виробництві сприяли і зростанню добробуту селян. Про це свідчить хоча б зростаюча купівельна спроможність та асортимент товарів, яким цікавиться населення. В селі тепер діє 17 торговельних точок. Товарообіг ССТ в 1966 році становив близько 800 тис. крб. За останні роки трударі Діброви придбали понад 600 радіоприймачів, 14 телевізорів, 6 легкових автомашин, близько 20 мотоциклів, понад 600 велосипедів.
За роки Радянської влади невпізнано змінився й зовнішній вигляд Діброви. Тут добре налагоджено будівельні роботи. Замість села з старими дерев’яними задимленими халупами, виросло нове, сучасне, суцільно електрифіковане село з будинками міського типу. Вже споруджено 920 світлих, чепурних будинків, критих черепицею, залізом. Лише у 1963 році в Діброві 76 сімей справили новосілля. Внаслідок бурхливого житлового будівництва околиці села—Топчине й Подішор—виділені в окремі населені пункти. В 1967 році побудовано в селі цегельний завод і млин, які у тому ж році себе повністю окупили.
Центр села прикрашає бюст засновника Комуністичної партії і Радянської держави В. І. Леніна. На честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції в селі споруджено пам’ятний обеліск. На площі біля школи встановлено обеліск на могилах 3 піонерів, які стали жертвою вибуху міни, залишеної в селі фашистами.
В рівень з корінними соціально-економічними перетвореннями відбулися зміни і в галузі медичного обслуговування населення, освіти і культури. Радянська дійсність вирвала дібрівчан із пазурів різних інфекційних та інших захворювань, з-під впливу вікових забобонів, знахарів. Вже у 1945 році в Діброві відкрито дільничну лікарню на 15 ліжок. Нині вона міститься в новому приміщенні і має 35 ліжок. Є тут амбулаторія, родильне і терапевтичне відділення, рентгенівський кабінет, зубопротезна лабораторія, аптека. На присілках працюють фельдшерсько-акушерські пункти. З 1960 року в селі діє протитуберкульозний санаторій на 75 місць. В медичних установах Діброви працюють 6 лікарів, 17 середніх медичних працівників. Завдяки профілактичним заходам в селі повністю ліквідовано інфекційні захворювання. Дитяча смертність знизилась з 25 до 0,5 процента.
Радянська влада велику турботу проявляє про жінок. 10 багатодітних жінок Діброви нагороджено орденом «Мати-героїня», 18 — орденом «Материнська слава» 1-го і 11-го ступеня; 270 багатодітних матерів одержують державну допомогу.
Дібрівчани пишаються своїми досягненнями в галузі освіти й культури, підкреслюючи, що за роки Радянської влади у них відбулась справжня культурна революція. І дійсно, в селі, де ще чверть віку тому назад 80 проц. населення було неписьменним, нині щороку близько 1400 дітей трудящих навчаються в одній середній, трьох восьмирічних та вечірній середній школах. Світло знань несуть учням й дорослим 82 вчителі. Дві третини з них мають вищу або незакінчену вищу освіту. Тільки Дібрівська денна СШ за 10 років свого існування видала атестати зрілості 288 дітям дібрівських селян й робітників. 29 чоловік здобули вищу освіту в Ужгородському державному університеті та в інших вузах країни і одержали дипломи вчителів, лікарів, агрономів; понад 60 юнаків і дівчат села закінчили різні технікуми. В вузах і технікумах України, Молдавії та інших радянських республік навчаються десятки дібрівчан. За роки Радянської влади вищу освіту здобули у 14 разів більше дібрівчан, ніж за всю попередню багатовікову історію. Прикладом може бути сім’я колгоспника В. Йовдія. Два його сини уже мають дипломи — один вчителя, другий лікаря, а третій навчається на медичному факультеті Ужгородського університету. Це все — за словами німецької письменниці А. Зегерс — є доказом величі ідей соціалізму, сили ленінської дружби народів СРСР.
В підвищенні культурно-освітнього рівня трудящих Діброви значну роль відіграють культурно-освітні установи. В селі працюють 2 клуби, 2 бібліотеки з книжковим фондом понад 5 тис. книг румунською, українською, російською, молдавською мовами.
В клубах і школах діють 4 кіноустановки, працюють гуртки художньої самодіяльності. Дібрівські аматори в 1956 році демонстрували своє мистецтво на республіканському огляді в Києві.
Про зростаючий культурний рівень трудівників села свідчить і їх попит нд періодичні видання не тільки радянські, але й сусідніх соціалістичних країн. В 1968 році дібрівчани передплатили 3612 примірників газет і журналів. На території села збереглися дві архітектурні пам’ятки — дерев’яна церква, споруджена у 1604 році, і кам’яна — у 1776 році.
Зростає і впорядковується радянське село Діброва. За перспективним планом воно стане ще кращим, набуде вигляду соціалістичного селища. Над здійсненням цього завдання трудиться вся багатонаціональна сім’я його мешканців.
О. М. РОТ