Дубове, Тячівський район, Закарпатська область
Дубове — село, центр Дубівської сільської Ради, розташоване у долині річки Тересви, за 32 км на північний схід від районного центру. Це одне з найбільших сіл області. Населення — 6407 чоловік. Через село проходять вузькоколійна залізниця Тересва—Усть-Чорна та шосейна дорога Тячів—Усть-Чорна. Дубівській сільраді підпорядковані населені пункти Нижній Дубовець і Вишній Дубовець.
Перша згадка про це поселення в історичних джерелах належить до першої половини XVI століття. Народна легенда пов’язує походження назви з тим, що в центрі теперішнього села стояли великі старезні дуби. Напевно, й село оточував дубовий ліс. Найдавнішими поселенцями були українці. Вони становили переважну більшість жителів усіх сіл, що лежали на північ від р. Тиси. Поміщики Татули, намагаючись якнайшвидше заселити свої володіння, дозволяли і всіляко заохочували поселення селян-втікачів на територію теперішнього села, звільняли їх від усяких повинностей на 6—12 років.
В долину річки Тересви йшло два потоки селян-втікачів: перший і основний — з низинних районів Закарпаття, а другий — з-за Карпат, Галичини.
Найдавніші жителі села займалися вирубним, підсічно-вогневим землеробством. Про це свідчать назви окремих урочищ, що й досі збереглися. Очищену від лісу ділянку землі й тепер називають «чертіж». Викорчовування лісу і чагарників було під силу тільки сімейній общині або патронімічній групі. Це зумовило безсистемну забудову села, забудову окремими кутками, в яких оселялася сімейна община. Ще й тепер за окремими кутками села збереглись власні назви патронімічних груп і сімейних общин, наприклад, Бережниківський берег, Ребарівський потік тощо. Тільки в середині XVII століття такі кутки були з’єднані вулицями і село починає набирати вуличної забудови.
У першій половині XVII століття родина Татулів вимерла, і всі землі Тересвянської долини, у т. ч. і села Дубового, перейшли у державну власність. В другій половині XVII століття Дубове належало Хустському замку, а наприкінці XVII — початку XVIII століття переходить у володіння феодала Довгая, який в часи повстання Ференца II Ракоці був ішпаном Мармароша та головним начальником Хустського замку.
В кінці XVII і на початку XVIII століття населення Дубового було закріпачено. Кожна селянська родина користувалась земельним наділом у 8,2 коблика та луками, з яких збирала 16 возів сіна. В середині XVIII століття селяни Дубового виконували феодальні повинності не тільки на користь поміщиків, але й церкви.
В другій половині XVIII століття (1775—1777 рр.) на території села поселюються німці-колоністи, які займались видобуванням солі в околицях Дубового.
З розвитком капіталістичних відносин в XIX столітті Дубове стає найбільшим селом Тересвянської долини. У 1827 році тут проживало 129 сімей. Більшість з них була закріпачена і користувалась невеличким земельним наділом, 58 сімей належали до желярів, 2 сім’ї — піджелярів.
На початку XIX століття посилюється експлуатація селян. На їх плечі непосильним тягарем лягли різні податки і повинності. Крім церковного податку — коблини, селяни обробляли 75 гольдів землі, які належали церкві.
Наприкінці XVIII і в першому десятиріччі XIX століття частина жителів працювала в лісовому господарстві. Лісозаготовками в основному займалися німецькі колоністи, яких налічувалось тут 74 чол. Основна маса жителів і далі перебувала в кріпосній залежності від поміщиків та церкви.
При скасуванні кріпосного права лише частина населення, а саме урбаріальні селяни-кріпаки, звільнялась від феодальних повинностей. Орендарі залишились і надалі залежними, відбували різні повинності. Внаслідок проведення реформи селяни Дубового були пограбовані. За 3853 гольди 219 сажнів землі вони змушені були виплатити державі і поміщикам до 1897 року 28 942 форинти. Та реформа не привела до повної ліквідації великих землеволодінь.
На другу половину XIX століття припадає швидке зростання села. У 1857 році тут налічувалося 1748 жителів, а в 1900 році мешкало 3377 чоловік.
На початку XX століття в Дубовому було 177 господарств сільськогосподарських орендарів, 192 дрібних господарства, з яких постійно йшли на промисли, 808 чоловік жило з поденної праці. Незначна кількість жителів села була зв’язана з ремісництвом і промисловістю.
Щоб зберегти недробленим своє маленьке господарство, селяни не виділяли одружених синів в окремі сім’ї. Тому в Дубовому було багато великих сімей, які господарювали спільно і жили в одній невеликій хатині. В такій курній хаті мешкало 3—4 малі родини, що налічували 25—30 чол. У внутрішніх взаємовідносинах родини панували напівпатріархальні відносини з виключною владою батька-господаря. Жіночою і дитячою половиною дому керувала жінка-мати, але вона сама була у повній залежності від чоловіка. Прикладом такої сім’ї може бути родина Івана Піцури, що в першому десятилітті XX століття господарював разом з своїми синами та жив з ними в одній хаті.
Гнані безземеллям жителі Дубового все вище піднімалися на схили гір, проникали у вузькі долини потоків, викорчовуючи дерева і пристосовуючи землю для обробітку. Саме в перше десятиріччя XX століття зростають присілки Нижній Дубовець та Вишній Дубовець. Село значно розширювало свої межі.
Селянські господарства мали напівнатуральний характер. Кожна сім’я виготовляла для себе одяг, взуття, меблі і все, що їй було необхідним. В крамницях купувалися переважно сіль, гас, сірники, іноді текстильні вироби.
Початок XX століття ознаменувався посиленням виступів селян, які набирали різних форм боротьби. Особливо посилився визвольний рух після першої світової війни. Дедалі він набирав більш організованого характеру і супроводжувався більш зрілими економічними і політичними вимогами селян. В протоколі зборів служителів культу Дубівської благочинської округи від 21 травня 1918 року зазначено, що селяни вороже ставляться до попів, відмовляються платити за виконання церковних обрядів, не хочуть пускати дітей до школи, протестують проти скасування кирилиці. Священики змушені були визнати, що «під виглядом порушення релігійного життя криється прагнення змінити існуючий внутрішній порядок». Ці виступи народних мас відбувалися під впливом революційних подій у Росії. Організаторами і керівниками селян були колишні військовополонені, які в другій половині 1918 року поверталися з Росії. Вони підняли в Дубовому збройний виступ, захопили склад з боєприпасами, забезпечили себе патронами та гранатами. Перед панами вони поставили вимогу — «протягом 24 годин покинути село». Для придушення виступу власті кинули загін національної гвардії, що виконував функції поліції.
Наприкінці 1918 — початку 1919 року в ході революційно-визвольної боротьби на Закарпатті в Дубовому було обрано Раду робітників, селян та солдатів, яка розгорнула активну діяльність за возз’єднання Закарпаття зі своєю матір’ю Україною. Це прагнення трудящих Дубового відстоювали на Хустському народному з’їзді, що відбувся 21 січня 1919 року, його делегати П. Носа, С. Ребар, С. Грицан, П. Чендей.
22—23 березня в Дубовому встановлено Радянську владу. В перші дні свого існування Дубівська Рада робітників, селян та солдатів видала ряд розпоряджень про забезпечення революційного порядку, створила загін Червоної охорони тощо.
Але в другій половині квітня 1919 року Дубове окупувала румунська вояччина, яка повалила Радянську владу. У 1920 році на зміну румунським загарбникам прийшли чеські окупанти. В роки панування чеської буржуазії становище селян залишилося важким. Безземелля і безробіття були їх постійними супутниками.
Злиденний вигляд мало і саме село. Вздовж вузьких кривих вуличок тулились маленькі одно- і двокімнатні з невеличкими віконцями курні і напівкурні селянські хати. Лише де-не-де над хатою височів димар: таку розкіш дозволяли собі тільки місцеві багачі, крамарі та лихварі. На центральній вулиці містились приватні крамниці, яких у селі було 28, а також 9 корчем. В центрі села височіли 3 церкви, 2 двоповерхові будинки, що належали місцевим багатіям.
Але трудящі села не мирилися з своїм важким становищем, вони боролись за соціальне і національне визволення. Особливо посилюється та боротьба у 1922 році, коли в селі Ганичах, що недалеко від Дубового, почала діяти організація КПЧ. До неї входили і комуністи Дубового. У тому ж році жителі села делегували групу робітників і селян на святкування 1 Травня до Солотвини. Дубівська жандармська станція у повідомленні жандармському управлінню Підкарпатської Русі 15 серпня 1924 року визнавала, що жителі села йдуть за комуністами. їх вплив на селі був такий значний, що жандарми налічили в Дубовому аж 213 комуністів, зарахувавши до них групу активних робітників і селян.
З 1925 року в селі частішають селянські і робітничі виступи. У 1925 році селяни поставили вимогу перед місцевою владою наділити їх землею. 8 березня 1927 року розпочався виступ 80 робітників вузькоколійної залізниці Нересниця — Дубове. Страйкарі вимагали підвищення заробітної плати та скасування системи штрафів. Страйк було припинено лише 10 березня, коли адміністрація задовольнила вимоги працюючих.
Ще більш активних форм набрала боротьба трудящих у 1931 році, коли тут було створено організацію Об’єднання трудящого селянства (ОТС), яка діяла під керівництвом комуністів. Ця організація налічувала 703 члени. На чолі її було бюро з 15 чоловік, до складу якого входили комуністи В. М. Черевко, Д. В. Подольський, В. І. Магула, І. Д. Попович та І. Д. Врай.
Організація проводила пропагандистську роботу, готувала передових селян до вступу в члени КПЧ. У 1932 році комуністи села створили в Дубовому організацію КПЧ. Вона розгорнула широку боротьбу за поліпшення становища селян, проти безробіття, за розвиток народної освіти.
У 1932 році 415 мешканців села були безробітними, під загрозою постійного голоду опинилось ще 1408 чол. Місцеві власті не допомагали голодуючим, безробітним, а, навпаки, все частіше вдавалися до екзекуцій, щоб насильно стягнути з трудового селянства податкові борги. На 7 лютого 1933 року тих боргів було 729 тис. чеських крон.
Примусове стягнення податкової заборгованості викликало гострі протести селян. З січня 1932 року до села Дубового прибули екзекутори. В центрі села зібралося понад 500 селян, які «накинулися на екзекутора…, що утікав перед розлютованим натовпом…». Викликаний на допомогу екзекуторові загін жандармів «не міг перешкодити насиллю, бо кількість натовпу зросла до 600 чоловік, що не пускали екзекутора, а на посміх випровадили його з села» х. Власті знову викликали жандармів, почались арешти. Селяни, озброївшись дрючками, чотири рази нападали на жандармів, які використовували зброю. 23 січня 1932 року в Дубовому почалися нові виступи трудового селянства. Голодуючі влаштували велику демонстрацію, вимагаючи доставити в село кукурудзу і картоплю й роздати їх безплатно населенню, а для дітей — взуття, одяг, шкільне приладдя й харчування. Вони вимагали також списання лихварських боргів у банках. Вимоги були колективно подані нотарському управлінню.
Комуністи проводили велику пропагандистську роботу по організації походів голодуючих селян. Жандармерія змушена була тримати в Дубовому постійні «мобільні групи» — свої загони на автомашинах, щоб не допустити збирання селян для походів до Тячева.
Та виступи селян щодалі набирали все ширшого розмаху. 1 травня 1932 року в центрі села зібралось багато людей з навколишніх сіл. Жандарми робили все, щоб розігнати демонстрацію. Коли один з них штовхнув жінку і та впала, це викликало загальне обурення і демонстранти кинулись на жандармів, які змушені були втекти з Дубового.
У 30-х роках Дубове було найбільшим селом Тересвянської долини. Тут налічувалося 1024 будинки, в яких мешкало 4416 чол. Понад 80 проц. селянських дворів були дрібними господарствами і їх власники шукали роботу за межами села. Основна маса мешканців жила впроголодь. Єдиною їжею у них була юшка з капусти, заправлена кукурудзяним борошном. Навіть начальник окружного управління писав, що «умови життя в селі Дубовому найгірші в усьому окрузі… Лихо тут досягло найвищого ступеня».
Під впливом діяльності Дубівської організації КПЧ селяни все частіше бойкотували різні заходи чехословацької реакції, влаштовували мітинги і демонстрації, відзначали революційні свята. Про зрослу активність трудящих Дубового свідчить мітинг, що відбувся тут 21 січня 1933 року. Його учасники поставили перед владою вимогу, щоб для голодуючих виділити безплатно 26 вагонів кукурудзи, 23 вагони картоплі, дітям видавати в школі безплатне харчування, одяг та шкільне приладдя, вести навчання українською мовою, скасувати борг в сумі 729 тис. крон, припинити екзекуції. Виступ трудящих села, який підготували комуністи при допомозі Мукачівського секретаріату КПЧ, так налякав місцеву владу, що кожного, хто хоч трохи проявляв невдоволення, вважали за комуніста.
Наприкінці 1933 року місцеві власті заборонили проводити публічні збори і демонстрації в межах теперішнього Тячівського району. Але вони не наважилися заборонити святкувати 1 Травня, відзначення якого стало традицією в закарпатському селі. У 1935 році першотравнева демонстрація трудящих була найбільш багаточисельною. У ній взяло участь 1600 чол. Демонстрація проходила під лозунгом «Роботи і хліба!» На мітингу виступив представник Закарпатського крайкому І. Ваш. Жандармерія зробила спробу розігнати її. Це призвело до сутички між учасниками демонстрації і жандармами.
9 лютого 1937 року лісоруби за допомогою комуністів добилися підписання колективного договору з Ужгородською, Буштинською і Рахівською лісовими дирекціями. В тому ж році робітники Дубового й навколишніх сіл провели ще ряд виступів, на яких домоглися часткового задоволення своїх вимог. Заробітна плата була підвищена на 15—20 процентів.
У червні 1937 року в Дубовому почали споруджувати мости через річку Тересву і потік Вишній Дубовець. Комуністи серед робітників-будівельників проводили пропагандистську роботу. 20 липня 1938 року робітники, керовані комуністами, застрайкували, вимагаючи від будівельної фірми підвищення заробітної плати. Підприємці змушені були задовольнити вимоги страйкарів.
У роки боротьби іспанського пролетаріату з фашизмом трудящі Дубового добре розуміли свій інтернаціональний обов’язок. В грудні 1937 року серед робітників і селян почалося збирання коштів для новорічних подарунків бійцям інтернаціональних бригад.
У 1938 році, коли посилився наступ реакції проти народних мас, виступи трудящих розгорнулися з новою силою. В лютому почався масовий виступ лісових робітників за підвищення заробітної плати. Перемогли страйкарі. Домоглися підвищення заробітної плати і робітники лісопильні.
Місцеві власті під час підготовки до виборів чинили комуністам різні перешкоди. У травні—червні 1938 року, коли на Закарпатті проходили муніципальні вибори, поліція заборонила комуністам проводити збори. Та, незважаючи на заборони і перешкоди поліції, комуністи Дубового домоглися значних успіхів у створенні єдиного фронту демократичних сил.
Чехословацька буржуазія в роки свого панування не дбала про медичне обслуговування населення села. В Дубовому працював тільки один лікар, який за виклик до хворого брав великі гроші. Власті не турбувалися і про розвиток культури й освіти. В ті роки у Дубовому працювало три школи, дві з них були чеськими, хоч у селі чехів і словаків мешкало кілька сімей. 5 тис. українців мали лише одну школу. Заняття в ній проходили у дві зміни, в класах сиділо по 60 дітей.
В березні 1939 року Дубове окупували угорські фашиста. В історії села це був найтяжчий період. Хортисти заносили до чорних списків всіх, хто співчував комуністам. Вони арештували 80 чоловік за «комуністичні ідеї», 95 відправили на каторжні роботи до Угорщини і Німеччини, 23 — інтернували, 20 чол. запроторили до таборів. Понад 210 дубівчан хортисти примусово забрали до армії. Завдали вони і великої матеріальної шкоди селу, що обчислюється в 38 895 пенгів.
В часи фашистської окупації партійна організація села зуміла зберегти свої ряди і перейшла у підпілля. Дехто з комуністів, як, наприклад, В. Черевко, разом з сім’ями перейшли до Радянського Союзу. В тяжких умовах терору комуністична організація вела напружену боротьбу проти угорського фашистського режиму. Під впливом агітації комуністів влітку 1939 року застрайкували робітники Дубового, які працювали на будівництві доріг. Причиною страйку були низька оплата праці та дискримінація українців Закарпаття при оплаті праці. Робітники-угорці отримували значно вищу заробітну плату. В 1940 році дубівські комуністи зуміли налагодити зв’язок з комуністичними організаціями сіл Ганич та Великого Бичкова. Вони координували свої дії, разом вели підпільну діяльність. Комуністи організували нелегальний перехід трудящих Закарпаття до Радянського Союзу, зокрема допомогли перейти одному з керівників комуністичної організації Закарпаття І. М. Вашу. За порадою секретаря місцевої парторганізації Д. Подольського провідником до радянського кордону був призначений В. Магула, який добре знав місцевість. В 1939—1940 рр. до Радянського Союзу нелегально перейшло 59 жителів Дубового.
В умовах фашистського терору боротьба трудящих набирала нових форм. Селяни відмовлялися платити податки, здавати сіно, працювати на воєнних об’єктах, вступати в ряди угорської фашистської армії. Особливо активною стає ця боротьба на початку 1944 року, коли Червона Армія наблизилась до Закарпаття. Чоловіки, здатні носити зброю, ухилялися від мобілізації до угорської армії, тікали в ліси. В горах, на околицях села переховувалось багато дубівчан. На початку 1944 року в районі Дубового комуніст Д. Подольський організував з числа втікачів антифашистську групу, яка вела пропаганду серед юнаків, що призивались до угорської фашистської армії. Влітку 1944 року в групі налічувалося понад 50 чол. Одночасно сільські комуністи посилили пропагандистську роботу серед робітників і
селян. Робітники-залізничники, керовані комуністами, відмовлялися виконувати накази інженера-терориста І. Габора, а в останні дні окупації організували охорону мостів, локомотивів, вагонів та іншого обладнання вузькоколійної залізниці.
23 жовтня 1944 року трудящі Дубового щиро і радісно вітали дорогих визволителів — радянських бійців одного з підрозділів 17-го гвардійського корпусу. В частини радянських військ влилось 286 дубівчан-добровольців та 100 чоловік вступило добровільно в ряди Чехословацького корпусу. 6 листопада 1944 року в Дубовому було створено Народний комітет, який з перших днів розгорнув широку діяльність: налагоджував роботу школи і торговельних підприємств, організував ремонт шосейних доріг і роботу на вузькоколійній залізниці, відбудову моста через р. Тересву.
В січні 1945 року в Дубовому відновлює свою роботу партійна організація КПЗУ, в якій на той час вже було 19 комуністів. Секретарем обрали І. Поповича.
Народний комітет, відповідно до постанови Народної Ради Закарпатської України, конфіскував у Дубовому 300 гектарів церковних, монастирських і куркульських земель і розподілив їх між сім’ями бідняків-червоноармійців, безземельних і малоземельних селян. Новий орган влади перетворював у життя й інші заходи: подавав допомогу селянам-біднякам у ремонті хат, допомагав сім’ям, які потерпіли від фашистської окупації, зокрема — Т. Маркуся, колишнього в’язня мюнхенського концтабору Ю. Брая. Особлива увага приділялася відбудові Пасічнянського лісозаводу, на якому працювало багато людей.
Для ліквідації неписьменності в селі було створено курси, які працювали при школі. Досвідчені педагоги С. Ю. Кривицька, О. М. Івченко та інші багато потрудились, щоб навчити неписьменних жителів Дубового читати й писати.
Партійна організація, Народний комітет приділяли велику увагу підготовці до весняно-польових робіт. Селянам було виділено для сівби високоякісне насіння кукурудзи, вівса та ячменю, організовано 12 супряг. Чимало допомогли вдовам та інвалідам Великої Вітчизняної війни, всім безтягловим господарствам.
Здійснилася віковічна мрія селянина. Він став господарем своєї долі. Перше вільне веснування було справжнім святом для хліборобів Дубового. Та при одноосібному господарюванні не легко було вийти із злиднів. Земля оброблялась вручну. Основними знаряддями праці були, як і в XIX столітті, плуг, мотика, коса, граблі, вила тощо.
Партійна організація Дубового провадила велику агітаційну і пропагандистську роботу серед селян. 1948 рік став роком корінного повороту дубівських хліборобів на шлях колективного життя. 10 жовтня двадцять активістів створили ініціативну групу по організації колгоспу. До її складу увійшли комуністи І. Д. Попович, Д. В. Подольський, В. М. Черевко, демобілізовані червоноармійці Ю. М. Мадар, В. М. Цубера, В. Д. Вурста й інші. Вони знайомили селян з досягненнями артільних господарств східних областей України, з досвідом колгоспного будівництва. 12 грудня 1948 року в селі проведено збори членів ініціативної групи, на яких було присутніх 239 чол. Збори прийняли рішення про організацію колгоспу. За 19 днів грудня 1948 року до сільськогосподарської артілі вступило 134 господарства. Головою артілі обрали комуніста І. М. Мадара. Наприкінці 1949 року колгосп об’єднував 302 господарства.
Хоч артіль переборювала деякі труднощі перших років, господарство міцніло і зростало. Завдяки самовідданій праці колгоспники домоглись значних успіхів. Наприкінці 1949 року прибутки колгоспу становили понад 118 тис. карбованців.
Водночас шаленів класовий ворог. Куркулі отруювали худобу, нівечили реманент, машини, а 1 жовтня 1949 року, вночі, пострілом з гвинтівки вбили голову колгоспу І. М. Мадара.
Вороги розраховували, що вбивством колгоспного організатора доведуть артіль до занепаду, але прорахувались. Колгосп невпинно зростав. Держава виділила йому 80 тис. крб. довгострокового кредиту. Це дало змогу побудувати тваринницькі ферми, закупити 60 голів молодняка великої рогатої худоби, придбати сівалки, віялки, сінокосарки та інший сільськогосподарський реманент.
В середині 1950 року колгосп об’єднував 344 родини. Правління дбало про механізацію виробничих процесів, закуповувало сільськогосподарську техніку. Основною галуззю господарства стало тваринництво, зокрема вівчарство.
В 1951 році до Дубівського колгоспу влилась артіль села Красної, а в 1959 році — артіль «Молода гвардія». Колгосп став великим господарством. Його земельні угіддя були в межах 6 населених пунктів і на 1959 рік становили 9750 га. Укрупнення дало також можливість спеціалізуватись по тваринництву. Кількість худоби значно зростала: у 1962 році на фермах налічувалося 969 голів великої рогатої худоби та 3400 голів овець.
Розвиваються тут і деякі промисли. Колгосп побудував в селі Лопухової лісопильну раму, освоїв виробництво вікон, дверей. З 1961 року тут працює меблевий цех по виготовленню письмових столів, він має 200 робочих місць. Робітники освоюють виробництво художніх меблів і театральних крісел.
З 1961 року в артілі розвивається ще одна галузь господарства — садівництво. Довго вважали, що в умовах Дубового практично неможливо ростити сади. Та правління колгоспу прийшло до висновку, що схили гір можна використати для розведення саду. З 1961 по 1967 рік було посаджено 364 га молодого саду, який вже плодоносить.
За 18 років свого існування колгосп став економічно міцним господарством. Якщо в 1959 році неподільні фонди його становили 246,3 тис. крб., то в 1966 році — 700 тис. крб. Це дало можливість здійснити перехід на грошову оплату праці. Тепер колгоспники щомісяця отримують заробітну плату.
В селі за роки Радянської влади виросло багато талановитих людей. Жителі села з гордістю говорять про свого земляка, відомого українського письменника Івана Чендея, що народився в с. Дубовому, в сім’ї, яка мала 9 дітей. Багато зусиль і праці доводилось докладати родині Чендеїв, щоб дати можливість вчитися здібному хлопцеві, який вже в юнацькі роки виявляв літературні здібності. Перші літературні спроби письменника припадають на 1939—1940 рр. Але здобути бажану освіту, розкрити свій талант Іван Чендей зумів тільки з встановленням Радянської влади. Вся його творчість в тій чи іншій мірі зв’язана з рідним селом. Навіть присілок Забереж, де по сей день стоїть батьківська хата, постійно фігурує в його новелах, повістях. Не один літературний образ, як і образ старого Пригари з роману «Птахи полишають гнізда», письменник писав з рідного батька. І. Чендей успішно працює і в кіноматографії. Він один з авторів фільму «Тіні забутих предків». Частий і бажаний гість у рідному верховинському селі, письменник виступає перед земляками з своїми літературними звітами.
З великою пошаною говорять жителі села і про свого земляка І. М. Магулу, заслуженого вчителя школи УРСР, директора Хустської школи-інтернату, однієї з кращих на Україні. Важке дитинство випало на долю І. М. Магули. Народившись в сім’ї селянина-бідняка, він тільки мріяти міг про освіту. Возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною відкрило йому шлях до вищої освіти, до особистого щастя. Радянський уряд високо оцінив самовіддану працю педагога, нагородивши його орденом Леніна.
З пошаною і любов’ю ставляться трудящі села до простого трудівника, колгоспного вівчара В. І. Декета. Голодом і тяжкою батрацькою працею увійшло в його життя дитинство. Народившись в сім’ї селянина-злидаря, в якій було аж 12 дитячих голодних ротів, він підлітком пішов випасати куркульських овець. Визволення Закарпаття поклало край важкій долі родини Декетів. Один за одним виходять у життя його брати й сестри, які працюють тепер на підприємствах. Василь вступив до колгоспу і пішов випасати овець на вільних карпатських полонинах. Кращий тваринник району В. І. Декет завжди добивається хороших трудових успіхів. Щороку він одержує по 115—120 ягнят на кожні 100 вівцематок та настригає по 2 кг вовни на кожну вівцю.
Така ж доля і в іншого колгоспного вівчаря, постійного товариша і суперника в соціалістичному змаганні М. М. Ребаря. З часу заснування колгоспу працює в рільничій бригаді проста трудівниця М. М. Марічак. Своєю самовідданою і чесною працею вона добилась пошани, визнання. З 1950 року М. М. Марічак очолює одну з кращих ланок колгоспу, яка в умовах високогір’я збирає по 400 цнт зеленої маси кукурудзи, по 370 цнт цукрових буряків та 110 цнт картоплі з кожного гектара посіву. Марічак стала не тільки хорошою трудівницею, а й активним громадським діячем. Як депутат вона бере активну участь у роботі сільради, входить до складу жіночої ради, товариського суду.
Серед односельчан багато передових людей, що трудяться на Усть-Чорнянському лісокомбінаті, вузькоколійній залізниці, Тересвянському деревообробному комбінаті, в районному об’єднанні «Сільгосптехніка».
Докорінно змінився зовнішній вигляд села. Широкий розмах житлового будівництва тут чи не найбільш переконливий доказ заможності мешканців. За 22 роки понад 1050 родин справили новосілля. Кожен будинок має 2—3 світлиці, кухню, комору, ванну. Лише де-не-де, як музейна рідкість, зберігаються похилі одно-двокімнатні хатини, в яких колись мешкало по 15—20 чоловік, ціла неподільна сім’я.
Свідченням зростання добробуту трудящих є також влаштованість домашнього побуту. Майже в кожній хаті меблі виробництва закарпатських умільців. І не тільки меблі, а й холодильники, пральні машини, пилососи, електропраски, швейні машини, що стали невід’ємною частиною сільського побуту. В багатьох світлицях є радіоприймачі і телевізори. Домотканий одяг повністю зник з ужитку, поліпшилось харчування кожної родини. 12 жителів мають легкові автомобілі, 35 — стали власниками мотоциклів. На 1967 рік в Дубовому налічувалося 496 пенсіонерів, яким щомісяця виплачується 17 456 карбованців.
Прикрасою села стали торговельні підприємства: сільський універмаг, меблевий магазин, чайна, книжковий, продуктовий та інші магазини. В них зосереджено усі галузі торгівлі і громадського харчування. Річний товарообіг Дубівського ССТ становить 2,7 млн. карбованців.
Радянська держава постійно піклується про здоров’я людей. В селі є лікарня на 50 ліжок, яка має пологове, терапевтичне, хірургічне та педіатричне відділення. На присілках працюють три фельдшерсько-акушерські пункти. Дошкільнята виховуються в дитячому садку та яслах.
Радянська влада відкрила трудівникам села доступ до освіти. Тут працюють 2 середні, восьмирічна та початкова школи. В них навчається 1556 дітей. У Дубовому десятки шоферів, трактористів, механіків, 15 інженерів, 75 вчителів, 5 лікарів. Понад три десятки рядових колгоспників мають вищу і середню спеціальну освіту.
382 жителі здобули середню освіту та 32 навчаються у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. В 1965 році до колгоспу повернувся молодий агроном, колгоспний стипендіат Ганна Дурунда, яка закінчила Львівський сільськогосподарський інститут. В Московській сільськогосподарській академії здобуває спеціальність економіста М. Канюка. В артілі дбають і про зростання загального освітнього рівня механізаторів, тваринників.
В селі є багато пристрасних книголюбів, їх власні бібліотечки налічують сотні томів. Ніколи не бувають безлюдними три бібліотеки, фонди яких становлять 22.384 примірники, а читанням літератури охоплено 5647 жителів села. В селі нема сім’ї, яка б не одержувала періодичних видань. Жителі села передплачують 5300 примірників газет і журналів.
Центром громадсько-політичного і культурного життя тут став Будинок культури, споруджений у 1961 році методом народної будови. Він має зал на 450 місць, допоміжні кімнати для гурткової роботи. Тут читаються лекції, влаштовуються вистави і концерти, шахові турніри, читацькі конференції, вечори відпочинку. Особливою популярністю користуються драматичний гурток, естрадний оркестр та оркестр народних інструментів, який на обласному огляді 1967 року зайняв третє призове місце серед естрадних колективів області. Молодь села захоплюється спортом. Сільське спортивне товариство «Колос» налічує в своїх рядах 743 фізкультурники. До Радянської влади у Дубовому не було жодного спортивного майданчика, жодної спортивної організації. Тепер є 2 футбольні поля, волейбольні, баскетбольні та інші майданчики. Юнаки і дівчата займаються майже всіма видами спорту. Футбольна команда виступає в змаганнях на першість області, а в 1967 році стала володарем обласного призу «Золотий колос». Дубівські волейболісти, футболісти, шахісти, тенісисти неодноразово виступали за збірні команди району і збірні команди обласного товариства «Колос». Сільським спортивним товариством за останні два роки підготовлено 20 першорозрядників з різних видів спорту. Кращими колгоспними спортсменами є П. І. Носа, М. І. Носа, В. П. Дурунда, С. В. Ковач, І. В. Шеверя та інші, які ведуть значну роботу по пропаганді спорту, працюють тренерами.
Нові умови життя зумовили формування нових свят та обрядів з використанням кращих традицій минулого. Найяскравішим народним святом у Дубовому є весілля, яке проходить у народно-традиційних формах. Шлюб реєструють у кімнаті щастя, за участю друзів, рідних, знайомих. В селі проводиться урочиста реєстрація новонароджених, новорічні щедрування, проводи молоді до армії, ветеранів праці на пенсію та інші обряди і свята, які прикрашають життя колгоспників, роблять його радісним.
Щороку, коли весна одягає білим цвітом сади, а землю вкриває зеленим килимом, в Дубовому проходить цікава обрядність — свято проводів отари на полонину. Світлою радістю сяють обличчя чабанів, сповнені глибокої вдячності за увагу і шану до них. Народні гуляння відбуваються також, коли отари повертаються восени з полонинського пасовища. Колгосп підбиває підсумки змагання, учасники художньої самодіяльності готують концертну програму. Свято відбувається на лоні природи. Тут чабани демонструють свої досягнення по виробництву бринзи, а керівництво колгоспу вручає їм нагороди, похвальні грамоти.
Важлива роль у виконанні завдань в галузі господарського та соціально-культурного будівництва належить Дубівській сільській Раді депутатів трудящих. Майже всі депутати зайняті в колгоспному виробництві. Свій обов’язок вони вбачають в тому, щоб активно сприяти зміцненню економіки артілі, поліпшенню роботи шкіл, клубів, бібліотек, магазинів, побутових майстерень. Депутати сільради разом з постійними комісіями, активом, контролюючи виконання прийнятих рішень, конкретно вирішують питання виробництва, побуту, будівництва, культури, охорони здоров’я тощо.
Виконком Дубівської сільради розширює творчу активність депутатів і сільського активу, удосконалює форми і методи роботи з ними, залучає їх до управління державними справами. В селі працює 11 депутатських груп і постів, жіноча рада, товариський суд, добровільна народна дружина, 15 вуличних комітетів та інші громадські організації. В їх роботі діяльну участь беруть всі депутати. У кожній великій чи малій справі є частка праці народних обранців.
Партійні організації села, які налічують в своїх рядах 43 члени КПРС, на полегливо працюють над тим, щоб ще більше піднести матеріальний добробут і культурний рівень трудівників, ще повніше задовольнити їх зростаючі духовні потреби.
Дубівчани пишаються своїми здобутками. Вони добре розуміють, що їх невтомно треба множити, бо в зростанні велич і сила Радянської влади.
М. П. ТИВОДАР