Грушеве, Тячівський район, Закарпатська область
Грушеве — село, центр сільської Ради. Розташоване за 15 км від райцентру, на правому березі річки Апшиці. Одне з найбільших сіл району, в якому нараховується 1060 дворів і 4097 чол. населення.
Письмові джерела про заснування Грушевого не збереглися, але відомо, що воно існувало ще до навали монголо-татарів. В стародавніх угорських пам’ятках є згадки про скарги настоятелів Грушівського монастиря королю Белі IV на те, що татари під час нападу спалили село і знищили всі документи й грамоти ченців.
Невдовзі село і монастир відбудувалися. Вони знову згадуються в документах у 1307 році. Найдавнішими феодальними власниками Грушевого були воєводи Балк і Драг, на користь яких кріпаки відробляли панщину і платили натуральні повинності. Мармароські воєводи, як патрони монастиря, зробили чимало для збільшення його прибутків і зміцнення влади. З цією метою в 1390 році було засновано Грушівське абатство, всі парафії якого платили ченцям церковні податки.
В 1391 році константинопольський патріарх Антоній IV своєю грамотою надав монастирю повну незалежність від місцевих церковних властей, єпіскопську владу та право збирати податки з православних «русинів» і «волохів», які жили в Мармароші, Угочі й Трансільванії. Завдяки цим доходам монастир швидко багатів і незабаром перетворився в центр православ’я і релігійного життя східної частини Закарпаття.
Спадкоємці воєводи Балка Дмитро і Олександр грамотою від 1 травня 1404 року подарували грушівським ченцям троє сіл Тересву, Криве і Грушеве, які з кріпаками, «полем і лісом, і водою, і з усім прожитком» переходили в повну їх власність.
Настоятелі монастиря нещадно експлуатували кріпаків. З грушівців не тільки стягували церковну десятину, а й змушували відробляти панщинні дні, нести основний тягар ремонтних робіт, платити дев’ятину від урожаю, здавати десяту частину приплоду великої рогатої худоби, овець, кіз, птиці. До бездонних кладових ченців надходили яйця, масло, сир, мед, риба, лісові горіхи, дичина. Крім того, селяни Грушевого, як і інші кріпаки, платили державний, т. зв. подимний податок. Він був таким великим, що грушівці на протязі сторіч будували, замість хат з димарями (з яких збирався цей податок), хати-димлянки, які опалювали «по-чорному».
Необмежена влада настоятелів монастиря і його значні прибутки викликали заздрість мукачівських епіскопів, і вони вирішили збирати церковні податки з селян і на свою користь. Угорський король Владислав II в 1498 році кладе край цим спробам, але видає указ про «шанування» настоятелями епіскопів. В 1555 році трансільванський князь Георгій Баторій остаточно присудив церковну владу над парафією мукачівському епіскопу.
Грушівський монастир в умовах середньовіччя відігравав і роль осередку культури. Особливе значення мало створення при ньому на рубежі XV—XVI століть першої на Закарпатті монастирської школи й друкарні, з якої вийшли найдавніші пам’ятки місцевого книгодрукування «руською» й румунською мовами: «Пентакостарион», «Буквар», «Румунське євангеліє» (1648 р.) та деякі інші. Засновником друкарні і першим видавцем був, як вважають окремі дослідники, польський першодрукар Швайпольт Фіоль, що втік від переслідування з Кракова і знайшов притулок в Угорщині.
Мукачівські епіскопи, які з 1646 року стали поширювачами унії на Закарпатті докладали всіх зусиль, щоб викоренити православ’я на Мармарощині. Коли наприкінці XVII століття Трансільванія була захоплена Австрією, єзуїти розправилися з центром православ’я. Від старого села Грушевого не залишилося навіть слідів, а монастирські мури й будівлі перетворилися в кучу руїн. Зроблено це з такою вправністю, що до нас дійшли лише туманні й суперечливі відомості про дикий вчинок слуг Ватікану.
Грушівські селяни, які залишилися живими, відбудували село на новому місці, північніше попереднього, саме там, де воно знаходиться нині. А монастирські руїни поросли лісом, і це урочище почало називатися Дубина. Згодом там оселилося кілька кріпаків. Пізніше присілок Дубина розрісся і злився з селом Грушевим.
Перехід селян під зверхність світських феодалів Довгаїв та інших не поліпшив їх становища. Село відбудовувалося дуже повільно. Згідно з королівським переписом 1720 року, тут проживало 27 сімей, які займалися землеробством. В користуванні селян знаходилося 57,5 кобликів орної землі та певна кількість сінокосів. Грунти були важкими для обробітку. Орати їх доводилося двома і навіть трьома парами биків. Пасовищ село мало обмаль і орендувало їх у сусідів. Основні прибутки давало скотарство. Тільки палива і будівельного лісу грушівські селяни мали вдосталь. В лісі вони збирали й жолуді, які використовували як для годівлі свиней, так і для власного споживання.
Феодально-кріпосницька експлуатація була основною перешкодою на шляху розвитку й культурного зростання села. Одна тільки дев’ятина у XVIII — на початку XIX століття становила щороку 2700 снопів жита, 70 снопів вівса, 15 коблів кукурудзи. Селяни жили впроголодь, ходили обшарпаними, не знали грамоти, їхні хати були тісними і вбогими.
З другої половини XVIII століття в зв’язку з будівництвом солотвинських шахт та збільшенням розробки лісів село почало зростати. В середині XIX століття тут налічувалося вже понад 200 дворів і до 1000 чол. населення. Поряд з українцями проживали угорці, румуни, євреї.
Малоземелля дедалі більше змушувало грушівців займатися лісовими і домашніми промислами, перевезенням солі, йти на солекопальні й сезонні роботи в поміщицьких і куркульських господарствах за межами села.
Після скасування кріпосного права та проведення т. зв. комасації протиріччя поглибились. Найбільшим власником у 1897 році був О. Мацела, який орендував 323 гольди орної землі, городів, луків, виноградників, лісів та пасовищ, мав трьох батраків, кілька плугів, борін та інший інвентар. Трохи меншими були володіння інших багатіїв. Основна маса селян зовсім не мала землі.
Російський вчений Звєздич, який в кінці XIX століття побував у Грушевому, згодом писав про достатки і житло його мешканців: «Похилий зруб з жалюгідними підсліпуватими віконцями, ніби сам соромиться своєї злиденності, а внутрішня частина хати підтверджує, що ця убогість не показна, що її нічим приховати».
В кінці XIX століття в селі відкрито школу, яку відвідувало близько 30 учнів. Більшість жителів Грушевого була неписьменною. Позбавлені землі, селяни орендували у багатіїв невеликі клаптики орної землі, яку обробляли за половину, а то й ⅔ врожаю. В пошуках заробітків біднота йшла на лісорозробки, на солотвинські солекопальні, в низинні угорські села на жнива або на сезонні виноградарські роботи. Десятки сімей виїжджали в країни Європи й Америки.
Земельна громада, що виникла в селі, починає збирати гроші й з великими труднощами купує 800 угрів лісу і пасовищ. Протягом двох десятків років селяни змушені були сплачувати за цю землю 220 тис. форинтів. Та це не ліквідувало земельного голоду.
Грушівська біднота з надією звертала свої погляди на Росію, де жили її єдинокровні брати, і під впливом революційного руху російського пролетаріату й селянства все рішучіше підіймалася на боротьбу за землю, за свої права. Коли під час першої світової війни російська армія досягла Карпат і у вересні—жовтні 1914 року зайняла Мармарош-Сігет і Великий Бичків, трудящі Грушевого готувались зустріти солдатів хлібом і сіллю. Окремі селяни ходили до росіян, вели з ними розмови. Потім від російських військовополонених, а згодом від своїх односельчан, що поверталися з Росії, вони дізнавалися про революційні події в Росії; своїм класовим інстинктом зрозуміли й сприйняли як свої ідеї Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Один із жителів села — В. І. Половка—з групою бійців-інтернаціоналістів у кінці липня 1918 року побував на прийомі у Володимира Ілліча Леніна. Його розповіді про вождя трудящих усього світу з великою увагою слухали всі грушівці. Напівпролетарське село Грушеве одним з перших на Мармарощині стає на шлях боротьби за народну владу. Його представники на Всезакарпатському з’їзді у Хусті в січні 1919 року вимагали виходу Закарпаття зі складу Угорщини і возз’єднання з Радянською Україною.
Однак їх надії не здійснилися, бо вже 21 січня 1919 року в село вступили біло-румунські загарбники. Румунська вояччина з перших днів вдалася до нечуваного свавілля і грабежу. Вона реквізувала останній хліб, худобу, птицю. На зборах у жовтні 1919 року селяни різко протестували проти зловживань і самоуправства окупантів, вимагали ведення діловодства рідною мовою, виведення румунських військ з села. В протоколі зборів від 1 грудня 1919 року говорилося, що загарбники «реквізують овес, сіно і все, що можуть… Наші діти сидять голі, прикриті ганчір’ям, та й те румунські жандарми з них здирають».
20 грудня 1919 року румунських окупантів змінили чехословацькі війська. Але і в складі буржуазної Чехословацької республіки жителі села зазнавали всіляких утисків, національного гноблення, задихались від безземелля та безробіття. Боротьба за землю залишалась основним стрижнем класової боротьби. Вже в жовтні 1920 року селяни роблять спробу захопити державний ліс. Жандармам ледве вдається відновити «порядок». У село прибуває військовий загін. Солдати по-хижацькому вирубують ліс, який ще за часів Австро-Угорщини купила сільська громада. Обурені селяни звернулися з меморандумом до чехословацького уряду, в якому просили заступництва. Вони підкреслювали, що в Грушевому проживає понад 1900 чол. населення, що землі тут припадає пересічно по ⅓ гольда на душу, і якщо куплене урочище буде відібране, то селянам залишиться одне — йти жебракувати. Проте меморандум не був прийнятий до уваги.
Важливе значення в боротьбі за землю, політичні права й свободу мало створення в травні 1921 року сільської організації компартії. Першими її членами були В. Половка, М. Скрипинець, В. Загора та М. Бойчук. Жандарми стежили за діяльністю комуністів, проводили арешти, неодноразово конфісковували їх кореспонденцію, газети, літературу. Проте народ уважно прислухався до голосу членів партії, ішов за ними. На першотравневе свято в Солотвину наступного року з Грушевого прибуло близько 1000 селян.
Щоб розправитися з грушівськими комуністами, жандарми спровокували кровопролиття. Буштинське лісове управління провело конфіскацію лісу, викупленого селянами. Тоді трудящі села прогнали лісників та жандармів і розпочали масову рубку дерева для ремонту садиб, а луки розподілили між собою. Комуністи-депутати парламенту подали інтерпеляцію, в якій протестували проти незаконних дій властей. Але уряд не зважив на це, і 30 квітня 1922 року в село було направлено 40 жандармів, які при розгоні обуреної юрби застосували зброю. В результаті гострої сутички 19 чол. було поранено. Тяжкі рани, зокрема, дістали О. Семенюк, М. Токар, П. Бондарчук і В. Тиводар.
Розслідувавши обставини кровопролиття, комуністи-депутати у своїй новій інтерпеляції наводили факти безчинств жандармів по відношенню до селян, спростовували безглузді обвинувачення проти заарештованих М. Токаря, О. Пітух, І. Мельника та І. Боднара. Кровопролиттям не закінчується боротьба за землю. 2 червня 1922 року грушівці знову виступили на захист своїх прав, на цей раз проти заборони збирати в лісі дрова. Відбулася ще одна сутичка з жандармами, яким на допомогу прибув військовий загін. Було проведено нові арешти.
В цих умовах жителі Грушевого направляють до Праги делегацію, щоб домогтися від уряду вирішення питання про землю. Голова делегації комуніст В. Половка добився прийому у президента Масарика. Переконавшись, що справа грушівців набирає небезпечного напрямку, власті пішли на поступки: куплена земля була повернута селянам.
Та жандарми відкрито погрожували комуністам розправою. Секретар Закарпатського крайкому КПЧ Е. Сайдлер заявив рішучий протест проти цих залякувань. На допомогу сільським комуністам неодноразово приїздили такі відомі діячі партії, як Бела Іллеш, Микола Сидоряк, Іван Локота. Це підтримувало авторитет комуністів Грушевого, які на виборах до сільського представництва в 1923 році зібрали близько 500 голосів і завоювали 18 мандатів. Старостою села став комуніст. Значну перемогу здобули грушівські члени партії і на парламентських виборах в 1924 році, зібравши 461 голос з 661. Крайком КПЧ створює в Грушевому окружний комітет партії, який довгий час очолював В. І. Половка. Жандарми не раз повідомляли власті про нелегальні збори комуністів. В одному з таких донесень вони писали про те, що в селі готуються до зустрічі комуніста з СРСР2. Пізніше в Грушевому справді побував видатний більшовик, радянський консул в Чехословацькій республіці В. О. Антонов-Овсієнко. Він розмовляв з селянами, цікавився їхнім життям. В багатьох селах Грушівському окружкому вдалося створити боєздатні партійні організації. Тересвянське окружне управління повідомляло, що в Грушевому та інших селах «дійшло до того, що все населення — комуністичного напрямку за виключенням торговців».
В цей час грушівські селяни одержують з Радянської України і поширюють в інших селах газети «Вісті», «Радянське село», журнал «Селянка України», окремі праці В. І. Леніна та іншу комуністичну літературу. Ще в дорадянський час жителі села духовно були зв’язані з трудящими Радянської України, жили з ними спільними ідеалами й надіями. І це запалювало їх на посилення боротьби за соціальне і національне визволення.
Основним заняттям селян у 20—30-х роках залишалось тваринництво. В 1923 році в селі налічувалося 35 коней, 577 голів великої рогатої худоби, 514 овець. Більшість худоби належала куркулям, половина дворів не мала тягла і корів. В таких умовах Грушеве було поставщиком дешевої робочої сили для поміщиків, куркулів і капіталістів.
Про культуру села нові пани не дбали. В 30-х роках тут працювала лише одна початкова школа, в якій навчалося близько 80 дітей. Будь-яких інших культурно-освітніх установ село не мало, за винятком хати-читальні, організованої на громадських засадах комуністами, де грушівці знайомилися з комуністичною і радянською пресою.
Комуністична організація села була натхненником і організатором масових виступів селян за хліб, землю, працю й волю і в цей час. У 1928 році власті заборонили випасати худобу в навколишніх лісах. Комуністи підняли маси на рішучий опір цьому. В президію цивільного управління знову почали надходити донесення жандармів про масові заворушення грушівських селян. В 1929 році під час своєї поїздки на Закарпаття відома німецька письменниця Анна Зегерс побувала в селі. Її схвилювала тривала боротьба грушівських пролетарів. У відомому оповіданні «Селяни з Грушевого» письменниця яскраво розповіла про стійкість і мужність сільської бідноти. В образі комуніста старости села Бойчука вона показала несхитного борця, якого не лякають ні в’язниця, ні жандармські кулі, який вірить в неминучу перемогу трудящих, в соціальне й національне визволення. Твір просякнутий глибокою вірою в могутню творчу силу людини, визволеної з кайданів капіталістичного рабства: «Дайте цим змореним голодом і рабством трудящим Закарпаття свободу, звільніть їх від панів, і вони перетворять гористий край в квітучий сад». Ці слова збулися в радянський час.
Грушівські комуністи організували і ряд страйків. Багато жителів села в 1929 році працювало на будівництві шосейної дороги Тересва — Грушеве. Підрядчики будівельної фірми занижували розцінки. Тоді з ініціативи комуністів розпочався страйк, який після ряду гострих сутичок з штрейкбрехерами закінчився перемогою робітників.
В роки світової економічної кризи (1929—1933 рр.) становище робітників і селян Грушевого в зв’язку з ростом безробіття було особливо тяжким. Не маючи заробітків, більшість трудящих села голодувала, їм загрожувала голодна смерть. Комуністи ще більше активізували свою роботу. В село повернувся з навчання в СРСР В. В. Половка, який став першим секретарем комсомольської організації, що нараховувала 30 чол. Сільські комсомольці розповсюджували комуністичну пресу, організовували вивчення молоддю радянських та революційних пісень.
Напередодні нового року комсомольці, збираючи кошти на комуністичну пресу, ходили по хатах і співали революційні колядки. Одна з них прямо закликала селян до повалення існуючого ладу:
І зійшла зірниця
Рано зі Сходу,
Червона зірниця,
А ще й п’ятироговая.
Уставайте, люди,
Більше не дрімайте,
Усіх дармоїдів
З села виганяйте.
Комсомольці придбали великий шовковий прапор, який з 1932 року став прапором парторганізації села. З цим прапором селяни ходили на Першотравневі й жовтневі демонстрації, з ним йшли в голодні походи до нотаріату і окружного уряду. Жандарми довго полювали за ним, але комуністи зберегли його аж до возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.
Взимку 1930—1931 рр. боротьба трудящих за надання роботи або державної допомоги, за негайне припинення екзекуцій та списання боргів, за підвіз дешевої безмитної кукурудзи з Румунії набирає масового характеру, що було результатом величезної роботи комуністів.
В зв’язку з відмовою властей задовольнити вимоги трудящих В. І. Половка та інші комуністи розпочали агітацію за вільний виїзд на постійне мешкання в СРСР. Понад 200 селян з Грушевого та десятки сімей з сусідніх сіл стали вимагати документів на виїзд в Країну Рад. Власті вжили термінових заходів, щоб не допустити цього.
Незважаючи на голод і нужду селян, чехословацький буржуазний уряд з допомогою жандармів стягував податки, проводив масові екзекуції і публічні торги майна боржників. Це приводило не раз до кривавих сутичок селян з жандармами і екзекуторами. Під час сутички 21 вересня 1932 року в селі Нижньому Водяному був убитий селянин М. Фучур, а 6 чол. дістали поранення. Понад 300 грушівців поставили свої підписи під резолюцією протесту проти кровопролиття.
В ці роки комуністична партія була єдиною організацією, яка вказувала правильний шлях виходу з кризи за рахунок багачів. Організовуючи масові протести й голодні походи, комуністи добилися відстрочки сплати боргів і недоїмок, припинення екзекуцій. Це забезпечило успіх членів партії на парламентських виборах 1935 року. У Грушевому вони зібрали тоді майже 600 голосів, тобто більше третини всіх голосуючих. Буржуазні партії намагалися взяти реванш на крайових і окружних виборах. Проте й тут грушівці довели, що виразниками їх дум і сподівань є комуністи.
Перед загрозою фашизму й війни члени КПЧ закликали широкі маси до створення единого антифашистського народного фронту всіх народів Чехословаччини. Але здійснити цей захід не вдалося через протидію опортуністів і буржуазії. 15 березня 1939 року в Грушеве вступили угорські фашисти. Темна ніч спустилася над селом. Вже в перші дні окупанти зібрали українські книги, в т. ч. букварі й підручники, і спалили. Тільки школі вони завдали збитків на суму 16 800 пенгів.
З особливою ненавистю знищувалась комуністична література. За найменше порушення нових порядків селян били прикладами і спеціальними нагаями, сплетеними з дроту. Протягом майже шестирічного панування фашисти розстріляли за опір 2 чол., вислали на каторгу 70 чол., ув’язнили, запідозривши у зв’язках з підпільниками і партизанами,— 14 чол., інтернували і відправили в т. зв. робочі табори за межі району — 200 чоловік.
Комуністи і комсомольці, які уникли арешту, пішли в глибоке підпілля. Вони пояснювали селянам неминучість розгрому фашизму. Коли в 1939 році Червона Армія вийшла на карпатські перевали, 67 грушівських юнаків та дівчат, ризикуючи життям, емігрували в СРСР.
Після нападу Гітлера та його сателітів на СРСР більшість грушівських втікачів вступили добровольцями в Червону Армію або в Чехословацький корпус, який формувався в СРСР, і брали участь у жорстоких боях за Харків, Київ, Білу Церкву, Жашків, а потім за міста і села Чехословаччини. В боях за Київ загинув М. П. Боднар. Під Білою Церквою віддали своє життя М. М. Боднар, М. Микулянич, В. Шкорка, В. Фединець, І. Мацола та інші.
Під час війни фашисти знищили в Грушевому половину селянської худоби, реквізували для армії багато сіна, хліба та інших продуктів харчування, спалили 15 хат.
Населення вело непримиренну боротьбу проти німецько-угорських фашистів. Організаторами підпілля і опору гітлерівцям були члени КПЧ В. І. Половка, І. Ю. Микулянич, І. С. Фекете, О. І. Борка та інші. Як реліквію вони зберігали документи, прапор і печатку сільської партійної організації, писали і поширювали антифашистські листівки, розповідали трудящим про злодіяння фашистів, про успіхи радянського народу в боротьбі з гітлерівцями, організовували опір реквізиціям, допомагали партизанам.
Багато грушівців перебували в партизанських загонах. М. Половка та М. Пітух знаходились у рядах десантної групи О. Борканюка й загинули смертю хоробрих. М . Горкавчук та Ф. Боднар були рядовими партизанами в загоні ім. Суворова, який діяв на Словаччині, Ю. Фурман — молодшим командиром у загоні П. Грозного, Г. Микулянич і М. Микулянич — партизанськими провідницями.
Чимало жителів села, ризикуючи життям, переховували партизанів, постачали їм продукти, інформували їх про дії і пересування карателів. Так, подружжя Ю. і О. Микуляничів переховувало тривалий час партизана М. Половку, сім’я І. Кустрьо надала притулок одному з югославських партизанів.
Грушівські селяни вірили в перемогу Червоної Армії, нетерпляче чекали її. 18 жовтня подружжя І. та О. Кустрьо, хата яких розташована на околиці села, хлібом і сіллю зустріли передові підрозділи 229 стрілецького полку 8 стрілецької дивізії 17 гвардійського корпусу.
Наступного дня частини Червоної Армії були вже в селі, але гітлерівці не хотіли втрачати важливих позицій на грушівських горах; вони розпочали шалені контратаки і частково витіснили наших воїнів з села. Бої набули надзвичайно запеклого характеру і продовжувались 48 годин. Щоб помститися жителям за допомогу партизанам і червоноармійцям, фашисти почали палити хати. Вони особливо лютували тому, що не вдалося зірвати міст на шосейній дорозі і він дістався радянським воїнам, що значно полегшило їх наступальні дії. Цей міст врятував один з синів Кустрьо — Михайло, який сам пізніше загинув, підірвавшись на міні.
Озвірілі фашисти, яким вдалося захопити двох червоноармійців, на очах у переляканих стариків, жінок і дівчат живцем четвертували їх, а потім кинули в палаючу хату. 21 жовтня радянські воїни повністю очистили село від гітлерівців і погнали їх на захід.
Тоді грушівці відшукали на згарищі обвуглені останки героїв і врочисто поховали їх.
З підпілля вийшла партійна організація. Масово-політичну роботу на селі очолили комуністи В. Половка, І. Микулянич, І. Фекете, О. Борка. Було створено Народний комітет на чолі з В. Половкою. Його ж селяни обрали делегатом Першого з’їзду Народних комітетів у Мукачевому.
В перші дні після визволення 65 юнаків і дівчат влилися добровольцями в ряди Червоної Армії. Чимало з них відзначилися в боях і повернулися в село з урядовими нагородами, а 15 чол. загинуло. На їх честь односельчани спорудили обеліск Слави, на якому викарбували імена загиблих.
Завдяки ініціативі комуністів у селі зразу ж розпочала працювати школа. Уряд Радянської України надав допомогу в забезпеченні дітей бідняків взуттям, шкільними приладдями, підручниками на рідній мові і частково продовольством. Це дало можливість вперше в історії села на ділі забезпечити загальне обов’язкове навчання всіх дітей. Турбота народної влади про освіту запалила вчителів і культармійців на ліквідацію неписьменності серед дорослого населення.
Спираючись на декрети Народної Ради, Народний комітет організував матеріальну допомогу вдовам і сиротам загиблих на війні, сім’ям добровольців і партизанів. Кожна з 65 таких сімей одержала по півгектара землі, продукти й посів-матеріал, промислові товари.
Куркулі чинили шалений опір революційним перетворенням, перешкоджали успішному проведенню посівної кампанії, саботували допомогу біднякам, що не мали тяглової сили, зривали хлібоздачу, займалися спекуляцією продуктами і сіллю, зривали відбудову мостів і залізниць.
Проте зусиллями трудящих села і передусім комуністів ворожий опір було подолано. На зборах районного активу в Тячеві 25 жовтня 1945 року грушівська партійна організація була названа в числі найактивніших у справі масово-політичної та організаційної роботи по виконанню поточних народно-господарських завдань і успішної хлібозаготівлі.
Класовий ворог не здавався. Під час перших виборів до Верховної Ради СРСР на початку 1946 року єговісти спровокували 60 грушівських селян на відмову від участі в голосуванні. Комуністам довелося вести тривалу роз’яснювальну роботу, щоб викрити підривну діяльність цієї ворожої антирадянської секти. Опір заходам сільської Ради чинив і місцевий піп.
Комуністи переконували селян, що знайти справжній вихід з голоду і злиднів вони зможуть тільки тоді, коли підуть по ленінському шляху, шляху колективного господарювання. В 1946 році парторганізація провела широку роботу по вивченню Статуту сільськогосподарської артілі і розгорнула агітацію за створення колгоспу.
Куркулі й підкуркульники старалися перешкодити здійсненню й цього заходу, вони доводили, що колгоспи в гірських умовах Закарпаття створювати недоцільно.
Комуністи дали гостру відсіч ворожим виступам. В жовтні 1947 року сільрада з допомогою земгромади приступила до створення колективної кузні, супряг, забезпечення батрацьких і бідняцьких господарств тягловою силою, міндобривами і кредитом.
В серпні 1948 року в селі була створена ініціативна група, а через місяць організувався колгосп «30 років ВЛКСМ». В артіль спочатку об’єдналося два десятки бідняцьких господарств, які мали близько 20 га орної землі.
Перший рік артільної праці дав позитивні наслідки. Колгоспники виростили врожай зернових та інших сільськогосподарських культур значно вищий, ніж одноосібники. Колишній бідняк В. Білин, сім’я якого завжди голодувала, одержав на трудодні тільки авансом 23 цнт кукурудзи і багато інших продуктів. Це була найкраща агітація на користь колгоспу.
Сільрада і партійна організація в грудні 1948 року поставили питання про завершення колективізації. До кінця року в колгосп об’єдналося 264 господарства. За колгоспом було закріплено 239 га землі, в т. ч. 49 га орної і 36 га саду.
Колгоспники працювали з небувалим піднесенням. Наступного року ланки Г. Серюги, М. Микулянича, В. Мацканича зібрали на пісних землях по 44 цнт зерна кукурудзи. Ланка комуніста М. Борки виростила по 20 цнт тютюну. Колгоспники одержали авансом по 6 кг кукурудзи, 1 кг пшениці і по 2 кг картоплі на трудодень, їздовий В. Філіп, колишній батрак, разом з сім’єю заробив 37 цнт кукурудзи. Колгосп в 1949 році достроково розрахувався з державою. Артіль мала 4 ферми і одною з перших у районі перевиконала річний план розвитку тваринництва.
Швидкому зростанню колективного господарства в значній мірі сприяли надані партією і урядом молодим колгоспам пільги по державних поставках, широкі кредити на будівництво, направлення в колгоспи спеціалістів і керівних кадрів. В 1951 році грушівські колгоспники з ініціативи комуністів побудували свою електростанцію і велику механізовану тваринницьку ферму, кілька інших господарських приміщень.
Колгосп мав уже 1908 га землі, з якої понад 1300 га знаходились під сільськогосподарськими угіддями, в т. ч. 181 га під орною землею, 182 га під сіножатями, 509 га під пасовищами.
Такий склад земельних угідь визначив садово-тваринницький напрям розвитку господарства, на який артіль стала після вересневого Пленуму ЦК КПРС 1953 року.
Партійна організація і правління колгоспу в 1954—1958 рр. основну увагу звернули на піднесення трудової дисципліни і підбір кадрів. На ферми і в садово-городні бригади було направлено основні сили сільських комуністів і комсомольців.
Старий комуніст І.С. Фекете, один з ініціаторів заснування колгоспу, очолив ланку кукурудзоводів і картоплярів і, не дивлячись на похилий вік, добився того, що його ланка стала однією з найкращих по врожайності в колгоспі. Заслужену повагу колгоспників здобули М. А. Борка, О. О. Ковач, В. Ю. Москаль, Ю. Ю. Москаль, Ю. М. Гунда. Загальні збори колгоспу присвоїли цим трудівникам звання почесного колгоспника.
Окрилені рішеннями XXII з’їзду КПРС, який прийняв нову Програму партії, грушівські колгоспники подвоїли трудові зусилля.
За короткий час більш як у 2 рази виросли прибутки колгоспу. Неподільні фонди на 1.01.1968 року становили понад 352,6 тис. крб. Тепер колгосп має 2 зерносховища, картоплесховище, ремонтну майстерню, два механічні млини, пилораму, парникове господарство, 3 скотні двори, 5 телятників та кілька інших приміщень.
Ряд додаткових заходів, здійснених після березневого Пленуму ЦК КПРС 1965 року і XXIII з’їзду КПРС, дозволили зробити значні кроки в піднесенні рентабельності тваринництва. Тільки від реалізації м’яса й молока в 1967 році колгосп одержав понад 80 тис. крб. прибутку.
Матеріальна зацікавленість дала можливість піднести трудову активність колгоспників і поліпшити організацію праці.
За останні два роки розкорчовано 66 га чагарників, де за рахунок підсіву багаторічних трав та поверхневого підживлення колгосп одержав культурне пасовище, на якому застосовано загінну систему відгодівлі худоби. Тепер на колгоспних фермах налічується понад 500 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 156 корів, близько 800 овець, 30 коней.
Над підвищенням продуктивності тваринництва успішно працюють телятник М. Варга, який домігся щоденного приросту живої ваги тварин по 950 г, чабан М. Фурман, який одержав по 105 ягнят від 100 вівцематок і забезпечив настриг вовни по 2,5 кг від кожної вівці, доярки М. В. Шелевер і М. Ю. Половка, що надоюють по 2100 кг молока від кожної корови.
П’ятирічним планом колгоспу передбачається дальше збільшення поголів’я великої рогатої худоби, будівництво нових тваринницьких ферм та інших виробничих приміщень, механізація усіх трудомістких процесів, що дасть можливість різко зменшити собівартість продукції і піднести продуктивність та оплату праці.
Колгосп одержує значні прибутки і від садівництва. В останні роки щорічно закладається 20—25 га нових садів. Тепер колгосп має 435 га саду, в т. ч. 117 га плодоносного.
Дальший розвиток садівництва буде проводитися в основному за рахунок переведення всіх садів у плодоносні, ліквідації зрідженості та підвищення врожайності.
Розвиток сільськогосподарського виробництва неможливий без широкого застосування механізації. Тепер в колгоспних гаражах є 9 тракторів в 15-сильному обчисленні, 6 вантажних автомашин, дизельна електростанція, 27 електромоторів, зернокомбайн, силосозбиральний комбайн, 5 картоплекопачів та багато іншої складної сільськогосподарської техніки.
Правління колгоспу, парторганізація і комсомольці уважно слідкують за роботою механізаторів, подають їм повсякденну допомогу. Завдяки цьому вони успішно справляються з поставленими завданнями. Один з кращих механізаторів колгоспу П. М. Катринець в 1965 році, відремонтувавши списаний трактор, виробив на ньому більше норми нового трактора. За хороші показники в роботі він одержав урядову нагороду — орден «Знак Пошани». Правління висунуло його на посаду бригадира комплексної бригади. В 1967 році ця бригада зібрала по 27,3 цнт пшениці на площі 35 га.
Із села Грушевого вийшло 5 агрономів, 2 інженери, 2 зоотехніки, 70 шоферів, 4 механіки, які працюють як в рідному селі, так і в Тересвянському відділенні «Сільгосптехніка», в ряді інших колгоспів, в ліспромгоспах і на солерудниках. В Грушевому є навіть вулиця механізаторів.
Застосування машин і механізмів у колгоспному виробництві вивільнило значну частину людей для заняття в інших галузях виробництва. В 1967 році з 1911 жителів лише 870 працювало в колгоспі, а решта були робітниками й службовцями.
Невпізнанно змінився за роки Радянської влади і вигляд села. Зникли похилі халупи-димлянки. З допомогою державного кредиту побудовано 700 нових добротних будинків. Перебудовані або перекриті дві третини з тих 311 будівель, які залишились з дорадянських часів.
Сучасні будинки грушівчан — просторі й світлі, оздоблені традиційним дерев’яним різьбленням й заскленими верандами. Всі вони криті черепицею, шифером або залізом, мають по 2—3 кімнати. В кожному з них — добротні художні меблі, радіоприймачі. Жителі села придбали 50 телевізорів, 2 легкові автомашини, близько 50 мотоциклів, понад 500 велосипедів.
Необхідні товари грушівці купують у сільмазі, двох продовольчих магазинах, магазинах ВРП Тересвянського лісокомбінату. Село прикрашає їдальня «Тиса», збудована до 50-річчя Радянської влади.
В Грушевому відкрито фельдшерсько-акушерський пункт з амбулаторією, пологовий будинок, дитячий садок, в якому виховується на державні кошти близько 50 дітей робітників і селян. Щорічно 12— 20 жителів села перебувають у будинках відпочинку і санаторіях.
Ще більші зміни сталися в галузі народної освіти. Гордістю грушівців є велика двоповерхова середня школа на 800 місць. Тепер вся грушівська молодь має освіту не меншу як в обсязі восьмирічної школи. Понад 300 юнаків і дівчат здобули загальну середню освіту, 20 — середню спеціальну, 13 — вищу, 21 чол. навчається в університетах та інститутах. Понад 70 випускників школи стали шоферами, 49 — трактористами, 9 — медичними працівниками, 12 — вчителями. Тільки в Грушевому зараз працює 50 чол. інтелігенції, майже в 10 разів більше, ніж у 1944 році. Особливою повагою жителів села користуються заслужений вчитель школи УРСР К. А. Москаль, вчителі Н. І. Віжко, М. П. Литвиненко та інші.
Своє дозвілля жителі Грушевого проводять у просторому новозбудованому клубі, де працюють гуртки художньої самодіяльності, колгоспний хор і оркестр народних інструментів. В селі відкрито три бібліотеки з книжковим фондом понад 15 тис. примірників, які обслуговують 2,5 тис. читачів. Стаціонарна кіноустановка тричі в тиждень дає можливість трудящим села дивитись вітчизняні й зарубіжні художні і науково-популярні фільми. Сільське відділення товариства «Знання» до 50-річчя Радянської влади, крім окремих циклів лекцій, організувало університет культури, який відвідують близько 200 постійних слухачів.
В пошані у жителів Грушевого спорт, яким захоплюється майже вся молодь села. Крім шкільного спортмайданчика, в селі обладнано футбольне поле і волейбольний, майданчик при клубі.
Старі комуністи, учасники революційної боротьби, запропонували колгоспникам запросити в село гостем німецьку письменницю Анну Зегерс, яка колись описала старе Грушеве. Пропозиція була схвалена. На зборах члени артілі прийняли лист, в якому писали: «Дорога Анна Зегерс! Ми, жителі відомого Вам села Грушевого Закарпатської області, від усієї душі дякуємо Вам за те, що Ви в свій час взяли участь в нашій боротьбі за свободу, написали чудове оповідання «Селяни з Грушевого». Зараз, дорога Анна Зегерс, ми не просто селяни, а колгоспники. Живемо ми заможно і щасливо. А ліс і пасовиська, про боротьбу за які Ви писали, Радянська влада передала на вічне користування колгоспу».
Лист дійшов до адресата і схвилював серце старого борця за народне щастя. Анна Зегерс написала грушівцям теплу відповідь, у якій поздоровляла трудящих села з річницею Великої Жовтневої соціалістичної революції. «Революційна боротьба робітників і селян, зокрема боротьба трудящих Закарпаття і Ваша боротьба за соціальне і національне визволення,— писала вона,— стали прекрасним джерелом і дали мені натхнення в літературній роботі. Коли здоров’я позволить, я ще відвідаю Ваше трудове село».
Ветерани праці і революційної боротьби говорять з цього приводу молоді: «Старе ніколи не вернеться, але й забувати про нього не слід».
Жителі Грушевого пишаються новим життям, оновленим селом, де дзвінко лунають пісні бадьорої колгоспної і робітничої молоді. Будуючи комунізм на политій кров’ю і потом батьків, дідів і прадідів землі, вони вже сьогодні перетворюють своє село в квітучий сад.
І. Л. ХОМЕНКО