Солотвина, Тячівський район, Закарпатська область
Солотвина (старі назви — Акнаслатина, Марамороська Солотвина, Слатинські Доли) — селище міського типу (з 1947 року), центр Солотвинської селищної Ради. Розташована на правому березі Тиси, між гірськими хребтами Склаваном і Магурою, за 25 км на схід від районного центру. Залізнична станція на лінії Солотвина — Чоп. Населення — 8,2 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковано населений пункт Думбрава.
На території сучасного селища у 1876 році виявлено бронзовий меч доби пізньої бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.). В урочищі Читатя розташоване городище ранньозалізного віку (IX—VI століття до н. е.), яке взято державою на охорону. В стародавніх соляних шахтах знайдено римські монети II—IV століття н. е. Вони свідчать про торговельні стосунки з римлянами.
Та про поселення на місці сучасної Солотвини в документах є згадка за XIV століття. До нас дійшла грамота угорського короля Владислава, за якою молдавський воєвода Драгуш у 1360 році одержав кілька сіл Мармарощини, серед яких і Солотвину.
Соляні шахти того часу були найціннішим скарбом краю і давали найбільші доходи угорському урядові. В соляних копальнях крім закріпачених селян працювали також засуджені на каторгу селяни-кріпаки з навколишніх сіл. Життя солекопів значною мірою залежало від розвитку способів добування солі. Найдавнішим і найпримітивнішим способом було копання ступінчатих ям глибиною до 20 метрів. Пізніше копали конусоподібні ями, або т. зв. чортові ями. Вони були глибиною до 140—150 метрів. Спускалися робітники у такі ями по зв’язаних драбинах, а сіль піднімали в сітках, сплетених з мотузків або в буйволячих шкірах. Цей примітивний спосіб добування солі існував протягом усього середньовіччя. Умови праці були важкими. Добування солі у XVI — першій половині XVIII століття здійснювалося теж примітивними засобами. Основними знаряддями праці солекопа були: молот, чекан, клин, кайло, лопата, тачка, ноші і мішок. Робочий день тривав понад 14 годин на добу. Була відсутня будь-яка охорона праці. Часто траплялися обвали, гинули десятки гірників.
За непослух шахтарів жорстоко карали. Та солекопи виступали на захист своїх прав і проти нещадного визискування навіть під загрозою смерті. Угорський королівський уряд у 1448 році змушений був видати указ про деякі обмеження сваволі управителів солекопалень.
Солекопи разом із селянами Мармарощини брали участь в повстанні у 1514 році. За рішенням т. зв. дикого сейму було вчинено жорстоку розправу над учасниками повстання. Солотвину, як і Хуст, Тячів, Вишкове було оголошено «бунтарським» і «заколотним» центром і накладено велику контрибуцію, яку її мешканці сплачували протягом двох років. Багатьох повстанців було закатовано каральними загонами, а інших — позбавлено права вільного переходу. Історики назвали акти цього сейму «драконівським і кривавим законодавством».
Та дикі розправи феодалів не могли припинити боротьби солекопів проти гнобителів. У 1551 році відбувся перший організований виступ шахтарів Солотвинських солекопалень. Гірники залишили копальні і поселилися табором біля Надь Бані (тепер територія Соціалістичної Республіки Румунії). Вони вимагали поліпшення умов життя, скасування смертної кари тощо. Після тривалих переговорів з наглядачами, солекопи домоглися задоволення ряду своїх вимог і повернулися до роботи.
Солекопи Солотвини були учасниками антифеодальної боротьби угорських і закарпатських селян наприкінці XVII і на початку XVIII століття. У загоні, що діяв на чолі з легендарним народним ватажком І. Пинтею і налічував 200 чоловік, билися кращі сини Солотвини.
У 1703 році повстанці загону Пинті приєдналися до куруців, які під керівництвом Ференца II Ракоці піднялися на визвольну війну проти австрійської монархії Габсбургів і місцевих феодалів. І в цій визвольній битві солотвинські солекопи брали найактивнішу участь. Коли у 1703 році куруци захопили Солотвину, Ракоці приділив значну увагу і соляним копальням. Протягом вересня 1703 року він двічі особисто давав доручення спеціально призначеному ним інспекторові рудника збільшити видобуток солі.
Після поразки національно-визвольної війни багатьох солотвинців було страчено каральними загонами австрійського імператора, на решту накладено великий штраф. Солекопальні було підпорядковано австрійському двору.
У другій половині XVIII століття адміністрація вживає заходів, щоб збільшити прибутки. Поряд з селянами-кріпаками на добуванні солі стали використовуватися вільнонаймані люди. Перша шахта нового підземного типу «Кристина» була відкрита у 1778 році, в 1781 році стала до ладу шахта «Адальберта», у 1804 році — «Иосиф», в 1809 році — «Терезія». В XIX столітті були здані в експлуатацію шахти «Михайло», «Габор», «Ференц», «Лайош». В 1870 році на Солотвинських державних копальнях працювало вже 440 чоловік.
З будівництвом нових шахт збільшувалося добування солі. Видобуток у 1860 році становив 160 тис. цнт чистої солі, а в 1900 році — 484 тис. центнерів.
Зростало і село Солотвина. У 1873 році тут налічувалося 306 хат і 1572 жителі, а в 1900 році — 453 будинки, у яких мешкало 2221 чоловік. Понад 30 проц. мешканців села видобували сіль, а решта — сплавляли ліс, займалися землеробством, ремеслом і торгівлею. Солотвинська сіль користувалася великим попитом. Угорський королівський уряд уклав договори з Сербією (1887 рік), Болгарією (1889 рік) та іншими країнами Центральної Європи про вивіз до них різних сортів солі. Поки не було залізниць, сіль сплавляли по Тисі на плотах від Солотвини до Торкана, Поросло, Токаю, Солноку, Сегидина, а звідти іншим транспортом везли далі. Плотарі зазнавали немало лиха на стрімкій Тисі. Вони з весни до пізньої осені ризикували своїм життям. Гарнізон одного транспорту складався з 100—120 чоловік і мав понад 25—30 плотів. Завербованим плотогонам видавали спеціальні посвідчення і значки. З того часу вони вважалися «королівськими» робітниками. За різні провини земельні наділи і майно плотогонів підлягали конфіскації і переходили у власність солерудника.
На солеруднику застосовувались різні форми експлуатації і прямого грабунку робітників. Перш за все адміністрація ставила вимогу здавати куски солі тільки певної форми, розміру і ваги. Так, у XVIII столітті куски здавалися довжиною не менше 13 цолів (1 цоль — 316 мм), шириною — 7, висотою — 9 і повинні були важити — від 75 до 90 фунтів. За куски інших форм і легші 50 фунтів, дирекція нічого не платила робітникам. На добутих кусках солі кожний робітник повинен був видовбати киркою своє прізвище та ініціали.
Адміністрація практикувала також постійно різні штрафи і відрахування з заробітної плати. Поширеною формою грабунку гірників були корчми, яких на території солекопалень було 7. Часто корчмарі навмисне споювали людей і заключали з п’яними людьми найжорстокіші юридичні угоди, внаслідок чого бідний солекоп, який віддався на кілька годин в забуття, раптом втрачав хату і його виганяли з оселі.
Власники солекопалень закабалювали робітників також іншими способами. Особливо старанним робітникам вони видавали навколо шахт ділянки 5—10 арів під забудову. Ті робітники, що брали такі ділянки, десятки років змушені були виплачувати за них гроші.
Умови праці солекопів й надалі залишилися винятково важкими і небезпечними. Робочий день тривав 10—14, а подекуди навіть 18 годин. На шахтах не дбали про охорону праці, не була налагоджена медична допомога. Про гірку долю робітників соляних шахт писав угорський письменник Бела Іллеш: «Голі до пояса шахтарі, ставши на одне коліно, розбивали кайлом і ломиком соляну породу. З їхніх голих спин стікав піт. Виснажені, не маючи сили поворухнути жодним мускулом, вони лягали тут же, на місці роботи. І якщо хто-небудь лежав надто довго, наглядач бризкав йому в обличчя водою».
Мізерною була заробітна плата. Кваліфікований робітник, який закінчив спеціальну гірничу школу, заробляв у день в шахті 60 крейцерів, а за перевезення одного центнера солі на віддаль до 10—12 км — 12 крейцерів. На соляних шахтах Солотвини широко застосовувалася жіноча та дитяча праця, яка оплачувалася на 30—50 проц. нижче, ніж праця чоловіків. Тут понад третину працюючих становили діти, які виконували тяжку роботу нарівні з дорослими. В 1912 році із 600 робітників на солеруднику працювало 225 дітей. Застосування жіночої та дитячої праці особливо посилилось у роки першої світової війни, коли більшість солекопів була мобілізована в австро-угорську армію.
Житлова проблема була також одним із болючих питань солотвинських солекопів. Житла робітників не відповідали найелементарнішим санітарним вимогам. Солекопи тіснилися переважно в підвалах і на горищах, у хлівах або напіврозвалених тісних і брудних хижах. Четверту частину заробітку вони віддавали за квартиру. Власники соляних шахт надавали житло тільки привілейованим службовцям. Це були переважно пришельці, колоністи. При обстеженні будинків шахтарів в кінці
XIX століття виявлено, що у хаті площею 4×4 і кухні 3×3 мешкали 6—8 душ сім’ї і 2—3 робітники-квартиранти. У святкові дні, коли всі мешканці були вдома, у такому житлі не було де сісти, а не те, щоб лягти відпочити. Не кожний робітник мав і постільні речі.
Надзвичайно низьким був життєвий рівень солекопів Солотвини. Характеризуючи становище солекопів Солотвини у минулому, газета «Известия» писала: «Здавна робочі руки на Закарпатті були найдешевшими в Європі. Колонізаторам з їх хижацькою експлуатацією соляних надр Карпат не було потреби замінити ручне кайло складними механізмами, і Солотвина — найкрупніші копальні Європи — випробувала на собі всі злигодні колоніального режиму, технічного застою. Ці злигодні гостро відчули гірники, для яких привид безробіття був занадто частим гостем. їх безправ’я і бідність були ні з чим незрівняні на континенті».
Ярмо чужоземного поневолення негативно впливало і на розвиток культури в селі. Угорська буржуазна статистика свідчить, що у 1900 році із 2220 жителів Солотвини тільки 1489 вміло читати та розписатися, решта була неписьменною.
Важке матеріальне становище трудящих, жорстокий соціальний і національний гніт призводили до зростання класової свідомості солекопів, посилення боротьби проти експлуататорів. Відомо, що перша робітнича організація солекопів виникла в 1868 році. Згодом виступи трудящих у Солотвині очолювала місцева соціал-демократична організація, яка виникла у 1890 році. Під її керівництвом у 1911 році був проведений перший масовий страйк робітників Солотвини.
Перша світова війна принесла солотвинцям горе і страждання: часті реквізиції, мобілізацію в армію і відправку на фронт, каторжні умови праці під наглядом воєнного дозору. Робітники, яких підозрювали у зв’язках з соціалістичною організацією, були інтерновані і кинуті у т. зв. трудові табори. У копальнях значно зменшився видобуток солі, бо багато чоловіків були мобілізовані у цісарську армію.
У роки війни в Солотвині знаходився табір російських військовополонених, яких примусили добувати сіль. У короткі хвилини перепочинку — вечірній час — російські солдати розповідали про далеку Росію, про підневільну працю простого люду й про ірода-царя, його прихвоснів — поміщиків та капіталістів. Вони закликали до об’єднання, щоб спільно ударити і повалити владу царів, капіталістів, поміщиків. Як згадують старі комуністи А. І. Гецке і О. Й. Штрибеля, саме тоді під впливом військовополонених більшовиків з соціал-демократичної організації відокремилася її ліва частина, яка стала майбутньою комуністичною партійною організацією.
Звістка про перемогу Великого Жовтня долинула й до шахтарського села на Закарпатті. З уст Федора Попа і Йосипа Потокі — учасників пролетарської революції у Росії, солотвинські солекопи довідалися, як російські робітники і селяни під керівництвом більшовицької партії та її вождя В. І. Леніна стали повноправними господарями своєї країни. У ході революційних подій в Угорщині в жовтні 1918 року в Солотвині була утворена робітнича Рада. Але її діяльність була короткою, бо на початку січня село окупували війська боярської Румунії.
В умовах жорстокої воєнної диктатури, встановленої загарбниками, робітники Солотвини брали активну участь у героїчній боротьбі трудящих Угорщини і Закарпаття під час пролетарської революції 1919 року. Понад 80 солекопів Солотвини були учасниками загону Русинської Червоної гвардії, який відбивав наступ румунських військ в напрямку по лінії залізниці Великий Бичків —Рахів—Ясиня. Відрізані загони Мармарощини, до яких входили і солотвинські робітники, відступаючи під натиском переважаючих сил ворога і героїчно відбиваючись, йшли
на з’єднання з іншими частинами Русинської Червоної гвардії. Понад 200 бійців, озброєних частково гвинтівками, пістолетами або тільки шаблями, рушили у важкий похід через гори. Після дводенного переходу з’єдналися з хустською групою революційних військ. Активними бійцями цього переходу були солотвинські солекопи В. Візовер, В. Герег, Л. Міня, І. Мокан та інші.
В червні 1920 року на зміну румунським окупантам в Солотвину прийшли чеські імперіалісти. Нові правителі запровадили військово-терористичну диктатуру. Та солекопи не припиняли боротьби за соціальне і національне визволення. Свою солідарність з пролетаріатом Чехословаччини, який піднявся на боротьбу проти капіталістичної експлуатації, солотвинські робітники показали в ході загального політичного страйку, який розпочався 16 грудня 1920 року. У ньому взяло участь 800 робітників.
Буржуазний уряд Чехословаччини перетворив Солотвинські солекопальні в державне майно. Але від цього становище робітників не поліпшилося.
Адміністрація солерудника, що складалась в основному з іноземців, на свій розсуд вирішувала долю сотень людей. Особливо нестерпним було становище «не-конвенційних» (тимчасових) робітників, які в будь-яку хвилину могли бути викинуті на вулицю. В 1921 році працювало 348 робітників за угодою, а 457 — без угоди. Добитися того, щоб робітника перевели із сезонного на постійного, було дуже важко. Як згадує старий шахтар О. П. Поп, який трудився на шахті 43 роки, це вдавалося лише тим, хто начальству робив після роботи на його землі.
Чеські «демократичні» власті почали наступ і на політичні свободи трудящих Солотвинй. 21 березня 1921 року поліцаї розгромили секретаріат місцевої молодіжної організації, конфіскували літературу, газети, обладнання.
Але робітники і селяни Солотвини не складали зброї, вони ще більше згуртовувалися у боротьбі з колонізаторською політикою чеської буржуазії. Начальник окружного цивільного управління у листі від 4 березня 1921 року з острахом повідомляв цивільне управління Підкарпатської Русі про посилення «безпорядків» у Солотвині, про те, що робітники солекопальні «політично організовані в комуністичну партію».
В боротьбі за соціальне і національне визволення трудящих села значну роль відіграла Солотвинська організація КПЧ, створена у 1921 році. Її секретарями були Ю. Фегер, Б. Кашеляк, Й. Демко. В серпні 1921 року у Солотвині під керівництвом партійної організації утворено Комуністичну Спілку молоді, що діяла під назвою «Черкес». Вона нараховувала 70 членів і 300 співчуваючих юнаків, та дівчат. Керівником молоді Солотвини був робітник солерудника, молодий комуніст Й. Русняк.
Комуністи села керували боротьбою трудящих за поліпшення життєвих умов, за політичні права. Справжньою школою політичного виховання робітників були страйки. Керований солотвинською організацією КПЧ страйк шахтарів, який почався 24 травня 1921 року, відзначився стійкістю і класовою організованістю. Причиною виступу було злиденне становище солекопів, а приводом послужило призначення старшим майстром ненависного робітникам поліцейського агента — чеха Ф. Бекеша. Для керівництва страйком ЦК КПЧ направив до Солотвини свого представника сенатора-комуніста Свєтлика, а від Закарпатського крайкому КПЧ Й. Гаті. Лише в кінці травня, коли до Солотвини були додатково направлені рота солдатів і десятки жандармів, властям удалося придушити виступ робітників.
У серпні 1921 року у Солотвині знову прокотилася хвиля страйків. Виступом солекопів 10 серпня керували І. Мондок і Б. Кашеляк. Відбулися загальні збори робітників села і демонстрація. Посилені загони поліції і жандармерії стріляли в демонстрантів. І. Мондок, Б. Кашеляк були заарештовані. 12 серпня проведено страйк на знак протесту проти арешту комуністів і поставлено вимогу про негайне їх звільнення.
В суворій боротьбі гартувалася і молодь Солотвини, яка все частіше виступала за соціальне і національне визволення робітників та селян. У вересні 1921 року в Солотвині відбулася демонстрація молоді, на яку зібралося понад триста юнаків і дівчат. В рядах демонстрантів лунали заклики: «Геть війну!», «Хай живе Міжнародний юнацький день!», «Хай живе наш вождь Ленін!», «Хай живе Радянська Росія!» «Ми вимагаємо волі і кращого життя!».
Жандарми та поліція прикладами і багнетами, гумовими палицями і пострілами зустріли демонстрантів. На мить змішалися ряди молоді.
— Товариші, за мною! Вперед товариші! — сміливо пролунав дзвінкий голос.
Це двадцятирічний робітник солекопалень, комсомолець Йосип Русняк, піднявши червоний прапор, кликав за собою демонстрантів. Та сили були нерівні. Поліція відібрала в них прапор, а керівників демонстрації — Й. Русняка, М. Месароша, А. Крука та інших (всього 9 чоловік) було заарештовано і кинуто їх у хустську в’язницю.
4 листопада 1921 року на соляних копальнях спалахнув новий страйк, який перетворився у політичну демонстрацію. Робітники йшли вулицями Солотвини з червоними прапорами і гаслами: «Геть буржуазію!», «Хліба і роботи!». Організовані комуністами Солотвини масові виступи робітників, селян, молоді свідчили про те, що солекопи були бойовим загоном трудящих Закарпаття в боротьбі за соціальне і національне визволення. Особливо велику роботу проводила комуністична організація по інтернаціональному згуртуванню робітників різних національностей, протиставляючи політиці натравлювання і ворожнечі ідею дружби і співпраці у боротьбі за краще майбутнє. Враховуючи багатонаціональний склад населення Солотвини, комуністи проводили пропаганду і політичну агітацію рідною мовою робітників, підтримували тісні зв’язки з іншими партійними організаціями. Всебічну допомогу солотвинським комуністам подавав крайком КПЧ. Перед солекопами часто виступали І. Мондок, Й. Гаті, Б. Іллеш, О. Борканюк, П. Терек.
1 травня 1922 року Солотвина стала ареною одної з найбільших на Закарпатті демонстрації, на яку вийшли робітники із Грушевого, Діброви, Білої Церкви, Дубового, Тернового та інших сіл. Демонстранти несли червоні прапори, гасла, співали революційні пісні. На мітингу, де зібралося понад 7 тис. чоловік, виступили угорською мовою — Б. Кашеляк, румунською — І. Рожа та представники інших національностей. На честь цього міжнародного свята у селі відбулися масові гуляння, виступи гуртків художньої самодіяльності.
В наступні роки класова боротьба трудящих Солотвини стала ще більш організованою і бойовою. Підтвердженням цього є скупа хроніка подій. 5 серпня 1922 року солекопи оголосили 5-годинний страйк, вимагаючи поновлення на роботі робітника Миколи Чонки. Коли адміністрація відмовилася це зробити, 12 серпня було оголошено загальний страйк, який тривав до 22 серпня. У вересні того ж року комуністична організація очолила страйк солекопів за підвищення заробітної плати і відновлення на роботі звільнених солекопів-комуністів. Він закінчився кривавою сутичкою з жандармерією.
Робітники Солотвини у ті роки не обмежувалися боротьбою за свої безпосередні життєві інтереси. Вони вносили значний вклад у загальну боротьбу міжнародного пролетаріату проти імперіалістичної політики буржуазії. 3-го березня 1924 року в демонстрації протесту проти підготовки імперіалістичної агресії на Країну Рад взяло участь понад 2 тис. чоловік.
Учасники демонстрації вийшли на вулиці з гаслами: «Війна — війні!», «Геть імперіалістичну війну!», «Хай живе III Комуністичний Інтернаціонал!». Про бойовитість солотвинських демонстрантів неодноразово писали «стражі порядку». На першотравневу демонстрацію у 1924 році солекопи вийшли з лозунгами: «Верхом капіталістичної консолідації є стрільба в робітників!», «Геть владу капіталістів, хай живе влада робітників і селян!», «Хай живе диктатура пролетаріату!».
Солотвина у роки революційно-визвольної боротьби на Закарпатті у 1920—1930 рр. стає одним з центрів розгортання роботи комуністичної партії серед трудящих Мармарощини. Так, 14 лютого 1926 року Закарпатський крайком КПЧ провів у Солотвині конференцію довірених осіб від комуністичних організацій Тячева, Тересви, Великого Бичкова, Рахова та інших. 26 жовтня того ж року в селі відбулася окружна конференція комуністів, а також спільні збори 30 учасників конференції і місцевої комуністичної організації, на яких брало участь 80 чоловік.
Комуністам Солотвини доводилося вести боротьбу не тільки проти буржуазних властей, що насаджували на Закарпатті колоніальний режим, а й проти угодовських партій, які сприяли розслабленню робітничої єдності, переслідуванню комуністичної організації. Та робітники і селяни продовжували боротьбу під комуністичним прапором.
Сила комуністів, їх вплив на трудящі маси дедалі зростав. Про це свідчить той факт, що вже у 1927 році Солотвинська окружна комуністична організація налічувала 31 комуністичний осередок, які об’єднували 469 членів, у т. ч. З осередки були на солеруднику, які нараховували 40 комуністів. Жандарми з жахом доносили, що у Солотвині 50 проц. населення було «комуністичного напрямку». У 1929 році на виборах до заводського комітету Солотвинського рудника з 533 поданих голосів за комуністичний список (Червоні профспілки) голосувало 261 виборець.
Буржуазія у боротьбі проти впливу комуністів на трудящих використовувала своїх найманих слуг — різні буржуазні організації. Щоб зірвати першотравневу демонстрацію 1930 року, місцеві власті організували свою т. зв. демонстрацію. «Карпатська правда» про це так повідомляла: «У поході йшов директор і урядовці солекопальні, жандарми, переодягнені у цивільний одяг, взагалі урядовці і робітничі поганячі — разом було їх всіх 60». Тим часом, робітники зібралися в іншому місці на масові збори, на яких виступив представник крайкому КПЧ І. І. Туряниця. У День міжнародної солідарності трудящих — 1 Травня 1933 року комуністи організували масову демонстрацію і мітинг трудящих села. З промовою виступив П. Терек. Учасники прийняли резолюцію, в якій різко засудили політику міжнародної і чеської буржуазії в підготовці війни, висловили гнівний протест проти звільнення з роботи секретаря парторганізації Ю. Фегера. Наприкінці мітингу солекопи заспівали «Інтернаціонал».
Широкого розмаху в Солотвині набрав рух безробітних. Комуністи вели боротьбу за державну допомогу всім безробітним, організовували і створювали акційні комітети, домагалися, щоб переробляти сіль на місці, а не вивозити її для помелу і розфасовки в Чехословаччину. У січні 1932 року, виступаючи в чехословацькому парламенті, депутат-комуніст П. Терек зачитав листа рахівського окружного нотаря про безробіття у Солотвині: «Майже всі безробітні належали до старих жителів села, яких завжди приймали на роботу в державні соляні шахти. Лише внаслідок нових політичних відносин і після воєнних труднощів, вони приречені на безробіття, яке триває іноді цілі місяці, на життя, повне всіляких страждань і невпевненості. Вони не хочуть ніяких подачок або милостинь, хочуть мати лише будь-яку роботу, яка б їм забезпечила хоча б найскромніше існування…». Це змушений був визнати навіть представник місцевої влади, слуга буржуазії.
Під час парламентських виборів у 1935 році комуністи Солотвини теж мали найбільший успіх. Вони отримали 429 голосів.
Найбільш яскравим показником діяльності солотвинських комуністів є організовані ними страйки, які носили масовий характер. Так, у 1935 році, під час загального виступу робітників Солотвини на знак протесту проти скасування державного страхування, на роботу не вийшло 609 чоловік з 700. У селі щороку проводилися Першотравневі демонстрації, у яких завжди брало участь понад 1000— 1200 чоловік. Традиційними були вечори, присвячені річницям Великого Жовтня, ленінським дням тощо. Характерною особливістю першотравневих виступів було те, що велика кількість трудящих, які належали до різних організацій всупереч волі своїх керівників йшли під комуністичними прапорами.
В роки панування чеської буржуазії надто мало приділялось уваги і народній освіті. Хоч в селі було три початкові школи — з угорською, румунською та українською мовами викладання, місцева влада не дбала про них. Ці т. зв. навчальні заклади тулилися в різних непридатних приміщеннях. Зате дві чеські школи мали нові просторі приміщення, хоч відвідувало їх мало учнів.
Коли Солотвина опинилася під чоботом угорських окупантів (березень 1939 року), у селі почався нечуваний терор.
Більшість комуністів була арештована і кинута у концтабори. 662 робітники-солекопи Солотвини повинні були щоденно відмічатися у поліції. Десятки солотвинців були мобілізовані в угорську фашистську армію і кинуті на братовбивчу війну проти СРСР. 17 з них не повернулися додому. У роки фашистської окупації до Солотвини приїхало 139 прислужників окупантів на постійне місце проживання. Вони зайняли керівні пости в усіх адміністративних установах. Угорський фашистський полковник Ботка, наділений диктаторськими повноваженнями, заборонив у Солотвині розмовляти українською, румунською та іншими мовами, а тільки угорською та німецькою.
Проте і в умовах жорстоких випробувань солотвинці не корилися чужинцям. Комуністи з глибокого підпілля продовжували керувати боротьбою солекопів. У 1943 році відновлює свою роботу підпільний комітет комуністичної організації, до якого ввійшли Ю. Фегер, І. Берчо, Ю. Ковач, О. Данилич, І. Мокан та М. Тракслер. Роботу підпільників очолював незмінний керівник солотвинських комуністів Ю. Фегер. На околиці села в хаті комуніста Г. Генера підпільники слухали радіопередачі з Радянського Союзу і поширювали їх серед робітників. В будинку лікаря С. Подлічки — чеха за національністю, члена КПЧ з 1931 року, було встановлено ротатор для розмноження листівок, які розповсюджувалися не лише серед солекопів, але й серед солдатів місцевого гарнізону. В 1943—1944 рр. були поширені листівки з закликами: «Не треба війни!», «Угорці, не воюйте проти Радянського Союзу!», «Не йдіть на Східний фронт!».
18 жовтня 1944 року над Солотвиною замайорів стяг свободи. Бійці 8-ї Ямпольської стрілецької дивізії 4-го Українського фронту принесли волю, визволення. Понад 60 молодих шахтарів Солотвини добровільно вступили до лав Червоної Армії і Чехословацького корпусу. Майже всі вони удостоєні урядових нагород за бойові заслуги.
У селі було обрано Народний комітет (голова Ю. Губан), а також робітничий комітет солекопів. Громадський порядок в Солотвині оберігала народна дружина, до якої входило 70 робітників. Народний комітет ліквідував профашистські організації, відроджував культурне життя, націоналізував великі маєтки і розподілив землю селянам.
26 листопада 1944 року декретом Народної Ради Закарпатської України соляні копальні Солотвини були націоналізовані. Народна влада дала можливість дрібним ремісникам і кустарям села об’єднати свої зусилля на розширення виробництва.
Коли на Закарпатті посилився всенародний рух за возз’єднання з Радянською Україною, у Солотвині відбулися мітинги і збори, на яких трудящі висловлювалися за те, щоб жити у єдиній сім’ї радянських народів. На Першому з’їзді Народних комітетів були присутні й представники Солотвини — комуністи А. А. Данилич, Ю. О. Ковач. Під Маніфестом дружно підписалися солотвииські робітники всіх національностей. На той час в селищі проживали 4518 чол., в тому числі 2770 румунів, 1266 угорців, 355 українців, 56 росіян, 70 чехів, 2 євреї.
З перших днів визволення краю трудящі почали одержувати всебічну братню допомогу від народів Радянського Союзу. На роботу прибули досвідчені кадри гірників, вчителів, лікарів, партійно-господарських працівників. Вони подали солотвинцям значну допомогу у відбудові народного господарства, якому було завдано великої шкоди. Збитки, заподіяні фашистськими окупантами на території Солотвини, становили 158 370 пенгів.
Завдяки всебічній допомозі всього радянського народу, трудівники Солотвини розгорнули широке господарське і культурне будівництво. Напередодні 27-х роковин Великого Жовтня шахтарі дали на-гора перші тонни солі. На зміну ручному добуванню прийшла механізація, шахти почали оснащуватися гірничою технікою — новими врубовими машинами, підземними електровозами.
Введення механізації, прогресивних методів добування солі, зустрічало спочатку боязке і навіть вороже ставлення з боку солекопів. «Для того, щоб зрозуміти причину побоювань шахтарів,— писав забійник Юрій Попович,— потрібно оглянутися трохи назад і пригадати 1927 рік. Тоді в шахти спустили врубові машини, а через тиждень після цього третину шахтарів було викинуто за ворота рудника».
У 1948 році було споруджено новий солемлин, а в 1952 році обладнано фасувальний цех дозувальними напівавтоматами. Побудовано також новий брикетний цех потужністю 50 тис. тонн на рік, реконструйовано розфасувальний і помельно-навантажувальний цехи, відкрито третій горизонт шахти № 8.
Першу післявоєнну п’ятирічку солекопи виконали успішно. У соціалістичному змаганні за дострокове її виконання брало участь 123 бригади, в яких працювало 906 чол. 410 гірників виконали завдання на 150 проц., 217 — на 150—200 проц., 33 — на 200—230 проц. Заспівувачами змагання були комуністи Й. Потокі, О. Ковач, комсомольці С. Кіш, С. Візавер та інші.
З кожним роком солотвинці нарощували трудові зусилля. Підтвердженням цього є успішне здійснення виробничих планів 1959—1965 рр. В результаті повсякденної організаторської і політичної роботи парторганізації солерудника колектив успішно виконав семирічку. План виробництва валової продукції виконано на 105,3 проц. і видобуто 2 млн. 296 тис. тонн солі. За ці роки солерудник одержав 1 млн. 265 тис. крб. прибутків.
На підприємстві напередодні XXI з’їзду КПРС широко розгорнулося соціалістичне змагання за високе звання колективів та ударників комуністичної праці, в якому брало участь 978 шахтарів. У 1965 році цього почесного звання були удостоєні 284 гірники.
Солотвинські солекопальні нині — це високомеханізовані шахти, в яких курсують електропоїзди, працюють гірничі комбайни, врубові машини. Енергоозброєність шахт тільки за роки семирічки виросла більш, як у три рази. Все виглядає на шахтах велетенським і колосальним. Штольні соляних шахт нагадують казкові підземні палаци, всіяні різноколірними самоцвітами. Це виблискують в сяйві електричного світла соляні кристали. Видобування провадиться без кріплення,— пласт, наче плита, утримує на собі вантаж породи. Між проходками залишаються тільки широкі опори або, як їх називають,— цилики з солі. Після кожного вибуху лишаються гори солі. Тоді в дію вступають навантажувальні машини, скрепери, електровози із сніжнобілими брилами поспішають до підйомної кліті.
На поверхні вона потрапляє в помельний, фасувальний або ж брикетний цехи, а далі — на склад готової продукції. Звідти її відправляють споживачам України, Білорусії, Прибалтики, Угорщини, Чехословаччини.
Досягнення солотвинських шахтарів високо оцінив Радянський уряд, нагородивши багатьох гірників орденами та медалями. За успішне виконання семирічного плану бригадирові комплексної бригади Ю. В. Лопатюку надано звання Героя Соціалістичної Праці. Його бригада виконала семирічний план у травні 1965 року і видобула 1 млн. 90 тис. тонн солі при плані 800 тис. тонн. Продуктивність праці за ці роки зросла на 82 проц. Раціоналізаторські пропозиції заслуженого шахтаря Ю. В. Лопатюка дали підприємству економію в сумі 15,8 тис. крб. За 1966—1967 рр. кожен з десяти членів бригади видобув по 4,5 тис. кубометрів солі. Кращими гірниками бригади є Я. Кереші, Й. Мейсарош, Ю. Киндрич, В. Мацола та інші.
Орденом Леніна було нагороджено майстра А. Е. Фегера, зміна якого виконала семирічку за 6 років. Урядових нагород удостоєні передовики виробництва бурильник Ю. Ю. Данч, бригадир В. М. Влад, фасувальник О. І. Енглі, перемелювач І. Ю. Змерега та інші.
Солотвинський солерудник з кожним роком розширюється, збільшуються його виробничі потужності за рахунок зростання капіталовкладень, рівня механізації. Якщо в 1965 році капіталовкладення становили 1 млн. 360 тис. крб., то у 1967 році вони складали 2 млн. 753 тис. крб., або збільшилися за 20 років в 26 разів. Рівень механізації робіт в 1965 році у порівнянні з 1946 роком зріс на 70 проц., що сприяло високим темпам розвитку виробництва.
В 1962 році розпочато, а в 1967 році закінчено будівництво нової шахти № 9 з проектною потужністю 500 тис. тонн солі на рік. Шахта оснащена найновішою технікою, всі процеси виробництва комплексно механізовані.
Успішно виконавши семирічку, солекопи ударно трудяться і в роки нової п’ятирічки. В 1967 році видобуто 360 900 тонн солі. За трудові успіхи в передювілейному змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня колектив солерудника нагороджено пам’ятним Червоним прапором обкому КП України, облвиконкому та обласної ради профспілок, а на честь піввікового ювілею встановлення Радянської влади на Україні — пам’ятним Червоним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів Української РСР та Української республіканської Ради профспілок.
У селищі працюють також інші підприємства: ливарний цех Тячівського молокозаводу, комбінат побутового обслуговування, хлібокомбінат, рембуддільниця, фабрика дитячих іграшок.
Великі зміни сталися і в сільському господарстві. Селяни Солотвини в жовтні 1948 року об’єдналися у колгосп ім. 30-річчя ВЛКСМ. До артілі вступили 70 бідняків, які усуспільнили 420 га земельних угідь. Новостворене колективне господарство намагалися підірвати куркулі, не вистачало спеціалістів сільського господарства, техніки. Але солотвинські хлібороби завдяки зміцненню матеріально-
технічної бази колгоспу неухильно підвищували виробництво сільськогосподарських продуктів. Провідною галуззю у колгоспі було тваринництво. З кожним роком все більше зростало поголів’я худоби, виробництво тваринницької продукції. Господарство ім. 30-річчя ВЛКСМ у 1950 році було об’єднане з артіллю с. Білої Церкви, а в травні 1964 року його укрупнено з колгоспом «Дружба народів» с. Діброви.
Дедалі змінювався зовнішній вигляд Солотвини, яка розширяється з кожним роком, виходить на нові простори, набирає вигляду соціалістичного містечка. Систематичний ріст бюджетних асигнувань дає можливість все краще упорядковувати селище.
Обабіч вулиць, на майданах, у парках посаджено тисячі декоративних і фруктових дерев. На центральному майдані встановлено пам’ятник основоположникові першої у світі соціалістичної держави В. І. Леніну. У Малій Солотвині, біля лісу, обладнано ставок і скверик. Тут у вихідні дні відпочивають трудящі. На підприємствах і в центрі селища встановлені Дошки пошани з портретами передовиків виробництва. Усі будинки і вулиці електрифіковані та радіофіковані. У 1964— 1965 рр. заасфальтовано вулиці загальною площею 25 тис. кв. метрів. На вулицях Київській і Шахтарській прокладено нові тротуари з бетонних плит, капітально відремонтовано вулицю Харківську. У Солотвині є водопровід і каналізація. їх сітка розширюється. В 1966 році став до ладу новий комбінат побутового обслуговування.
Широкими темпами розгортається будівництво. У 1966 році житлова площа комунальних квартир становила 10 646 кв. метрів. Робітники, колгоспники, службовці селища за роки Радянської влади спорудили 673 нові добротні будинки міського типу. Напередодні 50-річчя Великого Жовтня стали до ладу два 60-квартирні будинки, школа на 940 місць та побутовий комбінат на солеруднику.
Значно розширилася мережа торговельних підприємств, у яких рік у рік зростає товарообіг. Якщо у 1946 році він становив 609 тис. крб., то у 1966 році — до 3,7 млн. крб. Збільшилося число торговельних підприємств з 13 — у 1946 році до 58 — у 1965 році.
Рік у рік поліпшується медичне обслуговування трудящих. До возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною у Солотвині працювала лише лікарня на 25 ліжок. Хворих за високу плату обслуговували 4 лікарі. Тепер лікарня розширилася на 75 ліжок і має хірургічне, терапевтичне, акушерсько-гінекологічне, дитяче відділення. Крім того, працюють добре обладнана поліклініка, зубопротезний відділ, медпункти на солеруднику і залізничній станції. У 1955 році відкрито туберкульозну лікарню на 100 ліжок, аптеку. Щорічно в санаторіях, будинках відпочинку зміцнюють своє здоров’я понад 100 робітників селища. Лише з солерудника у здравницях країни в 1963 році відпочивало 65, а в 1965 році — 103 робітники.
Трудящі Солотвини з глибокою пошаною ставляться до лікарів А. М. Бєлінської, Н. Ф. Тайнерової, які першими у 1945 році почали подавати в селі медичну допомогу, повсякденно дбали про здоров’я всіх трудівників. І тепер вони трудяться в багаточисленному колективі, який налічує в селищі 150 чоловік, у т. ч. 30 лікарів.
До визволення у Солотвині були горожанська і 2 початкові школи, в яких працювало 12 вчителів. В січні 1946 року у селищі було відкрито дві восьмирічні, середню школи та вечірню школу робітничої молоді. Поступово кількість шкіл та учнів збільшувалися. В 1966 році у Солотвині працювали три денні та дві вечірні середні школи з українською, російською, молдавською та угорською мовами навчання та школа-інтернат. У них працювало понад 130 учителів і навчалося 4 тис. учнів та робітників без відриву від виробництва. Майже кожний третій солотвинець тепер навчається. Понад 20 років трудяться на ниві освіти вчителі Н. С. Керичко, Ф. А. Гурко, М. Е. Медвідь та інші. Ветераном педагогів є Є. С. Немеш, кавалер ордена «Знак Пошани».
За роки Радянської влади в школах селища середню освіту здобули понад 2200 юнаків і дівчат. Багато робітників і колгоспників стали керівниками промислового та сільськогосподарського виробництва, інженерами. Начальником механічного цеху соле-рудника працює колишній слюсар Л. Імлавер, начальником виробничо-технічного відділу БМУ-5 інженер П. Молдован, колишній електромонтер С. Берчо трудиться головним механіком «Спецшахтобуд». В селищі працює понад 50 інженерів — випускників вищих учбових закладів.
Розквітла культура робітничого селища. Масова бібліотека щорічно обслуговує 3 тис. читачів. Вона налічує в своїх фондах понад 15 тис. томів. Про потяг трудящих селища до знань свідчить і те, що тільки у 1965 році тут продано книг на суму понад 16 тис. крб. В місті створено широку сітку культосвітніх закладів: два кінотеатри, клуб солерудника, Будинок культури, колгоспний клуб. Радянська влада відкрила всі можливості для розвитку народних талантів. У селищі працює 5 самодіяльних художніх колективів, які здобули справжнє визнання, завоювали великий успіх не тільки солотвинців, а й за межами селища. Цікавою є історія хору шахтарів. Цей самодіяльний колектив був заснований у 1928 році. В роки чужоземного поневолення хор вивчав і виконував пісні, які піднімали трудящих на боротьбу за соціальне та національне визволення. Учасники хору брали участь у всіх першотравневих демонстраціях, очолювали походи шахтарів і завжди співали революційні пісні.
Великою популярністю користується румунський хор, яким керує ентузіаст цієї справи О. Молдован. Цей колектив добре відомий не лише в Солотвині. Хор є учасником районних та обласних оглядів художньої самодіяльності. У його репертуарах російські, українські, угорські, румунські пісні, які люблять трудящі Закарпаття.
Солотвина славиться також майстрами народної творчості. Роботи килимарниці Марії Влад чарують витонченим народним орнаментом, віртуозною технікою виконання.
«Не на кожній карті значиться закарпатське селище Солотвина, — писала газета «Известия».— І все ж його можна назвати інтернаціональним: тут трудяться українці, росіяни, румуни, угорці, чехи, німці, євреї, молдавани». Всі вони живуть дружно. Вже стало традицією влаштовувати у Солотвині вечори інтернаціональної дружби. У дні підготовки до 300-річчя возз’єднання України з Росією зародилася дружба солекопів із своїми колегами з Російської федерації та гірниками інших братніх республік. Як символ братерської дружби українського, російського та всіх народів нашої країни, у центрі селища споруджено пам’ятник Богдану Хмельницькому. З нагоди 20-річчя визволення і возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною у Солотвині встановлено обеліск. Пам’ятний знак-обеліск трудящі селища встановили також на честь 50-річчя Радянської влади на Україні.
Далеко за межами Закарпаття відомий інтернаціональний клуб «Дружба», перший в області, який створено у 1960 році. Клуб юних інтернаціоналістів об’єднує понад 500 учнів української, російської, угорської та румунської шкіл. Гаслом клубу стали слова: «Руку дай, товаришу далекий», емблемою — голуб миру на фоні земної кулі і символічне рукостискання через континенти, прапором — вимпел, вручений інтернаціоналістами 58-ї Московської середньої школи. Організацію клубу юні солотвинці почали з листування. Зв’язки росли й міцніли. На адресу клубу надходять листи з 78 міст Радянського Союзу, з штемпелями Праги, Будапешта, Гавани, Берліна, Софії, Бухареста та багатьох інших міст світу. Кожній країні присвячено спеціальний стенд, наприклад, «Румунські гості у Солотвині», «Міста Угорщини», «Від наших кубинських друзів» та інші.
Встановлено також звання почесного члена клубу. В числі почесних членів багато відомих діячів міжнародного комуністичного руху, відомі письменники, передовики виробництва і, звичайно, герої-космонавти. Як найдорожчу реліквію зберігають діти їх листи. У почесні члени клубу був прийнятий посмертно легендарний радянський розвідник Ріхард Зорге.
В клубі проводяться цікаві заходи, які виховують у молоді почуття радянського патріотизму, дружби народів, соціалістичного інтернаціоналізму. Це колективні читання листів і написання відповідей на них, вечори дружби, збори, змагання, диспути, вечори, присвячені політичним подіям у світі, ювілеям видатних письменників нашої держави і багатьох інших країн світу. Члени клубу «Дружба» відгукуються на всі міжнародні події, відзначають річниці проголошення союзних республік і країн соціалістичного табору, ювілеї видатних громадських діячів, борців за мир, зарубіжних і радянських письменників. Характерно, що вся масова робота виноситься за межі клубу — в школи, селищний клуб, на ферми й поля колгоспу.
Роботу по інтернаціональному вихованню молоді проводять також партійні, комсомольські організації, культурно-освітні заклади. Вони стали справжніми друзями і порадниками дітвори, урізноманітнюють форми проведення масових заходів. Щороку 18 жовтня — у річницю визволення Солотвини від фашистського ярма — на центральному майдані біля пам’ятника В. І. Леніну відбувається свято інтернаціональної дружби, на яке збираються всі трудівники селища. Різними мовами звучать рапорти про трудові успіхи колективів і окремих передовиків. Свято дружби закінчується масовими гуляннями, національними іграми тощо. Бригадир інтернаціональної бригади прохідників Й. Сабо з хвилюванням писав: «Впевнено йдеш через життя, коли відчуваєш лікоть брата».
Солотвинська селищна Рада вміло спрямовує діяльність підвідомчих їй установ, впливає на розвиток промисловості, сільського господарства, керує упорядкуванням села, побутовим і торговельним обслуговуванням, дбає про поліпшення їх
роботи. Жодне питання не вирішується без участі депутатів. На минулих виборах до селищної Ради обрано 65 депутатів. Всі народні обранці — передовики виробництва, які добре знають потреби і можливості своїх колективів, глибоко вникають в їх діяльність, стоять на сторожі соціалістичної законності.
Значну роль у роботі Ради відіграють 7 постійних комісій, з допомогою яких депутати залучають до активної участі у вирішенні питань господарського і культурного будівництва широкий актив. Вони готують питання, що виносяться на розгляд сесій Ради і засідання виконкому, здійснюють контроль за виконанням рішень партійних і радянських органів та своїх власних.
За успішну діяльність, виконання соціалістичних зобов’язань і наказів виборців Солотвинська селищна Рада депутатів трудящих в соціалістичному змаганні у 1965 році зайняла третє місце в області, а в 1966 році — перше місце в Тячівському районі.
Ось така вона тепер Солотвина — великий промисловий центр на Закарпатті, народжений під зорею Радянської влади, селище технічного прогресу, творчої винахідливості та чудових традицій.
М. П. МАКАРА