Ужгород під владою буржуазної Чехословаччини
12 січня 1919 року чехословацькі буржуазні війська вступили в Ужгород. Населення протестувало проти окупантів. На вулицях виникали збройні сутички, які почастішали весною того ж року, коли на решті території Закарпаття було встановлено Радянську владу. Чимало ужгородських робітників разом з революційними чеськими солдатами перейшли таємно через демаркаційну лінію і влились у ряди бійців за Радянську владу в Угорщині та Словаччині. Зокрема, на лівобережній частині міста і в довколишніх селах, куди не дійшли окупанти, було створено Ужгородську роту Русинської Червоної дивізії. 4—6 квітня 1919 року бійці цієї роти разом з червоноармійцями Середнього, Антонівки та інших сіл відбили спробу чеських війск порушити демаркаційну лінію в районі Ужгорода. Роздратовані невдачею, чеські війська помстилися над населенням міста, вбивши і поранивши понад 50 чоловік.
Після поразки Радянської влади на Закарпатті, в умовах воєнної окупації, чехословацький уряд розіграв фарс «добровільного приєднання» Закарпаття до Чехословаччини. 8 травня 1919 року в будинку Ужгородської гімназії, оточеному чеськими легіонерами, відбулися збори представників закарпатської буржуазії, поміщиків, попів, куркулів, скликаних за спеціальним списком, складеним у штабі окупаційних військ. Ці буржуазно-націоналістичні збори прийняли рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини.
Ужгород став адміністративним центром т. зв. Підкарпатської Русі. За часів панування чеської буржуазії місто територіально зростало. В 1920 році тут налічувалось 1274 будинки, а в кінці 30-х років їх було понад 3300. З’являлися нові вулиці, квартали з адміністративними будинками та комфортабельними дачами, які споруджувались для чеських службовців і місцевої аристократії. Серед новобудов виділявся будинок Земської управи (нині приміщення облвиконкому). Забудовували околиці міста, особливо район Радванки. Але багато робітників не мали своїх жител і змушені наймати квартири в підприємців та заможних домовласників. Прогресивний угорський публіцист Золтан Фабрі, який на початку 30-х років був на Закарпатті в складі делегації Міжнародної робітничої взаємодопомоги, писав, що трудящі жили в трущобах і за це здирали з них по 15 крон щомісяця.
У 1920 році в Ужгороді проживало 20,6 тис. чоловік. Багато розорених селян верховинських сіл в пошуках праці йшло до міста на підприємства Ужгорода. Але й тут вони не знаходили для себе порятунку.
Постійним супутником трудящих міста було безробіття, яке періодично зростало і досягло найвищого рівня в період світової економічної кризи 1929—1933 років. За неповними даними, в Ужгороді в 1931 році 700 чол. не мали роботи, а в квітні 1932 року — 12602. Буржуазія використовувала безробіття для розправи над активною частиною трудящих міста. В липні 1932 року фірма «Вінкельсберг» звільнила 120 будівельників, мотивуючи тим, що деякі з них були комуністами. Безробітним видавали допомогу, але вона була настільки мізерною і нерегулярною (50—60 крон на місяць), що її не вистачало на прожиття одній людині на тиждень.
Нестерпним було становище і зайнятих робітників. Вони працювали по 12—14 годин на день за убогий заробіток. Комсомольська газета «Працююча молодь» писала,. що на меблевій фабриці «Мундус» робітники працюють як правило 12—16, а то й 18 годин і одержують за це не зарплату, а лише «жебрачу милостиню». Від частих аварій робітники ставали каліками, «фабрика нищить здоров’я, легковажить життя працюючих».
Складною була й політична обстановка. В Ужгороді, як і в цілому Закарпатті, в 20—30-х роках існували десятки різних політичних організацій і партій. Більшість із них вірно служила капіталістам, допомагаючи їм тримати народні маси в покорі.
Кожна з партій видавала газети, окремі журнали, з допомогою яких пропагувала свої ідеї. Чимало ужгородських робітників входило до соціал-демократичної партії, однак лідери її мало дбали про інтереси трудящих, вони займали позицію класового миру. Єдиним захисником інтересів трудящих була комуністична партійна організація. З перших днів чеської окупації вона послідовно викривала зрадницьку політику буржуазних та буржуазно-націоналістичних партій, закликала народ до боротьби проти капіталістичного гніту, за возз’єднання з Радянською Україною.
Вся повнота політичної влади зосереджувалася в руках муніципалітету (міської думи). В перші роки окупації чеська буржуазія призначала склад муніципалітету з числа великих багатіїв. Тільки з 1923 року через кожних чотири роки проводилися вибори. Але панівні класи з допомогою поліції і жандармерії до міського самоврядування просовували своїх кандидатів. Характеризуючи хід виборів у 1923 році, комуністична газета «Мункаш» справедливо писала, що у виборчих бюлетнях можна прочитати прізвища банкірів, власників будинків, торговців, багатих адвокатів, але прізвищ робітників там не було. Внаслідок цього містом управляли фабриканти, попи, лихварі, фінансисти. В першій половині 30-х років муніципалітет Ужгорода очолював К. Грабар, що був директором найбагатшого на Закарпатті т. зв. Підкарпатського банку, а пізніше його місце зайняв фінансовий радник, багатій Е. Дудаш.
В 1920 році за ініціативою комуністів Ужгорода була створена Міжнародна соціалістична партія Підкарпатської Русі (МСП)1. Коли закінчувався установчий з’їзд нової партії, близько 600 робітників з транспарантами вийшли на вулиці міста і гаряче вітали МСП, в її особі вони бачили свого надійного захисника. Буржуазно-націоналістичні кола, погляди яких відбивала газета «Наука», турбувало те, що робітники співали інтернаціональний гімн і прославляли Радянську Росію.
Серйозне випробування довелось витримати МСП у Першотравневі дні 1920 року, коли виступ проти окупантів переплітався з боротьбою на захист Радянської Росії, на яку напали тоді білополяки. На заклик комуністів вранці 1 травня на площі Масарика (нині пл. Возз’єднання) почали збиратися робітники міста та селяни з навколишніх сіл. Вони йшли сюди з червоними прапорами, революційними піснями і лозунгами: «Вимагаємо миру з Радянською Росією!», «Всі права і владу передати Радам робітників і найбіднішим селянам»!, «Наш шлях — це шлях Великого Жовтня!». На площі відбувся мітинг. В ньому взяло участь 8 тис. чоловік.
У червні того ж року під керівництвом комуністів в Ужгороді застрайкували трудящі, протестуючи проти призначення губернатором Закарпаття Г. Жатковича — ставленика американських реакціонерів. Віце-губернатор Еренфельд змушений був телеграфувати до Праги, що в Ужгороді «…почався у всіх галузях генеральний страйк як демонстрація протесту проти губернатора Жатковича. Електростанція також стоїть, місто без світла, ресторани закриті». Власті силою зброї придушили виступ робітників.
Надзвичайно бурхливо пройшов страйк трудяших міста в грудні 1920 року. Страйкуючі рішуче вимагали усунення з посади губернатора Жатковича та чиновників-бюрократів, скасування воєнної диктатури. Вони домагалися також, щоб власті випустили на волю політв’язнів, поліпшили загальне продовольче становище, надали грошову допомогу інвалідам і безробітним, конфіскували землі поміщиків, підвищили зарплату на 30 проц. і виплатили одноразову допомогу робітникам в розмірі півмісячної зарплати. Загони поліції і солдатів місцевого гарнізону при підтримці броневиків розігнали мітинг. Членів Центрального Комітету МСП була заарештовано і відправлено до берегівської в’язниці. Поліція закрила Народний будинок, конфіскувала листівки та бланки партійних квитків. Всю ніч з 16 на 17 грудня на вулицях ходили військові патрулі. В день 17 грудня поліція двічі розганяла стихійні мітинги. 50 робітників,, які поширювали листівки, було заарештовано.
Після створення у травні 1921 року Комуністичної партії Чехословаччини, до складу якої ввійшла МСП Закарпаття, значно активізувалася діяльність комуністів Ужгорода. Секретарями міськкому КПЧ в різні часи працювали Я. С. Ковач (1922—1927 рр.), І. Д. Петрушак (1927—1928 рр.)г І. І. Туряниця (1929—1930 рр.) та інші. Місцем перебування міськкому партії тривалий час був Робітничий будинок, споруджений на кошти трудящих (тепер клуб облпрофради). Тут же перебували і редакції комуністичних газет.
Ведучи боротьбу проти режиму чеської буржуазії, робітники Ужгорода водночас виступали на захист Радянського Союзу. Під час першотравневої демонстрації в 1922 році, в якій брало участь 4000 чоловік, трудящі міста проголошували:
«Геть з буржуазними порядками!», «Хай живе Радянська Росія!». Газета «Карпатська правда» писала, що площа Масарика в Ужгороді «чорнілася від тисячі пролетарів і в той же час червонілася від моря червоних прапорів». З викривальними промовами проти чехословацьких властей на мітингу виступали комуністи Й. Гаті, І. Мондок, робітники Петраш, Пішова і від революційної молоді — Райзман.
Трудящі Ужгорода, очолені комуністами, рішуче виступали проти голоду і безробіття, солідаризувалися з робітничим класом Чехословаччини, який мужньо боровся проти гніту монополій. Вони протестували проти корупційної диктатури чиновників, вимагали встановлення робітничого контролю над великими підприємствами, проведення земельної реформи, розширення політичних прав, призначення виборів до Національних зборів, до сейму і місцевих органів влади. Внаслідок активної боротьби трудящих Закарпаття, в перших лавах яких ішли робітники Ужгорода, уряд буржуазної Чехословаччини змушений був у 1923 році скасувати військову диктатуру. Під тиском народних мас власті призначили і перші вибори до органів місцевого самоврядування, а пізніше і до парламенту.
Підсумки виборів до парламенту, які проходили в березні 1924 року, дають певну уяву про розстановку сил серед населення Ужгорода. За комуністичних депутатів, переслідуваних урядом, голосувало 2500 чол., що складало майже 28 проц. усіх виборців. Найвпливовіша угорська автономна партія одержала 2150 голосів, хоч її підтримували вищі кола буржуазії і багате чиновництво. Інші буржуазні партії зібрали лише по кількасот голосів. Це свідчило про те, що за комуністами Ужгорода йшла значна кількість трудящих міста.
Коли в січні 1924 року до Закарпаття дійшла звістка про смерть В. І. Леніна, трудяще населення Ужгорода тепло вшанувало пам’ять генія людства. В день похорону вождя трудящі міста зібралися перед Робітничим будинком, а звідти колонами і з прапорами пройшли по головних вулицях до театру, де на площі відбувся траурний мітинг. Перед учасниками мітингу виступали керівники крайкому КПЧ Й. Гаті та І. Мондок. Пізніше робітники Ужгорода перейменували вулицю Рашіна на вулицю Ульянова-Леніна.
Трудящі Ужгорода гідно відзначали 10-і роковини Великого Жовтня. Партійна організація міста поширила серед робітників агітаційну літературу, видану крайкомом, в якій розповідалося про досягнення СРСР, на багатьох підприємствах проводились збори. І хоч Ужгородське окружне управління заборонило влаштовувати вечори, мітинги і збори 6—8 листопада 1927 року, в місті були проведені однотижневі семінари партактиву, на яких широко обговорювалося питання про історичне значення Жовтневої революції.
Значним революційним виступом був страйк робітників ужгородської фабрики «Мундус» у травні 1929 року. Меблевики протестували проти зниження заробітної плати. Під керівництвом страйкового комітету, обраного на основі єдиного фронту в складі 30 чол., страйк продовжувався 5 тижнів і закінчився частково перемогою робітників.
У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. революційні виступи трудящих міста стали частішати. За три роки кризи на підприємствах було проведено 25 страйків. Найгрізніше вони пройшли на меблевих фабриках фірм «Мундус» та «Бегун». Робітники вимагали від підприємців укладення нових колективних угод і підвищення заробітної плати на 10—20 проц. Страйковим рухом на фабриці фірми «Бегун» керували Дюла Дьєрі, Петро Шіллер, Лайош Нанасі та Золтан Геревич. Боротьба проходила організовано і закінчилася задоволенням вимог меблевиків. Успішно були також проведені страйки шевців, пекарів, будівельників. Крім страйків, поширеною формою боротьби проти експлуататорів були мітинги і демонстрації. Вони часто мали не тільки економічний, але й політичний характер. У лютому 1931 року під керівництвом І. Локоти 250 безробітних вийшли на демонстрацію і вимагали хліба, праці і свободи. Коли в Ужгороді стало відомо про криваву розправу чеських жандармів над батраками словацького села Кошути, то робітники, дрібні ремісники і торговці міста вимагали суворо покарати винуватців цього злочинного кровопролиття.
У грудні 1932 року безробітні міста подали петицію до Ужгородської міської управи з вимогою подати їм негайно допомогу. Але чиновники не поспішали розглянути це питання. Тоді на заклик комуністів було проведено масову демонстрацію. Робітники домагалися, щоб їхню петицію передали міністерству соціальної опіки. Поліція розігнала демонстрантів, а організаторів виступу Яна Делінку та Емеріха Кіша тимчасово затримала.
Виступаючи проти гнобительської політики чехословацького буржуазного уряду, трудящі Ужгорода сміливо домагалися своїх прав, рішуче ставали на захист Радянського Союзу. Незважаючи на посилення терору, революційна боротьба наростала і набирала гострішого характеру. Організовано в місті відбувалися Першотравневі демонстрації, святкування 15-х роковин Великого Жовтня, відзначення 50-річчя з дня смерті К. Маркса, розгортався рух солідарності з комуністами Німеччини. Під тиском комуністів муніципалітет Ужгорода в грудні 1933 року надіслав протест до Лейпціга, в якому засуджувались підступи фашистської реакції і ставилась вимога звільнити з-під арешту видатного діяча міжнародного робітничого руху Г. Димитрова.
У другій половині 30-х років комуністи Ужгорода мобілізували зусилля на те, щоб створити єдиний народний фронт проти фашистської агресії і небезпеки імперіалістичної війни. В місті відбувалися демонстрації. Сюди приїжджали визначні діячі КПЧ Мікулічек, Годінова-Спурна, Запотоцький, Шверма, Фучік та інші. Виступаючи на мітингах і зборах трудящих, вони розповідали про боротьбу всіх народів Чехословаччини проти фашизму, про успіхи соціалістичного будівництва в СРСР.
Робітничий клас міста йшов у перших лавах борців проти фашизму. Одним з доказів цього було успішне проведення антифашистських конференцій. Активно працював антифашистський комітет, обраний робітниками міста. Пізніше, з метою мобілізації демократичних сил на боротьбу проти реакції, з ініціативи комуністів міста було створено товариство «Солідарність», до якого входило понад 180 чол. Товариство очолив М. Юдкович.
Ведучи боротьбу проти фашистської реакції, трудящі Ужгорода вносили посильний вклад у справу зміцнення дружби з Радянським Союзом. З січня 1935 року в місті успішно працював філіал «Союз друзів СРСР у Чехословаччині», головою якого було обрано Й. Гаті. Члени товариства спростовували брехливі відомості про Радянську країну і організовували збори, вечори трудящих, на яких виступали з лекціями про досягнення в розвитку економіки і культури СРСР, читали радянські газети.
Протягом 1936—1937 рр. в Ужгороді не раз проходили збори і мітинги солідарності з революційною Іспанією, збиралися кошти на допомогу мужнім патріотам, які захищали свою країну від фашистських заколотників. Добровольці міста нелегально виїжджали до Іспанії, де брали участь у боях. Хоробро воювали з фашистами робітники І. Ботош, І. Василь та один з керівників комсомолу Закарпаття І. Еберт. Останній загинув там у бою 15 липня 1937 року. В місті успішно діяло «Товариство друзів демократичної Іспанії», члени якого організовували трудящих на підтримку героїчного іспанського народу. В одному з донесень ужгородської поліції в січні 1937 року повідомлялося, що в місті активно діють вербувальники добровольців для Іспанії. Поліція провела обшуки в Робітничому будинку, на квартирах Ю. Онуфрія, Я. Вегше та інших активістів. Відповідального працівника крайкому Д. Пфефера було арештовано.
Під прапором боротьби за єдність трудящих проходило в Ужгороді святкування 20-х роковин Великого Жовтня. В урочистих зборах, скликаних комуністами та правлінням «Союз друзів СРСР у Чехословаччині», взяли участь робітники, прогресивна інтелігенція і навіть представники магістрату. За пропозицією учасників зборів магістрат надіслав привітання міськрадам Москви та Києва. Робітники маргаринового заводу від себе передали гаряче братерське поздоровлення радянському народу з нагоди Жовтневого свята і запевнили, що вони завжди будуть на боці трудящих СРСР5.
Незважаючи на колоніальний гніт, витончену політику чехізації українського населення, культурне життя Ужгорода, як і всього Закарпаття, все ж поступово розвивалося. Його розвитку в значній мірі сприяли успіхи культурної революції в Радянському Союзі. Якщо в період австро-угорського панування в Ужгороді була лише одна гімназія, то в середині 20—30-х років їх стало чотири. У двох гімназіях навчання проводилося українською мовою, в інших — чеською. В цих навчальних закладах у 30-х роках освіту здобували 1800 учнів. У місті ще було 3 горожанські школи (2 українські і 1 чеська), 9 народних шкіл (6 українських і 3 чеські), 2 учительські семінарії, школи для жіночих занять, для глухонімих, підготовки вихователів дошкільних установ, керамічна і торговельна школи. Всього працювало 305 учителів.
З 1921 по 1930 рік в Ужгороді ставив спектаклі український народний театр.
Він вперше на Закарпатті показав п’єси Г. Квітки-Основ’яненка, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, І. Франка та інших класиків української літератури.
У 20—30-х роках XX століття в Ужгороді формувалась і міцніла Закарпатська школа живопису, основоположниками якої були Адальберт Ерделі (1891—1955 рр.) та Йосип Бокшай. За їх ініціативою в місті було відкрито першу на Закарпатті художню школу. Там навчалися Андрій Коцка, Золтан Шолтес та Ернест Кондратович, які згодом стали відомими художниками. В ці роки тут працювали художники Еміль Грабовський (1892—1955 рр.)» Віраг Дюла (1890—1949 рр.), Берегі Шаму, Федір Манайло та Морваї Ене. Тоді ж розпочали свій творчий шлях скульптори Василь Свида та Іван Гарапко. Майстри пензлю успадкували і далі розвивали традиції прогресивного образотворчого мистецтва Закарпаття, вчилися на кращих зразках радянського образотворчого мистецтва.
Значний вплив на розвиток громадсько-політичного і культурного життя краю мали газети і журнали, які видавалися в Ужгороді. Прогресивна періодична преса захищала інтереси трудящих, закликала їх боротися за визволення і возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.
Трудящі Ужгорода, як і всього краю, добре розуміли, що загарбницька політика фашистських урядів Угорщини і Німеччини ставить під удар прогресивну культуру і загрожує їхній, навіть обмеженій, свободі. Проти наступу розгнузданої реакції вони тісніше згуртовувались навколо комуністичної партії, посилювали пильність до ворожих елементів, які піднімали голови, щоб ужалити в саме серце народу. За ініціативою комуністів в Ужгороді все частіше проводились багатолюдні мітинги, збори і демонстрації трудящих. Перед ужгородцями виступали керівні діячі крайкому КПЧ — О. Борканюк, А. Дьєзе, П. Терек, С. Моргентал, І. Гафінець, Г. Туряниця і інші. Вони закликали створювати єдиний антифашистський фронт. В боротьбі з фашизмом комуністи використовували всі засоби. Виступаючи 17 жовтня 1937 року на з’їзді товариства «Просвіта», О. Борканюк у доповіді «Культура належить народу» підкреслив, що необхідно піднести пильність, міцніше згуртувати демократичні сили і дати рішучу відсіч фашистам. Масовий антифашистський мітинг комуністи організували 1 Травня 1938 року, в якому взяло участь 8 тис. чоловік.