Невицьке, Ужгородський район, Закарпатська область
Невицьке — село, центр однойменної сільської Ради, якій підпорядковані села Гута і Кам’яниця. Розташоване на правому березі річки Ужа, за 10 км від Ужгорода, в мальовничій долині, яка зі сходу обмежена рікою Ужем з її високим лівим берегом, а з північного заходу — пасмом гір. Через село проходить залізниця і шосейна дорога Ужгород—Львів. Населення — 885 чоловік.
Територія Невицького була заселена в період неоліту (IV тисячоліття до н. е.), про що свідчать знахідки кам’яних шліфованих сокир. Тут виявлено також бронзові браслети та меч кінця II тисячоліття до н. е.
Вперше замок в історичних документах згадується в 1317 році, а село — в 1364 році, хоч виникли вони, очевидно, раніше. Це побічно стверджують народні перекази й легенди. В одній із них розповідається про те, що замок було збудовано за наказом слов’янської княгині «Золотої дівчини» ще до приходу угорських племен в Придунайську низовину. Він дістав назву «Невицький замок», тобто замок невісток, яких нібито передусім мав захищати.
На початку XIV століття в Угорщині розгорнулися феодальні усобиці, які зачепили й Невицьке. В 1311—1318 рр. на території Угорщини, Словаччини й Закарпаття точилася боротьба за королівську корону. Активну участь у ній брав королівський палатин В. Амодей, який володів маєтками в Ужгородському комі-таті і, зокрема, Невицьким замком. Спільно з Амодеєм виступав галицький князь Лев II, влада якого тоді поширювалася на частину Закарпаття.
В 1317—1318 рр. загони Амодея та його спільників були розбиті й відійшли в Галичину, а Невицький замок в 1317 році було передано італійському магнатові Яну Другету.
З Невицьким замком пов’язана ще одна важлива подія перших десятиліть XIV століття.
В 1317—1322 рр. відбулося повстання проти ставленика римського папи — короля Карла Роберта. Повсталих очолив ужгородський жупан П. П. Петенко (Петуня). Поряд з феодалами у військах Петуні було чимало кінних і піших селян. Оплотом повстанців став Невицький замок, захоплений ними внаслідок штурму. В 1322 році королівські війська, незважаючи на впертий опір, розбили повстанців і повернули замок Другетам.
Невицький замок до початку XV століття був центром управління маєтками Другета. Коли ж цей центр перенесли до Ужгорода, замок залишився форпостом на підступах до нього. Жителі Невицького, що мешкали навколо замку з часу його заснування, здавна займалися землеробством, скотарством, садівництвом, виноградарством, мисливством і рибальством.
Закріпачення мешканців Невицького відбулося в XIV— XV століттях. Крім поземельної данини, селяни безплатно виконували різні роботи в замку, давали двічі на рік певну кількість продуктів. Згодом було запроваджено дев’ятину від урожаю, мисливської і рибальської здобичі. Становище покріпаченого селянства дедалі погіршувалося. В зв’язку з цим у XV столітті посилюється антифеодальна боротьба.
Так, у 1492 році в селах Ужанської долини діяв загін повстанців під керівництвом Федора Головатого, якого побоювався переслідувати навіть управитель Невицького замку. Населення Невицького, як і ряду інших сіл Ужанської долини, підтримувало повстанців (переховувало їх, постачало продуктами харчування, давало провідників тощо). Селяни Невицького брали участь у повстанні 1514 року. Вони, зокрема, входили до складу загону Петра Боршваї, що вів боротьбу з феодалами в районі Ужгорода. Після придушення повстання феодали наклали на селян величезну контрибуцію.
В 1580—1590 рр. Невицький замок не раз переходив з рук у руки різних феодалів. Під час цих усобиць власники замку робили набіги на сусідні села, грабуючи, калічачи і вбиваючи селян, розоряючи їхні житла.
В 1602 році Невицький замок було закріплено за феодалом Юрієм III Другетом, який скористався допомогою Ватікану, наданою за поширення католицизму і сприяння єзуїтам. Це викликало виступи трансільванських князів і, зокрема, Дєрдя II Ракоці. В 1644 році Дєрдь II Ракоці зруйнував Невицький замок.
В 1691 році майно Другетів перейшло до рук графа Миколи Верчені. Від цього часу зберігся цікавий документ — опис колишнього маєтку Другетів, названий в історичній літературі урбаром 1691 року. В ньому є багато матеріалів про життя селян Невицького. В селі налічувалося тоді 13 родин з наділами і 4 родини без наділів. Крім того, було 19 опустілих господарств, власники яких повтікали під час феодальних усобиць від жорстокого феодального гноблення і непосильних поборів, а особливо від військових грабунків 1680—1690 років.
Згідно з урбаром,мешканцям Невицького належало 6 ¼ телеків землі (по 10 — 12 кобликів чи гольдів кожний): 12 селян мали по ½ наділу, а один — ¼ наділу. В той же час пустувало 17 наділів, які заселялися осадниками.
Повинності селян складалися з різних грошових і натуральних поборів та безплатних робіт. Кріпаки платили двічі на рік грошову ренту (близько 2 флоринів), тричі на рік — так звану суху корчму (податок на тих, хто не купував спиртних напоїв з панського шинку, пізніше поширений на всіх селян), «канторський гріш» (податок на утримання дяка, півцевчителя) та інші побори. Крім того, вони здавали панові щороку 12 курей, 12 яєць, 1—2 гуски, 1 іцу масла, ½ іци меду, десяту свиню або корову, дев’яту частину врожаю і вина тощо. Панщина дорівнювала 3 дням на два тижні. Селяни обробляли панську землю, возили зерно й іншу продукцію до Ужгорода тощо.
Посилення феодального гноблення викликало нові виступи селян Невицького. Окремі з них перебували в повстанських загонах Беци, Пастеляка та інших ватажків, які в 90-х роках XVII століття здійснили десятки нападів на маєтки ужанської шляхти. Брали вони активну участь і у визвольній війні 1703—1711 рр., зокрема штурмували Ужгород. Відомо, наприклад, що у створеній Ференцом II Ракоці кріповній сторожі в Ужгородському замку, захопленому повстанцями, був Янко Фирцак з Невицького. Інші селяни не раз бували в загонах повстанців-куруців або подавали їм різну допомогу.
Після поразки визвольної війни 1703—1711 рр. наступила люта реакція, спалахнув голод, внаслідок чого багато селян Невицького розбіглося. За переписом 1720 року, в селі проживало всього 18 родин з наділом і 2 родини новопоселенців. В їх користуванні було 103 коблики орної землі і деяка кількість сінокосів.
Власник Ужгородської домінії граф М. Верчені, один з активних прихильників керівника визвольної війни Ф. Ракоці, після поразки втік у Польщу, а його маєтки були конфісковані й передані казні. З них утворилася Ужгородська державна (королівська) домінія, до складу якої входило й Невицьке. В домінії почали різко зростати різні данини й повинності селян, не говорячи вже про військові контрибуції.
Все це змушувало селян тікати в інші села (експлуатація новопоселенців була меншою, адже їм давався певний час на розведення господарства). В 1730—1740 рр. можна було зустріти селян Невицького в Клячановому, Киблярах, Радванці та інших селах.
В Невицькому в 1738 році з’являється церковна парафія. Тепер селяни змушені були обробляти й попівську землю (10 кобликів), а також платити по 1 віку зерна, не рахуючи високих поборів за церковні треби (від гА до 4 флоринів).
В другій половині XVIII століття з допомогою королівської урбаріальної реформи було зроблено спробу урегулювання повинностей селян.
Після 1772 року селяни, що не мали тягла, відбували 104-денну панщину (з цілого селянського наділу), а з тяглом — 52-денну. Залишалися і натуральні та грошові данини (кухонна данина: 4 курей, 12 яєць, 1 гальба масла на рік; 3 снопи конопель; чинш — по 1 золотому два рази на рік і т. д.).
Проте дуже швидко розміри цих «обмежених» (а насправді — збільшених) повинностей почали зростати, а земельні наділи — зменшуватись. Архівні дані свідчать про зростаюче обезземелення селян (особливо протягом другої половини XVIII століття). В селі Невицькому на початку XIX століття на одне господарство припадало в середньому по 0,13 наділу. Панщина в 1803 році вже становила 21 тиждень на рік.
Не маючи достатньої кількості землі, жителі села Невицького займалися домашнім ремеслом, йшли на сезонні заробітки. В 80—90-х роках XVIII століття за робочий день (від зорі до зорі) платили косареві — 17 крейцерів 5. Цих грошей, звичайно, не вистачало і на півголодне існування, не говорячи вже про інші потреби селян і їх господарств. Не випадково примітивна техніка обробітку землі (дерев ’я-ний плуг, соха й мотика) існувала тут і в XIX столітті.
Невицьке у XVIII столітті не мало ніяких засобів для переробки сільськогоподарської продукції. Селяни сіяли в основному озиму і яру пшеницю та кукурудзу, збирали в лісі горіхи й сливи. Врожаї зернових через неякісний обробіток землі були мізерними.
Про тяжке становище селян у цей час розповідають прислів’я і приказки, зібрані І. Югасевичем, півцевчителем Невицького, і вміщені в написаних ним «Календарях греко-руських … на сто літсочиненних». Одна з них, зокрема, говорить: «Боже, коли єсь мі дав зуби, дай же мі і хліба».
В першій половині XIX століття повинності кріпосних селян ще більше зростають. У 1829 році селяни Невицького відпрацювали на різних роботах на користь Ужгородської казенної домінії 2652 дні панщини без тягла і 1235,5 дня з тяглом, тобто більше 3 днів на тиждень з кожного наділу. Кріпаки відбували панщину на рубанні лісу, вивозі його до річки і сплаві, виробництві дранки, дощок, клепок тощо. Обслуговували селяни й так звані будні майдани (де виготовлявся поташ та інші продукти переробки лісу), що належали домінії. Збільшились натуральні й грошові побори.
Після революції 1848—1849 рр. від повинностей на користь домінії були звільнені селяни, записані в урбар 1772—1773 рр. Становище решти жителів села (орендарів, желярів, піджелярів та інших) залишалося без змін.
Не були ліквідовані повинності й на користь церкви: роковина (та ж сама панщина по одному і більше днів щороку на попівській землі) і коблина (натуральний податок, що складався з 1—2 вік зерна, кількох возів сіна та дров від кожної селянської родини тощо)г.
Злигодні панували в Невицькому і в кінці XIX та на початку XX століття. Брак медичної допомоги призводив до великої смертності; з 70—80 дітей, що народжувалися, 20—25 умирало. Під час проведення на Закарпатті «Верховинської акції» у селі було відкрито народну господарську школу, а в 1902 році — початкову школу, які відвідували лише діти заможних селян. Жодного культосвітнього закладу в селі не було.
В 1879 році ужгородські власті згадали про руїни Невицького замку. Вище нього був розбитий парк, створено оглядовий майданчик і побудовано пам’ятник Карлу Вагнеру, визначному угорському вченому-лісівнику. Звичайно, все це було зроблено не для народних мас.
Та руїни Невицького замку використали не тільки тодішні власті. В 1899 році поблизу Невицького замку відбулася перша на Закарпатті маївка робітників, яку організувала ужгородська організація соціал-демократичної партії. Зійшлося понад 30 чол., перед якими виступив з промовою секретар соціал-демократичної організації Кляйн Ліпот. З того часу проведення маївок серед руїн замку стало традицією.
В 1903 році у с. Невицькому нараховувалося 707 жителів. В сільському господарстві було зайнято 272 чол. Вони мали 408 утриманців. Селян-господарів було 79, дрібних власників-поденщиків — 22. Сільськогосподарських робітників налічувалось 96 чол., з яких лише 16 мали власні будинки. Крім того, 12 чол. було зайнято у промисловості, 11 — на транспорті, 3 — в торгівлі і т. д. Ряд заможних селян вже з кінця XIX століття займався садівництвом, городництвом тощо.
Перед першою світовою війною в селах Ужанської долини посилюється прагнення до возз’єднання з усім українським народом. Про це свідчать донесення урядовців, де говориться, що «українське населення хоче об’єднатися з росіянами і виступити проти панів».
Війна 1914—1918 рр. принесла багато горя трудящим Невицького. Вже в 1914 році відбувається загальна мобілізація чоловіків народження 1876—1896 рр. Значна частина мобілізованих була надіслана у т. зв. резервні частини, які використовувалися на роботах у поміщиків та на підприємствах. Зокрема, мобілізовані селяни з сіл Ужгородського округу (в т. ч. і с. Невицького) працювали на Ужгородській меблевій фабриці «Мундус» та на інших підприємствах. Тривалий час в Ужгороді, а потім у Перечині знаходилася штаб-квартира угорського військового командування, а в навколишніх селах розміщалися війська. Військові постої та реквізиції різко погіршили й до того тяжке життя селян Невицького.
Пригнічені нещадною експлуатацією, вони не втрачали надії на своє визволення, пов’язуючи його з возз’єднанням з єдинокровним українським і великим російським народами.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії і створення УРСР значно посилили ці надії. З Радянської Росії в село повернулися військовополонені. Вони заговорили про більшовиків, про Леніна, про Радянський уряд, який розділив землю між селянами. Та окупація села буржуазною Чехословаччиною поклала край надіям і сподіванням трудящих. Селяни Невицького і далі залишалися малоземельними. Більшість із них володіла 1—2 гектарами землі і лише одиниці — 4—6 гектарами. Найбільшими землевласниками в селі були двоє селян, які мали по 10 га орної землі, саду і сінокосів. 20 га кращої землі належало церкві.
Багато селян Невицького не могли прожити з свого господарства, а тому ставали сезонниками і постійними робітниками на залізниці, будівельниками доріг, дренажного каналу Ужгород—Невицьке, працівниками Оноківської електростанції, Кам’яницьких каменоломень та щебзаводу.
Напівпролетарське населення Невицького брало участь у революційних виступах, борючись за хліб і землю, за соціальне і національне визволення.
Весною 1921 року в Закарпатті розпочалося самовільне захоплення земель поміщиків і держави. Цивільне управління Закарпаття вжило відповідних заходів: дало наказ поліції і жандармерії розправитись з «бунтарями» з допомогою військової сили.
Та це не залякало селян Невицького. Не чекаючи панської реформи, вони 5 липня 1921 року стали захоплювати луки і пасовища. Керівниками виступу були колишні військовополонені М. Желізко, Ю. Карбованець та інші.
В 1921 році в Невицькому утворилася комуністична організація, якою керував Ужгородський окружком КПЧ. 18 вересня 1921 року було проведено збори комуністів Невицького і Ужгорода. Незважаючи на воєнний стан, який забороняв будь-які зібрання, у цих зборах взяло участь 60 чол. Вони обговорили завдання, що стояли тоді перед комуністами міст і сіл Ужгородського округу, і в першу чергу завдання революційної боротьби. Спільні збори комуністів і комсомольців Ужгорода й Невицького проводились і пізніше (наприклад, у квітні 1924 року)3. Відбувалися демонстрації, походи, Першотравневі прогулянки трудящих, організовані комуністами.
Серед комуністів 20—30 років одним з найбільш активних був сільський коваль Й. М. Леган, член КПЧ з 1922 року. Він у 1926—1929 рр. побував у Радянському Союзі на навчанні в Миколаївській радпартшколі, а повернувшись, керував комуністичним осередком. Персональний пенсіонер Й. М. Леган не залишає роботи і зараз: працює обхідником каналу, виконує громадські доручення. Активну участь в громадському житті села беруть й інші старі комуністи, зокрема І. М. Желізко та М. Богдан.
Особливе місце в класових сутичках 20—30-х років належить страйкам, якими завжди керували комуністи. Вже 5—19 травня 1924 року 42 робітники Кам’яницьких каменоломень, серед яких було чимало жителів с. Невицького, взяли участь у двотижневому страйку. 25 листопада того ж року відбувся страйк будівників дамби на річці Уж біля Невицького. 63 страйкарі вимагали підвищення заробітної плати.
Під час світової економічної кризи 1929—1933 рр. страйкова боротьба посилилася. Тривалим був страйк робітників Кам’яницьких каменоломень 16—26 травня 1932 року, коли проти зниження заробітної плати виступило 47 робітників. 10 квітня 1933 року розпочався страйк робітників — будівельників каналу Ужгород— Невицьке. Будівельна фірма «Лана», користуючись безробіттям, встановила низьку заробітну плату — всього 2 крони за годину важкої роботи. Це й стало приводом до виступу. На допомогу сільським комуністам для керівництва страйком прибув секретар Закарпатського крайкому, депутат чехословацького парламенту Павло Терек. Страйк, що продовжувався до 19 квітня, не дав наслідків, тому 7 червня він відновився. Фірмі «Лана» довелося піти на поступки.
В квітні 1934 року в с. Невицькому було організовано профспілку землеробських і лісних робітників. В зв’язку з тим, що в той час комуністичні організації на Закарпатті фактично перебували на нелегальному становищі, комуністи Невицького основну роботу по керівництву революційним рухом здійснювали через профспілкову організацію.
Страйковий рух розгортався і в наступні роки. Так, у січні 1936 року двічі страйкували 120 робітників лісового господарства (в Кам’яниці-Невицькому). Боротьба робітників закінчилась перемогою: вони домоглися підвищення заробітної плати на 20 проц. У лютому цього ж року страйкували ще раз, вимагаючи підвищення платні, робітники Кам’яницьких каменоломень.
Становище селян Невицького в 30-х роках мало чим відрізнялося від попередніх часів. За переписом 1930 року, в селі нараховувалося 163 будинки і 757 жителів, з них 709 українців, решта — чехи, угорці, євреї та інші. А перед 1940 роком кількість дворів зменшилась до 156, число мешканців зросло до 764 чоловік.
В селі, як і раніше, не було ні медичного пункту, ні лікарні. Діти навчалися в народній початковій українській школі, де працювали 3 вчителі, і народній господарській школі, якою керував 1 учитель. Бюджет села Невицького в 30-х роках був невеликий. Значна частина коштів виділялася на утримання чиновників та жандармерії, а на освіту й охорону здоров’я давали незначні суми. Так, у 1936 році з 26 677 крон на «управління» виділялося 4366, на «безпеку» — 2160, на школу й культосвітні заходи — 1590, на охорону здоров’я — 1750 крон.
В березні 1939 року Закарпаття окупувала хортистська Угорщина. Її війська вступили і в село Невицьке. Було заборонено комуністичну організацію. Почалися репресії і терор. Чимало мешканців Невицького, робітників і селян, опинилося за колючим дротом концтаборів, у тюрмах і т. зв. робітничих батальйонах, на різних роботах в Угорщині. Та комуністи села, як і всього Закарпаття, продовжували свою діяльність у глибокому підпіллі. Активно працював старий комуніст І. М. Желізко. Він мав безпосередній контакт з працівниками ужгородського підпілля, зокрема з М. Є. Ротманом, від якого одержував листівки, газети та іншу літературу, і поширював їх у селі. В розповсюдженні цієї літератури брав участь і П. С. Сірко з Гути, який часто виїздив у села Ужанської долини, в т. ч. і в Невицьке.
В селі Невицькому народився і жив поет Іван Угрин (літературний псевдонім Бурлак), який публікував свої вірші в прогресивних виданнях 1940—1943 рр. Під час угорсько-фашистської окупації він захворів на туберкульоз і помер у 1946 році.
В страшні роки окупаційного терору трудящі Невицького з надією звертали свої погляди на Схід, чекаючи приходу Червоної Армії. 27 жовтня 1944 року ці надії збулися. У цей день жителі села зустрічали воїнів-визволителів. В селі розмістився штаб 18-ї армії 4-го Українського фронту, начальником політвідділу якої був Л. І. Брежнєв. Він прожив певний час у с. Невицькому, в будинку залізничника Ю. І. Данка. З перших днів визволення комуністи, вийшовши з підпілля, добилися створення місцевого органу влади — Народного комітету, до складу якого ввійшли І. М. Желізко, М. І. Богдан, Й. І. Балога, І. І. Угрин, В. І. Чиліпка, М. В. Штифель г. Для підтримання громадського порядку Народний комітет створив дружину народної міліції. Вся робота була спрямована на допомогу Червоній Армії (догляд за пораненими бійцями в госпіталі, постачання військовим частинам продуктів харчування тощо). З часу визволення жителі Невицького вважали себе громадянами Країни Рад.
Делегатам на Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України тт. Й. М. Легану та І. М. Желізку трудящі села дали наказ голосувати за возз’єднання з Радянською Україною.
Звістку про прийняття з’їздом Маніфесту про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною та постанови «Про наділ селян, робітників і службовців Закарпатської України землею і лісом» жителі Невицького зустріли з величезною радістю. 28 листопада 1944 року в селі відбулися багатолюдні збори селян, на яких обговорювались ці історичні документи. На зборах селянин-бідняк Юрко Бодак сказав: «Закарпатські українці могли здобути повну свободу, можливість вільно висловитися за возз’єднання з Радянською Україною, за ліквідацію поміщицького землеволодіння тільки дякуючи Червоній Армії, дякуючи великому радянському народові, який із-за Карпат подав нам руку братньої допомоги… За все це ми сповнені синовньої любові і подяки до могутнього Радянського Союзу. Народ Закарпатської України взяв владу до своїх рук. Він разом з великим українським народом в одній з ним українській державі віднині сам буде вирішувати свою долю».
Збори жителів села звернулися з листом до Радянського уряду, в якому просили «прийняти Закарпатську Україну до складу великої Радянської України».
Народний комітет Невицького здійснив розподіл попівської і церковної землі між безземельними і малоземельними селянами. Після підписання договору між Чехословаччиною і СРСР про Закарпатську Україну в селі відбулися вибори сільської Ради. Головою виконкому сільради було обрано комуніста М. І. Богдана, членами: Й. М. Рілець. Й. І. Балога та інших.
Парторганізація Невицького, до якої увійшли ветерани комуністичного руху Й. М. Леган, І. М. Желізко, М. І. Богдан та інші, була відновлена в 1944 році.
З перших днів комуністи спрямували трудящих Невицького на боротьбу за соціалістичні перетворення. Члени парторганізації брали участь в усіх заходах, які здійснювалися в — селі.
В 1945 році була створена комсомольська організація села. Ініціаторами її створення і першими комсомольцями були І. Й. Вукста, І. І. Карбованець, М. І. Букета та інші. Комсомольці і молодь села працювали під керівництвом комуністів на всіх ділянках господарського і політичного життя села.
В 1948 році сільські комуністи створили ініціативну групу, яка добилася організації колгоспу, що носив ім’я Серго Орджонікідзе. Першими агітаторами за колгоспну справу були комуністи М. І. Богдан, І. М. Желізко, В. І. Чиліпка, Й. М. Леган. За ними заяви до колгоспу подали Й. А. Дудик, Й. М. Рілець, Ю. Ю. Грошик, Й. І. Балога та інші.
Невеличка сільськогосподарська артіль завдяки наполегливій праці комуністів уже в першому році досягла непоганих наслідків у роботі. В 1950 році членами колгоспу стали майже всі жителі села, які займалися сільським господарством. В цьому ж році колгоспи сіл Невицького, Гути, Кам’яниці об’єдналися в одне господарство, що дало можливість скоротити адміністративні витрати, краще використати землю й техніку.
Колгосп ім. Серго Орджонікідзе успішно розвивався: зростала продуктивність праці, збільшувалася продукція землеробства, тваринництва, садівництва. У 1960 році урожай зернових у колгоспі складав 26 цнт з гектара, картоплі — 106 цнт, овочів — 108 цнт. За 5 місяців 1960 року було надоєно в середньому по 1500 кг молока на корову.
Проте розвиток народного господарства вимагав дальшого укрупнення сільськогосподарських підприємств. Районні організації виступили ініціаторами об’єднання колгоспу з Ужгородським садовинрадгоспом. Колгоспники одностайно підтримали цю пропозицію, і в 1960 році колгосп став Невицьким відділком Ужгородського садовинрадгоспу. У розпорядженні відділку є 265 га ріллі, 645,8 га садів, з яких 24 га плодоносних, 10 га ягідників, 144 га вигонів і пасовищ. За 6 років відділок освоїв 635 га схилів і чагарників. У 1967 році по відділкові врожай пшениці становив 26 цнт, ячменю — 24 цнт, зерна кукурудзи — 45 цнт, фруктів — 80 цнт, овочів — 120—300 цнт. Відділок мав 500 голів великої рогатої худоби. Механізацію сільськогосподарських робіт забезпечують 10 тракторів, 1 комбайн та комплект інших сільськогосподарських машин.
Парторганізація села (33 комуністи) стала частиною парторганізації садовинрадгоспу, яка забезпечує ритмічну роботу виробництва, чітку організацію праці і проводить велику виховну та організаційну роботу. Допомагають комуністам у всій роботі відділку комсомольська та профспілкова організації. В 1967 році за перше місце по вирощуванню сільськогосподарських культур, підвищення продуктивності тваринництва та дострокове виконання планів продажу продукції державі Невицький відділок нагороджено перехідним Червоним прапором радгоспу.
Серед передовиків відділку заслуженою пошаною користуються бригадир садоводів О. В. Кучак і члени бригади К. Ю. Кичка, М. П. Кучак, Г. П. Хойдра, які зібрали по 96 цнт фруктів з га; бригадир тваринництва М. Терпак; доярки Г. Ю. Бегеній, Г. А. Пастеляк, Г. І. Опаленик, що перевищили норми надою молока на 140—145 проц; бригадир овочівників О. Д. Даценко та члени її бригади М. Й. Карбованець, Ю. І. Фія, М. І. Долгош, які добилися врожаю капусти по 300 цнт зга, помідорів — по 250 цнт з га; механізатори В. Ю. Близнець, І. І. Бучко, І. Ю. Король.
На території Невицької сільради, біля с. Кам’яниці, розташовані щебеневий завод і каменоломні, які дають країні цінний будівельний матеріал. Там працює багато мешканців села Невицького. З них проявили себе як передовики виробництва М. Опаленик, М. Манач та інші.
Мальовничі околиці Невицького, що входять до складу державного заповідника — резервату Кам’яниця, перетворені в зону відпочинку ужгородських робітників і службовців. За кілька хвилин комфортабельний автобус доставляє мешканців Ужгорода в околиці Невицького замку, на берег прохолодної річки Уж, яка за греблею створює розкішне озеро з пляжами та човновою станцією. Сюди приїжджає багато туристів. Для них біля підніжжя покритої віковим пралісом замкової гори виросли багатоповерхові будинки готелю на 90 місць, що належить автотурбазі «Невицьке», та міжнародного молодіжного табору «Верховина», в якому уже зараз відпочивають одночасно взимку 200 чол., а влітку— понад 300. Через річку Уж побудовано підвісний пішохідний міст і завершено спорудження нового транспортного мосту.
Пройде небагато часу і розпочнеться реставрація Невицького замку. Буде відбудовано будівлю і башти замку. Все це набагато збільшить потік туристів, зробить цю чудову місцевість ще більш привабливою і чарівною. У відбудованому приміщенні розміститься музей, бібліотека, кінозал, кімнати відпочинку, обладнані у середньовічному стилі.
За роки Радянської влади невпізнанно змінилося обличчя села. Тут побудовано і докорінно перебудовано понад 120 будинків.
В 1965 році в селі зруйновано останнє старе житло — хатину пенсіонерки М. Вовкулич, для якої силами громадськості збудовано великий просторий будинок. Нові будинки Невицького нічим не відрізняються від будинків міського типу. Вони мають великі світлі вікна, пофарбовані в червоний, жовтий, сірий, зеленкуватий кольори фасади. В кожному дворі багато зелені і квітів. В пейзажі села переплітаються старовинні колодязні «журавлі» з теле- та радіоантенами. В індивідуальному користуванні жителів села є 2 автомашини, 11 мотоциклів і моторолерів, сотні велосипедів, багато телевізорів, в кожній хаті — радіоприймач. Село повністю електрифіковане і радіофіковане.
За роки Радянської влади відбулися корінні зміни в культурі і побуті Невицького та його мешканців. Якщо до 1944 року в селі була лише одна початкова школа, то вже в 1945 році тут було відкрито неповну середню школу. Зараз у Невицькій восьмирічній школі навчається понад 340 учнів і працює 20 вчителів. Школа має добре обладнані кабінети, особливо фізичний, хіміко-біологічний та технічних засобів навчання. Тут працює також консультаційний пункт Ужгородської заочної середньої школи, де без відриву від виробництва здобувають середню освіту понад 60 робітників відділку радгоспу та Кам’яницького щебзаводу.
До возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною в селі не було жодної людини з вищою освітою. За роки Радянської влади вузи країни закінчили близько 40 мешканців Невицького. Значна кількість молодих громадян села нині навчається в Ужгородському державному університеті та інших вищих навчальних закладах нашої країни. Зараз в селі є такі сім’ї колишніх бідняків і середняків, в яких по кілька чоловік мають вищу освіту. Так, по два сини Й. Данка, Й. Дудика й П. Опаленка здобули вищу освіту. Тут виросли педагоги, інженери, економісти, творчі працівники. З 39 465 крб. сільського бюджету в 1968 році на освіту було виділено 23 837 карбованців.
В селі працює дитячий садок та медпункт. Силами громадськості збудовано просторий клуб із залом на 100 місць і стаціонарною кіноустановкою. До послуг трудящих бібліотека, яка нараховує близько 6 тис. книжок.
Багато громадян широко користуються бібліотеками м. Ужгорода та мають свої власні бібліотеки. Село Невицьке має зручні шляхи сполучення з Ужгородом (залізничні й шосейні), що дає змогу мешканцям села відвідувати там культурноосвітні заклади. І навпаки — артисти і творчі працівники обласного центру не раз виступають у селі.
Невицьке завоювало добру славу в Ужгородському районі запровадженням в життя нових звичаїв і обрядів. Проведення в клубі комсомольських весіль стало вже традицією. Так, у 1965 році усе село святкувало весілля І. Швенди й О. Росади, а в 1966— 1967 рр. таких комсомольських весіль було декілька. В урочистій обстановці в клубі села відбувається реєстрація новонароджених, відзначаються різні радянські свята.
За роки Радянської влади в селі Невицькому відбулися найглибші соціально-економічні, політичні й культурні перетворення, здійснені під керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу. За все це трудівники села від усього серця щиро дякують партії і Радянській владі, які засвітили немеркнучий вогонь щастя, радості й волі над Закарпаттям.
В. І. НЕТОЧАЄВ