Великий Березний, Великоберезнянський район, Закарпатська область
Великий Березний — селище міського типу (з 1947 року), центр Великоберезнянського району, розташоване у верхній течії річки Ужа, за 40 км на північний схід від обласного центру. Через селище проходять автомагістраль і залізнична дорога Львів — Ужгород. Населення — 3400 чоловік.
Найдавніші сліди людського життя на території нинішнього селища припадають на епоху неоліту (IV—III тисячоліття до н. е.). Пізній бронзовий вік (XII— IX століття до н. е.) представлений знахідками бронзових знарядь праці та мечем. Відкритий також могильник ранньозалізного віку, який датується VII—IV століттям до н. е.
Вперше Великий Березний згадується в письмових джерелах 1427 року як сільське поселення, що входило до складу Ужгородської домінії і належало роду Другетів.
За урбарієм 1691 року, Великий Березний разом з селами Малий Березний, Стричава, Вишка, Люта, Кострина, Нова Стужиця, Стара Стужиця, Ужок, Чорний Потік входив на правах окружного центру до складу IV дистрикту Ужгородської домінії графа М. Верчені, спадкоємця Другетів.
Крім панщини і натуральних повинностей, селяни Великого Березного платили грошовий податок (ценз) 2 рази на рік: у Юр’їв день — 1 флорин, 80 динарів і на Михайлів день — 1 флорин — від цілого наділу. Платили також «суху корчму»— від села 3 рази на рік по 5 флоринів за те, що не користувались панським вином, і «дяківські гроші» — від 6 до 10 флоринів на рік тощо.
Наприкінці XVII століття із 32 кріпосних селянських господарств 31 володіло 1/4 наділу, а 1—1/8 наділу.
В 1701 році на околицях Великого Березного діяли повстанські загони селян на чолі з Іваном Варгою та Миколою Васильчаком, які нападали на панські маєтки, розправлялися з ненависними прикажчиками. В 1704 році розрізнені загони, що діяли в Ужанській долині, були об’єднані опришківським ватажком Іваном Бецою. Цього року він штурмом оволодів Ужгородським замком. Пізніше повсталі селяни влилися в куруцьке військо Ференца II Ракоці.
Після поразки визвольної війни колишня Ужгородська домінія Верчені була конфіскована і перетворена в казенну. З цього часу всі повинності селяни Великого Березного виконували на користь казни, але становище їх не поліпшилось. Тільки в 1735—1736 рр. з Великого Березного у зв’язку із збиранням недоїмок втекло 13 родин селян-кріпаків. Селяни в цьому році повинні були заплатити 153 флорина 36 крейцерів грошових податків, а змогли заплатити тільки 38 флоринів 36 крейцерів. Складені комітатським управлінням відомості відображають картину майнового стану селян. Наприклад, на 8 селянських господарств у Великому Березному в 1764 році припадало 6 волів, 2 коней, 4 корови, 5 хрестів пшениці, 18 возів сіна.
В 1778 році Великий Березний дістав привілеї торгового містечка.
В кінці XVIII — на початку XIX століття збільшилась панщина. Згідно з урбаріальною реформою, в другій половині XVIII століття кожен селянин повинен був відробити від повного наділу 52 дні тяглової або 104 дні пішої панщини. Але цього закону ніде не дотримувалися, про що свідчить скарга селян Великоберезнянського округу від 1803 року на Ужгородську казенну домінію, яка постійно порушувала урбарії. «Раніше,— писали селяни,— ми працювали на панщині, залежно від наших наділів, по 7 тижнів на рік, а вже два роки підряд нас примушують силою відробляти по 21 тижневі на найтяжчих лісних роботах».
В 1829 році селяни Великого Березного відробили на користь домінії 1794 дні пішої панщини і 72 — з тяглом. Кріпаки широко використовувалися на виробництві цегли, поташу, дощок, дранки, лат, крокв.
Напередодні буржуазної революції в Угорщині у Великому Березному було 116 дворів, 802 чол. населення, які володіли 37 неповними наділами землі. Дані про врожайність за цей рік малюють жахливу картину злиднів. В усіх господарствах вродило 105,1 коблика кукурудзи, 65 кобликів жита, 12,2 коблика ячменю, 2 коблики вівса, 360 кобликів картоплі. 26 дворів, в яких проживало 139 чоловік, зовсім не зібрали врожаю. В середньому на одну особу припадало 19,35 кг збіжжя, 43 кг картоплі. З цього необхідно було ще віддати десятину домінії, коблину попові, залишити на посів і для худоби.
Згідно закону про скасування кріпосного права, звільнялись із землею тільки селяни, внесені в «урбаріальні списки». Це кріпосні, які користувалися наділами землі на підставі права спадщини. Урбаріальні йобадді і желяри й після звільнення від кріпосної залежності аж до кінцевого врегулювання питання про угіддя зобов’язані були виконувати повинності за користування пасовиськами, лісами, луками.
Закон від 18 березня 1848 року не поширювався на селян, які користувалися землею на підставі орендного договору з поміщиками. Ці селяни зобов’язані й надалі виконувати старі повинності. Більша частина селян Великого Березного в період проведення реформи належала саме до безземельних желярів і піджелярів.
Під час комасації в 1863 роді від селян Великого Березного на користь казенної домінії було відібрано половину земель, якими вони користувалися до реформи. У окремих селян, що володіли 36 віками землі, залишилося по 15 вік, однак податки повинні були платити по-старому — за 36 вік х. Коли селяни звернулися до властей, щоб відмінити таке «упорядкування», то їм було відмовлено. Тоді почалися виступи проти комасації. «Народ заворушився,— писала газета «Новий свіуг»,— знищував визначені смуги і межові знаки на полях та силою захоплював ті землі, якими користувався до комасації». Та жандарми відновили порядок.
Селяни в другій половині XIX століття сплачували поземельний, прибутковий, подвірний, додатковий, церковний, подушний, загальний сільський та місцеві податки й побори (оздоровчий, на шляхове будівництво, утримання адміністрації, проведення громадських робіт)3. У 1891 році жителі Великого Березного повинні були заплатити податків та недоїмок 6640 форинтів, змогли ж виплатити тільки 1816 форинтів, а 4824 форинти залишилося на наступний рік.
Австро-угорський уряд найжорстокішими методами примусу та репресій добивався стягування податків і недоїмок, яке супроводилось екзекуцією та продажем майна з аукціону. Селяни звертались за позичкою до лихварів, яких у Великому Березному було чимало. Мінімальний лихварський процент становив 16—20 річних, «нормальний» хитався від 30 до 50 річних. Нерідко боржник платив за позичені суми 100—200 проц. на рік. Більшість жителів Великого Березного була так пригнічена зростаючими недоїмками та лихварськими боргами, що вже виплутатися з них не могла і втрачала своє господарство, поповнюючи ряди пролетарів.
До другої половини XIX століття в жодному селі Великоберезнянського округу не було школи. В 1884 році у Великому Березному було відкрито першу школу з чотирирічним навчанням.
Населення Великого Березного швидко зростало. В 1900 році тут налічувалося 2452 чол., переважно українці, а також 391 угорець, 616 німців, 310 словаків, 2 румуни. Тоді ж у Великому Березному був 291 будинок (16 кам’яних або цегляних, 65 глиняних, а інші — дерев’яні).
В квітні 1904 року під час будівництва залізниці Великий Березний — Ужок виник великий страйк робітників-будівельників. Приводом до страйку стала затримка заробітної плати, що поставило робітників, які й до цього часу постійно недоїдали і терпіли знущання, у безвихідне становище. Як повідомлялося в газеті «Унгварі кезлень», «робітники, об’єднавшись з польськими товаришами, які працюють на кордоні з Галичиною…, відмовляються від усякої роботи і готуються вчинити напад на підприємців». Факт революційної змички між українськими і польськими робітниками підтверджує донесення піджупана Ужанської жупи, з якого видно, що страйк на будівництві залізниці Великий Березний — Ужок виник під впливом польських робітників. Для розправи з страйкуючими 27 квітня власті викликали з Ужгорода 600 солдатів 66-го полку, які жорстоко придушили цей страйк. Проте боротьба трудящих за соціальне і національне визволення не припинялась. В 1911 році у Великому Березному відбувся виступ лісових робітників та селян, які відмовлялись працювати на експлуататорів за мізерну плату.
Начальник Великоберезнянського округу в донесенні на ім’я Ужгородського наджупана писав 19 грудня 1912 року: «Зараз нема інших симптомів, як симптоми того, що серед рутенського населення все більше укріплюється думка про те, що воно належить до сім’ї великого російського народу».
Під час першої світової війни Великоберезнянський округ безпосередньо став ареною військових дій. У Великому Березному були розквартировані австро-угорські війська, які заподіяли багато шкоди жителям села. Нотар Великого Березного 13 січня 1915 року повідомляв наджупана Ужанської жупи, що військо пограбувало лікарню і туди помістили коней. В донесенні піджупана Ужанської жупи адміністративній комісії говориться, що господарство Великоберезнянського округу в стані занепаду. Населення голодує, худоба не має кормів, тому її винищено, що важко відбилося на армії3. Протягом воєнних років в австро-угорську армію було призвано десятки великоберезнянців. Сім’ї залишились без годувальників, селянські господарства рік у рік занепадали.
Ті великоберезнянці, що потрапили на Східний фронт, при першій можливості здавалися в полон російській армії. Серед них були В. І. Вагулич, І. М. Рогач, Іван Тібольд та ін. В російському полоні їх застала Велика Жовтнева соціалістична революція. Повернувшись на батьківщину, вони розповідали односельчанам про те, що в Росії скинуто царя і буржуазний уряд, що на чолі нового уряду став В. І. Ленін, що першими декретами молодої країни Рад є декрети про мир і землю.
Під впливом таких вістей в ряді сіл Великоберезнянського округу почались «непорядки». Селяни відмовлялись платити роковину, виконувати розпорядження властей. 11 квітня 1918 року наджупан Ужанської жупи наказав начальнику Великоберезнянської жандармської управи негайно вжити заходів, щоб припинити більшовицьку агітацію. Державним службовцям, лісникам суворо наказувалось не покидати місця роботи і чітко виконувати свої обов’язки. Службовців зобов’язали негайно приступити до роз’яснення селянам, що за захоплення чужого майна їх будуть жорстоко карати.
В січні 1919 року Великий Березний окупували війська буржуазної Чехословаччини.
За переписом 1921 року, в селі налічувалося 2657 мешканців. 88 проц. становили українці.
В 1920/21 навчальному році державну народну школу відвідувало 419 учнів. В 1921 році відкрито ще й горожанську школу, в якій вчилися діти не тільки Великого Березного, але й інших сіл округу.
З жандармських донесень відомо, що у Великому Березному в 1920 році існували окремі розрізнені групи МСП. 8 серпня 1920 року відбулися збори, де були присутні 150 чоловік. Виступив Іван Мондок, який говорив про те, щоб «робітники і селяни готували грунт для руських більшовиків, які знаходяться уже в Галичині».
В 1923 році в селі створена комуністична партійна організація. Під керівництвом крайового комітету КПЧ комуністи провадили значну роботу по піднесенню революційної свідомості трудящих. Вони поширювали брошури, листівки, праці Маркса, Енгельса, Леніна. В 1923 році у Великому Березному передплачували 20 примірників «Карпатської правди», 15 — «Мункаш уйшаг» — органів крайкому КПЧ. В 1927 році в селі налічувалося 167 комуністів. Цього ж року створено комсомольську організацію. 4 березня 1927 року відбулися численні збори молоді Великого Березного під керівництвом Ганни Зубкової. На цих зборах виступили представники Закарпатського крайкому КПЧ — депутат чехословацького парламенту від комуністичної партії — М. Сидоряк та І. Петрущак. Вони розповіли молоді про становище трудящих у Радянському Союзі, про політичні події, про загрозу нової світової війни. Спроби жандармерії розігнати збори не мали успіху.
Комуністи Великого Березного керували комсомольською організацією, а також Спілкою пролетарської культури, що створена в 1934 році. Через ці організації вони впливали на молодь, підносячи її революційну свідомість.
У Великому Березному в 30-х роках ХХ століття із всієї кількості орної землі (1643 га) на 26 куркульських дворів припадало 435 га, церкві належало 125 гектарів. Із 471 двору 138 були безземельними, 307 — малоземельними. 445 дворів володіли 773 гектарами, або 47 проц. землі. Селяни, що розорювалися, змушені були вирушати на заробітки в міста або йти в найми до куркулів. Багато збіднілих селян покидали домівки і їхали на заробітки в чужі країни. Із Великого Березного в пошуках кращої долі виїхали за кордон близько 60 чоловік.
Великий Березний став своєрідним центром, куди збиралися виснажені, голодні верховинці Ужанської долини, які згуртовувалися навколо комуністів і комсомольців.
Прикладом загального виступу представників трудящих сіл округу може бути демонстрація, яка відбулася у Великому Березному 10 лютого 1932 року. Цей день відзначався як загальнодержавний день боротьби проти безробіття. У Великому Березному зібралася 3-тисячна колона демонстрантів. «Вулиці дрижали від демонстративного походу голодуючих, жандармська сила не могла сперти масу»,— писала «Карпатська правда». «Зважаючи на велику кількість демонстрантів,— зауважував начальник окружного управління,— не можна було діяти суворіше, бо це загрожувало б небезпекою…».
Про події у Великому Березному дізналися трудящі й інших районів. В Ужгороді поширились чутки, що ніби з Великого Березного та інших сіл йде велика маса безробітних і голодних селян, які розбили по дорозі жандармські загони і прямують до Ужгорода. Губернатор А. Бескід зібрав терміново представників усіх «громадських» і політичних партій, і запропонував розпочати «акцію допомоги» на користь голодуючих і безробітних.
З травня 1932 року відбулася нова демонстрація трудящих округу. Начальник окружного уряду телеграмою повідомив в Ужгород: «Комуністи і трудящі з навколишніх сіл Великоберезнянщини групами збираються на демонстрацію, що може привести до поганого». Демонстрантів у Великому Березному зібралося понад 3000 чоловік. Організаторами демонстрації були місцеві комуністи товариші М. А. Пекар, О. І. Планчак, М. П. Яцьків. Жандармерія заборонила виступати представникові крайкому КПЧ сенатору І. Локоті, хоч це було грубе порушення конституції буржуазної Чехословаччини.
11 січня 1933 року у Великому Березному відбулася масова демонстрація батраків та безробітних. Демонстранти вимагали хліба і праці. Уряд вислав проти них 18 жандармів. Тоді демонстранти звернулися до карателів з такими словами:
«Ви ситі, а ми — голодні. Дайте нам хліба! Ми голодні прийшли самі, а завтра прийдемо з дітьми та жінками, залишимо їх тут. А ви старайтесь про них! Голод і злидні натисли до крайності».
В 1937 році з ініціативи комуністів у Великому Березному відбулася маніфестація проти загрози фашизму і нової війни. В ній взяло участь близько 4000 трудящих Великоберезнянського округу. На зборах було вирішено розпочати збір коштів на користь республіканської Іспанії. Незважаючи на злиденність свого становища, трудящі віддавали останні гроші, щоб допомогти республіканцям у боротьбі з фашизмом. Всього було зібрано понад 5 тис. крон. 17 комуністів і комсомольців добровільно поїхали захищати республіканську Іспанію. Серед них Я. Рот, С. Габерман, Ю. Лович та інші.
У зв’язку з наближенням другої світової війни і підготовкою до неї буржуазний чехословацький уряд набагато зменшив, а місцями — повністю припинив фінансування місцевих органів. Таке становище було і у Великому Березному. За бюджетом на 1938 рік, для покриття всіх витрат Великому Березному потрібно було 337,8 тис. крон. Уряд асигнував тільки 90 тисяч. Решту необхідних коштів повинні були зібрати за рахунок податків. Місцеві органи влади встановили 125 проц. надбавки на податок з будинків і 400 проц. на інші види податків, що становило біля 200 тис. крон. Ця сума лягла на плечі трудящих.
16 січня 1938 року на конференції селян Великого Березного, що проходила під керівництвом комуністів, учасники виробили протест урядові проти посилення економічного і політичного гніту. У прийнятій резолюції селяни вимагали заборонити будь-які екзекуції, тягар податкового гніту перекласти на плечі монополістів, надати допомогу безробітним, забезпечити малоземельних і безземельних селян землею, зняти всі кари, накладені за малі політичні і господарські провини.
В частині Закарпаття, куди входив і Великий Березний, в 1938 році був встановлений фашистський режим А. Волошина і проголошена так звана «Карпатська Україна». Але уряд А. Волошина проіснував недовго.
17 березня 1939 року хортистські окупанти зайняли Великий Березний. Комуністи змушені були піти в підпілля. З перших днів окупації в селі почало діяти територіальне підпільне керівництво, яке розіслало організаторів руху по селах і підтримувало тісний зв’язок з І. Локотою, а також з Ужгородським партійним комітетом. Активісти партії Михайло Затварницький, Микола Пекар, Андрій Домище, Єне Лебович, Герман Якубович, Василь Семйон, Давид Шенбергер, Соломон Симкович, Петро Джанда, Карл Гефнер, Василь Химич створювали підпільні організації в окрузі, проводили нелегальні збори. Організовувати підпільний рух доводилося в умовах жорстоких репресій і розгулу фашистської реакції. Тільки протягом одного березневого дня 1940 року угорські жандарми заарештували 16 комуністів села. Серед них були М. Готра, В. В. Гулей, І. І. Пілат, В. Юричка та інші.
Недивлячись на терор, в день Міжнародної солідарності трудящих — 1 Травня 1939 року — в селі з’явились листівки із словами: «Геть окупантів!», «Смерть Хорті!», на парканах і громадських будинках було намальовано червоні п’ятикутні зірки.
Взимку 1942 року арешти почастішали. Людей почали ув’язнювати навіть за найменший вияв симпатій до комуністів. У квітні схопили на роботі Рудольфа Вінера, активного молодого комуніста, одного з організаторів підпілля. До в’язниці були кинуті жінка секретаря Великоберезнянського окружкому Юлія Пекар та Михайло Шенбергер. У в’язницю через деякий час потрапили також Іван Планчак, Соломон Симкович, Олексій Ленько, Давид Шенбергер, Герман Якубович. Після страшних катувань військовий трибунал засудив І. Планчака, Р. Вінера, С. Симко-вича, О. Ленька, Д. Шенбергера, Г. Якубовича до смертної кари через повішення. 31 липня 1942 року вирок було здійснено на подвір’ї військової казарми в Ужгороді. Близько 800 чол. було кинуто до концтаборів та трудових батальйонів. Комуністи, які не були викриті жандармерією, продовжували активну підпільну роботу, мобілізовували маси на боротьбу проти окупантів.
Ще в перші роки окупації частина революційно настроєної молоді Великого Березного, щоб не служити і не підкорятися фашистам, покинула рідне село й емігрувала в Радянський Союз. Між ними були Ю. Молнар, І. Караман, Ю. Боролич, І. Ганусин, М. Боролич. Під час Великої Вітчизняної війни більшість з них зі зброєю в руках боролася проти фашистів у лавах Чехословацького корпусу.
Поява партизанських десантів у 1944 році в Великоберезнянській окрузі підняла на активну боротьбу сотні трудящих. В ряди народних месників вступило багато й великоберезнянців, інші допомагали партизанам продовольством, одягом, передавали відомості про дислокацію ворожих військ. Невеличкі загони незабаром переросли в партизанські з’єднання. Одне з них під командуванням О. В. Тканка успішно здійснювало бойові операції на шосейній і залізничній лініях Ужгород — Волосянка. На залізниці Ужгород—Великий Березний в серпні—жовтні 1944 року це з’єднання пустило під укіс 9 ешелонів з військовою технікою, вивело з ладу 7 залізничних і шосейних мостів.
26 жовтня 1944 року воїни 195 стрілецького полку 18 армії 4 Українського фронту визволили Великий Березний від окупантів. На вулицю вийшли всі жителі, щоб від щирого серця вітати своїх визволителів. Вирішивши відплатити фашистам за знущання і кривду, 17 юнаків з Великого Березного добровільно вступили в лави Червоної Армії. Між ними були Юрій Лович, Іван Шеба, Василь Стойка, Микола Тур та багато інших. В той же час в рядах Чехословацького корпусу боролось 19 великоберезнянців.
З перших днів визволення трудящі взяли владу в свої руки. 2 листопада 1944 року у Великому Березному був створений Народний комітет на чолі з В.В. Рогачем. Представники чехословацького еміграційного уряду намагалися створити у Великому Березному свої місцеві органи управління, але вони не мали підтримки народу. Вже 17 листопада 1944 року з ініціативи комуністів були скликані загальні збори трудящих села, на яких прийнято рішення про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Збори обрали С. Гаврана та І. Шелепця делегатами на І з’їзд Народних комітетів Закарпатської України.
Трудящі Великого Березного з радістю зустріли Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. На мітингу 28 листопада 1944 року вони одностайно схвалили рішення І з’їзду Народних комітетів і поставили свої підписи під Маніфестом.
Наступала перша вільна весна 1945 року. Народне господарство було зруйноване, пограбоване окупантами. Одним з перших заходів Народного комітету було наділення бідноти землею: М. Ціприч, Й. Базель, А. Псяйка, Г. Молнар — 155 чол. одержали 186 га землі, конфіскованої у куркулів та церкви. Всього селянам Великого Березного наділено 1025 га землі та 2000 га пасовиськ.
В цей же час у Великому Березному створено лісгосп, який очолив колишній начальник штабу партизанського з’єднання ім. Ковпака, Герой Радянського Союзу В. В. Войцеховський; промислову артіль «Червоний шлях» і промкомбінат. Пізніше — міжколгоспбуд, харчокомбінат, рембуддільницю та інші підприємства.
Всі селяни Великого Березного були об’єднані в земельні громади «Верховина» та «Ужанська». Земельні громади провели велику роботу по землевпорядкуванню й правильному використанню громадських пасовиськ, лісів та інших угідь, організували допомогу сім’ям добровольців Червоної Армії, інвалідам, сиротам.
Значні труднощі довелось подолати селянам в першу післявоєнну весну. Не було насіння, добрив, не вистачало сільськогосподарського реманенту, тяглової сили: з 401 господарства 216 були безкінними.
Допомогу подала держава. Селянам Великоберезнянського округу було безкоштовно виділено 280 цнт картоплі, 17 цнт кукурудзи, 81 цнт вівса, 48 цнт ячменю, 2,5 цнт конюшини, 1 цнт тимофіївки, а також 25 тонн суперфосфату. За постановою уряду, селяни Великоберезнянщини звільнялися від сплати сільськогосподарського податку та державних поставок в 1945—1946 роках.
У 1947—1948 рр. поширився рух за перехід від одноосібного до колективного сільського господарства. Первинна партійна організація очолила його. Були організовані екскурсії селян в передові сільськогосподарські артілі областей України, Кубані. Делегатами були І. І. Євчак, Г. І. Молнар, М. В. Ганчак, О. І. Данько. Тоді ж виникла ініціативна група по організації колгоспу. 11 жовтня 1948 року створено колгосп ім. В. І. Леніна. Спочатку об’єдналося 21 господарство. Головою колгоспу обрали І. І. Євчака.
Коли в 1946 році організовувалася промартіль «Червоний шлях», всі роботи виконувалися вручну. Згодом з Ленінграда прибули двигуни, з Москви і Горького — машини, з Іжевська і Свердловська — деревообробні верстати. Велика увага приділялася підготовці кадрів. За десятиріччя кількість кваліфікованих робітників зросла з 28 до 370 чоловік.
При артілі створено фанерний цех по виготовленню художніх меблів. Поступово артіль перетворювалася в деревообробне підприємство. Використання нового обладнання дало можливість збільшити і розширити асортимент продукції, поліпшити її якість. На кінець семирічки валовий випуск продукції зріс більш як у 10 разів, вартість її становила 2 млн. 140 тис. карбованців.
У 1962 році об’єднано деревообробні підприємства в меблевий комбінат. Його продукція йде далеко за межі нашої республіки. Комбінат виготовляє також і високоякісну фанеру для меблевих підприємств області.
Серед великоберезнянських меблевиків немало передовиків виробництва. За успішне виконання семирічного плану орденом Трудового Червоного Прапора нагороджений І. І. Балаж, іншими орденами та медалями — А. І. Балаж, Г. П. Караман, П. І. Луней, Г. М. Цибик, Ф. Ф. Німець.
До 1965 року працювали цехи харчокомбінату по переробці дикоростучих плодів і фруктів, по виробництву безалкогольних напоїв і розливу мінеральної води «Яворницька» (в с. Сіль). У 1965 році харчокомбінат переведено до Перечина.
Перехід селян до колективного господарювання відбувався швидкими темпами: не минуло й півроку після створення колгоспу, а з 401 двора було об’єднано в артіль 177 дворів. В розпорядженні артілі було 73 коней, 7 корів, 7 свиней, 18 овець. З реманенту — 61 плуг, 33 борони, 63 вози, 10 віялок, 3 сівалки і 1 молотарка.
Економіка молодого колгоспу на перших порах була слабкою. Допомогу колгоспові у виконанні весняних робіт подали механізатори Ужгородської та Іршавської МТС. Держава забезпечила його високоякісним насінням та мінеральними добривами. Артілі було виділено короткотерміновий кредит в сумі 31 тис. карбованців. За виділені кошти колгоспники купили велику рогату худобу, сільськогосподарський реманент і розпочали будівництво трьох приміщень для тваринницьких ферм.
Але практика показала, що вести багатогалузеве господарство в невеликій артілі — нерентабельно, тому великоберезнянські колгоспники вирішили об’єднатися з сусідами. В укрупнений колгосп ім. Леніна в 1959 році ввійшли колгоспи сіл Мирчі, Завосиного, Бегендяцької Пастілі, Костьової Пастілі.
В укрупненому колгоспі була створена партійна організація, яка об’єднувала 90 чол. Комуністи мобілізовували колгоспників на піднесення економіки артілі, підвищення врожайності, виховували комуністичну свідомість. Велика увага приділялася придбанню сільськогосподарської техніки, запровадженню передових агротехнічних заходів, добору кадрів. Тепер в розпорядженні колгоспу ім. Леніна — 7298 га земельних угідь, у т. ч.— 1055 га орної землі, 1180 га лук і пасовиськ, 227 га садів. Колгосп має 12 тракторів, 8 сівалок, 2 комбайни, 13 автомашин. Головний господарський напрям — м’ясо-молочне тваринництво. На кінець семирічки кількість корів зросла в 6 разів порівняно з 1958 роком й становила 448 голів, поголів’я свиней збільшилося в 7 разів (194 голови), овець — в 4 рази (1465 голів). В середньому артіль виробляє 1406 цнт м’яса і 6529 цнт молока на рік. Розвинуто також і рільництво. Колгосп вирощує пшеницю, жито, кукурудзу, цукрові та кормові буряки, льон, овочі. Він став передовим господарством району, посідає перше місце по грошових доходах, виробництву і продажу всіх продуктів тваринництва. Тільки за останні роки (1964—1967) прибутки колгоспу зросли з 372 тис. крб. до 570,2 тис. крб. За високі показники в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня колгосп ім. Леніна нагороджений пам’ятним Червоним прапором обкому КП України, облвиконкому та облпрофради. Кращі люди колгоспу — В. В. Рубіш, М. І. Іваниця, М. І. Бакася — відзначені урядовими нагородами.
В перші дні після визволення у Великому Березному було відкрито лікарню, в якій спочатку працювали 2 лікарі та 4 медсестри. Ліки виділило командування 4 Українського фронту. Вже восени 1945 року лікар І. І. Сокач зробив першу хірургічну операцію. З часом лікарня розширювалась: створені дитяче, хірургічне, терапевтичне, акушерсько-гінекологічне та інфекційне відділення. При лікарні відкрита добре обладнана клінічна лабораторія, кабінет рентгенотерапії, зубопротезна майстерня. В селищі працює санепідстанція. Тепер штат медпрацівників зріс більш як у 10 разів і налічує 20 лікарів і 56 чол. середнього медперсоналу. Щорічно держава на охорону здоров’я відпускає понад 200 тис. крб. Незмінно керує лікарнею Іван Іванович Сокач, якому присвоєно почесне звання заслуженого лікаря УРСР. Лікарі Ф. Я. Настаскіна, Г. М. Кузіна, 3. Г. Соболева нагороджені значком «Відмінник охорони здоров’я УРСР».
Значні зміни за роки Радянської влади відбулися і в культурному житті селища. Зразу після визволення у Великому Березному було відкрито середню школу, в якій навчалося 900 дітей. А наступного року почала працювати і школа робітничої молоді. Велику роботу вчителі і культармійці провели по ліквідації неписьменності. В селі нараховувалось 240 неписьменних і малописьменних. Вчителі середньої школи — Д. А. Дорошенко, А. П. Шкурко, П. Г. Задорожна, Н. І. Рибалко, К. І. Шелепець, І. С. Лацанич та інші — протягом 5—6 місяців навчили неписьменних читати і писати.
З кожним роком розширювалася і зміцнювалася навчальна база середньої школи. Силами громадськості були побудовані спортивний зал, новий шкільний корпус, відкрито фізичний, хімічний і біологічний кабінети. В школі за допомогою шефів — працівників лісокомбінату — відкрито майстерні по обробці металу і дерева. Докорінно змінився склад вчителів середньої школи. Якщо при створенні її тут працював лише один вчитель з вищою освітою, то тепер їх — 64, з незакінченою вищою освітою — 12 чол. Всього в школах Великого Березного працює 129 вчителів. За час свого існування середня школа випустила 977 учнів. Серед її вихованців багато передовиків промисловості і сільського господарства. На меблевому комбінаті випускники М. М. Літра, М. І. Ревай керують бригадами комуністичної праці. Науковими працівниками стали П. Ю. Козак, Д. І. Ляліна, М. М. Ганич, конструктором — В. І. Шелепець, диригентом Львівського оперного театру ім. Франка — І. В. Лацанич. З вихованців середньої школи вийшло 78 вчителів, 4 лікарі, 3 агрономи і 6 інженерів.
На початку 1963 року у Великому Березному була відкрита школа-інтернат на 400 місць. В приміщенні колишньої в’язниці відкрито дитячу музичну школу, де навчається 116 дітей. Є в селищі кінотеатр, Будинок культури на 500 місць, при якому працює відомий в області ансамбль пісні і танцю «Ужанська долина» (художній керівник І. Ю. Лявинець, балетмейстер Ю. І. Гладан), драматичний гурток.
Книжковий фонд двох бібліотек — дитячої та для дорослих — 300 тис. примірників. Тепер немає такої сім’ї, яка б не користувалася бібліотекою.
Трудящі Великого Березного стали жити заможно і культурно. Про це свідчить ріст купівельної спроможності, зростання попиту на книги, радіо- та електропобутові товари, мотоцикли, художні меблі, добротні тканини та взуття. Все це можна придбати в спеціалізованих магазинах селища. Всього у Великому Березному працює 38 магазинів, їх товарообіг становить 3,4 млн. карбованців. В селищній ощадкасі зберігається 1 млн. 184 тис. крб. заощаджень трудящих.
Небаченого розмаху набуло житлове будівництво. В селищі виникли нові вулиці: Радянська, Першотравнева, ім. Пушкіна, ім. Гоголя, Жовтнева та інші. Селище електрифіковане і радіофіковане. Гордістю Великого Березного є парк. В ньому ростуть рідкісні в умовах Закарпаття тропічні і субтропічні дерева: веймутова сосна, платан, бундук гребінчатий, гінго, дуб пірамідальний та інші. Перед входом в парк стоїть пам’ятник В. І. Леніну, а в центрі Великого Березного — воїнам, що загинули в жовтні 1944 року в боях за визволення села.
Довгий час у Великому Березному жив народний умілець, різьбяр по дереву І. І. Варна. Його роботи «О. Довбуш», «Аркан», «Микола Шугай» експонувались на виставках творів народних умільців у Києві, Москві, Ужгороді. Вихідцем з селища є М. М. Романишин — член Спілки художників України.
Зміни, що відбулися в соціальному і економічному житті селища, привели до змін у побуті та звичаях його жителів. Великою популярністю користуються нині нові радянські свята — серпа і молота, урожаю, пісні і танцю. Широко відзначаються громадськістю комсомольські весілля.
За сумлінну працю на благо Вітчизни 68 жителів селища нагороджені орденами і медалями.
Мешканці Великого Березного пліч-о-пліч з трудящими всієї Радянської Батьківщини впевнено йдуть до нових перемог у справі побудови нового комуністичного суспільства.
Р. Й. БАЗЕЛЬ, С. І. ПЕНЯК