Виникнення і розвиток міста Ужгород
Ужгород (Онгвар, Гунгвар, Унгуйвар, Унгвар, Унгород) — місто, обласний центр Закарпатської області. Розташований в її західній частині, в передгір’ях Карпат. Через місто протікає ріка Уж (Унг). Населення — 62 тис. чоловік.
Уже в пізньому палеоліті (40—12 тисяч років тому), як свідчать археологічні знахідки, в районі Ужгорода жила людина. На території Ужгорода та його околиць виявлено також пам’ятки епохи неоліту (IV тисячоліття до н. е.), бронзи та раннього заліза (II—І тисячоліття до н. е.). В першій половині І тисячоліття н. е. в районі Ужгорода жили предки літописного слов’янського племені білих хорватів. В межах сучасного обласного міста досліджувалися виявлені три слов’янські поселення (VI—IX ст. н. е.). На одному з них у 50-х роках нинішнього століття знайдено житла з речами домашнього вжитку.
В угорській хроніці Аноніма, складеній у другій половині XII століття, згадується, що вже наприкінці IX століття угорські племена, які вдерлися на Закарпатську Русь, знайшли тут Ужгород з укріпленим замком. Ці племена розбили військо князя Лаборця і захопили його володіння.
Багато феодальної знаті осідало в Ужгороді, укріплена фортеця якого відігравала важливу стратегічну роль. Близько другої половини XII століття угорські королі створили Ужанську жупу (комітат) з центром в Ужгороді.
Внаслідок феодального роздроблення і міжусобних воєн Ужгород часто переходив у власність різних феодалів. У 1290 році ним заволодів палатин В. Амодей, а в 1322 році — вихідці з Італії — Другети. У їхньому володінні Ужгород перебував 350 років.
До XVI століття Ужгород являв собою невеличке укріплене місто — «кастеллум», більшість населення його становили кріпаки. За переписом 1567 року, в ньому налічувалось 34 кріпацькі і 4 желярські двори. Кріпаки та желяри відбували панщину в маєтках доміній та працювали 12 днів на будівельно-ремонтних роботах у замку. Наприкінці XVI століття було побудовано перший поверх цього замку, що існує й досі.
Протягом XVII—XVIII століть у зв’язку з розвитком ремесла, торгівлі поступово зростає і Ужгород. В 1631 році у місті було 238 земельних наділів: з них 206 кріпацьких і 32 дворянські. А всього в Ужгороді жило близько 1200 мешканців. Місто розбивалося на 10 вулиць. Одна з них (головна) називалася Замковою і була забудована з обох боків, решта 9 вулиць — лише з одного боку. Всі вулиці розташовувались на правому березі ріки Уж, лівобережжя було заболочене аж до присілка Радванка — Болотина. На схід від замку і до ріки Уж (вона тоді протікала під пригородом Радванка) були розташовані парк і заповідник. Старі велетні-платани збереглися з тих часів до наших днів.
У місті досить швидко розвивались ремесло і торгівля. В 1569 році тут були засновані цехи кравців і ювелірів. Пізніше створились цехи гончарів, цирульників, кожухарів, шевців та інші. На кінець XVII століття в Ужгороді вже було 9 цехів.
Діяльність міської управи контролювалась феодалами Другетами, а з початку XVIII століття — центральним урядом. Адміністративні й судові функції виконував сенат, що складався з старости та радників. Старосту обирало заможне міщанство з наступним затвердженням його домінією. Міський суд розглядав як цивільні, так і кримінальні справи. В 1635 році місто одержало право на користування печаткою. На ній було написано: «Печать міста Ужгорода, р. 1635», а в середині герба — зображено виноградний кущ з гронами.
Ужгород не раз спустошувався під час міжусобних воєн. Часто ці війни відбувалися під релігійною оболонкою. Переможцями вийшли католики, підтримані Габсбургами. На початку 40-х років XVII століття єзуїтську колегію і гімназію з Гуменного Другет переніс до Ужгорода. Єзуїти, що переселилися сюди, дуже швидко ліквідували протестанство. Карл Маркс відмічав, що єзуїтський орден запровадив у Трансільванії та в Угорщині систему терору проти всіх ворогів папи. У 1646 році під тиском єзуїтів в Ужгороді було прийнято унію, силою зброї насаджувалось серед населення уніатство.
В цей час Ужгород неодноразово був ареною гострої класової боротьби. Форми її мінялись в залежності від конкретних умов: протести підмайстрів і учнів, заворушення кріпаків, виступи проти унії тощо. В кінці XVII століття трудяще населення і дрібне дворянство активно підтримували повстанську армію на чолі з Імре Текелі. Повстанці оволоділи містом, розправилися з гнобителями народних мас — Другетами та їх союзниками — єзуїтами. В результаті кровопролитних боїв місто було зруйноване, а Другета у 1684 році страчено в Кошіце. Після смерті останнього представника роду Другетів — Валентина Другета в квітні 1691 року Ужгород разом з усією домінією було передано новому феодалу М. Верчені.
Під час національно-визвольної війни в Угорщині 1703—1711 рр. Ужгород був свідком важливих подій. Налякані повстанням народних мас, в Ужгородській фортеці оселились десятки поміщиків разом з озброєними загонами, що з’єднались тут з австрійським гарнізоном. У червні — липні 1703 року місто обложили війська Ракоці — керівника повстання. На допомогу їм прибули загони повсталих селян навколишніх гірських сіл. В середині вересня 1703 року на вулицях міста зав’язався запеклий бій. Дворянське ополчення разом з австрійським гарнізоном спочатку відтіснили повстанців до сіл Радванки і Горян. Коли ж прибули з району Перечина нові загони повсталого, селянства, то вороже військо відступило за неприступні стіни фортеці. Але довго витримати облогу гарнізон і поміщицьке ополчення не змогли і 16 березня 1704 року капітулювали. Місто повністю перейшло до рук повстанців. Чимало жителів вступило до армії Ракоці і протягом 7 років війни вели боротьбу проти габсбурзького гніту.
Тяжкі часи настали після придушення визвольної війни. Ужгород з замком знову перейшов до державної казни. Від населення відібрали кращі землі, ліс і виноградники, заборонили торгувати горілкою і вином, його обклали великими податками і зобов’язали виконувати різні повинності на користь габсбурзької армії. Вся влада у місті перейшла до рук єзуїтів. Лише в 1773 році єзуїтська колегія була ліквідована, а її майно разом з Ужгородським замком передано мукачівському уніатському епіскопу.
Незважаючи на руйнівні наслідки воєн та колоніальну політику Габсбургів, економіка Ужгорода зростала, виникали нові цехи, насамперед кравців і поварів, збільшувалась кількість населення. Наприкінці XVIII століття в місті було 12 цехів. Якщо в 1720 році налічувалось 35 ремісників, то в 1785 році кількість їх зросла до 102 чоловік. Щороку тут відбувалося по 4 ярмарки, на які приїздили купці не лише з міст Закарпаття, але й з Словаччини, Галичини, Молдавії тощо.
Протягом другої половини XVIII століття в Ужгороді з’являються і перші підприємства мануфактурного типу. З 1793 року працювала лісопилка, що діяла за допомогою верхньобійного водяного колеса.
На ній різали деревину, сплавлену сюди по ріці Уж з північних районів Ужанського комітату і навіть з Галичини. Значна частина продукції цього підприємства вивозилась до Угорщини та інших країн Центральної і Західної Європи. Багаті ужгородські купці в 1796 році спорудили млин на 8 каменів. Тут мололи зерно жителі міста і навколишніх сіл. Крім того, було налагоджено виробництво цегли, черепиці, пива. Ці підприємства належали казенній домінії.
В середині XVIII століття в Ужгороді з’явилися перші німецькі колоністи. Вони оселилися на Мінайській вулиці (з того часу ця вулиця іноді називалась Швабською). Німецькі колоністи користувались привілеями, наділялись кращими землями і пасовиськами. Активізувалися і грецькі колоністи, які у місцевого населення скуповували вовну і вина. Наприкінці XVIII століття в місті проживало 25 грецьких і 20 німецьких родин. Більшість з них належала до числа найбагатших міщан. У середині XVIII століття сюди почали переселятися і євреї.
Якщо на початку XVIII століття Ужгород був заселений лише на правому березі ріки Уж, то у XVIII столітті інтенсивно забудовувався і лівий берег. На лівій частині здебільшого селилися ремісники, дрібні торговці, селяни та міські низи. Наприкінці XVIII століття тут було вже 6 великих вулиць, з’явилися 4 нові вулиці і на правому березі ріки. Правда, більшість будинків мала убогий вигляд і майже нічим не відрізнялася від звичайних сільських хат, покритих соломою або дранкою. Лише на центральних вулицях правобережжя стояли великі будови багатих купців, дворян, адміністративні установи та костьол. Найкращими серед них були будинок комітатського управління, споруджений на Великій вулиці (нині Жовтневій) у 1769 році, католицький костьол середини XVIII століття. В 1771 році в Ужгороді був 301 будинок.
Поступово зростала і чисельність населення. Наприкінці XVII століття в місті проживало 1200 чол., в 1785 році — 2900. Основними жителями, як і раніше, були ремісники, селяни і желяри. В 1785 році тут проживало 235 желярів, 129 селян, 178 міщан і купців, 86 дворян, 47 службовців культу.
Трудящі Ужгорода багато терпіли від гніту домінії. Селяни відбували панщину нарівні з кріпаками сіл, вносили домінії натуральну данину, сплачували податки тощо. Доводилося населенню міста терпіти свавілля й австрійської армії. У 80-х роках XVIII століття солдати, крім казарм, займали житлові кімнати у 43 жителів і завдавали їм чималої кривди. Підмайстри та учні, міська біднота терпіли також від гніту багатих ремісників, купців, знаті.
Зрозуміла річ, що в зв’язку з цим загострювалась боротьба народних мас проти експлуататорів. Поширеною формою протесту були скарги трудящих на свавільні дії чиновників. У 1770 році селяни скаржилися імператриці Марії-Терезії, що домінія забирає у них кращі орні землі, пасовиська, забороняє торгувати горілкою та вином. Селяни вимагали зменшити податки, розширити їх права щодо торгівлі та інше. Наприкінці XVIII століття в Ужгороді відбувся активний виступ ремісників, які працювали на ремонті замку. Вони подали вимогу адміністрації про підвищення заробітної плати з 24—27 до 33 крейцерів на день та скорочення робочого дня, який тривав 11 годин. Оскільки комітатське управління заборонило домінії задовольнити ці вимоги, то ремісники покинули роботу.
Ужгород дедалі ставав одним з центрів промисловості краю. Широкого розвитку набрало ремесло.
Якщо в середині 80-х рр. XVIII століття місто мало 102 кваліфіковані ремісники, то на початку XIX століття — 377. Водночас збільшувалась кількість мануфактур або розширювалися діючі. Значно більше продукції виробляли лісопилка, млин. Протягом кінця XVIII— першої половини XIX століття з’явилися мануфактури, що належали домінії та багатим купцям. Це, зокрема, суконна, сірникова і сукновальна фабрики. На цих підприємствах разом з працею кріпаків використовувалась і вільнонаймана праця. В 1845 році почала працювати перша друкарня.
Мінявся і вигляд міста. У 1837 році в Ужгороді було вже 36 вулиць. На центральних магістралях з’являлися кількаповерхові кам’яні будинки. Значно розширились площі. Багаті торговці будували просторі кам’яні крамниці. На Підзамковій та сусідній з нею вулицях було близько 100 великих підвалів, де зберігалося і продавалося вино. Та зовнішній вигляд міста ще був малопривабливим. Більшість вулиць залишалась невпорядкованою, вночі не освітлювалась, не було каналізації.
Незважаючи на ворожу політику іноземних загарбників, Ужгород з давніх-давен був одним з культурних центрів не лише Закарпаття, але й північної Угорщини. У письмових згадках 1400 року зазначалось, що в Ужгороді на той час уже була школа. В середині XVII століття діяла початкова школа при Цегольнянській уніатській церкві, де навчання велося рідною мовою. В 1657 році дітей навчав російський вчитель Матвій Мамайдович. В XVIII столітті було вже 4 церковні школи (уніатів, католиків, протестантів, євреїв), єзуїтська гімназія (переведена сюди в 1646 році з Гуменного), духовна семінарія — з 1777 року. В 1793 році на кошти народних мас було відкрито учительську семінарію, яка протягом тривалого часу становила єдину фахову школу на Закарпатті. Освіту здобували переважно діти феодалів, заможних міщан і духівництва. Крім вихідців із Закарпаття, в семінаріях навчалися словаки, українці з Галичини, серби, румуни. З 70-х років XVIII століття Ужгород став центром шкільної округи, до якої входило все Закарпаття.
З другої половини XVIII століття в місті почало активізуватися літературне життя. В 1772 році сюди переїхав з Мукачевого епіскоп Андрій Бачинський, який привіз величезну на той час бібліотеку — 9000 томів. Крім рукописних книг церковного і світського змісту, тут були унікальні першодруки, видані в країнах Західної Європи. Особливо багато було київських, львівських, московських видань.
Зі стін Ужгородської семінарії вийшли відомі вчені і письменники — І. Базилович, І. Фогарашій, В. Довгович, І. Чургович, Ю. І. Венелін-Гуца та інші. Ужгородську гімназію закінчив і тут розпочав свою літературну діяльність відомий закарпатський письменник та культурно-освітній діяч О. В. Духнович. У різні роки в Ужгороді вчилися або працювали такі літератори XIX століття, як В. Ф. Кімак, К. А. Сабо, А. Ф. Кралицький, О. А. Митрак, І. А. Сільвай, Є. А. Фенцик, Ю. Жаткович.
На розвитку історичних подій Ужгорода помітно позначилася революція 1848—1849 років. Уже в середині березня 1848 року жителі міста на мітингах і зборах жваво обговорювали програму революції. На стінах будинків і на огорожах були розклеєні листівки революційного уряду Угорщини. А 27 березня населення міста офіційно святкувало повалення монархії та проголошення свободи. В Ужгородській друкарні було надруковано на листівці вірш І. Рабара, заключні слова якого проголошували:
Долой тирана, долой в могилу!
Свободно наше отечество и народ!
На заклик угорського революційного уряду в Ужгороді з ремісників, найманих робітників, дрібної буржуазії та селян навколишніх сіл формувалися загони національної гвардії. До її рядів вступило понад 1800 чоловік. У списках добровольців зустрічаємо ремісників Ужгорода Грабаря, Чеснока, Угольського, Поливку, студентів учительської семінарії Далоша, Неребецького, Чельського, Чипле та інших. Більшість загонів було відправлено на боротьбу проти австрійської армії, а частина залишилась для додержання в місті порядку. Пізніше, коли керівництво прибрали до своїх рук ліберали, прихильники угоди з Габсбургами, гвардія Ужгорода використовувалася для придушення народних виступів у західній частині Закарпаття. Цій же меті служив і створений тут на початку 1849 року надзвичайний суд, який суворо карав тих, хто поширював «адську агітацію і викликав хвилювання».
Влітку 1849 року стало відомо про інтервенцію царської російської армії. Дворянська знать заметушилась. В місті часто оголошувалася тривога, поспішно йшла підготовка до відсічі царським військам. Трудящі, навпаки, чекали приходу росіян, пов’язуючи з цим свої надії на національне визволення. Українське населення Ужгорода, як і всього Закарпаття, вітало російських воїнів, бо вони «…одного з нами языка и одной веры».
Після революції Ужгород юридично звільнився від феодально-кріпосницького гніту, але багатства й надалі зосереджувались в руках великих багатіїв. У 1865 році з 5076 гольдів землі, що належали Ужгороду, казна володіла 3023 гольдами, католицька та уніатська церкви — 95, німецькі колонізатори — 318. Селянам та іншим верствам населення дісталося лише 1325 гольдів. А 705 желярів зовсім не мали землі. За присадибні ділянки люди відробляли щорічно 12—18 днів панщини і сплачували по 4 гульдени податку. Біднота наполегливо домагалася збільшення наділів землі, і в 1868 році власті змушені були виділити для неї 528 гольдів. Желяр одержував в середньому по 3/4 гольда землі за великий викуп.
Протягом другої половини XIX — початку XX століття на зміну мануфактурам прийшли перші промислові підприємства фабрично-заводського типу. В 1886 році в місті почала працювати меблева фабрика «Мундус», у 1897 році — металообробний завод Козара. Крім того, в місті діяли нова друкарня, млин, цегельно-черепичний, каменедробильний заводи, кафельна фабрика «Ш. Іллем» тощо. Важливу роль в економічному розвитку міста відіграла побудова залізниць. У 1872 році введено в дію залізницю від Чопа до Ужгорода, а пізніше — до Мукачевого, Рахова, Великого Березного і Ужка. Це сприяло поліпшенню економічних зв’язків Ужгорода з іншими містами Закарпаття, а також із Львовом.
Ще більше зросла роль Ужгорода як центра торгівлі. В кінці XIX століття в місті щорічно відбувалися ярмарки, які тривали до 16 днів. В цей же час появилися і перші банки — Ужгородський торгово-промисловий банк і Ужгородський народний банк. Промислові підприємства, торгівля і банки перебували в руках угорської, єврейської, австрійської і частково української буржуазії та лихварів.
З розвитком економіки мінялося обличчя міста. Нові житлові будинки створювали своєрідні ансамблі на обох сторонах ріки Уж. У 1894 році будівельники знесли останні будинки під солом’яним дахом. Більшість центральних вулиць було вимощено, для пішоходів впорядковувалися тротуари, встановлювалось нічне освітлення. З 1897 року місто мало телеграфний зв’язок з Будапештом, а в 1902 році одержало електрику.
Поступово зростала кількість робітників міста, які працювали на підприємствах. Становище їх було надто важким. Робочий день тривав 12—14 годин, а заробітна плата становила кілька десятків крейцерів. На лісопильному заводі, наприклад, в кінці XIX століття робітники одержували по 25—40 крейцерів на день, за яких у кращі роки можна було купити лише 1—1,5 кг пшениці. Жінки одержували ледве половину заробітної плати чоловіків. На цьому ж заводі на початку XX століття робітник одержував на тиждень 4—6, а жінки — від 2 до 2,5 форинта. Характеризуючи тяжке становище трудящих, газета «Унг» («Уж») писала, що на підприємствах Ужгорода робітники за мізерні заробітки повинні працювати з 6 годин ранку до 11 вечора з власними інструментами. Із них вираховували певну суму за освітлення приміщень, на придбання масла для машин. За всілякі дрібниці їх штрафували.