Королеве, Виноградівський район, Закарпатська область
Королеве — селище міського типу (з 1947 року), розташоване на лівому березі Тиси, за 10 км на схід від районного центру, залізничний вузол на магістралі Ужгород — Солотвина. Населення — 6 тис. чоловік.
На території сучасного селища і його околиць знайдено ряд пам’яток первіснообщинного ладу та раннього середньовіччя: кам’яні свердлені сокири, крем’яні наконечники стріл, відщепи та уламки глиняних посудин. Вони свідчать про перебування тут людей новокам’яної доби (IV—III тис. до н. е.)1. Під час спорудження залізниці в західній частині села було знайдено горщик з бронзовим бойовим чекано-молотом, наконечником стріли та браслетом. Ці знахідки належать до кінця II і початку І тис. до н. е.
В північно-східній частині селища біля гори, яку місцеві жителі називають Городищем, існувало поселення слов’ян IX—X століть. На місці колишнього городища у XIII столітті угорський король Стефан V спорудив укріплену резиденцію — замок, в якому зупинявся, коли приїжджав у ці краї полювати на зубрів. Укріплення використовувалося також для охорони водного шляху по Тисі, якою здавна сплавляли сіль.
Місцевість, де лежить селище, була заселена ще в сиву давнину. Але вперше у письмових джерелах Королеве згадується за 1262 рік.
Як свідчать народні перекази, назва поселення Королеве пішло від замку, який називали королівським.
У королівській дарчій грамоті за 1378 рік зазначено, що замок і навколишні маєтки переходять в власність воєводи Драги. З цього часу Королеве перетворюється у феодальний маєток. У 1405 році замок і навколишні землі разом з селянами були передані барону Перені.
Але селяни Королевого не мирилися з своїми визискувачами. Вони брали активну участь у селянській війні в 1514 році. Повстанці, очолені Гергеєм Кермешем, оточили Королівський замок, де переховувалися від народного гніву сім’я барона Перені та інша знать. Бій в підніжжі замку був тривалим. Але слабо озброєні селянські загони не змогли протистояти регулярній кінноті короля і феодалів. Повстанці героїчно відбивали наступ вершників, але врешті решт змушені були здатися. Дворяни вчинили жорстоку й криваву розправу над переможеними селянами.
Після придушення повстання дворянство рядом актів так званого «дикого сейму» остаточно закріпило свою перемогу над народом. Селян було позбавлено права переходу до іншого власника і повністю закріпачено. Поміщикам було надано право встановлювати повинності для своїх кріпаків. У володіннях барона Перені в Королевому земельна рента до 8 форинтів з наділу вносилась двічі на рік, натуральні поставки — на різдво, Великдень та зелені свята. Якщо селянин вчасно не сплатив податку, поміщик мав право забрати земельний наділ. У 1567 році в Королевому був тільки один кріпак з повним наділом. В селі мешкало 7 безземельних селян.
Як інші закарпатські села, Королеве зазнавало руйнівних нападів ворожих орд. Так, у липні 1661 року на село із Трансільванії напали турецькі яничари. Вони підпалили його, знищили всі посіви. Заклавши табір біля замку, де перебував невеликий гарнізон, яничари цілий місяць грабували Королеве. Потім, забравши велику кількість селян в полон, з грабованим добром повернулися до Трансільванії. Після цього спустошливого нападу село тривалий час залишалося майже без жителів. Замок у 1672 році за наказом австрійського імператора був зруйнований.
Коли Закарпаття охопило полум’я нового повстання проти соціального і національного гніту (1703—1711 рр.), у рядах визвольної армії, очоленої Ф. Н Ракоці, було 10 кріпаків з села Королевого. Через шість років після придушення повстання в 1717 році у село вдруге вторглись турки з Трансільванії. Вони захопили в полон 58 селян, забрали всю худобу.
Минали роки, десятиліття, і селяни знову відбудовували рідне село. За відомостями 1774 року в Королевому мешкало 429 чоловік, з них 377 кріпаків, які мали наділи. Селянин-кріпак повинен був платити на рік один форинт грошової ренти, приносити поміщикові 2 курки, 12 яєць, м’ясо, масло та інші продукти. Панщина була фактично необмеженою. Желяр, який мав будинок, повинен був відпрацювати у поміщика 18 днів, а той, що не мав хати — 12 днів.
Намагаючись за рахунок кріпаків забезпечити собі розкішне життя, поміщик посилював феодально-кріпосницькі утиски. Селяни відповідали на те антифеодальною боротьбою, що набирала різних форм. Вони в численних скаргах до влади розповідали про страхітливі знущання барона Перені і його лакеїв над кріпаками Королевого. Селяни писали про надмірну панщину, внаслідок чого могли збирати урожай на своїх наділах лише пізно восени, коли випадав сніг і багато хліба та картоплі гинуло, про тілесні покарання, накладання штрафів тощо.
Поширеною формою протесту проти жорстокої експлуатації поміщика були також втечі селян, здебільшого у східну Трансільванію. Селяни часто вдавалися також до більш рішучих методів боротьби: відмовлялися виконувати панщину, здавати дев’ятину та чинш, платити податки, знищували межові знаки, рубали панський ліс, захоплювали землю тощо. Великий вплив на розвиток селянського руху в Королевому мало повстання у Східній Словаччині у 1831 році.
У цей період в селі спалахнула епідемія холери. В Угочанській жупі смертність від цієї страшної хвороби становила 64,7 проц. Серед селян поширювалися чутки, що поміщики отруїли колодязі і «розпускають холеру». Це викликало ще більшу ненависть до панів. Селянський рух у Королевому розгортався з новою силою.
Із скасуванням кріпацтва після буржуазно-демократичної революції 1848 року в Угорщині соціально-економічне становище трудящих Королевого й далі залишилось важким. Барон Перені та церква захопили у свої руки кращі родючі землі. За свої мізерні наділи селяни повинні були протягом багатьох років сплачувати викупні платежі. Велике незадоволення викликало в селі проведення так званої комасації, тобто врегулювання землеволодіння в поміщиків і селян. Коли в 1862 році у Королеве прийшла комісія і землеміри почали ділити землю на користь барона, селяни обступили їх, забрали інструменти і вигнали із села. Для їх втихомирення до Королевого було надіслано військо.
Незважаючи на колоніальну політику австро-угорських властей, які гальмували розвиток закарпатських міст і сіл, Королеве зростало, розширювало свої межі. Якщо на початку 30-х років XIX століття тут налічувалось 95 будинків і 527 жителів, то згідно статистичних даних за 1873 рік в селі нараховувалось 1101 чол., які мали 233 хати. Зростанню кількості населення сприяло прокладання через село залізничної магістралі Чоп-Солотвина та Королеве-Дякове, а також спорудження мостів через Тису, нового вокзалу, механічних майстерень тощо. Село поступово перетворювалося у чималий залізничний вузол. На північно-східній околиці села було відкрито каменоломню, яка забезпечувала будівництво залізниці. Тому тут знаходили роботу не тільки мешканці Королевого, а й жителі навколишніх сіл.
Становище робітників на будівництві залізниці було жахливим. Вони працювали по 14—16 годин на добу за мізерну зарплату (1—2 крони в день). Робітники були безправними І залежали від підрядчиків та майстрів, які часто знущалися над українцями. Поганими були житлові умови робітників. Вони мешкали у брудних дощатих бараках або хатах, зроблених з смерекових колод, покритих соломою. Ті хати, де тулилося по дві-три сім’ї, були більше схожими на тюремні камери, ніж на житло. Спали на печі або ліжку з дерев’яних жердин, укритих соломою. В стелі, посередині кімнати, був зроблений отвір, через який виходив дим. В хаті лежав також сільськогосподарський реманент, домашнє начиння, капуста, картопля, буряки, кукурудзяна мука — основні харчі бідняка. Нерідко, особливо взимку, разом з мешканцями у приміщенні знаходилась корова, вівці та кури. Це все справляло жахливе видовище. У таких «житлах» мешкала значна частина робітників аж до возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.
Не краще було в селі і з освітою, шкільною справою. Більшість селян не вміла ні читати, ні писати. Церковнопарафіальну школу тут відкрито лише у 1880 році. В ній навчалося всього 40 дітей, здебільшого заможних селян, хоч кількість населення становила 2750 чол. Тому, селяни Королевого були поголовно неписьменні. Поміщикові та куркулям було вигідно тримати їх у темряві та неуцтві.
Імперіалістична війна 1914 року принесла селянам нові бідування. Трудящі не могли навіть розпоряджатися сільськогосподарськими продуктами з своїх господарств. Весь урожай зерна, картоплі, а також худоба, коні підлягали суворому обліку, а потім — реквізиції. Поміщик Допші і барон Перені посилювали свавілля і насильство щодо мирного населення. Води нажили великі капітали, продаючи голодуючим продукти по надмірно високих цінах.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції у Росії і встановлення Радянської влади на Україні боротьба трудящих села за землю, за поліпшення економічного становища, за політичні права загострилася. Мешканці села разом з солдатами, які повернулися з полону і були свідками подій у Радянській Росії, 1 листопада 1918 року напали на будинок сільського управління, де перебував нотар і стали вимагати повернення реквізованих у них продуктів. На Хустському з’їзді 21 січня 1919 року делегат Королевого М. Кашнець заявив від імені трудящих села: «Хочемо возз’єднатися з Радянською Україною».
Великою віхою в історії трудящих Закарпаття була перемога пролетарської революції в Угорщині. 22 березня 1919 року Радянську владу проголошено в Угочанській жупі, якій було підпорядковане Королеве. В селі було створено Раду робітників і селян у складі М. Годгазі, Б. Пінтя, Л. Маринича, М. Чернянчука та інших. Для боротьби з контрреволюцією було організовано народну міліцію і революційний суд. За адміністративним поділом Угорської Радянської Республіки Королеве стало районним центром.
Тут формувалися загони Червоної гвардії, які на околиці села дали бій румунським інтервентам. Коли Червона Армія залишила Хуст і відійшла до Королевого, трудящі села, робітники залізничної станції, червоногвардійці активно допомагали їй. Мужньо захищали Радянську владу Федір Деак, Василь Сирохман, Федір Келемен, Бела Дорі, Михайло Годгазі, Михайло Чернянчук та інші. Та сили були нерівні. В ніч на 20 квітня червоноармійці змушені були відступити. Об’єднані сили одного з підрозділів Угорської Червоної Армії за допомогою бронепоїзду, надісланого Чопським командуванням, намагалися визволити Королеве від частин боярської румунської армії. Ранком 21 квітня зав’язався бій за село. Але вигнати інтервентів не вдалося. В боях за Королеве віддали своє життя 50 червоних воїнів, а 150 — було поранено.
Захопивши село, румунські окупанти жорстоко знущалися над учасниками революційних подій. Вони поставили в центрі села шибеницю для розправи з червоногвардійцями, а майдан обгородили колючим дротом, де допитували і катували всіх підозрілих у співчутті революції.
І після того, як у 1920 році Закарпаття попало під владу буржуазної Чехосло-ваччини, трудящі села продовжували боротися за своє соціальне і національне визволення. Ту боротьбу очолила організація КПЧ, яка була створена у Королевому в 1921 році. Першими її членами були Ю. Івегеш, В. Крайняй, Ю. Ференц та інші активісти села.
На боротьбу з експлуататорами стали також юнаки і дівчата Королевого, які 23 вересня 1925 року створили організацію комуністичної молоді, що налічувала понад 30 чол. Першими комсомольцями села були Л. Лебович, В. Громовчук, В. Шандалі, М. Касинець, Б. Якоб та інші. Комуністи і комсомольці села були організаторами першотравневих демонстрацій, зборів і виступів селян, викривали антинародну політику чехословацької буржуазії, боролися проти жорстокої експлуатації робітників, що працювали на залізниці й каменоломнях.
В центрі уваги було й земельне питання. 70 проц. селянських господарств мали земельні наділи менше 2 га. В той час третина всієї землі перебувала в руках поміщиків Перені, Допші та уніатської церкви. Селяни-бідняки змушені були орендувати землю на кабальних умовах у поміщиків і за це віддавали їм 1/5—1/3 частину врожаю. Земельна реформа теж нічого не дала селянам. Це був лише маневр буржуазії, щоб відвернути увагу широких народних мас від революційної боротьби. Про це, зокрема, з гнівом говорив на зборах трудящих села 13 вересня 1925 року комуніст М. Сидоряк. Промовець закликав робітників і селян бути пильними, бо буржуазія готувалася до війни проти Країни Рад. Він сказав також, що Закарпаття не отримало обіцяної автономії, що нічого не робилося в галузі народної освіти, що трудящі маси і надалі залишаються неписьменними.
Комуністи села відкрито ставали на боротьбу з експлуататорами. Це викликало занепокоєння у місцевих органів влади і церкви. Піп з амвона закликав віруючих не втручатися у політичне життя, не читати газет, а жандарми постійно проводили репресії проти трудящих, розганяли збори і демонстрації.
Дружина комуніста А. В. Міговка — Ганна Василівна згадує про ті часи: «Одного разу, коли власті уже побачили, що погрозами, навіть висилкою далеко від сім’ї не зламати чоловіка, вирішили взяти його іншим способом. Вони пообіцяли йому дефинитиву на залізниці (постійну службу), добру платню, якщо перейде до аграрної партії. Мій Антон лише розсміявся.
— Ти не смійся, ти подумай. У тебе восьмеро дітей. Усі обідрані, голодні, пожалій хоч їх…,— натискував на нього якийсь агент аграрників. Дехто може і спокусився б на таке. Але Антон не роздумуючи випалив їм: «Чи бачили ви десь у супрязі свиню з конем? Ні! І не побачите. Я теж не годжуся у супрягу з вами. Ви — буржуї, а я — пролетар. У нас різні дороги, різна мораль. Вас можна купити, продати і ви на свою мірку берете й робочу людину…»
Не дали йому договорити, вигнали з канцелярії».
Нестерпно важким було становище селян в роки світової економічної кризи. У грудні 1932 року в селі нараховувалось 199 безробітних. Вони були позбавлені будь-якої матеріальної допомоги. В ті роки посилювалися репресії. В Королевому було засуджено 39 чол. тільки за те, що вони вимагали роботи і хліба.
Комуністам Королевого доводилося працювати в надзвичайно важких умовах. У селі діяли й буржуазні та дрібнобуржуазні партії — соціал-демократична, народно-соціалістична та чимало інших, які вводили в оману людей, підривали віру мешканців села в свої власні сили, відкидали ідею єдиного фронту трудящих. Досить сказати, що в парламентських виборах у 1925 році брало участь 12 буржуазних та реформістських партій. Не важко уявити собі той демагогічний ажіотаж, який ці партії, спираючись на підтримку властей, розпалювали, серед трудящих села і спрямовували його проти комуністів. Але комуністам на згаданих виборах вдалося зібрати понад 350 голосів, або 20 проц. від усіх, хто голосував. Комуністична партійна організація користувалася найбільшим впливом серед трудящих, бо була єдиною партією, яка боролася за політичні права, проти експлуатації мас, проти загрози фашизму. Комуністи Королевого одержали найбільше голосів — 248 і на виборах до парламенту Чехословаччини у 1935 році. Очолюваний ними антифашистський фронт у селі поступово міцнів і зростав.
Під тиском народних мас, керованих комуністами, місцева влада змушена була підняти клопотання про відкриття у Королевому восьмирічної горожанської школи з українською мовою навчання. Вже у 1926 році цю школу відвідувало 442 учні, але працювало лише 5 вчителів2. Колишню церковнопарафіальну школу було реорганізовано на початкову, де діти навчалися рідною мовою. При ній було створено так звану побічну школу, в якій викладання велося угорською мовою. На початку 30-х років в Королевому відкрито горожанську і початкову школи з чеською мовою навчання.
Медична допомога в селі надавалась за високу плату і була недоступною для широких селянських мас. Тому від постійних і хронічних недоїдань у Королевому високою була смертність від захворювань туберкульозом.
Період угорсько-фашистської окупації (1939—1944 рр.) ввійшов чорною сторінкою в історію села. З першого дня окупації мешканці Королевого зазнали репресій і терору, були арештовані активісти — прихильники Радянської влади: І. Ботош, І. Боднар, Ю. Іваніга, І. Легеза, А. Староста, І. Фегир, В. Чейпеш і багато інших. В цій брудній справі фашистам активно допомагав піп Ляхович. Він робив доноси на людей, які виступали проти угорських фашистів, а син його брав участь у масових розстрілах. Гнобителі настільки розперезалися, що навіть забороняли читати українську літературу і співати українські пісні, всіма засобами намагалися мадьяризувати населення Закарпаття. Особливо вони брали ставку на молодь. Характерним є звіт королівського шкільного інспектора Угочанської жупи Тіводора Сент-керсеті своєму начальнику, в якому він доводив, що для молоді, яка залишила школу і яка при чехах за 20 років не могла вільно вчитися, необхідно організувати лекції, курси для вивчення угорської мови, угорського державного устрою, угорської історії і таке інше.
Трудящі села чинили рішучий опір намаганням угорських загарбників мадьяризувати їх, принизити, забути свою рідну мову. Вони вірили, що недалекий той час, коли Закарпаття возз’єднається з Радянською Україною і в цій священній боротьбі брали активну участь. І. Ю. Шперик боровся у партизанському з’єднанні ім. Яношіка в Словаччині, а І. І. Фегер — у Мармарош-Сігетській групі антифашистів.
І ось 28 жовтня 1944 року настав довгожданий день — визволення села героїчною Червоною Армією1. Трудящі Королевого як рідних братів вітали своїх визволителів. Понад 30 юнаків села добровільно вступили до лав Червоної Армії і боролися проти фашистів аж до повного їх розгрому. Серед добровольців були: В. Крайний, І. Черевка, М. Чейпеш, Ю. Волощук, С. Діміцкі, М. Лукіта та інші.
У селі завирувало нове, вільне життя. З перших днів свободи розгорнула свою діяльність партійна організація. В листопаді 1944 року було обрано органи народної влади — Народний комітет у складі 10 активістів: А. Старости, М. Муравця, І. Громовчука, Ю. Вашки та інших. Серед них була комуністка Марта Касинець. Головою сільського Народного комітету став М. Муравець. Народний комітет провів ряд заходів, зокрема націоналізував каменоломню та землі поміщиків Допші, Перені й церкви, наділив безземельних і малоземельних селян землею, насінням. Населення безплатно отримало промислові товари і продовольчі продукти. Севлюська машинно-тракторна станція виділила трактор для обробітку полів.
Велику увагу приділяв Народний комітет відновленню комунікацій, відбудові залізничної станції та зруйнованих мостів через Тису. Самовіддано трудилися на будовах комуністи й комсомольці села.
В діяльності Народного комітету важливе місце займали питання освіти, охорони здоров’я і культури. Вже у середині грудня 1944 року було проведено ремонт шкільних приміщень, завезено паливо і розпочато заняття в початковій і горожанській школах. З березня 1945 року при школах діяли гуртки по ліквідації мало-письменності і неписьменності.
Назавжди залишиться пам’ятною датою для жителів Королевого 29 червня 1945 року — день возз’єднання Закарпаття з матір’ю — Радянською Україною. Комуністи і комсомольці села брали найактивнішу участь у роз’ясненні Маніфесту Першого з’їзду Народних комітетів, що відбувся у Мукачевому. Делегатами з’їзду були й мешканці села Юрій Івегеш та Юрій Вашко.
Ставши господарями своєї долі, трудящі Королевого успішно працювали над відбудовою народного господарства. Колійне господарство, різні споруди були настільки запущені, що довелось обмежити швидкість поїздів. На перегонах лежали майже зовсім спрацьовані рейки. Жалюгідний вигляд мало й депо. Залишені тут малопотужні паровози годились хіба що для металобрухту.
Минуло лише два роки Радянської влади. Але за цей короткий час депо і його господарство пережили друге народження.
Залізничники перевели стару колію на нову, радянську, повністю відремонтували зруйновану залізницю, спорудили залізничні мости через Тису, замінили колії легкого типу на важкі. У 1946 році було відбудовано старе депо, споруджено пункт технічного огляду та цех для теплого промивання паровозних котлів, а також ремонтний цех. Для нормальної роботи майстерень і станції було налагоджено й електромережу.
Незважаючи на певні труднощі, які були спочатку (не вистачало кадрів інженерно-технічних працівників, спеціалістів залізничної справи), колектив депо Королевого, застосовуючи досвід соціалістичного будівництва в Країні Рад, з кожним роком збільшував темпи роботи залізничного вузла. За рішенням колегії Міністерства шляхів сполучення СРСР до Королевого приїхали інженери, техніки, машиністи локомотивів та інші спеціалісти.
З Луганського тепловозобудівного заводу прибув на Закарпаття інженер В. Н. Демщенко, з Львова — Д. К. Заяць, з Білорусії — інженер С. Ю. Оверняк та інші. На станції почали працювати курси підвищення кваліфікації.
Все більше змінювала своє обличчя залізнична станція Королеве. Розширився парк депо, було побудовано технічний пункт перестановки вагонів на широку колію. Все більше й більше надходило нової техніки. На магістралі поїзди пішли з високою швидкістю, бо їх повели потужні паровози, а з 1964 року — тепловози. Королівське депо в 1965 році повністю завершило перехід на тепловозну тягу. І з того часу на дільниці Чоп — Королеве — Солотвина курсують швидкісні тягачі. Заміна паровозів тепловозами на цій ділянці щорічно дає економію в 10 тис. крб. Робота депо стала рентабельною. В 1967 році план перевозок по депо виконано на 116,2 проц., отримано прибуток 154 тис. карбованців.
На залізничному вузлі в 1964—1965 рр. створено філіал Луганського тепловозобудівного заводу. Тут переставляються на вузьку колію тепловози, які Радянський Союз відправляє в країни народної демократії. У 1965—1966 рр. створено філіал Івано-Франківського паровозо-ремонтного заводу.
За роки Радянської влади в депо Королевого виросли нові інженерно-технічні кадри. Понад 50 чол. здобули середню технічну і вищу освіту. Серед них — машиністи К. Морович, М. Келемен, М. Леньо, І. Дубанич та інші. На підприємстві трудиться багато передовиків і новаторів виробництва. Заслуженою славою користується машиніст депо М. Л. Гашпарович. У 1955 році він довів без підйомного ремонту пробіг паровоза, на якому працював, до 381 тис. км при зобов’язанні 300 тис. км. Внаслідок цього було зекономлено 200 тис. крб. Газета «Гудок» відмічала, що «такого пробігу ще не знала паровозна практика». Машиніст-новатор М. Л. Гашпарович був нагороджений цінним подарунком, а його досвід узагальнено і поширено по всіх залізничних депо країни. Серед новаторів підприємства — комуністи І. Ворожка, І. Копинець, які нагороджені медаллю «За трудову доблесть», Й. Свереняк, Ф. Зеленяк, Ю. П. Андреняк, М. І. Чейпеш, О. І. Міговк та інші.
В депо шириться змагання за високе звання колективів і ударників комуністичної праці. Це почесне звання першими завоювали залізничники пункту технічного огляду і пункту перестановки вагонів. На честь 50-річчя Великого Жовтня залізничники достроково, за 10 місяців, виконали річний план. За успішне виконання взятих зобов’язань вони удостоєні звання колективу ім. 50-річчя Великого Жовтня.
Значну роль у промисловості Королевого відіграють каменедро-барний та щебеневий заводи. На кар’єрі працюють 30 вантажних автомашин, 8 екскаваторів, 5 бульдозерів, бурильні молотки, власна електростанція. Продуктивність каменедробарного заводу в 1965 році — 200 тис. куб. км щебеню та 75 тис. куб. км бентонітової глини. В ювілейному році колектив домігся нових виробничих показників. У 1967 році в порівнянні з 1965 роком випуск продукції збільшився у 1,5 раза, підвищено продуктивність праці на 10 проц., знижено собівартість продукції на 2 проценти. Зросла і потужність щебеневого заводу, яка у 1955 році становила 40 тис. куб. км щебеню. Всі трудомісткі роботи тут механізовано. За 10 років існування підприємства продуктивність праці зросла в 2,5 раза. За високі виробничі показники кращий екскаваторник щебеневого заводу Ю. Ю. Локотош удостоєний ордена «Знак Пошани». Передовими виробничниками підприємства є також машиніст А. І. Довбак, бульдозерист Л. І. Ухач, каменяр Ф. Ф. Кедин та інші.
24 жовтня 1948 року в Королевому відбулися збори, на яких організовано колгосп ім. XXXI роковин Жовтня. В сільгоспартілі об’єдналося понад 120 чоловік. Господарство мало тоді 102 га землі, 18 голів великої рогатої худоби, 2 коней, 37 дерев’яних возів, 35 плугів, 37 борін та інший дрібний інвентар. Першими вступили в колективне господарство Ю. Івегеш, М. Касинець, А. Міговк, П. Талабірчук, В. Шаркань й інші. Очолив артіль В. І. Шаркань. За прикладом бідняків пішли й середняки. 1949 рік був роком масового вступу селян Королевого до колгоспу. В тому ж році сільгоспартіль об’єднувала 169 сімей. Колгосп мав 450 га землі і 200 га сінокосів. Але господарство було нерентабельним. Тому в 1950 році було вирішено об’єднати його з колгоспами сіл Веряці та Горбків. Укрупненій артілі надано ім’я Т. Г. Шевченка. Поступово колгоспний лад приніс трудівникам достаток, заможне життя, виховав чимало передовиків виробництва. Так, ланкова М. А. Міговк домоглася одержання високих урожаїв кукурудзи, а ланка В. Ф. Талабірко виростила дорідний урожай картоплі.
Колгосп ім. Т. Г. Шевченка поступово виріс у велике багатогалузеве господарство, оснащене передовою сільськогосподарською технікою. У 1958 році артіль вже мала 1724 га сільськогосподарських угідь. Поголів’я великої рогатої худоби зросло у 20 разів. Колгоспники спорудили 4 конюшні, 4 корівники, 3 свинарники, зерносховища, водонапірні башти. В машинно-тракторному парку налічувалося 5 тракторів, 3 комбайни, 4 вантажних автомашини та багато іншої техніки.
На той час для закарпатського села то було вже економічно міцне господарство. Грошові прибутки становили 89 тис. крб., а неподільні фонди зросли до 2,5 млн. карбованців.
В 1959 році на базі цього колгоспу був створений радгосп ім. Т. Г. Шевченка, основний господарський напрям якого садовиноградарство. Успішно розвиваються й інші галузі: рільництво, городництво і тваринництво.
На 1967 рік площа під виноградниками збільшилася в два рази і тепер становить 773 га. Високої рентабельності господарство досягає не лише за рахунок збільшення площі, а й головним чином завдяки вмілому використанню техніки. На радгоспних ланах працюють 32 трактори, 20 вантажних автомашин, 8 сівалок, 6 комбайнів, 5 культиваторів та багато іншої сільськогосподарської техніки. Всі трудомісткі роботи у садовинрадгоспі повністю механізовано.
У садовинрадгоспі виросло також багато передовиків виробництва. Серед них завідуюча агрохімлабораторією М. А. Міговк, механізатори С. Ю. Уйфалуші, О. О. Лемак, В. Вража, М. Лендєл, Ю. Клочотар, М. Бухтіяр, доярки М. Цига, Й. Мошкола, Т. Решетар, М. Шаркань, О. Сірко, бригадири М. Монда, С. Стояков, І. Івегеш та багато інших.
Дедалі змінюється зовнішній вигляд Королевого. Систематичний ріст бюджетних асигнувань дає можливість проводити значні роботи по впорядкуванню і озелененню вулиць, но житловому і культурному будівництву. За роки Радянської влади в селищі споруджено 823 нових і перебудовано 100 будинків. Замість колишніх брудних і вузьких вулиць, у Королевому тепер широкі асфальтовані і забруковані дороги, з обох боків тротуари. Вулиці озеленені, освітлені електричними і неоновими лампочками. Успішно розв’язується проблема водопостачання. Мережа лінії водопроводу у 1968 році охопила понад 400 дворів. На честь 50-річчя встановлення Радянської влади на Україні трудівники Королевого посадили 7 тис. фруктових і декоративних дерев, сквери і клумби прикрасили 500 кущами троянд і 14 тис. квітів. До славного ювілею—100-річчя від дня народження В. І. Леніна на замковій горі Нялаб закладається парк культури і відпочинку, споруджується театр на 1500 місць.
Неухильно зростає добробут трудящих. Одним з показників його є збільшення кількості вкладів до ощадної каси, які на 1 січня 1968 року становлять понад 355 тис. крб. У кожній сім’ї є радіоприймач або радіоточка, а в кожній другій хаті — телевізор.
Значно зросла і торговельна мережа. Якщо у 1946 році тут було три крамниці і чайна, то у 1967 році — 8 торговельних підприємств та 7 підприємств громадського харчування. За останні 9 років товарообіг зріс в 2,2 раза. До послуг трудящих — комбінат побутового обслуговування, який розмістився в новому двоповерховому будинку і має 10 майстерень: швейну, механічну, радіотелевізійну, шевську, столярну, фотоательє, жіночу й чоловічу перукарні та інші. Робітники швейної майстерні удостоєні звання бригади комуністичної праці. Великою пошаною у трудящих користуються майстри своєї справи Ю. Келемен, Й. Госта, Г. Леві, К. Риковський, Р. Медьєрі та інші.
Значні зміни відбулися і в системі охорони здоров’я. У дорадянський час в Королевому був тільки один приватний лікар. В перші роки Радянської влади (1946 рік) при залізничному вузлі вже було відкрито поліклініку, яка згодом стала великим лікувальним закладом. З року в рік збільшується асигнування на охорону здоров’я.
Якщо в 1959 році вони по залізничній лікарні становили 73,5 тис. крб., то у 1965 році — 114,5 тис. крб. В 1967 році ця сума в порівнянні з 1965 роком збільшилася ще на 20 проц. Хворих лікують кваліфіковані спеціалісти. В медичних закладах працює 19 лікарів і понад 70 чоловік середнього медичного персоналу. Великою пошаною серед трудящих селища користуються лікарі Л. В. Овереняк, М. А. Терлецький, Ю. Д. Чолар, медсестри П. В. Канчій, Л. М. Задорожна та інші. Кваліфікованими кадрами укомплектовані також дитячі ясла та садки.
Партійні і громадські організації підприємств велику увагу приділяють також розвиткові фізичної культури. Робота по фізичному вихованню зосереджена у добровільних спортивних товариствах «Локомотив» і «Колос». На стадіоні «Локомотив» відбуваються зустрічі футбольних, баскетбольних і волейбольних команд, змагаються легкоатлети та інші. В спортивних колективах селища налічується 520 розрядників, а також виховано трьох майстрів спорту — гімнастку А. А. Товт, боксера Е. Н. Човбана, тенісиста Т. К. Сабо.
З кожним роком підвищується культурний рівень трудівників селища. 1 вересня 1946 року в Королевому почала працювати середня школа, в якій навчалося 786 дітей. Педагогічний колектив школи складався тоді з 31 вчителя. В 1967/1968 навчальному році в школі навчалося вже 1326 учнів і працювало 60 учителів. Серед досвідчених педагогів, які користуються великою пошаною, викладач української мови і літератури П. І. Фединець, удостоєний звання заслуженого вчителя школи Української РСР, викладач фізики — М. І. Громовчук, викладач початкових класів П. В. Деяк, директор школи І. А. Мюллер та багато інших.
В селищі працює також школа робітничої молоді, яку відкрито ще в 1947 році. В усіх навчальних закладах навчається понад 2 тис. чоловік. За роки Радянської влади понад 1500 юнаків і дівчат Королевого здобули середню, а понад 100 чоловік — вищу освіту. Уродженець селища Ф. Ю. Палфі здобув вчений ступінь доктора біологічних наук і працює тепер у науково-дослідному сільськогосподарському інституті у м. Львові. На підприємствах, в установах і школах працюють 82 чоловіки з вищою освітою, 40 — з незакінченою вищою і понад 100 — з середньою спеціальною освітою. Це інтелігенція Королевого, яка проводить велику творчу роботу серед трудящих мас. В центрі її уваги — виховання комуністичного ставлення до праці, прищеплення почуття колективізму, взаємної поваги, товариської допомоги тощо.
Велику роботу в цьому напрямі проводять 9 партійних, 12 комсомольських і 20 профспілкових організацій і груп. Результатом їх кропіткої виховної роботи є те, що в селищі за визначні трудові успіхи нагороджено орденами і медалями понад 100 чоловік.
У комуністичному вихованні трудящих мають велике значення нові громадські обряди, сучасні традиції, свята, які все більше входять у побут. Традиційними стали тут свята зими, весни, день трудової сім’ї, які ще більше активізували культурне життя. У проведенні цих заходів активну участь бере клуб, споруджений силами залізничників та робітників інших підприємств в 1946 році. При клубі є стаціонарна кіноустановка, працюють гуртки: танцювальний, хоровий, вокальний, художнього читання, оркестр народних інструментів, духовий оркестр, в яких бере участь 470 чоловік. Самодіяльні митці часто виступають з новими концертними програмами та виставами не тільки перед трудящими селища і навколишніх сіл, але й на районних та обласних олімпіадах і оглядах.
В задоволенні культурних запитів трудящих важливу роль відіграють і бібліотеки селища. Їх книжковий фонд становить 32 тис. примірників. Послугами бібліотек користуються 4 тис. чол. У 493 громадян селища є власні бібліотеки.
В багатогранному житті Королевого активну роль відіграють депутати селищної Ради, до складу якої входить 60 активістів та кращі виробничники. При виконкомі створено вісім постійних комісій: сільськогосподарську, торгівлі і громадського харчування, соціалістичної законності, побутового обслуговування, охорони здоров’я та інші.
За роки Радянської влади селище Королеве стало невпізнаним. Ще красивішим стане воно в недалекому майбутньому. Тут виростуть нові житлові будинки, культурно-побутові, громадські і виробничі приміщення. Ще більш високим стане матеріальний і культурний рівень життя його людей.
Е. А. БАЛАГУРІ, Ф. В. ШАРКАНЬ