Виноградів, Виноградівський район, Закарпатська область (продовження)
24 жовтня 1944 року воїни 4-го Українського фронту визволили Севлюш. Населення міста радісно зустріло воїнів-визволителів. Понад 40 юнаків Севлюша вступили добровольцями до лав Червоної Армії. В числі перших добровольців були М. Бочкор, І. Білкей, Ф. Балог, М. Волошин та інші.
На початку листопада в місті було обрано Народний комітет, який очолив М. Гандера, комуніст з 1922 року.
В той час у Севлюші широко розгортався рух за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. 13 листопада 1944 року комуністи міста послали на нараду представників партійних організацій семи округів до Мукачевого свого представника М. Гандеру.
19 листопада 1944 року на першій конференції комуністичних організацій Закарпатської України, що проходила теж у Мукачевому, від комуністів міста були присутні два делегати — М. Гандера та А. Зеленяк.
26 листопада 1944 року на Перший з’їзд Народних комітетів Закарпаття трудящі міста послали своїх кращих представників М. Гандеру, А. Зеленяка, І. Дешка, М. Кормоша, І. Ороса, І. Тиводора, В. Тимканича, В. Розгоні. Разом з усіма делегатами Закарпаття вони одностайно проголосували за Маніфест про возз’єднання.
Протягом перших місяців після визволення у Севлюші було проведено земельну реформу. Безземельні та малоземельні селяни одержали 800 га орної землі. Націоналізовано також підприємства і контори банків, відкрито нові школи, клуб, бібліотеки, магазини кооперативної торгівлі.
Рух трудящих мас Севлюша за возз’єднання проходив у гострій боротьбі з залишками буржуазно-націоналістичних профашистських партій, яких підтримували реакційні кола Чехословаччини. Вони намагалися перешкодити возз’єднанню Закарпаття з Радянською Україною і робили спроби організувати в місті чехословацькі буржуазні органи управління.
Президія Севлюського Народного комітету в грудні 1944 року надіслала протест чехословацькому коменданту у Севлюші, в якому на конкретних прикладах: показала свавілля буржуазної влади. Один з провокаторів вирвав від продавця І. Сакалоша кілька примірників газети «Закарпатська правда» і розірвав їх на шматки; в ніч на 3 грудня 1944 чеські військовослужбовці вчинили замах на міліціонера Палюха, який виконував службові обов’язки; 4 грудня було поранено міліціонера І. Неймета; польова жандармерія заарештувала членів Севлюського Народного комітету П. Арвая, І. Дешка, Й. Тимканича та інших. Чеські реакціонери робили безчинства і в селах Севлюського округу. Окружний Народний комітет вимагав негайного припинення ворожої агітації і дискредитації органів народної влади.
З великою радістю трудящі міста зустріли звістку про возз’єднання Закарпатської України з своєю великою матір’ю — Радянською Україною.
Очолені комуністами, трудящі міста включились в соціалістичне будівництво. Вже в 1945 у Севлюші були націоналізовані цегельно-черепичний і лісопильний заводи, млини, оцтовий цех, гуральня і пекарні. Це фактично були кустарні майстерні з примітивними знаряддями виробництва, низькою продуктивністю праці, на яких працювало 164 робітники і 20 учнів. З перших днів Радянської влади партійні організації Севлюша вжили заходів, щоб провести реконструкцію всіх підприємств, розширити їх виробництво, збільшити потужність.
Створена в січні 1946 року взуттєва фабрика виросла з невеликої кооперативної артілі, шість членів якої принесли сюди свій інструмент: молотки, колодки, цвяхи. Перші машини надійшли на фабрику з Одеси, з інших міст країни прибували спеціалісти.
В обладнанні промислових підприємств міста велику допомогу надали заводи РРФСР, Казахстану, східних областей УРСР. Так, наприклад, електрозакрійні і швейні машини, гладильне і конвейєрне устаткування швейна фабрика одержала з Ленінграда, Орла, Горького, Куйбишева, Ростова-на-Дону, Полтави, Вичуги; голівки швейних машин — з Казахстану, устаткування поточної лінії для пошиву взуття дерев’яношпилечним методом, кріплення — від підприємств Києва, Одеси та Дніпропетровська. Вся країна, всі братні народи допомагали місту новим устаткуванням. Завдяки технічному переозброєнню зростала кількість випущеної продукції, підвищувалася продуктивність праці.
Значні зміни відбулися в сільському господарстві. Велику роль у розвитку артільних і радгоспних господарств, що були організовані у районі, відіграла машинно-тракторна станція, яка створена у Севлюші в 1946 році. Машинний парк MTС налічував 24 трактори, 10 молотарок та багато інших сільськогосподарських машин.
Одночасно зі створенням нової соціалістичної економіки, велику роботу проведено і щодо реорганізації шкіл міста. У 1943 році в Севлюші, де проживало понад 10 тис. чол., у т. ч. 6356 українців, було тільки дві народні (початкові) і одна горожанська (семирічна) школи, в яких навчалося тільки 470 учнів, тобто 25 проц. дітей шкільного віку. У 1945/46 навчальному році вже було відкрито середню, 2 семирічні і 2 початкові школи з рідною мовою викладання, семирічні школи з угорською, російською мовами навчання. Важливо також те, що школи почали працювати і на околицях міста, де раніше їх не було зовсім. Для надання практичної допомоги місцевим вчителям у місто приїхали на постійну роботу досвідчені педагоги з Харкова, Вінниці, Дніпропетровська. У 1945 році в Севлюші відкрито кооперативний і електробудівельний технікуми, музичну школу, почали працювати Будинок культури, дві бібліотеки, кінотеатр на 280 місць, червоні кутки, виходити окружна газета.
За буржуазного колоніального режиму трудящі Закарпаття були позбавлені медичної допомоги. У 1944 році в Севлюському окрузі налічувалося тільки 12 лікарів, тобто на 10 тис. населення припадало менше, ніж 2 лікарі. Це означало, що в дорадянський період Севлюш у справі охорони здоров’я знаходився на останньому місці в капіталістичній Європі. Тому смертність населення, особливо серед дітей, була дуже високою, а масові епідемічні захворювання стали постійним явищем.
Радянська держава забезпечила населення безплатною медичною допомогою. Протягом одного року значно розширено лікарню, в якій були відкриті відділи: терапевтичний, хірургічний, інфекційний та інші, а також поліклініку, дитячу і жіночу консультації, протитуберкульозний диспансер, медичні пункти на підприємствах. На постійну роботу до Севлюша приїхало 20 лікарів і працівників середнього медичного персоналу. Вони на всіх виробничих ділянках створили санітарні пости, вели пропаганду медичних знань, допомагали трудівникам створювати необхідні умови для додержання правил санітарії та гігієни.
В 1946 році стару назву замінено на нову — Виноградів, яка найбільш підходить місту. Адже виноробством тут почали займатися з давніх часів. Схили Чорної гори, що височать над містом, вкриті тепер виноградниками.
Здобутки соціалістичних перетворень, здійснені в перший рік існування Радянської влади, були підсумовані на першій окружній партійній конференції, що відбулася у Виноградові 28 липня 1946 року. На той час у парторганізації налічувалось 329 членів партії і 30 кандидатів у члени партії. У своїх виступах на конференції комуністи з гордістю відзначали, що на батьківську турботу Комуністичної партії і Радянського уряду трудящі відповідають натхненною працею. На підприємствах ширилося соціалістичне змагання за дострокове втілення у життя 4-го
п’ятирічного плану, створено молодіжні бригади ударників, які виконували норми виробітку на 140—170 проц. Робітники промкомбінату план першого півріччя 1946 року виконали на 361 процент.
У період четвертої п’ятирічки реконструйовано всі підприємства міста. На швейній і взуттєвій фабриках, цегельно-черепичному заводі, хлібокомбінаті організовано річні і шестимісячні курси по підвищенню кваліфікації робітників.
Організаторська робота партійних організацій, дійове соціалістичне змагання з передовими підприємствами Москви, Києва, Ленінграда та інших міст країни, допомагали робітникам промислових підприємств міста здобувати все нові й нові перемоги. Всі підприємства Виноградова п’ятирічний план здійснили достроково. Випуск валової продукції збільшився в 11 раз. Таких великих успіхів досягнуто завдяки самовідданій творчій праці трудівників міста, технічному переозброєнню промислових підприємств.
Кожне підприємство міста має свій славний літопис, початий в 1945 році, коли над Закарпаттям засяяла зірка свободи. З відсталої, напівкустарної промисловість Виноградова стала розвинутою, технічно досконалою.
Великих успіхів досягла швейна фабрика — високомеханізоване підприємство, оснащене сотнями універсальних і спеціальних швейних машин, десятками пресів з електромеханічним приводом.
На фабриці працює 1055 чоловік. У 1951—1955 рр. вона випустила валової продукції на 2411 тис. крб., а за 1955—1965 рр.— на 6981 тис. крб. У 1966 році підприємство дало продукції на 1038 тис. крб., що в 110 разів перевищує рівень виробництва 1946 року. Продуктивність праці за цей час зросла в 3 рази. Широкого розмаху тут набрав рух за комуністичну працю. 4 бригадам, що налічують 446 чол., надано звання бригад комуністичної праці, 90 робітників удостоєні звання ударників комуністичної праці.
Значно підвищився загальноосвітній і професійний рівень робітників. Якщо в 1946 році на фабриці був лише один спеціаліст з вищою освітою і 3 чол. з середньою спеціальною освітою, то тепер на підприємстві трудиться 7 інженерів, 48 чол. з середньою освітою. 16 робітників навчаються у вузах, 13 — в технікумах, 43 — в школі робітничої молоді. На фабриці виросло багато новаторів виробництва, майстрів праці. В 1946 році, після закінчення школи ФЗН, прийшли на фабрику рядовими робітниками Ф. Талій, М. Челеняк, І. Ком’ятів та інші. Згодом вони стали кращими майстрами виробництва.
Партійна організація підприємства підвищує рівень організаторської та політичної роботи, узагальнює і впроваджує у виробництво все нове, прогресивне, розвиває творчу активність робітників. З року в рік зростають ряди членів КПРС. В 1945 році на фабриці працювало лише 2 комуністи, а тепер партійна організація налічує 55 членів КПРС. 14 комуністів трудяться в бригадах комуністичної праці, 7 — є ударниками комуністичної праці.
Плідно розвивається на фабриці винахідництво і раціоналізаторство. В 1965— 1967 рр. робітники та інженерно-технічні працівники внесли 190 раціоналізаторських пропозицій, з яких 77 впроваджено у виробництво, що дало 81,2 тис. крб. економії. Комуніст І. А. Ізраїлович вніс 7, а комсомолка Д. В. Павлик 13 — нововведень, які заощадили 16,9 тис. карбованців.
Завдяки самовідданій праці всіх швейників, технічному переозброєнню підприємства з року в рік не тільки збільшується випуск валової продукції, а й зростає її якість. Уже в 1955 році першим сортом було випущено 98 проц. продукції, зекономлено матеріалів на суму 73 тис. крб., собівартість знижено на 4,5 проц. замість плану 1,4 процента.
Оснащена найновішою технікою і взуттєва фабрика. План випуску продукції рік у рік зростає. Якщо протягом 1946 року було випущено 7,3 тис. пар взуття, в 1959 році — 832 тис. пар, то у 1966 році — 1550 тис. пар. За один день фабрика випускає продукції більше, як за весь 1946 рік. На підприємстві трудиться понад 1200 кваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників. Заслуженою шаною і повагою на фабриці користуються ветерани праці М. В. Дубляк, Й. І. Бекеч, С. М. Сеге, В. С. Коршунов та інші. Зросла також професійна зрілість, загально-освітній рівень колективу. 928 робітників мають середню і незакінчену середню освіту. За досягнуті успіхи 25 взуттєвиків нагороджено орденами і медалями, 18 — значком «Відмінник соціалістичного змагання».
Партійна організація фабрики, що налічує 72 комуністи, багато уваги приділяє розвиткові раціоналізаторської роботи, озброєнню кадрів знаннями економіки, впровадженню передового досвіду. Над удосконаленням виробництва, поліпшенням якісних показників невтомно працюють комуністи, під керівництвом яких колектив здобув чимало трудових перемог. Немало чудових починань на рахунку комсомольської організації, яка об’єднує 310 членів ВЛКСМ. Молоді робітники шукають шляхів до дальшого удосконалення продукції, підвищення продуктивності праці, здешевлення виробів.
Наймолодшим підприємством міста є завод пластмасових сантехнічних виробів, що його створено на базі промкомбінату у вересні 1962 року. На заводі введено в дію 2100 кв. метрів виробничої площі, цехи оснащено найновішими ливарними машинами, потужними гідравлічними пресами. Цей завод першим серед підприємств міста підхопив ініціативу луганських підприємств і активно включився в змагання за «українську годину». Вже у 1967 році він дав надпланової продукції на 123 тис. карбованців.
Періодом бурхливого розвитку й удосконалення виробництва на цьому підприємстві є нова п’ятирічка, яку робітники успішно виконують. В 1967 році вони дали промислової продукції на 3428,9 тис. крб., що в 132 рази більше, ніж у 1963 році.
На вирішальних ділянках трудяться комуністи. З 65 членів КПРС, безпосередньо на виробництві працює 45 комуністів. Славні сторінки у біографію заводу вписали члени КПРС Я. Мучик, І. Ситар, Ю. Ситар. Вони є гордістю колективу і прикладом для інших робітників. Помічниця ливарника, член КПРС А. В. Дюрдяк є членом заводського комітету профспілкової організації і членом жіночої ради, активним борцем за впровадження у виробництво передового досвіду.
Кращі раціоналізатори підприємства — теж комуністи і комсомольці. Тільки в 1966 році вони подали 43 винаходи, більшість з них впроваджено у виробництво. Активними раціоналізаторами є комуністи О. Коложвар, І. Ваник, І. Ковач та інші. Вони борються за здійснення організаційно-технічних заходів, спрямованих на якнайповніше використання техніки, впровадження наукової організації праці.
Комуністи і комсомольці проводять велику виховну роботу серед колективу. Майже всі робітники вчаться, адже без наукової організації виробництва неможливе успішне виконання грандіозних планів. 13 чоловік здобувають освіту у вузах, 27 — в технікумах, 19 — у вечірній школі робітничої молоді, 122 — в гуртках політосвіти, 191 — в технічних гуртках.
Великим підприємством харчової промисловості є консервний завод, організований в 1946 році на базі оцтового цеху. В 1962 році завершено будівництво і здано в експлуатацію новий консервний цех потужністю на 5 млн. банок на рік. В технічному оснащенні велику допомогу підприємству подають заводи РРФСР, Грузії і Молдавії, а також країн соціалістичного табору, зокрема Угорщини. На заводі працює 486 робітників, а в період сезону — до 900—1000 чол. Підприємство випускає більш як 110 видів консервів, кріплених вин і безалкогольних напоїв.
На підприємстві виросло чимало передовиків і новаторів виробництва. Заслуженою повагою користуються Г. Черничко, О. Коцан, М. Маркус, які прийшли на завод рядовими робітницями, а тепер очолюють бригади.
Великих успіхів досягли всі промислові підприємства міста. Обсяг валової продукції в 1967 році у порівнянні з 1966 роком зріс на 12 проц. На підприємствах Виноградова шириться рух за комуністичну працю. Високого звання колективів комуністичної праці удостоєні 33 бригади, цехи, зміни, які об’єднують 857 чоловік.
Виноградів — одне з найтепліших місць Закарпаття. В районі його розташування ростуть такі теплолюбні культури, як виноград, персики, абрикоси, мигдаль, каштани. Сприятливі грунтово-кліматичні умови дають можливість вирощувати високі урожаї сільськогосподарських культур. Одним з найбільших сільськогосподарських підприємств міста і району є винорадгосп, який створено у 1946 році. Це — спеціалізоване господарство, яке має 1857 га сільськогосподарських угідь, з них — 681 га під виноградниками, садами, ягідниками; 20 тракторів, 14 вантажних автомашин та багато іншої техніки. Радгосп щороку одержує дорідні врожаї винограду, ягід та зернових культур (кукурудзи). У 1964—1966 рр. з кожного га зібрано по 65—68 цнт винограду, по 35—37 цнт ягід при плані 27 цнт. Високі врожаї винограду виростили бригади, які очолюють комуністи А. Ю. Керестеші, Ф. П. Феєр, а також І. А. Голиби, яка зібрала по 117 цнт винограду.
За досягнуті успіхи по вирощуванню високих врожаїв винограду Ю. П. Мошкола нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, ланкова М. О. Бочкар — двома медалями «За трудову доблесть», ланковий І. І. Колония — медаллю «За трудову відзнаку». В 1966 році старший економіст О. П. Климешин і бригадир B. В. Онуфрій удостоєні ордена «Знак Пошани», а бригадир О. О. Балог — медалі «За трудову відзнаку».
В березні 1948 року 22 бідняцькі родини Виноградова об’єдналися у колективне господарство «8 Березня». Ініціаторами його створення були О. В. Гичко, А. І. Роман, Е. Епереші, М. М. Савко. Першим головою правління обрано C. В. Гичка. Рік у рік зростало артільне господарство. Основна увага його трудівників була спрямована на підвищення врожайності зернових культур, піднесення продуктивності тваринництва. Серед хліборобів колгоспу розгорнулося змагання за високі показники на всіх ділянках виробництва. Завдяки поліпшенню масово-політичної роботи серед колгоспників, соціалістичне змагання стало дійовим. А ось і результати наполегливої праці хліборобів. Якщо в 1950 році врожайність зернових становила по 15 цнт, овочів — 69 цнт, то у 1955 році — зібрано по 21,5 цнт зернових, 199 цнт овочів. Майже в три рази зросло поголів’я худоби.
Колгосп «8 Березня» — тепер велике багатогалузеве господарство, яке має 3112 га сільськогосподарських угідь, 19 тракторів, 6 комбайнів, 10 автомашин та багато іншої сільськогосподарської техніки, за допомогою якої майже повністю механізовано трудомісткі процеси в рільництві і тваринництві. Розвинуте також садівництво. Господарство ведеться на науковій основі, що дає можливість рік у рік підносити врожайність полів, добиватися успіхів у розвитку тваринництва, садівництва. Незважаючи на несприятливі кліматичні умови у 1966 році, середня урожайність кукурудзи на зерно складала тоді 43 цнт, ячменю 30,1 цнт, картоплі 139 цнт, овочів 159 цнт з кожного гектара. Вироблено на кожні 100 га сільськогосподарських угідь по 330,4 цнт молока і по 66,2 цнт м’яса у живій вазі.
Зростають рік у рік прибутки колгоспу. У 1958 році вони становили 278 214 крб., а у 1966 році досягли 845 513 карбованців.
Усім, чим славна артільна земля Виноградова, вона завдячує золотим рукам своїх трудівників. Радянська влада високо оцінила доблесну працю передових колгоспників. М. Д. Лемак, А. В. Ловас, І. М. Яцканич нагороджені орденом Леніна, ордена Трудового Червоного Прапора удостоєні М. Д. Ловск і П. К. Тарновський, ордена «Знак Пошани» — В. Б. Пустовит і О. Н. Возняк. Урядові нагороди мають й інші хлібороби та тваринники артілі.
Невпізнано змінилося старовинне місто Закарпаття — Виноградів. На місці старих похилих хат виросли цегляні будинки, нові вулиці, майдани, сквери. Лише на впорядкування міста держава щорічно відпускає 1,5 млн. крб. У все більших масштабах проводиться житлове будівництво. За останні роки трудящі одержали 138 квартир загальною площею 4,6 тис. кв. метрів. Крім того, у місті побудовано 800 індивідуальних будинків. До послуг трудящих десятки майстерень, комбінат побутового обслуговування, лазня і пральний комбінат, 47 промтоварних і продовольчих магазинів, 10 підприємств громадського харчування.
Підвищується і купівельна спроможність населення. Доказом цього є ріст товарообігу міської торговельної сітки. Якщо в 1945 році було продано населенню товарів на суму 950 тис. крб., то у 1967 році — на 12 039 тис. крб., тобто в 12,5 разів більше. Продаж товарів культурно-побутового призначення (меблів, холодильників, пральних і швейних машин) за той же час зріс у 12—18 разів.
Невпинно поліпшується медичне обслуговування населення. У лікарні, що має 8 відділень і розрахована на 420 ліжок, працює 58 лікарів і 195 чоловік середнього медичного персоналу. Діють також інші медичні заклади, медпункти при промислових підприємствах.
Радянська влада широко відкрила двері шкіл перед дітьми трудящих, дала їм можливість набувати середню та вищу освіту. У Виноградові працює 3 середні школи з українською, російською і угорською мовами навчання, 3 восьмирічні і початкова школи, в яких виховується 4524 дітей. У 1961 році на базі дитбудинку відкрито школу-інтернат на 420 дітей. Понад 500 молодих робітників і колгоспників здобувають середню освіту без відриву від виробництва у вечірній школі робітничої молоді. У місті функціонують також музична семирічка та дитяча спортивна школи, в яких навчається близько 600 учнів; три середні учбові спеціальні заклади: політехнічний технікум, медичне і кооперативне училища, в яких набувають спеціальностей 1680 чоловік.
Справжніми майстрами педагогічної справи стали В. М. Ком’ятій, І. Ю. Олас, І. Ю. Бобик, Г. М. Мацко, В. І. Матанцева, Г. О. Гренджа, Л. П. Федорова (медучилище), А. В. Владимирова (кооперативне училище). Багато років життя віддали вони підготовці і вихованню кваліфікованих спеціалістів. Усього в місті працювало 482 вчителі.
Багато випускників виноградівських шкіл стали знатними людьми: інженерами, лікарями, агрономами, педагогами. В. І. Турок та І. І. Розгоні — кандидати ветеринарних наук, П. П. Кіш — кандидат хімічних наук.
Держава щорічно асигнує великі кошти на шкільне будівництво, зміцнення навчально-матеріальної бази. В місті споруджено новий корпус на 16 класних кімнат у середній школі, добудовано навчальний корпус площею 950 кв. метрів, новий корпус восьмирічної школи, збудовано гуртожиток на 240 місць в політехнікумі, новий корпус в СШ № 6 на 16 класних кімнат. До послуг учнів — спортивні зали, бібліотеки, клуби, лабораторії.
В 1963 році у Виноградові відкрито загальнонауковий факультет Ужгородського державного університету, де навчається понад 1600 студентів. У 1968 році кожний третій мешканець міста вчився у середніх, восьмирічних і спеціальних середніх учбових закладах.
Значні зміни відбулися в культурному житті трудящих. До їх послуг — Будинок культури на 550 місць, амфітеатр на 2 тисячі і кінотеатр на 600 місць. На кожному підприємстві відкрито клуби і червоні кутки, працюють гуртки художньої самодіяльності: хорові, хореографічні, драматичні, музичні, читців-декламаторів, що охоплюють любителів-аматорів. Своїм мистецтвом чарує театр народної творчості при Будинку культури. В його репертуарі такі твори, як «Веселка» М. Зарудного, «Шумить Дніпро» Д. Суптелі, «Пісня серця» В. Вакуленка, опери «Лейла і Габор», «Іван герой» та інші твори, що користуються великою популярністю у трудящих міста. Працюють також університети культури і студія прикладного мистецтва. На сцені Будинку культури часто виступають творчі колективи Ужгорода, Львова, Києва та інших міст країни.
Значно зросла сітка бібліотек, яких у місті налічується понад 20. Їх книжковий фонд становить 175 тис. томів, якими користується 15424 читачі. Трудящі Виноградова одержують 21 тис. примірників газет і журналів, мають у своєму користуванні понад 1 тис. телевізорів, 4340 радіоприймачів, 900 радіоточок.
Партійні і громадські організації велику увагу приділяють фізичному розвиткові молоді, силами якої побудовано 2 стадіони з футбольними полями, баскетбольними і волейбольними майданчиками, біговими доріжками. Добровільне спортивне товариство «Авангард» відкрило 2 спортивні зали, де працюють різні секції. Фізичною культурою і спортом постійно займається понад 4 тис. чоловік.
Докорінні соціальні і культурні перетворення, що відбулися у місті, здобуті під керівництвом первинних партійних організацій, які об’єднують 949 комуністів. Вони невтомно борються за втілення у життя рішень партії і уряду по дальшому поліпшенню матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.
Велику роботу проводить міська Рада, при якій створено 9 постійно діючих комісій. Депутати дійово допомагають партійним організаціям у піднесенні діяльності промислових і сільськогосподарських підприємств, дбають про зростання і упорядкування міста.
Про здобутки трудящих міста за роки Радянської влади розповідають експонати історико-краєзнавчого музею. Понад тисяча експонатів, що представлені тут, висвітлюють історію Виноградова від найдавніших часів до наших днів.
Найстарішою історичною пам’яткою міста є Угочанський замок, руїни якого лежать біля підніжжя Чорної гори. Кам’яний палац барона Перені, який стоїть на східній околиці міста у старовинному парку, є цікавою архітектурною пам’яткою XIV століття. В центрі міста на ознаменування 300-річчя возз’єднання України з Росією споруджено пам’ятник Б. Хмельницькому. Пам’ятник встановлено і на могилі партизанів, що загинули тут у роки фашистського поневолення (1941 — 1944 рр.).
Трудящі Виноградова шанують пам’ять угорського художника-реаліста Ревеса (псевдонім, справжнє прізвище — Чебраї Імре) 21.1 1859—З.ІІ 1945). Останні роки життя Ревес провів у Виноградові, де й помер. Не забувають і про видатного угорського композитора Белу Бартока, який виступав у місті на початку XX століття з своїм першим концертом.
Сьогоднішній Виноградів — велике місто Закарпаття, значний промисловий і культурний центр. В недалекому майбутньому місто стане ще більшим. Тут буде побудовано новий пластмасовий завод, де працюватимуть 700—800 робітників. Розпочато будівництво вовняно-прядильного комбінату на 3 тис. робітників. Значного розширення набудуть існуючі підприємства, зокрема меблева фабрика, сирзавод.
Люблять виноградівці своє місто, прикрашують його новими парками, скверами, озеленюють вулиці і майдани, прагнуть перетворити його у чудове місто-сад.
І. В. МАТОЛА, Т. М. СОПКО, Я. Л. ЧУБУКОВ