Нижні Ворота, Воловецький район, Закарпатська область
Нижні Ворота (до 1945 року — Нижні Верецьки) — село, центр Нижньоворітської сільської Ради. Розташовані біля підніжжя Бескидських гір та перевалу, який з’єднує Закарпатську і Львівську області, на автомагістралі Мукачеве — Львів, за 12 км від районного центру. Через Нижні Ворота протікає річка Латориця, в яку у центрі села впадає її притока р. Заводка. Населення — 903 чоловіки. Селищній Раді підпорядковане село Задільське.
На території села виявлено скарб бронзових виробів пізньобронзової доби (XI—IX століття до н. е.).
Село вперше згадується у письмових джерелах за XII століття. Його назва походить від особливостей місцевості, в якій воно розташоване — серед гір, що раніше називалися «веретками». Тому й село спочатку було названо Нижні Верецьки.
В XII столітті Нижні Верецьки входили до складу Галицько-Волинського князівства, а з XIII століття — до угорського королівства. Під час татаро-монгольської навали в Середню Європу завойовники хана Батия, просуваючись через Верецький перевал, напали на село, яке дуже пограбували і спустошили. Більшість дворів було спалено ордою. У селі збереглося лише кілька родин, серед яких згадуються такі: Малиничі, Курахи, Поповичі, Биркевичі, Антоловці.
У 1433 році село Нижні Верецьки належало дворянам Білкеям, пізніше — іншим магнатам, входило також до Мукачівсько-Чинадіївської домінії.
Як видно з урбарію 1648 року, в селі на той час було вже 118 господарств, в яких мешкало 70 селян-кріпаків з наділами, 12 кенезів, 7 вільних, 26 желярів, столяр, таможник і піп. їм належало 35 коней, 166 волів, 210 корів, 127 свиней і 405 овець. Уже тоді в селі було значне майнове розшарування. Тільки один мешканець його володів повним телеком землі, близько половини селян мали по 0,5 телека, а решта — невеличкі ділянки — по 4—6 гольдів. 26 желярів не мали жодного клаптика землі. Особливо яскраво видно майнову нерівність у розподілі худоби. Двоє вільних селян мали 6 коней, 15 волів, 12 корів, 19 свиней і 180 овець, а десятки бідняцьких дворів зовсім не мали худоби.
Селяни змушені були відбувати панщину і платити домінії непосильну данину: з 1/2 телека 1 форинт поземельного податку — цензу, здавали 1 іцу меду, 1 іцу масла, 1 голову сиру, приносили для панської кухні курей, качок, яйця. Крім того, селяни всією общиною сплачували землевласникові 38 форинтів т. зв. «сухої корчми» — за те, що не купували горілки в корчмі маєтку; 12 форинтів т. зв. «драбантських грошей»; 6 форинтів за «убійну худобу»; 3 форинти 60 крейцерів за вбивство звіря та інші. Нижньоверецькі селяни змушені були також зимувати панських овець (по 2—3 голови на двір), виконувати додаткові тяглові роботи, які лягали важким тягарем на їхні плечі.
В другій половині XVII століття панщинно-кріпосницька експлуатація значно посилилася. У Нижніх Верецьках домінія захопила кращі селянські землі в урочищах Голиця та Приворотті і створила тут панщинне господарство. Панщина наприкінці XVII століття стала майже необмеженою. Селянам доводилось працювати стільки, скільки вимагала економія. Крім того, було збільшено грошові та натуральні побори. Місцеві власті в гонитві за прибутками збільшували панщину.
Не минали село й лихоліття ворожих нападів та воєн. Так, у 1600 році через Верецький перевал в Угорщину пройшла орда кримських татар, яка принесла в долину Латориці неволю, руїни і смерть. В 1657 році у село вдерлися війська польської шляхти під проводом воєводи Любомирського, які мстили князеві Дєрдю II Ракоці за його втручання в польські справи. Жахливого розорення зазнали селяни Нижніх Верецьок і в період антигабсбурзької війни (1683—1688 рр.). Розорені, зубожілі від панщини та сваволі кріпосників, позбавлені засобів до існування та притулку, селяни змушені були тікати з насиджених місць у пошуках кращої долі. За переписом, на початку XVIII століття в селі залишилось тільки 32 кріпацьких та 6 кенезьких господарств. 40 сімей покинули свої двори.
Коли на початку XVIII століття Закарпаття і Угорщину охопила визвольна війна проти панування Габсбургів у 1703—1711 рр., в ній брали участь і нижньо-верецькі кріпаки. Цікаво відзначити, що селяни Нижніх Верецьок за дорученням Ференца II Ракоці, як його посланці, відвозили листа до Петра І. Зазнавши поразки у цій війні, Ференц II Ракоці залишив батьківщину і 20 лютого 1711 року зупинився у селі Нижніх Верецьках. Звідси він звернувся з відкритим листом до населення країни.
Після поразки визвольної війни Нижні Верецьки були перетворені в руїни. В селі залишилося тільки 18 дворів, яким належало 135 кобликів землі та сінокосів, з них церкві — 30 кобликів.
В 1728 році австрійський імператор подарував маєтки Мукачівсько-Чинадіївської домінії графу Шенборну. Село Нижні Верецьки стає центром Верховинського ключа величезної латифундії Шенборнів. Тільки в Нижніх Верецьках Шенборнам належало 1850 гольдів кращої землі. Селяни ж користувалися невеличкими ділянками, розташованими далеко в горах. Інколи можна було орендувати в поміщика землю трохи ближче до села. За оренду 1 гольда землі селянин платив 1 золотий 20 гелерів.
Основним заняттям мешканців села було землеробство. Частина селян займалася скотарством, ткацтвом, бондарством, вишиванням, а також працювала на лісорозробках.
У другій половині XVIII століття значна частина селян Нижніх Верецьок належала до категорії лібертинів, тобто вільних від кріпацтва. Одним з обов’язків лібертинів була доставка пошти до Відня і привезення звідти кореспонденції. Сільські поштарі доставляли кіньми пошту до австрійської столиці за 12 днів.
Шенборнська домінія нещадно посилювала феодально-кріпосницький гніт. Гайдуки заставляли селян працювати навіть вночі. Нижньоверецькі кріпаки збирали урожай з свого наділу лише пізньої осені, коли випадав сніг, тому багато хліба і картоплі пропадало. За найменші провини селян жорстоко карали: били киями, батогами, різками.
Тяжке життя селянства накладало відбиток і на їхні убогі житла. Хати селян були переважно курними або напівкурними. Житло це було без фундаменту. Висота стін 2,3 м. Зруб був виготовлений цілком з дерева, без єдиного цвяха, а дах покритий соломою або гонтою.
Нижні Верецьки поступово зростали. З 1715 року тут стояла прикордонна воєнна сторожа, містився податковий уряд. У 1753 році в селі відкрилася карантинна застава, а в 1835 році — поштова станція.
У 1831 році в селі почалася епідемія холери, під час якої захворіло 12 кріпаків, 9 чоловік з яких померло.
У 1732 році граф Шенборн надав Нижнім Верецькам статут містечка, за яким воно дістало право влаштовувати ярмарки. За це село змушене було виплачувати поміщикові спеціальну данину. У 1763 році Шенборни привласнили також водне право — користування ріками. Це право управителі маєтків іноді здавали в оренду і селянам.
Посилення кріпосницького гніту, стихійні лиха тощо призводили до масового розорення селян. Це викликало протест і опір трудящих. В 1835 році селяни 34 сіл, серед них і Нижніх Верецьок в скарзі на ім’я цісаря змалювали картину знущань з боку управителів ПІенборна. Вони писали про численні зловживання управителів маєтку, про те, що у літню спеку, під час косовиці, їх примушували жати цілий день, не даючи їсти і пити, а коли хтось наважувався піти до колодязя напитись води, його карали киями. Крім панщини, селяни виконували багато інших повинностей: возили з лісу по скелястих, небезпечних для життя шляхах дерево, будівельний камінь; кожен двір щорічно відбував на різних роботах 27 днів додаткової панщини.
«Під час збирання дев’ятини,—скаржились селяни,— панські слуги забирають найкращі снопи, картоплю не важать, а там, де вона найкраще вродила на селянському наділі, примушують копати її для домінії». Управителі маєтку заставляли селян даремно обробляти не тільки панську, а й їхню землю, постачати їх безплатно вівсом, дровами тощо. Селяни писали, що не зможуть витримати такого здирства і «змушені будуть розійтись по всій країні жебраками».
Скаргу було переслано на розгляд Березької жупи, яка вислала до Нижніх Верецьок комісію. А коли селяни з багатьох сіл зібралися у Нижніх Верецьках, щоб поговорити з комісією, їх звинуватили в бунті. Згодом, коли приїхала нова комісія, в селі знову зібралися кріпаки з навколишніх сіл, які рішуче заявили: «Ми не проповіді прийшли слухати, а хочемо, щоб нам принесли закон про правду і свободу». Селяни вимагали надання їм безплатного випасу худоби, дозволу брати паливо в лісі і встановлення плати за роботу в панському господарстві. Вони також відмовилися виконувати панщину та інші феодальні повинності.
У 1836 році боротьба селян проти поневолювачів набрала ще більшого розмаху. Комісія, яку направило жупне управління до Нижніх Верецьок, повідомила, що селяни «бунтують проти громадського порядку і панщини». За наказом імператорської канцелярії сюди прибули гайдуки і солдати. Багато селян було заарештовано і кинуто до в’язниці. Кілька місяців їх катували батогами і киями. Селянин П. Беркович просидів у кайданах 6 місяців і був покараний 50 киями. М. Горош, не витримавши катування, помер у в’язниці.
Угорська буржуазна революція 1848—1849 рр. дала новий поштовх у боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту. Селяни Нижніх Верецьок відмовились виконувати панщину та інші повинності. Під час боротьби з поміщиками з середовища селян вийшов стійкий і відважний організатор селянського руху Павло Беркович. Незважаючи на арешти й катування, П. Беркович проявив себе відважним ватажком верховинських кріпаків.
Чужоземний гніт позначився і на народній освіті. Школу в Нижніх Верецьках було відкрито тільки наприкінці XIX століття. Але селяни не мали можливості віддавати своїх дітей до школи, бо вони з семи років пасли худобу, працювали в полі. До того ж у тій єдиній на все село чотирикласній школі діти два перші роки вчились по-українськи, а два останні — по-угорськи. Хто хотів учитись далі, мусив прийняти угорське прізвище. Але закарпатці чинили завзятий опір мадьяризації. Вони вважали, що краще залишитися без освіти, але зберегти свою рідну мову, культуру й побут.
Нещадно експлуатуючи трудовий люд, угорські поневолювачі хотіли зробити його духовно убогим. Вони переслідували українську культуру, намагалися позбавити селян будь-яких прав. Формально деяка частина селян мала право брати участь у виборах депутатів угорського парламенту. Але політикани з буржуазно-поміщицьких партій робили під час виборів такі махінації, що практично селяни не знали навіть, за кого вони голосують. Коли ж у листопаді 1898 року вони висловили протест проти виборчих махінацій та зловживань, до села для придушення виступу було надіслано жандармів і солдатів.
В кінці XIX століття соціально-економічне пригноблення селянства посилилося. Для зміцнення куркульства і перетворення його в надійну опору своєї політики угорський уряд організував на Закарпатті так звану «Верховинську акцію», яка була тісно зв’язана з гірськими районами. Закон про «Верховинську акцію» було схвалено у 1898 році, за яким «Експозитура гірських районів» мала взяти в оренду у графа Шенборна певну кількість угідь (пасовиська, луки, частково орні землі), всього 12 660 кадастральних гольдів. Ця земля була передана в оренду 4132 господарствам 56 сіл Верховини. Дрібним орендарям-селянам припадало в середньому від 3 до 5 кадастральних гольдів. Фактично ж «Верховинська акція» привела селян до розорення. Якщо граф Шенборн одержав від держави за орендовану в нього землю 45 440 крон, то селяни виплатили за неї державі 52000 крон. Крім того, великі землевласники, куркулі й попи зосередили в своїх руках кращі землі, машини, добрива і тяглову силу, а селянам дістались малопридатні ділянки на схилах гір.
На базі шенборнського маєтку міністерство землеробства Угорщини в процесі здійснення «Верховинської акції» в 1903 році відкрило у Нижніх Верецьках державну племінну ферму, якій належало понад 400 гольдів кращих лук і пасовиськ. Те «господарство» не могло поліпшити життєві умови верховинських селян. Воно служило інтересам куркульської верхівки для обзаведення племінною худобою. В 1905 році при фермі було відкрито сільськогосподарську школу, де 12 куркульських синків вивчали основи механізації, агрономії, зоотехнії та інші предмети сільськогосподарської науки.
Переважна більшість нижньоверецької бідноти свої мізерні наділи обробляла дерев’яною сохою. Ті наділи, мов латки на сорочці бідняка, рябіли на схилах гір. На них гнув спину роботящий верховинець, збираючи дрібноколосе жито.
В той час, коли серця пригноблених селян кипіли ненавистю і гнівом до гнобителів, на Верховину прийшло нове лихо — перша світова війна з її руйнівними наслідками. Вже у жовтні 1914 року в Карпатах розгорілися жорстокі бої. В Нижніх Верецьках двічі побували російські війська — в середині жовтня 1914 року та в січні 1915 року. Селяни охоче спілкувалися з російськими солдатами, в особі яких бачили своїх рідних братів. Коли ж російська армія відступила, угорська вояччина вчинила криваву розправу над багатьма селянами: Т. Мамеля, І. Дербаля, П. Куштинця було кинуто до в’язниці, а О. Дем’яна страчено. Жителі Нижніх Верецьок в 1920-х роках встановили пам’ятник загиблим російським воїнам.
У березні 1919 року в Нижніх Верецьках проголошено Радянську владу. Над селом замайоріли червоні прапори, маковіли яскраві стрічки на капелюхах і шапках селян. 26 березня 1919 року в Нижніх Верецьках створено організацію об’єднаної соціалістичної партії Угорщини, яка налічувала 215 членів. Головою її було обрано ГІ. Бургера, заступником — П. Пфефера, а секретарем — А. Гейгера.
7—8 квітня у верховинських селах були проведені вибори до Рад. До складу Нижньоверецької Ради робітників, селян і солдатів обрали 20 чол. Серед них І. Халуса, М. Лізака, С. Кураха, Ф. Чакавого, Й. Петруса, М. Кураха, І. Марковича та інших. 10 квітня 1919 року представники 31 села обрали Нижньоверецьку окружну Раду, до якої ввійшло 19 чол.: М. Попович, Ф. Літеварі, І. Німець, В. Губинець, І. Голінка, Ф. Терек та інші.
Трудящі села приступили до здійснення соціалістичних перетворень. Вони ділили графську землю, вигнали панських слуг і жандармів, створили загін народної міліції. Чимало жителів Нижніх Верецьок влилося у загони Русинської Червоної дивізії. Та Радянська влада проіснувала в окрузі тільки 40 днів.
В складі буржуазної Чехословацької республіки економічне становище трудящих села мало чим змінилось. Як і раніше, земля, ліси і пасовиська належали поміщикам, куркулям і лихварям, а більшість селян задихалися від безземелля. У Нижніх Верецьках було тоді понад 100 безземельних господарств.
Аграрна земельна реформа, що проводилася у 1919—1937 рр., була спрямована на зміцнення куркулів і колоністів. Маєток Шенборна у 1929 році перейшов до фірми «Латориці», яка збільшила орендну плату і посилила експлуатацію селян. 130 гектарів землі, якою раніше користувались селяни, стали власністю держави.
У 1920 році на базі племінної ферми в Нижніх Верецьках відкрито державне дослідне господарство, якому додатково було виділено 72 га найкращої землі і 3600 га гірських луків—полонин. Воно займалось розведенням бурої карпатської худоби, виведенням породистих свиней і овець. Але це господарство служило інтересам багатих землевласників, які виявляли лояльність щодо чехословацького уряду.
За переписом 1930 року, в селі налічувалось 334 двори, в яких мешкало 2027 чол., з них українців — 1208, чехів і словаків — 128, угорців — 22, євреїв — 645, інших — 24. Цим господарствам належало лише 1797 гектарів сільськогосподарських угідь. Отже, реформа була тільки ширмою для відкритого загарбання чеською і місцевою буржуазією великих земельних масивів.
В роки економічної кризи (1929—1933 рр.) Нижні Верецьки опинилися в особливо тяжкому становищі. Недоїдання і голод стали звичайним і масовим явищем в житті трудящих. Ось що говорив про це село 22 січня 1932 року на одному із засідань депутат чехословацького буржуазного парламенту, комуніст Й. Штєтка, який у складі делегації за дорученням ЦК КПЧ побував на Закарпатті: «Жахливо побувати в кількох хатинах такого села, як Нижні Верецьки. Наведу з цього села лише один приклад, як страшенно лютують злидні і голод на Закарпатті і в яких жахливих умовах животіє закарпатський люд. Ми побували в хатині, зліпленій з болота. Номер цієї хати — 186. Її власником є Панзел. Входимо в справжню діру, про яку говорять: «Людське житло, куди ведуть двері 1,22 м заввишки і яка має два віконця по 20 см. В тій дірі живе 12 людських істот, а перед входом у приміщення стояла на снігу боса заввишки 120 см дівчина з оголеною повністю верхньою частиною тіла при лютому морозі. В приміщенні ми дізналися, що цій убогій дівчині —- 28 років і через нестачу харчів та людських гігієнічних умов вона зовсім дегенерована. На печі сиділо 5 малих дітей, всі вони були голі в повному розумінні цього слова, без будь-якої ганчірки. Від нас ховалися за комин… Ми дізналися, що єдина їхня їжа — зварена поливка з гнилої ріпи і засипана вівсяним борошном грубого помелу… Вся сім’я виглядає хворою. Мати, яка лежала на дошці, ледве ворушилась… А старий батько? Якби його поклали в труну, ніхто б не пізнав, що це жива людина… Таке становище в 50 процентах хатин, в яких ми побували».
Голод був частим гостем бідноти і в наступних роках. Як писала газета «Карпатська правда» у 1935 році: «У нас, в Нижніх Верецьках, є більше 40 родин, у яких нема зовсім що їсти. Крім того, у кожній другій хаті лежать хворі діти і дорослі… Це наслідки недоїдання і голоду». Про незадовільний стан охорони здоров’я яскраво свідчить виступ у чехословацькому буржуазному парламенті депутата-комуніста від Закарпаття. Він говорив: «У нашому краї за урядовою статистикою найбільший процент вмирання від заразних хвороб…» Нижньоверецький лікар констатував, що у всьому окрузі не було жодного трудівника, який би не хворів рахітом, 1/5 смертей припадала на захворювання туберкульозом легенів, 1/10 частина дітей народжувалися каліками, не здатними до праці. Більшу частину року населення, що займалося важкою фізичною працею, постило, а робітники і батраки — зовсім не вживали жирів. „Про наш народ,— говорив лікар,— кажуть, що він ледачий, а він кволий, бо в організмі немає сил, які б вистояли проти немочі»» .
Тяжкий соціально-економічний гніт доповнювався національним і політичним безправ’ям. Чеська буржуазія здійснювала різні форми гноблення, щоб придушити національну і соціальну свідомість трудящих, підірвати їх віру у возз’єднання з Радянською Україною. З цією метою на Закарпатті було створено ряд буржуазних партій, які виступали єдиним табором проти робітничого і селянського руху. У Нижніх Верецьках тривалий час діяли аграрники, які захищали інтереси буржуазії та куркулів. їх місцевий керівник Щерецький заснував кредитну спілку і згодом став банкіром. Маючи в своєму розпорядженні значні суми, цей прислужник чехословацьких панів проводив шалену демагогічну агітацію.
Інтереси трудящого селянства захищали комуністи, які відстоювали права бідняків, піднімали їх на боротьбу проти засилля куркулів і лихварів. Боротьбу проти гнобителів очолив Олекса Грига. Його, як людину справедливу й чесну, з великим життєвим і політичним досвідом, селяни обрали старостою села.
Але пан Щерецький та сільські глитаї добилися усунення О. Грига з цієї посади. Приводом для цього стали збори селян, на яких виступив секретар крайкому КПЧ Іван Мондок. Він закликав верховинців згуртуватися і спільно боротися за свої життєві інтереси. Цього було досить, щоб пани та куркулі могли розправитися з «більшовицьким» старостою. Але комуністи не склали зброї, а продовжували боротьбу. їм допомагали члени Закарпатського крайкому І. Локота, О. Борканюк, М. Сидоряк, які часто приїжджали сюди і проводили значну роботу, виковуючи волю трудящих до боротьби за своє визволення. Великий вплив в боротьбі за нове життя серед трудящих села мали твори В. І. Леніна та інша комуністична література, що завозилася сюди таємно. Ще у 1921 році у Нижніх Верецьках було конфісковано твори В. І. Леніна «Чергові завдання Радянської влади» та «Держава і революція».
На початку 1930 року в селі створено організацію КПЧ. Її фундаторами були Ф. Комар, О. Курах. Першим її секретарем став Олекса Грига. Комуністи були кістяком і душею бідняцької громади. Вони виступали організаторами походів голодуючих, влаштовували виступи за звільнення політв’язнів, що перебували у нижньоверецькій тюрмі.
Щоб зламати опір селян, жандарми 14 лютого 1932 року заарештували О. Кураха, В. Чобалька та інших активістів. Довідавшись про свавілля властей, понад 200 обурених селян 14 лютого вийшли на демонстрацію перед будинком суду і зажадали звільнення ув’язнених комуністів. Жандарми розігнали людей гумовими палицями. 67 чол. знову було заарештовано, у т. ч. 52 — засуджено на різні строки тюремного ув’язнення. У відповідь на посилення революційних виступів власті проголосили на Верховині надзвичайне становище.
Хвиля демонстрацій прокотилася в селі і у 1933 році. Селяни чинили опір збирачам податків і жандармам, вимагали допомоги голодуючому населенню. 30 січня 200 чоловік взяли участь у поході голодуючих до нотарського управління. На демонстрантів напали жандарми. Багатьох селян, у т. ч. 10 жінок, було побито.
В ході класових боїв зростав вплив і авторитет Нижньоверецької організації КПЧ. Про це свідчить хоча б той факт, що підчас виборів до чехословацького парламенту в 1935 році комуністи у Нижніх Верецьках зібрали 268 голосів, значно більше ніж будь-яка з буржуазних партій. Таким чином було завдано нищівної поразки панові Щерецькому та його прибічникам.
За ініціативою комуністів 26 червня 1936 року в селі було проведено збори селян, на яких виступив О. Борканюк. Учасники зборів виступили з протестом проти політики буржуазного уряду, проти злиднів, голоду. В прийнятій резолюції вони вимагали дозволу на ввіз кукурудзи без мита, роботи і допомоги безробітним. Селяни, які входили до соціал-демократичної, народно-соціалістичної та інших партій, приєдналися до пропозицій комуністів про необхідність посилення боротьби проти екзекуцій та податкового гніту, за державну допомогу голодуючим. О. Борканюк назвав ці збори першим кроком на шляху до створення бойової єдності усього трудящого населення Нижніх Верецьок.
Злидні і голод, як наслідок безземелля та малоземелля, були головною причиною численних хронічних захворювань та епідемій, які тривали по 5—6 місяців. Особливо поширеними були висипний і черевний тиф, дифтерія, трахома, туберкульоз, ендемічний зоб. Дитяча смертність досягала до 40 проц. На 18 верховинських сіл був лише 1 лікар. Медична допомога була платною і недоступною широким народним масам, оскільки за перебування одного дня в лікарні треба було платити 20—25 крон. Мешканці села змушені були звертатися по допомогу до знахарок і попів з їх «святою водою». «У нас, у Нижніх Верецьках,— писала газета «Карпатська правда»,— лікарської допомоги не дають, кожний лікується по-своєму, один мастить себе денатуратом, другий — часником, третій — мочевиною…».
На низькому рівні була й освіта в селі. Діти навчалися в 2 маленьких орендованих приміщеннях народної школи. У 1926 році в селі було відкрито державну чеську народну, а згодом—двокласну господарську школу. В 1935 році почала діяти горожанська школа. Проте ці учбові заклади, як правило, були недоступні для дітей бідняків. Крім того, як писала делегація комуністів-парламентаріїв, в січні 1932 року «діти в школах вчаться тільки співати (здебільшого релігійних псалмів) та підписуватися».
В роки угорсько-фашистського поневолення (1939—1944 рр.) не припинялася боротьба верховинців проти гнобителів. Однією з форм протесту проти насильства і свавілля угорських окупантів була еміграція мешканців села до Радянського Союзу. Після возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР, коли кордон СРСР був всього за 7 кілометрів від села, багато молоді перейшло нелегально на територію Країни Рад. Серед них були Ю. Долинка, Ф. Комар, М. Чепи-нець, О. Курах, М. Коріш, Г. Пацьо, І. Комар, М. ІПумський та інші.
В той час у Нижніх Верецьках все більше розгорталася антифашистська боротьба. Комуністи створили у селі підпільну групу, яка складалась з 12 чол. Найактивнішими підпільниками були П. Попелич, О. Ф. Грига, Ф. Ф. Комар, О. Ф. Німець, Є. І. Сокаль, Г. М. Полажинець, І. М. Малинич та інші. Селяни чинили опір загарбникам та місцевим визискувачам, розповсюджували листівки. В хаті Олекси Григи часто відбувалися партійні збори. Звідси йшли в закарпатські села вісті з фронту, з далекої Москви. В селі часто переховувалися керівники Закарпатського крайкому КПЧ, народні месники, що вели в горах збройну боротьбу з угорсько-німецькими фашистами.
Наростання організованої боротьби проти окупантів налякало хортистський уряд. Загарбники вдавалися до крайніх заходів. Вони наказували своїм сатрапам-жандармам стріляти в кожну підозрілу людину.
Німецько-угорські фашистські окупанти намагались масовими репресіями зламати опір населення. Чотирьох мешканців села було заарештовано і відправлено до в’язниці, а багатьох селян — в концтабори, у т. зв. робочі батальйони. Хортистський режим, особливо в останні місяці окупації, призвів господарство безземельних і малоземельних селян до повного занепаду, погіршив і без того їх злиденне життя. З Верховинських сіл фашисти вивезли 18 тис. голів великої рогатої худоби, 2 тис. коней, 15 тис. овець, всі пасіки, птицю.
Нестримний наступ Червоної Армії врятував закарпатців від повного розорення. Війська 351-ї стрілецької дивізії 4-го Українського фронту 7 жовтня вступили на територію Нижніх Верецьок і визволили їх. З почуттям великого щастя, радості і вдячності трудящі села зустрічали свою визволительку — Червону Армію. Начальник політвідділу 351-ї стрілецької Червонопрапорної Шепетівської дивізії, яка першою вступила у село, в донесенні писав: «В момент вводу наших підрозділів у населені пункти вулиці швидко оживають, населення збирається великими групами, обступає бійців і командирів, радісно висловлює своє задоволення приходом своїх слов’янських солдат… Всі намагаються почути живе слово офіцера або бійця… Народ товариський, балакучий, готовий цілими днями вислуховувати бесіди офіцерів і розповідати про свої переживання під час угорської окупації».
У визволеному селі відбулося багато зворушливих сцен. До радянського офіцера підійшла стара жінка — верховинка.
— У мене нема сина-солдата,— сказала вона.— Я благословила у похід за щастя і волю свою дочку. Ось вона. Прошу не відмовити. Батько її був комуністом, і вона, моя Ганна, буде добрим солдатом.
Добровольцями до Червоної Армії пішло з села багато хлопців. Серед них І. Г. Гвоздяк, І. П. Курах, С. С. Мадяр, Ф. В. Комар, О. Ф. Шумський, Й. А. Курах, М. І. Кориш та інші. Доброволець Ю. Долинка, що у 1939 році емігрував до СРСР, разом з Чехословацьким корпусом брав участь у боях під Соколовим на Харківщині, у визволенні столиці України — Києва, Білої Церкви, Жашкова; М. І. Чепинець — у боях під Дуклею за визволення Чехословаччини. Всі вони за бойові заслуги нагороджені орденами і медалями.
В перші дні після визволення було організовано Народний комітет, на чолі якого став комуніст Ф. Ю. Кориш, відновила свою роботу партійна організація, секретарем якої знову було обрано Олексу Григу. Комуністи взяли активну участь в організації нової народної влади. До Народного комітету ввійшли О. І. Грига, Г. Ф. Грига, Ф. Ф. Грига, П. С. Попелич, Є. І. Саладь та інші.
Здійснюючи волю трудящих, Народний комітет виконував функції органів диктатури пролетаріату: допомагав населенню, що зазнало великого лиха від фашистів, турбувався про забезпечення школи усім необхідним для навчання, конфіскував і провів розподіл державної та поміщицької землі, організував допомогу Червоній Армії в ремонті доріг, вивезенні лісу. На 15 липня 1945 року було конфісковано 2420 угрів землі, яка належала фірмі «Латориці», і передано її безплатно сім’ям безземельних і малоземельних селян.
У 1945 році село стало називатися Нижні Ворота. За характером рельєфу ця назва більш відповідає селу, яке розташоване в мальовничому куточкові і наче відкриває ворота у Карпати.
14 березня 1946 року з ініціативи комуністів було скликано збори активу села, на яких розглядалося питання про створення у Нижніх Воротах колгоспу. Місцеві куркулі і оунівські недобитки вели шалену агітацію проти створення колективних господарств, не спиняючись перед терористичними актами. Вже через кілька днів після цих зборів у будинок секретаря партійної організації було кинуто гранату. Ініціаторів колгоспу це не злякало. Олекса Грига заявив: «Ми не боїмося погроз куркульських прихвостнів, з нами всі чесні трудівники села». Він передав свою землю, худобу ініціативній групі, яка розгорнула в селі широку роз’яснювальну та організаторську роботу.
Весною 1946 року відкрилася нова сторінка в житті гірського села. 14 родин почали спільно обробляти землю. Це були перші кроки до створення артільного господарства. Нове життя йшло стрімко вперед, відкидаючи з свого шляху все старе і віджиле. В той же час запеклі вороги — колишні глитаї та панські посіпаки, засліплені ненавистю до всього нового — 5 серпня 1946 року вчинили під покровом ночі страхітливу розправу. Ці виродки обірвали життя трьох мужніх людей —комуністів О. Ф. Григи, Г. Ф. Григи та Ф. Ф. Комара. Трудівники села свято шанують пам’ять своїх відважних односельчан — борців за нове життя. У центрі села їм встановлено пам’ятник-монумент, біля якого завжди є квіти — символ глибокої любові до своїх героїв-верховинців.
Люди впевнено дивилися у завтрашній день. Роботу по створенню колгоспу продовжували комуністи Г. Єгрецька, М. Павлишин, М. Комар та інші. 28 листопада 1948 року на організаційних зборах було створено артільне господарство «Молода гвардія», в яке вступило 50 бідняцьких родин. Першим головою колгоспу був обраний М. І. Рябінчак. На 10 квітня 1949 року артіль об’єднувала 260 господарств і мала 1337 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 497 га орної землі, 366 га сінокосів, 11 голів великої рогатої худоби, 48 коней, 20 овець, 49 возів, 32 плуги, 46 борін, молотарку.
Наполеглива праця колгоспників та допомога держави забезпечували швидке організаційно-господарське зміцнення артілі. За прикладом бідняків до колгоспу масово вступали і середняки, а на початку січня 1950 року Нижні Ворота стали селом суцільної колективізації. Механізація сільського господарства була одним із факторів, що переконували трудяще селянство в перевагах колективного господарства над дрібним, одноосібним. В 1949 році у Нижніх Воротах була організована МТС, на базі якої в березні 1953 року створено машинно-тваринницьку станцію.
Після реорганізації МТС у 1962 році в селі утворено відділення «Сільгосптехніка», яке перетворилося у справжнє механізаторське містечко, що має потужну виробничу і ремонтну базу. Робітники відділення з року в рік домагаються все нових успіхів по ремонту сільськогосподарської техніки. В авангарді змагання йде бригада М. М. Дербаля, яка працює на розкорчовуванні луків і пасовиськ.
9 трактористів цієї бригади завоювали звання ударників комуністичної праці.
В 1947 році у Нижніх Воротах на базі дворічної сільськогосподарської школи створено дослідне поле гірського землеробства з відділами: садівництва, виробництва кормів та тваринництва, рільництва, селекції та інші. Тут працювало 25 наукових співробітників. У 1960 році за постановою Ради Міністрів УРСР на базі дослідного поля і колгоспу «Молода гвардія» організовано республіканську Гірсько-Карпатську сільськогосподарську дослідну станцію, яка допомагає колгоспам і радгоспам розв’язувати проблемні питання сільськогосподарського виробництва. Це єдина дослідна станція в республіці, яка займається гірським землеробством і розведенням тваринництва.
Станція у 1968 році мала 2146 га сільськогосподарських угідь. Тут працює 18 науковців, 280 робітників, які допомагають колгоспам у постачанні племінного молодняка, сортової картоплі, саджанців плодових дерев і ягідників, проводять значну дослідницьку роботу. Відділ виробництва кормів у 1959—1963 рр. закінчив досліди по темі «Розробка агрозаходів для підвищення продуктивності природних кормових угідь та багаторічних трав в умовах Карпат». Ерозовані площі на території Закарпаття становлять близько 25 проц. угідь. Станція вивчає ефективні методи боротьби з ерозією.
В господарстві є понад 1000 овець. Вівчарство сконцентровано в селі Задільському. Вівчар В. Юртин від 100 вівцематок одержує щорічно по 105 і більше ягнят, настригає по 1,5 — 1,8 кг вовни на вівцю.
Значна увага приділяється садівництву, під яким зайнято 72 га, в основному на схилах гір. Наукові співробітники станції підбирають найперспективніші сорти для гірських умов, розширюють досліди по вирощуванню ягідників, зокрема суниць, чорної смородини. Виведено 4 нові урожайні сорти суниць і смородини. Тепер ведеться випробування 76 різних сортів ягідних культур. Дослідами встановлено, що ягідництво в умовах Карпат економічно вигідне. При середній врожайності ці культури дають понад 4 тис. крб. чистого прибутку з одного гектара плодоносних плантацій.
Науковці станції тримають міцний зв’язок з колгоспами гірських районів, подають їм методичну і практичну допомогу. Напрям ведення вівчарства, запропонований станцією, прийнятий всіма господарствами гірської зони Карпат. Рекомендації, розроблені науковцями по підвищенню врожайності картоплі, впровадили колгоспи Хустського, Міжгірського, Свалявського районів Закарпатської області, Надвірнянський корморадгосп Івано-Франківської області та інші.
Провідну роль в організації виробництва і науковій роботі станції відіграє партійна організація, яка у 1968 році налічувала 40 членів і кандидатів у члени КПРС. Це — передовики виробництва, бригадири, ланкові й інші робітники. Комсомольська організація налічує понад 40 членів ВЛКСМ.
В селі діють також підприємства легкої промисловості: райпромкомбінат, соковий цех Воловецького соковинзаводу, комбінат побутового обслуговування.
За роки Радянської влади село стало невпізнанним. Змінився його зовнішній вигляд, люди, їх життя. Особливо гарною стала центральна вулиця, вздовж якої виструнчилися нові добротні будинки міського типу, що споруджені переважно з цегли. З 542 житлових будинків 340 побудовано за останні 20 років.
Крокуєш чепурними вулицями села і скрізь бачиш обнови. Ось нова школа, нова хлібопекарня, нові двоповерхові будинки для спеціалістів Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції, садок-ясла, вузол зв’язку, лазня, будинок лісництва, аптека, корпуси лікарні… Нижні Ворота виглядають тепер наче містечко. Тут і водопровід прокладають, і новий готель зводять. Будуються всі: колгоспники, робітники, службовці.
У нових чотирикімнатних світлицях — меблі, радіоприймачі, телевізори, книжкові шафи.
Щаслива радянська доля прийшла до верховинців. Заможно й культурно зажили люди. Із зростанням добробуту й культурного рівня змінюється й одяг мешканців села. Основною рисою, що відрізняє сучасний костюм нижньоворітців від колишнього, є ліквідація різниці, пов’язаної з соціальною нерівністю окремих груп селян. На зміну старим тканинам приходять нові, спільні для всіх наших міст і сіл вироби радянської легкої промисловості. Від старовинного одягу тепер залишилося мало. Літні люди бережуть старовинний одяг на смерть, а дівчата зберігають подаровані матерями сорочки, спідниці, запаски для традиційного наряджання, а також для участі в художній самодіяльності.
Про піднесення матеріального добробуту села свідчить невпинне зростання товарообороту. У 1966 році він досягав понад 2 млн. крб., а в 1946 — становив лише 3—4 тис. крб. Нижньоворітське ССТ у 1968 році мало 36 торговельних підприємств. У селі побудовано новий двоповерховий універмаг «Ялинка», відкрито ресторан «Бескид» з трьома красивими залами та літнім павільйоном, нову хлібопекарню. В селі розширюється продаж товарів на виплату: телевізорів, радіол, швейних і пральних машин тощо. Тут застосовують нові форми торгівлі, шириться рух за звання бригад комуністичної праці. Уродженець Нижніх Воріт Ф. І. Курах — один з небагатьох працівників торгівлі Верховини, який нагороджений значком «Відмінник радянської споживчої кооперації». Його багаторічна праця на ниві сільської торгівлі вже відзначена двадцятьма почесними грамотами районних і обласних організацій, Укоопспілки і Центроспілки. З 1965 року колектив універсального магазину села Нижні Ворота носить почесне звання бригади комуністичної праці. У цій бригаді багато років працює і дружина Ф. І. Кураха — Ганна Іванівна.
До возз’єднання більша половина мешканців села була вічним боржником банків і лихварів, а тепер заощадження населення становлять понад 100 тис. крб. 88 багатодітних і одиноких матерів одержують від держави допомогу. Матері Ганна Кориш, Гафія Бігарій, Ганна Вайдич та інші, що виростили по 7—9 дітей, удостоєні урядових; нагород.
Для медичного обслуговування населення Нижніх Воріт ще у 1945 році було відкрито лікарню. Тоді вона мала лише 15 ліжок, а тепер займає 4 красиві будинки. Хворих обслуговують 3 лікарі і 20 чол. середнього медичного персоналу.
Надбанням трудящих села стала середня і вища освіта. Тут працює середня школа, в якій атестати зрілості одержали 400 випускників. Понад 105 чол. закінчили вечірню середню школу сільської молоді. У 1968 році в школі навчалося 600 учнів. Підростаюче покоління виховують 38 вчителів. Випускник школи М. М. Комар — нині аспірант науково-дослідного інституту землеробства і тваринництва західних районів Української РСР. На дослідну станцію він пішов працювати рядовим бригадиром після закінчення Ужгородського університету.
Село прикрашує побудований у 1961 році двоповерховий будинок восьмирічної школи-інтернату, в якій виховується 275 дітей робітників і селян з навколишніх сіл.
В живописний пейзаж села вплелися новобудови: високовольтна лінія «Мир», телевізійні антени. Немає вже тих Нижніх Верецьок, про які з болем писав депутат чехословацького парламенту Й. Штєтка. Є нове радянське верховинське село.
Для задоволення культурних запитів трудящих у Нижніх Воротах працює 6 бібліотек з книжковим фондом понад 20 тис. томів. Постійними читачами бібліотек є понад 1000 чол. Міцно ввійшли у побут села періодичні видання, які передплачує кожна сім’я. Великий вплив на формування світогляду й характеру людини мають клуби, які працюють при промкомбінаті, дослідній станції. В клубах завжди проводяться цікаві заходи, демонструються нові кінофільми. В село часто приїздять артисти Закарпатського драматичного театру, Закарпатського народного хору, художні колективи з Мукачевого, Львова, з сіл Воловецького району. Помітне місце в дозвіллі трудящих посідає фізична культура.
Змінюються побут та звичаї населення. При сільській Раді діє кімната щастя, в якій проводиться урочиста реєстрація шлюбів, новонароджених, проводи до лав Радянської Армії та інші нові обряди.
Розквітли творчі і духовні сили трудівників Нижніх Воріт. Під зорею Радянської влади вони вносять гідний вклад у будівництво нового життя.
Л. П. КОВАЛЬ