Закарпатська область під владою Чехословаччини
Світова буржуазія поспішала задавити Радянську владу в Угорщині. Організовуючи агресію, імперіалісти особливу увагу звернули на Закарпаття, щоб тут не могли з’єднатися армії Радянської Росії і Радянської Угорщини. 16 квітня 1919 року боярська Румунія напала на Угорську Радянську Республіку, а 23 квітня інтервенцію почали і війська буржуазної Чехословаччини.
Закарпатські частини Червоної Армії, червоногвардійські загони і трудяще населення мужньо захищалися від інтервентів. Щоб уникнути оточення, бойовим силам довелося відступати з території Закарпаття. Але й під час відступу Червона Армія завдавала ворогам дошкульних ударів. Особливо запеклі бої відбувалися в районі Чопа, які тривали до 3 травня 1919 року. Головнокомандуючий Угорською Червоною Армією Є. Ландлер пізніше писав: «Русинські й угорські воїни, що відійшли з своєї території, були, мабуть, найкращими бійцями Радянського уряду».
Народи Радянської Росії та Радянської України зробили все можливе, щоб допомогти своїм братам — пролетаріату Угорщини і Закарпаття. Виконуючи вказівки В. І. Леніна, радянська Червона Армія розпочала наступальні дії в районах Галичини, Бессарабії та Буковини. 5 травня ВУЦВК прийняв рішення про посилення наступу у районі Буковини і Бессарабії для «визволення тутешніх робітників і селян від румунської кабали і для надання допомоги Угорщині». Київська газета «Більшовик» від 14 травня 1919 року писала: «Якщо сьогодні чорні вовки загризуть Угорщину, то завтра вони зможуть наложити свою лапу і на Україну».
Наступ українських частин Червоної Армії розвивався успішно і мав велике значення для Радянської Угорщини. В румунській армії виникла паніка, послабились її бойові дії. Створилися реальні перешкоди для панської Польщі і петлюрівців у підтримці угорських контрреволюціонерів. Але у зв’язку з ускладненням становища на Східному та Південному фронтах, Країна Рад не встигла надати угорським, закарпатоукраїнським та словацьким (в червні 1919 року була проголошена Словацька Радянська Республіка) братам безпосередньої воєнної допомоги. Цим скористались імперіалісти США і Антанти, які при підтримці своєї агентури — правих соціал-демократів, буржуазних націоналістів і клерикалів — посилили збройну інтервенцію проти Угорської Радянської Республіки. Реакційні сили — буржуазія, поміщики, жандарми, націоналісти, продажні чиновники — таємно і відкрито допомагали окупантам. Вони саботували рішення органів Радянської влади, створювали контрреволюційні банди для розправи з комуністами. До початку травня 1919 року, незважаючи на мужню боротьбу загонів Червоної Армії та Червоної гвардії, підтримку з боку трудящих, все Закарпаття було окуповане румунськими і чехословацькими військами.
Східну частину краю загарбала боярська Румунія, решту території — буржуазна Чехословаччина. В серпні 1919 року інтервенти і контрреволюціонери повалили Радянську владу і в Угорщині.
Окупувавши землі Закарпатської України, чеські і румунські війська та їх посібники встановили кривавий режим військової диктатури. Сотні колишніх червоногвардійців, десятки робітників і селян, які «співчували більшовизму» були або вигнані за межі країни або заарештовані та кинуті в спеціальні табори, створені в Ужгороді, Королевому, Сігеті. Для придушення революційного руху окупанти використовували регулярну армію, поліцію, жандармів, чиновників. Чиновницький апарат на Закарпатті в порівнянні з довоєнним часом збільшився в 5—6 разів, кількість жандармів і поліцаїв — зросла в 10 разів.
За Сен-Жерменською угодою від 10 вересня 1919 року міжнародна реакція, нехтуючи волею трудящих, насильно включила Закарпаття до складу буржуазної Чехословаччини під назвою «Підкарпатська Русь». Її територія становила 12 097 кв. км, населення — 572 028 чоловік.
Введення «генерального статуту для організації Підкарпатської Русі» (18 листопада 1919 року), за яким було створено «тимчасову руську автономну Директорію» в складі буржуазних націоналістів, призначення Г. Жатковича «тимчасовим губернатором» (26 квітня 1920 року) і, нарешті, формальне рішення про скасування військової диктатури (9 січня 1922 року)2 не змінили суті гнобительської політики імперіалістичної буржуазії Чехословаччини на Закарпатті.
Та, незважаючи на розгул жорстокого терору і репресій, вже з перших днів окупації Закарпаття і насильного приєднання його до Чехословаччини трудящі маси не припиняли визвольної боротьби. Революційний рух серед закарпатців у наступні роки тісно поєднувався з класовою боротьбою чеських і словацьких робітників та селян, став складовою частиною загального революційного процесу в Чехословаччині.
В ряді сіл краю продовжували свою діяльність директоріуми і Ради. Вони організовували збори і страйки трудящих, очолювали селянські виступи за розподіл земель. «У селі Імстичевому знову підняли голову більшовизм і анархія,— писав у донесенні від 2-го жовтня 1919 року нотар.— Вважаю своїм обов’язком доповісти, що в селах Руському і Чепівці, незважаючи на заборону, майже щодня відбуваються загальні збори». В Мукачевому та в інших районах розповсюджувались комуністичні листівки. В червні 1920 року, після призначення реакціонера Г. Жатковича губернатором, на Закарпатті відбувся загальний політичний страйк, в якому взяло участь понад 100 тисяч чоловік.
Піднесенню революційного руху сприяли успіхи Червоної Армії на радянсько-польському фронті в 1920 році. Закарпатські пролетарі заявили рішучий протест проти політики чехословацького уряду, який допомагав панській Польщі. Робітники-залізничники затримували перевозки військових вантажів, які направлялись в Польщу, руйнували колії, мости. Озброєні загони нападали на військові ешелони. В цей час знову застрайкували робітники Мукачевого, Великого Бичкова, Перечина. На ряді підприємств у Сваляві, Ужгороді, Солотвині робітники виганяли адміністрацію і брали управління в свої руки. Ширилась боротьба трудящого селянства, яке захоплювало поміщицькі землі і державні ліси, чинило опір проведенню реквізицій, проганяло чиновників і жандармів, відверто чекаючи на прихід Червоної Армії.
Цими бойовими виступами трудящих керувала створена комуністами Закарпаття 21 березня 1920 року Міжнародна (інтернаціональна) соціалістична партія Підкарпатської Русі (МСП). Офіційними органами її були газети «Правда» і «Мункаш уйшаг» («Робітничі новини»).
На чолі МСП стояли комуністи І: І. Мондок, Ерне Сайдлер, І. П. Локота, М. І. Сидоряк, Бела Іллеш (відомий угорський письменник). їм активно допомагали члени Центрального Комітету Компартії Угорщини (який знаходився у Відні) Ене Гамбургер, Ерне Ландлер, Ференц Мюнніх та інші.
Під керівництвом МСП закарпатський пролетаріат брав активну участь в загальнодержавному грудневому політичному страйку 1920 року. Найбільш організовано виступали робітники Йеречинського і Свалявського округів, а також Солотвини та Мукачевого. Спроби чеських легіонерів і жандармів розігнати страйкуючих силою зброї зустріли відсіч. В ряді місць виступи робітників підтримали селяни. В Хусті, Тячеві, Тересві, Ясині, Рахові на короткий час влада переходила в руки робітничих і селянських Рад.
Величезне значення для розвитку революційного руху на Закарпатті мала Комуністична партія Чехословаччини, створена в травні 1921 року. До її складу ввійшли закарпатські комуністи. Влітку 1921 року в 15 окружних організаціях КПЧ на Закарпатті нараховувалось 8 тисяч комуністів, у т. ч. 2 тис. промислових робітників і ремісників. Роботою Закарпатського крайкому КПЧ керували колишні активні діячі Угорської Комуни Іван Мондок, Ерне Сайдлер, а також Іван Локота, Микола Сидоряк, згодом— Павло Терек, Емануїл Кліма, Олекса Борканюк, Іван Туряниця.
У тому ж 1921 році на Закарпатті було створено Комуністичну Спілку молоді. Але через рік влада заборонила легальну діяльність комсомольських організацій.
З цього часу комсомольські осередки офіційно діяли як молодіжні секції комуністичних організацій. Проте через політичні переслідування діяльності Комуністичної Спілки молоді їй доводилося діяти нелегально або напівлегально. КПЧ була єдиною в країні політичною партією, яка рішуче засуджувала гнобительську політику чеської буржуазії, особливо по відношенню до національних меншостей. Вона сміливо виступала на захист пригноблених трудящих мас Закарпатської України. Виступаючи на робітничих зборах в Ужгороді 30 листопада 1921 року, член ЦК КПЧ Б. Шмераль заявив: «Лицемірний празький уряд, лицемірна чеська буржуазна преса говорять і пишуть про Підкарпатську Русь, як про землю визволену. Насправді… нинішній режим тут є режимом на окупованій землі».
Комуністи проводили велику агітаційну та організаторську роботу серед селянства, солдатів і призовників, зуміли об’єднати ряд виступів міського і сільського пролетаріату проти експлуататорів, майже повністю нейтралізували вплив буржуазних партій.
Значну роль у згуртуванні трудящих мас і піднесенні їх свідомості відіграла комуністична преса Закарпаття — газети «Правда» (з 1922 року — «Карпатська правда») та «Мункаш уйшаг».
В роки чехословацького панування на Закарпатті економічне становище трудящих і далі залишалося тяжким. Чеська буржуазія взяла курс на послаблення промисловості краю, на деіндустріалізацію його, на пограбування його природних багатств та перетворення Закарпаття в аграрний придаток т. зв. історичних земель (Чехії, Моравії). Цього факту не могла приховати навіть офіціальна статистика, за якою в промисловості було зайнято лише від 10,41 проц. (1921 р.) до 11,94 проц. (1930 р.) дорослого населення Закарпаття.
Згідно промислового перепису 1926 року, на Закарпатті налічувалось всього 92 підприємства, на яких було зайнято 6718 чолокік. Це були здебільшого дрібні напівкустарні фабрики і заводи. За 20 років свого панування чеська буржуазія не побудувала тут жодного значного підприємства. Іноземне панування викликало руїнницькі дії в сільському господарстві. На 1930 рік з 110 544 селянських господарств—82 403 були бідняцькими, що становило 74,55 проц. Пагубно позначалася й хронічна аграрна криза, яка дедалі посилювалась. Урожайність сільськогосподарських культур на Закарпатті була на 30—45 проц. нижча, ніж на чеських землях, а продуктивність праці та товарність удвоє менші.
Буржуазно-поміщицький характер носила земельна реформа, яка проводилась властями протягом 15 років. На 1936 рік 708 поміщиків на Закарпатті мали орної землі, лісів і пасовиськ майже втроє більше, ніж 103 305 селянських господарств. Під час реформи було створено 27 т. зв. «решткових господарств» (до 140 га кожне). Вони роздавалися представникам чеської, закарпатоукраїнської і єврейської буржуазії, верховодам буржуазно-націоналістичних партій. 4538 гектарів передано чеським колоністам — здебільшого колишнім легіонерам. Земельна реформа прискорила повне розорення бідняцьких господарств, поглибила соціальну нерівність. Різко зменшувалась прибутковість дрібних селянських господарств, зростала заборгованість. Села зазнавали масових екзекуцій. У 1933 році, наприклад, під загрозою екзекуції був кожний восьмий житель краю. Все це поставило трудяще селянство під загрозу суцільної пауперизації.
Щоб мати собі надійну опору, імперіалісти Чехословаччини посилили зв’язки з різними угрупуваннями національної буржуазії та її партіями. В 1921 році в Підкарпатській Русі діяло 17 буржуазних і дрібнобуржуазних партій, в 1922 році —19. А пізніше, напередодні парламентських виборів, кількість їх зросла до трьох десятків. Більшість верховодів цих партій фактично знаходилась на утриманні уряду, а окремі з них перетворились на шпигунів іноземних держав. Так, українські буржуазні націоналісти на чолі з Волошиним, братами Бращайками та іншими спочатку вірою й правдою служили австро-угорській монархії, потім, після спроби з’єднатися з петлюрівцями, стали опорою чеської буржуазії, а в 1938 році перетворились на маріонеток фашистської Німеччини. Подібний шлях пройшли і лідери т. зв. Русинської соціал-демократичної партії (брати Юлій та Федір Реваї та інші). «Русофіл» Андрій Бродій став платним агентом хортистів. Другий «русофіл» Степан Фенцик одночасно виконував шпигунські завдання Польщі, Угорщини та Ватікану. Верховоди буржуазно-націоналістичних партій Закарпаття одержували величезну грошову «дотацію» від Угорщини. Тільки в 1934 році вона становила 3 021 400 крон. Єврейські буржуазні націоналісти з рабською покорою лизали чобіт «владу маючих». Відвертим антикомунізмом була просякнута діяльність клерикалів.
Важке соціальне та економічне становище, політичне безправ’я і національний гніт, що їх зазнавали трудящі Закарпаття,— все це створило відповідні умови для розгортання революційно-визвольної боротьби, на чолі якої йшли комуністи. Основною формою боротьби закарпатського пролетаріату у цей час були страйки. В авангарді страйкового руху виступали робітники лісохімічної промисловості та зв’язані з нею лісоруби. Широкого розмаху набрав тритижневий страйк виноградарських робітників Берегівщини, Севлющини, Мукачівщини та Ужгородщини в березні—квітні 1921 року. У ньому взяло участь майже 10 тис. чоловік.
Найпомітнішою подією на Закарпатті був загальний страйк 1922 року, який вилився у гострий протест проти наступу буржуазії на життєві права трудящих. Цей виступ охопив всі основні підприємства та виноградарські господарства, на яких працювало разом 4193 робітники.
Період 1921—1923 рр. характеризувався розширенням селянського руху на Закарпатті, який набрав різних форм. Селяни вимагали розподілу землі, відмовлялися сплачувати оренду, податки за випас, за користування лісом і сіножатями. В Ардановому, Грушевому та Дуловому прокотилася хвиля повстань.
Економічні та політичні виступи на Закарпатті проходили під знаком солідарності з народами Радянської Росії. В кінці 1921 року, коли Комуністичний Інтернаціонал закликав світовий пролетаріат допомогти потерпілим від розрухи і голоду в Радянській Росії, трудящі Закарпаття зібрали до фонду допомоги 27 768 крон. Розповідь про успіхи Країни Рад, заклик до населення наслідувати приклад російських братів були головними темами комуністичної преси, зокрема «Календаря „Правди»» на 1921 рік. У статті «Соціальна революція трудового народу в Росії» вказувалось: «Обов’язок трудового народу всього світу всіма силами допомагати Радянській Росії робітників і хліборобів, не залишати боротьби до того часу, поки не буде знищено капітал і на його місці не буде створено Радянську владу всього світу». Під час Першотравневих свят 1922 року, в яких взяло участь понад 30 тис. трудящих, головними лозунгами були: «Хай живе Радянська Росія!», «Хай живе Комуністична партія!», «Геть буржуазні суспільні порядки!».
У період відносної стабілізації капіталізму в Чехословаччині (1924—1929 рр.) становище трудящих мас Закарпаття не поліпшилось. Ці роки ознаменувалися масовими, гострими виступами пролетаріату проти буржуазних порядків. На відзначення Першотравневих свят 1924 року під лозунгами комуністів демонструвало понад 40 тисяч трудящих. У серпні 1924 року по всьому краю прокотилась хвиля антивоєнних виступів. На придушення цих виступів уряд кинув жандармські загони. У Сваляві сталося кровопролиття. На підтримку трудящих Закарпаття по всій Чехословаччині, на заклик ЦК КПЧ, був проведений тиждень бойової пролетарської солідарності.
Починаючи з 1924 року на Закарпатті щорічно проводилися ленінські дні, тижні і місяці, які користувалися величезним успіхом у широких мас трудящих краю. Особливо велике політичне значення мали перші на Закарпатті вибори до чехословацького парламенту, які відбулись 16 березня 1924 року. І хоч власті зробили все можливе для того, щоб забезпечити успіх партій урядової коаліції на чолі з аграріями, вибори закінчилися переконливою перемогою комуністів. За список компартії проголосувало 100 242 чол. при виборах до палати депутатів (39,7 проц. дійсних голосів) і 82 273 чол. у сенат (38,7 проц.). Першими представниками трудящих Закарпаття у парламенті Чехословаччини були І. Мондок, І. Локота, М. Сидоряк, Е. Шафранко, Й. Гаті та інші.
Глибоку зацікавленість результатами виборів на Закарпатті виявив світовий пролетаріат. На багатолюдному мітингу в Празі робітники столиці палко вітали перемогу закарпатських комуністів. Радянська преса докладно висвітлювала, як проходили вибори на Закарпатті, передала привіт від комуністів СРСР «далеким братам і товаришам у боротьбі, яку вони розпочали». Журнал «Комуністичний Інтернаціонал» писав: «Голосування в Підкарпатській Русі під лозунгами комуністів довело, що робітничо-селянська змичка і в Європі стає фактом».
У 1925 році знову проходили вибори до чехословацького парламенту. В ряді сіл, особливо Свалявського, Міжгірського, Іршавського, Перечинського, Тячівського та деяких інших округів, комуністи одержали 60—70 проц. голосів, а в таких селах, як Тур’я Бистра Перечинського району — 84,3 проц., Малий Соковець — 79,9 проц., Тибова Свалявського району — 87,9 процента.
В 1927—1928 роки, у період найсприятливішої економічної кон’юнктури в Чехословаччині, значно посилився вплив буржуазно-націоналістичних і реформістських партій на трудящих. Це пояснювалось, насамперед, зміцненням аграрної буржуазії, розповсюдженням серед частини пролетаріату ілюзій про можливість «безкризового розвитку капіталізму». Помітне значення мала і та обставина, що після введення «гентської системи» реформістські профспілки, одержавши право видавати безробітним державну допомогу і здійснювати контроль за видачею цієї допомоги, цим самим дістали змогу посилювати свій вплив на робітників і нав’язувати їм свої ідеї.
В період капіталістичної стабілізації в Компартії Чехословаччини з’явилися правоопортуністичні ухили, зокрема з аграрного та національного питань. Закарпатський крайком КПЧ теж допустив ряд істотних помилок. Ці обставини призвели до тимчасового послаблення революційного руху. Вплив комуністів дещо зменшився, про що свідчать і результати парламентських виборів у 1929 році. Величезну ідейну допомогу комуністам Закарпаття, особливо при розробці правильної програми і тактики з національного питання, надали Комуністичний Інтернаціонал та ЦК КП(б)У. Після V конгресу Комінтерну закарпатські комуністи зайняли більш чітку позицію щодо возз’єднання краю з Радянською Україною. Звертаючись у вересні 1925 року до трудящих з пропозицією про створення єдиного фронту, Закарпатський крайком КПЧ писав: «Ми, на… частини розірвані українці, хочемо об’єднатися з своїми українськими братами в Союзі Радянських Республік». У зверненні підкреслювалось, що комуністи не виступають за негайний вихід із складу Чехословацької держави. Питання про самовизначення буде вирішено після того, як трудящі всіх націй країни шляхом спільної боротьби проти гнобителів скинуть владу капіталу.
Вихованню закарпатців у дусі пролетарського інтернаціоналізму сприяли їх зв’язки з Радянським Союзом: поїздка в складі делегації Компартії Чехословаччини на IX з’їзд КП(б)У, навчання активістів Закарпатської організації КПЧ у партійних школах Харкова і Києва, шефство трудящих Радянської України над робітниками підприємств Закарпаття. Трудящі Країни Рад з палкою любов’ю ставились до своїх поневолених братів. Це знайшло яскравий вияв, зокрема, у привітанні Київського окружкому КП(б)У на ім’я VII партконференції Закарпатської крайової організації КПЧ, в якому вказувалося: «Пам’ятайте, що наші серця б’ються одним темпом з вашими. У своїй визвольній боротьбі ви продовжуєте почату нами революцію, ми ж будуємо Радянську Республіку не лише для себе, а й для вас».
Рішуче долаючи помилки, Закарпатська комуністична організація активно підтримувала боротьбу КПЧ проти правого опортунізму і підготувалася до нового революційного піднесення, яке визрівало в країні. Початком цього піднесення була економічна боротьба пролетаріату в 1928—1929 рр. Визначне місце в ній займав страйк виноградарських робітників Берегівщини (березень— квітень 1929 року), яким було охоплено майже 7 тисяч чоловік.
Особливо посилився революційно-визвольний рух на Закарпатті у 1929—1933 роки, в період світової економічної кризи. Через місцеві групи Червоних профспілок, комітети дії безробітних, масові селянські організації — Союз працюючого селянства (СПС), а потім — Об’єднання трудящого селянства (ОТС)— комуністи скеровували стихійний народний протест на шлях організованої революційної боротьби.
Виступи трудящих супроводжувались політичними демонстраціями під лозунгом солідарності з народами Радянського Союзу. Робітники і селяни протестували проти непосильних податків, екзекуцій, вимагали роботи, державної грошової і продовольчої допомоги для голодуючих селян і безробітних.
Винятково гострого характеру набув революційно-визвольний рух на Закарпатті в 1932 — на початку 1933 років. Про його розмах свідчить той факт, що тільки в зимові місяці 1932 року, як відзначала XII конференція крайової комуністичної організації, відбулося 140 демонстрацій і голодних походів.
Намагаючись у крові потопити боротьбу трудящих, жандармерія та поліція не раз вдавалися до зброї. В 1932 році «охоронці порядку», розганяючи демонстрації і збори, вбили двох і поранили 205 робітників і селян. Уряд заборонив діяльність чехословацьких відділень Міжнародної робітничої допомоги, Червоної допомоги, Союзу друзів СРСР, Центральної Ради профспілок, Комуністичної Спілки молоді, а на Закарпатті — додатково Союзу працюючого селянства та Товариства освіти трудящих. Ватажки різних буржуазних партій, сповідуючи звірячий антикомунізм, підтримували і освячували багнети карателів. Але і в цих умовах трудящі Закарпаття продовжували мужню боротьбу. Комуністи домагалися організації одночасного виступу в усіх округах краю, щоб не дати можливості властям провокувати кровопролиття і концентрувати сили на окремих «найнебезпечніших» напрямках. «Варто було,— говорив у своєму виступі на VII конгресі Комінтерну О. Борканюк,— з’явитись у селі екзекутору або судовому виконавцю в супроводі жандармів, як зачинялися всі ворота, двері і вікна, спускалися з прив’язу собаки. А якийсь сміливець пробирався до церкви і бив на сполох. Тоді з найближчих сіл до місця подій рушала численна колона селян, озброєних сокирами, косами, лопатами. Урядовці та жандарми змушені були тікати. На дорозі, перед в’їздом у село, з’являвся величезний щит з недвозначним написом: «Собакам і екзекуторам вхід забороняється під страхом смерті».
Комуністична партія Чехословаччини та інші прогресивні сили країни підтримували боротьбу трудящих Закарпаття за соціальне і національне визволення та возз’єднання з Радянською Україною. На сторінках комуністичної преси (репортажі та статті І. Ольбрахта, Й. Ябуркової, В. Каня та інших), в інтерпеляціях депутатів-комуністів на засіданнях парламенту, у виступах на мітингах солідарності викривалась колонізаторська політика чеських властей. У 1932 році в Празі було створено чехословацьке відділення європейського «Комітету порятунку трудящих Закарпатської України», до складу якого входило 26 прогресивних діячів країни на чолі із Зденеком Неєдлим та Юліусом Фучіком. Комітет надіслав кілька вагонів продовольства для голодуючих робітників і селян Закарпаття. Це був один з численних проявів пролетарського інтернаціоналізму.
Правильно врахувавши обстановку, Закарпатський крайком КПЧ, який очолювали Е. Кліма та О. Борканюк, посилив роботу по вихованню трудящих мас. Визначне місце в цій роботі займала популяризація успіхів соціалістичного будівництва в СРСР і викриття антирадянських наклепів клерикалів та буржуазних націоналістів. Комуністи Закарпаття використовували всі можливості: газетну пропаганду, усну агітацію чи розповіді товаришів, які побували в Радянському Союзі.
Виявом палкої любові та відданості трудящих Закарпаття до своїх радянських братів була привітальна телеграма крайкому КПЧ на ім’я XI з’їзду КП(б)У, в якій говорилося: «Робітники і працюючі селяни Закарпатської України, що живуть в нечуваних злиднях та поневоленні, запевняють своїх братів у Країні Рад, що вони не дадуть себе обдурити українській (буржуазно-націоналістичній — авт.) й міжнародній контрреволюції, а під червоним прапором Комінтерну та під проводом КПЧ обороняти батьківщину всесвітнього пролетаріату — СРСР — завжди готові й помимо всяких переслідувань та лютого білого терору непохитно борються за повне соціальне й національне визволення».
У вогні класових боїв Закарпатська крайова комуністична організація набула значного досвіду в справі революційної мобілізації мас. Всебічний аналіз обстановки, що давав можливість своєчасно висувати актуальні, зрозумілі трудящим лозунги, конкретна індивідуальна агітація, вміле поєднання економічних і політичних вимог, правильний підхід до різних кіл населення з урахуванням рівня свідомості та організації мас, використання масових селянських і пролетарських організацій і органів для створення єдиного фронту знизу — основні фактори, які забезпечили успіх комуністів. Робота Закарпатської комуністичної організації одержала високу оцінку на IV пленумі ЦК КПЧ, XII пленумі Виконкому Комінтерну та VII конгресі Комуністичного Інтернаціоналу.
У період економічної депресії (1933—1938 роки) над Чехословаччиною нависла загроза фашизму і війни. Орієнтуючись на гітлерівську Німеччину, реакційні кола зробили спробу встановити в країні профашистський режим. Ці наміри знаходили підтримку з боку державного апарату. Обстановка на Закарпатті значно ускладнювалась. Українські буржуазні націоналісти на чолі з попом Волошиним, а також і більшість верховодів місцевої так званої Руської соціал-демократичної партії, як Ю. Ревай та інші, роблять ставку на Гітлера. В свою чергу Автономно-землеробський союз (АЗС) на чолі з А. Бродієм і угорські буржуазно-націоналістичні партії Закарпаття вислужувались перед Хорті. Створена С. Фенциком Руська національна автономна партія (РНАП) перетворилася у знаряддя панської Польщі та фашистської Угорщини. Всі вони прикривали свою зрадницьку діяльність вимогою «автономії» Закарпаття.
В цей час уряд Чехословаччини на чолі з президентом Бенешом практично нічого не робив для обмеження фашистської агентури, тим самим об’єктивно допомагав зовнішній і внутрішній реакції у здійсненні їх агресивних планів. Але трудящі маси під керівництвом комуністів не допустили встановлення в країні фашистської диктатури. Закарпатська комуністична організація стала натхненником і керівником масового руху.
Виступаючи проти фашистської реакції, трудящі Закарпаття звертали свої погляди на Схід. Перемога соціалізму в СРСР надихала їх на боротьбу за соціальне і національне визволення. Полум’яним гімном перемігшому соціалізму пролунали слова О. Борканюка: «Як не можемо собі уявити життя без сонячного проміння і теплоти, так не можна уявити життя без Радянського Союзу. Його сила й успіхи належать трудящим цілого світу».
Трудящі Закарпатської України гаряче вітали підписання 16 травня 1935 року радянсько-чехословацького Договору про взаємодопомогу і, вимагали, щоб уряд Чехословаччини його неухильно виконував. Враховуючи стратегічне значення Закарпаття, що стало «кільцем, яке зв’язує фронт миру» і «перетинає фронт головних паліїв нової війни», комуністи заявили: «Трудящий народ Підкарпаття своїм тілом, своїми грудьми буде обороняти свій край, цей воєнний шлях для Червоної Армії як від внутрішнього, так і іноземного фашизму і разом з трудящими народами Чехословаччини буде боротися за свою соціальну і національну волю».
Боротьба трудящих Чехословаччини і Закарпаття проти фашизму закінчилась перемогою демократичних сил. Результати парламентських виборів 19 травня 1935 року, коли за списки комуністів на Закарпатті проголосувало понад 79 тис. чоловік (25,6 проц. виборців), свідчили, що КПЧ залишається найавторитетнішою політичною партією для трудящих краю. Значення виборів комуністична преса вдало висловила одним реченням: «Підкарпаття є червоне!». Комуністи вийшли на перше місце серед всіх 12 партій, які висували своїх кандидатів.
Рішення VII конгресу Комінтерну, в яких була розроблена стратегія єдності антифашистських сил, допомагали трудящим орієнтуватися в складній політичній обстановці. В 1936—1938 роках розгорнулася боротьба за створення антифашистського Народного фронту. І незважаючи на те, що верховоди буржуазно-націоналістичних і реформістських партій зірвали виконання цього історичного завдання, за допомогою страйків, політичних демонстрацій і кампаній, насамперед подання допомоги іспанському народу, комуністи досягли спільних виступів всіх антифашистських сил і створили комітети єдиного фронту. Було досягнуто перших успіхів на шляху подолання розколу профспілкового руху. Спробу об’єднати всю демократичну молодь почав здійснювати Підкарпатський Союз молодих, створений 2 жовтня 1936 року. Організований у 1936 році крайовий Комітет захисту миру включав представників різних політичних партій і груп.
В результаті піднесення антифашистського руху, успішного перетворення в життя тактики єдиного фронту гострих форм набрала страйкова боротьба. Страйки характеризувалися тісним поєднанням економічних і політичних вимог, масовістю і ефективністю. Серед них особливо виділялись страйки лісових робітників села Довгого Іршавського округу (1934 р.), лісорубів Рахівщини (1935 р.), виноградарських робітників Берегівщини, Мукачівщини і Севлющини (1936 р.), плотогонів Хустського і Воловецького округів (1937 р.). Характерно, що в 1937—1938 роках всі економічні страйки на Закарпатті закінчились повним або частковим успіхом. На досвіді Закарпаття підтвердився ленінський висновок про те, що «чим сильніший натиск робітників, тим більше поліпшень життя вони добиваються».
Революційні події, що відбувалися на Закарпатті під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції, плідно вплинули на розвиток культури. До кінця існування Чехословацької республіки в краї було відкрито понад 700 восьмирічних і початкових шкіл. Тут працювало також 15 горожанських (неповносередніх) шкіл, 5 гімназій, 2 учительські семінарії і 2 торговельні академії (середні спеціальні школи). Згідно з чехословацькою конституцією право на освіту мали всі громадяни країни незалежно від їх національної приналежності, віросповідання і майнового цензу. Проте реакційні правителі зробили все, щоб діти трудящих не мали доступу до освіти, а українська мова не стала на Закарпатті загальноприйнятою мовою в державних установах і мовою навчання. Досить сказати, що в 1927 році, наприклад, 36 проц. дітей селян та робітників краю залишилося поза школою, а неписьменність населення становила 51,67 процента.
Розпалюючи т. зв. «мовну боротьбу» між «автохтонами», «українофілами» і «русофілами», імперіалістична чеська буржуазія проводила на Закарпатті політику примусової чехізації українського населення. За рішенням найвищого адміністративного суду Чехословаччини від 28 червня 1925 року українську мову було визнано «чужою» для українського населення Закарпаття. У зв’язку з цим поступово закривались «руські» школи і на їх місці з’являлися чеські. В 1931/1932 навчальному році кожна третя початкова школа на Закарпатті була чеською, а з горожанських — кожна друга. З приводу цього ще в 1927 році «Карпатська правда» писала, що «національний шовінізм чеської буржуазії стає гідним наслідником мадьярського. Буржуазне освободження з мадьярського ярма стає в дійсності новим поневоленням. Мадьярського жандарма змінив чеський, мадьяризацію — чехізація».
В 20—30-х рр. на Закарпатті виходило понад 80 газет і журналів. Переважна більшість їх були органами буржуазних партій, але й ті, що прикривалися лозунгом «безпартійності», насправді захищали інтереси правлячих кіл. Буржуазні власті не шкодували грошей на жовту пресу.
Справжнім виразником дум і прагнень трудящих мас була лише комуністична преса.
Це, зокрема, «Карпатська правда», «Мункаш уйшаг» (1920—1938 рр.) — органи крайкому КПЧ, «Голос життя» (1929—1938 рр.) — орган керованої комуністами Спілки працюючого селянства, комсомольська газета «Працююча молодь» (1926—1933 рр.), орган Червоних профспілок «Карпатський пролетар» та інші.
В 30-х роках виходив літературно-публіцистичний додаток до «Карпатської правди» — «Прилога „Карпатської правди». Крім того, майже щороку видавалися «Календарі «Карпатської правди», які за обсягом і змістом нагадували літературно-художні альманахи.
Комуністична преса популяризувала на Закарпатті ідеї Великого Жовтня, успіхи соціалістичного будівництва на Радянській Україні, нещадно викривала реакційну політику буржуазного чехословацького уряду, розвінчувала експлуататорів усіх мастей.
Прогресивну роль у розвитку культури та літератури на Закарпатті відігравав журнал «Наша земля» (1927—1929 рр.)- Перебуваючи під впливом крайової організації КПЧ, він широко знайомив трудящих Закарпаття з успіхами економічного і культурного будівництва на Радянській Україні, з творами української класичної і радянської літератури, охоче залучав до співпраці прогресивних письменників краю. Не випадково буржуазний уряд у 1929 році заборонив видання цього журналу.
З 1923 по 1937 рік закарпатський український письменник і педагог О. Маркуш на власні кошти видавав у Тячеві журнал «Наш рідний край». Журнал був призначений для дітей і знайомив своїх юних читачів з природою, населенням і культурою Закарпаття. У ньому друкувалися також фольклорні матеріали та вірші молодих поетів.
У 20-х роках на Закарпатті був відкритий перший в історії краю професійний театр. Його першим директором був видатний український актор і режисер Микола Садовський, який у 1920—1925 роках перебував на Закарпатті. Протягом 10-річ-ного існування театр показав багато вистав творів класиків української, російської і зарубіжної драматургії, відігравши значну роль у культурному житті краю. Однак діяльність його не подобалася чеським колонізаторам, уряд відмовився фінансувати театр, і в 1930 році він припинив свою роботу.
Значних успіхів на Закарпатті досягло образотворче мистецтво. Незважаючи на те, що на Заході в цей час панували декадентські течії, закарпатські художники створили свою місцеву школу живопису, яка продовжувала кращі реалістичні традиції світового мистецтва. Тут працювали такі чудові майстри пензля, як нинішній член-кореспондент Академії мистецтв СРСР Й. Бокшай, А. Ерделі, Е. Грабовський, Ф. Манайло та ряд інших, чия творчість уже в ті часи була відомою далеко за межами краю.
Після культурного і літературного занепаду, який спостерігався на Закарпатті на початку XX століття, в 20-х роках тут з’являються перші поети і прозаїки, які у своїх творах висвітлювали життя трудової людини. Позитивну роль у розвитку літератури на Закарпатті відіграла крайова організація КПЧ. Комуністична преса друкувала і популяризувала кращі досягнення української і російської та радянської літератури, зокрема твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Глібова, В. Стефаника, І. Франка, М. Горького, В. Маяковського, В. Сосюри та інших. їх художнє слово животворно впливало на піднесення класової свідомості трудящих, допомагало розвиватись місцевій літературі.
На сторінках комуністичної преси, зокрема газети «Карпатська правда», систематично друкувалися твори робкорів і сількорів, які поклали початок масовій революційній літературі на Закарпатті. У своїх віршах і оповіданнях революційні літератори викривали реакційну політику панівних кіл, закликали трудящих до боротьби за соціальне визволення краю і возз’єднання його з Радянською Україною.
Біля колиски нової української літератури на Закарпатті стояли відомі прозаїки Лука Дем’ян та Олександр Маркуш. Оповідання Л. Дем’яна «Чорт на весіллі» та «Відьма», написані на казково-народні теми, становили перші зразки реалістичної літератури. Демократичними ідеями була пройнята збірка оповідань О. Маркуша «Виміряли землю». Ряд збірок віршів про життя трудящих Верховини видав В. Гренджа-Донський. Його книжка віршів «Тернові квіти полонин», у якій викривалась шовіністична політика чеської буржуазії, була кращою з доробку поета. Ця збірка, як і окремі інші твори автора, перевидавалася на Радянській Україні.
Активно включився в літературне життя 20-х років і сучасний український поет Ю. Боршош-Кум’ятський. В дорадянський час він видав 8 збірок віршів. Його поезії гнівно таврували колонізаторську політику на Закарпатті, закликали трудящих до боротьби за правду і волю.
Майже одночасно з Ю. Боршошем-Кум’ятським прийшов у літературу сатирик і гуморист Марко Бараболя (Іван Рознійчук). У своїх творах він їдко висміював т. зв. «мовну боротьбу», розпалювану представниками влади, гнівно таврував запроданство «вождів» реакційних партій та угруповань.
Демократичний характер мала творчість Миколаї Божук та Марії Тисянської. З першими книжками віршів виступив у кінці 20— початку 30-х років Федір Потушняк. Водночас він писав і прозові твори.
На сторінках комуністичної преси того часу друкував вірші, фейлетони та оповідання письменник А. Патрус-Карпатський. Він всебічно показував гірку долю пролетарів, їх боротьбу за соціальне і національне визволення. В 1939 році письменник допустив помилки серйозного політичного характеру. Збочення мали й інші письменники старшого покоління. Але під впливом комуністичної ідеології та самої радянської дійсності частина з них поступово подолала свої помилки.