Закарпатська область у епоху феодалізма
Народні маси Закарпаття вели мужню боротьбу проти іноземного гніту і феодальної експлуатації. Цю боротьбу використовували і місцеві феодали. На початку XIV століття частина населення Ужанської жупи підняла повстання проти влади угорських королів. Це повстання очолив феодал жупан Ужанського комітату Петро Петенко (Петуня). Воно тривало кілька років, поки угорські королівські війська влітку 1322 року не взяли останній рубіж повстанців — Невицький замок.
Трудящі Закарпаття в своїй антифеодальній боротьбі були тісно зв’язані з народними масами Угорщини. Разом з угорською біднотою вони брали участь у селянській війні 1514 року під проводом Дєрдя Дожі. Ця війна охопила всю Угорщину і майже всі жупи Закарпаття. Повстанці штурмом брали дворянські замки, громили маєтки. В Мармароській, Ужанській і Березькій жупах разом з українськими й угорськими селянами спільно виступали дрібні торговці й ремісники міст. Під своїм контролем повстанці тримали значну територію Закарпаття і захопили кілька замків. Деякі феодали були знищені, інші втекли за межі Угорщини або переховувались у фортецях.
Придушивши повстання в Угорщині, уряд кинув війська на Закарпаття. До них приєдналися озброєні загони місцевих феодалів. Карателі перебили багато людей, спалили ряд сіл. Уцілілі повстанці знайшли притулок у горах і продовжували боротьбу. Населені пункти Ужгород, Мукачеве, Берегове, Хуст, Вишкове, Виноградів, Тячів, Солотвина були оголошені «бунтарськими». Населення Закарпаття змушене було двічі сплачувати контрибуцію військам феодалів.
Після придушення повстання в Угорщині і на Закарпатті дворянство торжествувало. Своїми актами, ухваленими державними зборами 1514 року, воно ліквідувало залишки незалежності селян, остаточно прикріпило їх до землі. Протягом першої половини XVI століття уряд видавав закони про повернення втікачів, які залишили феодалів під час повстання 1514 року.
Угорське королівство, знесилене міжфеодальними чварами і усуненням селян від участі в обороні країни, саме швидко стало об’єктом пограбування з боку інших, сильніших у економічному і воєнному відношенні країн. У 1526 році турки розгромили угорську армію під Могачем і захопили всю південно-східну Угорщину, а її північно-західна частина стала здобиччю австрійських Габсбургів. Трансільванське князівство, куди з початку XVI століття входила і частина закарпатських земель, включаючи і Мукачеве, потрапило у васальну залежність від турецького султана.
В цих умовах становище народних мас Закарпаття стало ще важчим. Селяни-кріпаки відбували непосильну панщину, в окремі періоди року вони працювали від зорі до зорі цілими тижнями. В багатьох маєтках кріпаки виконували панщину «за волею поміщика». Винятково важкі умови були у солекопів Мармарощини, яких феодали перетворили на справжніх каторжан, заборонивши їм взагалі залишати шахти і бараки. Це призвело в 1551 році до першого на Закарпатті стихійного виступу шахтарів-солекопів.
Антифеодальна боротьба на Закарпатті не припинялася. Восени 1631 року повстали селяни в Токаї. Незабаром полум’я заворушення охопило значну територію Словаччини і Закарпаття. Але повстанці діяли розрізнено і потерпіли поразку.
Крім великих селянських заворушень, які спалахували час від часу, у Карпатах постійно діяли опришки. Загони опришків нападали на представників панівної верхівки, лихварів, а здобуте майно роздавали сільській бідноті. Уже в 1492 році на території Словаччини і Закарпаття оперував загін Федора Головатого. В XVI столітті на Прикарпатті, Закарпатті і Словаччині антифеодальну боротьбу вів загін, яким керував Марко Гатала. До нього входили Юрча, Фабіян, Мацько та інші закарпатці.
У XVII столітті над Закарпаттям нависла страшна загроза католицької агресії. Скориставшись послабленням турецької влади, католицькі місіонери, підтримані Габсбургами, розпочали шалене покатоличення угорського населення. Заручившись підтримкою запроданської верхівки православного духівництва і великих феодалів, вони нав’язали українському населенню Закарпаття ненависну унію. Договір про неї був підписаний в Ужгородському замку в 1649 році.
За допомогою унії панівні класи намагалися остаточно розірвати зв’язки закарпатців з своїми єдинокровними братами українцями та росіянами. Але надії поневолювачів були марні. Українське населення краю пильно стежило за подіями, що відбувалися навкруги, зокрема на Україні, відстоювало свої інтереси. У період визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького в реєстрі Війська Запорізького числились козаки І. Венгер, X. Ференц, Й. Венгрии, М. Угрин та інші, правдоподібно — виходці із Закарпаття. Під час перебування загонів Хмельницького у Галичині активізувалась діяльність опришків у Карпатах, зокрема в селах Бистрій, Лютій, Загорбі, Ставному, Ужку, Поляні та інших. У 1648—1654 рр. в краю посилено діяли загони Ф. Фаркаша, П. Варги, І. Сивохопа, які нападали на маєтки Другетів. Посланці Богдана Хмельницького були в місті Мукачевому, де домовлялися про спільні дії проти Польщі з трансільванським князем Дєрдєм II Ракоці. На рукописному євангелії з Великих Комят є запис, зроблений у 1648 році: «… По смерті… короля Владислава ізвойовали козаки Польщу… Старшому козакові було ім’я Хміль».
У XVII столітті Угорщина визволилася з-під гніту Отаманської імперії, проте в кінці цього ж століття потрапила в залежність від габсбурзької монархії. Становище народних мас не поліпшилося. Це призвело до нового загострення класової боротьби. В 1678—1685 роках Закарпаття було охоплене великим повстанням під керівництвом Імре Текелі. В кінці XVII і на початку XVIII століття на значній території Березької, Мармароської, Угочанської жуй активно діяв великий загін на чолі з легендарним народним ватажком Іваном Пинтею. В 1698 році почалося повстання селян Угочанської жупи. В цей же час відбувалися заворушення кріпаків Мукачівської домінії та інших частин Закарпаття. Повстанці громили панські маєтки, палили поміщицькі архіви, вбивали цісарських чиновників, збирачів податків, ненависних попів. Виступом селян сіл Варів (Берегівський район) і Торпа (нині в складі Угорської Народної Республіки) розпочалася визвольна антигабсбурзька війна угорського народу 1703—1711 років, у якій українські селяни та ремісники Закарпаття взяли найактивнішу участь.
Центром цієї боротьби тривалий час були Берегівщина і Мукачівщина. 22 травня 1703 року озброєні селянські загони оволоділи Береговим, 24 червня — Мукачевим, 17 серпня — Хустом, 17 вересня увійшли в Ужгород. Угорський дворянин Дєрдь Палоці Хорват, який перебував в оточеному Ужгородському замку, у своєму щоденнику записав: «Що це за божий світ настав, наші піддані переслідують нас, як псів… Натовп русинів, одягнутих в гуні, спустився з гір, зайняв місто… Ужгородський замок верховинці з сокирами так обклали, що хіба тільки птах може туди залетіти».
Оточений австрійський гарнізон Ужгородського замку змушений був влітку 1704 року здатись селянському ватажкові Івану Беці. Цим самим завершилося визволення всього Закарпаття.
Визвольну війну угорського народу очолив трансільванський князь Ференц II Ракоці, відомий своєю антигабсбурзькою боротьбою і патріотизмом. Він намагався встановити найтісніші зв’язки з російським урядом. З царем Петром І, який сприяв Ракоці своїми дипломатичними діями, в 1707 році було укладено договір. Загони українських козаків перебували в армії повстанців. Угорські феодали проголосили Ференца II Ракоці своїм королем, сподіваючись на його допомогу в приборканні народних мас. Ференц II Ракоці, який в 1707 році збирався звільнити селян від кріпацтва, як великий феодал, залишився на боці своїх класових спільників. Більше того, він став на шлях обмеження антипоміщицьких дій селян, почав усувати їх ватажків тощо. Класові суперечності між феодалами і селянами негативно позначились на бойовому дусі армії повстанців. Військо Ференца II Ракоці почало танути і зазнавати поразок. Дворянство відкрито перейшло на бік Габсбургів. Все це привело до поразки визвольної війни. Останнім 24 червня 1711 року здалося Мукачеве. Закарпаття, як і всю Угорщину, загарбала Австрія. Почалась жорстока розправа над повсталими селянами. За короткий час було знищено десятки сіл, сплюндровано селянські господарства, зруйновано міста. Австрійські солдати винищували населення, не шкодуючи дітей, жінок, стариків. Не випадково під час перепису 1715—1720 років на Закарпатті було виявлено багато спустілих сіл.
Після придушення національно-визвольної війни Габсбурги конфіскували маєтки в тих дворян, які виступали проти Австрії, і передали їх в основному німцям. Колишній маєток князя Ракоці перейшов у 1728 році до рук майнцького архієпіскопа Франца Шенборна. Останній подарував його своєму племінникові графу Карлу Шенборну-Бухгейму. Так виникла величезна Мукачівсько-Чинадіївська домінія Шенборнів, що займала три чверті Березької жупи. В містах і селах домінії в 30-х роках XVIII століття жило близько 14 тис. чол., з них 93 проц. були залежні селяни. Шенборни переселили на Закарпаття багато німецьких колоністів, ремісників, яким за рахунок корінного населення надавалися пільги в торгівлі, ремеслі та землеволодінні.
Велика латифундія, земельна площа якої становила 36 790 гольдів, належала графу Телекі. Величезними просторами землі і тисячами кріпаків володіли барони Перені в Угочанській жупі, графи Стараї, Вар-коці, Віцманді — в Ужанській жупі, поміщик Стойко — в Мармароській жупі.
Крім приватних були ще й ерарні (державні) володіння. До цих, зокрема, належали місто Ужгород з навколишніми селами, Великий Бичків та інші. Казенні селяни-кріпаки також відбували панщину на державній землі, переважно в лісі, платили натуральну данину та грошовий оброк. На Мармарощині існували лісове, гірничо-рудне та соляне казенні управління, які відали відповідними галузями господарства.
Поруч з великими магнатами на Закарпатті була значна кількість середнього дрібномаєткового дворянства, яке за етнічним походженням було переважно українським і угорським.
Українська шляхта разом з іноземною становила соціальну підпору системи феодального гноблення народних мас. Характерно, що вона відзначалася особливим користолюбством. Займаючи дрібні службові посади у великих латифундіях, жупних та окружних управліннях, українські шляхтичі (немеші) безжалісно знущалися над селянами, встановлювали додаткові побори на свою користь, здирали з них різні штрафи.
Селянство Закарпаття повністю залежало від сваволі поміщиків. Панщина до 70-х років XVIII століття не була регламентована законом, тому селян примушували працювати в поміщицькому маєтку стільки, скільки вимагав пан. Кріпаків гнали на панщину в Угорщину, Словаччину, Трансільванію, де знаходились основні маєтки багатьох феодалів. Піддані графа Шенборна, наприклад, відвозили своїм тяглом різні продукти з Мукачевого аж до Відня, а залежні селяни Яноша Ороса — до Словаччини. За найменші провини поміщики жорстоко карали кріпаків: сікли батогами, забивали в колодки, віддавали за борги, продавали тощо.
Не в кращому становищі перебували казенні та монастирські селяни. Не випадково в першій половині XVIII століття, незважаючи на феодальний терор, посилюються виступи селян, зокрема дії опришків. У 1744—1745 роках на Закарпаття з Галичини переходять загони Олекси Довбуша. Вони отаборилися в Ясині і наганяли страх на гнобителів. Після загибелі їхнього ватажка загони очолили Павло Орфенюк і Василь Баюрак. В цих загонах брали участь і закарпатці.
У 1775—1778 роках, під час т. зв. урбаріальної реформи, на Закарпатті офіціально була встановлена для селян-кріпаків панщина в розмірі 52 робочі дні з тяглом або 104 дні без тягла на рік. Та землевласники одержали право примушувати «недбалого» селянина працювати і більше. Крім того, кріпаки і надалі віддавали поміщику ще дев’яту частину врожаю, вирощеного на своєму наділі, десяту частину винограду, кожну десяту вівцю, мед і віск з десятого вулика, 2 каплуни, 2 курки, 12 яєць, іцю топленого масла. Від 30 дворів селяни давали теля та інші продукти на поміщицьку кухню. Від них окремо вимагали ще різні «дарунки» під час панського весілля, хрестин тощо. Селяни були зобов’язані забезпечувати пана чи його правителя грішми на час дворянських зборів і поїздок до Будапешта й Відня.
Крім цих повинностей, селяни регулярно сплачували державні податки, ремонтували шляхи, перевозили своїм тяглом військову амуніцію, продукти, фураж, служили у війську, забезпечували постій солдатів тощо. Тільки воєнний податок становив понад 100 тис. форинтів на рік.
Великим лихом для селян-кріпаків була рекрутчина. В середині XVIII століття військова служба в Угорщині стає довічною. Набір рекрутів провадився нерідко шляхом справжніх ловів. У глибокій таємниці під прикриттям ночі ловці рекрутів вдирались у село. Ловили молодих чоловіків і зв’язаних відводили на огляд, після чого забирали до війська або відпускали.
Податковий тягар нерідко перетворював бідняків Верховини в спадкових боржників — пауперів. Посилення панщини, зростання натуральних повинностей та податків погіршували становище народних мас, призводило їх до голодування. Під час голоду 1786—1787 років тільки в Мармароській жупі померло 13 348 чоловік. В одному із записів, що відноситься до тих часів, говорилося: «… в Ужанській жупі серед русинів, а особливо в Березькій, Угочанській і Мармароській жупах була велика нужда, біднота змушена була пекти собі хліб із кори, кукурудзяних початків, тирси. Від голоду, а також від поганого хліба люди пухли і багато померло… Ця нужда продовжувалася кілька років підряд».
В кінці XVIII — першій половині XIX століття на Закарпатті, як і на інших українських землях, натуральне господарство почало розкладатися і поступово перетворюватися на капіталістичне. Але тут процес нагромадження капіталу відбувався повільно. Митна політика уряду, великі податки, зубожіння народних мас, а в зв’язку з цим низька купівельна спроможність населення, конкуренція більш розвиненої австрійської мануфактури — все це у значній мірі стояло на перешкоді розвитку капіталістичних відносин на Закарпатті.
Основною галуззю виробництва в першій половині XIX століття, як і в попередні роки, було сільське господарство. Землеробством займалося майже 90 проц. населення краю. Землею володіли поміщики, а селяни користувалися незначними наділами. Але через нестачу тягла в селянських господарствах земля оброблялася погано і давала низькі врожаї. Тим часом, як свідчать архівні документи, в багатьох помістях селяни відробляли на панщині в 2—3 рази більше, ніж передбачалося урбаріальною реформою. Поміщики застосовували найжорстокіші методи примусу до тих кріпаків, які не хотіли на них працювати. Місцева влада розглядала невиконання панщини як бунт і вживала найсуворіших репресій.
Посилення кріпосницького гніту зумовило зростання антипоміщицьких настроїв селянства, його визвольної боротьби. Значно збільшилася кількість втікачів, почастішали відкриті напади на поміщиків, створювались нові опришківські загони, що діяли під керівництвом С. Товта, Й. Кокоша та І. Полянича. У першій половині XIX століття на Закарпатті відбулося близько 15 селянських повстань, що охопили район Зарічевого, Великих Лучок та інші місцевості. Широкою хвилею всюди прокотилися «холерні бунти» в 1831 році.
Дальший розвиток капіталістичних відносин та загострення класової боротьби на Закарпатті в першій половині XIX століття сприяли посиленню суспільно-політичного руху. Найпередовіша частина інтелігенції прагнула єднання з українсьними і російськими братами. Незважаючи на гористі рубежі та державні кордони, закарпатці не припиняли зв’язків з Україною та Росією. Ще в XVII—XVIII століттях російські та українські купці відвідували ярмарки Мукачевого. На Закарпаття з України завозили хутро, промислові вироби, а звідси вивозили вино, фрукти тощо. На українські та російські ярмарки із Закарпаття стали приїжджати не тільки купці, але й селяни та ремісники. Губернатори західних російських губерній не раз повідомляли про те, що в містах і селах з’являється багато угорських дрібних торговців, коновалів тощо.
Мармароські та хустські скупники худоби, різники підтримували зв’язки з Молдавією. Закарпатські ярмарки відвідували одеські, ніжинські, львівські, бродівські та інші купці. Із Закарпаття вивозили в Галичину поташ, мідь, залізо, папір, вино, свіжі фрукти, овочі, горіхи, дерево, суконні вироби. За відомостями 1829 року у Львові та інших західноукраїнських містах продано закарпатського галуну на суму 32 862 форинти. Звідти завозили шкіру, хутро, вовну, мед, горілку, прядиво, полотно, шерстяні вироби, бавовну та бавовняні тканини тощо.