Бердянськ, Бердянський район, Запорізька область (продовження)
10 липня 1921 року відбулося урочисте відкриття Бердянського державного курорту. Першими приїхали сюди на лікування шахтарі Донбасу, робітники Москви, Петрограда та інших міст країни.
Комуністи та радянські активісти оточили турботою безпритульних дітей, сиріт. Грозового 1919 року вони організували в Бердянську дитячий приймальник, а 1920 — 4 дитячі будинки. Через 5 років тут виросло ціле дитяче містечко, де виховувалося 850 колишніх безпритульних дітей. Вихователі, дитячий колектив підтримували дружні зв’язки з вихованцями комуни ім. Дзержинського, яку очолював А. С. Макаренко.
Розпочалася перебудова народної освіти. За даними перепису 1921 року на 20 квітня в Бердянську проживало понад 22 тис. чоловік, з них 8 тис. були неписьменними, в т. ч. 440 дітей шкільного віку. Вже 1920/21 навчального року в місті відкрили три школи-семирічки, вісім початкових шкіл.
Більшість учителів міста свідомо перейшла на бік Радянської влади і самовіддано працювала. Бердянська вчителька К. Т. Ліпчинська стала делегатом Всесоюзного з’їзду вчителів (січень 1925 року). Колектив школи № 3 одержав від наркома освіти А. В. Луначарського привітання: «Педагогам школи імені Івана Франка шлю палкий привіт і побажання перемог на їхній ділянці третього фронту (боротьбі з неписьменністю)». У поліпшенні виховної роботи серед дітей велику роль відігравала піонерська організація, створена в 1922 році.
Влітку 1921 року відкрився робітничо-технічний факультет з електротехнічним та інженерно-будівельним відділеннями, електромеханічний і агрономічний технікуми, педагогічна, медична, соціально-економічна, технічна, художньо-естетична школи та різноманітні курси. Створене при відділі народної освіти товариство «Геть неписьменність!» організувало навчання населення на пунктах ліквідації неписьменності.
В ході соціалістичного будівництва зростали лави міської партійної організації, її авторитет серед мас. На заводах Азово-Чорноморському, Державному шкіряному № 1, Державному сільськогосподарських машин № 4, Першотравневому, на залізничному і водному транспорті, де діяли партосередки, комуністи виступали ініціаторами змагання за якнайшвидшу відбудову підприємств. У червні 1922 року Запорізький губернський комітет партії інформував ЦК КП(б)У, що в Бердянську посилюється авторитет і вплив Комуністичної партії.
Наприкінці 1923 року тут діяло вже 10 первинних партосередків, які об’єднували 190 комуністів. За час Ленінського призову парторганізація міста поповнилась десятками нових членів з числа передових робітників.
Трудящі активно включалися в політичне життя. У липні 1921 року, незважаючи на голод і розруху, бердянські робітники відрахували свій триденний заробіток до фонду допомоги страйкуючим шахтарям Англії, а трохи пізніше — Руру. Ю січня 1923 року вони вирішили відпрацювати один день, а зароблені кошти передати у фонд допомоги польським політичним в’язням.
Справжніми бойовими помічниками комуністів у всіх їх починаннях були комсомольці. Перша молодіжна група виникла в Бердянську з ініціативи Е. Р. Кабо — сина організатора міської соціал-демократичної організації — ще в 1919 році. Остаточне оформлення міської комсомольської організації відбулося 15 січня 1920 року. Секретарем її комітету обрали Г. Судака. Комсомольці гартувались у боях з дені-кінцями, врангелівцями та іншими бандитськими зграями. Смертю хоробрих загинули перші комсомольці Е. Р. Кабо та Осиновський. У 1922—1925 рр. міцні комсомольські осередки працювали на Першотравневому, Азово-Чорноморському та інших заводах.
Завдяки героїчним зусиллям комуністів, комсомольців, усіх робітників уже наприкінці 1922 — початку 1923 року стали до ладу заводи шкіряний № 1 та Першотравневий, який одним з перших в країні почав випускати сільськогосподарські машини. У 1924 році обсяг його виробництва перевищив довоєнний рівень. Дещо пізніше налагодив випуск врубових машин для шахт Донбасу Азово-Чорноморський завод, стали до ладу цегельно-черепичний та рибний заводи, макаронна, взуттєва та меблева фабрики, млинзавод, олійниця,, пивзавод. Швидко йшла відбудова порту. У 1924 році через морські ворота міста почав здійснюватися зв’язок з Італією, Францією, Грецією. Морські шляхи з’єднали Бердянськ з Маріуполем, Таганрогом, Ростовом, Керчю, Ялтою.
У 1926 році 400 бердянських рибалок об’єдналися в кооператив «Вільний». На його базі в 1929—1930 рр. створено три риболовецькі колгоспи — ім. Леніна, ім. Горького і «Червоний рибалка», їх обслуговувала судноверф.
У місті та на його околицях розвивалися садівництво і виноградарство. Тут, на піщано-черепашкових грунтах, добре ріс знаменитий бердянський виноград «шасла» («берізка»). Ще в 1919 році на базі націоналізованих земельних ділянок виник радгосп «Червоні виноградники» (нині «Жовтнева хвиля»). Згодом спорудили винзавод, який щодоби переробляв 60 тонн винограду. В середині 20-х років власники виноградних плантацій та орендатори створили кооператив «Винпром», який у 1928 році об’єднував 573 виноградарів.
Ціною величезних зусиль трудящі міста налагодили роботу вщент зруйнованого в роки війни залізничного транспорту. Виник новий вид транспорту — автомобільний. У 1928 році Бердянськ вже мав постійне автомобільне сполучення з Маріуполем.
Великі зміни сталися і в торгівлі. Найбільшою торговельною організацією вважався кооператив «Міськробкооп», який наприкінці 20-х років об’єднував 34 промтоварні і продовольчі крамниці, хлібопекарню, ковбасний цех. Збували продукцію кооператив «Перемога» і товариство «Змичка». Державна та кооперативна торгівля в 30-х роках остаточно витіснили приватну. Ремісники й кустарі об’єдналися в 17 кооперативних артілей. Міський відділ комунального господарства відкрив готель «Інтернаціонал» та кілька інших побутових підприємств.
Особливо бурхливо розвивались економіка і господарство міста в 30-х роках. Вже 1932 року на Першотравневому машинобудівному заводі, що випускав переважно жниварки, працювало 2,8 тис. чоловік, а річний випуск продукції в цінах 1926/27 господарського року становив понад 2,8 млн. крб. На Азово-Чорноморському машинобудівному заводі працювало 1,2 тис. чоловік, випуск продукції досяг 3,5 млн. крб. Значно збільшили випуск продукції суднобудівна верф, дві взуттєві фабрики та інші підприємства міста. У 1937 році завершилося будівництво міської електростанції,— електрика знайшла широке застосування на заводах, комунальному господарстві, у побуті.
На міській околиці, де раніше був великий пустир, виріс один з найбільших на той час у країні крекінг-завод, оснащений новітнім устаткуванням. Колективи бердянських підприємств освоювали випуск нової продукції, наполегливо удосконалювали виробництво.
Напередодні Великої Вітчизняної війни у місті працювали такі підприємства союзного підпорядкування, як Азово-Чорноморський (нині завод шляхових машин), Першотравневий заводи, крекінг-завод та інші; 3 підприємства республіканського значення, 5 — місцевої промисловості та 14 кооперативних артілей. Всього на підприємствах міста працювало близько 14 тис. чоловік.
Місто перетворилося у великий морський порт. Сюди прибували нафта, руда, я вивозилися метал, вугілля, хліб, сіль тощо.
Бердянці гаряче підтримували новаторські починання, були активними учасниками соціалістичного змагання. На заклик партії на всіх підприємствах розгорнулося соціалістичне змагання за дострокове виконання п’ятирічок. Серед робітників великого розмаху набув рух ударників і стахановців. Бердянці пишалися іменами Я. С. Варави — слюсаря Першотравневого заводу, Я. С. Беляева — машиніста залізничного депо, Л. Г. Федоренко — робітниці крекінг-заводу, М. І. Білого — коваля портових механічних майстерень та інших працівників, славних новаторів виробництва.
Велику увагу міська партійна організація приділяла оволодінню трудящими новою технікою. В 1935 році лише на Першотравневому заводі 310 чоловік закінчили гуртки техмінімуму, а в 1936 — тут навчалося 886 чоловік.
Дійова допомога надавалася трудівникам села, головним чином в створенні та зміцненні колгоспів і МТС. Успішно працювали на селі колишні робітники міста комуністи-двадцятип’ятитисячники І. Ф. Жигула, О. О. Сірко, П. М. Степовий. М. Є. Білогаєв, М. Я. Снєсов, М. Я. Деречинський та багато інших.
Лави комуністів зростали кількісно. На день відкриття 1-ї міської партійної конференції 28 лютого 1940 року в місті діяло 62 первинні партійні організації та € партійних груп, які об’єднували 1569 членів партії.
Поряд з розвитком промисловості інтенсивно велася забудова міста, вдосконалювалося комунальне господарство. У довоєнні роки Бердянськ став одним з найкрасивіших міст Приазов’я. На той час тут проживало близько 55 тис. чоловік. В місті зводили багатоповерхові будинки, широкі асфальтовані магістралі потопали в зелені, мережа водопроводу досягла 25 км,— це у два з половиною рази більше, ніж його було у 1913 році. Впорядковувалися місця відпочинку трудящих. Виросли нові селища: крекінг-заводу, Нагірне. Порівняно з дореволюційним часом житловий фонд зріс у два рази.
Великі зміни сталися в галузі охорони здоров’я. Наприкінці 1940 року в Бердянську функціонувала лікарня на 200 місць, 6 заводських амбулаторій, 11 пунктів охорони здоров’я, малярійна та санітарна станції, чотири диспансери, дві консультації. Трудящим подавали медичну допомогу 63 лікарі та 180 чоловік середнього медичного персоналу. Протягом перших п’ятирічок на Бердянському курорті споруджено двадцять санаторіїв і будинків відпочинку, в тому числі дитячий санаторій на 75 місць, інститут фізичних методів лікування, аеросолярій на 300 місць, 10 піонерських таборів. Профілактичні заходи та кваліфіковане лікування сприяли зміцненню здоров’я трудящих, забезпечили зменшення дитячої смертності майже в три рази.
Радянський Бердянськ перетворився на місто студентів. У 1933 році розпочав свою діяльність педагогічний інститут, створений на базі інституту соціального виховання, що працював тут з кінця 20-х років.
У зв’язку з розвитком промислових підприємств та їх реконструкцією зросла потреба у висококваліфікованих кадрах. Тому професійно-технічна школа, створена в 1920 році та вечірній робітфак, заснований у 1928, були реорганізовані в індустріальний технікум. Відкрита 1921 року для підготовки кваліфікованих виноградарів і садоводів агрономічна школа була через десять років перетворена на технікум плодовиноградарства. Цього року розпочалися заняття і в медичному технікумі.
В 1931/32 навчальному році у вузі та технікумах міста навчалося 1,2 тис. студентів, а напередодні війни кількість їх зросла майже в півтора раза. З’явилася нова форма підготовки кадрів для промисловості — професійно-технічні училища.. їх у місті налічувалося чотири, спеціальність токарів, слюсарів тут здобували 900 учнів. Розвивалась і мережа загальноосвітніх шкіл. Напередодні Великої Вітчизняної війни у місті налічувалося 10 середніх шкіл. Всього ж 18 загальноосвітніх шкіл охоплювали 7,5 тис. учнів. У тридцяті роки для дітей трудящих міста відчинили двері 19 дошкільних дитячих закладів.
Відразу ж після перемоги Великого Жовтня замість дворянського та комерційного відкрилися робітничі клуби, яких у 1924—1927 рр. налічувалося в місті 10. Працював і районний селянський будинок. Люди йшли до клубу подивитися виставу чи кіно, почитати газету, послухати лекцію. Часто тут виступали посланці Червоної Армії, політпрацівники, приїздили доповідачі й артисти з Москви. В Матроській слобідці відкрилися хати-читальні. Завжди людно було в міському театрі. 1940 року до послуг трудящих було вже три кінотеатри, при клубах діяли кіноустановки.
З 1921 року в місті працювали три державні бібліотеки з фондом 30 тис. томів, а також 14 невеликих профспілкових. 1941 року при всіх клубах, школах, дошкільних закладах теж відкрилися бібліотеки.
Пам’ятною подією було відкриття краєзнавчого (1930 рік) та єдиного на Запоріжжі художнього музею, основою фондів якого стали 250 картин, подарованих Бердянську земляком — видатним радянським художником І. І. Бродським.
Справді масового характеру набули фізкультура і спорт. На підприємствах, у школах діяли гуртки «Ворошиловських стрільців», Тсоавіахіму, Червоного Хреста. Особливою популярністю користувався спортивний зал товариства «Крила Рад», де працювали секції з різноманітних видів спорту. На міському стадіоні відбувалися спортивні змагання. У червні 1939 року Рада Народних Комісарів СРСР прийняла постанову про відкриття в Бердянську аероклубу імені видатної льотчиці — Героя Радянського Союзу П. Д. Осипенко. Водночас з відкриттям аероклубу на Приморському майдані споруджено парашутну вишку.
Велика Вітчизняна війна па довгий час перервала мирну працю трудящих Бердянська. З перших днів війни у місті формувалися частини для відправки на фронт, підприємства переключилися на випуск продукції для потреб армії. На початку липня створено винищувальний загін з 270 бійців та батальйон народного ополчення, до складу якого входило близько 500 чоловік. Командирами і політруками ополченців стали 28 місцевих комуністів.
З наближенням фронту почалась евакуація людей, а також підприємств союзного значення, взуттєвої, макаронної фабрик, артілі «Двигун» та деяких інших — у глибокий радянський тил. Винищувальний загін та батальйон народного ополчення влилися до лав Червоної Армії.
7 жовтня 1941 року, після запеклих боїв гітлерівці окупували Бердянськ. Брудними чобітьми фашисти топтали святині радянських людей. В перший же день «нового» режиму один з фашистів, підійшовши до пам’ятника В. І. Леніну, підняв на нього зброю. Та варвар не випустив жодної кулі з свого автомата — рука невідомого патріота покарала його.
В місті гітлерівці розташували воєнну комендатуру, гебітскомісаріат, команду і відділ СД, міську та районну поліцію, а також значні військові сили — зондеркоманду СС, польову жандармерію, загін берегової прикордонної охорони, румунський кавалерійський корпус. Всі основні підприємства окупанти передали у власність німецьким капіталістам: Першотравневий завод дістався Крупну, курорт — есесівцю Кнаппу, винрадгосп — фашисту Біттерману, механічна артіль «Двигун» — заступнику гебітскомісара Кюнкеле. Намагаючись залучити на свій бік церковників і сектантів, фашисти у палаці піонерів відкрили православну церкву, в спортзалі товариства «Спартак» — молитовний будинок євангельських християн-баптистів.
Пограбування населення набуло систематичного характеру: фашисти забирали в населення теплі речі, білизну, продукти, виганяли людей з домівок. Вони запровадили таку систему «нового порядку», якої не знало навіть кріпацтво. 70 проц. врожаю з присадибних ділянок привласнювала «нова влада». Встановлено подушний і навіть «собачий податок» (останній — в розмірі 150 крб.). Спеціальним наказом окупанти зобов’язували мешканців міста вклонятися офіцерам. Робітникам колишнього Першотравневого заводу замість прізвищ присвоювали номери, які нашивалися на рукавах. Есесівець Біттерман запровадив на виноградниках панщину, де працювали зігнані звідусіль люди, насамперед підлітки. Робочий день тривав 13—14 годин, а платня була наймізернішою.
Гітлерівці примусово вивезли на каторжні роботи до Німеччини майже 3 тисячі мешканців Бердянська. Справжніми патріотами виявили себе в той час лікарі Л. Б. Годлевський, І. Я. В’язментинова, О. Є. Горбулін та інші, які допомагали жителям ухилятися від «мобілізації».
Фашисти тортурами та розстрілами прагнули зламати опір радянських людей, підкорити їх своїй волі. Тільки за один день на початку 1942 року в Мер ликовій балці розстріляно 800 чоловік. Місцем страти стали райони курорту, порту, сквер біля парашутної вишки. Окупанти пристосували під концентраційні табори приміщення профтехшколи, територію курорту. Всього за роки окупації замордували і розстріляли 6 тис. жителів міста.
Гітлерівці не досягли своєї мети: населення чинило впертий опір окупантам, саботувало їхні заходи й накази.
Марно намагалися вони відновити роботу Азово-Чорноморського заводу, крекінг-заводу та інших бердянських підприємств. Робітники не бажали працювати на фашистів.
Нічого не змогли вдіяти і технічні команди, які прибули з Німеччини до Бердянська.
Підпільники Бердянська і в умовах найжорстокішого терору не припинили боротьбу. Вони друкували й розповсюджували листівки із зведеннями Радянського Інформбюро, здійснювали диверсії, допомагали збирати розвідувальні дані кільком радянським десантним групам, направленим до міста командуванням Червоної Армії. Фашисти жорстоко розправлялися з силами опору — схопили й катували багатьох десантників, і серед них керівників розвідувальних груп С. В. Федяніна, П. А. Богацького. Загинули від руки окупантів комсомольці-підпільники М. Гузовський, В. Волков та інші. Та це не залякало патріотів — боротьба в місті продовжувалася.
Тисячі вихідців з Бердянська відстоювали честь і незалежність Радянської Батьківщини на фронтах Великої Вітчизняної війни, ратними подвигами уславили рідне місто. Імені В. Ревуцького, який повторив подвиг капітана Гастелло, удостоєна школа № 1. Іменами Героїв Радянського Союзу старшого лейтенанта — льотчиці Є. М. Руднєвої та лейтенанта О. К. Руденка названі вулиці міста. За мужність і відвагу, проявлену в боях, звання Героя Радянського Союзу удостоєні майори Д. Г. Чубар і М. П. Конкін, а також лейтенант М. М. Тищенко. У дні Сталінградської битви прославилися солдати і офіцери з’єднання, яким командував уродженець Бердянська генерал-лейтенант І. І. Міссан. Інший виходець з Бердянська генерал-майор А. К. Бражников командував дивізією. Партизанський загін, що діяв у межах Бердянського і Куйбишевського районів, очолив житель міста Г. К. Романовський. За мужність і відвагу, виявлені в боях з гітлерівськими загарбниками, сотні бердянців нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.
Високі трудові подвиги здійснили трудящі міста, працюючи в тилу. У далекому Сибіру, в умовах лютої зими, вони за короткий час ввели в дію евакуйовані підприємства, щоб випускати продукцію, необхідну для фронту. В Середній Азії робітники Першотравневого заводу виготовляли зброю. Швидко налагодилося виробництво пального на евакуйованому Бердянському крекінг-заводі.
17 вересня 1943 року над Бердянськом замайорів червоний прапор. У визволенні міста брали участь моряки Азовської військової флотилії під командуванням контр-адмірала С. Г. Горшкова і воїни 44-ї армії генерал-лейтенанта В. А. Хоменка.
Жахливу картину являло місто після вигнання фашистських окупантів. Втікаючи під ударами радянських військ, вони протягом п’яти діб знищили 80 проц. житлових будинків, висадили в повітря корпуси електростанції, міської лікарні Азово-Чорноморського, Першотравневого, крекінг-заводу, приміщення фабрик морський порт і залізничну станцію, м’ясокомбінат і завод «Рибпром», міський театр музей та інші культурно-освітні заклади, санаторії. Загальні збитки, завдані гітлерівськими варварами Бердянську, становили 500 млн. крб. Всюди зяяли руїни й згарища.
Війна продовжувалась, і трудящі визволеного Бердянська всіляко допомагали фронту. Понад 1,6 млн. крб. внесли вони до фонду будівництва авіаескадрильї ім. П. Д. Осипенко, брали активну участь у реалізації 4-ї грошово-речової лотереї та передплаті 3-ї державної воєнної позики.
Бердянська партійна організація поповнилася за рахунок присланих ЦК КП(б) України працівників. Комуністи згуртовували маси, вели величезну організаторську і політичну роботу, працювали там, де важче, залучали кращих трудівників до своїх лав. Вже через рік міська партійна організація зросла до 420 чоловік, об’єднаних у 34 первинні партійні організації.
Ще гриміли гармати, а місто вже почало відбудовуватися. «Ми повинні працювати, не покладаючи рук,— писали бердянці в своєму зверненні до трудящих Запорізької області 7 листопада 1943 року,— подвоїмо і потроїмо зусилля, щоб за найкоротший час відбудувати підприємства, культурні заклади та установи, комунальне господарство. На заводах, фабриках і полях ми працюватимемо без спочинку».
На основі заходів по відбудові, розроблених обкомом КП(б)У та облвиконкомом, у червні 1944 року міськком партії та виконком міської Ради організували масову участь трудящих у відбудові комунально-житлового господарства, відродженні заводів, фабрик, шкіл, дитячих закладів, торговельної мережі, комунально-житлового господарства, в роботах по благоустрою міста тощо.
Вся країна допомагала піднімати з руїн Бердянськ. Вугілля Кузбасу і метал Уралу, нафта Азербайджану і ліс Сибіру надходили сюди, щоб повернути місто до життя. Бердянці теж не залишалися в боргу. Сотні комсомольців, молоді вирушили на відбудову Дніпровської гідроелектростанції ім. В. І. Леніна, працювали на відродженні шахт Донбасу.
Особливе напруження панувало на відбудові Азово-Чорноморського заводу, де роботи почалися через два тижні після визволення міста. Вже 1944 року це підприємство випустило понад 250 верстатів. Напередодні 27-х роковин Великого Жовтня дала струм міська електростанція. Ожили цехи Першотравневого заводу. Крім продукції для фронту, він виготовляв культиватори. Робітники працювали в цехах, над якими не було навіть даху. Протягом наступних 1944—1946 рр. відновили роботу взуттєва і трикотажна фабрики, маслозавод, м’ясокомбінат, молокозавод, артілі «Правда», «Винпром», ім. Куйбишева, промкомбінат, харчокомбінат, цегельний завод тощо. Стало до ладу нове підприємство — дослідний нафтомаслозавод. На базі механічних майстерень морського порту споруджено завод портового обладнання.
1948 року в степу, за містом, почалося спорудження заводу «Азовкабель». Через два роки країна одержала кабельну продукцію. Підприємства за роки четвертої п’ятирічки досягли довоєнного рівня виробництва.
На дослідному нафтомаслозаводі 1959 року розпочалося спорудження промислового комплексу для випуску синтетичних жирних кислот. За роки семирічки завод став потужним підприємством, виборов звання підприємства комуністичної праці. 1969 року тут виробляли близько 40 видів синтетичних мастил, масел і присадок. Бердянськ став основним постачальником цієї продукції в країні.
Ровесником семирічки називають бердянці завод «Скловолокно», збудований у 1959 році. Тут виготовляються еластичні кольорові нитки, а з них — тканини. У післявоєнні роки в місті збудовано також заводи гумових виробів, консервний, «Різнопобутпром», фабрику індивідуального пошиву одягу, хлібо- і м’ясокомбінати.
В місті діє 27 великих промислових підприємств. Деякі з них мають значну питому вагу у всесоюзному виробництві. «Азовкабель» — одне з найпотужніших підприємств країни в своїй галузі. Колектив Першотравневого заводу з 1964 року освоїв серійний випуск швидкісної зернової жниварки, яка на Будапештській міжнародній виставці одержала срібну медаль і диплом другого ступеня. Освоєно нові типи зернозбиральних машин. Бердянський завод шляхових машин постачає досконалі скрепери. Тут вперше в країні виготовлено універсальний екскаватор-планувальник, який виконує понад 30 різних землерийних операцій. На початку 1969 року колектив заводу виборов звання колективу комуністичної праці і високої культури виробництва. На дослідному заводі підйомно-транспортного устаткування виготовляються малогабаритні трюмні бульдозери з дистанційним управлінням. їхня продуктивність — 60 тонн сипучих вантажів за годину. Завод «Південгідромаш» випускає гідроприводи для електростанцій, тут сконструйовано і впроваджено в серійне виробництво 12 типів відцентрових живильних насосів, в т. ч. для атомних електростанцій. Підприємство освоїло випуск потужного гідронасоса, розрахованого для роботи в умовах тропічного клімату.
Протягом 1959—1969 рр., поряд із спорудженням нових підприємств відбувалася докорінна реконструкція діючих на основі технічного прогресу, що забезпечило швидке зростання їх потужностей і виробництва продукції. За роки поточної п’ятирічки кількість продукції, виготовленої на всіх підприємствах міста, зросла на 47,5 проц., а продуктивність праці — на 33,5 проц. Всі підприємства працюють рентабельно. Бердянські жниварки, багатожильні кабелі, скрепери, запашні вина 1969 року експортувалися до 40 країн світу, в т. ч. у Польщу, Румунію, Угорщину, Сірію, Австрію тощо.
Чотирнадцять промислових підприємств виготовляють товари народного споживання. Взуттєва фабрика першою в країні освоїла випуск жіночого взуття з синтетичних матеріалів. Десятки тисяч різноманітних швейних виробів дає колектив трикотажної фабрики — підприємства комуністичної праці. Три тисячі декалітрів вин десяти найменувань щодоби видає винний завод. 25 сортів продукції виготовляє новий хлібозавод.
Важлива роль у господарстві міста належить ловлі та переробці риби. В 1946 році на базі Бердянського та Мелітопольського рибозаводів, а також місцевої судноремонтно-технічної станції створено рибний комбінат, який об’єднав риболовецькі колгоспи ім. Леніна, «Ударники моря», «Перемога», «Сини моря». Флот комбінату цілорічно ловить рибу в Азовському та Чорному морях. На комбінаті нині діють 26 механізованих ліній приймання та переробки риби, три механізовані лінії заморожування.
З ранньої весни і до пізньої осені в крамницях, на міському ринку грає веселка: зеленіє цибуля, червоніють яблука і помідори, жовтіють дині, сонце виграє на виноградних гронах. У приміській зоні широко розвинуте садівництво та городництво. Найбільшим таким господарством Бердянська є радгосп «Жовтнева хвиля», який має понад 2 тис. га землі, з них під виноградниками і садами — 1307 га. У 1967 році радгосп зібрав 4174 тонни винограду і 320 тонн фруктів. Добра слава лине про ланкових М. І. Бобровну та О. М. Стаценко, удостоєних почесного звання Героя Соціалістичної Праці. Члени ланок нагороджені медалями «За трудову доблесть», а бригадир виноградарів Д. Я. Романець — орденом Трудового Червоного Прапора.
Міцніє зв’язок виробничників міста з трудівниками колгоспних ланів. Колективи підприємств споруджують у колгоспах зрошувальні системи, допомагають у механізації та електрифікації виробничих процесів. До трудівників села з міста постійно виїжджають досвідчені лектори, доповідачі, самодіяльні художні колективи. У 1967 році колективи промислових підприємств міста з честю виконали соціалістичні зобов’язання, взяті до 50-річчя Великого Жовтня. Кращі з них — завод шляхових машин удостоєний пам’ятного Червоного прапора ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС, дослідний нафтомаслозавод — пам’ятного Червоного прапора ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради.
Протягом 1964—1969 рр. дослідний нафтомаслозавод, завод шляхових машин, що одним з перших на Україні завоював звання підприємства високої культури виробництва, трикотажна фабрика, 42 цехи і відділення, 493 бригади й дільниці вибороли почесне звання колективів комуністичної праці. Понад 44 тис. виробничників змагалися за право називатися ударниками комуністичної праці, з них 15,5 тис. здобули це право.
Видатні успіхи, досягнуті бердянцями в розвитку економіки міста, гідно відзначені партією й Радянським урядом. Ордена Леніна удостоєно 10 передовиків виробництва, в т. ч. М. А. Корольову — пресувальницю та В. М. Олійникова — токаря-інструментальника заводу «Азовкабель»; І. В. Цибу — формувальника Першотравневого заводу; М. С. Соколова — електрозварника та М. М. Губанова — директора заводу шляхових машин; С. І. Гуріна — слюсаря заводу «Південгідромаш» та інших.
За післявоєнні роки значно зросла і організаційно зміцніла партійна організація. Нині в її лавах 6620 комуністів, об’єднаних у 103 первинні партійні організації.
Комсомольський загін міста 1969 року налічував 11,4 тис. юнаків і дівчат, об’єднаних у 80 первинних організаціях. Комсомольці працюють і вчаться пліч-о-пліч з комуністами. У славні роки Жовтневої революції та громадянської війни бердянські більшовики зверталися по допомогу і пораду до секретаря ЦК партії 0. Д. Стасової; останнім часом з нею листувалися їх онуки — учні школи № 6. Бердянці підтримують тісний зв’язок з прославленими більшовиками Ф. М. Петровим, Л. О. Фотієвою, М. Я. Володичевою, племінником В. І. Леніна — В. Д. Ульяновим.
У керівництві господарським і культурним будівництвом беруть активну участь сотні народних обранців — депутатів обласної та міської Рад депутатів трудящих. Величезну роль у житті міста відіграють позаштатні комісії та відділи виконкому, численний радянський актив. Виконком міської Ради депутатів трудящих нагороджений пам’ятною медаллю «На відзнаку 50-річчя Української Радянської Соціалістичної Республіки».
Разючі зміни у місті помітні на кожному кроці. Взяти хоч би залізничний транспорт. У важкому 1944 році до Бердянська прибув перший після визволення поїзд. Це було хвилююче свято. Нині залізнична станція міста має п’ять приймально-відправочних та 16 відвантажувальних колій, контейнерний майданчик, локомотивне депо. Щороку залізничники перевозять понад 200 тис. пасажирів.
Потрапити до Бердянська можна й морем. Місто зв’язане регулярними рейсами кораблів з Батумі, Одесою, Ростовом. На початку 1964 року до порту прибув перший пароплав з вантажами Об’єднаної Арабської Республіки. Відтоді морські шляхи зв’язують Бердянськ з Варною, Бургасом, Александрією, Бейрутом, Неаполем та іншими портами Середземного моря. Портові роботи значною мірою механізовано.
Бердянськ зв’язаний авіатрасами з Москвою, Києвом, Харковом, Львовом, Кіровоградом, Ростовом. Курсують літаки і на лініях місцевого значення. У 1969 році міський аеропорт обслужив понад 60 тис. пасажирів.
Центральним пунктом поштово-телеграфного зв’язку є районний вузол, де розміщуються пошта, телеграф, міська телефонна станція, радіовузол, фототелеграф. У місті діє 12 філій зв’язку. У нагірній частині височить вежа телевізійного ретранслятора.
За 25 післявоєнних літ Бердянськ перетворився в сучасне, добре впорядковане місто. Проспект ім. Леніна, Приморський і Привокзальний майдани, проспект Праці прикрасилися новими багатоповерховими будинками. Ще не так давно в північно-західній частині міста тулилися хатинки невеличкого селища. А тепер тут великий житловий масив. Сучасні архітектурні ансамблі виникли на околицях міста: у колишній Колонії, на Матроській слобідці, у Лісках, на Петровському спуску. Повсюди широкі вулиці, обрамлені деревами і квітниками. Житловий фонд Бердянська в 1969 році досяг 726 тис. кв. м. Тільки за чотири роки поточної п’ятирічки 22 тис. трудящих одержали нові квартири. Обсяг житлового будівництва за час п’ятирічки збільшився майже втричі. У змінах, якими пишається місто, велика заслуга тресту «Бердянськбуд». Добротну продукцію видають для новобудов заводи будівельних матеріалів, залізобетонний, цегельний.
Багато зроблено для впорядкування міста. На річці Берді споруджено водосховище місткістю 18 млн. кубометрів. У місті діє понад 90 км водопровідної мережі — це майже в 11 разів більше, ніж у 1913 році. Озеленено 107 га нових площ.
Місто має широку торговельну мережу: 134 крамниці, 30 їдалень,5 чайних і кафе, 4 ресторани, 5 магазинів «Кулінарія», 110 підприємств і майстерень побутового обслуговування. Поліпшилося медичне обслуговування трудящих. Всього в місті — 4 лікарні на 1265 ліжок, міська поліклініка з 36 лікувальними кабінетами, 21 лікарняна дільниця, 26 фельдшерських і 5 акушерських пунктів, частина яких розташована на великих підприємствах. На заводі «Азовкабель» робітників обслуговує медично-санітарна частина, що має стаціонарне лікувальне відділення. В Бердянську є дитяча поліклініка та лікарня на 120 місць. 1969 року в закладах охорони здоров’я працювало понад 2 тис. медичних працівників, у т. ч. 276 лікарів. Серед них — широко відомі хірурги Г. К. Добросердова, О. Я. Мелай, П. Л. Дмитрук, та інші. Головний лікар міста Й. Й. Гесик удостоєний звання заслуженого лікаря УРСР і нагороджений орденом «Знак Пошани».
Бердянськ широко відомий як курортне місто. Санаторії «Бердянськ» і «Азов», дві дитячі здравниці — добре обладнані лікувальні заклади з кваліфікованим медичним обслуговуванням. Великою популярністю користуються 3 будинки відпочинку, профілакторії заводу «Азовкабель» та облавтотресту, пансіонат залізничників. Всього у здравницях Бердянська 1969 року лікувалось і відпочивало понад 30 тис. чоловік. У десяти піонерських таборах, розташованих на узбережжі моря, відпочивають тисячі школярів. У 40 дитячих дошкільних закладах виховувалося 6 тис. наймолодших мешканців міста.
Зростає і удосконалюється мережа шкіл. У 1969/70 навчальному році в 11 масових середніх, музичних, вечірніх та заочних, а також 4 восьмирічних і 5 початкових школах навчалося 14 тис. учнів і працювало 600 вчителів. Серед них чимало майстрів педагогічної справи: заслужені вчителі школи УРСР — О. Д. Хоминська, В. А. Рудик; є багато відмінників народної освіти, 5 педагогів відзначені орденами й медалями.
У жовтні 1943 року відновилися заняття в педагогічному інституті. 1969/70 навчального року на стаціонарі й заочному відділі інституту навчалося 2,6 тис. студентів. Майбутніх педагогів озброювали знаннями професор В. П. Портянко, шістнадцять кандидатів наук, понад 300 спеціалістів. Близько тисячі юнаків і дівчат здобували освіту в машинобудівному технікумі, фельдшерській школі, медичному училищі та технікумі виноградарства. У шести училищах системи професійно-технічної освіти навчалося близько 2,5 тис. молоді.
В Бердянську є 14 клубів, 3 палаци культури, 5 державних кінотеатрів, 70 кіноустановок; у гуртках художньої самодіяльності беруть участь 5 тис. чоловік. Президія Укрпрофради присвоїла звання народних 5 самодіяльним художнім колективам. Бердянці добре знають директора Будинку культури ім. Калініна, заслуженого працівника культури УРСР М. Г. Таратонова, викладача музичної школи В. П. Сваричевську, заслуженого працівника культури УРСР балетмейстера А. К. Саркисяна, бібліотекаря Л. Ф. Таратонову, народних умільців О. І. Куншенка і С. Нікітіна.
У фондах обласного художнього музею ім. Бродського — 880 творів живопису, графіки, скульптури. У місті створено музей сім’ї Ульянових. Багаті експозиції краєзнавчого музею привертають увагу тисяч відвідувачів.
До послуг трудящих міста — 66 бібліотек, книжковий фонд яких перевищив 1,2 млн. томів. Щодня до міста надходить 72 тис. примірників газет, щомісяця — 79 тис. примірників журналів.
Активно працює організація товариства «Знання», яка налічує понад тисячу членів. Вони читають близько 8 тис. лекцій на рік. При товаристві успішно працюють 4 народні університети: технічних знань і передового досвіду, здоров’я, педагогічних знань, пропаганди радянського права. Ними охоплено 1,1 тис. чоловік.
Сприятливі умови створені для занять фізкультурою і спортом. В місті є два стадіони, сім спортивних залів. Працює дитяча спортивна школа, яку 1969 року відвідувало 450 чоловік. Сотні бердянців відвідують секції морського та парашутного клубів. Підготовлено 18 майстрів спорту, 307 спортсменів першого розряду, 5 спортсменів стали чемпіонами України 1969 року, 3 — призерами Спартакіади народів СРСР.
З історією Бердянська тісно пов’язане життя багатьох видатних діячів. Уродженець міста — О. О. Галкін, нині відомий фізик, член-кореспондент АН УРСР. Він сконструював унікальні низькотемпературні радіоспектрометри і пристрої для дослідження ядерного магнітного резонансу. Уродженцем Бердянська б Т. А. Зіньківський (1861—1891) — український письменник, автор прозових, поетичних, публіцистичних і літературно-критичних творів, виданих в 2-томах під назвою «Писання». У місті народився І. І. Бродський (1884—1939) — видатний художник, перший президент Академії художеств СРСР, учень і друг І. Ю. Рєпіна. Він автор портретів В. І. Леніна, багатьох полотен на революційну тематику. Український радянський етнограф і письменник В. Г. Кравченко (1862—1945) народився в сім’ї бердянського робітника. Він записав велику кількість зразків народної поетичної творчості різних жанрів, є автором збірки оповідань «Буденне життя». О. Г. Сластіон (1855—1933) — відомий український художник, мистецтвознавець і етнограф — теж народився в Бердянську. Навчався у петербурзькій Академії мистецтв, створив серію ілюстрацій до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», галерею портретів українських кобзарів, автор картин «Маруська», «На Січ», «На жнивах». Особливу цінність мають дослідження Сластіона про творчість українських кобзарів. Д. М. Мова (справжнє прізвище Петров) — український співак і драматичний актор — теж з Бердянська. З містом пов’язане й ім’я О. П. Грядунової (народилася 1902 року) — українського майстра народного декоративного розпису на кераміці. Її твори з успіхом експонувалися на республіканських, всесоюзних та зарубіжних виставках народного і декоративного мистецтва.
У Бердянську в різні часи побували поет В. А. Жуковський, письменники В. Г. Короленко, К. Г. Паустовський, М. О. Островський, В. П. Беляев. 1911 року майже три місяці тут лікувалися мати та сестра В. І. Леніна — Марія Олександрівна та Ганна Іллінічна Ульянови, з якими, перебуваючи за кордоном, листувався Володимир Ілліч.
На початку 1969 року пленум міського комітету партії схвалив план розвитку Бердянська на майбутні роки, яким охоплено широке коло питань щодо організації виробництва і праці, розвитку техніки і технології, культурно-масових заходів, охорони здоров’я, підвищення народного добробуту, житлово-комунального будівництва, побуту і відпочинку, підготовки кадрів, ідеологічної роботи тощо.
Розширюється будівництво нових та реконструкція існуючих підприємств. Згідно з генеральним планом розвитку Бердянська триває подальша його забудова, молодіють старі квартали міста.
Волею партії, працею народу Бердянськ в соціалістичну добу перетворився на велике індустріальне, культурне і курортне місто.
М. І. БЕССАРАБ, С. В. ТРИКОЗЕНКО