Боротьба жителів Запоріжжя проти банд Врангеля и Денікіна
Звістка про перемогу Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді і створення Радянського уряду на чолі з В. І. Леніним блискавично поширилася в Олександрівську. Складною, тривалою і впертою була боротьба трудящих міста за перемогу Радянської влади. Революційних збройних сил — кількох заводських червоно-гвардійських загонів — у місті було явно недостатньо. Вони налічували близько півтисячі бійців та в прибулому з Києва загоні під командуванням більшовика О. Н. Анисимова було 30 чоловік. Резервом революційних сил стали 3-і тилові авто-майстерні, в яких працювали кадрові робітники. Разом з солдатами їх налічувалось близько тисячі чоловік. У майстернях діяла міцна більшовицька організація.
В середині листопада до Олександрівська прибули викликані контрреволюцією війська Центральної ради — гайдамаки. Вони почали роззброювати солдатів революційно настроєних частин, насамперед — автомайстерень, арештовувати більшовиків та відданих революції робітників. Гайдамаки мали прикривати військові сили свого союзника на Дону — Каледіна. Тому Олександрівськ був потрібен їм як надійний пункт зв’язку Центральної ради з контрреволюцією на Дону. За короткий час у місті зосередилися значні сили об’єднаної української контрреволюції.
Більшовики Олександрівська розуміли, що без збройної боротьби не обійтися. Тому, керуючись вказівками В. І. Леніна і ЦК партії, вони розгорнули підготовку до збройного повстання: формували на заводах робітничі загони, посилили роботу у військових частинах.
На початку грудня 1917 року обстановка в Олександрівську вкрай загострилась, назрівало повстання. Перші бої за владу Рад почалися тут 12 грудня. В цей день відбулося об’єднане засідання Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, заводських комітетів профспілок і центрального заводського комітету. На засідання прибули представники загону моряків, що в цей час повертався до Севастополя. Більшовики міста палко вітали революційних матросів. Командир моряків О. В. Мокроусов запропонував роззброїти гайдамаків і передати всю владу Раді. Для керівництва збройною боротьбою більшовики створили військово-революційний штаб у складі Й. Т. Леппіка, О. В. Мокроусова та інших. Бої за владу Рад точилися до 15 грудня. Але сили були нерівні. Незважаючи на масовий героїзм, робітникам і революційним морякам довелося відступити. Ворог переміг, але ненадовго.
Проголошення України республікою Рад 25 грудня і розпочате 27 грудня збройне повстання в Катеринославі, що через два дні успішно завершилось перемогою і встановленням Радянської влади, створили сприятливий грунт для розгрому контрреволюції в Олександрівську. 2 січня 1918 року до міста прибули чотири ешелони балтійських моряків і червоногвардійців-робітників Петрограда та Москви у броньованих вагонах з гарматами і кулеметами, під загальним командуванням Богданова. Разом з робітничими загонами міста та червоногвардійцями Катеринослава вони зайняли станцію Катерининську, взяли під охорону залізничні мости, шляхи і пристань на Дніпрі. Контрреволюціонери капітулювали. Червоногвардійцям дісталось 8 автоброньовиків та багато зброї.
2 січня 1918 року в Олександрівську встановилась Радянська влада. Почав діяти революційний комітет у складі товаришів Й. Т. Леппіка, Т. М. Міхеловича й інших 1 2, який одразу приступив до поповнення загонів Червоної гвардії, відбудови господарства і розв’язання продовольчого питання. Робітники і всі трудящі міста виявляли ревкомові повне довір’я і підтримку. І все ж Радянській владі загрожувала небезпека. В районі міста зосередилось 16 ешелонів козаків, які переправлялись на Дон. На пропозицію ревкому скласти зброю, вони відповіли погрозами. Довелось дати їм бій. Він відбувся 9 та 10 січня на станції Кічкас і закінчився повного перемогою червоногвардійців.
20 січня відбулися вибори до Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, яку очолив Т. М. Міхелович. У зв’язку з категоричною відмовою правління заводу ДЕКА виплатити робітникам заробітну плату за грудень 1917 і січень 1918 рр. та небажанням визнати робітничий контроль, Рада Народних Комісарів РРФСР прийняла декрет, підписаний В. І. Леніним, про конфіскацію цього підприємства і передачу його в тимчасове відання місцевої Ради та фабзавкому. Цей декрет було покладено в основу роботи Олександрівської міськради по націоналізації підприємств.
У зв’язку з вторгненням військ австро-німецьких імперіалістів на територію Радянської України Рада 24 лютого звернулася до трудящих міста із закликом вступати до лав робітничо-селянської Червоної Армії. Першими створили червоноармійський загін із ста чоловік робітники заводу Леппа і Вальмана. 18 березня сформувався бойовий загін на заводі Коппа. Озброїтись йому допомогли матроси, які поверталися через Олександрівськ до Севастополя.
Відразу ж значна частина олександрівських загонів виступила на боротьбу проти гайдамаків. Скориставшись цим, місцеві меншовики, есери та анархісти намагалися заарештувати ревком.
Військово-революційний комітет запровадив у місті стан облоги й оголосив мобілізацію громадян віком до 40 років включно. Багато жителів міста вступило до лав Червоної Армії добровільно. Було посилено охорону міста, патрулювання на залізничних станціях, Кічкаському мосту, на пошті, телеграфі і телефоні, електростанції та на всіх заводах . Понад два тижні, починаючи з березня, Олександрівськ чинив упертий опір кайзерівським військам. Але переважаючі сили ворога змусили захисників міста з боями відійти у бік Таганрога. Залишивши в місті підпільний комітет на чолі з більшовиком І. А. Гавриловим, Олександрівський комітет РСДРП(б) перебазувався до Воронежа і звідти здійснював керівництво підпіллям. В середині липня 1918 року під час страйку залізничників, який тривав понад два тижні, кайзерівці не мали змоги вивозити награбоване майно, хліб і худобу. Організаторів страйку вони кинули до в’язниці. Під загрозою звільнення з роботи опинилися робітники залізничних майстерень.
Наприкінці листопада окупанти залишили Олександрівськ, але його захопили петлюрівці. Вигнали їх звідти червоноармійські частини в середині грудня. Тоді ж відновили роботу органи Радянської влади. Велику організаторську роботу під керівництвом Олександрівського комітету РСДРП(б) розгорнули завкоми профспілок. Вони піклувались про харчування робітників, про відбудову підприємств, забезпечення найнеобхіднішим Червоної Армії. 5 травня 1919 року Олександрівський раднаргосп зобов’язав профспілковий комітет заводу Коппа надіслати Червоній Армії військове спорядження. За короткий час завод виготовив і передав частинам Червоної Армії 90 двоколок, 522 парні повозки, гранати тощо.
Профспілкам належала чимала роль у посиленні масово-політичної роботи серед трудящих міста. Тут відкрився робітничий клуб ім. В. І. Леніна, в якому діяли кіноустановка, бібліотека-читальня, влаштовувалися вистави, читалися лекції, проводилися мітинги, бесіди тощо. Це сприяло вихованню політичної свідомості, зміцненню виробничої дисципліни. 20 лютого 1919 року робітники заводу Коппа, залізничних майстерень та інших підприємств прийняли рішення про одноразове відрахування половини денного заробітку. На ці кошти вони закупили борошно та інші продукти і відправили до Петрограда. 8 березня виконком Петроградської міської Ради повідомив, що вагон прийнято і передано дітям робітників міста.
Ще наприкінці січня 1919 року в Народному будинку відбувся багатолюдний мітинг молоді, на якому було прийнято до комсомолу перших 80 юнаків і дівчат та обрано тимчасовий загальноміський комітет. Згодом комсомольські осередки виникли на всіх підприємствах, в установах і навчальних закладах. Наприкінці березня — початку квітня відбулася перша конференція міської організації КСМ, в роботі якої активну участь взяла начальник політвідділу 1-ї Задніпровської дивізії О. М. Коллонтай. Конференція обрала міський комітет, до складу якого ввійшли В. Осіт, Л. Мальцев, Г. Жуков та інші. У травні багато олександрівських комсомольців і комуністів організувалися в загони й виступили на боротьбу проти банди отамана Григор’єва.
Політвідділ 1-ї Задніпровської радянської дивізії, який перебував після визволення міста в Олександрівську, в березні—квітні провів тут кілька мітингів, у яких взяли участь О. М. Коллонтай, П. Ю. Дибенко та інші. Значну роль у політичному вихованні мас відіграла газета «Известия» Олександрівської Ради.
У зв’язку з наступом денікінців у місті терміново сформувався червоноармійський полк. До нього вступила майже половина комуністів і комсомольців, робітники. Але під тиском переважаючих сил ворога червоноармійські частини відступили на північ. 10-го червня 1919 року Олександрівськ захопили денікінці. Почалися погроми, грабежі і розстріли. Особливо жорстоко білогвардійці розправлялися з комуністами. Бандити розстріляли зненацька захоплених більшовиків П. Кузнецова, О. Трофименка, Я. Ліздіна та інших.
Терору і насильствам білогвардійців більшовики протиставили організовану боротьбу. Підпіллям міста керували 3 відповідальні працівники, що їх надіслало сюди на початку липня Зафронтбюро ЦК КП(б)У. Незабаром почала діяти підпільна більшовицька група з 20 чоловік, якою керував комітет, зв’язаний з революційними селянами та повстанцями повіту. Комітет керував також діяльністю комсомольської підпільної групи, очолюваної Є. Орловим. Бойові повстанські групи руйнували телефонний і телеграфний зв’язок, робили наскоки на білогвардійські установи та військові об’єкти, добували зброю. Міське підпілля встановило постійний зв’язок з головними повстанськими загонами повіту, розташованими в Магедовському і Дібровському лісах.
Махновські бандитські загони кілька разів — у вересні, жовтні та листопаді 1919 року — захоплювали місто і в свою чергу грабували його. Так, у листопаді бандити наклали на місто контрибуцію в розмірі 50 млн. крб. і 10 тис. пар білизни. Після того, як вони залишали місто, денікінці знову хазяйнували тут. Місцева партизанська бригада завдавала ударів по їх комунікаціях, особливо на залізничній дільниці Олександрівськ—Мелітополь. Частини 397-го полку 45-ї стрілецької дивізії 14-ї армії 5 січня 1920 року визволили Олександрівськ від білобандитів.
У місті панувала розруха, заводи не працювали, лютувала епідемія тифу. На початку 1920 року близько 15 тис. чоловік, тобто понад 25 проц. загальної кількості населення хворіло на тиф. Значна частина робітників перебувала в лавах Червоної Армії, а та, що лишалася, ховалася і тільки після визволення міста повернулася на свої підприємства. Щоб поновити діяльність усіх 11 заводів сільськогосподарського машинобудування, в квітні 1921 року було організовано районне управління проектування цих заводів — «Орусільмаш». Для відбудови підприємств і транспорту велике значення мали суботники, які проводилися за прикладом робітників Московсько-Казанської залізниці. Уже перші суботники — 15 і 28 лютого — пройшли з участю великої кількості робітників. Протягом березня—квітня 1920 року в Олександрівську перебував брат В. І. Леніна — Д. І. Ульянов, який був працівником штабу 13-ї армії, розташованого на той час у місті.
У липні 1920 року було утворено Олександрівську губернію, до якої, крім Олександрівського, ввійшли Мелітопольський та Бердянський повіти. Олександрівськ став губернським центром. Це сприяло значному посиленню політичної роботи серед населення: випускалися бюлетені Укр-РОСТА, періодично виходила газета «Известия».
В цей час почав загрожувати новий ворог — білогвардійська армія Врангеля. Усі комуністи міста оголосили себе мобілізованими, бійцями Червоної Армії стали 55 комсомольців. Профспілки мобілізували на фронт 100 робітників. У вересні—жовтні 1920 року частини 13-ї і 4-ї стрілецьких та 2-ї Кінної армій вели запеклі бої з переважаючими силами врангелівців, які двічі вдиралися в місто — з 2 по 6 вересня та з 17 по 23 жовтня. Наприкінці жовтня врангелівців остаточно вибито звідси. В Олександрівську назавжди встановилася Радянська влада. Загибель під містом кращої кінноти врангелівців, поразка їх 1-го корпусу стали поворотним пунктом у боротьбі проти Врангеля. На початку листопада 1920 року в Олександрівську перебував командуючий Південним фронтом М. В. Фрунзе.
У боротьбі за Радянську владу і перемогу над її численними ворогами брали участь трудящі ряду зарубіжних країн. Зокрема, біженці з Польщі, що проживали в Олександрівську, на початку 1918 року утворили групу польських комуністів, яка провела запис добровольців до Західної стрілецької дивізії (згодом вона дістала назву 52-ї дивізії). Її бійці хоробро билися у складі радянських військ проти інтервентів та Врангеля.
Імена борців, які щедро полили кров’ю рідну землю, щоб здобути щастя для прийдешніх поколінь, стали невмирущими. Їх іменами названо вулиці й площі в Жовтневому районі міста. Серед них — син естонського народу ливарник Й. Т. Леппік, організатор першої більшовицької групи на заводі ДЕКА, керівник олександрівського пролетаріату, перший чекіст Олександрівська; О. Ю. Анголенко — робітник, член підпільної більшовицької групи на заводі ДЕКА, активний учасник Жовтневої революції та громадянської війни, закатований білобандитами в час заготівлі дров у плавнях Великого Лугу; В. Дроб’язко — 19-річний комсомолець, робітник Катерининських залізничних майстерень, розвідник, який загинув у бою з білогвардійцями в серпні 1919 року; І. К. Грязнов — військовий діяч, учасник розгрому Колчака і Врангеля, командир 30-ї Іркутської дивізії ім. ВУЦВКу.
Героїв Жовтня і громадянської війни трудящі міста поховали в братській могилі на площі Свободи. У лютому 1918 року тут поховано зненацька вбитого тоді секретаря міської більшовицької організації М. Кравцова, а в березні 1919 року — 22-х бійців з бронепоїзда, які полягли в нерівному бою з білогвардійцями. У квітні того ж року тут поховано 8 петроградських більшовиків, у т. ч. талановитого пропагандиста В. Осіта, надісланих сюди ЦК РКП(б) на допомогу місцевим більшовикам. Пізніше сюди перенесли останки комісара частин Червоної Гвардії О. Плетньова, а також — О. Ю. Анголенка, 12 червоноармійців, які загинули від рук куркульсько-махновських бандитів, та Й. Т. Леппіка. На десяті роковини Великого Жовтня за рішенням президії Запорізького окрвиконкому на братській могилі встановлено пам’ятник, а з листопада 1965 року тут запалав вічний вогонь як символ невгасимої пам’яті трудового народу.