Економічний і політичний стан Запоріжжя на початку XX століття
Переміщення наприкінці XIX ст. центру важкої промисловості з Уралу до Донецько-Криворізького басейну також сприяло економічному розвитку Олександрівська. В 1883 році тут розгорнув роботу завод сільськогосподарського машинобудування капіталіста Бадовського. Незабаром через місто пролягла друга, Катерининська залізниця, що 1902 року з’єднала Донбас з Кривим Рогом і Нікополем. З’явилась друга залізнична станція — Катерининська (тепер Запоріжжя II), при ній — залізничні майстерні, де працювало понад 600 робітників.
Один за одним вводилися в дію нові заводи сільськогосподарського машинобудування: 1887 року почав випускати сівалки, жниварки, молотарки, віялки тощо завод торговельно-промислового товариства «Лепп і Вальман», з 1879 року став до ладу завод такого ж типу капіталіста Мензиса, а з 1894 — завод Кацена. На цих підприємствах працювало близько тисячі робітників. У 90-х роках діяло п’ять приватних парових млинів і стільки ж цегельно-черепичних заводів.
Наприкінці XIX ст. Олександрівськ став одним з основних центрів сільськогосподарського машинобудування на Україні. Тут діяло 13 заводів, що виробляли продукції на 1,3 млн. крб. 1906 року відкрився завод землеробських машин, наступного року в селищі Шенвізі — завод по виробництву ковкого чавуну. Через шість років вступив у дію новий завод землеробських машин і знарядь. В 1911—1916 рр. стали до ладу Придніпровський завод силікатної цегли, механічний завод Ясіна та кілька інших підприємств сільськогосподарського машинобудування, завод авіаційних двигунів ДЕКА.
Саме в цей час в Олександрівську відбувається концентрація промислових підприємств. 1910 року товариство Коппа, що об’єднувало заводи сільськогосподарського машинобудування в Олександрівську та його околицях — Хортиці й Кічкасі, стало одним з найбільших у цій галузі підприємств на півдні Росії; річний обсяг його продукції становив 1,5 млн. крб. Тут працювало близько 800 робітників. У 1913 році на Україні почав діяти синдикат «Урожай». Серед його засновників був заводчик Копп. Синдикат мав власні контори і вів оптову торгівлю в Росії та з країнами Європи і Близького Сходу. Напередодні першої світової війни в місті вже діяло 47 різних заводів і фабрик з річним виробництвом близько 8 млн. крб., 40 ремісничих майстерень, десяток парових млинів. Тут працювало близько 10 тис. робітників.
Тяжкі умови праці, штрафи, низька заробітна плата штовхали робітників на боротьбу проти гнобителів. Першими організованими виступами були страйки залізничників Південних майстерень і станції весною і влітку 1882 року. Щоб зірвати першу спробу робітничого протесту, управління залізниці послало проти страйкарів поліцейських, 11 робітників віддало до суду. Після цього 200 робітників майстерень знову припинили роботу і прибули до мирового судді з категоричною вимогою негайно звільнити заарештованих. Але й цього разу поліція придушила виступ трудящих. У червні 1885 року залізничники знову організовано виступили на боротьбу за свої права. Вранці 19 червня, одразу після мітингу, 400 страйкарів з червоними прапорами прибули на станцію, вимагаючи викликати до Олександрівська управителя залізниці, щоб викласти йому свої вимоги про скорочення тривалості робочого дня, підвищення заробітної плати, відміну штрафів. Для придушення страйку до міста викликали з Таганрога й Сімферополя три роти солдатів. Були заарештовані найактивніші революційно настроєні робітники майстерень. В день суду — 16 липня — 250 залізничників, припинивши роботу на знак протесту проти судового процесу, з’явилися на засідання суду і лишилися там до кінця. За вироком суду кілька робітників арештували на 14 діб, решту виправдали.
Налякані робітничою солідарністю та організованістю, міські власті на довгий час залишили в Олександрівську військову команду. І все ж виступи не припинялися, у квітні 1893 року залізничники знову застрайкували. Керував ними слюсар С. Сумін. що прибув до міста з Москви. 1892 року він створив перший у місті політичний гурток, члени якого й стали організаторами страйків 1893 і 1894 років. Наприкінці XIX ст. в Олександрівську виникли соціал-демократичні групи, гуртки й організації. 1895 року в Південних залізничних майстернях організувався робітничий гурток, яким керував слюсар Й. Гудзенко, що прибув до Олександрівська з Києва. Гурток відвідувало 12 робітників. У 1897 році залізничники стали ініціаторами й організаторами проведення на о. Хортиці загальноміської маївки робітників. Поліція так і не виявила місця її проведення. Наступного року до Олександрівська прибув учасник київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» Й. В. Бєлєнький, який хоч і перебував під наглядом поліції, але, зв’язавшись з місцевими соціал-демократами, передавав їм досвід революційної боротьби київських соратників.
Першим організаційно оформленим соціал-демократичним гуртком, який проіснував близько двох років і фактично став зародком Олександрівської соціал-демократичної організації, був гурток, створений 1899 року в залізничних майстернях. З 1900 року його діяльність ідейно спрямовував Харківський комітет РСДРП. Та на початку 1901 року поліція розгромила гурток. Незважаючи на переслідування, у той час виникають нові революційні гуртки на заводах Бадовського, Кацена, Мензиса та в залізничних майстернях. Наприкінці 1901 року їх налічувалось понад десяток. У їх роботі брали участь 100 чоловік, у т. ч. й інтелігенти. Відновила роботу і встановила зв’язок з ленінською «Искрой» Олександрівська соціал-демократична група. На початку 1902 року вона налічувала понад 100 чоловік. У березні 1902 року організаційно оформилась Олександрівська загальноміська організація РСДРП. Було обрано перший комітет у складі п’яти чоловік: Федора (Головатий), Павла (Смуглий), Ніни Науменко, К. Тіссена і О. Ф. Малєєва1. На початку 1903 року діяльність організації набула широкого розмаху. Про це не раз повідомляла «Искра» в квітні і травні 1903 року. У колонії Шенвізі поліція виявила 33 примірники листівки «До олександрівських робітників», у квітні відбулися чотири сходки, в яких взяли участь представники усіх машинобудівних заводів і залізничних майстерень. Напередодні Першого травня організація випустила і розповсюдила ще тисячу листівок: «1 Травня», «Геть самодержавство!» та інші. Успішно пройшла загальноміська маївка, в якій взяло участь майже 200 робітників. Міський комітет РСДРП керував липневим економічним страйком робітників швейних і шевських майстерень, підтриманим міським пролетаріатом. У серпні під його керівництвом готувався загальноміський страйк, але поліція зірвала його. Проте соціал-демократи не тільки не припинили, а значно посилили свою діяльність, внаслідок чого організація РСДРП продовжувала кількісно зростати.
Після II з’їзду РСДРП, у грудні 1903 року Олександрівська організація РСДРП фактично розкололася на дві фракції — більшовиків і меншовиків, але меншовики і примиренці добилися того, що вона формально лишилася єдиною. На цій підставі представником центру її було зараховано до меншовицьких. Незабаром більшість членів організації зорієнтувалась в суті ідейної боротьби і рішуче стала на бік більшовиків. Під час наступних виборів — на початку 1904 року — до складу міського комітету ввійшли чотири більшовики — Н. П. Шмельов, Й. В. Бєлєнький, К. Тіссен, О. Ф. Малєєв і лише один меншовик — Л. Островський («Сюсюкало»). Пізніше до складу комітету обрали також більшовика А. І. Малагу. 18 лютого 1904 року Олександрівський комітет РСДРП розповсюдив листівку «До всіх робітників м. Олександрівська», в якій з ленінських позицій розкривалася злочинна суть російсько-японської війни.
Поліція і жандармерія посилили переслідування соціал-демократів. На початку березня 1904 року вони схопили посланця Катеринославської організації РСДРП М. Г. Акимова, який саме привіз 460 брошур і періодичних революційних видань. Через кілька днів поліція вислідила соціал-демократичний гурток у складі 26 чоловік, конфіскувала нелегальну літературу. Протягом 1904 року жандармерія вже знала імена 79 соціал-демократів, значну частину яких їй вдалося заарештувати. У Я. Кравцова при арешті виявлено гектограф і багато нелегальної літератури. У той час соціал-демократичні гуртки міста об’єднували близько 600 робітників. Часто збиралися вони на збори у гаю на острові Хортиці. Там же була конспіративна квартира подружжя Малєєвих, які поширювали нелегальну літературу і переховували переслідуваних поліцією революціонерів.
Все ж реакції не вдалося придушити революційний рух, що наростав у місті. На знак протесту проти кривавої неділі в Петербурзі з 2 по 6 лютого олександрівські робітники провели загальний страйк, який став бойовим хрещенням олександрівського пролетаріату. Керовані більшовиками, вони виступили з економічними і політичними вимогами: повалення самодержавства, свободи слова, зборів, спілок.
Добившись задоволення деяких економічних вимог, олександрівські пролетарі 2 квітня біля Народного будинку зібрали великий мітинг, на якому соціал-демократи закликали рішуче виступити проти самодержавства і добитися його повалення. Розповсюджувалась листівка «У бій, за свободу!». Співаючи революційні пісні, робітники організовано пройшли центральною вулицею міста. Відбулися сутички з поліцією, а потім і арешти. Але й це не зупинило робітників. У жовтні 1905 року під керівництвом більшовиків вони продовжували боротьбу за свої права.
Меншовицька частина Олександрівської організації РСДРП намагалась всіма засобами стримати розвиток революційного руху, приховати від робітників ленінські настанови і рішення III з’їзду РСДРП. Викриваючи підступні дії меншовиків, більшовики, як на легальних, так і нелегальних зборах розповідали робітникам правду і націлювали їх на виконання рішень з’їзду. У червні 1905 року в листі до В. І. Леніна і Н. К. Крупської вони повідомляли, що в місті складається досить сильна і впливова більшовицька група.
Влітку 1905 року більшовики очолили численні революційні виступи трудящих Олександрівська, які восени набули масового характеру. 13 жовтня відбувся загальноміський страйк під лозунгами: «Геть самодержавство!», «Хай живе демократична республіка!», «Хай живе соціалізм!». На заводах і фабриках виникли страйкові комітети, представники яких утворили міський страйковий комітет — фактично Раду робітничих депутатів. Основними вимогами страйкарів були: свобода слова, друку, зборів і спілок, встановлення 8-годинного робочого дня. 14 жовтня на площі біля Народного будинку відбувся загальноміський мітинг, який перетворився на політичну демонстрацію.
Після царського маніфесту від 17 жовтня олександрівські більшовики, виступаючи на зборах, що відбулися майже на всіх підприємствах міста, викривали його демагогічний характер. На мітингу в Народному будинку 19 жовтня вони закликали не припиняти боротьби за повалення самодержавства. 20 жовтня відбулася нова політична демонстрація під гаслом «Геть самодержавство!». Та реакція теж активізувалася. Особливо люту розправу чорносотенці вчинили над робітниками і єврейською біднотою 21 жовтня, внаслідок чого 53 чоловіки було вбито, 10 померло від ран, десятки лишилися каліками. Погромники спалили багато житлових будинків, знищили матеріальні цінності на 1,5 млн. карбованців.
18 листопада в Олександрівську відбувся масовий мітинг. Виконуючи рішення III з’їзду РСДРП про збройне повстання, більшовики водночас з посиленням агітаційно-пропагандистської роботи активізували військово-технічну підготовку: добували зброю, налагоджували її виробництво на деяких підприємствах міста, формували бойові дружини, організовували військове навчання.
До страйку робітників Катерининської залізниці, що розпочався 8 грудня, через два дні приєдналися залізничники Олександрівська. Того ж дня страйк поширився на всі підприємства міста. Було створено загальноміський бойовий страйковий комітет (БСК), яким керували більшовики В. Л. Васильєв, С. М. Тополін та інші. Страйкуючі називали комітет «Радою робітничих депутатів». З числа членів БСК утворилось спеціальне бюро для керівництва повстанням. Командування бойовими дружинами взяв на себе професіональний революціонер, член РСДРП Мороз (Коган). Виконуючи розпорядження БСК, озброєні робітничі дружини, очолювані М. Лисичкіним, В. Воликом, К. Синком, М. Хорьковим, 10 грудня захопили Катерининську станцію і призначили її начальником П. Михайловського.
Готуючись до бою, більшовики після мітингу 11 грудня привели в бойову готовність робітничі дружини, налагодили зв’язок з робітничими дружинами Південного депо та встановили робітничий контроль на обох залізничних станціях.
13 грудня БСК взяв керівництво обома залізничними станціями, призначивши свою адміністрацію. Основні сили для наступу на урядові установи міста зосередились біля Південних майстерень, тобто в укріпленому районі, де було збудовано барикади, посилено охорону, налагоджено патрулювання.
Довідавшись, що в районі Катерининських майстерень і станції залишилось мало дружинників, поліція і війська після короткочасного бою захопили станцію. Робітники відступили, втративши 15 чоловік убитими і 20 пораненими. Втрата Катерининської станції погіршила становище повстанців. Спроба відбити її не вдалася. Все ж робітники прорвалися до Катерининських майстерень і, забравши з собою оточених дружинників, обхідними шляхами повернулися до району Південних майстерень. Вранці 14 грудня прибуло підкріплення від робітників станції Синельникове, міст Катеринослава, Нижньодніпровська, Нікополя, від селян навколишніх сіл, озброєних здебільшого мисливськими рушницями і вилами. Після цього повстанців налічувалося близько 3 тис. чоловік, але зброю мали тільки 500. Нерівний бій повстанців проти переважаючих сил ворога тривав протягом доби. Смертю хоробрих загинуло багато робітників і селян. Перемогла реакція, почались арешти. Вони тривали аж до березня 1906 року. За грати було кинуто близько 800 чоловік. Процес військово-польового суду тривав з 17 по 28 листопада 1906 року й привернув увагу прогресивної громадськості всієї країни. Коли підсудні відмовилися від казених захисників, їх взялися захищати безплатно присяжні повірені Чекерель-Кущ (Київ), Познанський (Харків), Колоколов (Москва) та інші. Власті притягли до суду 81 чоловіка, засудили 61, з них до смертної кари через повішення — вісьмох: голову страйкового комітету токаря В. Л. Васильєва, слюсарів П. О. Максимович-Григоренка, І. П. Биковського та I. С. Ясенка, токаря С. М. Тополіна, котельника — Ф. Я. Чубанова, ливарника В. Г. Михайлова-Щукіна, Мороза (Когана), решту — на різні строки каторжних робіт. Проти такої жорстокості рішуче протестували робітники багатьох міст Росії й України. Масові виступи пролетарів примусили царя замінити смертний вирок довічною каторгою.
Репресії проти робітників Олександрівська, особливо залізничних майстерень, не обмежилися арештами, їх позбавляли роботи. 23 грудня 1905 року роботу втратили 300 робітників Південних майстерень, а 9 січня 1906 року (навмисне в день річниці «Кривавої неділі») — понад 200 робітників Катерининських майстерень.
Розгромити до кінця революційні сили трудящих царизмові не вдалося. Олександрівська організація РСДРП продовжувала діяти. В річницю кривавих петербурзьких подій 9 січня та до річниці Жовтневого страйку вона випустила листівки, в яких закликала робітників до нового збройного виступу проти самодержавства. У вересні 1908 року олександрівські більшовики розповсюдили 5 тис. листівок, звернених до новобранців. У тих листівках закликалось не вірити в те, що робітники й селяни, які борються проти самодержавства, є ворогами Росії, та щоб новобранці, оволодівши зброєю, повернули її проти царизму. Активну роль у діяльності олександрівського революційного підпілля в роки реакції відіграв Г. Ф. Семешко, який ще 1902 року входив до складу міської соціал-демократичної організації і наприкінці 1906 року знову повернувся сюди з Саратова. Поселившись 1912 року в Харкові, він часто навідувався до Олександрівська, підтримував зв’язки з закордонною групою РСДРП. З олександрівськими соціал-демократами листувався, зокрема, член закордонної групи А. С. Сіверов (підпільна кличка «Опанас»), уродженець міста. Він був засуджений за революційну діяльність, але втік за кордон і поселився в Швейцарії. Підтримувались зв’язки із закордоном також через Г. Розик (підпільна кличка «Лондонська»), яка влітку 1912 року особисто приїздила до Олександрівська.
У відповідь на Ленський розстріл 350 робітників заводів Мензиса і Кацена 23—24 квітня не вийшли на роботу. Згодом застрайкували робітники й інших підприємств.
Важливим засобом зв’язку більшовицької партії з трудящими масами стала легальна більшовицька газета «Правда», в якій протягом 1912—1913 рр. опубліковано 9 кореспонденцій з Олександрівська, зокрема про страйк робітників у 1913 році, про тяжке становище трудящих, про арешти і переслідування революційних робітників.
Подальший розвиток революційного руху в місті загальмувала перша світова війна. На цей час Олександрівськ, хоч і був адміністративним центром повіту, все ж лишався глухим провінціальним містечком. Навіть на початку XX ст. на запилених, небрукованих вулицях бродили гуси, кози і вівці. Вулиці не освітлювалися, місто з 7 годин вечора поринало в темінь і сон. У місцевому архіві зберігся цікавий документ — заява візників до міської управи, подана 14 лютого 1908 року, в якій вони благали забрукувати вулиці хоч би в центрі міста, щоб не калічити коней та не ламати осі і колеса своїх бричок і фаетонів. Розглянувши на черговому засіданні заяву візників, міська дума визнала її необгрунтованою і відхилила.
Значне пожвавлення в промисловості й торгівлі, що почалося в 1910—1911 рр., зумовило швидке збільшення міського населення. Протягом 1897—1913 рр. воно більше ніж потроїлось, досягнувши 57,6 тис. чоловік. Перед початком першої світової війни Олександрівськ почав набувати вигляду типового для царської Росії повітового міста: тут з’явилися поодинокі чотириповерхові будинки, десяток триповерхових та близько 80 двоповерхових. Всього ж налічувалося 8,5 тис. житлових будинків, з них сьома частина — кам’яні, понад половина — дерев’яні, решта — глинобитні.
Упорядковувалась тільки центральна частина, де поряд з особняками «батьків міста» розміщувались 11 банків, 3 нотаріальні контори тощо. До 1913 року лише сім з 95 вулиць і провулків Олександрівська мали бруківку та зелені насадження. У грудні 1910 року будинки іменитих дворян, купців та державні установи дістали електрику. Освітили електричними ліхтарями і перехрестя центральних вулиць. Було розбито два невеликі парки загальною площею 3,5 десятини. Але це впорядкування аж ніяк не торкнулося робітничих кварталів. Тут, як і багато років до цього, стояли обдерті хатини, лише окремі з них були вкриті черепицею чи бляхою, переважна ж більшість — під очеретяними й солом’яними стріхами. Освітлення й брукування цих вулиць власті вважали непотрібною розкішшю.
Місто не мало каналізації, діяв санітарний гужовий транспорт, вигребні ями досягали 30 метрів глибини, нечистоти сягали грунтових вод, заражали їх і породжували всілякі хвороби, у т. ч. епідемії холери. Воду мешканці брали з Дніпра і його приток. Лише в 1894—1900 рр. підприємець Лізов спорудив десятикілометровий міський водогін. Воду качали з досить забрудненої притоки Дніпра — Московки.
Але її не вистачало навіть для центру. Тому брати Любиві, за допомогою ручного пожежного насосу, додатково качали з Московки воду (без будь-якого очищення) у велику діжку, встановлену на центральній площі міста (тепер площа Свободи). Звідти візники розвозили її по дворах. Тільки в 1914 році неподалік від пристані спорудили насосну станцію, на центральних вулицях проклали ще 5 км водопроводу. В центрі міста розміщувалися торгові ряди, де налічувалось 30 шинків, чайних, їдалень, чимало ларків і лавок.
1913 року в місті було дві невеликі лікарні для залізничників, повітова земська, загальноміська, лікарня єврейської общини та одна приватна, які разом з бараками для заразних хворих мали 250 ліжок. Діяло 5 аптек та 10 аптекарських магазинів. Населення повіту і міста обслуговувало 25 лікарів, 62 фельдшери і акушерки.
Нелегко було в дореволюційний час здобувати освіту дітям трудящих. До початку XX ст. у місті, крім повітового початкового двокласного училища, церковнопарафіяльної, початкових єврейської та кількох німецьких меннонітських шкіл, існувало тільки три земські однокласні училища. Дворяни, буржуазія та чиновники посилали своїх дітей до губернського центру в гімназію чи реальне училище, або давали дітям домашню освіту. Протягом перших десяти років XX ст. справа з освітою .дещо поліпшилась. Для підприємств сільськогосподарського машинобудування міста потрібні були кваліфіковані майстри та інші технічні кадри. Тому в 1900 році відкрилося механіко-технічне училище, яке готувало фахівців середньої кваліфікації. Училище ввійшло в історію міста як одне з вогнищ соціал-демократичного руху. 1904 року вступив до нього молодий В. Я. Чубар, згодом — один з видатних партійних і радянських діячів України.
У серпні 1903 року розпочало роботу училище глухонімих, назване на честь цариці — Марийським. З 1910 року воно стало великим на той час комбінатом, господарство якого велось на 100 десятинах землі, виділених міською управою. Крім школи-інтернату, тут був невеликий завод сільськогосподарських машин і знарядь , друкарня, фруктовий сад, плантація троянд для виробу ефірних масел, біологічна станція, пасіка, молочно-товарна ферма, пташник тощо. Ініціатором і керівником будівництва цієї школи був голова Олександрівської міської управи Ф. Ф. Мов-чановський. Міністерство освіти Росії відмовилося взяти училище глухонімих на державне утримання, як «явище антипедагогічне — чисто комерційне». Посилення реакції дало змогу урядові ліквідувати в 1907 році Олександрівське попечительство, а Ф. Ф. Мовчановського ув’язнити, вигадавши для цього неіснуючі причини. Марийське училище глухонімих було широко відоме як кузня сурдопедагогів. Багато з них пізніше відзначилося високою майстерністю виховання і навчання. Це передусім І. О. Соколянський, згодом відомий учений, професор, який вже при Радянській владі, в 20—30-і роки, заснував у Харкові науково-дослідний інститут для сліпоглухонімих дітей, А. А. Мальцев, П. Г. Гуслистий, його дружина П. Л. Гуслиста, які в наш час є авторами підручників та посібників для глухонімих.
Напередодні Великого Жовтня в місті працювали 26 початкових шкіл і 2 вище-початкові училища, 5 середніх шкіл (3 гімназії, комерційне та реальне училища). Крім того, учительська семінарія мала 97 учнів та в трьох нижчих професійних школах вчилося 192 учні. В усіх цих закладах працювало 292 вчителі. Все ж, незважаючи на деяке поліпшення, за переписом 1917 року, близько 40 проц. населення було неписьменним.
Убогою була і т. зв. офіційна культура міста. До початку XX ст. ні театру, ні клубів, ні бібліотек, ні кіно у місті не було. Зате діяло 7 соборів і церков, костьол, кірха, 3 синагоги. Єдиний убогий скверик, який прикрашався павільйоном «Ротонда», був місцем, де «різались» у карти представники місцевої знаті та відтанцьовували «баришні» і «кавалери» під оркестр, що складався з контрабаса і 3—4 скрипок. Розвагою влітку були заїжджий цирк, карусель, де у святкові дні грала шарманка. На центральній площі — Качельній міщани розважалися на гойдалці. Тільки у першому десятилітті з’явилися Народний будинок, театр Войтоловського, ілюзіони «Лотос», «Модерн» і «Чари», 7 маленьких приватних друкарень, в одній з яких з квітня 1910 року друкувалась щоденна міська газета «Александровские новости». Театр, трохи більше як на сто глядачів, не мав своєї трупи. Тут зрідка виступали заїжджі артисти. Приміщення кінотеатрів були тісними і нагадували сараї або бараки. Бібліотека ім. О. С. Пушкіна обслуговувала читачів за плату і була укомплектована переважно пригодницькою і релігійною літературою.
Занепад культури в роки столипінської реакції позначився і на м. Олександрівську. Всі культурно-освітні заклади міста, за свідченням дирекції комерційного училища, збуджували емоції «самого низького характеру». Щоб відвернути молодь від питань соціальних, її навертали на т. зв. сексуальні проблеми.
Та крім офіційної, казенної, у місті існувала народна культура, що знаходила свій яскравий вияв в усній творчості, піснях робітництва про кращу долю, глибоко поетичних думах кобзарів, які прославляли козацьке героїчне минуле, в співах на вечорницях, у чарівних запорізьких легендах, декоративно-ужитковому мистецтві тощо. На людних олександрівських ярмарках, що збиралися чотири рази на рік і тривали по кілька днів підряд, велику увагу до себе привертали місцеві кобзарі і лірники. Особливо натхненно, майстерно виконували вони такі пісні: «Горе мені на чужині» — про турецьку неволю, «Годі, годі, Понятовський, з Москвою воювати» та інші.
Робітники з міських околиць Шенвізу та Південних залізничних майстерень у 1910 році першими поклали початок розвитку пролетарської культури в Олексан-дрівську. Вони заклали декоративний сад, що став потім найкращим у місті, спорудили невеликий клуб. Незабаром тут виник робітничий чоловічий самодіяльний хор, яким керував талановитий співак П. Г. Журавльов, робітник заводу Коппа. У святкові дні хор виступав з концертами перед великою аудиторією. Послухати народні українські і російські пісні та класичні твори композиторів робітники приходили з сім’ями. Співаків знало все місто. Такою популярністю і щирою повагою вони користувалися ще й тому, що хор, беручи участь у всеросійських конкурсах, які відбувались у Ризі, не раз одержував нагороди за високу майстерність у виконанні народних пісень. Полюбили робітники свій театр, акторами якого була обдарована робітнича молодь залізниці і заводів. У репертуарі самодіяльного колективу були відомі п’єси українських та російських авторів. Театр мав духовий оркестр і групу баяністів, які часто виступали з концертами.
В місті жило чимало народних митців-майстрів ужиткового мистецтва, які своїми художніми виробами викликали справжнє захоплення. Добра слава йшла про майстрів по дереву, що були відомі оздоблювальними столярними роботами, різьбленням по дереву. Вони прикрашали дверці буфетів натюрмортами або ж краєвидами — «Задніпровська далечінь», «Дніпровські плавні» тощо. Окремі майстри робили візерунки — прикраси для дерев’яних будинків. Народні умільці з Карантинки (в народі цю слобідку прозвали Калантирівкою) вирізували атрибути і зброю запорізьких козаків — люльки, шаблі, пістолі тощо. їх охоче купували і селяни, і інтелігенти, і «досвідчені» в історії козацтва панки. Заслужену славу в народі мали каменотеси Янцевських гранітних кар’єрів. Вони майстерно виготовляли декоративні вази і погруддя з сірого й рожевого граніту.
З початком першої світової війни майже всі олександрівські заводи переключилися на воєнне виробництво: виготовляли кінні повозки, санітарні двоколки, похідні кухні, корпуси снарядів, бомб, ручних гранат тощо. До Олександрівська переїхали воєнні авторемонтні майстерні ІІІ-го відділення центральних автомайстерень (їх розмістили на території заводу Мензиса), заводи дротовий, акціонерного товариства «Борман, Шведе і К°». Підприємства перебазувалися з устаткуванням, матеріалами і робітниками. Це зробило чималий вплив на дальше пожвавлення революційного руху в місті. 5 січня 1917 року тут застрайкували робітники взуттєвої фабрики, 13 січня — залізничних майстерень, 17 січня — кравці. Хвиля революційних протестів трудящих проти грабіжницької війни, жорстокої експлуатації, жахливих умов праці невпинно зростала. Більшовики міста в той час значно активізували політичну роботу в масах, особливо серед робітників заводу ДЕКА, де під керівництвом Й. Т. Леппіка діяла міцна більшовицька группа в складі М. С. Буфетова, М. І. Харченка, І. А. Гаврилова й інших. У 1916 та на початку 1917 року агітаційну роботу в авторемонтних майстернях провадила більшовицька група на чолі з Руденком, Виноградовим, Коконіним. Активно діяла також група більшовиків на заводі «Борман, Шведе і К°».
Звістку про повалення царизму трудящі Олександрівська зустріли з великим піднесенням. 4 березня робітники заводу ДЕКА та Катерининських залізничних майстерень організовано вийшли на політичну демонстрацію. Біля повітової земської управи (тепер будинок облвиконкому) відбувся загальноміський багатотисячний мітинг, на якому більшовики І. А. Гаврилов, Й. Т. Леппік, Є. М. Малова й інші роз’яснили зміст і значення подій, що відбувалися в країні, закликали робітників до згуртування і створення робітничо-селянської влади. Прямо з мітингу робітники з розгорнутими червоними прапорами, революційними піснями вирушили до в’язниці і визволили політичних в’язнів. Тим часом революційна група солдатів авторемонтних майстерень обеззброїла міську поліцію. 8 березня обрано Олександрівську міську Раду робітничих, солдатських і офіцерських депутатів. Останніх провели до Ради меншовики та есери. Незабаром на вимогу робітників і солдатів офіцерів виключили зі складу Ради. Від більшовиків до Ради ввійшли обранці колективів найбільших заводів — Й. Т. Леппік, М. І. Харченко й інші, від населення міста — М. Кравцов та кілька позапартійних революційно настроєних депутатів, співчуваючих більшовикам. До виконкому від більшовиків обрали тільки 4-х чоловік: Й. Т. Леппіка, М. Кравцова, М. С. Буфетова і Т. М. Міхеловича. Головою президії виконкому був есер В. І. Сонін.
Поряд з Радою виник т. зв. тимчасовий виконавчий комітет з 30 чоловік, до якого ввійшли представники місцевої буржуазії, земства, чиновників, есерів і меншовиків. Діяв комітет у контакті з міською управою і земством, яке очолював комісар Тимчасового уряду поміщик Міхно.
Незабаром під тиском трудящих буржуазним діячам довелося «демократизувати» міське самоврядування — ввести до думи 18 нових гласних; 6 місць одержали робітники міських заводів.
Протягом березня—червня 1917 року більшовики провели значну роботу по організації на підприємствах профспілок і фабрично-заводських комітетів.
11 червня на делегатських зборах створено міську організацію професійних спілок.
Перебування в міській організації разом з меншовиками значно послаблювало вплив більшовиків на маси. Тому в середині травня 1917 року більшовики та співчуваючі їм робітники (близько 80 чоловік) створили самостійну більшовицьку організацію, очолену партійним комітетом у складі Т. М. Міхеловича, Н. М. Безпалова, Є. М. Малової і А. А. Вісмана. Діючи з червня 1917 року як самостійна більшовицька організація, вона значно посилила свій вплив на маси. Зростала й сама організація. Наприкінці місяця в ній налічувалось 200 чоловік. Партійний комітет, очолюваний М. Кравцовим, встановив зв’язки з Катеринославським комітетом РСДРП(б), з Харківською більшовицькою організацією.
Після кривавих липневих подій у Петрограді олександрівські меншовики й есери розгорнули шалену кампанію проти більшовиків, вдаючись до всіляких наклепів. Міська управа від імені «громадськості» надіслала Тимчасовому урядові телеграму про цілковиту підтримку його. У той же час трудящі міста, керовані більшовиками, на зборах і мітингах висловлювали обурення діями Тимчасового уряду.
Керуючись Квітневими тезами В. І. Леніна та рішенням VII (квітневої) Всеросійської конференції, більшовики викривали облудність політики есерів і меншовиків, які все ще становили більшість у міській Раді. 4 вересня 1917 року загальні збори робітників заводу ДЕКА прийняли резолюцію з вимогою рішуче виступити проти корніловського контрреволюційного заколоту і передати всю владу Радам. До цієї резолюції приєдналися робітники заводів «Борман, Шведе і К°», дротового, Коппа, Південних залізничних майстерень, які вимагали також розпочати переговори про загальний мир.
У дні корніловського заколоту на підприємствах міста з’явилися загони самооборони, що стали прообразом Червоної гвардії. Катеринославські більшовики допомогли олександрівським товаришам озброїти загони. Протягом вересня—жовтня тут не вщухали економічні й політичні страйки. Робітники вимагали підвищення заробітної плати, рішуче підтримували дії більшовиків у Раді, спрямовані на обрання й посилку делегата на II Всеросійський з’їзд Рад. Вплив більшовиків у Раді зростав, і в жовтні, в час нових виборів, до Ради ввійшла половина більшовицьких депутатів. Якщо спочатку до президії Ради входив тільки один більшовик — Й. Т. Леппік, то після перевиборів — ще три — Є. М. Малова, М. С. Буфетов і П. П. Тимофеев. Спираючись на підтримку робітників, більшовицька фракція Ради послала делегатом на II з’їзд Рад М. С. Буфетова.
Визначною подією в житті міста і всього Олександрівського повіту став вихід 21 жовтня 1917 року першого номера газети «Александровская мысль» — органу Олександрівської Ради, що став трибуною більшовиків міста.