Економічний і політичний стан Запорізької області на початку XX століття
У дореформений період основою економічного життя краю було сільське господарство. Величезні цілинні простори успішно використовувались для розвитку скотарства, особливо тонкорунного вівчарства. Викликане швидким розвитком суконної промисловості в центрі Росії та підвищенням попиту на вовну в країнах Західної Європи, воно інтенсивно розвивалось. У 1848 році в межах сучасної Запорізької області налічувалося 417,1 тис. голів простих і 706,2 тис. голів тонкорунних овець. Окремі власники мали по 100 тис. голів овець.
Значна частина великих поміщиків вже з кінця 30-х рр. XIX ст. почала переходити до капіталістичних форм ведення господарства. На півночі Таврії цьому сприяли такі фактори, як відносно невисокий процент кріпацького населення, всезростаючий ринок, близькість морських портів, звідки хліб, вовна, м’ясо, шкіра йшли на продаж, зокрема за кордон.
У 40-х роках XIX ст. в деяких містах і містечках виникло чимало невеликих підприємств, передусім для переробки сільськогосподарської сировини. На території сучасної Запорізької області у 1848 році працювали фабрики: галетна, макаронна, суконна, 3 сукновальні, 7 красильних і 5 шовкомотальних; невеликі заводи: 2 пивоварні, 30 винокурних, 21 рибний, 15 черепичних, 88 цегельних, 5 — по випалюванню вапна і 13 — по виготовленню глиняного посуду. Того року вони виробили товарів на суму 521,9 тис. карбованців.
Селяни заводили сади та городи. На всю Таврійську губернію відомі були садоводи і городники Мелітопольського і Бердянського повітів. У 1848 році в Бердянському повіті садів було 217 десятин, в Мелітопольському — 360 десятин. Великою кількістю садів славились села Велика Знам’янка, Кам’янка Дніпровська та інші.
Освоєння земель, розвиток продуктивних сил сприяли більш інтенсивному заселенню краю. Якщо наприкінці XVIII ст. населення Північної Таврії становило 55 тис. чоловік, то 1812 року — 96 тис. Напередодні селянської реформи в межах сучасної Запорізької області проживало 396 тис. чоловік.
Зростали старі і засновувались нові міста. 1861 року мешкало населення: в Олександрівську — 2850, Бердянську — 12 100, Ногайську — 2650, Мелітополі— 5865, в Оріхові — 4400 чоловік.
Царизм тримав широкі народні маси в темноті, гальмував освіту, задурманював свідомість трудящих релігійними забобонами тощо. Переважна більшість населення була неписьменною. У дореформений період шкіл на Запоріжжі майже не було. У 1861 році в межах сучасної Запорізької області в населених пунктах з українським та російським населенням існувало 26 парафіяльних шкіл. У місті Олександрівську були повітове училище, пансіон для шляхетних дівчат. В усіх навчальних закладах повітового центру навчалось лише 113 учнів. Та народ творив свою культуру — самобутню усну поезію, музику, танці, видовища, образотворче мистецтво. У піснях трудового народу жили героїчні діла, звитяжність і лицарство запорізьких козаків, відбивалися різні сторони селянського побуту і життя, їх надії і сподівання.
На 40—60-і рр. XIX ст. припадає час інтенсивного розвитку зернового господарства. Поміщики, прагнучи одержати якомога більше товарного зерна, значно розширили посівні площі, переважно за рахунок селян. Доведені до зубожіння, селяни вели свої господарства дуже примітивно. Голод був постійним супутником їхнього життя. У маєтку царського міністра Канкрина тільки протягом 1848—1850 рр. від голоду померло 500 чоловік. У Василівському маєтку графа Попова 1848 року голодувало 200 сімей.
Поміщицькі селяни не мали будь-яких прав. Щоб убити в кріпаках потяг до волі, кріпосники застосовували найжорстокіші кари. Так, городничий м. Оріхова Зайдеман влаштував у своєму будинку катівню. Його дружина знущалась там над сільськими дівчатами: виривала на голові волосся, била палицею по обличчю. Сам городничий бив дворових нагаєм до ран, після чого рани поливав горілкою з сіллю. Дівчат бив головою об стіну, давив горло, роздирав пальцями рот.
Експлуатація, дика сваволя, нелюдські знущання штовхали селян на боротьбу проти гнобителів. Один з перших значних селянських виступів на Запоріжжі відбувся в липні 1840 року в Григорівці, Веселянці, Юльївці, Царициному Куті, Хитрівці, коли селяни відмовилися збирати поміщицький хліб. Кріпаки села Первозванівки влітку 1858 року виступили проти поміщиці Беккер. Виступ підтримали покріпачені селяни 27 навколишніх сіл. У донесенні царю начальник III відділення жандармського корпусу повідомляв, що «…двадцять тисяч жителів навколишніх сіл підтримували дух непокірності». Серед організаторів повстання були солдати-відпускники — учасники Кримської війни Д. Тищенко і М. Бойко. Повстання селян було жорстоко придушене.
Наростаючі селянські заворушення, дальший розвиток продуктивних сил, для яких кріпацтво ставало гальмом, примусили царський уряд визнати необхідним звільнення селян згори, не чекаючи, поки вони самі визволяться знизу. Уряд зробив усе можливе, щоб захистити інтереси поміщиків. «Велика реформа,— писав В. І. Ленін,— була кріпосницькою реформою і не могла бути іншою, бо її проводили кріпосники». Селян запорізького краю теж безсоромно пограбували. Так, якщо до реформи кріпаки Мелітопольського і Бердянського повітів мали 59,2 тис. десятин землі, то після реформи у них було всього 43,3 тис., причому кращу землю поміщики відмежували собі. Вони також широко скористались наданим правом зменшувати площі селянських наділів, виділяти їм неповні, нижчі, або т. зв. дарчі душові наділи. Це давало можливість поміщикам тримати в своїх руках родючі землі і, водночас, забезпечувати своє господарство дешевою робочою силою. 3909 селян Мелітопольського та Бердянського повітів одержали всього 5171 десятину «дарчої» землі.
За политу кров’ю і потом землю селянин змушений був платити великий викуп. Селяни Таврійської губернії мали виплатити 1200 тис. крб., фактично ж до 1906 року вони виплатили 1800 тис. карбованців.
Оцінюючи селянську реформу 1861 року, В. І. Ленін у статті «П’ятдесятиріччя падіння кріпосного права» писав про становище селянства у пореформений період: «Селяни… залишилися і після скасування кріпосного права в тій самій, безвихідній кабалі у поміщиків. Селяни залипшлись і після звільнення «нижчим» станом, податним бидлом, чорною кісткою, з якої знущалося поставлене поміщиками начальство, видушувало податі, сікло різками, рукоприкладствувало і бешкетувало».
На грабіжницьку реформу селяни Запоріжжя відповіли масовими протестами. Одними з перших виступили в березні 1861 року недавні кріпаки с. Катеринівки Мелітопольського повіту. Ознайомившись 25 березня з маніфестом та «Положенням» і не знайшовши там того, чого чекали, вони не повірили в справжність маніфесту, відмовились виконувати панщину. їх підтримали селяни Ганнівки, Михайлівни та Єлизаветівки. Рішучий характер мав виступ селян у маєтку брата царя теж на Мелітопольщині. Понад 2 тис. селян відмовилися визнати «Положення», вимагаючи наділення землею без будь-якого викупу. Особливо впертим і довгочасним виявився виступ селян села Обиточного Бердянського повіту, який з перервами тривав з квітня 1861 до листопада 1863 року. Кілька разів уряд посилав сюди війська.
Поодинокі селянські заворушення в краї не припинялись протягом усього післяреформеного періоду. Так, у вересні 1886 року колишні кріпаки поміщика Іваненка села Благовіщенки Мелітопольського повіту виступили проти поміщика, від якого одержали після реформи 1861 року четвертні наділи. Спочатку вони орендували землю на умовах скіпщини і відробітку, а з 1886 року Іваненко запропонував перейти на грошову оплату, причому на кабальних умовах. Вкрай обурені селяни повстали проти поміщика. У 1877 році в селах Петровському та Миколаївці Олександрівського повіту селяни захопили толоку, здану поміщиком в оренду іншим особам.
У червні 1885 року відбулося заворушення сільськогосподарських робітників у селі Павлівці Олександрівського повіту. Причиною його було побиття і звільнення управителем поміщицької економії двох робітників. Кинувши роботу, 60 робітників економії вимагали повного розрахунку до закінчення строку найму. Діставши відмову, вони оточили контору економії. Для розправи над селянами туди прибула поліція. Отже, військовою силою, різками, багнетами царизм придушував виступи, якими супроводжувалось запровадження грабіжницької реформи.
Капіталістичні відносини швидко проникали в сільське господарство степової України, яке ставало підприємницьким, торговим. Це сприяло виникненню багатьох нових сіл, виселків і хуторів, особливо в Таврійській губернії. Наприкінці XIX ст. на території сучасної Запорізької області розорювання земель в основному завершилось. На цей час площа засіву польових, головним чином зернових культур, перевищила 1725 тис. десятин землі (ярова пшениця займала 830 тис.; ячмінь — 500 тис. десятин). Валовий збір усіх продовольчих культур (без вівса, картоплі та олійних) протягом шестиріччя (1895—1900 рр.) становив пересічно на рік 44 700 тис. пудів.
Дальше розширення посівних площ, збільшення продажу зерна, зосередження засобів виробництва в руках поміщиків та заможної верхівки села прискорювали процес класового розшарування селянства.
На це вказував В. І. Ленін у праці «Нові господарські рухи в селянському житті». Узагальнюючи величезний фактичний матеріал про розвиток селянського господарства в пореформений період у Дніпровському, Мелітопольському та Бердянському повітах (територія двох останніх становить близько 75 проц. території сучасної Запорізької області), В. І. Ленін вказував на існування в селі трьох основних груп селян. Біднота (безпосівні та з посівом до 10 десятин) становила 40 проц. господарств, їй належало 174 496 десятин посіву (12 проц. усіх посівних площ). Середняцьких (з посівом 10—25 десятин) господарств було 40 проц., вони мали 540 093 десятини (38 проц. посіву). Господарств заможних селян з посівом понад 25 десятин було 20 проц. Та ця найменш чисельна група зосередила в своїх руках половину всіх посівів — 724 678 десятин, їй належали 47,2 проц. знарядь обробітку, майже всі збиральні машини (92,8 проц.), понад 50 проц. великої рогатої худоби.
Третина селянських господарств Бердянського та Мелітопольського повітів змушена була, здавши землю в оренду куркулям, шукати заробітків. Не в кращому становищі були й селяни Олександрівського повіту, де на початок XX ст. кількість бідняцьких дворів досягла 55,9 процента.
У 80—90-х роках XIX ст. міста Олександрівськ, Бердянськ, Мелітополь, Оріхів, село Гуляйполе стали великими робітничими ринками. Сюди прямували десятки тисяч заробітчан. Капіталізовані поміщицькі, куркульські та фермерські колоністські господарства широко використовували дешеву робочу силу. Робочий день сільськогосподарських робітників був довшим, ніж у худоби. Так, у найбільш гарячу пору, влітку, вола використовували на роботах протягом 10 годин на добу, коня — протягом 11 годин, а робочий день наймита тривав 14—15 годин. В окремих економіях Олександрівського повіту роботу починали о 3-й годині ранку, а кінчали о 9-й вечора. За важку працю наймит одержував малу платню. Середня заробітна плата сільськогосподарського робітника у Катеринославській губернії у 1883—1900 рр. на сівбі не перевищувала 30 коп., на косовиці — 50, на жнивах —-95 коп. їжу одержували робітники несмачну і нетривну. Особливо терпіли вони від недоброякісної води. В степових приазовських районах криниць було дуже мало, воду доводилось возити за десятки кілометрів. Для цього копали великі ями, заливали цементом, де й зберігали воду. Ям, як правило, нічим не накривали, тому вони забруднювались. Від пиття такої води люди часто захворювали на шлункові хвороби. Житлові умови сільськогосподарських робітників були тяжкими.
Великі площі родючих земель, гонитва за легкою наживою, нестача робочих рук змушували поміщиків та куркулів досить широко застосовувати машини. У 1889 році на Запоріжжі машини під час сівби та збирання врожаю застосовувались на третині площі орної землі.
Широкий попит на машини стимулював виникнення в Олександрівську заводів по виготовленню плугів, жниварок та борін. На кожному з них працювало по 400—500 робітників. У 1883 році в Бердянську капіталіст Д. Грієвз побудував завод, на якому працювало понад тисячу робітників. Невеликі підприємства по виготовленню сільськогосподарських машин і знарядь виникли в Молочанську, Мелітополі, Токмаку, Софіївці, Кічкасі, Хортиці, Гуляйполі, Оріхові та деяких інших населених пунктах.
З розвитком капіталізму розширювалось будівництво залізниць, які з’єднували глибинні райони з портами Чорного та Азовського морів. Одна з перших — Лозово-Севастопольська, побудована в 70-х роках XIX ст., пролягла через усю територію області з півночі на південь. Колія Чаплине — Бердянськ з’явилась у 1898 році; 1900 року почала діяти друга Катерининська залізниця, яка пролягла від станції Волноваха через Пологи до Олександрівська, і далі через Дніпро поблизу Кічкаса до станції Довгинцеве; дещо пізніше вступила в експлуатацію ще одна колія — від станції Федорівна через Токмак до Царекостянтинівки.
Перші десятиріччя післяреформеного періоду на Запоріжжі позначались швидким зростанням населення. Якщо в Росії з 1861 по 1897 рік населення збільшилося приблизно на одну третину, то на території сучасної Запорізької області за той же час воно зросло майже в два з половиною рази — з 391 тис. до 960,6 тис. чоловік. Із загальної кількості населення в містах і містечках проживало тільки 120 тис. чоловік. Основна маса міського населення зосереджувалась в таких містах, як Олександрівськ (18,8 тис.), Бердянськ (26,5). Мелітополь (17,3), Токмак (21,5)1.
Зростання промисловості, міського населення, товарності в сільському господарстві сприяли пожвавленню внутрішньої торгівлі та експорту товарів за кордон. У великих населених пунктах були постійні базари, щороку відбувалось по 2—3 ярмарки. На ярмарках і базарах торгували кіньми, великою рогатою худобою, салом, олією, ремісничими виробами. З часом Північна Таврія стала одним із значних хлібних районів. Багато зерна вивозилось по Дніпру та залізницею до чорноморських портів, а звідти відправлялось за кордон. 1900 року з Олександрівська до Херсона по Дніпру перевезено 18 691 тис. пудів хліба. Важливим портом по експорту хліба був Бердянськ, звідки середньорічний вивіз пшениці у 1866— 1870 рр. становив 7,8 млн. пудів, а в 1891—1895 рр.— 10,5 млн. пудів.
І далі розвивалось садівництво та виноградарство. Чимало виноградників розташувалось навколо Бердянська, Кам’янки-Дніпровської, Великої Знам’янки та болгарських поселень на узбережжі Азовського моря. З винограду виробляли вино, яке потрапляло головним чином на внутрішні ринки.
У післяреформені роки в краї відбулося деяке зрушення в галузі освіти й культури. В повітових центрах та заштатних містах — Оріхові, Ногайську й Великому Токмаку були відкриті гімназії та кілька інших середніх учбових закладів, у повітах — кілька десятків початкових шкіл.
Але для широких трудящих мас, особливо сільської місцевості, шлях до школи був нелегким. Так, наприклад, у селах Північної Таврії із загальної кількості дітей шкільного віку — 97 677 — в школах навчалось тільки 23 620 дітей, у т. ч. дівчаток 5650. Закінчили школу 1886 року всього 6,1 проц., у т. ч. дівчаток 3,4 процента.
В 90-ті роки XIX ст. швидкими темпами розвивається промисловість. На Запоріжжі вже діяло кілька десятків різних промислових і торговельних підприємств, на яких було зайнято близько 7 тис. чоловік. Робітники зазнавали нещадної експлуатації від українських, російських та іноземних капіталістів. Робочий день на підприємствах тривав 12—15, а на окремих і 18 годин. Заробітна плата більшості робітників не перевищувала 12—20 крб. на місяць. Тяжкими були житлові умови. Все це викликало протест і обурення робітників. Вони піднімались на боротьбу проти своїх гнобителів.
Першими на Запоріжжі застрайкували в червні 1885 року 400 робітників станції Олександрівськ та Південних залізничних майстерень. Вони протестували проти нових, введених підприємцями умов прийому на роботу, за яких знижувався заробіток, знімались безкоштовні проїзні квитки, медичне обслуговування тощо. 30 січня 1888 року спалахнув страйк робітників чавуноливарного заводу Классена в Мелітополі, а 18 липня 1894 року знову страйкували залізничники Олександрівська.