Верхня Терса, Гуляйпільський район, Запорізька область
Верхня Терса — село, центр однойменної сільської Ради. Розташована на берегах річки Терси, за 17 км від районного центру. До найближчої станції Гуляйполе Придніпровської залізниці — 8 км. З районним центром і залізничною станцією село сполучене шосейним шляхом. Населення — 1535 чоловік. Сільській Раді підпорядковані також села Гірке і Цвіткове.
Заснована Верхня Терса в 1868 році 72 родинами з Гуляйполя. Казна надала їм позичку в сумі 3 тис. крб., за яку вони платили 4,5 проц. річних, та земельні наділи у верхів’ях річки Терси. За найменуванням річки село й дістало свою назву.
Оселилися тут переважно бідняцькі родини, які не мали ні худоби, ні реманенту. Низькі врожаї, борги, злидні й темнота — постійні супутники дореволюційної Верхньої Терси.
І все ж село поступово зростало. Через 30 років після заснування тут налічувалося 127 дворів і 793 мешканці, з них 398 чоловіків. Майже половина (59 господарств) становила бідняцьку групу. Через нестачу тягла та інвентаря частина бідняків здавала землю в оренду, решта ж вдавалася до супряги. Середняцька група села — 51 двір, розподілялася на маломіцних і заможних середняків. Маломіцні господарства, як і бідняцькі, в більшості випадків не могли самі обробити землю і вдавалися до супряги. Заможні середняки мали по 2—3 коня чи вола, свої плуги і букери; частково кооперуючись між собою, вони використовували жниварки.
17 куркульських господарств села, маючи власні наділи по 50 і більше десятин землі, розширювали їх за рахунок оренди та купівлі землі. На їх полях застосовувалася сільськогосподарська техніка, робоча худоба, працювали наймити.
Сільська біднота намагалася знайти вихід з тяжкого, безпросвітного становища. Вона прислухалася і до голосу есерів, група яких діяла в селі з початку 1905 року, і до анархістів — членів гуляйпільської організації, які розповсюдили свій вплив і на Верхню Терсу.
Селянська боротьба тут, як і по всій країні, активізувалася з літа 1905 року. 27 липня близько 30 мешканців села організовано прийшли до сусідньої економії, якою володіла колоністка Шперлінг, і зажадали віддати їм в оренду 200—300 десятин землі за доступну плату. Селяни заявили поміщиці, що в разі незадоволення їхніх вимог землю буде відібрано силоміць. Того дня інша група селян Верхньої Терси з цією ж вимогою прийшла до маєтку колоніста Шестопалова, заявивши: «Ми самі тепер господарі!». Очолили ці виступи місцеві селяни А. О. Шаровський, Г. К. Шаповал, С. Я. Семенюта, Н. І. Шрамко та А. І. Домашенко.
В один з літніх днів 1905 року з Гуляйполя до Верхньої Терси приїхали члени анархістського «Союзу бідних хліборобів». Вони роздали селянам зброю і підбурили до нападу на поміщика Шестопалова. Зустрівши опір озброєної охорони маєтку, селяни відступили. Гуляйпільські анархісти залишили учасникам виступу револьвери й саморобні гранати з тим, щоб вони повторили напад на поміщика.
Селяни на власному досвіді почали переконуватися в хибності політики анархістів. Вони готувалися до організованого, масового виступу. На одному з селянських сходів біднота поставила вимогу розподілити панську землю. Поміщик, наляканий сходом, запропонував селянам взяти у нього в оренду частину землі за доступну плату. Але учасників сходу це не задовольнило — вони почали вимагати передачі їм поміщицької землі безплатно. Становище загострювалося. Повітовий справник негайно звернувся до губернатора по допомогу для приборкання «бунтарів», бо, як він повідомляв, «селяни інших сіл тільки того й чекають, чим сакінчиться виступ верхньотерсян проти поміщиків». Було посилено охорону економій. 25 серпня 1905 року жандарми заарештували організаторів виступу у Верхній Терсі, але через два тижні, на вимогу робітників гуляйпільських заводів Кригера та Кернера, звільнили їх.
З 19 грудня 1905 року до 31 січня 1907 року Верхня Терса, як і інші села Олександрійського повіту, перебувала на військовому становищі. В селі заарештували всіх організаторів революційних виступів селян, а також членів групи соціалістів-революціонерів.
В результаті проведення столипінської аграрної реформи у Верхній Терсі значно зросла кількість безземельних та безпосівних родин, наймитів, батраків поміщицьких економій. Крім того, сільська біднота поповнювала лави робітників на заводах Кригера та Кернера в Гуляйполі, підприємствах Мелітополя, Олександрівська, Катеринослава тощо. В умовах нещадної експлуатації, політичного і економічного безправ’я наростала нова хвиля народного гніву.
Напередодні першої світової війни в селі було 137 дворів, проживало 1107 чоловік. Село мало непривабливий вигляд. Біднота тулилася в убогих хатинах. Добротно виглядали лише будинки куркулів. Земська управа не турбувалася про освіту та культуру селян, вважаючи, що для них досить однієї, відкритої 1888 року земської початкової школи, розрахованої на 35—40 учнів, та корчми. Лише окремим щасливцям з бідняцьких родин вдавалося закінчити два класи школи. 1913 року 86 з 173 дітей шкільного віку залишилися поза навчанням. А коли, бувало, занедужає селянин, то хоч помирай — село не мало навіть фельдшера, а найближча лікарня, що в Гуляйполі, обслуговувала п’ять волостей.
8 чоловіків і 1 жінка з Верхньої Терси займалися ковальським, столярним та червонодеревним промислами.
Не діждавшись від Тимчасового уряду землі й миру, селяни все більше почали прислухатися до голосу більшовиків, а після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді з задоволенням зустріли перші декрети Радянської влади. Верхньотерсянська біднота взяла активну участь у революційних перетвореннях на селі. До створеного більшовиками Гуляйполя революційного штабу мешканці села направили своїх представників. Сільську Раду у Верхній Терсі обрано в січні 1918 року. Головою її став селянин-бідняк Л. О. Шпундря. Рада вилучила лишки хліба у багатіїв. Було конфісковано всю поміщицьку землю і розподілено між бідняцькими родинами з розрахунку по 2,5 десятини на їдця.
Та недовго довелося господарювати селянам на одержаній від Радянської влади землі. У квітні 1918 року австро-німецькі війська захопили село. Селяни чинили опір окупантам. У відповідь на відозву Олександрівського повітового з’їзду Рад,, що відбувся 1 березня 1918 року, вони вступали до загонів селянського самозахисту, які нападали на обози з награбованим майном, одбирали у загарбників зброю. У листопаді окупанти залишили село.
Невдовзі після визволення у Верхній Терсі виник ревком, який найперше організував допомогу Червоній Армії. В селі відкрилися хата-читальня, сільбуд. Ліквідувати неписьменність серед дорослого населення активно допомагала молодь. Проведення радянського будівництва на селі надзвичайно ускладнювалося політичним бандитизмом махновців. Підтримувані ними верхньотерсянські куркулі зривали заходи ревкому, тероризували бідняцьку частину населення. Більшовицькі агітатори, яких надіслав до Верхньої Терси повітовий ревком, на мітингах закликали селянські маси рішуче боротися проти бандитизму, засилля куркулів. Біднота повністю схвалювала політику Радянської влади.
Мирний перепочинок перервав наступ білогвардійських військ Денікіна, які в червні 1919 року окупували село. Разом з ними сюди повернулися поміщики.
Денікін видав «закон», який зобов’язував селян віддавати поміщикові третину зібраного врожаю, крім того, доводилося сплачувати військовий податок хлібом для білогвардійської армії. Землю і худобу, передану Радянською владою селянам, денікінці повернули поміщикам.
Протягом другої половини 1919 року тривали бої в районі села. Визволили Верхню Терсу від деніківців червоні частини 45-ї дивізії 14-ї армії наприкінці грудня.
Утвердженню й зміцненню Радянської влади в селі заважала махновщина. Трудове селянство, остаточно переконавшись у ворожості Махна Радянській владі, активно допомагало Червоній Армії продовольством, кіньми, вступало до червоно-армійських частин.
Наприкінці серпня 1920 року до села вдерлися врангелівці. Окупація Верхньої Терси загонами «чорного барона» тривала до жовтня, коли їх вибили з села частини Червоної Армії.
Після закінчення громадянської війни у Верхній Терсі обрано сільську Раду, створено комнезам. Під їх керівництвом у селі організовано майстерню для ремонту сільськогосподарських машин, незаможне селянство успішно провело весняну посівну кампанію, не залишивши жодного клаптика землі незасіяним.
Урожай обіцяв бути багатим, але посуха знищила посіви. Для боротьби з голодом селяни, підтримувані робітниками Гуляйполя й Олександрівська, організували їдальні та пункти харчування, своєчасно засіяли поля, та ще й зібрали до фонду допомоги голодуючим міст і сіл Запоріжжя 49 750 карбованців.
Допомагала боротися з голодом і держава, насамперед цьому сприяла заміна продрозверстки продподатком. У селі відкрився прокатний пункт, був створений державний насіннєвий фонд, незаможникам на пільгових умовах надавалися грошові кредити для придбання інвентаря та робочої худоби. Наслідки голоду ліквідовано протягом 1922—1923 рр. Наступного року селяни освоїли всі посівні площі, поповнилося поголів’я худоби.
1925 року в селі налічувалося 168 дворів, 978 мешканців. їм належало 2917 десятин землі, в т. ч. 2763 — придатної для обробітку.
За своїм соціальним станом населення Верхньої Терси все ще було неоднорідним: понад половину господарств становили бідняки, третину — середняки, решту— куркулі.
Комнезамівці, члени сільської Ради, активісти наполегливо і постійно роз’яснювали селянам, що найвірніший шлях до заможного і світлого життя — це шлях колективного господарювання. Перший ТСОЗ створено у селі 1926 року. А 1927 — незаможні селяни створили 5 товариств спільного обробітку землі. Куркулі намагалися проникати до ТСОЗів, щоб всіляко шкодити їм.
30 листопада 1929 року ТСОЗи Верхньої Терси об’єдналися, прийнявши Статут сільськогосподарської артілі. 1931 року членами артілі стали всі бідняки і середняки Верхньої Терси.
Успішному здійсненню колгоспного будівництва перешкоджав опір куркулів. У Верхній Терсі вони діяли активно і оскаженіло — залякували селян «поверненням батька Махна», ховали хліб, спекулювали ним, труїли насіння, відмовлялися сплачувати податки, псували громадське майно. Оскільки куркулі так і не припинили своєї ворожої діяльності, пізніше, 1932 року, загальні збори колгоспників ухвалили вислати їх за межі села, а майно конфіскувати на користь артілі.
Щороку зростала політична активність селян. Комнезамівці, комсомольці гуртувалися навколо сільської Ради, яка під керівництвом Л. О. Шпундрі ще 1927 року вийшла в число передових по району. До партійного осередку, створеного 1930 року, спершу входило 3 комуністи: О. М. Бальсанко, секретар осередку, А. М. Троян, в минулому наймичка, яка за Радянської влади в числі перших вступила до ТСОЗу, та X. О. Бодня, член комнезаму.
Через рік членів, кандидатів партії та комсомольців в селі налічувалося вже 24 чоловіки.
Партійна організація артілі розгорнула широку організаторську і масово-політичну роботу. В колгоспі діяли курси хліборобів, двомісячний семінар активістів за участю спеціалістів МТС і вчителів. Плани сівби детально вивчалися й обговорювалися в бригадах. Для оперативного керівництва сівбою створювалася посівна трійка, до якої входили голови сільради, колгоспу і KHС. На її засіданнях звітували бригадири, щоденно підбивалися підсумки роботи. Виробничі трійки створювалися і в кожній бригаді,— з бригадира, члена сільради і колгоспника-ударника. Трійки були також і штабом масово-політичної роботи. Лише під час осінньої сівби 1931 року вони випустили 5 колгоспних і 57 польових бригадних газет. В полі читалися журнали та газети, відбувалися політінформації, підбивалися підсумки соціалістичного змагання.
Того року до колгоспу «Комунар» приєдналася артіль «Червоний хлібороб» сусіднього села Цвіткового. Тепер в «Комунарі» лише пшеницею засівали 1150 га. Восени колгоспники одержали на трудодень по 2,5 кг хліба і по 1 крб. грішми. Вони не тільки забезпечили себе хлібом, засипали насіннєвий фонд, а й виконали план хлібозаготівель на 110 проц. Районна газета назвала цю подію видатною перемогою в боротьбі трудового селянства Верхньої Терси за хліб. А один з комсомольців села В. Л. Приходько у цій же газеті писав: «Здорово ми тоді брали життя за петельки, міцно хапалися за колеса часу… У трудових буднях гартували себе для дальшого походу за соціалізм».
У 1932—1934 рр. Верхня Терса входила до Чубарівського району Дніпропетровської області. Село швидко зростало. У 1933 році тут налічувалося 324 двори, 842 чоловіка працездатного населення. На ланах артілі протягом року працювало 4 трактори, стільки ж молотарок та інша техніка. Я. П. Бондаренко першим у районі повів трактор колгоспними ланами. Він же очолив першу тракторну бригаду, яка мала найвищий в МТС виробіток на машину. 1931 року Я. П. Бондаренка нагороджено орденом Леніна.
Передвоєнне п’ятиріччя характеризувалося в селі не тільки трудовим, а й великим політичним піднесенням, зростанням свідомості, громадської активності селян. Колгоспники на мітингах і зборах висловлювали рішучу підтримку боротьбі іспанських трудящих проти фашизму, зібрали гроші і відрахували в фонд допомоги республіканській Іспанії значну кількість трудоднів.
Самовіддана праця колгоспників сприяла неухильному зростанню багатства артілі. На нараді передовиків сільського господарства району у 1940 році колгоспу було вручено перехідний Червоний прапор, а кращі трудівники артілі одержали премії. Того ж року колгосп «Комунар» зібрав по 18 цнт зернових та бобових культур з га. На фермах налічувалося 330 голів великої рогатої худоби, а також близько 300 свиней, 220 коней тощо. На трудодень припадало по три кг хліба та по 3,2 крб. грішми.
Відрадними змінами в житті артілі та села колгоспники зобов’язані вмілому керівництву партійної організації, яка вважалася однією з кращих у районі. Лише за 1939—1940 рр. вона зросла на 12 членів. На районній партійній конференції, яка відбулася в лютому 1940 року, відзначалося, що комуністи Верхньої Терси працюють на відповідальних ділянках виробництва. Комуністи приділяли багато уваги політичному вихованню трудівників села. Лише за один рік вони підготували і прочитали близько 30 доповідей про міжнародне становище, внутрішнє життя країни.
У селі з’явилися нові чепурні будинки колгоспників. Вулиці прикрасилися фруктовими і декоративними деревами. Перед війною тут почалося спорудження пам’ятника В. І. Леніну.
Незрівнянно зріс освітній і культурний рівень селян. З перших років Радянської влади розпочалася активна боротьба з неписьменністю серед дорослого населення. Заняття в гуртках лікнепу вели учителі й селяни-активісти. Всі діти відвідували школу. 1929 року відкрилася школа сільської молоді. В 1937/38 навчальному році у семирічній школі вчилося 200 дітей, працювало 16 вчителів.
1927 року в селі відкрився медичний пункт, а в передвоєнні роки — пологовий будинок. Працювало 3 дитячих ясел.
Цікаво і змістовно проводили мешканці села своє дозвілля. З 1925 року завідуючим сільбудинком став П. М. Кущ, кандидат в члени партії, голова КНС. Щонеділі тут виходила світлова газета, яка дуже зацікавила селян. При сільбудинку працювали сільськогосподарський та сількорівський гуртки, драмгурток. Сотні читачів відвідували бібліотеку, книжковий фонд якої налічував понад 2 тис. томів.
З лютого 1940 року партійна організація налагодила випуск щоденної стінної газети «Стахановець», яка широко висвітлювала досвід і методи роботи кращих трудівників колгоспу, подавала різноманітну політичну інформацію.
У передвоєнні роки колгосп «Комунар» був передовим у районі господарством. 1941 року його затвердили учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
З початком Великої Вітчизняної війни всі помисли і праця колгоспників скеровувалися на боротьбу проти ворога. 298 жителів села вступили до лав діючої армії. Колгоспники, що залишилися у Верхній Терсі, організували групу сприяння районному винищувальному батальйону на чолі з комуністом О. А. Мелешком, збирали кошти до фонду Червоної Армії, посиленими темпами збирали урожай. З наближенням фронту частина людей, колгоспне майно, худоба були евакуйовані у східні райони країни.
5 жовтня 1941 року німецько-фашистські загарбники окупували Верхню Терсу. Вони примушували селян працювати в т. зв. общині від зорі до зорі, прирікаючи їх на напівголодне існування. Але мешканці села не мирилися з становищем рабів— саботували роботи, ховали від окупантів хліб та інші продукти.
Юнаки та дівчата всіляко ухилялися від відправки до Німеччини, вони прищеплювали собі різні захворювання. Все ж 102 чоловіка, головним чином молодь, гітлерівці вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Багато з них загинуло. За час окупації гітлерівці вивезли з Верхньої Терси 463 тонни хліба, 103 коней, 195 голів великої рогатої худоби тощо. Відступаючи під натиском частин Червоної Армії, вони знищили всі адміністративні та господарські приміщення, дві школи, близько двох десятків хат колгоспників, завдавши лише колгоспові збитків на 7,8 млн. крб. Залишаючи село, фашисти підпалили його з усіх боків. Колгоспниці X. І. Сахно та Є. Є. Шаровська, ризикуючи життям, врятували від вогню кілька громадських будівель.
16 вересня 1943 року частини 63-ї кавалерійської дивізії 5-го Донського кавалерійського корпусу 3-ї гвардійської армії визволили Верхню Терсу. У боях віддали своє життя 37 воїнів Червоної Армії, їх поховали в центрі села. Там, над братською могилою, височить монумент Вічної Слави, до підніжжя його 9 травня кожного року мешканці села кладуть вінки живих квітів.
З великим патріотичним піднесенням колгоспники взялися відбудовувати зруйноване господарство. Починали, маючи в колгоспі три корови та четверо подарованих червоноармійцями коней. За допомогою цього «тягла», нечисленного інвентаря, а переважно вручну, артіль 1944 року все ж виконала план хлібоздачі.
Крім того, колгоспники здали до фонду Червоної Армії надпланово 15 820 пудів хліба та з своїх особистих запасів передали ще 290 пудів.
Всіма відбудовними роботами керували сільрада і територіальна парт-організація, яка в 1945 році налічувала 5 комуністів. Того року колгосп освоїв 70 проц. довоєнних посівних площ.
Поступово відроджувалося, набирало сил артільне господарство.
В 1946 році колгоспники освоїли всі довоєнні посівні площі. 1948 року хлібороби артілі «Комунар» виростили й зібрали пересічно по 17 цнт зернових з га. Самовіддану працю хліборобів високо оцінив Радянський уряд. Ордена Леніна удостоєні ланкові Н. Й. Бардакова, Г. Д. Тимченко, М. С. Шепель, В. Я. Пономаренко, О. Д. Шрамко, М. С. Карпенко, С. М. Гура. Всього 26 колгоспниць нагороджено орденами і медалями.
Важливі організаційно-господарські зміни сталися 1950 року, коли у вересні колгосп «Комунар» об’єднався з артіллю «Переможець» сусіднього села Гіркого. Хлібороби назвали укрупнене багатогалузеве господарство ім’ям В, І. Леніна. Партійна організація колгоспу налічувала тепер 16 комуністів. Артіль мала 4087 га угідь, з них 3162 га орної землі.
Колгосп поповнювався спеціалістами, які вміло впроваджували досягнення науки і передового досвіду у виробництво. З 1951 до 1965 року артіль очолював досвідчений агроном Р. О. Гавриляк. Кваліфіковане керівництво господарством забезпечило неухильне зростання врожайності полів і продуктивності тваринництва. 1955 року колгоспники зібрали пересічно по 27,6 цнт зернових з га. На тваринницьких фермах артілі в цей час налічувалося 650 голів великої рогатої худоби, 555 свиней, 860 овець. Держава гідно відзначила організаторські здібності голови артілі Р. О. Гавриляка, нагородивши його орденом Леніна.
1956—1958 рр. ознаменувалися новими трудовими перемогами трудівників Верхньої Терси. Небувалий у Північній Таврії урожай зернових зібрано 1958 року: озимої пшениці — по 29,5 цнт, кукурудзи — 26,4, соняшнику — по 25 цнт з гектара.
Після реорганізації МТС артіль ім. Леніна, закупивши велику кількість сільськогосподарських машин і створивши потужну технічну базу, дістала змогу значно поліпшити культуру землеробства. 1958 року за одержання високих урожаїв зернових культур і соняшнику бригадирів М, М. Тимченка та М. І. Мофу нагороджено орденом Леніна.
У роки семирічки і, особливо, поточної п’ятирічки колгосп ім. Леніна зробив значний крок вперед у розвитку своєї економіки. Про це яскраво свідчили прибутки артілі 1965 року, які становили понад 5 млн. крб. Середній урожай зернових дорівнював у ці роки 25—30 цнт з га. Збільшувалося поголів’я, підвищувалася продуктивність тваринництва.
За успіхи в розвитку сільськогосподарського виробництва, виконання планів заготівель сільськогосподарських продуктів артіль ім, Леніна в травні 1967 року нагороджено орденом Леніна. Це — перший колгосп на Запоріжжі, удостоєний такої високої відзнаки. За успіхи в розвитку тваринництва того ж року артіль завоювала перехідний Червоний прапор обкому КП України і облвиконкому.
Потужна сільськогосподарська техніка, застосування агрономічної науки, наполеглива праця трудівників села — ось фактори, що зробили не страшними для врожаїв навіть посуху і «чорні» бурі. Незважаючи на те, що 1969 року після пилових бур пшеницю довелося пересівати, колгоспники зібрали пересічно по 29 цнт зернових з га, валовий збір зерна досяг 5 тис. тонн.
Високих показників добилася артіль і у підвищенні продуктивності тваринництва. 1969 року на 100 га сільськогосподарських угідь трудівники ферм одержали по 476 цнт молока, 86 цнт м’яса, 122 кг вовни, а на 100 га зернових — по 48,4 тис. штук яєць.
Вчасне виконання складного комплексу сільськогосподарських робіт забезпечується високим рівнем механізації виробничих процесів. Шефи артілі — робітники Запорізького спецуправління № 585 тресту «Гідроспецфундаментбуд» — допомогли колгоспникам налагодити водопостачання ферм, інших господарських приміщень. Ще в липні 1944 року тут пущено колгоспну електростанцію, а 1965 року село підключили до державної електромережі.
Люди — найголовніше багатство артілі, її гордість. Гідно оцінила Батьківщина трудові досягнення колгоспників Верхньої Терси. 1966 року за успіхи в розвитку сільськогосподарського виробництва 21 колгоспника відзначено нагородами, в т. ч. орденом Леніна — головного агронома М. М. Мавроді та тракториста Г. Д. Тимоніна; орденом «Знак Пошани» — І. М. Скоромного, молодого агронома, комуніста, який з 1965 року очолив колгосп. Високого звання Героя Соціалістичної Праці удостоївся бригадир передової тракторної бригади О. О. Зачепило, добрий порадник і вихователь молодих механізаторів. У наступні роки відзначені орденами та медалями ще 59 колгоспників. Ордена Леніна удостоєні 12 чоловік.
Організуючою і спрямовуючою силою колективу колгоспників є партійна організація, в якій 1969 року налічувалося 39 комуністів. 20 з них працювали безпосередньо на виробництві: 6 чоловік — у тракторній бригаді, комуністи М. Т. Ясько, А. Л. Семків (доярки), старший чабан П. П. Сердюк, пташниця Н. 3. Тилик та інші стали організаторами соціалістичного змагання за дострокове виконання п’ятирічки.
В господарських успіхах артілі, культурному розвитку села відчутний вклад сільської Ради, 22 депутати якої працюють, спираючись на сільський актив.
Важлива роль у поширенні передових методів виробництва, руху за комуністичне ставлення до праці, вихованні трудівників належить комсомольській, що налічує 60 юнаків і дівчат, та профспілковій організаціям села.
У колгоспі виходить багатотиражна газета «Ленінець», в бригадах артілі випускаються стіннівки, «блискавки», «бойові листки».
У селі діють народна дружина, група народного контролю. У місцевій організації Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів — 84 чоловіка. Це справжні народні умільці.
Колгосп ім. Леніна веде широке будівництво громадських об’єктів, житла. Ці роботи здійснюються головним чином силами спеціалізованої будівельної бригади. Протягом 1960—1969 рр. споруджено капітальні тваринницькі ферми, цех по переробці винограду, велике зерносховище тощо. Нещодавно прийняв відвідувачів новий торговельно-побутовий центр. Зведено чудовий палац культури із залом на 450 місць. За післявоєнні роки 95 проц. мешканців села справили новосілля в добротних будинках, критих черепицею чи шифером.
Високі прибутки артілі — запорука зростання добробуту трудівників Верхньої Терси. Середньомісячний заробіток рядового колгоспника нині становить 80 крб., механізатора — 115 крб. До послуг жителів села — 6 крамниць. З фондів соціального забезпечення утримуються 290 пенсіонерів. Функціонує будинок для одиноких людей похилого віку.
Благоустрій села став одним з центральних питань у роботі сільської Ради, правління колгоспу. На 12 км простягся сільський водогін, прокладено 13 км тротуарів, забруковано центральну вулицю, насаджено нові сади — окрасу Верхньої Терси.
У фельдшерсько-акушерському пункті, пологовому будинку на 10 ліжок, аптеці медичну допомогу трудівникам села подають два фельдшери, акушерка, провізор. У роки поточної п’ятирічки розпочато будівництво лікарні на 30 ліжок, працює 3 дитячих ясел. Колгосп має 2 профілакторії для працівників тваринницьких ферм. У планах трудівників артілі — спорудження колгоспного будинку відпочинку на березі Азовського моря.
В селі успішно розвиваються фізкультура і спорт. Є стадіон, бригадні спортивні майданчики, працюють спортивні секції. Підготовлено 15 розрядників з різних видів спорту.
Восьмирічна та початкова школи у 1969/70 навчальному році охопили 230 учнів. Кожен третій мешканець Верхньої Терси має середню освіту. Один з синів колишнього бідняка В. Ф. Шаровського — Борис є аспірантом Київського університету, інший, Віктор,— працівник Гуляйпільського райкому партії; дочки Ніна та Галина — вчителі. Всі восьмеро дітей колишнього батрака, одного з перших комуністів села О. К. Третяка здобули вищу й середню освіту. Неоніла, Раїса та Валентина—лікарі, Зінаїда — агроном, Людмила — інженер-будівельник. Антоніна — студентка Запорізького педінституту, Галина працює швачкою, Віктор закінчив школу і служить у Радянській Армії.
У селі 1969 року працювало 40 спеціалістів, з них 12 з вищою, 28 — з середньою спеціальною освітою. Вільний час колгоспники змістовно проводять у чудовому двоповерховому палаці культури, що міститься в центрі села. Тут є стаціонарна кіноустановка, працюють хоровий, драматичний, вокальний гуртки, струнний і духовий оркестри, в яких беруть участь 78 чоловік. Самодіяльні артисти виїздять з концертами до сусідніх сіл. Крім будинку культури, в селі відкрито два бригадних клуби із залами для глядачів на 250 місць кожний, чотири ленінські кімнати. Колгоспники міцно дружать з книгою — в кожній сім’ї по кілька постійних читачів бібліотеки. Всього у селі працює 4 бібліотеки, в тім числі дитяча, колектив якої у змаганні на честь 50-річчя Радянської влади і 100-річчя з дня народження В. І. Леніна завоював звання «Бібліотеки відмінної роботи». Будинок культури, духовий оркестр, кімната юних читачів, бібліотека і колгосп в цілому нагороджені дипломами організаційного комітету трирічної естафети культури. Поширенням знань серед населення займається місцева організація товариства «Знання», 15 лекторів якої прочитали в 1969 році 280 лекцій на різноманітні теми.
Популярність серед населення здобували тематичні вечори: «Зустріч трьох поколінь», «Я славлю тебе, моя Батьківщино», усні журнали «Наше село під зорею Радянської влади», зустрічі з ветеранами революції, громадянської та Великої Вітчизняної воєн, ветеранами праці, вечори запитань і відповідей тощо. За активною допомогою червоних слідопитів — учнів верхньотерсянської восьмирічної школи — колгоспники розшукують рідних тих воїнів, що поховані в селі. На запрошення мешканців села з далекого Омська приїздили дружина і син старшого техніка-лейтенанта О. Т. Тропіна, який загинув в боях за визволення села. Зустріч ця вилилася в яскраву демонстрацію дружби українського і російського народів, скріплену кров’ю кращих її синів у спільній боротьбі. Як священну реліквію повезли гості до Далекого Сибіру жменю української землі з братської могили воїнів-визволителів. Цікаво проходять в селі свята врожаю, «Серпа і молота»; в останньому беруть участь добрі друзі колгоспників — металурги заводів «Запоріжсталь» і « Дніпроспецсталь».
Тракторист В. Л. Шрамко — онук Никифора Шрамка, одного з організаторів виступу проти поміщиків в 1905 році — розповідає:
— Тяжко жилося моєму дідові, як і всім селянам-біднякам, за царату. Дуже б хотілося мені, щоб дожив дід до наших днів, побачив щасливе життя онуків на землі, про яку він мріяв, за яку боровся. Я в артілі — тракторист, дружина — рядова колгоспниця. У нас п’ятеро дітей. З нами живе старенька мати. Живемо заможно і щасливо. Мати одержує від держави пенсію. Нещодавно я справив новосілля в новій, гарній хаті, придбав зручні меблі, телевізор, пральну машину. В господарстві маю корову, свиню, курей, гусей, качок. Є що одягнути й узути. Разом з дружиною ми заробляємо за рік близько 3 тис. крб. Ми спокійні за свій завтрашній день. І все це дала нам Радянська влада, наш колгоспний соціалістичний лад, наша Комуністична партія, яка веде людей по єдино вірному, Ленінському шляху».
Кожен крок свого життя трудівники Верхньої Терси звіряють за Іллічем.
Д. Л. ЛИТВИНЕНКО, А. С. СТАВНИЧИЙ, В. А. СУДОВИЧ