Клімат і рельєф Запорізької області. Історія заселення Запоріжжя
Запорізька область утворена 10 січня 1939 року. Розташована на південному сході Української РСР, між нижньою течією Дніпра і Азовським морем. На заході межує з Херсонською, на півночі з Дніпропетровською, на сході з Донецькою областями УРСР; на півдні омивається водами Азовського моря. Площа — 27,2 тис. кв. км, населення — 1775 тис. чоловік, густота — 63,9 чоловік на кв. км. Основне населення: українці — 68,2, росіяни — 26, болгари — 2,5 проц., решта — інші національності. У містах проживає 1166 тис. чоловік, у селах — 609 тис. чоловік.
В області 18 адміністративних районів, 209 сільських Рад, 4 міста обласного-та 8 міст районного підпорядкування, 20 селищ міського типу, 1112 сільських населених пунктів.
Поверхня Запорізької області — слабо розчленована річками і балками рівнина, трохи похилена з північного сходу на південний захід. На південному сході чітко виділяється Приазовська височина (200—220 метрів над рівнем моря), місцями-горбиста, з глибокими долинами. Тут залягають древні кристалічні породи (граніти і гнейси), які по долинах річок, ярів та балок виходять на поверхню. Рештки кристалічних порід на вододілах підносяться у вигляді поодиноких горбів, т. зв. могил, висота яких досягає 300 і більше метрів (Могила-Токмак — 307 метрів, Могила-Бельмак — 324 метри та інші). На південь, у бік Азовського моря, на південний, схід і захід Приазовська височина, поступово знижуючись, переходить у Причорноморську низовину.
На території області протікає понад 25 річок. Крім Дніпра, найбільшими річками є: Конка (Кінська), Молочна, Берда, Гайчур, Верхня Терса, Обиточна та інші. Є лимани: Бердянський, Білозерський та Утлюцький, озеро Молочне.
В Запорізькій області, за винятком крайнього півдня, де є солончакуваті, піщані й супіщані грунти, переважає чорнозем: у північній і північно-східній частинах — звичайний малогумусний, у центральних районах — південний не-солончакуватий. Лісів і чагарників мало. Найпоширеніші породи дерев: біла акація, берест, клен, дуб, ясен, тополя.
Клімат помірно-континентальний. Пересічна температура повітря найтеплішого місяця (липня) 21,5—23,3 градуса, найхолоднішого (січня) — 4-6 градусів. Середня тривалість вегетаційного періоду коливається від 210 днів у північних до 220 днів у південних районах. Річна кількість опадів у північних районах — близько 400—450, у південних — близько 350 мм. Бувають зливи, майже щорічно у квітні—травні — суховії, періодично — «чорні бурі».
Область багата на корисні копалини. Тут є залізна руда (Білозерське родовище), поклади марганцевої руди (Токмацьке родовище), буре вугілля (в Гуляйпільському, Оріхівському і Вільнянському районах). Область багата також на неметалеві корисні копалини: граніти, вапняки, глини, каоліни, графіт, пісковики, польові шпати тощо. Є горючі гази, лікувальні грязі та мінеральні води.
На території області багато історичних та археологічних пам’яток. Нерідко натрапляємо на кістки тварин, які існували на землі ще до появи людини. В 1940 році на березі Азовського моря знайдено кістяк південного слона, який експонується в Ленінградському музеї зоології АН СРСР.
Люди на території області жили з найдавніших часів. На південній околиці селища Федорівки Запорізького району, в урочищі Круглику досліджено залишки одного з найдавніших в СРСР стійбищ раннього палеоліту (300—100 тис. років тому). Недалеко від села Петро-Свистунового Вільнянського району, біля скелі Орла, виявлено палеолітичну стоянку, що існувала приблизно 100—40 тис. років тому. Біля цього ж села відомі ще 7 стоянок пізнього палеоліту (40—13 тис. років тому — Балка Дубова, Кайстрова Балка, Осокорівка та інші). На берегах рік Дніпра, Берди та Молочної відомо близько 20 пам’яток доби неоліту (VII—IV тисячоліття до н. е.). Найкраще досліджені з них могильники Вільнянський та Вовнізький поблизу Запоріжжя.
Унікальною пам’яткою неоліту є святилище — Кам’яна могила поблизу Мелітополя, в долині степової річки Молочної. Тут височить мальовничий бугор (площа близько 3 га) з пісковикових глиб, під навісами яких, на стелях гротів, вибиті зображення чаклуна, тварин — биків, коней та оленя, риболовні сіті, ступні ніг тощо. Це святилище існувало протягом V—І тисячоліть до н. е., тобто і в добу бронзи. На той час південно-східні степи виявились густо заселеними. На території області збереглось понад сто пам’яток доби бронзи (ІІІ—І тисячоліття до н. е.). Найбільш відомі — залишки поселень в урочищах Середньому Стогу (поблизу Дніпрогесу ім. В. І. Леніна), Дурній Скелі (біля шлюзу Дніпрогесу), поблизу м. Токмака, в районі Білозерського лиману, а також поховання, виявлені поблизу сіл Троїцького, Новопилипівки, Зарічного, Костянтинівки Мелітопольського району та міста Бердянська. На околиці Запоріжжя знайдено форми для відливання бронзових речей доби пізньої бронзи.
В VII ст. до н. е. на територію Північного Причорномор’я вторглися скіфи. Вони залишили після себе чимало курганних пам’яток. Найвизначнішими серед них є кургани Мелітопольський, Солоха та розкопаний у 1969 році курган Гайманова могила, що поблизу с. Балок Василівського району. В них знайдено справжні шедеври мистецтва, зокрема срібну та золоту оковки сагайдака для стріл, золотий посуд, золотий гребінь, на яких зображено сцени битви кінних та піших воїнів, побутові епізоди з життя скіфів тощо. Зображення на вазі з Гайманової могили дають змогу по-новому висвітлити питання соціального устрою та етнографічних особливостей Скіфії у IV ст. до н. е. Збереглися залишки великого скіфського поселення на Дніпрі — т. зв. Кам’янського городища (виникло наприкінці V ст. до н. е.). Воно було розташоване на лівому (східному) березі сучасного Каховського водоймища, а точніше — на дюнних пагорбах поблизу міста Кам’янки-Дніпровської та Великої Знам’янки, займало площу близько 1200 га. Городище мало земляні укріплення, було основним ремісничим центром, який постачав залізні знаряддя праці та зброю скіфським степовим племенам. Виникнення цього городища свідчило про початок поступового переходу скіфського кочового населення до осілості. Центральну, добре укріплену його частину, становило Знам’янське городище, яке, певно, правило за адміністративний центр Скіфії. Саме тут і розкопано знаменитий курган, що має назву Солоха.
Протягом II ст. до н. е. нові кочівники — скотарі-сармати, зламавши опір скіфів, посіли панівне становище в степах Приазов’я і Північного Причорномор’я. Вони витіснили частину скіфів до Криму і на Дунай, решту підкорили. Сармати залишили після себе курганні поховання в Кизиярській балці поблизу Мелітополя, на території нинішніх сіл Новопилипівки, Долини, на лівобережжі Дніпра — в Новогригорівці, місті Кам’янці-Дніпровській.
Серед археологічних пам’яток Запорізької області є й такі, що належать стародавнім східнослов’янським племенам. Зокрема, є поселення і могильники черняхівської культури, які належали антам (II—VI ст. н. е.). Найбільш відомі з них могильники — біля села Привітного (Запорізький район), Кам’янського (Василівський район) та міста Кам’янки-Дніпровської.
Після сарматів через безмежні степові простори Приазов’я проходили різні тюркські племена, яких приваблювали багаті на різнотравні корми пасовиська, зрошувані численними річками з великими заплавами та луговими просторами, що сприяло розвитку скотарства. З кінця IV ст. н. е. тут уже кочували гунни, яких у VI ст. витіснили авари, а останніх у VII ст.— хозари. Всі вони розоряли землю антів, грабували її та поневолювали місцеве населення. Після розгрому Хозарського каганату 966 року київським князем Святославом найнебезпечнішими в степах стали печеніги, яких Візантія нерідко використовувала в боротьбі проти давньоруської держави.
З середини XI ст. приазовські степи були захоплені половцями, і слов’яни почали називати їх «половецьким полем». У басейні річки Молочної виникли половецькі поселення — вежі. Про тривале перебування кочівників у запорізьких степах свідчать понад 50 кам’яних скульптур-баб, переважно в Мелітопольському, Приморському, Кам’янсько-Дніпровському і Токмацькому районах.
У першій половині XIII ст., коли на Русь сунулась страшна небезпека зі сходу — монголо-татарська навала, київський, галицький, волинський, чернігівський, путивльський, курський, трубчевський і смоленський князі, об’єднавшись з половцями, вирушили з своїми збройними загонами вглиб половецького степу проти монголо-татар. Збір військ та їх об’єднання відбулися в районі острова Хортиці. Але у вирішальній битві 16 червня 1223 року на річці Калці монголо-татари, використавши неузгодженість дій руських князів, розбили війська руських і половців.
Заволодівши на початку 40-х років приазовськими землями, монголо-татари змітали з лиця землі цілі поселення, знищуючи місцеве населення або захоплюючи його в полон. Через це приазовські степи стали майже безлюдними.
З XV ст. джерелом незліченних бідувань народу стало Кримське ханство, що відокремилось від Золотої Орди. Татарські орди чинили спустошливі набіги на міста і села, винищували і виганяли в рабство тисячі людей. Крим став одним з найбільших центрів торгівлі невільниками на Близькому Сході.
У зв’язку з посиленням феодального гніту в північно-західних районах України, набуває великої гостроти антифеодальна боротьба, однією з найбільш поширених форм якої стала масова втеча селян у незаселені південно-східні степи. Завдяки цьому в XV ст. виникло козацтво (слово «козак» означає «вільна людина»). Перейшовши Дніпрові пороги, українські козаки заснували в XVI ст. Запорізьку Січ, яка з кінця століття стає не тільки основною базою боротьби з турецько-татарською агресією, але й важливим центром визвольної боротьби українського народу проти соціального і національного гніту, проти польсько-шляхетських загарбників. К. Маркс, надаючи великого значення виникненню українського козацтва, назвав Запорізьку Січ «християнською козацькою республікою». Він бачив у козацтві передову частину волелюбного українського народу. Це дало йому підставу сказати, що із заснуванням Запоріжжя «дух козацтва розлився по всій Україні».
Поява козацтва за Дніпровими порогами сприяла більш інтенсивному освоєнню необжитих земель та пожвавленню тут господарської діяльності. Козаки займалися скотарством, мисливством, рибальством, бджільництвом та землеробством. Вони засновували зимівники (хутори). У пониззі Дніпра козаки споруджували укріплені «засіки», сукупність яких і дістала назву Запорізької Січі. На острові Малій Хортиці (неподалік від Великої Хортиці), що належав до козацьких володінь, близько 1554—1555 рр. український магнат Д. Вишневецький спорудив замок, який згодом увійшов до системи січових укріплень.
Протягом всієї своєї історії запорізьке козацтво в соціальному відношенні не було однорідним. Верхівку його становили заможні козаки — власники рибальських промислів, земельних угідь, шинків тощо. Отаман Калнишевський мав 68 коней, 747 голів великої рогатої худоби, близько 14 тис. кіз та овець, 96 свиней; близько 14 тис. голів худоби було у писаря Глоби. Козацька голота (сірома) не мала власного господарства і майна, вона наймитувала у заможних козаків.
Запорізька сірома боролася проти своїх гнобителів. Так, восени 1764 року у Великому Лузі мав місце виступ козацьких низів проти старшини і багатого козацтва. Сутичка сталася між робітниками зимівників і рибних промислів, з одного боку, і власниками цих же зимівників і промислів — з другого. Виступ сіроми було придушено збройною силою 3. Разом з селянською масою і міськими низами козацька голота була активною силою в боротьбі проти феодального гніту.
Одночасно з українським козацтвом на Дніпрі виникло російське козацтво на Дону. В спільній боротьбі проти українських та російських кріпосників, а також проти турецько-татарських загарбників, польської шляхти гартувалась братерська дружба російського і українського народів.
Запорізьке козацтво, яке переважно складалося з бідноти, було тісно зв’язане з широкими народними масами. Козаки брали активну участь в усіх соціальних рухах і народно-визвольних повстаннях на Україні протягом XVII—XVIII століть.
Наприкінці січня 1648 року на Запоріжжі під проводом Богдана Хмельницького спалахнуло збройне повстання. Козаки напали на урядову залогу, розташовану в районі острова Хортиці, і розгромили її. Цей виступ став початком визвольної війни українського народу, головною причиною виникнення якої було загострення соціально-економічних суперечностей, нестерпний польсько-шляхетський гніт, небезпека поглинення України шляхетською Польщею і султанською Туреччиною. Запорізьке козацтво спільно з трудовим українським народом боролося проти шляхетської Польщі, за возз’єднання України з Росією. За участю запорізьких козаків здобуто вирішальні перемоги під Жовтими Водами, Корсунем та в інших важливих битвах.
Після переможного закінчення визвольної війни українського народу і возз’єднання України з Росією почався новий період в історії козацтва. Запоріжці зробили помітні кроки в економічному розвиткові краю. Вони поступово розширювали свої володіння вздовж обох берегів Дніпра. У XVIII ст. Запорізька Січ займала територію Південної України (в межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської, частково Кіровоградської та інших областей). На т. зв. запорізьких землях, на площі понад 8 млн. десятин землі, в першій половині XVIII ст. проживало близько 50 тис. чоловік. Основну масу запорізького війська становили козаки-січовики. Вони проживали в укріпленому центрі Запоріжжя — Січі. Загальна їх кількість у 30— 60 рр. XVIII ст. становила 15—20 тис. чоловік. Решта населення під захистом Січі проживала на хуторах та зимівниках.
На землях війська хліборобство розвивалося слабо. Це пояснювалося малою заселеністю краю та постійною загрозою руйнувань з боку татарських орд. Основою господарського життя на початку XVIII ст. на Запоріжжі було скотарство і рибальство. За даними перепису 1760 року, в Протовчанській паланці (адміністративно-територіальній одиниці Січі — окрузі) на 943 господарства, де проживали одружені козаки, налічувалось коней — 895, великої рогатої худоби — 5335 голів, овець — 13 6801 2. За даними 1774 року, на обох берегах Дніпра вже було понад 40 млинів, з них 29 належало заможним посполитим. За житло у зимівниках найчастіше правили землянки, в яких і жила основна маса степовиків. Лише багаті козаки, які експлуатували козачу сірому, мали кам’яні чи дерев’яні (рублені) будинки з коморами, льохами та іншими господарськими будівлями, обнесеними земляним валом або дерев’яним парканом. Землі війська запорізького перетинали шляхи, якими кримські татари просувалися під час розбійницьких нападів на землі України та Росії. Зокрема, відомі — Муравський шлях, який починався з Перекопу і через південні українські степи прямував на північ, до Тули, а також — Чорний шлях, що теж починався з Перекопу, перетинав пониззя Дніпра, проходив між верхів’ями Інгульця, Тясьмина і Росі в напрямі до Умані, Тернополя, Львова. Важливе значення мав також Чумацький шлях, який пролягав лівим берегом Дніпра через запорізькі землі до Перекопу, а звідти — до Криму. Крім згаданих, на Запоріжжі були ще шляхи місцевого значення, якими чумаки, здебільшого запоріжці, возили з Перекопу сіль та рибу. Через розбійницькі напади татар подорожування в ті часи було небезпечною справою. Тому вирушали водночас по кілька десятків, а то й сотень підвід, запряжених волами. Чумаки, перед тим, як вирушати в далеку дорогу, озброювались, обирали ватажка, якому в усьому корились.