Розівка, Куйбишевський район, Запорізька область
Розівка — селище міського типу, центр однойменної селищної Ради. Розташована за 35 км на південний схід від районного центру смт Куйбишевого. Через селище пролягли залізниця Пологи—Донецьк та автошлях Запоріжжя—Жданов. Залізнична станція. Населення — 6,8 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковане село Луганське.
Територія сучасної Розівки ще в стародавні часи була заселена землеробськими та скотарськими племенами. Поблизу Розівки в урочищі Кам’яні Могили на річці Калці (тепер Нальчик), що протікає неподалік, в червні 1223 року відбувся перший бій руських князівських дружин і половецького хана Котяна з монголо-татар-ською ордою Джебе і Субеде. Це підтверджують і археологічні знахідки, зокрема бойова сокира руського воїна XIII ст., викопана поблизу селища в 1968 році.
Царизм, прагнучи якомога швидше освоїти багаті таврійські степи, створити для себе соціальну опору в особі великих землевласників, а водночас і зміцнити південні кордони Росії, поселяв тут на пільгових умовах російських дворян, колишніх запорізьких козаків, запрошував також вихідців з Греції та Пруссії. Серед перших 228 німецьких сімей, які прибули на вільні землі, був і колоніст Розенберг. Спочатку він, як і кожна німецька сім’я, одержав від царського уряду 65 десятин землі, 500 крб. грішми та увільнення від усіх податків і повинностей строком на 10 років, а від рекрутських наборів і постою солдатів — назавжди. Тому вірогідно, що датою заснування селища слід вважати 1788 рік, а назва Розівка — німецького походження. В історичних джерелах першої половини XIX ст. згадується про колонію Розенберг, розташовану неподалік волосної колонії Грунау. Про це ж свідчить карта Маріупольського повіту за 1884 рік та відомості про відстань між населеними пунктами
в повіті1. Наприкінці XIX ст. зникає німецька назва і вперше 1898 року в офіційних документах село іменується Розівкою1 2.
Реформа 1861 року не полегшила становища батраків і вільнонайманих селян-росіян та українців, які прибували в колонію Розенберг у пошуках кращої долі. Таким же злиденним було життя багатьох німецьких родин. Наприкінці XIX ст. в Розівці було всього 47 господарств, з них безземельних, які не мали ні тягла, ні інвентаря — 14. В 90-і роки в село прибуло багато заробітчан. Вони наймалися до великих землевласників Розенберга та Грунівського з сусідньої колонії Грунау. Батраки селилися поблизу будинків колоністів, споруджували собі глиняні халупи. Щоб прохарчуватися, вони орендували ділянки землі за половину врожаю.
Використовуючи дешеву робочу силу, Розенберг та інші багатії розширювали свої господарства. Серед товарної продукції переважала яра пшениця. Нею засівали щорічно половину орної землі. 25,9 проц. посівних площ займав ячмінь і 15,5 — кукурудза. 420 десятин землі навколо Розівки були під пасовищами.
У 1901 році почалось будівництво залізниці від Дебальцевого до Довгинцевого, яка пролягла через Волноваху, Пологи, Олександрівськ (Запоріжжя), а також через землі Розівки. У 1902 році в селі збудували станцію з такою ж назвою. На багаті розівські землі, як мухи на мед, зліталися іноземні капіталісти. Вони привласнили чимало угідь, що межували з селищем. Найбільшими землевласниками стали Д. Д. фон-Йорк та Газедінов. Комерсанти споруджували вздовж залізниці амбари, склади, за безцінь скуповували хліб та іншу сільськогосподарську продукцію і з цього мали величезні бариші.
Водночас почали розвиватись кустарні промисли і ремесла, насамперед пов’язані з переробкою сільськогосподарської сировини. На початку XX ст. англійський капіталіст Мензон побудував у Розівці миловарний завод, а згодом купив п’ятиповерховий паровий млин. Його співвітчизник Гельферіх-Саде став господарем складу сільськогосподарських машин, олійниці, яких з часом стало в Розівці чотири. Місцеві купці Лівіт та Думбровський відкрили кілька крамниць4. Німці-колоністи спорудили невеликий ливарний завод.
Дуже важкою була праця на кустарних підприємствах. Робочий день тривав 12 годин, а штрафи та різні відрахування часто становили половину заробітної плати. Жили робітники надголодь. Аналогічним було становище і селян-батраків, особливо жінок. їхня праця цінилася дешевше, ніж чоловіків. Так, наприклад, у 1910 році на сівбі чоловік отримував 80 коп., а жінка лише 48 копійок.
Про тяжке життя жінки-трудівниці в дореволюційній Розівці розповідає вишитий рушник — чудовий витвір народного мистецтва, який експонується в селищному краєзнавчому музеї. На рушнику з ініціалами «У. С. Л.— 1913» вишито: «Рада б я утопитись». Це відчай уярмленої, безправної людини.
Події першої російської революції мали великий вплцв на Розівку. Під час жовтневого всеросійського страйку половина робітників місцевих підприємств не вийшла на роботу. їх підтримали залізничники станції Розівка1. В роки столипін-ської реакції посилився терор царизму і чорносотенців. Власники розівських підприємств Мензон і Покровський знизили і без того мізерну заробітну плату, збільшили тривалість робочого дня.
Забудовувалось село хаотично. Німецькі колоністи, власники промислових підприємств, українці-глитаї споруджували собі добротні цегляні будинки під залізом або черепицею, обносили обійстя високими парканами. Цим будівлям контрастували маленькі глиняні хатки під соломою чи очеретом, що були розкидані вздовж брудних вуличок та завулків. Тут мешкала біднота. Але третина робітників не мала змоги отягнутися навіть на такі хатинки і жила в землянках, обмазаних зверху глиною.
Трудове населення Розівки не могло користуватися медичною допомогою. Людей косила чума та інші хвороби. Особливо висока смертність була серед дітей, в окремі роки з кожних трьох немовлят вмирало двоє. Один лікар на п’ять волостей мало чим міг допомогти. На початку XX ст. на всю Олександроневську волость, куди входила Розівка, відкрили один приватний фельдшерсько-акушерський пункт, який обслуговував лише тих, хто міг заплатити.
Єдиним освітнім закладом села була початкова школа, відкрита 1910 року з німецькою мовою викладання. В ній навчалися діти німецьких колоністів. Переважна більшість населення була неписьменною. Наприклад, 1904 року з 313 чоловік читати й писати вміли тільки 83 — вихідці із заможних німецьких сімей.
Під час першої світової війни більшість чоловіків пішла на фронт. Якщо перед війною в селі проживало 1016 чоловіків, то 1915 року їх залишилось 4158. Бракувало робочих рук, щоб обробляти землю, відтак різко скоротилися посівні площі. Із 1473 десятин землі, яка засівалася до війни, добра половина лежала не займаною. Усе промислове виробництво селища підпорядкували фронту, зокрема, на випуск зброї переключився Розівський ливарний завод.
В цей час у селищі починають з’являтися більшовицькі листівки і прокламації. їх завозили маріупольські залізничники, солдати-інваліди, що поверталися з фронту.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції розівці відмовились виконувати розпорядження Тимчасового уряду, захоплювали землі багатіїв. Частина заможних колоністів почала виїжджати з селища.
Трудящі селища всім серцем вітали ленінські декрети про мир і землю, прийняті 2 Всеросійським з’їздом Рад. Радянську владу в Розівці допомогли встановити маріупольські більшовики. За їхнім завданням сюди прибув металург більшовик Л. О. Стукалов, який організував тут ревком. До складу комітету ввійшли П. П. Комаров (голова ревкому), Л. О. Стукалов, Р. Кортун, Г. Тертишний, С. Каїра,. І. Дерінг. У січні 1918 року ревком конфіскував надлишки землі у багатіїв, наділив нею бідняків. Революційний комітет організував також загін для охорони народного майна.
Але не дрімали й вороги Радянської влади. Навесні 1918 року, коли кайзерівські війська наблизилися до Розівки, місцеві куркулі схопили членів ревкому С. Каїру, І. Дерінга, облили їх гасом і живцем спалили. Г. Тертишного відправили до Маріупольської в’язниці. Там його чекав розстріл. Але робітникові вдалося втекти і, як член ревкому, він і далі боровся за Радянську владу.
Робітники і селяни Розівки активно боролися проти ворогів Радянської влади. Влітку 1919 року місцеві патріоти висадили в повітря залізничний міст між станціями Розівка та Волноваха і на кілька днів затримали рух білогвардійських ешелонів.
Колишній матрос І. Ф. Ситницький кинув гранату в штаб денікінської військової частини. Він також розібрав рейки на залізниці і ворожий бронепоїзд пішов під укіс.
З жовтня 1919 року після запеклого бою 9-а кавалерійська дивізія 13-ї Армії визволила Розівку від денікінців. Знову почав працювати ревком. На початку 1920 року в Розівці створено партійний осередок, до складу якого ввійшло 10 чоловік. Секретарем першої розівської більшовицької організації став посланець маріупольських більшовиків Л. О. Стукалов.
У червні 1920 року Розівку захопили врангелівці. Знову почалися грабежі, знущання над мирними жителями. Так тривало близько чотирьох місяців. З жовтня 1920 року 9-а кавалерійська дивізія, проходячи рейдом по тилах противника, після жорстокого бою з двома бронепоїздами і піхотою противника остаточно визволила Розівку від білогвардійців. В полон потрапив штаб 1-ї Донської дивізії разом з усіма оперативними документами, картами тощо. Перемога радянських частин у районі Розівки відіграла важливу роль у ліквідації наступу Врангеля на Донбас. За успішні бойові дії в цій операції командуючий Південним фронтом М. В. Фрунзе оголосив червоним бійцям подяку.
З допомогою політвідділу 9-ї кавдивізії відновив роботу ревком, почав діяти сільський партійний осередок. Він допоміг ревкомові підготувати і провести вибори сільської Ради. 31 жовтня 1920 року відбулося перше засідання сільвиконкому. Найголовнішим своїм завданням сільвиконком вважав боротьбу з бандитизмом та голодом. За рішенням Ради цілодобово охоронялась водокачка. Всіх чоловіків від 18 до 55 років мобілізували на охорону залізничної станції і колії.
У боротьбі з розрухою і голодом великою підмогою для розівців були прислані маріупольськими робітниками на початку 1921 року сіль, борошно, олія, одяг, сірники тощо. Усе це виконком сільради розподілив між бідняками.
Опорою партосередку та сільради у відродженні народного господарства став створений восени 1920 року комітет незаможних селян, головою якого обрали місцевого селянина-бідняка К. Тентлера. Комнезам конфіскував майно багатих колоністів, розподіляв його серед бідняків, наділяв землею і реманентом безземельних і малоземельних селян з розрахунку по 2 десятини на кожного їдця. Активну участь брали члени комнезаму в боротьбі з куркульським бандитизмом, організовували допомогу голодуючим.
Ще в роки громадянської війни найбідніша частина розівських селян об’єдналася в сільгоспартіль і господарювала на землях колишньої колонії «Мала Угорщина». Колектив проіснував недовго. 1922 року комуніст А. Й. Добровольський організував сільгоспартіль «Надія», що об’єднувала 38 чоловік. Водночас була створена артіль «Вперед-2», до якої ввійшло 39 чоловік. У своєму користуванні артілі мали 358 десятин орної землі. Промислові підприємства Розівки подавали новоутвореним господарствам всебічну допомогу: виділяли необхідні матеріали, ремонтували інвентар, будували приміщення, допомагали збирати врожай. Держава виділила артілям трактори, плуги тощо. Незабаром вони стали досить міцними господарствами. Особливо добре господарювала артіль «Вперед-2», якій до 1930 року належала більш ніж половина всіх наявних у селищі коней. На фермах артілі утримувалось 170 голів великої рогатої худоби.
Щороку збільшувався й вантажооборот залізничної станції Розівка. Так, протягом 1925 року тут прийнято 130 тис. пудів вантажів і відвантажено 605 тис. пудів.
У боротьбі за соціалістичну перебудову господарства селища зростав авторитет комуністів, їхні ряди поповнювалися за рахунок передової частини робітників і селян-незаможників. Тільки протягом 1921 року Розівський партосередок, який очолював Л. О. Стукалов (працював механіком на олійниці), зріс на 11 чоловік і налічував 15 комуністів.
З ініціативи партосередку в 1923 році найбільш активна молодь Розівки об’єдналася в комсомольську організацію. Секретарем її став син місцевого ремісника 3. Я. Абрамсон. Комсомольці провадили масово-політичну роботу серед населення, брали участь в упорядкуванні селища тощо.
У 1924 році в Розівці виникли перші профспілки. Робітники млина та олійниці об’єдналися у профспілку «Харчовик», а колишні наймити — у спілку «Робземліс». Очолювані комуністами І. Я. Фурсманом та Й. Ф. Кубраком, профспілки провели значну роботу по відбудові підприємств, ліквідації неписьменності серед населення, вони також захищали права робітників, які працювали у приватних господарствах.
Спільними зусиллями партійної і громадських організацій з участю робітників і селян було налагоджено роботу залізниці, побудовано елеватор, швейні та шевські майстерні, відремонтовано торговельні установи, лікарню, споруджено дитячі заклади.
Багато уваги приділялося народній освіті, розвиткові культури та охороні здоров’я трудящих. З ініціативи спілки харчовиків і комсомольської організації в Розівці відкрився робітничий клуб на 150 місць, дві початкові школи, були створені гуртки для ліквідації неписьменності серед дорослих. Перший випуск слухачів лікнепу відбувся весною 1924 року. Комуністи, комсомольці, вчителі місцевої школи виступали перед населенням з антирелігійними доповідями та бесідами. Керувала атеїстичною роботою на селі «Рада безбожників», яка мала свої осередки при школі і хатах-читальнях. У 1924 році на вимогу широкої громадськості закрили церкву в с. Люксембурзі та синагогу в Розівці.
Того ж 1924 року в розівських початкових школах з’явились перші піонерські загони.
Партійна організація керувала господарським та громадсько-політичним життям Розівки. Усі 17 комуністів, які перебували на обліку в партійній організації, працювали на важливих ділянках господарської та культурно-масової роботи. Головою селищної Ради обрано М. Ф. Пацулю, районним комітетом незаможників керував колишній батрак німець Ф. А. Бергер, він же очолював парторганізацію. Головою райкому профспілки «Робземліс» був Н. Н. Кудрявцев, сільбудом завідував М. І. Скороходов, у млині трудилися комуністи С. Ф. Артюхов і Г. Я. Грицунов.
1924 року сусіднє село Люксембург стало центром однойменного району Донецької області, йому була підпорядкована і Розівка.
В 1929—1930 рр. артілі «Надія» та «Вперед-2» були розформовані, частина їх земель відійшла до сусіднього новоствореного колгоспу ім. Кірова, решта — до державного фонду, з якого виділялись ділянки під забудову, плодорозсадник, дослідне поле тощо. Частина колгоспників перейшла працювати в артіль ім. Кірова, інші — на залізницю, дослідне поле тощо.
В жовтні 1930 року створено Розівську машинно-тракторну станцію. Очолив її комуніст М. К. Дейч. Першими місцевими механізаторами стали колишні бідняки М. П. Налбатова та І. Є. Кротенко. Держава забезпечила МТС новою сільськогосподарською технікою. Вже в 1935 році тут налічувалось 65 тракторів, 38 комбайнів, десятки плугів та сівалок. Це дало можливість краще обробляти землю, вчасно збирати урожай. В 25 колгоспах, які обслуговувала МТС, щорічно вирощували по 12— 14 цнт зерна з кожного гектара.
За високі виробничі показники трактористи В. І. Енгольд, С. І. Волосович, старший агроном МТС І. С. Hop у 1939 році стали учасниками ВСГВ. Великою срібною медаллю головвиставком нагородив комбайнерів І. В. Кінаста та А. І. Рудченка, які за сезон 1938 року зібрали урожай на площі понад 720 гектарів.
У боротьбі за підвищення врожаїв велику допомогу колгоспам району подав колектив Розівського дослідного поля, створеного на 125-гектарній площі в 1932 році. Незабаром дослідне поле включили у науково-дослідну мережу Українського інституту зернового господарства. Тут розробляли агротехніку вирощування високоврожайних сортів озимої пшениці в умовах посушливого Півдня України. Науковці часто виступали в колгоспах з цікавими і корисними лекціями, керували школами передового досвіду.
З утвердженням нових соціалістичних форм господарювання зростала і перебудовувалася Розівка. Значно поліпшився добробут та медичне обслуговування.
В 1934 році споруджено лікарню на 65 ліжок.
Докорінно змінився зовнішній вигляд Розівки, зникли саманні хати, криті соломою, з’явились нові цегляні будинки під шифером або черепицею. Відкрились поштове відділення, ощадна каса, радіотрансляційний вузол. Всі діти розівських трударів навчались у двох середніх школах, в яких працювало близько 50 вчителів. Сільська інтелігенція під керівництвом партійної організації провадила значну культурно-освітню роботу серед населення. Центром її став споруджений у 1937 році будинок культури на 400 місць, з чудовим читальним залом.
Добре працював при будинку культури драматичний гурток, яким керував І. Г. Тертишний. З великим успіхом ставили аматори п’єси «Украдене щастя» І. Франка, «Безталанна», «Наймичка» І. Карпенка-Карого, «Назар Стодоли» Т. Г. Шевченка та інші.
В перші місяці Великої Вітчизняної війни понад тисячу чоловік з Розівки пішли захищати Батьківщину. Ті, що залишились, допомагали трудівникам сусідніх колгоспів збирати врожай і відправляти хліб державі. У вересні 1941 року майно і техніка Розівської МТС, Дослідного поля, «Заготзерна» були евакуйовані у східні райони країни. Евакуювалось і чимало населення.
10 жовтня після жорстоких боїв радянські війська залишили селище. Почалась дворічна фашистська неволя. В Розівці був створений концтабір для військовополонених. Фашисти жорстоко знущалися над пораненими бійцями, катували їх, морили голодом.
Мешканці Розівки, ризикуючи життям, таємно збирали продовольство та медикаменти і передавали в табір. Багатьох бійців пощастило визволити. На вулиці Вокзальній патріоти О. А. Озерова, Л. М. Грипак, О. Л. Якименко та ін. створили підпільний госпіталь, в якому лікували тяжкопоранених бійців. Декого з них жінки лікували вдома. Так, політпрацівника М. Ф. Дуркіна вилікувала громадянка О. А. Озерова, капітана К. Чушка — громадянка О. Л. Якименко. Після визволення Розівки від фашистів бійці та офіцери повернулись до лав Червоної Армії і громили ворога.
Фашисти грабували населення, примушували непосильно працювати. Вони розстріляли і замучили сотні людей, в т. ч. сім’ї Добровольського, Гордона, Степанова, Королька та багатьох інших. 140 юнаків і дівчат насильно вивезли на роботи до Німеччини. Гітлерівці зруйнували приміщення Розівської МТС, спалили чи висадили в повітря всі майстерні, адміністративно-господарські установи і культурно-побутові заклади, залізничну станцію, майже повністю знищили житловий фонд. Після визволення в Розівці залишилися непошкодженими лише кілька житлових будинків. Загальна сума збитків становила 40,7 млн. карбованців.
14 вересня 1943 року частини 3-ї гвардійської стрілецької дивізії 1-го гвардійського корпусу під командуванням генерал-майора К. А. Цалікова визволили Розівку.
В рядах Червоної Армії відважно билися з ворогом 1344 воїни з Розівки. Переважна більшість їх нагороджена бойовими орденами й медалями СРСР. Близько двадцяти мешканців Розівки відзначені медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні».
Комуністи (територіальна парторганізація в 1945 році налічувала 10 чоловік) підняли жителів Розівки на відбудову народного господарства. Відновили роботу промкомбінат, нафтобаза, заготзерно, МТС. Відкрилися школи та лікарня.
Особливо плідну діяльність розгорнуло Дослідне поле, яке очолив кандидат сільськогосподарських наук І. Я. Федан. За допомогою науковців у колгоспах та радгоспах удосконалювалась агротехніка вирощування озимої пшениці, результати експериментів публікувалися в періодичній пресі.
У червні 1946 року Указом Президії Верховної Ради УРСР Розівка стала центром району. До неї було приєднано села Люксембург і Казеносельське та село Луганське, а саму Розівку віднесено до селищ міського типу. Це позитивно позначилося на розвиткові господарства, поліпшенні культурно-побутових умов трудящих. В селищі збудували нову районну електростанцію, заклали парк на 3 тис. декоративних дерев.
Наполегливо переборювали труднощі колгоспники артілі «Червоний прапор», що містилася в колишньому селі Люксембурзі. Завдяки допомозі держави, трудящих Російської Федерації, республік Середньої Азії, звідки надходили техніка, пальне, різні сільськогосподарські машини, худоба,— поступово налагоджувалось артільне господарство. Уже в 1946 році, коли село злилося з Розівкою, тут освоїли дві третини довоєнних посівних площ. Певних успіхів добилися і тваринники. Колгосп достроково виконав державний план заготівель продуктів тваринництва.
Відроджувалась, упорядковувалась Розівка. В 1948—1950 рр. виросли нові приміщення дитячих ясел, дитсадка, аптеки. Тільки за останній рік першої повоєнної п’ятирічки колгоспники і робітники селища з допомогою держави звели 114 житлових будинків. Повністю відбудували лікарню, поліклініку. Почали працювати відбудовані обидві середні школи, які відвідувало понад 1000 учнів.
Велику організаційну і масово-політичну роботу провадили в цей час комуністи Розівської МТС. Вони очолили соціалістичне змагання за максимальне використання машинно-тракторного парку і повели за собою весь колектив. Про успіхи Розівських механізаторів було відомо далеко за межами району.
Значну шефську допомогу розівським колгоспам та МТС подавали робітники заводу «Дніпроспецсталь». Тільки 1950 року підприємство на власній базі підготувало для артілей і МТС 115 спеціалістів різних галузей господарства, а саме: ковалів, слюсарів, теслярів, електромонтерів, десятників-будівельників, мулярів. Шефи відбудували розівцям будинок культури, укомплектували і передали тракторним бригадам бібліотечки. Все це дало позитивні наслідки. Уже 1951 року колгоспи зони діяльності Розівської МТС одержали пересічно по 13,1 цнт зерна з га, проти 9,8 цнт у 1949—1950 роках.
За кілька повоєнних років відродилася і зміцніла місцева промисловість. Невелика взуттєва і деревообробна майстерні, кузня — ось з чого починав Розівський райпромкомбінат у 1946—1947 рр. А через три роки він мав 12 різних цехів. Побудовано новий цегельно-черепичний завод. З 1951 року в Розівці почала працювати інкубаторна станція, що мала велике значення для розвитку птахівництва в районі. Щороку колгоспи і радгоспи одержували звідси понад 170 тис. курчат і молодняка водоплавної птиці. Промислова артіль ім. Леніна у 1950 році набагато збільшила випуск продукції порівняно з 1947 роком. Розширився й асортимент товарів. Замість одного працювали чотири цехи. В артілі виготовляли кімнатні доріжки, шили чоловічі і жіночі костюми, білизну тощо.
Організаторами соціалістичного змагання за зміцнення економіки колгоспів, за розвиток місцевої промисловості, за відбудову селища, поліпшення культурно-побутових умов трудящих були комуністи. Районну партійну організацію очолював у важкі повоєнні роки ініціативний комуніст І. І. Шуліков. Він багато зробив для благоустрою Розівки, піднесення громадського виробництва і в 1948 році був удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора.
В лютому 1951 року колгосп «Червоний Прапор» об’єднався з колгоспом «Червоний фронт» (с. Луганське). В об’єднане господарство ввійшли і землі невідновлюваного по війні колгоспу «Червоне поле» (колишнє с. Казеносельське). Отже колгосп «Червоний Прапор» став великим господарством — він мав 3812 га землі. Завдяки кращому використанню землі та техніки, ліпшій організації праці, великий крок уперед зробило зернове господарство — основа сільськогосподарського виробництва. Так, уже наступного року колгосп на всій площі посіву зібрав по 22,8 цнт пшениці. Значних успіхів домоглися і працівники ферм. Порівняно з 1950 роком поголів’я великої рогатої худоби зросло на 17 процентів.
Розвиток і зміцнення громадського господарства сприяли поліпшенню матеріального добробуту колгоспників, підвищенню оплати праці. 1952 року на трудодень було видано по 3 кг зерна і 4 крб. грішми.
Озброєні рішеннями вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС, члени артілі взялися за інтенсивний розвиток усіх галузей сільськогосподарського виробництва. Сумлінна праця увінчалась трудовими успіхами. В 1955 році урожай зернових становив 23 цнт з га, кукурудзи — 28 цнт. На фермах утримувалося 400 голів великої рогатої худоби. По надоях молока і по виробництву його на 100 га землі колгоспи зони діяльності Розівської МТС в 1954—1955 рр. посідали перше місце в області.
Успішно розвивався колгосп і в роки семирічки. Держава щедро забезпечувала його тракторами, автомашинами, різним сільськогосподарським інвентарем. І люди трудилися з повною віддачею сил. Це забезпечило добрі виробничі показники. Трудівники полів в 1964 році зібрали по 27,1 цнт зернових з га, у т. ч. озимої пшениці по 29,1 цнт. Зросло поголів’я худоби. Це дало можливість виробити на кожні 100 га угідь по 90 цнт м’яса. Грошовий прибуток перевищив півмільйона карбованців.
В авангарді боротьби за розвиток усіх галузей господарства йшли комуністи. Партійна організація колгоспу постійно зростала за рахунок передовиків виробництва і в 1965 році налічувала 36 чоловік. Дві третини їх працювали механізаторами в польових бригадах та на фермах. Багато років незмінно очолює парторганізацію вмілий керівник і організатор С. І. Дудка. Водночас він і добрий спеціаліст сільського господарства — без відриву від виробництва закінчив вуз. Зміцнівши економічно, колгосп «Червоний прапор» перейшов наприкінці семирічки на щомісячну гарантовану оплату праці. Так, середній денний заробіток колгоспника у 1966 році становив 3 крб. 12 копійок.
Рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС трудівники колгоспу сприйняли як бойову програму дій. Роки поточної п’ятирічки стали сходинками до нових успіхів у всіх галузях господарства. В 1969 році на кожному гектарі зібрано пересічно по 32,6 цнт зернових. Колгосп першим у районі достроково рапортував про виконання п’ятирічного плану продажу хліба державі. В цьому велика заслуга головного агронома, палко закоханої в свою професію людини, І. В. Білого, який двадцять років працює в цьому господарстві.
За чотири роки виконано п’ятирічку і по продажу м’яса державі. Артіль, спеціалізуючись на відгодівлі великої рогатої худоби, домоглася найвищих показників в області. На кожні 100 га угідь щороку виробляється по 170—180 цнт яловичини.
Колгосп «Червоний прапор» має п’ять перехідних Червоних прапорів — всесоюзний, республіканський, два обласних і районний. Напередодні 52-х роковин Великого Жовтня артілі — єдиній в області — надано звання «Колгосп високої культури землеробства». Голова колгоспу І. С. Авраменко брав участь у роботі Третього Всесоюзного з’їзду колгоспників.
У колгоспі працює 14 кваліфікованих спеціалістів. Чотири з них мають вищу освіту, шість навчаються на кошти колгоспу в інститутах і технікумах. Виросла майстерність рядових трудівників. Особливо великим став загін майстрів хліборобської справи. Серед них брати Григорій і Ярослав Бучки — водії Т-74. Нещодавно повернувся з армії і сів за кермо трактора їх наймолодший брат Геннадій. На одному тракторі працюють брати Тарасенки — Іван та Михайло. Всьому району відомі брати-механізатори Жиєнки Іван та Дмитро. Один із них кукурудзовод, другий механік. Тепер в артілі на кожен трактор є два трактористи. Вдосталь комбайнерів, шоферів. Вони вміло використовують механізми: денний виробіток на гусеничний трактор становить 9, а на колісний 6 гектарів. Ланковий механізатор І. Жиєнко зібрав у 1969 році по 47 цнт зерна кукурудзи з га. Ще кращий урожай у ланці І. Тарасенка. Він добився по 57 цнт кукурудзи в зерні на кожному гектарі посіву.
Невпинно зростає прибуток артілі. В 1969 році він перевищив 1,5 млн. крб. Відтак зростають відрахування до неподільного фонду. Це дає можливість широко провадити капітальне будівництво. Останнім часом виросли два тваринницькі містечка, літній табір для худоби, зерносховище, будинок механізаторів, автогараж.
Поряд із сільськогосподарським виробництвом у Розівці розвивалася місцева промисловість — це міжколгоспна шляхова будівельна організація, комбінат комунальних підприємств, відділення «Сільгосптехніки», хлібоприймальний пункт, промкомбінат тощо. Розівське відділення «Сільгосптехніки» у 1968—1969 рр. полагодило понад 300 колгоспних тракторів, 80 комбайнів, 150 автомашин, сотні сівалок, культиваторів, плугів та іншого реманенту. Для термінового ремонту тут обладнані спеціальні пересувні майстерні, які закріплені за кожним колгоспом. Змінив свій зовнішній вигляд, збільшив потужність Розівський хлібоприймальний пункт. Тут стала до ладу потокова лінія для приймання та просушування зерна. Всі виробничі процеси механізовані, споруджується елеватор.
У зв’язку з укрупненням району (1962 року Розівський район ліквідовано, а селище підпорядковано Куйбишевському) харчокомбінат реорганізовано в Розівський цех Куйбишевського заводу продтоварів. Тут працюють млин, відділення цехів — ковбасного, олійного, безалкогольних напоїв та хлібобулочних виробів. Колектив цеху щороку перевиконує виробничі завдання, бореться за звання підприємства комуністичної праці. 1968 року почесне звання ударника комуністичної праці присвоєно працівникам цеху Л. М. Лісовській, М. Д. і Д. Д. Батечкам та ін.
У промартілі ім. Леніна, що теж була 1962 року реорганізована в Розівський цех Куйбишевського побутового комбінату, є відділення масового пошиття одягу та взуттєва майстерня; промкомбінат, реорганізований 1966 року в завод «Металопобут», який має потужний металообробний цех, кузню, пилораму. На заводі працюють 240 робітників. Підприємство випускає 217 найменувань металовиробів для широкого вжитку. За 1969 рік завод «Металопобут» випустив валової продукції на 1 млн. карбованців.
Важливу роль у зміцненні народного господарства та впорядкуванні селища відіграє створена 1956 року міжколгоспна будівельна організація, що відзначається високою якістю виконуваних робіт. Близько 200 об’єктів здала вона з відмінною оцінкою і багаторічною гарантією. 1965 року досвід розівських сільських будівельників був представлений у Києві на республіканській Виставці передового досвіду в народному господарстві. У Розівці з 1966 року працює також міжколгоспна шляхово-будівельна організація, добре оснащена різною технікою.
Колектив Розівського комбінату комунальних підприємств збудував і увів у дію готель, будинок відділення Держбанку, електростанцію, 14 житлових будинків, проклав понад 10 км тротуарів.
Селище Розівка славиться працьовитими людьми. Орден Леніна і 7 інших орденів та медалей має Герой Соціалістичної Праці директор Розівського хлібоприймального пункту Ф. Ф. Ревут. Серед почесних громадян Розівки — учасники громадянської війни будьонівці І. Б. Матюшенко, Г. А. Старков, учасник штурму Зимового палацу, кавалер двох орденів Леніна, зачинатель колгоспного руху на Україні П. Т. Пивоваров, учитель С. Л. Приходченко, педагогічна діяльність якого теж відзначена орденом Леніна.
За 1957—1969 рр. для наукових працівників дослідного поля споруджено понад десять будинків. Зведено нову агрохімлабораторію, двоповерховий науковий корпус. Вздовж центральної садиби зазеленіли сади, а всю її оточують пірамідальні тополі. За житловим масивом — майстерня, тваринницькі ферми, силосні споруди, склади. Дослідне поле має десятки тракторів, комбайнів, автомобілів та інших сільськогосподарських машин.
Величезні соціально-економічні перетворення відбулися в Розівці за роки Радянської влади: з невеличкого пристанційного селища вона виросла в упорядковане селище міського типу. Нині в ньому — понад 1,6 тис. добротних будинків. Рівні, як струна, вулиці тягнуться на 2—3 км. Ще 8—10 років тому вздовж вулиць пролягали земляні насини — тротуари, тепер вулиці асфальтовані. В Розівці багато зелені. Коли влітку глянеш на селище з літака, то воно видається садом. З якого боку не під’їхав би подорожній, він милується багатою флорою. Всі дороги обсаджені стрункими тополями, кленами. Центральна вулиця, що веде від колишнього села Люксембург до залізничної станції — це суцільний зелений тунель, в якому прохолодно і в літню спеку.
Велику роботу в подальшому впорядкуванні селища проводить місцева Рада. Завдяки турботі депутатів щороку довшають стрічки тротуарів, зводяться нові житлові будинки, крамниці, прокладаються мости і шляхи, створюються сквери та спортивні майданчики. В центрі уваги Розівської селищної Ради все багатогранне життя селища: робота бібліотеки, що має 40 тис. книг, двох кінотеатрів на 600 місць, двох середніх загальноосвітніх шкіл, дитячих садків, медичних закладів. Депутатів селищної Ради можна часто бачити і на колгоспному подвір’ї, і в майстернях «Сільгосптехніки», і в магазинах, і в дитсадку, їдальні, побуткомбінаті.
В соціалістичному змаганні місцевих Рад області за 1968 рік Розівська селищна Рада визнана переможцем. Тут не раз проводились обласні і районні семінари працівників Рад. Душею всіх справ Ради є голова виконкому М. М. Іваненко — людина невичерпної енергії, вміла організаторка. В Розівці її називають господаркою селища.
Щороку поліпшується медичне обслуговування. На околиці селища зведено лікарняне містечко зі стаціонаром на 100 ліжок, поліклінікою, що має всі необхідні кабінети. Про здоров’я трудящих селища турбуються 20 лікарів і 145 молодших медичних працівників. Сотні дошкільнят виховуються в дитячих садках. В тваринницькому містечку обладнано профілакторій, де відпочивають і зміцнюють здоров’я працівники ферм.
Зростання сільськогосподарського і промислового виробництва забезпечує збільшення прибутків кожної сім’ї, середній денний заробіток рядового колгоспника перевищив 4 крб., середньомісячна заробітна плата механізаторів, доярок, свинарок, скотарів становить 135—140 карбованців.
Все це дає змогу трудівникам Розівки мати добре житло, гарно зі смаком одягатися, купувати більше товарів культурно-побутового призначення. Тільки 1969 року шість крамниць селища продали населенню товарів на суму понад 5 млн. крб. У власному користуванні жителів Розівки — 26 легкових автомобілів, 198 мотоциклів, а телевізори, радіоприймачі, пральні машини є майже в кожній сім’ї.
Розівка дала країні близько 200 висококваліфікованих спеціалістів — вчителів, інженерів, лікарів, агрономів — серед них 4 наукових працівники, кандидати наук. В селищі працюють 44 інженери, 7 агрономів, 72 вчителі. У двох середніх школах навчається 1,3 тис. учнів.
У центрі багатогектарного парку височить чудовий будинок культури. В ньому часто відбуваються вистави та концерти сільських аматорів сцени і професіональних колективів, що приїздять на гастролі. Самодіяльні актори ставлять для трудящих Розівки і навколишніх сіл чимало п’єс. При будинку культури діє також агіткульт-бригада. В її складі 16 робітників, вчителів, сільських механізаторів. Агіткульт-бригада виїжджає з концертами на ферми, до тракторних бригад і в сусідні села. Рідко бувають вільними місця у двох розівських кінотеатрах. Щовечора їх відвідують сотні людей.
Свято шанують розівці пам’ять тих, хто не шкодував життя заради щасливого сьогодні. В центральному парку споруджено два пам’ятники героям, які полягли в боях за Розівку в 1943 році, і землякам-розівцям, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. В місцевому краєзнавчому музеї, що славиться унікальними експонатами, зберігається Книга слави. В ній зібрано 200 фотографій загиблих героїв — уродженців селища.
У побут колгоспних трударів ввійшли нові обряди, яких не знало дореволюційне селище. Цікаво, хвилююче-поетично відбуваються комсомольські весілля. Вони стають радісним святом не лише молодих, а й усього селища.
…Суботній вечір. Будинок культури в сяйві електричних вогнів. Над парадним входом барвисте: «Ласкаво просимо!».
Групами і поодинці сюди простують святково одягнені люди. Багато розівців знали, що Анатолій Бондаренко і Люда Задуміна давно кохають одне одного. Звістка про їх одруження мало кого здивувала.
На сцені клубу, устеленій килимом, святково прикрашений стіл, букети живих квітів, яскраві написи: «Великого щастя молодим!», «Міцна сім’я — міцна держава». Через увесь зал до входу килимові доріжки.
Аж ось весільний поїзд. Під’їжджають легкові автомобілі, прикрашені квітами, дверці автомашин відчиняють боярини. Наречена в білому весільному вбранні.
Поруч із сяючим обличчям наречений.
В будинку культури молодих вітають гучними оплесками. Грає оркестр. Піонери підносять їм букети живих квітів. Молодих супроводять боярини, дружки.
З урочистим словом до них звертається голова селищної Ради М. М. Іваненко. Молоді розписуються в реєстраційних бланках.
Ставлять свої підписи дружки та боярини. Тепло вітає молодих секретар парторганізації міжколгоспбуду І. М. Доля. Оголошуються поздоровні телеграми. Секретар селищної Ради Г. Й. Дерев’янко підносить обручки. Батьки, друзі, товариші по роботі гаряче вітають подружжя. Заіскрилось у келихах шампанське. В залі залунали вигуки «Гірко!».
Ритуал реєстрації шлюбу закінчено. В фойє естрадний оркестр виконує вальс молодих. Хвилина перепочинку, і новий танок; слідом за молодими закружляли десятки пар. Гуляння тривало до пізньої ночі. Відбувся весільний бенкет.
І свято врожаю, і проводи до Радянської Армії, і реєстрацію новонароджених — всі громадські і сімейні торжества розівці відзначають у будинку культури — улюбленому місці відпочинку.
Люблять своє рідне селище розівці і прикрашають його своєю працею. Партійні і громадські організації, всі трудящі успішно працюють над втіленням у життя заповітів великого Леніна.
І. Ф. БАБИЧ, І. М. ЛУКАШ, А. П. МІЄЛІС, А. С. СТАВНИЧИЙ