Смирнове, Куйбишевський район, Запорізька область
Смирнове (до 1946 року — Попівка) — село, центр однойменної сільської Ради, розташоване за 21 км на південний схід від районного центру смт Куйбишевого у верхів’ї річки Верди на схилах балки, по якій вона протікає. До найближчої залізничної станції Більманка — 9 км. Населення — 1,7 тис. чоловік. Сільській Раді підпорядковані села Вершина Друга та Олексіївка.
Про заселення території села в давні часи свідчать кілька курганних поховань періоду бронзи та раннього заліза.
Село засноване 1805 року державними селянами — вихідцями з села Попівки Чернігівської губернії (звідки й назва). 1813 року сюди переселилося ще кілька десятків сімей — потомків колишніх козаків Миргородського полку Полтавської губернії, які прибули за рішенням уряду.
Першопоселенці користувалися землею по праву займанщини. В перші роки існування села жителі його займалися переважно вівчарством. Населення швидко зростало за рахунок нових переселенців. 1815 року частина селян перебралася з Попівки за 18—20 км на степові ділянки, заснувавши там хутори Обиточне і Салтичію.
Наприкінці 20-х років XIX ст. у Попівці та навколишніх селах і хуторах перебували на постої ескадрони розташованої вздовж річки Верди 2-ї кирасирської дивізії. Частина відставних солдатів також осіла тут. 1830 року в Попівці було вже 183 двори, проживало 1175 чоловік. Переселенці невпинно прибували, і хоч за сільською общиною числилось 15,5 тис. десятин землі, все ж її ставало обмаль, і 1850 року відбувся перший переділ. Більша частина общинної землі перебувала під толокою. На кожну ревізьку душу її пересічно припало по 9 десятин, але користувалися нею всією общиною, оскільки основним заняттям поселенців було скотарство. Під час переділу поділили й орну землю: її припало по 0,5 десятини на ревізьку душу.
Село швидко зростало і напередодні реформи 1861 року простягалося на 18 км вздовж річки Верди. Після X ревізького перепису 1859 року воно розділилось на дві поземельні общини: центральну Попово-Троїцьку і Попово-Вершину Другу. Тоді ж відбувся другий земельний переділ, на кожну ревізьку душу (а їх було 1971) припало по 7,6 десятини наділу. В середині XIX ст. в центральній частині села поселилася колонія євреїв.
На той час Попівна вже була великим волосним селом, що налічувало 646 дворів, 4,3 тис. чоловік. Забудовувалося воно по схилах балок невеличкими хатами-мазанками, критими соломою, або ж очеретом, а землянки бідноти — глиною. З переселенням сюди євреїв значно пожвавилась торгівля. В селі проводилися щонедільні базари, двічі на рік великі ярмарки, з’явилися ремісничі майстерні, крамниці, два шинки.
Медичної допомоги селяни не одержували, лікувалися від численних пошесних хвороб народними засобами, часто вдаючись до знахарок і шептух. Через 50 років після заснування села (1856 року) тут у звичайній хаті відкрилося однокласне початкове училище, де навчалося близько 40 дітей заможних селян.
Державні селяни Попівки селянську реформу відчули на собі тільки з 1866 року, коли уряд значно підвищив викупну ціну за надільну землю. Ці платежі та оброчна подать за рік становили 5,5 тис. крб. Доводилось сплачувати також державні, земські, волосні, мирські податки, які за рік по селу дорівнювали 19,6 тис. крб., або ж 10 крб. з ревізької душі (1,3 крб. з десятини землі).
Зростання попиту на товарне зерно певною мірою відбилось і на господарстві Попівки. Скотарство поступилося місцем землеробству. У зв’язку з цим боротьба за землю загострилася. Оскільки село було перенаселеним, 1861 і 1870 року майже третина селян виїхала на звільнені ногайцями землі та до с. Нововасилівки. Землю, якою вони користувалися, община розподілила між тими селянами, які залишились у селі. Та це не надовго збільшило розмір наділів, бо населення швидко зростало. З 1876 року земля переділялась через кожні три роки вже на наявні чоловічі душі. Внаслідок цього розміри наділу зменшилися за десятиріччя до 3,3 десятини. Значно ускладнювало господарювання, особливо бідноті, те, що кожний селянин мав наділи у восьми різних місцях розміром від 1,2 до 0,5 десятини часто на значній відстані від села.
Малоземелля, великі податки, відсутність чи мала кількість тягла та інвентаря, черезсмужжя спричинили різке класове розшарування Попівки уже в середині другої половини XIX ст., про що свідчать дані подвірного перепису 1886 року. На цей час у селі налічувався 871 двір, проживало 6070 чоловік. З них 33 двори не входили до земельних общин, вважалися сторонніми (ремісники, торговці, батраки) і права на надільну землю не мали. 54 селянські господарства через відсутність тягла й реманенту не могли обробляти свої наділи, здавали їх в оренду заможним односельцям і до них же йшли в найми. Ще 94 господарства з тих же причин засівали частину наділів — 1—5 десятин на двір,— а решту також здавали в оренду. Ще більше господарств — 270 дворів через нестачу робочої худоби та реманенту засівали по 5—10 десятин кожне, а третину наділу чи дещо менше віддавали орендарям. Отже половина господарств Попівки належала до бідноти, четверта частина з них не мала робочої худоби, або ж мала по одному коню, три чверті — ніякого сільськогосподарського реманенту.
Середняцька група, що становила 40 проц. усіх господарств, також була не однорідною. Тільки третина з них обробляла наділи власними силами, решта ж — 244 господарства — мусила вдаватися до супряги та найму, засіваючи дещо більше 10 десятин на двір. 87 господарств, які мали достаток інвентаря, по 2—3 пари коней, по 4—5 пар волів, засівали по 25—50 десятин кожне своєї та багато орендованої землі. Більшість з них тримала по 2—3 наймити цілорічно і майже всі наймали на сезон.
Протягом наступних десятиліть класові протиріччя в селянських общинах Попівки загострилися. У 90-х роках їх стало три — від Попово-Троїцької відокремилася ще одна, Попово-Водянська поземельна община. За даними подвірного перепису 1904 року кількість дворів загалом зменшилася проти 1886 року на 115, а населення — на 625 чоловік, оскільки виїхали звідси до Бердянська та інших міст єврейські родини та частина знедоленої бідноти. Тільки 180 куркульських і міцних середняцьких господарств обробляли свої наділи власними засобами, решта 450 дворів не мали ніякого сільськогосподарського реманенту, а майже 40 проц. були без робочої худоби і мусили вдаватися до супряги чи найму.
Значно зміцніла куркульська верхівка, яка становила 20 проц. господарств Попівки і тримала в своїх руках понад 60 проц. усієї орендної землі. Столипінська аграрна реформа дала можливість куркулям збільшити свої наділи і скупити близько 1 тис. десятин у розореної бідноти. Для цього вони спритно використовували позички заснованого 1902 року позичково-ощадного товариства. Більшість селян, заборгувавши товариству, розраховувати на його допомогу не могла, і десятки сімей продали свої наділи куркулям, залишили Попівку, переселившись хто куди. 15 куркульських господарств одержали у відруби кращу землю і вийшли на хутори.
Напередодні першої світової війни в Попівці налічувалося 1225 дворів, проживало 11,2 тис. чоловік. Вона простяглась на 20 км з лишком вздовж річки Верди і, як і півстоліття тому, забудовувалася будь-як. Тут діяли шинки й десятки винних крамниць, але приміщення лікарні чи фельдшерського пункту не було, лікар, фельдшер і акушерка, які з 1914 року проживали в селі, мусили приймати хворих на власних квартирах.
Повільно розвивалася народна освіта. Друге земське однокласне початкове училище відкрилося в Попівці 1875 року, а наступного року — таке ж третє училище. В цих трьох школах до початку XX ст. навчалось щороку близько 220 учнів, з них тільки шоста частина дівчаток. Ще через чверть віку після відкриття третього почало діяти четверте, а з 1908 року — п’яте земські однокласні училища. 1901 року відкрилася церковнопарафіяльна школа на 60 дітей, а 1905 року — школа грамоти для 40 дівчат. У всіх цих школах у 1910/11 навчальному році вчилося близько 700 дітей, тобто лише четверта частина дітей шкільного віку. Через відсутність одягу, взуття у бідноти, а також через те, що дитячі руки потрібні були у домашньому господарстві, навчальний рік закінчила тільки сьома частина учнів, у т. ч. 7 дівчаток. 105 дітям було відмовлено у прийнятті до школи за браком місць. Усі шкільні приміщення являли собою сяк-так пристосовані до навчання селянські хати — тісні, темні, вогкі й холодні.
Лютнева буржуазно-демократична революція нічого не дала знедоленому селянству, і воно швидко зневірилось у багатомовних обіцянках Тимчасового уряду. Обрана весною 1917 року Попівська волосна Рада селянських депутатів створила земельний комітет, але куркулі, що верховодили у волосній управі, не допустили справедливого переділу землі. 17—19 вересня 1917 року в Бердянську проходив 2-й повітовий з’їзд Рад, який не виявив довір’я Тимчасовому уряду 6. В його роботі взяли участь делегати і від Попівки. Проте рішучого перелому ще не відбулося, Рада зайняла вичікувальну позицію.
Після перемоги Жовтневої революції в Петрограді, в Попівці переобрано волосну Раду селянських депутатів, яка розпустила волосну управу, створила новий земельний комітет, доручивши йому взяти на облік землю, тягло і реманент куркулів з тим, щоб вилучити надлишки їх і передати бідноті. На початку квітня 1918 року селяни Попівки разом з червоноармійськими частинами створювали оборонну лінію на річці
Берді проти кайзерівських окупантів, які намагалися захопити Донбас. Наприкінці квітня австро-німецькі загарбники захопили село. Під виглядом стягнення контрибуції вони грабували селян, відбираючи в них хліб і сало, худобу, птицю та інше збіжжя. У листопаді того ж року окупанти покинули село.
У Попівці виник волосний ревком, який налагодив самооборону села і організував продовольчу допомогу бідняцьким сім’ям. Але на початку січня 1919 року село захопили білогвардійські частини денікінського генерала Тілло. їх спроба провести мобілізацію селян до білої армії провалилася,— і молоді хлопці й літні селяни ховалися в сусідньому Кам’янському лісі. Визволили село від білогвардійців 15 березня 1919 року частини 3-ї бригади Задніпровської дивізії.
У червні 1919 року село захопили денікінці. Вони пограбували його й вирушили далі до центральних районів України. А незабаром тут уже господарювали махновці, які в тилу у білогвардійців створили «повстанські» загони, що «рятували» селян від уцілілої курки та шматка хліба; Розбиті денікінські війська, відкочуючись на південь, знову закріпились у селі. Червоноармійські частини з кінної групи Примакова 7 січня 1920 року визволили село. Через два дні відновилася діяльність волосного ревкому, до складу якого були обрані Д. Д. Саєнко, М. Г. Ванярха, В. І. Білоцицький і С. П. Марочко. Почали діяти земельний, продовольчий та інші відділи ревкому. Велику увагу приділив ревком організації вступу добровольців до лав Червоної Армії, збиранню продовольства та фуражу для її частин, організації допомоги робітникам Донбасу і голодуючим міст півночі країни, розв’язанню земельного питання, підготовці й проведенню весняної сівби.
З червня 1920 року на підступах до Попівки тривалий час точилися бої червоно-армійських частин 42-ї стрілецької дивізії 13-ї армії з наступаючими врангелівськими військами. Білогвардійцям вдалось захопити село лише у вересні 1920 року. Та бої тут не припинялися. 12—14 жовтня частини 5-ї Кубанської кавалерійської дивізії під час рейду по тилах врангелівців завдавали їм нищівних ударів, зокрема, в районі села. Остаточно визволили Попівку частини 2-ї Донської стрілецької дивізії 25 жовтня 1920 року.
За допомогою політвідділу дивізії в селі було відроджено діяльність волосного ревкому. Працювати йому довелося в надзвичайно складних умовах — у волості та окрузі шастали махновські банди. У грудні 1920 — січні 1921 рр. боротьбу з ними тут вели частини 2-ї Донської стрілецької та 7-ї Самарської кавалерійської дивізій Червоної Армії.
Наприкінці січня 1921 року у селі обрали сільську та волосну Ради, створили волосний, а в кожній з трьох колишніх поземельних общин — сільські комітети незаможних селян.
Активними борцями за встановлення й утвердження Радянської влади в Попівці були місцеві селяни-бідняки К. Ф. Чигрин, А. Ю. Киричук, С. Ю. та М. Ф. Пироги, М. І. Чопко і Н. Ф. Пиріг — одна з перших комуністок села.
У серпні 1921 року в кожній з трьох частин Попівки, розмежованих колишніми поземельними общинами, обрали сільські Ради, і з того часу вони стали самостійними селами: Попівка-Троїцька (згодом Попівка), Попівка-Вершина (згодом Вершина Друга) і Попівка-Водяне (згодом Водяне).
Волосна і Попівсько-Троїцька сільська Ради за допомогою активу КНС, серед якого було 22 чоловіки співчуваючих більшовикам (у селі ще не було партосередку), весною 1921 року створили волосний посівний комітет, який організував супрягу бідняцьких господарств, державні насіннєві позички незаможникам та маломіцним середнякам. На цей час волосний земвідділ завершив переділ землі з розрахунку по 1,3 десятини на кожного їдця. У проведенні весняної сівби значну допомогу сільській бідноті подали червоноармійці однієї з частин Червоної Армії, що перебувала в селі.
Восени 1921 року, в зв’язку з нечуваною посухою і неврожаєм, розпочався голод, який весною 1922 року охопив 85 проц. жителів села. Волосний виконком, сільрада і КНС створили комісію по організації допомоги голодуючим. Було відкрито кілька їдалень і пунктів допомоги голодуючим; через створені ще весною 1921 року сільськогосподарські кредитну і споживчу кооперації налагоджено видачу кредитів і насіннєвих позичок. Ці та інші заходи допомогли до осені 1922 року подолати голод.
Долати доводилося в цей час і інші труднощі. Хоча з махновщиною загалом було покінчено, але в окрузі ще бешкетували куркульські банди, тому волосний виконком наприкінці 1921 року змушений був створити загін самооборони у складі 40 незаможників. Тільки восени 1922 року потреба в самообороні села відпала.
Весною 1922 року в Попівці організувалась партійно-кандидатська група у складі 1 комуніста і 8 кандидатів у члени партії. Тоді ж був створений комсомольський осередок. Партосередок організаційно оформився в 1923 році. В ньому налічувалося 3 члени і 5 кандидатів у члени партії. Секретарем осередку обрали О. Яцука.
Ще восени 1921 року з ініціативи виконкому та сільського КНС у Попівці-Троїцькій організувалися три невеликі колективні господарства: «Хлібороб», «Ново-Українка» і «Незаможний», що об’єднували 203 чоловіка. Вони мали 209 десятин посіву, 15 пар коней, пару волів, користувалися позичками кредитної і споживчої кооперацій та створеного при споживчому товаристві прокатного пункту, що мав плуги, букери, борони тощо. У 1924 році артіль «Хлібороб» перейшла на статут сільськогосподарської комуни, а колгоспи поповнилися кількома новими сім’ями незаможників і дістали назви «Плугатар» і «Трудовик». Проіснували вони до початку масової колективізації й стали основою створення великих сільськогосподарських артілей.
В ті роки значно зріс авторитет і діяльність КНС. Якщо в 1921 році комнезам об’єднував 30 дворів, то на початку 1925 року — 554 із 620, що були в Попівці-Троїцькій. Завдяки його діяльності основна маса селянських господарств стала середняцькою. В період непу зміцнили свої господарства й куркулі, які становили 6 проц. від загальної кількості дворів.
Поряд з господарською діяльністю волвиконком, сільрада, КНС, а після їх створення і партійний та комсомольський осередки систематично займалися питаннями охорони здоров’я, освіти і піднесення культури селянства. Ще 1921 року в Попівці-Троїцькій відкрилася амбулаторія, де працювали лікар, два фельдшери та акушерка, були відремонтовані й працювали дві початкові трудові школи, сіль-буд, хата-читальня, кілька лікнепів. До 1925 року торгували 5 приватних крамниць, діяло 18 вітряків, крупорушка, дві олійниці, кравецька і шевська майстерні.
Партосередок активізував роботу серед молоді і жінок. При сільраді була створена громадська жіноча рада, яка брала активну участь в організації лікнепів, у створенні дитячого будинку для безпритульних дітей і налагодженні його роботи, в діяльності сільбуду, де працювали гуртки: політграмоти, сільськогосподарський, драматичний тощо.
Партосередок за допомогою сільради та КНС провадив серед трудового селянства роз’яснювальну роботу про переваги колективного господарювання. Це дало добрі наслідки. Влітку 1927 року селяни почали об’єднуватися в товариства спільного обробітку землі. До кінця року створилося 5 ТСОЗів. Повесні наступного року виникло що три товариства, які, крім робочої худоби, почали за допомогою держави придбавати трактори та інші сільськогосподарські машини. Першим трактористом у селі став місцевий селянин Ф. Г. Павленко.
В червні 1928 року ТСОЗ «Пробудження» прийняв статут сільськогосподарської артілі, а в 1929—1930 рр. на базі інших ТСОЗів організувалися колгоспи «Шлях Ілліча», «12-річчя Червоної Армії», «Переможець», «Перше травня» та інші — всього 8 колгоспів. У 1931 році вони об’єдналися в чотири, а згодом у три сільськогосподарські артілі: «Шлях Ілліча», «Переможець» та «Серп і молот».
Колективізація в Попівці відбувалася в умовах запеклої класової боротьби. Глитаї підбурювали селян не вступати до артілей, знищувати худобу, розкрадати усуспільнене колгоспне майно тощо. За рішенням загальних зборів, куркулів було вислано за межі республіки.
Ведучи за собою селянство, піднімаючи його на боротьбу проти куркульства, зростала й міцніла сільська партійна організація, яка лише протягом року (1930— 1931), зросла з 8 до 26 чоловік. У кожному колгоспі діяли депутатські групи сільради, а з 1934 року і партійні групи. В 1939—1940 рр. вони перетворилися на партійні організації, кожна з яких мала по 4—6 комуністів. Територіальний партосередок наприкінці 1940 року налічував 8 комуністів.
Чимала роль в організаційно-господарському зміцненні колгоспів села належала створеній у січні 1934 року Попівській МТС, її політвідділу і партійній організації. МТС очолив посланець партії ленінградський робітник — двадцятип’ятитисячник С. І. Кондратенко. На початку 1935 року МТС мала 45 тракторів, 6 комбайнів, 39 тракторних плугів, 2 локомобілі, 17 молотарок, 8 автомашин та іншу техніку. Вона обслуговувала 18 колгоспів. За передвоєнні роки тракторний парк МТС збільшився в півтора раза.
Під керівництвом партійної організації МТС стала справжньою кузнею колгоспних кадрів,— на курсах удосконалювали свою кваліфікацію голови колгоспів, бригадири, бухгалтери, набували майстерності трактористи та комбайнери. Тільки 1939 року курси трактористок закінчили 19 дівчат, більшість яких була уродженками Попівки. При МТС працювала машинно-технічна майстерня (МТМ), що ремонтувала сільськогосподарську техніку та виготовляла деякі запасні частини до тракторів, комбайнів, сівалок, плугів тощо.
Виховна робота партійних організацій серед колгоспного селянства та допомога МТС дали плідні наслідки. Передовим у селі і в районі був колгосп «Серп і молот». Тут у 1939 році в бригаді І. Д. Самойленка було вирощено по 19 цнт зернових з гектара.
Інтенсивно розвивалося в колгоспах села і тваринництво. У кожному з господарств були конеферми, молочно-товарні, вівце-, свино- і птахоферми. В передвоєнні роки славилися високою продуктивністю молочно-товарна ферма колгоспу «Серп і молот», де в 1938 році від кожної з корів було надоєно по 2,7 тис. літрів молока, свиноферми цієї артілі та колгоспу «Переможець», де щороку від кожної свиноматки одержували по 17—26 поросят, та вівцеферма колгоспу «Шлях Ілліча», де 1940 року від кожних 100 вівцематок одержано 155 ягнят. Ці ферми були учасниками ВСГВ 1939—1940 рр., нагороджені срібними медалями, дипломами 2-го ступеня і преміями.
В ході соціалістичного змагання, добре налагодженого партійними організаціями в усіх артілях села, виросли десятки ударників праці, стахановців, справжніх майстрів сільськогосподарського виробництва, які відзначені високими урядовими нагородами. Одним із них був свинар М. Г. Куйдич з колгоспу «Переможець», який ще 1933 року в надзвичайно складних умовах (нестача кормів тощо) зумів одержати й виростити на свинофермі від кожної свиноматки по 29 поросят. Пізніше, очоливши ферму, М. Г. Куйдич закріпив цей успіх, за що на початку 1936 року був нагороджений орденом Леніна.
Ударною працею відзначалися й свинарки Є. П. Лагер з цієї артілі та Я. Г. Марченко з колгоспу «Серп і молот», які за вирощування по 22—24 поросят від кожної з закріплених за ними свиноматок були учасницями ВСГВ у 1939— 1940 рр. Добре працювали в передвоєнні роки чабани тих же колгоспів Ф. В. Лагер і П. Т. Різун, одержуючи від кожних 100 вівцематок по 136—150 ягнят. Машиніст Попівської МТС Д. К. Ушкало за якісне збирання й обмолот хліба в 1935 році удостоєний ордена Леніна. Визначних успіхів у вирощуванні кукурудзи домоглася ланка стахановок на чолі з П. Г. Рулою з колгоспу «Переможець», яка в 1936 році зібрала по 70 цнт кукурудзи з кожного гектара.
Завдяки неухильному зростанню колгоспної економіки щорічно підвищувалися заробітки колгоспників, їх добробут. У 1939 році колгоспники артілі «Серп і молот» одержали на трудодень по 3 кг хліба і 2 крб. 30 коп. грішми, а наступного року — 6 кг і 2 крб. 75 копійок.
Змінився загальний вигляд села. Зникли землянки, з’явилися нові будинки під шифером і черепицею. Були спрофільовані й озеленені вулиці, на присадибних ділянках забуяли яблуневі та вишневі садки.
На початку 30-х років у Попівці відкрилася лікарня на 25 ліжок, працювали аптека, дитяча консультація, дитячі колгоспні ясла.
До 1936 року в селі було покінчено з неписьменністю дорослого населення; всі діти шкільного віку навчалися в початковій та семирічній школах. Семирічку відкрито 1928 року, а через десять років її реорганізовано в середню школу; перед війною відбулося два випуски десятикласників.
Змістовно працювали сільський, колгоспні клуби та клуб Попівської МТС. До революції газети в Попівці одержували піп, три вчителі та поліцейський пристав; у 1940 році трудящі села передплачували 510 примірників газет і 150 журналів.
З початком Великої Вітчизняної війни двісті односельців пішли на фронт захищати Батьківщину. В поле на збирання врожаю вийшли жінки, старики, діти, які не тільки зібрали але й своєчасно вивезли хліб на державні пункти. Коли наблизився фронт, колгоспники евакуювали з села техніку, худобу, громадське майно. Евакуювалася й частина населення.
На початку жовтня 1941 року частини танкового з’єднання гітлерівського генерала Клейста прорвали на північ від Мелітополя й на південь від Оріхова радянський фронт, внаслідок чого частини 18-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта А. К. Смирнова опинилися в оточенні. Знекровлені в нерівних боях війська цієї армії закріпилися за 3 км на південь від Попівки. Численні танкові атаки ворога успіху не мали. Тим часом за наказом командуючого армією основні її сили розірвали вороже кільце і відійшли в район Донбасу. Оперативна ж група штабу армії затрималася в Попівці, оскільки не було повідомлень про долю 6-ї стрілецької дивізії. Це спричинило до того, що оперативна група знову опинилася в оточенні. Штаб армії обороняв виснажений безперервними боями стрілецький батальйон і батарея протитанкових гармат.
7 жовтня до Попівки підійшла очікувана 6-а стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора Шепетова. Командарм А. К. Смирнов поставив завдання прорвати вороже кільце в напрямі сусіднього села Олексіївни і дати можливість штабу армії та всім підрозділам вийти з оточення. Прорив було здійснено, але як тільки оперативна група наблизилася до околиць Олексіївни, вороже кільце знову зімкнулось.
Зваживши обстановку, командарм віддав наказ усьому оперативному складу штабу прорвати оточення і сам зі зброєю в руках пішов у шерензі наступаючих. 12 годин тривав жорстокий безперервний бій з ворогом. Після бою біля полезахисної смуги над шляхом між Попівкою та Андріївною залишилися купи фашистських трупів. Але загинув і генерал А. К. Смирнов. У цьому бою полягли також начальник артилерії 18-ї армії генерал-майор О. С. Титов, комісар військово-повітряних сил цієї армії Н. П. Новохатній, начальник штабу 51-ї Перекопської дивізії полковник Смердов. Жителі Попівки підібрали й поховали в братських могилах тіла 193 радянських воїнів. Після війни на могилах встановлено пам’ятники.
У романі «Людина і зброя» лауреата Ленінської премії О. Т. Гончара так зображено останній бій мужнього генерала А. К. Смирнова і його воїнів:
«Потім настане день, коли в осіннім присмерку в терновому, степовому байраці генерал-командувач армії збере всіх ще живих —їздових, шоферів, штабних офіцерів і навіть поранених з польових госпіталів, всіх, хто ще здатен тримати зброю, збере і скаже:
— Товариші, ми в оточенні. Поки зброя при нас, ми залишаємося бійцями Вітчизни.
Кинувши в балці легкову, відмовившись від літака, яким він міг ще вихопитися звідси, генерал поведе рештки своєї армії на прорив. Цілу ніч точитиметься нерівний бій з ворожими засадами, аренами схваток стануть колгоспні подвір’я, зацьковані червоноармійці відстрілюватимуться з-за сівалок, із садків, із посадок, а на ранок біля вітрозахисної смуги за селом лежатимуть купи трупів німецьких, купи трупів наших, і поміж рядовими лежатиме генерал…».
Захопивши село, фашистські недолюдки обнишпорили всі хати, сараї й погреби, шукаючи поранених червоноармійців, яких відразу ж вбивали. За переховування їх було розстріляно трьох колгоспників. Та, не зважаючи на загрозу смерті, радянські патріотки-жінки Попівки врятували життя багатьом пораненим воїнам Червоної Армії. Від хижого ока загарбників вони ховали худобу й птицю, хліб і майно, зволікали виконання польових робіт у створених гітлерівцями т. зв. сільськогосподарських общинах. Молодь уникала відправлення на каторжні роботи до Німеччини. І все ж окупанти схопили і відправили в гітлерівське рабство 285 чоловік, а відступаючи вони спалили 133 хати, приміщення лікарні, шкіл, сільради, пошти, МТС, громадські й виробничі будівлі колгоспів. Загальні збитки, завдані фашистами селу, перевищили 21 млн. карбованці1.
Після тривалого запеклого бою частини 86-ї гвардійської стрілецької дивізії (командир — полковник В. П. Соколовський) 1-го гвардійського стрілецького корпусу 2-ї гвардійської армії Південного фронту 17 вересня 1943 року визволили село від німецько-фашистських військ. При цьому загинуло 480 бійців і офіцерів, похованих в братській могилі у центрі села, де встановлено пам’ятник.
Багато односельців відзначилися в боях за соціалістичну Батьківщину, 153 з них нагороджено орденами й медалями, 86 чоловік полягли смертю героїв на полях битв.
Важко було колгоспникам Попівки відроджувати з попелища господарство колгоспів і село. З сяк-так засіяної ще при німцях частини ланів зібрали по 4—7 цнт зернових. Окупанти вивезли або знищили всю худобу. Але завдяки братній допомозі колгоспів РРФСР, Казахстану та республік Середньої Азії наприкінці 1943 року колгоспи села вже мали 128 голів великої рогатої худоби. Колгоспниці знесли на громадські подвір’я 280 власних курей. Сільські механізатори відремонтували два піднятих з брухту двигуни.
З цього починали. Восени під озимину орали кіньми, волами, коровами, копали лопатами. Те ж було і весною 1944 року. Завдяки самовідданій праці засіяли й зібрали понад половину довоєнних посівних площ, а врожай озимої пшениці в усіх трьох колгоспах становив пересічно по 14 цнт з гектара. Колгоспи, виконавши державні плани хлібозаготівель, тисячі пудів хліба здали до фонду оборони країни понад план. Багато хліба здали до фонду Червоної Армії й колгоспники. Вони відправили бійцям на фронт сотні посилок.
Набагато краще пішли справи в колгоспах Попівки після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни. До села повернулися й приступили до мирної праці демобілізовані воїни, які очолили колгоспи і всі найважливіші ділянки артільного виробництва. Відновили діяльність колгоспні партійні та комсомольські організації. Попівська MTС, що енергійно відбудовувалась, одержала перші десятки тракторів і комбайнів. Трактористи й комбайнери І. О. Чигрин, А. П. Кулага, Є. Москальова, І. Самарій, Г. С. Марочко, М. П. Скрибка на оранці та збиранні врожаю виконували по півтори змінні норми. Це й зумовило зростання обсягу посівних площ, що становили 1945 року понад 60 проц. довоєнних, і збільшення врожайності зернових і бобових культур до 14—15 цнт, особливо в артілі «Шлях Ілліча», що стала однією з передових у районі.
У червні 1946 року село на честь загиблого тут у 1941 році генерал-лейтенанта А. К. Смирнова перейменовано на Смирнове, а Попівська сільрада — на Смирновську. Ім’ям відважного генерала було названо й середню школу.
Протягом першої повоєнної п’ятирічки (1946—1950) повністю відбудовано село та господарства артілей, які влітку 1950 року об’єдналися в одну, що мала тепер 7384 га угідь. Допомога колгоспу з боку МТС забезпечила підвищення агротехніки рільництва і більш-менш сталі врожаї зернових і технічних культур. Наприкінці 1950 року колгосп мав уже 700 голів великої рогатої худоби. З усіх видів поголів’я довоєнний 1940 рік було перевищено.
Добре працювала сільрада, очолювана комуністом Г. П. Бойком. На її сесіях заслуховувалися звіти правління колгоспу про готовність господарства до проведення сільськогосподарських кампаній, про розвиток громадського тваринництва, хід соціалістичного змагання тощо. Сільвиконком постійно займався питаннями організаційно-масової, культурно-освітньої роботи, торгівлі та благоустрою.
В один з років другої повоєнної п’ятирічки (1952 р.) врожайність зернових на всій площі посіву досягла 24 цнт з га, а на 375-гектарній ділянці озима пшениця вродила по 32—36 цнт з га, але закріпити це досягнення в наступні роки смирновцям не вдалося.
Весною 1957 року смирновську сільськогосподарську артіль перетворено на радгосп, який дістав назву «40 років Жовтня». До його складу ввійшли ще чотири сусідні колгоспи. Радгосп одержав 25 538 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 19 864 га орної землі, сільськогосподарську техніку з розформованої Попівської МТС. Він мав 4 відділення, а кожне з них — молочно-товарні, вівце,- свино- і птахоферми.
Завдяки зусиллям партійної організації (секретар Д. П. Бобков) та дирекції радгоспу, яку очолив досвідчений керівник комуніст В. Г. Єременко, що зуміли правильно розставити кадри, передусім механізаторів та тваринників, широко розгорнути соціалістичне змагання, вже в перший рік свого існування радгосп досяг значних виробничих успіхів. Було зібрано по 21,2 цнт зернових з га. Надої молока пересічно становили по 2890 кг від кожної фуражної корови. Набагато зросло виробництво м’яса. На 100 га угідь вироблено по 43 цнт м’яса.
Ці успіхи трудівників радгоспу «40 років Жовтня» були гідно відзначені Радянським Урядом. Директор радгоспу В. Г. Єременко та свинарка Р. К. Котова, яка виростила по 24 поросяти від кожної з закріплених за нею свиноматок, були нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора, тракторист А. П. Кисунько, телятниці О. С. Пилипенко і М. Н. Свистун, свинарки Т. Д. Коротич і Г. Д. Кочубей, доярка Н. І. Усачова, яка надоїла по 3325 кг молока від кожної корови,— орденом «Знак Пошани».
Надто велике господарство радгоспу «40 років Жовтня» виявилося незручним для управління, тому весною 1962 року з нього виділився новостворений радгосп «Олексіївський» з центром у с. Олексіївці Смирновської сільради, а в радгоспі «40 років Жовтня» залишилося 12 818 га угідь. Протягом семирічки радгосп придбав багато різної техніки. Тут працювала достатня кількість механізаторів, а також 16 кваліфікованих спеціалістів сільського господарства. Це дало змогу закріпити раніше досягнуті виробничі успіхи і домогтися нових. У 1964 році було зібрано по 22,8 цнт зернових і по 18,4 цнт соняшнику. Зросло поголів’я і збільшилась продуктивність тваринництва. Радгосп став рентабельним господарством, одержав 200 тис. крб. прибутку.
За трудові успіхи, досягнуті в роки семирічки, директор радгоспу А. Р. Вязьмітінов нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, бригадир третього відділку І. Ф. Скрипка — орденом «Знак Пошани», а чотири передовики виробництва — медалями «За трудову відзнаку».
Втілюючи в життя рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС і XXIII з’їзду партії, партком і дирекція радгоспу здійснили ряд заходів щодо поліпшення структури посівних площ і підвищення агрокультури рільництва, дальшої механізації трудомістких процесів у тваринництві, кращої розстановки кадрів, впровадження більш дійової системи морального й матеріального заохочення, що позитивно позначилося на піднесенні економіки господарства в цілому. Протягом чотирьох років поточної п’ятирічки врожайність зернових закріпилася на рівні 22—24 цнт з га. У несприятливому 1969 році (пилові бурі видули майже всю озимину) було зібрано на круг по 24,6 цнт кукурудзи та по 18,1 цнт соняшнику. Валовий збір зернових перевищив 8,7 тис. тонн — на 1 тис. тонн більше, ніж 1966 року. Виробництво ж тваринницької продукції на 100 га угідь, порівняно з 1962 роком, зросло в півтора раза і становило: молока — 254 цнт, м’яса — 67,5 цнт, а яєць на 100 га зернових — по 12 тис. штук. Середньомісячний заробіток робітника перевищив 100 карбованців.
Керівною і спрямовуючою силою трудівників радгоспу є очолювана парткомом партійна організація, до складу якої входить 5 первинних організацій, що об’єднують 92 комуністів. Під керівництвом парткому активно діє комсомольська організація у складі 57 юнаків і дівчат, які разом з комуністами трудяться на провідних ділянках виробництва. Успішно діє й територіальна парторганізація, що налічує 22 члени і кандидати у члени КПРС.
Очолюючи соціалістичне змагання, комуністи проявляють постійну увагу до розвитку його вищої форми — змагання за комуністичне ставлення до праці. Завдяки цьому ще в 1963 році доярки ферми № 4 другого відділку радгоспу завоювали звання колективу комуністичної праці. Це почесне звання вибороли також колективи свиноферми першого відділку та місцевого відділення зв’язку. Виборюють це звання й інші колективи радгоспу.
Невпізнанно змінився за повоєнні роки загальний вигляд села. Тільки за 1959— 1969 рр. тут споруджено 142 добротні кам’яні чи личковані житлові будинки. Забруковано частину центральної вулиці, решта вулиць загрейдерована й добре озеленена. Майже в кожному будинку є телевізори, радіоприймачі, в багатьох — газові плити, холодильники. До послуг трудящих — 7 добре обладнаних крамниць, чайна, їдальня, пекарня, поштове відділення, ощадкаса тощо.
У селі працюють: лікарня на 25 та пологовий будинок на 8 ліжок, фельдшерсько-акушерський пункт, аптека. їх обслуговує два лікарі і шість середніх медичних працівників.
Діти трудящих навчаються в середній та восьмирічній школах. Сотні випускників Смирновської середньої школи закінчили вищі та спеціальні середні учбові заклади. Село пишається колишніми вихованцями школи: генерал-майором Радянської Армії О. М. Дзизою, відомим українським поетом М. Л. Нагнибідою, лауреатом Державної премії 1951 року та Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка. В селі живе мати-героїня М. Р. Яресько, яка народила й виховала десять дітей.
Дозвілля своє смирновці проводять у сільському клубі, що має 240 місць, де читаються лекції, демонструються кінофільми, виступають з концертами вчителі та учні. Традиційними тут стали вечори трудової слави, на яких вшановується праця людей роботящих, вручаються цінні подарунки, трударів вітають і славлять представники парткому та дирекції радгоспу, комсомольці й піонери.
Багато жителів села користуються послугами сільської та шкільних бібліотек, що мають у своєму фонді близько 20 тис. книг; кожний двір передплачує по 2 — 4 газети та 1—2 журнали.
Учні середньої школи обладнали музей бойової слави, листуються з сім’єю генерал-лейтенанта А. К. Смирнова, що проживає в Ленінграді. Ця сім’я кілька разів відвідала Смирнове.
Село розквітає на очах — замість зруйнованих німецькими окупантами приміщень красуються нові квартали. Споруджуються багатоповерхові громадські і житлові будинки. Смирновці гідно зустріли і відзначили 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, успішно вирішують завдання дострокового завершення п’ятирічки.
Г. В. ЛЕУС. Л. Ю. НЕЧАЄНКО