Семенівка, Мелітопольський район, Запорізька область
Семенівка (до 1870 року — Сорокове) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташована на правому березі річки Молочної, за 7 км від районного центру. До найближчої залізничної станції Мелітополь — 5 км. Населення — 2060 чоловік. Сільській Раді підпорядковано села Тамбовку, Рівне та Обільне.
Сорокове засноване 1813 року переселенцями із сіл Чернігівки і Андріївки Бердянського повіту. Згодом сюди прибуло кілька сімей з Дніпровського повіту, а також з Малої Білозерки Мелітопольського повіту. Протягом 1830—1832 рр. тут поселилися державні селяни з Миргородського повіту Полтавської та Білгородського повіту Харківської губерній, а в 50-х роках — з Курської та Орловської губерній. За народними переказами, назва села Сорокове походить від назви місця заснування — сорокової дільниці. З 50-х років переселенці з Орловської губернії стали називати його Семенівкою в пам’ять про рідне село на батьківщині. Ця назва й була офіційно затверджена у 1870 році.
Спочатку землею користувалися за правом займанщини. Вирощували пшеницю, коноплі та льон, але здебільшого займалися тваринництвом — розводили коней, овець і велику рогату худобу. Жителі, які оселилися тут пізніше, вже не мали достатньої кількості землі. У 1826 році заможні сім’ї почали виходити на хутори. Першим засновано хутір Федорівку.
У 1834 році в селі здійснено перший переділ землі на 493 ревізькі душі, на кожну з них припало по 11,5 десятини (з врахуванням садиби, ріллі і толоки). В наступні роки, зі збільшенням кількості населення, розміри наділів зменшувалися, тому доводилося використовувати частину толоки. Культура землеробства на той час була низькою. Селяни в середньому збирали по 16—20 пудів зерна з десятини.
Після царських указів про поземельний устрій державних селян мешканці Семенівки почали сплачувати казні щорічний внесок — «державну оброчну подать» — в сумі 2432 крб. Крім того, з них стягали те й інші податки — подушний, земський, волосний і мирський.
Поступово змінювався профіль господарства села у зв’язку із зростанням попиту на хліб. Збільшувалася кількість населення. 1884 року тут проживало 1886 чоловік. За сільською общиною було закріплено 5664 десятини землі. Община в 70-х роках перейшла на переділ землі на наявні чоловічі душі; до 1884 року наділи зменшилися до 5,8 десятини.
Через подрібнення наділів, брак тягла й реманенту, непосильні податки, чимало селян швидко зубожіло. За даними перепису 1884 року із 289 дворів 6 не були приписані до общини і права на надільну землю не мали. Понад 140 господарств були бідняцькими, половина з них не мала тягла, третина — корів, дві третини — інвентаря. Середняцьку групу становили 112 господарств, з яких лише 30 обробляли землю власними силами, решта мусила вдаватися до супряги. Водночас 25 заможних господарств засівали 25—50 і більше десятин землі, мали достатню кількість робочої худоби, інвентаря тощо. Один з глитаїв володів 375 десятинами купленої землі. Крім надільної, куркулі засівали 650 десятин орендованої землі. Вони експлуатували 35 батраків.
Процес класового розшарування селян поглиблювався, на початку XX ст. в Семенівці було 26,9 проц. вкрай зубожілих господарств. Рятуючись від голоду й злиднів, селянська біднота залишала рідне село і в пошуках заробітків переселялася до Мелітополя та інших міст країни, поповнюючи лави міського пролетаріату.
Серед селян зростало незадоволення існуючим ладом, яке посилювала непопулярна в народі російсько-японська війна. 1904 року в Семенівці з’явилася прокламація «До всіх робітників депо от. Мелітополь», підписана «Іскоркою». Цю прокламацію приніс у село службовець залізничної станції М. І. Дерка. У роки першої російської революції члени мелітопольської соціал-демократичної організації «Іскорка» вели широку політичну агітацію серед селян повіту, в т. ч. й у Семенівці. Активно допомагали їм місцеві селяни К. Хилько й О. Литовченко, в минулому моряки Чорноморського флоту, М. Корзун, пізніше член «Іскорки», а також М. Картишов, який працював залізничником у Мелітополі.
Внаслідок впровадження столипінської аграрної реформи 86 родин Семенівки спродали свої наділи й стали батраками, частина їх виїхала до Мелітополя на заробітки. Протягом 1909—1913 рр. сільські куркулі загарбали майже 2 тис. десятин бідняцької та середняцької землі. 15 заможних господарств вийшли на хутори. Глитаї прибрали до своїх рук понад 60 проц. орендних земель, майже половину всієї робочої худоби, весь складний реманент.
Напередодні першої світової війни в Семенівці налічувалося 400 дворів, проживало 3652 чоловіка. Село забудовувалося вздовж річки Молочної і мало подовжню та дві поперечні вулиці. За житла селянам правили переважно хати-мазанки під соломою та очеретом. Лише в центрі височіли церква та цегляні будинки куркулів. У селі було з десяток дрібних лавок, шинок, винні погреби, кілька кузень, шевські та інші майстерні. Більшість селян одягалась у домоткані сіряки та свитки, носила саморобне взуття. Через систематичне недоїдання та антисанітарні побутові умови населення часто хворіло, але лікарської допомоги не мало — в селі не було навіть фельдшерського пункту.
Населення не знало грамоти. Тільки через 30 років після заснування села тут відкрили першу парафіяльну школу. В 1875/76 навчальному році її відвідували 47 хлопчиків і дві дівчинки. Тоді ж тут почала працювати невелика бібліотека. У 1884 році лише 495 з 1886 жителів села, в т. ч. 44 жінки, сяк-так вміли читати й писати. На початку XX ст. почала працювати земська однокласна початкова школа та школа грамоти.
У роки світової імперіалістичної війни в Семенівці значно зросла кількість бідняцьких господарств. Бідноті належало лише 8,9 проц. посівних площ, 9,6 проц. реманенту, 10,2 проц. тягла. Невдоволення селян зростало. З фронту повернулися до Семенівки М. Я. Ганзін, Ф. М. Шпак, О. П. Корнієнко, Д. С. Кашкарьов, Є. Ф. Індик та інші. Вони розповідали селянам правду про війну, про боротьбу більшовиків за припинення кривавої бойні.
Коли стало відомо про повалення самодержавства, зміцнилися надії семенівських селян на мир і землю. Але Тимчасовий уряд не задовольнив основних вимог селянства. Революційно настроєна біднота прислухалася до голосу фронтовиків, залізничників, які, підтримуючи зв’язки з мелітопольськими більшовиками, провадили агітаційну роботу на сходках і мітингах селян.
Радісно зустріла біднота звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Мелітопольський повітовий з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відбувся 21—22 січня 1918 року, проголосив встановлення влади Рад у всьому повіті. До Семенівки прибули представники повітової Ради і допомогли створити сільський ревком, членами якого стали бідняки С. Н. Антонов, П. Ф. Красніков, М. А. Корзун, І. І. Порибко. Ревком почав здійснювати декрети Радянського уряду: облікував нетрудові землі у куркулів, конфіскував лишки інвентаря і тягла, провадив заготівлю хліба. Багато уваги довелося приділити організації поповнення частин Червоної Армії, налагодженню роботи шкіл тощо.
Наприкінці квітня 1918 року Семенівку захопили австро-німецькі окупанти. Вони примусили селян сплатити велику контрибуцію, вивезли до Німеччини багато тисяч пудів хліба, сотні голів великої рогатої худоби й коней. Трудящі Семенівки під керівництвом більшовиків чинили опір окупантам. Влітку 1918 року вони підтримали страйк мелітопольських залізничників, доставляли їм продовольство.
В другій половині листопада 1918 року окупанти залишили село. Відновив роботу ревком, який організував допомогу сім’ям червоноармійців та бідняцьким родинам. В середині грудня того ж року село захопили білогвардійські частини з корпусу генерала Тілло. Коли оголосили мобілізацію до білої армії, біднота Семенівки пішла до партизанських загонів сусідніх сіл Терпіння та Спаського і зі зброєю в руках виступила на боротьбу з білогвардійцями. За спробу уникнути мобілізації денікінці привселюдно стратили селян І. С. Григорова та М. Івлєва.
15 березня 1919 року частини 2-ї бригади 1-ї Задніпровської радянської дивізії визволили село від білогвардійців. До лав бригади вступило багато жителів Семенівки. Вийшов з підпілля ревком, якому довелося працювати в складних умовах боротьби з бандою Коваля. Наприкінці травня банду знешкодили бійці мелітопольського комуністичного батальйону. Але безчинства тривали. Влітку почастішали напади махновців, які грабували населення, вбивали радянських активістів.
У другій половині червня 1919 року Семенівку захопили денікінці. Частина активу села поповнила партизанський загін Ф. П. Хімича, який діяв у дніпровських плавнях. Восени, коли почалися запеклі бої за Мелітополь, село кілька разів переходило з рук у руки. 11 січня 1920 року його визволили від білогвардійців бійці 42-ї стрілецької дивізії Червоної Армії. Відразу ж відновив роботу ревком, до складу якого увійшли селяни П. І. Шевцов (голова), С. Н. Антонов, М. І. Кидалов. Ревком насамперед організував допомогу родинам червоноармійців, подбав про виконання продрозверстки, провадив збирання хліба для голодуючих робітників промислових центрів Росії.
Після захоплення 9 червня 1920 року Мелітополя врангелівцями мелітопольський комуністичний батальйон передислокувався до Семенівки. Близько трьох тижнів батальйон та червоні партизани, серед яких були й семенівці, вдало маневруючи, сковували дії ворога. Коли сюди підійшли частини 46-ї дивізії Червоної Армії, загони влилися до її складу, створивши ядро розвідувальної групи. Після кривавих боїв з переважаючими силами ворога червоні бійці змушені були відійти, врангелівці захопили село. В тилу білогвардійців діяв партизанський загін Ф. П. Хімича, серед месників було чимало семенівців.
Тяжкі бої за Мелітополь тривали протягом липня—жовтня 1920 року. Семенівка знову стала ареною кровопролитних битв. В ніч на 30 жовтня 25-й і 26-й кавалерійський полки Першої бригади 5-ї кавалерійської дивізії 13-ї армії назавжди визволили село від білогвардійців. Ревком, який негайно відновив роботу, налагодив постачання червоноармійських частин продовольством і фуражем, організував допомогу транспортом. У грудні 1920 року в селі створено комітет незаможних селян, його головою обрано Є. Ф. Індика.
У січні 1921 року в Семенівці відбулися вибори до сільської Ради, її очолив колишній фронтовик П. Д. Індик. Сільська Рада і КНС мобілізували актив села на боротьбу з куркульським бандитизмом, керували розподілом землі (з розрахунку по 2 десятини на їдця), організували виконання продрозверстки, конфіскували у багатіїв і передали бідноті лишки худоби та реманенту. Взимку 1920—1921 рр. відновили роботу школи, відкрилися хата-читальня, бібліотека, сільбуд, де виступали лектори та культармійці. Жінки взяли шефство над дитячим будинком.
Створений навесні 1921 року партійний осередок, до якого увійшли П. М. Ганзін, М. А. Корзун, Г. Д. Лук’янов, разом з сільрадою і КНС вжили заходи, спрямовані на боротьбу з голодом. Активісти села виявляли прихований куркулями хліб, організували громадське харчування дітей та сільської бідноти. Незаможним сім’ям подано допомогу реманентом, тяглом та насінням, вилученими у куркулів. Значну допомогу дістали голодуючі від держави через щойно створені кооперативні споживче та кредитне товариства. Завдяки цим заходам наступного року селяни засіяли три чверті посівних площ, зібрали непоганий урожай. Голод було подолано.
Перші кроки зроблено також і в напрямку кооперування селян. В листопаді 1922 року комнезамівці організували комуну «Зелена поляна», яку очолив Н. А. Король. Через рік створено комуну «Незаможник», якій передано вилучені в куркулів худобу, реманент і зерно. Це були ще невеликі господарства. Так, у 1925 році комунари «Зеленої поляни» обробляли лише 100 десятин землі, мали 9 коней і 5 корів. Комунарівці придбали тягло, косарки, віялки та інший інвентар, розвивали тваринництво.
За рішенням загальних зборів селян, на базі комун у 1927 році було засновано три ТСОЗи, які наступного року об’єдналися в одне господарство «Незаможник». 1929 року ТСОЗ перетворено в артіль, її очолив комуніст Г. Д. Лук’янов. У вересні того року в колгоспі створено партійний осередок, секретарем якого обрали Я. І. Сидоренка. Комуністи керували виробничими бригадами артілі. Пізніше партійний осередок колгоспу поповнився посланцями робітничого класу Донбасу двадцятип’ятитисячниками Я. І. Чемутенком та М. К. Шабановим.
Активну участь у колективізації села брав комсомольський осередок, утворений ще 1924 року. Через чотири роки в Семенівці налічувалося 11 комсомольців. Секретарем осередку був спочатку П. Устинський, а згодом М. П. Дерко.
1930 року в Семенівці засновано колгоспи «Вільний труд» і «Червоний Жовтень», а через три роки — «Ударник». Поступово зміцнювалася економіка колективних господарств, зростали врожаї. У 1933 році на колгоспних ланах працювало сім тракторів. Першу борозну проклав тракторист В. А. Разумов.
Соціалістичній перебудові села чинили шалений опір куркулі. Вони труїли худобу, псували громадське майно, вели ворожу агітацію серед нестійких селян. За рішенням загальних зборів колгоспників майно 14 куркулів конфіскували, а їх з сім’ями вислали за межі району.
Міцною опорою колгоспів Семенівки стала Терпіннівська МТС, створена 1931 року. Тут відкрилися курси трактористів, рільників, бухгалтерів. Велику роботу в селі вів політвідділ МТС. На сторінках багатотиражної газети політвідділу «За більшовицький колгосп» розповідалося про переваги колективних форм господарювання. Політвідділ організовував соціалістичне змагання колгоспників, розгорнув масово-політичну та культурно-виховну роботу.
В 1936—1937 рр. у колгоспах Семенівки працювали десятки тракторів, вийшли в поле перші вітчизняні комбайни. Основні виробничі процеси було механізовано. Широко відомим в області стало ім’я трактористки Тосі Бондаренко, яка 1937 року на своєму «Універсалі» засівала в день по 23 га замість 10.
Зростала урожайність сільськогосподарських культур. В передвоєнні роки колгоспники одержували по 15—17 цнт зернових з га. Члени городньої ланки Г. П. Новах з артілі «Червоний Жовтень» зібрали в середньому по 150 цнт картоплі та по 350 цнт капусти з га 1 2. Протягом 1936—1940 рр. в артілях «Більшовик» та «Червоний Жовтень» створено високопродуктивні молочнотоварні та свиноферми. Четверо колгоспників Семенівки — тракторист Ф. Г. Латишев, тваринник О. М. Кирсанов, бригадир рільничої бригади О. Шамко та ланкова О. Жирова стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Напередодні Великої Вітчизняної війни колгоспи Семенівки перетворилися на зразкові й високопродуктивні господарства. В 1940 році прибутки артілей становили 1,8 млн. крб. Колгоспники одержали на трудодень по З кг хліба і по 3 крб. 50 коп. грішми.
Значна частина жителів села спорудила добротні будинки. В селі працювали дві крамниці, пекарня, їдальня. Будинки по вулицях Жовтневій та Першотравневій було радіофіковано.
З 1925 року в селі працював медично-консультаційний пункт. Було налагоджено санітарний контроль за водопостачанням, постійне медичне обстеження населення, особливо учнів, консультування вагітних жінок. Систематично читалися лекції на медико-санітарні теми.
До 1937 року в Семенівці ліквідували неписьменність серед дорослого населення. У 1939/40 навчальному році працювала семирічна школа, в якій здобували знання всі діти шкільного віку.
При сільському клубі організували драматичний, хоровий та інші гуртки художньої самодіяльності. Великою популярністю серед односельчан користувався хор, яким керував Н. К. Харламов. В клубі демонструвалися кінофільми, відбувалися лекції й бесіди. Відкрилася сільська бібліотека. Культурне шефство над селом здійснювали залізничники станції Мелітополь.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, до лав Червоної Армії стали 384 жителі Семенівки, серед них — чимало добровольців. Для потреб фронту було мобілізовано автомашини й кілька тракторів. На виробничих ділянках чоловіків замінили жінки, підлітки, старики. Наблизився фронт, і з села евакуювали частину громадської худоби та колгоспного майна, а зерно та реманент роздали колгоспникам на збереження.
6 жовтня 1941 року Семенівка була окупована гітлерівцями. Силою зброї вони примушували селян коритися «новому порядку», забирали худобу, хліб та інші продукти, 110 юнаків та дівчат силоміць вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Грабунки й насильства тривали два роки. Та не скорилися ворогові радянські люди. Патріоти всіляко саботували заходи окупантів. Щоб не працювати на ворога, селяни переховувалися в лісі, прищеплювали собі хвороби; худобу виганяли в степ. Фашисти жорстоко розправилися з багатьма патріотами. Від тортур померла одна з перших комсомолок Т. Д. Богатирьова, сільських комуністів Ю. Г. Ігнатова, В. П. Кидалова і Н. К. Харламова розстріляно.
У 1943 році в районі Семенівки протягом місяця точилися запеклі бої з гітлерівцями, що намагалися будь-що утримати глибоко ешелоновану оборонну лінію по річці Молочній. 23 жовтня 1943 року радянські війська вибили фашистських окупантів з села. У визволенні Семенівки брали участь підрозділи 5-ї та 51-ї ударних армій 4-го Українського фронту. Смертю хоробрих загинули 300 радянських воїнів. Семенівці свято шанують пам’ять героїв. У центрі села на братській могилі височить пам’ятник мужнім.
Жителі Семенівки внесли гідний вклад у загальнонародну справу перемоги над ворогом. 245 односільчан смертю хоробрих полягли в боях на фронтах Вітчизняної війни. 36 чоловік нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу. Мужністю й відвагою уславив себе лейтенант І. М. М’якотін. У лютому 1945 року фашисти оточили його підрозділ. Радянські воїни хоробро захищали важливу висоту, відбиваючи численні атаки противника. Вони відстояли свої позиції, але загинув парторг М’якотін. За стійкість і самовідданість у бою з ворогом І. М. М’якотіну посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Окупанти дощенту зруйнували село. Вони спалили школу, клуб, крамниці, приміщення сільської Ради, будинки колгоспників. Загальні збитки, заподіяні гітлерівцями, становили 37,6 млн. карбованців.
Відразу після визволення трудящі Семенівки почали відбудову жител і господарства колгоспів. Сіяли вручну, садили під лопату. Тяжкою видалася весна того року. Не вистачало тягла, реманенту. Долаючи труднощі, семенівці все ж освоїли більшу частину посівних площ.
Трудящі Семенівки активно допомагали фронтові, постачаючи хліб та інші продукти. За ініціативою сільських комуністів було надіслано подарунки для бійців Червоної Армії; збиралися кошти на будівництво літаків.
Після переможного завершення Великої Вітчизняної війни до рідного села повернулися демобілізовані воїни. Зростали темпи відбудовних робіт, душею всіх корисних починань стала парторганізація села, де 1945 року налічувалося 6 комуністів. Того року колгоспи Семенівки освоїли довоєнні посівні площі. Семенівці брали активну участь у відбудові шахт Донбасу й Дніпрогесу ім. Леніна. На Дніпробуді комсомольсько-молодіжна бригада будівельників з Семенівки щодня виконувала норми виробітку на 160—170 процентів.
На кінець першої післявоєнної п’ятирічки основні роботи відбудови села та колгоспного господарства було завершено. Середня урожайність озимої пшениці становила тоді 13 цнт з га. За цей час поголів’я великої рогатої худоби зросло до 1300 голів. Прибутки артілей перевищили 1 млн. карбованців. За трудові подвиги в роки Великої Вітчизняної війни та досягнення в перші повоєнні роки передовиків колгоспного виробництва В. В. Ганківську, О. Т. Залату, Є. Г. Індик, П. Д. Івлєву, П. А. Синьогубову та інших нагороджено орденами й медалями СРСР.
З метою подальшого організаційного і господарського зміцнення колгоспів улітку 1950 року на базі чотирьох артілей створено дві. Протягом другої післявоєнної п’ятирічки врожайність зернових зросла до 17 цнт з га, соняшнику — до 13 цнт; поголів’я корів збільшилося в 3,7 раза; прибутки артілей становили 3,4 млн. карбованців.
У 1956 році семенівські артілі об’єдналися в одне господарство. Партійна організація колгоспу зосередила головну увагу на поліпшенні технічної озброєності господарства, підвищенні агротехніки, впровадженні передового досвіду. Вже 1958 року урожайність зернових становила 19,6 цнт з га. Підвищилася продуктивність тваринництва. Від кожної фуражної корови надоєно по 2284 кг молока, настриг вовни з вівці становив 2,5 кг.
На початку семирічки семенівський колгосп об’єднався з артілями двох сусідніх сіл і дістав назву «Шлях Леніна». Господарство мало 9652 га угідь, у т. ч. 8475 га орної землі. В період реорганізації MTG артіль придбала достатню кількість техніки, що дало можливість істотно поліпшити культуру землеробства, добитися підвищення врожайності зернових. Провідне місце серед сільськогосподарських культур посіла озима пшениця, яку вирощували на площі 5 тис. гектарів.
Помітні зрушення сталися в тваринництві. Збільшилося поголів’я худоби й птиці, вищою стала їх продуктивність. У 1965 році середні надої молока дорівнювали 3200 кг від корови. Річне виробництво яєць перевищило 1 млн. штук. Трудівникам птахоферми присвоєно почесне звання колективу комуністичної праці. Прибутковими галузями господарства стали також садівництво, городництво й баштанництво. 1965 року під садами було 645 га. Відзначилася в праці городня бригада, очолювана М. І. Гаркушею, яка зібрала по 276 цнт овочів та по 192 цнт баштанних культур з га. За високі виробничі досягнення М. І. Гаркушу нагороджено орденом Леніна.
Визначні зміни сталися в Семенівці за чотири роки поточної п’ятирічки. Артіль «Шлях Леніна» перетворилася на одне з передових господарств області. Партком і правління колгоспу постійну увагу приділяють впровадженню наукових методів господарювання, доцільному використанню кадрів, удосконаленню форм морального та матеріального стимулювання праці колгоспників. Завдяки цьому, незважаючи на несприятливі погодні умови, 1969 року тут зібрано по 21,5 цнт озимої пшениці з га, по 36,1 цнт зерна кукурудзи, а також по 24,6 цнт соняшнику. Артіль спеціалізується на виробництві свинини та іншої продукції тваринництва. Свиновідгодівельна ферма розмістилась в п’яти великих корпусах. 1969 року тваринники виробили по 110 цнт м’яса на 100 га угідь. Трудівникам свиноферми присвоєно звання колективу комуністичної праці, ферма стала школою передового досвіду області. Колектив свинарок двічі був учасником ВДНГ, у 1965 році їх нагороджено медалями виставки та цінними подарунками. Понад двадцять років сумлінно трудиться тут К. І. Омелянова, яка одержує по 29 поросят від кожної свиноматки, вирощуючи за рік до 600 поросят. Уряд високо оцінив працю знатної свинарки, у 1966 році її удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Рух за комуністичне ставлення до праці набрав широкого розмаху серед колгоспників всієї артілі. У 1969 році звання ударників комуністичної праці вибороли понад 200 колгоспників. За визначні успіхи в розвитку колгоспного виробництва 22 трудівники нагороджено орденами й медалями Союзу РСР. Ордена Леніна удостоєно головного агронома колгоспу Г. О. Глухенького та бригадира комплексної бригади О. А. Калініну. Г. О. Глухенький працював головним агрономом артілі з 1956 року. За його участю здійснено агрохімічні дослідження грунтів, розроблено агротехнічні заходи щодо піднесення їх родючості, впроваджено чітку систему сівозмін та високоурожайні сорти зернових і технічних культур. Г. О. Глухенький керував агрошколою, слухачами якої були 120 виробничників. Йому присвоєно почесне звання заслуженого агронома Української РСР, він — неодноразовий учасник ВДНГ. З 1948 року добра слава йде про тракториста Д. І. Кашкарьова — одного з найкращих і найдосвідченіших механізаторів району. Комбайнера І. І. Катанчика, який самовіддано працює протягом двох десятиріч, за визначні успіхи нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Колгосп «Шлях Леніна» відомий на Запоріжжі як школа передового досвіду сільського господарства. Його відвідують численні делегації трудящих з інших областей Союзу РСР та братніх соціалістичних країн, а також спеціалісти з капіталістичних країн. Протягом 1960—1969 рр. тут побували делегації з НДР, Індії, Канади, Франції, США, Угорщини, Чехословаччини тощо. А трудящі Семенівки відвідують зарубіжні країни, щоб перейняти досвід у галузі сільськогосподарського виробництва. Вони побували в Болгарії, НДР, Польщі, Румунії, Чехословаччині, Марокко.
Перед у боротьбі за зростання економіки, підвищення урожайності колгоспних полів ведуть комуністи. З 105 членів партії 65 працюють у рільництві, а 22 — в тваринництві. Під керівництвом комуністів трудяться 134 комсомольці — ініціатори багатьох корисних справ. Вони періодично провадять рейди «Комсомольського прожектора», випускають світлові газети, організовують виступи агіткультбригад.
У Семенівці широко здійснюється господарське, культурно-побутове й житлове будівництво. Протягом 1966—1969 рр. споруджено механічну майстерню з сучасним обладнанням, гараж, 8 типових механізованих корівників на тисячу голів, стільки ж телятників, 7 свинарників тощо. На кошти колгоспу зведено будинок правління артілі, триповерхове приміщення середньої школи, літній кінотеатр, магазин продовольчих товарів, павільйон побутового обслуговування з швейною та шевською майстернями, перукарню. Прикрашають село добротні будівлі відділення зв’язку та ощадкаси, трьох магазинів та будинок культури. За цей час колгоспники спорудили 133 житлові будинки.
Зростання колгоспної економіки забезпечує заможне життя сільських трудівників. Середньомісячний заробіток рядового колгоспника у 1969 році становив 95 крб., тваринника — 120, механізатора — 150 крб. 650 колгоспних ветеранів праці одержують пенсії. Зростає купівельна спроможність трудящих села. Тільки 1969 року 4 сільські магазини продали населенню різних товарів на суму 850 тис. крб. Майже в кожній хаті — телевізори, в багатьох — холодильники, в особистому користуванні колгоспників 23 автомобілі.
Семенівська сільська Рада творчо вникає в усі ділянки виробничого й культурного життя, допомагає виконувати народногосподарські завдання. За організаторську роботу по впорядкуванню села сільську Раду 1967 року удостоєно пам’ятного Червоного прапора РК КП України та районної Ради депутатів трудящих.
Сьогодні Семенівка — заможне, красиве, впорядковане село. Добротні цегляні будинки вишикувалися рівними рядами понад річкою Молочною, утворюючи чотири основні вулиці: Першотравневу, Червонофлотську, Жовтневу і Пролетарську. Вулиці й тротуари одяглися в брук і асфальт, прикрасилися декоративними деревами. Діє 15 км водопроводу. Село потопає в зелені садів. У центрі його комсомольці та піонери розбили 5-гектарний парк. Тут на честь 50-річчя Радянської влади зведено меморіальний комплекс загиблим бійцям революції, громадянської та Великої Вітчизняної воєн.
За роки Радянської влади докорінні зміни сталися в охороні здоров’я трудящих у розвиткові освіти та культури села. В Семенівці — два фельдшерсько-акушерські пункти. На основних виробничих ділянках працюють профілакторії. Кожний колгоспник щороку користується відпусткою. Колгосп забезпечує кращих трудівників безплатними путівками до будинків відпочинку та санаторіїв.
Всі діти трудівників Семенівки вчаться. Середня школа має просторі, світлі кімнати для занять, навчальні кабінети й лабораторії, виробничі майстерні, спортивний зал та спортивні майданчики. У 1969/70 навчальному році в школі працювало 30 учителів. Крім середньої, працюють дві початкові школи. Чимало колишніх вихованців місцевої середньої школи закінчили вищі або спеціальні середні навчальні заклади країни і працюють у різних галузях народного господарства: 30 — вчителями, 18 — агрономами, 12 — лікарями, 15 — інженерами, 7 — зоотехніками тощо. Набагато підвищився за роки Радянської влади і культурний рівень селян. Сьогодні у них є умови для корисного й розумного відпочинку. В селі працює будинок культури із залом для глядачів на 400 місць, є три бібліотеки з загальним книжковим фондом 14 500 примірників, літній кінотеатр, парк відпочинку, колгоспні спортивні майданчики.
Опускається вечір, яскравим сяйвом спалахують ліхтарі — і лине над селом пісня. Учасники колективів художньої самодіяльності збираються до будинку культури. Тут працюють 8 гуртків: хоровий, хореографічний, драматичний, художнього читання, музичний та інші. Виступають вокальний і естрадний ансамблі. В гуртках беруть участь близько двохсот чоловік. Часті гості в сільському будинку культури професіональні артисти Києва, Запоріжжя, Ленінграда, Львова та інших міст країни.
Традиційними в селі стали проводи юнаків до Радянської Армії, комсомольські весілля, урочисті реєстрації шлюбів та новонароджених. Щороку семенівці відзначають свято «Серпа і молота», влаштовують вечори трудової та бойової слави.
Книги, газети й журнали — постійні супутники трудівників. Мешканці села на 1970 рік передплатили понад 3,5 тис. примірників періодичних видань. Велику агітаційно-пропагандистську та культурно-освітню роботу на селі здійснює первинна організація товариства «Знання», яка налічує 23 члени. Протягом року прочитано понад 350 лекцій і доповідей на різні теми.
Під життєстверджуючою зорею Великого Жовтня розквітло село, люди його — невтомні трудівники — живуть щасливим вільним життям на оновленій Радянській землі.
Н. В. БОГАТИРЬОВА, В. І. ЖУК, Н. В. ТУРКІНА