Михайлівка, Михайлівський район, Запорізька область
Михайлівка — селище міського типу, розташоване за 70 км на південь^від Запоріжжя і за 7 км на захід від станції Пришиб Придніпровської залізниці. З населеними пунктами району Михайлівка сполучається трьома автошляхами. Населення — 15,2 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Вовківка, Жовтневе, Нововолодимирівка, Першотравневе, Петрівка, Плодородівське і Тернівка.
Михайлівка — центр району, площа якого 1,1 тис. кв. км, населення — 41,9 тис. чоловік (у т. ч. сільського — 22,4 тис., міського — 19,5 тис.). В районі 53 населені пункти, підпорядковані 2 селищним і 8 сільським Радам; 15 колгоспів, 87,2 тис. га орної землі; 10 підприємств, 3 будівельні організації, 46 шкіл, 37 будинків культури й клубів.
Михайлівка виникла на початку XIX ст. внаслідок злиття кількох хуторських поселень, заснованих державними селянами та кріпаками-втікачами з різних місць України та центральних губерній Росії. Перший такий хутір заснував у 1805 році нащадок запорізького козака, виходець з Полтавщини Михайло Чудновський. Ім’ям його пізніше й названо слободу. 1809 року поряд з хутором Чудновського поселилися окремими хуторами ще 10 родин, що прибули сюди з Великого Токмака. Селяни переважно займалися скотарством. Більшість з них мала близько тисячі овець і по сотні голів великої рогатої худоби. Землею спочатку володіли за правом вільної займанщини, але без реманенту піднімати цілину було важко, тому засівали лише невеликі ділянки для власних потреб. У 1810—1814 рр. прибуло ще кілька родин з Курської губернії, і в слободі вже проживало 75 сімей.
Слобода почала швидко зростати і протягом двох наступних років перетворилася на велике село, де проживало 1,7 тис. чоловік. Нові переселенці — державні селяни з Курської та Полтавської губерній — їхали сюди добровільно, отже ніякими пільгами не користувались. У 1816 році, після ревізького перепису, на них накладено податок по 2 крб. з ревізької душі. Село зростало й далі за рахунок нових переселенців. Через чверть століття Михайлівка стала волосним центром. У 1838 році тут проживало близько 5 тис. жителів. Дедалі більше виявлялась майнова нерівність: 65 господарств не мали тягла, у третини дворів було лише по одному коню.
У 30-і роки XIX ст. в Михайлівці стало переважати землеробство. Всі землі відмежовані сільській общині, зорали. Немало було й таких господарств, що володіли не тільки землями общини, але й ділянками на віддалених хуторах.
Наприкінці 40-х років XIX ст. виявилось, що значну частину розташованих навколо Михайлівки земель, де селяни заснували хутори, ще за Катерини II призначено для поселень німецьких колоністів. У 1847 році селянам запропонували оформити оренду самовільно захоплених ними казенних земель — по карбованцю за десятину. Частину цієї землі уряд передав в оренду поміщикові-колоністу Фальц-Фейну саме за такою ціною. Селяни заявили, що землю нікому не віддадуть, оскільки «казна не вправі здавати в оренду стороннім особам землю», за яку вони багато років сплачували подесятинний оброк. Опір хуторян власті жорстоко придушили. Посланий сюди кавалерійський ескадрон знищив близько 40 дворів, селян шмагали різками.
Восени 1849 року за розпорядженням міністерства державних маетностей від земель михайлівської общини відрізали 5,8 тис. десятин для передачі Фальц-Фейну та колонії Кронсфельд. Але селяни вважали цю землю своєю. Весною 1850 року 258 господарств засіяли її та відмовилися покинути хутори. Викликаний з Сімферополя каральний загін заарештував 27 селян. Коли спробували заарештувати представників общини, то селяни вчинили опір. Виступ придушили. Організатори його Є. Довгань і М. Титаренко змушені були назавжди піти з рідного села.
Після відмежування частини площі, якою володіла сільська община, в тому ж 1850 році на вимогу сходу проведено перший переділ землі, за яким селяни одержали наділи по 9,1 десятини на ревізьку душу. Наступний переділ відбувся через 10 років, під час якого, крім орної землі, в наділи включили й толоку та присадибні ділянки.
Напередодні реформи 1861 року в Михайлівці налічувалося понад тисячу дворів і близько 10 тис. жителів. Саманні хати та землянки під солом’яними стріхами були жалюгідними. Навесні і восени стояла непролазна багнюка. В селі щонеділі збиралися базари, а двічі на рік — великі ярмарки, на яких торгували хлібом, худобою, мануфактурою, шкіряними та іншими товарами; було 5 трактирів, десяток монопольок, понад три десятки хлібних лабазів (складів) тощо.
Закладів охорони здоров’я і шкіл тривалий час не було. Тільки 1845 року в селі з’явилось міністерське початкове училище, в якому навчалося 126 дітей, переважно заможних селян. Три чверті чоловіків і майже всі жінки були неписьменні.
Починаючи з 1873 року, в Михайлівці розподіляли землю на наявні чоловічі душі, що спричиняло значне подрібнення селянських наділів. Так, 1879 року на душу припадало близько 4-х десятин землі.
У другій половині XIX ст. посилилось класове розшарування селян Михайлівки. Так, за даними 1884 року з 1731 приписаних до общини селянських господарств 140 були безпосівними. Вони здавали свої наділи в оренду і йшли в найми. 684 двори засівали від 1 до 10 десятин. Це — бідняцький прошарок, що становив близько половини усіх господарств. З них лише 48 дворів мали плуги та деякий інший інвентар, майже половина дворів не мала тягла. З усієї кількості дворів тільки 10 обробляли землю своїм тяглом та інвентарем, 340 господарств для обробітку своїх наділів вступали у супрягу, а 298 мусили позичати за відробіток чи плату коней та інвентар у заможних селян.
Понад третину дворів становили середняки, значна частина яких теж немала олугів та інших знарядь землеррбства, тому мусила вступати в супряги або наймати тягло й інвентар.
Сільські багатії прибрали до рук понад 3 тис. десятин землі, яку здавали в оренду сільська біднота й середняки. Крім того, вони орендували ще 2035 десятин казенних та поміщицьких земель. Кожен з куркулів мав по 16—25 голів великої рогатої. худоби та чимало сільськогосподарських знарядь і машин.
Прокладення в 70-х роках XIX ст. Лозово-Севастопольської залізниці, що пролягла за 7 км від села, сприяло розвиткові торгівлі. У цей час тут були десятки торговельних підприємств, оптових складів, близько 20 хлібних амбарів тощо. їх товарооборот у 1900 році становив 750 тис. крб. Наприкінці XIX ст. почали працювати кілька парових млинів.
Швидке зростання населення зумовлювало зменшення наділів. Так, у 1907 році на чоловічу душу припадало лише по 3,7 десятини. Якщо земельні ділянки основної маси селян подрібнювались, то у куркулів вони збільшувались. Голод і злидні гнали бідноту, що розорилась, на заробітки у Донбас і Крим. Декотрі з них повертались до рідного села, провадили агітаційну роботу, спрямовану проти самодержавства. Напередодні першої російської революції в Михайлівці діяли дві підпільні соціал-демократичні групи, очолювані місцевим селянином М. Ф. Малаховим і вчителем І. С. Опанасенком. До пропагандистської роботи залучалися довірені люди, які влаштовували таємні збори, організовували читання революційної літератури, розповсюджували листівки і брошури. В ніч на 6 листопада 1904 року в Михайлівці поширено 126 примірників прокламацій: «Геть царя!», «Воля царська і воля народна», «Бесіди про землю» та інші. Влітку 1905 року до села приїхали у відпустку матроси Чорноморського флоту С. Широчкін і К. Гнідий. Вони розповсюджували відозву потьомкінців «До всього цивілізованого світу» і прокламації Севастопольського комітету РСДРП: «До всіх»; «Про погроми», «До громадян», «Хто за самодержавство царя». Лише 17 серпня поліція виявила 83 примірники листівки «З ким іти селянам». Восени того ж року на вулицях Михайлівки з’явилися прокламації «Програма РСДРП», «Про царський маніфест 18 лютого» та інші соціал-демократичні листівки, які закликали до повалення самодержавства і встановлення влади народу.
Під час арешту члена РСДРП михайлівського ремісника М. С. Манжоли поліція знайшла рукописи підготовлених ним до випуску листівок, в одній з яких говорилось: «Скинемо владу катів. Хай живе соціалізм! Геть свавілля! Хай живе РСДРП!».
У 1905 році помічник начальника Таврійського жандармського управління доповідав у Петербург, що в Мелітопольському повіті селянські заворушення з найбільшою силою виявилися в селах Михайлівці, Великій Білозерці і Терпінні. Наприкінці того ж року до Михайлівки прибув каральний загін. Незважаючи на це, у червні 1906 року в Михайлівці відбулася велика селянська сходка, що схвалила петицію до Державної думи з вимогою передати всю казенну, поміщицьку, монастирську і церковну землю тим, хто її обробляє. Селяни відрядили з нею до Петербурга учителя земської школи В. Т. Бакуту, який, повернувшись до села, розповів, що його вислухали члени фракції більшовиків і що вони передали листа Думі.
Після поразки революції влітку 1907 року більшість членів соціал-демократичної групи М. Ф. Малахова заарештували.
Згодом поліція викрила на квартирі селянина А. Ф. Барабаша і підпільну групу вчителя І. С. Опанасенка. Члени групи вчинили збройний опір, вбили урядника, поранили пристава і стражника. Керівникові та його товаришам пощастило уникнути арешту, а А. Ф. Барабаш загинув. Пізніше І. С. Опанасенка було заарештовано.
Та селянські виступи й далі не вщухали. У вересні сюди послали жандармів та війська. Царське самодержавство жорстоко розправилось з борцями за щастя народу. Багатьох з них було засуджено до різних строків ув’язнення, заслання, а В. Т. Бакуту, І. С. Опанасенка та В. М. Гасана — на довічну каторгу.
У 1911—1912 рр., внаслідок здійснення проголошеної ще 1906 року столипінської аграрної реформи, понад 100 куркульських господарств вийшли на відруби.. Водночас близько 300 бідняцьких господарств змушені були продати свої наділи. 713 господарств повністю або частково здавали свої наділи в оренду. Третина господарств не мала ні тягла, ні реманенту.
У 1913 році в Михайлівці налічувалось 3,7 тис. дворів. Але, як і раніше, село-забудовувалося без плану. Стороннього вражали покручені затоплені багнюкою вулиці, низькі саманні хати з маленькими вікнами, лише зрідка стояли під залізом або черепицею кам’яні будинки багатіїв.
У селі часто спалахували пошесні хвороби, але медична допомога була вкрай незадовільною. Лікарня на 10 ліжок обслуговувала 50 тис. населення, тут працювали тільки два лікарі, два фельдшери та акушерка.
Про стан освіти на селі свідчить той факт, що 1883 року у чотирьох початкових школах села навчалась тільки сьома частина дітей шкільного віку, переважно із заможних родин. З 13,3 тис. населення читати й писати вміли 980 чоловіків і 29 жінок. А потяг трудящих до знань був великий. На початку XX ст. у Михайлівці відкрили 10 шкіл грамоти, що існували на добровільні внески селян. На кошти общин утримувались дні земські школи. У 1906 році в селі працювало 8 земських і 8 церковнопарафіяльних шкіл, і все ж вони не охоплювали навчанням і третини дітей шкільного віку. Того року в прийомі до школи було відмовлено 183 хлопчикам і 146 дівчаткам. Понад 60 проц. учнів не могли закінчувати школи через матеріальну скруту.
Завдяки зусиллям сільських вчителів наприкінці XIX — початку XX ст. в Михайлівці відкрилось три земські бібліотеки, в яких налічувалося 3250 книг переважно релігійного та пригодницького змісту.
Після повалення царизму селяни чекали жаданого кінця війни, розподілу поміщицьких земель, але сподівання виявились марними. Наростала нова хвиля народного невдоволення. Влітку 1917 року в селі виникла група співчуваючих більшовикам під керівництвом М. П. Барабаша.
Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді оживила надії бідноти на краще майбутнє. На початку 1918 року в Михайлівці утворилось два партійні осередки, обрано Раду селянських та солдатських депутатів, першим головою якої став місцевий коваль В. І. Бруньковський. Рада сформувала червоногвардійський загін на чолі з В. Л. Малаховим і Ф. Я. Мінаковим. У березні того ж року створено волосний ревком (голова — комуніст М. П. Барабані)5. Але наприкінці квітня 1918 року австро-німецькі війська захопили село.
Боротьбу трудящих проти окупантів і гетьманців у Михайлівці очолив підпільний більшовицький осередок, керований М. С. Манжолою і В. Ф. Єременком, якого влітку 1918 року окупанти відправили до мелітопольської в’язниці. Більшовицька організація діяла й далі. Комуністи-підпільники створили партизанський загін, який увійшов до складу іншого загону — І. С. Опанасенка, що базувався у плавнях поблизу села Балок. У жовтні 1918 року загін дістав назву «За владу Рад» і об’єднався з іншим загоном, в якому бились за Радянську владу жителі Верхньої Білозерки, Матвіївки, Тимошівки, Великої Білозерки, Верхнього Рогачика. Об’єднаними силами під керівництвом заступника командира загону «За владу Рад» С. П. Пожидаева, а також Т. П. Бенди, М. П. Барабаша, І. Н. Коноваленка партизани 25—26 жовтня визволили Михайлівку від ворога. Було відновлено діяльність органів Радянської влади. Волревком (голова Шабельников) створив земельну комісію, яка приступила до запровадження в життя ленінського Декрету про землю, організувала виконання продрозверстки.
Та мирний перепочинок тривав недовго. 8 січня 1919 року білогвардійські частини генерала Тілло, захопивши Мелітополь, почали наступ на Михайлівку. Майже протягом місяця загін «За владу Рад», що налічував тоді 2250 бійців, стримував натиск ворога. Але сили були нерівні. З лютого денікінці вдерлися в село, захопивши в полон групу партизанів, — М. Ф. Коптева, Я. С. Баландіна, Д. С. Довженка, Я. І. Хорошуна, які прикривали відступ основних сил загону. Ранком наступного дня після нелюдських катувань їх розстріляли. 5 лютого, коли партизани знову оволоділи Михайлівкою, над могилою розстріляних пролунав салют.
15 лютого 1919 року білогвардійці після артилерійського обстрілу розпочали наступ на Михайлівку. Ранком наступного дня партизани за участю всього населення завдали білим контрудару. Ворог змушений був відступити, залишивши на полі бою близько трьохсот убитих. Але невдовзі білогвардійці знову повели наступ. Натиск ворога було паралізовано контрнаступом групи військ під командуванням П. Ю. Дибенка, яка 16 лютого оволоділа станцією Пришиб. Білогвардійці, втративши убитими багато солдатів і офіцерів, відступили.
В лютому 1919 року партизанський загін «За владу Рад» увійшов до складу щойно сформованої 2-ї бригади Задніпровської української радянської дивізії під командуванням П. Ю. Дибенка під назвою 5-го Задніпровського полку. Його очолив О. Г. Луньов, уславлений герой громадянської війни. Невдовзі цей полк брав участь у боях за Перекоп.
В середині травня 1919 року волосний партійний осередок провів відкриті партійні збори, в роботі яких взяли активну участь члени сільських Рад (у Михайлівці їх було три), представники сільської інтелігенції, профспілок, а також робітники продовольчих загонів. Збори вітали роботу першого повітового з’їзду Рад, що проходив у Мелітополі, і прийняли рішення «… виконувати резолюції, прийняті на з’їзді, … підтримувати Радянську владу, боротися проти контрреволюції та придушувати її всіма можливими засобами».
На початку липня 1919 року до Михайлівки знову вдерлися денікінці. Жорстоко розправилися вони з активістами. Батька партизана, старого С. Голобородька закололи багнетом, Г. І. Магденка і Т. Ф. Глущенка прив’язали до тачанок і гнали коней, аж доки не розтерзали їх тіла. Багатьох насмерть закатували шомполами. Загинув тоді і старий більшовик-підпільник М. С. Манжола.
30 грудня 1919 року Михайлівку визволили частини 403-го полку 45-ї стрілецької дивізії 14-ї армії. Політвідділ дивізії допоміг створити ревком. Відновив діяльність і партійний осередок. 28 квітня 1920 року тут виник комсомольський осередок. Та мирне життя тривало недовго. Наприкінці червня село захопили врангелівці. Знову почалися грабежі та розправи. Протягом серпня та жовтня 1920 року село перебувало в прифронтовій смузі, воно кілька разів переходило з рук у руки. Бої вели частини 2-ї Кінної армії, 1-ї, 3-ї та 40-ї стрілецьких дивізій 13-ї армії. 26 жовтня частини 4-ї армії прорвали фронт на ділянці Михайлівка—Орлянське. 29 жовтня 89-а бригада після запеклих боїв визволила село.
У листопаді 1920 року за допомогою політвідділу 23-ї стрілецької дивізії тут створено тимчасовий ревком на чолі з місцевим селянином Г. Ф. Кириченком. Невдовзі в усіх трьох частинах села організовано сільревкоми, очолені селянами-активістами А. М. Заськом, С. І. Шульгою та Я. Барабашем. Головою волревкому селяни обрали комуніста І. А. Пригоду.
Відновив роботу і партійний осередок, який разом з волревкомом наприкінці листопада 1920 року організував волосний та сільські КНС. Головою волкомнезаму став демобілізований червоноармієць, комуніст М. А. Барабаш. Земельний відділ волревкому взяв на облік посіви, худобу та інвентар, а також налагодив роботу ремонтних майстерень (токарно — слюсарної, ковальської та теслярської). Відділ соціального забезпечення організував допомогу сім’ям червоноармійців. Було націоналізовано паровий вальцьовий млин та олійницю. Відділ народної освіти провів ремонт шкіл, забезпечивши їх паливом. У 1920/21 навчальному році тут було 15 трудових початкових шкіл, в яких працювало 44 вчителі. 2 січня 1921 року парт-осередок і волревком провели в Михайлівці недільник по упорядкуванню села. Політпрацівники розташованих тут армійських частин допомогли створити сільбуд та налагодити його роботу.
Наприкінці січня 1921 року в Михайлівці відбулися вибори до волосної та трьох сільських Рад. Головою виконкому волосної Ради обрали колишнього голову ревкому І. А. Пригоду. Волосна та сільські Ради приступили до здійснення ленінського Декрету про землю. Було взято на облік і розподілено між біднотою (по 2 десятини на їдця) землі поміщика-колоніста Фальц-Фейна та двох інших німецьких економій, а також нетрудові землі куркулів. В селі організувались кооперативне та кредитне товариства, відновив роботу створений ще 1919 року прокатний пункт, який мав сільськогосподарські машини та ремонтні майстерні. Для допомоги бідноті створили волосний посівний комітет. Частину збіжжя надав їм Мелітопольський повітовий посівний комітет, значну кількість зерна комсомольці виявили у схованках куркулів. У проведенні сівби взяли активну участь і частини 30-ї Іркутської дивізії, які в той час проводили на Мелітопольщині операції по ліквідації решток махновських банд.
У лютому 1921 року, незважаючи на продовольчі труднощі, михайлівці відрахували до фонду допомоги голодуючому населенню Донбасу триденний заробіток і частину хлібного пайка. Зібрані запаси було негайно відправлено за призначенням.
У 1921 році внаслідок посухи почався голод. Тяжке становище трудящих намагалися використати вороги. Поблизу Михайлівки з’явилася махновська банда — близько 100 шабель. Комуністи організували загони самооборони. Під час нападу банди загинули комуністи Д. І. Палюченко, І. П. Шевченко, М. К. Здор, О.М. Левченко. З допомогою бійців 30-ї Іркутської дивізії бандитів було знешкоджено.
Для боротьби з голодом створено волосний комітет допомоги голодуючим. У жовтні 1921 року на об’єднаному засіданні волвиконкому, сіль-виконкому і партосередку прийнято рішення запровадити продовольчий податок на користь голодуючих, вилучити церковні цінності тощо. Для дітей, а також бідноти відкрились і пункти харчування. Через голод поширилися шлункові та інші епідемічні захворювання. Волвиконком налагодив роботу амбулаторії, лікарні на 35 ліжок, а також санітарного бараку, де розміщували хворих.
Завдяки державній позичці та наданню біднякам і середнякам додаткових пільг селяни Михайлівки подолали голод.
У жовтні 1922 року 12 наймитських родин створили перший в селі ТСОЗ «Єрмак», головою якого став комуніст Л. Глива. Пізніше до нього вступило кілька батрацьких родин. Виробниче та кредитне товариства подавали артілі всіляку допомогу.
У березні 1923 року в складі Мелітопольського округу було утворено Михайлівський район. Створення райпарткому, секретарем якого став О. П. Макаров, сприяло пожвавленню діяльності партійної організації села, яка 1924 року налічувала 18 комуністів. Того року тут відкрили райсільбуд, три хати-читальні, бібліотеку; при них діяли 4 лікнепи, політикоосвітній гурток, колективи художньої самодіяльності.
Партійний осередок і вол комнезам провадили роз’яснювальну роботу серед селян, навертаючи їх на шлях колективного господарювання. Вони домоглися значного розширення діяльності сільськогосподарського кооперативного товариства, яке наприкінці 1924 року об’єднувало близько тисячі пайовиків.
Запровадження нової економічної політики допомогло переважній більшості бідняків піднятись до рівня середняків. Але пожвавили свою діяльність і куркулі, дрібні торговці. В 1925 році у Михайлівці було 36 приватних крамниць, рундуків, винних погребків, працювали просорушка, олійниця, вальцьовий млин, 27 вітряків, дві пекарні, а також 7 кузень, 6 швейних, 4 шевські, жерстяна, годинникова та інші майстерні, бондарня, стельмашня тощо.
У 1928 році за допомогою робітників шефської бригади, що прибула із Запоріжжя, на основі ТСОЗу «Єрмак» утворився перший колгосп «Червоний куток». Керівниками артілі, яка об’єднала 60 господарств, стали колишній партизан І. Є. Бут та селяни-бідняки В. П. Моряхін і С. І. Дудченко. Наприкінці 1928 та на початку 1929 року тут організувалось кілька ТСОЗів, до яких вступили переважно бідняки та батраки. У жовтні 1929 року в Михайлівці почала працювати одна з перших на Мелітопольщині МТС, директором якої призначили колишнього червоного партизана С. П. Білого. Вона подала велику допомогу артілям села, особливо в механізації оранки на зяб та сівбі. 1930 року вона налічувала 43 трактори, 40 плугів, 28 сівалок, 35 культиваторів тощо.
На початку 1930 року почався масовий вступ селян у колгоспи. Протягом двох років їх було створено 18, зокрема «Пам’ять Леніна», ім. Карла Маркса, ім. Будьонного, ім. 8-го Березня, «Червоний партизан», «Комінтерн» та інші. МТС допомогла господарствам провести першу колгоспну весну. Значну допомогу в організаційному зміцненні артілей подали робітники Мелітополя та Донбасу. Головами колгоспів та членами правлінь у 1930 році стали робітники-двадцятип’ятитисячники, комуністи з Мелітополя та шахтарі, металурги і залізничники з Донбасу. В процесі боротьби за суцільну колективізацію села надійним помічником сільської парторганізації, яка об’єднувала 27 комуністів, стали районна комсомольська організація, яку очолював М. Н. Лещенко, та районна газета «Колгоспник».
Куркульські елементи, що пролазили до колгоспів, саботували заходи по зміцненню господарств, розкрадали зерно й майно. Восени 1930 року було викрито кількох куркулів та підкуркульників. За рішенням загальних зборів колгоспників понад 30 куркульських родин вислано за межі республіки.
Держава надавала колгоспам села чималу грошову допомогу на придбання техніки, худоби, спорудження господарських приміщень тощо. Це сприяло невпинному зростанні економіки колгоспів. У 1931 році прибутки кожного колгоспу в середньому становили 105 тис. крб. 19 січня 1933 року Михайлівку відвідав генеральний секретар ЦК КП(б)У C. В. Косіор, який провів наради з представниками сільрад, колгоспів і уповноважених по заготівлях, дав ряд порад і вказівок. Того ж року в селі побували В. Я. Чубар, В. П. Затонський, Ю. М. Коцюбинський, К. Є. Ворошилов. Їх приїзд сприяв організаційно-господарському зміцненню колгоспів села.
Для забезпечення колгоспів керівними кадрами та спеціалістами парторганізація села за допомогою райкому партії організувала курси для підготовки бригади-рів-рільників, рахівників, завідуючих молочнотоварними фермами, трактористів, шоферів. Курси закінчило 122 чоловіка.
1936 рік став роком масового розгортання стахановського руху в михайлівських колгоспах. Серед перших стахановців був бригадир колгоспу ім. Будьонного О. О. Здорик, бригада якого зібрала близько 25 цнт зернових з кожного гектара; 26 квітня в селі відбувся перший районний зліт стахановців. Змагання сприяло значному піднесенню колгоспного виробництва. В 1936 році колгосп «Пам’ять Леніна» зібрав пересічно по 16,3 цнт зернових з гектара, ім. Будьонного — 19,2 цнт. Бригада, яку очолював В. С. Яковлев, виростила на дослідних ділянках по 44 цнт зерна озимої пшениці з гектара. Розповісти про свій досвід Яковлева запросили на пленум Всесоюзної академії сільськогосподарських наук.
Зміцнення економіки забезпечило неухильне піднесення добробуту колгоспників. У 1936 році артіль «Пам’ять Леніна» видала на трудодень по 9 кг зерна, ім. Будьонного — по 11, «Червоний партизан» — по 14 кілограмів.
Хлібороби Михайлівки стали заспівувачами змагання трудівників району за високі врожаї сільськогосподарських культур, піднесення продуктивності громадського тваринництва та раціональне використання техніки. В 1938—1940 рр. колгоспи виростили пересічно по 16—22 цнт зернових з га. Значних успіхів добивалися тваринники. Доярка колгоспу «Червоний партизан» Т. Г. Пересипкіна надоїла в 1938 році по 3,7 тис. літрів молока від кожної закріпленої за нею корови, а К. П. Слободченко з артілі ім. Будьонного — по 3,5 тис. літрів. Чабан колгоспу «Червоний партизан» 3. А. Кобзар одержав від кожних 100 вівцематок по 143 ягнят. У 1938— 1940 рр. учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки стали колгоспи ім. Карла Маркса, «Пам’ять Леніна», «П’ятирічка», «Боротьба», «Ударна», ім. Будьонного. Колгосп «Пам’ять Леніна» був нагороджений дипломом 1-го ступеня, ім. Будьонного — 2-го ступеня.
Заможно стали жити колгоспники Михайлівки. За передвоєнні роки капітально відремонтовано майже весь житловий фонд, третину його перебудовано наново. На присадибних ділянках колгоспників зеленіли фруктові сади, більшість вулиць було обсаджено декоративними деревами. Село прикрасили кінотеатр, районний будинок культури, нові шкільні приміщення, державні та кооперативні магазини тощо. У Михайлівці працював райпромкомбінат з цехами — жерстяним, слюсарним, ковальським і бондарним, два колгоспні цегельно-черепичні заводи, ремонтна майстерня, а також підприємство побутового обслуговування.
Дальшого розвитку набули освіта й культура. До 1932 року було покінчено з неписьменністю серед дорослих. У 1935 році на базі семирічки відкрилась перша середня, а також три семирічні школи, 1939 року — друга середня школа. Всі діти шкільного віку були охоплені обов’язковим семирічним навчанням.
У селі діяли районний будинок культури і колгоспні клуби, де щотижня влаштовувалися вистави, концерти, демонструвалися кінофільми. Напередодні Великої Вітчизняної війни у двох районних та клубних бібліотеках налічувалося понад 50 тис. книг.
Весною 1941 року в Михайлівці діяло понад 30 первинних партійних організацій, які об’єднували близько 280 комуністів. Більшість з них працювала в колгоспах.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, понад 2 тис. чоловік призовного віку з села влилося до лав Червоної Армії. З наближенням ворога жителі зробили все, щоб вчасно евакуювати у східні райони країни устаткування підприємств і МТС, колгоспне майно, хліб та худобу.
4 жовтня 1941 року Михайлівку захопили фашисти. І одразу ж в селі почав діяти підпільний райком партії, під керівництвом якого розповсюджувалися зведення Радянського інформбюро, добувалася зброя для боротьби проти окупантів. В умовах терору і переслідування підпільників в листопаді 1941 року було заарештовано і розстріляно. Загинули комуніст Є. М. Артеменко та колишні радянські активісти Д. С. Цапко, С. О. Єрмолаш, І. С. Іванников, М. 3. Артеменко, М. М. Сташко та інші.
За час окупації в шовковичних насадженнях колгоспу ім. Мічуріна вороги закатували і розстріляли близько 800 мирних жителів села. На цьому місці михайлівці побудували пам’ятник жертвам фашизму. Близько 1,6 тис. жителів Михайлівки гітлерівці відправили на каторгу до Німеччини.
Багато михайлівців боролися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни. Ратними подвигами прославили Батьківщину Герої Радянського Союзу льотчиця М. М. Доліна, командир партизанського з’єднання Ф. І. Павловський, командири партизанських загонів Ф. Т. Брусенський, М. Г. Холод; генерал М. П. Лебедев, полковник Г. Ф. Водяха та інші. Сотні з них за мужність і відвагу нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу.
27 жовтня 1943 року війська 4-го Українського фронту, зломивши опір ворога на широкому фронті від Дніпра до Азовського моря і переслідуючи його, визволили понад 90 населених пунктів, у т. ч. й Михайлівку. Село було взято частинами 109-ї гвардійської стрілецької дивізії та 92-го винищувально-протитанкового полку резерву Верховного Головнокомандування.
Вже наступного дня після визволення села тут почали працювати радянські і партійні установи. Відступаючи під ударами Червоної Армії, гітлерівці спалили 168 житлових будинків, зруйнували районну лікарню, школи, магазини, кінотеатр, вальцьовий млин і більшість колгоспних будівель. За два роки окупації загарбники зруйнували приміщення МТС, пограбували господарства колгоспів.
Хоч і нечисленні ще, партійні організації очолили патріотичний рух хліборобів та робітників Михайлівки за швидку відбудову МТС, колгоспів, місцевої промисловості. До початку весняної сівби 1944 року робітники МТС відремонтували 23 трактори, 22 комбайни, причіпний інвентар. План посіву зернових колгоспи перевиконали на 1,7 тис. гектара.
У патріотичний рух за надпланову здачу хліба до фонду Червоної Армії активно включилися артілі Михайлівки. Так, колгосп ім. Будьонного того року здав до фонду оборони 8,3 тис. пудів, ім. Карла Маркса — 2,4 тис., «Заможний колгоспник» — 1,9 тис., пудів.
На початку 1947 року в колгоспах, установах і на підприємствах Михайлівки було 20 партійних організацій, які об єднували 187 комуністів. Вони мобілізовували трудівників села на завершення відбудовних робіт. 1950 року економіка артілей досягла довоєнного рівня. Відбулося укрупнення господарств. З 15 невеликих колгоспів організувалося 6 — «Пам’ять Леніна», ім. Будьонного, ім. Мічуріна, «Червоний партизан», «Перше травня» та ім. Чкалова. Це сприяло поліпшенню організації праці, а отже й збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції, особливо зерна; пересічно в усіх артілях того року було зібрано по 14—17 цнт з гектара. За високі досягнення у вирощуванні високих урожаїв зернових та олійних культур групу михайлівських механізаторів у 1950 році нагороджено орденами і медалями
СРСР. Ордена Леніна удостоено комбайнерів В. М. Куліша та П. Н. Хорольця. Комбайном С-1 — перший з них намолотив 6,2 тис. цнт, другий — 7,9 тис. цнт зерна за 25 робочих днів.
У 1955 році Головний комітет ВСГВ нагородив дипломом першого ступеня та преміював легковою і вантажною автомашинами колгосп ім. Мічуріна, де було зібрано пересічно по 28 цнт зерна з гектара на всій площі посівів; колгосп «Пам’ять Леніна» (25 цнт) одержав диплом другого ступеня.
Досить інтенсивно розвивалося молочне тваринництво. Протягом 1950—1955 рр. на фермах подвоїлося поголів’я корів. Значно збільшилося виробництво молока: у колгоспі «Пам’ять Леніна» на 100 га угідь, наприклад, воно зросло до 163,3 цнт, в колгоспі ім. Мічуріна — до 128,2 центнера. Прибутки артілей у роки другої післявоєнної п’ятирічки зросли більш як удвоє і в 1955 році становили 21,5 млн. крб. Це дало змогу розгорнути капітальне будівництво, збільшити оплату праці колгоспників. Так, лише 1956 року витрати колгоспу «Ленінська правда» (колишній ім. Будьонного) на будівництво об’єктів громадського призначення становили 3 млн. крб., що в 10 разів перевищували витрати цієї артілі за всі післявоєнні роки. Того ж року на трудодень у колгоспі «Пам’ять Леніна» видано по 3 кг хліба і 9 крб., в колгоспі «Ленінська правда» — по 3 кг зерна і 6 крб. грішми.
За визначні успіхи в розвитку колгоспного будівництва групу передовиків сільського господарства нагороджено орденами й медалями. Зокрема, орден Леніна одержали голова колгоспу «Ленінська правда» В. І. Красников і доярка цієї артілі П. С. Голобородько, комбайнер МТС М. Г. Масловець, свинарка колгоспу ім. Мічуріна О. Ф. Устабаші.
У 1960 році відбулося дальше укрупнення артілей села. З шести колгоспів Михайлівки та двох сусідніх створено п’ять. За кожним було закріплено пересічно від 5 до 8 тис. га сільськогосподарських угідь.
У роки семирічки колгоспи Михайлівки перетворились на великі багатогалузеві господарства, в яких, крім рільництва, розвинутими галузями були м’ясо-молочне тваринництво, садівництво та городництво. Середня врожайність зернових культур становила 22—26 цнт з га; виробництво молока на 100 га угідь зросло з 215 цнт у 1959 році до 325 цнт у 1965 році. Зросли й грошові прибутки. Колгоспи спорудили багато тваринницьких ферм за типовими проектами, ремонтних майстерень тощо.
Піднесенню колгоспного виробництва сприяло розгортання соціалістичного змагання за комуністичне ставлення до праці. У 1965 році в боротьбу за звання колективів комуністичної праці включились артілі «Ленінська правда» та «Пам’ять Леніна», окремі бригади, ланки і ферми. Почесне звання колективу комуністичної праці першою виборола тракторна бригада колгоспу «Ленінська правда», що без затрат ручної праці виростила по 51,3 цнт зерна кукурудзи з гана площі 100 га та по 25 цнт з га соняшнику на площі 86 га. Керівникові бригади, комуністові Г. С. Сарб-шу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Він був делегатом XXIII з’їзду КПРС та III Всесоюзного з’їзду колгоспників.
Визначних успіхів добилися комплексні бригади колгоспів «Пам’ять Леніна» та ім. Мічуріна, очолювані комуністами В. І. Мартиненком та Г. Л. Колоколом. На великих площах рік у рік вони вирощували по 25—30 цнт хліба і до 37 цнт зерна кукурудзи з гектара. Найвищих показників добивалися ланкова Т. X. Заставська та тракторист І. В. Медведев, які збирали по 50 і більше цнт кукурудзи з гектара. Всіх їх удостоєно високої нагороди — ордена Леніна.
На освоєнні цілинних земель у Казахській РСР разом з іншими михайлівцями працював і механізатор Ф. В. Левченко. За визначні трудові успіхи йому в лютому 1957 року присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Повернувшись до рідного села, Ф. В. Левченко працює бригадиром тракторної бригади колгоспу ім. Мічуріна.
Застрільниками соціалістичного змагання, ініціаторами всіх прогресивних починань завжди виступають комуністи. У 1969 році в Михайлівці діяли 33 первинні партійні організації, що об’єднують 850 членів і кандидатів у члени КПРС. Під їх керівництвом працювало 26 первинних комсомольських організацій, на обліку в яких перебувало 960 комсомольців.
Перетворюючи в життя настанови партії та уряду про впровадження науково обгрунтованих методів ведення сільського господарства, михайлівські хлібороби у 1966—1969 рр. добилися значного підвищення інтенсивності колгоспного виробництва. Так, середня врожайність зернових з гектара становила тепер 30,5 цнт, у т. ч. по 29—32 цнт озимої пшениці, 28—36 цнт кукурудзи і до 22 цнт соняшнику. Високоприбутковим стало тваринництво. У 1969 році на 100 га угідь було вироблено по 248 цнт молока, 55 цнт м’яса, 65 кг вовни.
З кожним роком міцніла технічна база колгоспів, зростали кадри сільськогосподарського виробництва. В 1969 році в колгоспах працювало 67 спеціалістів сільського господарства та 430 механізаторів. Тут було 215 тракторів, 132 зернові, кукурудзозбиральні і силосозбиральні комбайни, 400 електромоторів тощо.
У Михайлівці працюють побуткомбінат, завод продтоварів, маслозавод, Міжколгоспбуд, шляхобудівельна організація, об’єднання «Сільгосптехніки» та інші підприємства, що налічують понад тисячу робітників та інженерно-технічних працівників. Загальний обсяг промислової продукції у 1969 році становив 6 млн. карбованців.
На основі піднесення сільськогосподарського і промислового виробництва невпинно поліпшувався добробут трудящих. У 1969 році середньомісячний заробіток колгоспника становив 97 крб., тваринника — до 150 крб., механізатора — 100— 175 крб. Лише протягом 1959—1969 рр. колгоспники, робітники і службовці за допомогою артілей і держави капітально відремонтували старі і спорудили 560 нових житлових будинків. Зведено 5 шістнадцятиквартирних, 22 восьмиквартирних комунальних житлових будинків загальною площею понад 7 тис. кв. метрів. Центральна вулиця забудовується багатоповерховими будинками.
Протягом післявоєнних років зникли покручені вулички й хати під солом’яними стріхами. Село повністю електрифіковане й радіофіковане; є водогін. Широкі озеленені вулиці забруковані, уздовж них прокладено тротуари. Наприкінці 1965 року Михайлівка стала селищем міського типу.
До 50-річчя Великого Жовтня за рахунок державних капіталовкладень споруджено приміщення районного будинку культури із залом на 450 місць, дитячої бібліотеки, дитячого комбінату на 140 місць, два корпуси районної лікарні, побуткомбінат, райунівермаг і 5 магазинів, музичну школу, друкарню. Колгоспи побудували шкільний корпус, відкрили дитячий садок, двоє ясел на 125 місць, два клуби, приміщення для бібліотеки, фельдшерсько-акушерського пункту тощо.
Населення користується послугами близько 40 промтоварних і продовольчих магазинів та кіосків, 15 різних майстерень місцевого побуткомбінату.
Поліпшилася медична допомога. Тут є лікарняне містечко з поліклінікою та лікарнею на 25 місць, дитяче, невропатологічне, терапевтичне, пологове, травматологічне, хірургічне та інфекційне відділення, пункт швидкої допомоги, аптека. На території центральних колгоспних садиб діють 5 медичних пунктів. Медичне обслуговування забезпечують 33 лікарі і 90 працівників з середньою медичною освітою, з них 3 — відмінники охорони здоров’я.
За Радянської влади докорінно змінилися світогляд, освіта і культура трудящих Михайлівки. Близько 1200 уродженців селища здобули вищу та спеціальну освіту, з них 65 чоловік стали інженерами і техніками, 60 — агрономами, 26 — зоотехніками, 170 — учителями, 32 — лікарями тощо. В Михайлівці — 13 загальноосвітніх шкіл, з них 5 середніх, в т. ч. вечірня та заочна школи сільської молоді, восьмирічна і 7 початкових, також семирічна музична школа. Навчання провадять 184 учителі, половина їх родом із селища; 11 є відмінниками народної освіти, 7 мають урядові нагороди. Почесного звання заслуженого вчителя школи УРСР удостоєно В. П. Захарову, П. М. Дяченко і Н. К. Левченко.
З 1953 року в Михайлівці працює професійно-технічне училище, створене на базі школи механізації. За час існування воно підготовило понад 12 тис. трактористів, комбайнерів, шоферів та електриків.
В Михайлівці є районний будинок культури, 3 селищні й 2 колгоспні клуби. В кожному — стаціонарні кіноустановки; працюють гуртки художньої самодіяльності, які ставлять п’єси з класичного репертуару та радянських драматургів, влаштовують концерти тощо. На сцені будинку культури часто виступають колективи обласного драматичного театру ім. М. О. Щорса, обласної філармонії, а також гастрольні групи з Києва, Москви, Ленінграда та інших міст.
У 1964 році в селищі засновано районний історико-краєзнавчий музей, в якому зібрано близько 4 тис. експонатів.
До послуг трудящих — 26 бібліотек з книжковим фондом понад 145 тис. примірників. Щороку вони обслуговують близько 7 тис. читачів.
Друге півстоліття Радянської влади михайлівці зустріли новим розгортанням соціалістичного змагання за дострокове завершення завдань п’ятирічного плану. Вони докладають усіх зусиль, щоб добитися нових успіхів у господарському і культурному будівництві.
В. П. ГУЗЬ, Л. Ю. НЕЧАЄНКО