Юрківка, Оріхівський район, Запорізька область
Юрківка (з 1862 по 1921 рік — Білицьке) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташована на річці Конці, за 12 км від районного центру. Відстань від найближчої залізничної станції Обща 1 км. Населення — 3127 чоловік.
Численні археологічні знахідки свідчать про те, що в сиву давнину на території нинішньої Юрківки жили люди. На північній околиці села височить група курганів, з яких найбільші — Мечеть-могила і Шаврова могила. У Юрківців збереглося кілька кам’яних половецьких баб — мовчазних свідків далекого минулого.
У XVI ст. річка Конка була кордоном між «козачою республікою», як називав Запорізьку Січ Карл Маркс, і татарськими володіннями. На ПІавровій могилі, найвищій точці лівого берега Конки, татари збудували фортецю, біля якої виріс аул з мечеттю. Навколо цієї могили місцеві жителі не раз знаходили чавунні та свинцеві ядра, що свідчили про запеклі бої запорізьких козаків з татарами.
Після приєднання до Росії південних приморських степів на місці татарської фортеці виникло невелике поселення, яке певний час називалось Аулом. Його засновниками були біглі кріпаки з північних губерній. За іменем одного з перших поселенців — Юрка воно в народі дістало назву Юрківки. Нове село поступово зростало, в перші роки — за рахунок кріпаків-втікачів, а наприкінці XVIII — на початку XIX ст.— державних селян з Волині, Уманщини, яких царський уряд переселяв на береги Конки. Окремі частини села (кутки) місцеві жителі так і називали «Уманщиною», «Волинню» тощо. У 30-х роках XIX ст. в Юрківці оселилося кілька козацьких сімей із Задунайської Січі — Галушків, Чорноморців, Лисенків, Таранів та ін., яким уряд дозволив повернутися на батьківщину.
Тривалий час мешканці Юрківки, які належали до категорії державних селян, використовували великі простори родючого цілинного степу здебільшого як пасовиська. Зерно вирощували лише для власних потреб. Але вже з 40-х років землеробство стає основним заняттям населення, і напередодні реформи 1861 року в селі не залишилось вільних, нерозораних земель. В той час у Юрківці налічувалось 356 дворів, проживало 2569 чоловік. 1862 року село стало волосним центром і на вимогу багатіїв було перейменоване на Білицьке (за прізвищем попа).
У другій половині XIX ст. у Білицькому, як і в інших південних селах, основним напрямом господарства стало виробництво пшениці на продаж. Земля набула великої цінності. Все гостріше відчувалась її нестача, бо населення невпинно зростало, а земельний масив юрківської общини — 10,5 тис. десятин,— з усіх боків затиснутий володіннями великих поміщиків: Попова, Скавронської, Буралова та ін., залишався незмінним. За першим переділом землі, що стався в 1862 році, на кожну з 1386 ревізьких душ припало по 6 десятин орної землі та по 2 десятини під садибу і толоку. З кожним наступним переділом (уже на наявні чоловічі душі) земельні ділянки значно зменшувались.
1886 року в Білицькому проживало 4137 чоловік. З 617 селянських дворів 25 зовсім не мали посівів, 76 — засівали менше 5 десятин, а 165 — від 5 до 10 десятин. Отже 43 проц. родин були бідняцькими, що не могли прогодуватися з власного господарства і мусили шукати додаткових заробітків наймитуванням. До середняцьких належало 286 родин, які сяк-так зводили кінці з кінцями. 65 заможних дворів, крім надільної, мали 572 десятини купленої землі, а також щороку орендували 1,5 тис. десятин. У них було багато робочої худоби, плугів, букерів, сівалок, косарок тощо, тоді як 212 бідняцьких родин або мали по одному коню, а то і зовсім були безтяглими. Чотири п’ятих середняцьких родин теж мусили наймати худобу й інвентар у куркулів, вдаватися до супряги.
Заможні селяни возили продавати зерно до Олександрівська й Оріхова, а біднота свій хліб, вирощений ціною тяжкої праці, віддавала за копійки перекупникам, бо мусила сплачувати податки. У 1886 році сума викупних та інших поземельних платежів, а також земських, волосних і мирських податків, що сплачувала селянська община, дорівнювала 12420 крб. На ревізьку душу припадало 9,8 крб., а з кожної десятини — 1,2 крб. Ці податки лягали важким тягарем на плечі бідняків і середняків. Шукаючи засобів до існування, чимало селян виготовляло на продаж вироби з лози та рогози, вичинювало шкури, 16 селян займалися ковальством, З родини — гончарним промислом, одна — колісним. В селі було 4 олійниці, 21 вітряк, 3 хлібні склади, 9 крамниць, що належали куркулям, купцям і торговцям.
Розвиток капіталізму ще більше посилив зубожіння трудящого селянства. На початку XX ст. розмір наділу на чоловічу душу зменшився до 2,6 десятини. З 766 родин 363, тобто майже половина, були бідняцькими. 246 дворів щороку посилали 500 чоловіків, жінок та підлітків в найми до куркулів або на заробітки до Катеринослава, Олександрівська, у Донбас. Спільна праця з робітниками великих промислових центрів сприяла пробудженню політичної свідомості цих селян, поширенню серед них революційних ідей.
У 1905 році до Білицького прибув один з керівників Олександрівського комітету РСДРП Й. Т. Лепнік. Разом з соціал-демократами із сусіднього села Комишувахи К. К. Грушецьким та Т. О. Дудником він організував революційний гурток. За доносом провокатора членів гуртка було засуджено до різних строків ув’язнення.
У 1907 році царський уряд почав проводити в життя столипінську аграрну реформу, яка призвела до дальшої пролетаризації селянства. Виходячи з общини, безкінні та безреманентні селяни продавали свої ділянки за безцінь — по 30 крб. за десятину, тоді як її ринкова ціна дорівнювала 250 крб. Скуповуючи їх, куркулі зводили землі у відруби. 1913 року 90 глитайських родин мали понад 4 тис. десятин, тоді як 517 бідняцьких і середняцьких господарств — тільки 1040 десятин, а 120 були безземельними.
Напередодні першої світової війни у Білицькому налічувалось 832 двори, проживало близько 10 тис. чоловік. Село забудовувалось за планом, мало широкі, обсаджені деревами вулиці. Біля кам’яних, критих черепицею або бляхою будинків куркулів, торговців зеленіли фруктові садки. Та переважна більшість селян тулилася в убогих хатах-мазанках під солом’яними стріхами.
Протягом сторіччя у селі не було ні медичних, ні навчальних закладів. Лише 1914 року Бердянське повітове земство відкрило тут фельдшерський пункт та аптеку.
В 1873 році перші 30 учнів сіли за парти однокласної школи. На початку XX ст. у Білицькому діяло вже 4 земські школи, де навчалось 120 дітей. Містилися вони у звичайних селянських хатах. Одну з шкіл навіть довелося закрити через цілковиту непридатність приміщення. Кожної весни більше половини учнів залишало навчання, бо мусило допомагати батькам у польових роботах. Взимку дівчатка разом з матерями ткали на продаж килими, доріжки. Часто ці яскраві, барвисті килими, так само як і вироби сільських гончарів, були справжніми витворами народного мистецтва. Село мало своїх талановитих співаків, музикантів — бажаних гостей на всіх сільських святах і весіллях.
Восени 1914 року не справляли весіль. Лемент і плач стояли в селі. Молодих хлопців і дорослих чоловіків зганяли на військово-збірні пункти та відправляли на фронт. Чимало з них загинуло, багато поверталося каліками, хворими. За традицією до «служилого» сходилося мало не все село. Солдати І. Чудновець, Ф. Павленко, М. Назаренко та інші читали селянам привезені з фронту більшовицькі прокламації, окремі примірники «Правды», «Окопной Правды», «Пролетария» тощо. Газета «Солдатская Правда» з статтею В. І. Леніна «Солдати і земля» обійшла всі бідняцькі двори і була зачитана до дірок.
Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції велику пропагандистську роботу серед селян Білицького провадили більшовики Т. О. Дудник і К. К. Грушецький. Вони викривали антинародну політику Тимчасового уряду і закликали бідноту, не чекаючи Установчих зборів, силою захоплювати землю поміщиків і багатіїв.
Дізнавшись про перемогу Жовтневого збройного повстання пролетаріату Петрограда і Москви, селяни Білицького створили в кінці листопада 1917 року волосний ревком у складі 6 чоловік — М. Л. Кохацького, А. М. Дяченка, М.М. Дем’яненка та ін. Волревком передусім подбав про здійснення віковічної мрії селянської бідноти про землю. Безземельні і малоземельні хлібороби одержували по 2,5 десятини на кожного члена сім’ї.
Для зміцнення революційного порядку ревком створив загін народної міліції з 17 чоловік. Велика увага приділялася народній освіті. Ремонтувалися шкільні приміщення, виділялись кошти на придбання палива, на утримання вчителів та ремонт їхніх квартир.
Наприкінці квітня 1918 року Білицьке захопили німецько-австрійські окупанти, які грабували й катували жителів. Із села вивезли 20 тис. пудів зерна, 300 корів і стільки ж коней, багато свиней та ін. Селяни піднімалися на боротьбу проти іноземних загарбників. Близько 200 чоловік вступило до збройного загону, якого очолив голова ревкому М. Л. Кохацький. У жовтні загін вигнав з села австрійського коменданта, а в грудні окупанти втекли з усієї Білицької волості.
Відновив діяльність ревком. На початку 1919 року комуністи та революційна молодь Білицького організували комуну «Незаможник», до якої вступило 30 чоловік. Комунари прагнули довести односельчанам переваги колективного господарювання, залучити їх до соціалістичного будівництва. Та влітку, коли почався наступ полчищ Денікіна, всі члени комуни, а з ними і значна частина бідноти вступили до лав Червоної Армії.
У червні село захопили денікінці. Непосильними податками і численними поборами вони за 7 місяців довели селянські господарства до цілковитого розорення. На початку січня 1920 року червоноармійці 46-ї дивізії 14-ї армії вибили ворога з села. Комунари повернулися до мирної праці і розгорнули підготовку до сівби: ремонтували інвентар, вивозили на поля гній. Політвідділ 46-ї стрілецької дивізії, що був розташований у сусідньому селі Жеребці, видав комуні «Незаможник» насіння пшениці, ячменю, кукурудзи. Червоноармійці допомогли зорати і засіяти значну частину землі.
Але вже у липні селяни знову взялися за зброю. Вони допомагали бригаді червоних петроградських курсантів, а потім частинам 2-ї Кінної армії під командуванням О. І. Городовикова захищати село від військ «чорного барона» Врангеля. 25 липня дроздовська дивізія прорвала фронт і захопила Білицьке. Та кровопролитні бої тривали, село кілька разів переходило з рук в руки. Нарешті, 6 серпня бійці 42-ї стрілецької дивізії зламали шалений опір білогвардійців і примусили їх відступити. Майже 2 місяці село було радянським. Саме в цей час тут створена волосний комітет незаможних селян на чолі з місцевим бідняком Н. А. Дейкуном. КНС допомагав ревкому в охороні революційного порядку, відбирав у куркулів лишки хліба й худоби та розподіляв між біднотою, забезпечував незаможних селян реманентом, тяглом, хлібом тощо.
Наприкінці вересня село знову захопили врангелівці, але вже 24 жовтня червоноармійці 13-ї армії остаточно визволили Білицьке від ворога. Відновили роботу ревком і волосний КНС. Було створено сільський комітет незаможних селян, а в січні 1921 року — партійний та комсомольський осередки. До складу партосередку входило 7 комуністів. Своїм секретарем вони обрали І. І. Ліщину. Комсомольський осередок, в якому було 25 юнаків і дівчат, очолив П. А. Дейкун. З комуністів і комсомольців складалося ядро бойового загону, що охороняв село від нападів махновських банд. Це вони, комуністи й комсомольці, завдяки наполегливій роботі серед селян добились наприкінці січня — початку лютого успішного проведення виборів до сільської та волосної Рад. Було виконано і навіть перевиконано продрозверстку. Крім того, додатково зібрано 86 пудів м’яса та 6 пудів ячменю і передано розташованому поблизу 50-у кавалерійському полку 9-ї кавалерійської дивізії. За ініціативою комуністів селяни внесли до фонду допомоги робітникам Донбасу 84 пуди пшениці, 56 пудів ячменю, 17 пудів пшона та 1085 крб. грішми. За успіхи в соціалістичному будівництві і високу революційну свідомість 5-й Всеукраїнський з’їзд Рад 3 березня 1921 року нагородив трудящих Білицького Червоним прапором праці. Жителі, не бажаючи залишати за селом попівську назву, порушили клопотання про повернення йому давньої народної назви. 12 липня 1921 року за рішенням ВУЦВКу Білицьке перейменовано на Юрківку.
Переможно закінчилась громадянська війна, в якій брало участь понад 200 юрківчан. Уродженця села С. X. Гаврика за мужність і відвагу нагороджено орденом Червоного Прапора. Після демобілізації повернулися члени комуни «Незаможник» і швидко відновили її діяльність. До комуни вступили 50 бідняцьких родин. їй було виділено 250 десятин землі. Запорізький губвиконком і військові частини передали комунарам 16 коней, 6 верблюдів, 8 волів, 10 корів, а також інвентар та посівний матеріал. Велике значення для піднесення господарства мала чітка організація праці, створення рільничих бригад. По-новому організували комунари і свій побут. Харчувалися вони в їдальні, мали громадську лазню, перукарню, пральню тощо.
Влітку 1921 року селян спіткало страшне лихо — посуха, яка повторилася і наступного року. 80 проц. населення голодувало. Партосередок, сільська Рада створили комітет допомоги голодуючим, відкрили громадські їдальні, перш за все для дітей, 4 дитячі будинки, організували вилучення хліба у куркулів. Восени 1922 року, діставши від держави близько 6 тис. пудів насіння, селяни засіяли половину орної землі. І нарешті урожай порадував хліборобів.
Загартований в боротьбі з труднощами Юрківський партійний осередок, що налічував 8 комуністів і стільки ж співчуваючих, був одним з найбільш дійових серед сільських партосередків Запорізької губернії. Особливу увагу він приділяв комуні «Незаможник». 1923 року вона мала 190 працездатних, які обробляли 380 га землі. Держава виділила комуні 2 трактори, 4 молотарки і снопов’язалки та інший інвентар, а потім передала 1,5 тис. га землі і будівлі колишнього поміщика Попова у Василівці. Комунари спорудили корівник, свинарник, пташник. Почали працювати вальцьовий млин, сироварня, кузня, слюсарна майстерня, кравецький цех.
Відбудовувалося і зростало село. Наприкінці 1926 року тут проживало 4,5 тис. мешканців. У період непу в Юрківці діяли 4 кооперативні крамниці, державний цегельний завод. Проте переважали приватні підприємства і ремісничі майстерні. З 7 парових млинів державним був лише один. Працювали 2 приватні кузні та 2 чинбарні.
Волосна і сільська Ради, комуністи й комсомольці докладали багато зусиль для розгортання культурного будівництва. В чотирьох початкових школах у 1924 році навчалося 500 дітей, працювало 16 вчителів. Діяло 10 шкіл лікнепу для дорослих. На кошти комуни відкрили дитячий будинок для 200 сиріт. Комунари придбали для них музичні інструменти, і вихованці дитбудинку виходили на святкові демонстрації з власним духовим оркестром. У 1926 році комсомольці спорудили новий клуб, а комунари подбали про його електрифікацію. Молодь охоче брала участь в гуртках художньої самодіяльності. За зразкову роботу клубу Запорізька окружна кооперативна спілка преміювала його проекційним кіноапаратом і детекторним радіоприймачем. Подивитися вистави гуртківців, «чарівні» картини, послухати радіопередачі юрківчани йшли цілими сім’ями.
Значно підвищився життєвий рівень селян. Наприкінці 20-х років з 1200 дворів 828 були середняцькими. Проте в Юрківці все ще лишалося 360 бідняцьких родин, члени яких ніяк не могли вирватись з куркульської кабали. Бідняки й середняки, спостерігаючи успіхи комуни «Незаможник», дедалі більше переконувалися в перевагах колективного господарювання. Якщо комунари пересічно збирали з га по 15 цнт пшениці, 24 цнт кукурудзи, то одноосібники — відповідно 5 і 7 центнерів.
Велику роз’яснювальну й організаторську роботу серед хліборобів проводили сільські комуністи, доводячи, що тільки колективна праця принесе селянам справжній достаток. У 1929 році створено перший колгосп, в якому об’єдналось 30 бідняцьких господарств. Було усуспільнено 200 га землі, 30 коней. Протягом наступного року виникло більше двох десятків ТСОЗів, які незабаром перейшли на статут сільськогосподарської артілі. Всього в селі організовано 32 невеликі колгоспи.
12 куркульських господарств теж об’єдналися в «товариство», щоб, прикриваючись його вивіскою, шкодити колективізації. Та дарма! Лжетовариство було розпущено, а його тягло і реманент передано комуні і ТСОЗам. Найбагатших куркулів виселено з села.
На початку 1931 року юрківчани вирішили об’єднати дрібні колгоспи в єдину комуну — «Червоний незаможник». Її головою обрали комуніста двадцятип’ятитисячника із Запоріжжя І. Рубана. Ця комуна-гігант проіснувала тільки 3 місяці, бо не було ні матеріальних умов для успішної роботи такого великого господарства, ні досвіду керівництва ним. Замість комуни створили 4 колгоспи.
Куркулі, які ще залишалися в селі, всіляко шкодили зміцненню колективних господарств. Вони вбили комуніста двадцятип’ятитисячника О. Медведева, спалили 200 гарб соломи та 260 га озимої пшениці, отруїли 12 найкращих коней. Ворогів було викрито і притягнуто до судової відповідальності.
З 1933 року колгоспи села почала обслуговувати Жеребецька MTС. На їх ланах з’явилися трактори, а потім і комбайни. Механізація допомогла артілям швидкими темпами розвивати рільництво, врожаї досягли 13 цнт з гектара. У лютому 1935 року в Москві відбувся II Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників. Хлібороби Оріхівського району послали на нього кращого ударника юрківського колгоспу ім. Орджонікідзе І. Г. Рогізного.
Наступного року комуну «Незаможник» було реорганізовано в сільськогосподарську артіль «Спартак». Крім неї в селі було ще 3 колгоспи: ім. Орджонікідзе, «Соцзмагання», ім. Чкалова. Вони швидко міцніли. Урожаї зернових зросли до 15 цнт з га. Артілі мали 620 голів великої рогатої худоби, близько трьох тис. овець, чимало свиней і птиці.
Завдяки господарським успіхам колгоспів дедалі заможнішим і культурнішим ставало життя трудівників села. Напередодні війни в Юрківці було споруджено багато добротних житлових будинків. Чимало сімей придбало нові меблі, мотоцикли і радіоприймачі. Вулиці села впорядкували, обсадили декоративними деревами. Працював медичний пункт з п’ятьма спеціалістами.
Близько тисячі дітей селян навчалося в семирічній і початкових школах. До 1936 року серед дорослого населення майже не лишилося неписьменних. Сільські вчителі проводили велику навчальну та політико-виховну роботу серед трудящих. Вони допомагали самодіяльним артистам ставити на сцені сільського клубу п’єси Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, радянських драматургів. З виставами «В степах України» О. Корнійчука, «Комуна в степу» М. Куліша, «Дівчата нашої країни» І. Микитенка юрківчани виїздили і до навколишніх сіл. Велику культурно-освітню роботу проводили бібліотеки і хати-читальні.
Юнаки й дівчата захоплювалися спортом і не раз виходили переможцями на районних спартакіадах та атлетичних змаганнях. Фізичне загартування стало в пригоді багатьом юрківчанам у воєнні роки.
22 червня 1941 року, коли німецько-фашистські загарбники напали на нашу країну, в селі відбулися мітинги і збори. На них трудящі одностайно висловили свою непохитну рішучість боротися до повного розгрому підступного ворога. На фронт вирушило близько тисячі чоловіків. 50 жителів вступили до винищувального загону, створеного для боротьби проти німецьких парашутистів. Очолив його І. К. Сердюк. Колгоспники передали військовим частинам більшість вантажних автомашин і тракторів. Умови праці ускладнилися, але трудівники села, щодня виконуючи по 2—3 норми, вчасно завершили жнива.
Фронт швидко наближався. Коли бій вже гуркотів на підступах до села, секретар сільради І. М. Кармазь зібрав у простирадло списки депутатів, активу, бюст Леніна, почесну нагороду — Прапор праці, печатку і сховав на горищі школи, старанно замаскувавши поламаними стільцями та іншим мотлохом. 4 жовтня у Юрківку увірвалися фашистські мотоциклісти. А через кілька днів в приміщенні школи розташувалася поліцейська дільниця. Поліцаї і в думці не мали, що протягом усього періоду окупації «охороняли» важливі документи, реліквію села.
Майже 2 роки лютували гітлерівці в Юрківці. Депутатів сільради С. Г. та А. М. Дяченків вони відправили до Бухенвальду, на каторжні роботи до Німеччини вивезли 180 юнаків і дівчат. Земля і майно колгоспів були оголошені власністю німецької держави. Фашисти створили т. зв, общинні господарства. Під загрозою смерті селян примушували працювати в них по 18 годин на добу. Окупанти відібрали у жителів понад тисячу корів, вдирались до хат і забирали майно, хатні речі.
У спорожнілих тваринницьких фермах гітлерівці влаштували пересильні табори для військовополонених. Селяни, ризикуючи життям, всіляко допомагали радянським воїнам. Є. В. Петренко, Г. І. Ярошенко та інші жінки давали хабаря охоронцям і визволяли червоноармійців, видаючи їх за своїх чоловіків або братів. Колгоспник В. І. Харцій вивіз з таборів чимало полонених у гарбі під сіном. Визволених воїнів переховували, переодягали в цивільний одяг і таємно переправляли ближче до лінії фронту.
Незважаючи на всі зусилля, окупантам не вдалося зламати моральний дух радянських людей. Через комсомольців М. Назаренка, Б. Васюту, В. Шеремета, які мали радіоприймач і таємно слухали Москву, юрківчани дізнавались про події на фронтах. В селі поширювалися листівки. Одну з них — про розгром гітлерівської армії під Сталінградом, написану комсомольцями,— піонер М. Дев’ятко наклеїв навіть на дверях квартири німецького коменданта.
Протягом першого місяця окупації в селі діяла партизанська група, створена Оріхівським райкомом партії. До неї входили 8 місцевих жителів: Я. М. Притула, М. І. Йовпак, І. С. Дем’яненко й інші. Та розгорнути роботу вони не встигли, Видані зрадником, члени групи були розстріляні гітлерівцями.
У червні 1942 року командування Червоної Армії направило в дніпровські плавні десантну групу на чолі з В. Г. Проскурою, яка мала організувати в цьому районі партизанську боротьбу. Група висадила в повітря залізничний міст біля с. Кам’янського і вбила німецького коменданта. 4 липня 1942 року вона дісталася до Юрківки. Тут фашисти оточили десантників. В. Г. Проскура та автоматник О. І. Бондаренко вступили в бій, щоб дати можливість врятуватись трьом іншим членам групи, у т. ч. двом дівчатам. Бій тривав 8 годин. Було вбито 19 гітлерівців. О. І. Бондаренко загинув, а поранений в руку В. Г. Проскура відстрілювався, поки були патрони. Останній він залишив для себе. Окупанти під страхом смертної кари заборонили жителям ховати тіла героїв. Та це не спинило відважних патріотів. Першої ж ночі О. І. Бондаренко і В. Г. Проскура були поховані недалеко від місця бою. Після визволення Юрківки останки героїв урочисто перенесено до могили в центрі села.
На початку вересня 1943 року війська Червоної Армії наблизилися до Запорізької області. Вранці 8 вересня фашисти під загрозою розстрілу наказали жителям Юрківки з’явитись до поліцейської дільниці для евакуації. Та марно вони чекали. Ніхто не прийшов. Розлючені гітлерівці кинулись палити село. Люди сховались по ярах, в степу. Щоб підтримати бойовий дух селян, комсомолець В. Шеремет почав випускати рукописний журнал-листівку «їжак» з малюнками. «їжак» висміював фашистів, закликав селян триматися стійко, чекати свою визволительку — Червону Армію. І вона прийшла. Вночі 20 вересня воїни 259-ї стрілецької дивізії 51-ї армії Південного фронту вигнали з села гітлерівських загарбників.
Окупанти заподіяли Юрківці великих руйнувань: знищили вальцьовий млин, міст через річку Конку, клуб, спалили ферми, 47 житлових будинків тощо. Загальні збитки, заподіяні лише колгоспам, становили 20,2 млн. карбованців.
Незабаром після визволення села відновили діяльність партійна організація і сільська Рада, які очолили боротьбу трудящих за відбудову господарства. Щоб засіяти озимий клин, кожна сім’я виділила з своїх мізерних запасів по кілька кілограмів зерна. Для збереження худоби (13 корів, 200 телят і 2 свиноматки) нашвидкуруч відбудовували ферми.
Через відсутність техніки та нестачу робочої худоби в 1944 році значна частина орної землі лишилась під толокою та перелогами. Врожай зібрали низький: пересічно по 5 цнт зернових та 7 цнт соняшнику з гектара.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни справи пішли набагато краще. З фронту повернулося понад 300 чоловіків. Держава збільшила допомогу технікою. Було освоєно понад 60 проц. посівних площ. Врожай зернових підвищився вдвоє. Завдяки допомозі колгоспів Російської Федерації та інших братніх республік на кінець року сільськогосподарські артілі мали 412 голів великої рогатої худоби, кілька десятків коней, близько 400 свиней і овець. Влітку 1950 року проведено укрупнення колгоспів: замість чотирьох створено два — ім. Орджонікідзе та ім. Чкалова. Вони почали краще використовувати техніку, підвищили культуру землеробства. Врожаї зернових зросли до 18 цнт з га, подвоїлося поголів’я корів. Через 8 років ці артілі об’єдналися в одне велике господарство, що дістало назву «Зоря комунізму». Того ж року колгосп придбав у розформованої Жеребецької МТС багато сільськогосподарської техніки. Енергоозброєність господарства зросла майже удвічі. Партійна організація добивалася підвищення ділової кваліфікації кадрів. Кожну галузь виробництва — рільництво, тваринництво, городництво, садівництво, виноградарство тощо — очолили фахівці з вищою або середньою спеціальною освітою. В артілі організовано агрономічні та зоотехнічні школи, які щороку закінчувало близько 50 колгоспників. Бригадири комплексних і тракторних бригад, керівники ферм навчалися за своїм фахом у районних школах.
Економіка господарства дедалі міцніла. Було розширено посівні площі під кормовими культурами. 1960 року колгоспники зібрали майже по півсотні цнт зерна кукурудзи з га. Розгорнуто будівництво капітальних тваринницьких ферм і їх механізацію. Все це забезпечило дальший розвиток тваринництва, яке поряд з рільництвом стало прибутковою галуззю господарства.
У 1969 році колгосп «Зоря комунізму» мав 7,4 тис. га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 6,4 тис. га орної землі. Урожай зернових становив близько 20 цнт з га. На фермах великої рогатої худоби, свино- і вівцефермах налічувалося понад 7 тис. голів худоби. Прибутки господарства перевищили два млн. крб. У першому році п’ятирічки колгосп перейшов на грошову оплату праці. На людино-день трудівники одержують понад три крб. Широко застосовується принцип морального і матеріального стимулювання праці.
23 колгоспних передовиків відзначено високими урядовими нагородами, у т. ч. тракториста О. Т. Хрипуна, комбайнера О. В. Ковальського і ланкову Г. П. Криворучко — орденом Леніна. 23 роки тому О. В. Ковальський вперше сів за кермо степового корабля, а 1954 року по комсомольській путівці виїхав до радгоспу ім. Тельмана Кустанайської області. Український посланець добре попрацював на освоєнні цілинних земель Казахстану. З 900 га він зібрав понад 16 тис. цнт ярої пшениці, за що був удостоєний урядової нагороди. З 1957 року О. В. Ковальський знову працює у своєму селі, нагороджений ще трьома медалями.
За післявоєнний час працьовиті руки трудівників Юрківки зробили невпізнанним село. Воно перебудоване за генеральним планом. Тут споруджено близько 600 добротних цегляних будинків міського типу на 4—5 кімнат. Під час трирічної естафети культури, присвяченої піввіковому ювілею Радянської влади, збудовано палац культури, кінотеатр, бригадний клуб, медичну дільницю. Шефи колгоспу — учні Запорізького професійно-технічного училища № 1 — звели двоповерховий будинок, у якому розмістилися готель, їдальня, магазин продовольчих товарів, бібліотека.
Велику роль у впорядкуванні села відіграє Юрківська сільська Рада. Її виконком у своїй діяльності спирається на широкий актив. Завдяки їх турботам село тепер потопає в зелені садків і парків, тут прокладено 600 кв. метрів тротуарів, забруковано багато вулиць. У Юрківці відкрито взуттєву та кравецьку майстерні, близько десятка крамниць та кіосків, магазин напівфабрикатів.
Серйозну увагу приділяють у селі поліпшенню медичного та культурного обслуговування трудящих. Працюють 2 амбулаторії, пологовий будинок, аптека. Для малюків організовано дитячий садок і ясла. Понад 1000 дітей і підлітків навчається у середній та 2-х початкових школах. Працююча молодь здобуває освіту у вечірній школі. Навчання провадиться в одну зміну. Для школярів створено добре обладнані кабінети, майстерні, спортзали, стадіон. Силами учнів і вчителів у середній школі організовано музей В. І. Леніна та краєзнавчий музей.
Навчанням і вихованням дітей займаються досвідчені педагоги. Близько сорока років працювала на ниві народної освіти юрківська вчителька П. Г. Іваненко, нагороджена орденом «Знак Пошани» і значком «Відмінник народної освіти». 35 років віддала школі вчителька Є. П. Юдіна. Вони дали путівку в життя і науку багатьом юнакам і дівчатам села. За роки Радянської влади 120 жителів Юрківки здобули вищу освіту. Серед них — 5 кандидатів наук, М. Ф. Богуславський став контр-адміралом Військово-Морського Флоту. Чимало молодих юрківчан навчається в інститутах і технікумах на кошти артілі, здобуває професію механізаторів широкого профілю.
У Юрківці трудиться понад 50 фахівців — вчителів, агрономів, зоотехніків, інженерів, бібліотечних працівників тощо. Інтелігенція села виступає з цікавими лекціями, організує тематичні вечори, читацькі конференції, вечори відпочинку, що систематично проводяться в палаці культури. Разом з комітетом комсомолу вона керує художньою самодіяльністю. Танцювальний ансамбль «Юрківчанка», хор і вокалісти посіли перші місця на районному фестивалі художньої самодіяльності, присвяченому 50-річчю Великого Жовтня. У ювілейному році палац культури завоював перехідний Червоний прапор райкому партії та райвиконкому.
Доброю традицією всіх радянських людей стало відзначення знаменних дат новими досягненнями в галузі господарства і культури. Юрківчани гідно зустріли сторіччя з дня народження великого вождя революції В. І. Леніна.
Ф. А. ШЕПЕЛЬ