Чубарівка, Пологівський район, Запорізька область
Чубарівка (до 1925 року Федорівка, до 1938 Власівка, до 1960 знову Федорівка) — село, центр сільської Ради. Розташована по обидва береги річки Гайчура, за 30 км на північний схід від районного центру і за 12 км від найближчої залізничної станції Магедове. Населення 3,6 тис. чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Балочки, Бурлацьке, Золота Поляна, Красноселівка, Кременчук, Спільне, Тернове, Хліборобне, Чкалова.
Заснували Чубарівку 1779 року на лівому березі річки Гайчура колишні запорізькі козаки, відставні солдати і кріпаки-втікачі. Спочатку це поселення мало назву Крута. Після приєднання Північної Таврії Катерина II подарувала 4650 десятин землі, в т. ч. й слободу Круту, прапорщикові Федорові Костянтинову. За ім’ям власника її стали називати Федорівкою. У 1805 році тут проживало 108 чоловіків і 53 жінки.
На незайнятих землях правого берега річки Гайчура осідали державні селяни з Полтавської, Харківської і Київської губерній, а також кріпаки-втікачі, які називали себе бурлаками. Тому й заснована ними слобідка називалася Бурлацькою. Згодом вона злилася з Федорівкою.
Поміщицькі селяни від зорі до зорі гнули спину на панській землі, зазнаючи знущань від прикажчиків за «непослух» чи «невправність у роботі». Не краще при-ходилося і переселенцям — державним селянам. Через брак коштів вони не могли придбати тягло і реманент, тому, обробляючи землю вручну, освоювали не більш як 2—3 десятини на двір.
В 50-х роках XIX ст. царський уряд віддав землі поблизу Федорівки німецьким колоністам, економії яких поступово розрослися і перетворилися на села — Улянівку, Малу Родзянку та Велику Родзянку. Сюди наймалися на роботу державні селяни Федорівки.
Напередодні скасування кріпацтва у селі було 285 дворів, проживало 2,3 тис. мешканців. На лівому березі річки Гайчура, серед безладно розкиданих убогих глиняних хат, виділялися кам’яні будинки поміщиків Костянтинова, Куща, Слоновської, Лагермарка.
Під час реформи 1861 року розмір земельного наділу для поміщицьких селян Федорівки встановлено лише по 2 десятини на ревізьку душу при викупній ціні по 60 крб. за кожну десятину. Не маючи коштів на викуп землі, а також щоб позбутися поміщицької залежності, колишні кріпаки погодились одержати т. зв. дарчі наділи, розміром півтори десятини кожний. Внаслідок цього майже чотири п’ятих землі залишилось у колишніх власників. Більшості селян доводилось орендувати землю у багатіїв або йти до них у найми.
На початок XX ст. близько половини селян Федорівки дуже збідніли і мусили цілорічно наймитувати. Зрозуміла річ — незадоволення селянства дедалі зростало, поступово зріла їхня класова свідомість, цьому сприяла і агітаційна робота соціал-демократів.
1902 року завідуючим щойно відкритої земської двокласної школи ім. Корфа призначили М. М. Лямцева, вчителем цієї школи почав працювати О. І. Сенін; обидва вони були членами РСДРП. Налагоджуючи політичну пропаганду серед селян, М. М. Лямцев і О. І. Сенін розповідали їм про події в країні. Погляди членів РСДРП поділяли місцева вчителька О. Шматало та фельдшери Мозжухін і Неділько. Поступово при школі створилася група однодумців з кількох місцевих селян і робітників-будівельників, що споруджували церкву та великий кам’яний міст через річку Гайчур.
Влітку 1902 року, після звільнення з воронезької в’язниці, до села приїхав Ф. А. Сергеев (Артем), щоб зустрітися з своїм батьком, який працював тут на будівництві. Професійний революціонер-ленінець Артем швидко зблизився з М. М. Лямцевим і О. І. Сеніним, провадив бесіди на політичні теми у створеному при школі гуртку грамоти, серед робітників-будівельників та селян. Послухати захоплюючі розповіді Артема збиралася навіть біднота навколишніх сіл.
Артем разом з М. М. Лямцевим і О. І. Сеніним у грудні 1902 року заснували у Федорівці один із перших на Україні селянський соціал-демократичний гурток, який поширив свій вплив на сусідні села: Кінські Роздори, Воскресенку, Царекостянтинівку та інші.
Наприкінці 1902 року Артем виїхав з Федорівки, але й далі підтримував зв’язок з гуртківцями. Члени гуртка через Н. Д. Семененка налагодили зв’язок з соціал-демократами Олександрівська, а за допомогою майстрового М. О. Шведова — з Катеринославським комітетом РСДРП. З цих міст в село надходила політична література. У Г. Й. Нижниковського, якого гуртківці називали «бібліотекарем», зберігалася нелегальна література. Зростання революційних настроїв серед селян привернуло увагу властей. В одному з поліцейських повідомлень зазначалося, що революційну агітацію провадять учителі двокласної школи М. М. Лямцев і О. І. Сенін. Поліцейський пристав доповів начальству, що «селяни ведуть розмови про переділ землі», збираються громити поміщицькі економії. Губернські власті почали стежити за діяльністю соціал-демократичної групи. Про це стало відомо Кримському комітетові РСДРП, який 28 квітня 1904 року повідомив федорівських соціал-демократів, що за керівниками гуртка встановлено посилений нагляд, є намір закрити школу.
Незабаром у Федорівці почалися масові обшуки, під час яких у підпільників М. Куліша і М. І. Бондаренка знайшли прокламації Катеринославського комітету РСДРП «Ко всем учителям». У селян Д. Хорсуна і Я. В. Чубаря виявили революційні вірші, переписані 13-річним сином Я. В. Чубаря — Власом, учнем двокласної земської школи. Хлопця захопили полум’яні бесіди Артема, він часто читав неписьменному батькові революційні брошури і листівки. З часом Влас став членом підпільної соціал-демократичної групи.
На початку 1905 року були заарештовані керівники гуртка М. М. Лямцев, О. І. Сенін, О. Шматало, Мозжухін і Неділько, а згодом — кілька активних його членів. Арешти не змогли припинити дальший розвиток революційних подій у Федорівці. В перші дні січня 1905 року до села приїхав В. Я. Чубар, на той час учень Олександрівського механіко-технічного училища. Разом з кількома товаришами він організував бойову дружину, яка, роззброївши поліцаїв, стежила за порядком у селі. Дізнавшись про початок революції в Петербурзі, федорівська біднота вирушила на поміщицькі поля ділити землю. Та вже за селом селян зустріли козаки. Пішли в дію нагаї, багатьох учасників «бунту» заарештували.
Восени 1905 року в селі утворився революційний комітет, яким керував Г. Нижниковський. У рапорті Катеринославському жандармському управлінню Олександрівський повітовий справник повідомляв, що озброєна федорівська біднота тримає в острасі куркулів, наказала їм не давати фуражу козакам, коли ті прибудуть до села.
У грудні 1905 року, в період найвищого революційного підйому, Федорівський комітет у числі перших відгукнувся на заклик Пологівського страйкового комітету про об’єднання революційних сил. Вже 15 грудня в Пологи прибули озброєні федорівці. їх радісно зустріли робітники депо залізничної станції Пологи і місцеві селяни. Чутка про виступ федорівців швидко облетіла навколишні села. Почалися заворушення в селах Воскресенці, Кінських Роздорах, Царекостянтинівці. В цей час у Федорівці розповсюджувалися революційні листівки «З ким іти селянам».
Царизм вжив термінових заходів. В рапорті Катеринославському губернаторові повідомлялося, що з села Пологи війська 28 грудня 1905 року вирушили в бунтівне село Федорівку, де після обстрілу й спалення двох дворів схоплені головні «винуватці, і порядок відновлено». За участь у революційних виступах в Олександрівську та Катеринославську тюрми кинуто П. Чумаченка, а також М. М. Чубаря, І. Г. Барахова, В. Кулика, Ф. А. Кравченка, Є. М. Усатенка, Г. Й. Нижниковського, О. М. Бернадського та інших. Одного з керівників селянського виступу, С. С. Гаврилова, після річного ув’язнення в адміністративному порядку відправили на 7-річне поселення в Усть-Сисольськ Вологодської губернії.
Інтерес селян до революційних подій у країні зростав, боротьба не припинялася. Брат учасника виступу М. О. Денисенка — С. О. Денисенко, член революційного комітету на повсталому броненосці «Потьомкін», який після поразки повстання перебував у Румунії, підтримував зв’язок з рідним селом. Він надсилав сюди листівки, прокламації, а також брошуру «Революційні дії на Чорноморському флоті», присвячену повстанню на «Потьомкіні». В 1906 році до Федорівки повернулися учасники грудневого 1905 року виступу. З їх ініціативи відновив роботу сільський соціал-демократичний гурток. Та в зв’язку зі спадом революції посилилися репресії. В жовтні власті заарештували й вислали до Тобольської губернії Г. Й. Нижниковського за виступ на селянській сходці з закликом роззброювати стражників, вигнати поліцію з села, поділити поміщицькі землі. Федорівські соціал-демократи перейшли на нелегальне становище, не припиняючи поширювати серед населення революційні листівки і брошури. В квітні 1907 року жандарми захопили і знищили бібліотеку революційної літератури гуртківців, а багатьох пропагандистів кинули до в’язниці.
Під час проведення столипінської аграрної реформи община виділила по 13 десятин землі суцільним масивом тим, хто виходив на хутори. Однак скористалися цим лише два десятки заможних господарств, вони швидко розширили свої земельні площі, скуповуючи за дешевими цінами землю бідноти, яка в пошуках кращої долі залишала село, та за рахунок оренди землі у незаможних селян. Ті господарства, що залишалися в общині, одержали наділи від 2 до 6 десятин. В результаті «упорядкування» землеволодіння поміщикам, що мали маєтки навколо Федорівки, належало 7,2 тис. десятин землі, куркулям — близько 700, церкві — 120, а на 900 з лишком селянських дворів, з яких 60 проц. становили бідняки, припадало 2,9 тис. десятин землі.
В період першої світової війни біднота Федорівки ще більше зубожіла. Неодноразові мобілізації, реквізиції позбавили господарства робочих рук, тягла. Незадоволення селян війною мало стихійний характер: діяльність соціал-демократичного гуртка через відправку на фронт більшості його членів майже припинилася.
На цей час у Федорівці проживало 6,5 тис. чоловік. Забудовувалося село без певного плану.
Висока смертність серед населення, особливо під час епідемій, пояснювалася відсутністю належної медичної допомоги. Фельдшер у селі почав працювати з 1880 року, лікарняну дільницю тут відкрито тільки в 1911 році.
Справа охоплення дітей шкільним навчанням залишалася також не вирішеною. У відкритій 1852 року парафіяльній школі, а 1866 — земському однокласному училищі навчалося не більше 30 учнів. Згодом кількість місць у школах збільшилася, але й тоді діти бідняків не завжди закінчували повний курс навчання. Так, за даними 1888 року, з 912 дітей віком від 8 до 15 років навчалося 236, а закінчили курс початкової школи всього 14 учнів. Ті зусилля, яких докладали прогресивні представники суспільства на шляху народної освіти, в умовах царської дійсності не могли змінити становища. 1902 року на власні кошти відомого земського діяча і педагога М. О. Корфа в селі відкрито земську двокласну школу (1916 року на базі «школи Корфа» створено гімназію); в 1909 і 1913 роках почали працювати дві земські однокласні школи. Незважаючи на це, 65 проц. дорослого населення Федорівки до Великої Жовтневої соціалістичної революції було неписьменним.
Нові надії у селян викликала Лютнева революція 1917 року. Бурхливі мітинги, сходки відбувалися в селі майже щодня. До села поверталися фронтовики, що не бажали далі приймати участь у кривавій бойні, затіяній багатіями. Лише дехто
вірив обіцянкам Тимчасового уряду. Більшість з них, в першу чергу С. Ф. Клочан, М. В. Коваленко і Н. Р. Коваленко, колишній член полкового революційного комітету, принесли в село більшовицькі настрої. Під впливом їх агітації федорівська біднота зрозуміла, чиї інтереси захищає Тимчасовий уряд. Тому трудящі села з піднесенням зустріли встановлення влади Рад у Петрограді, Декрети II Всеросійського з’їзду Рад про мир і землю.
Вже в грудні 1917 року федорівці створили земельний комітет, який провів підготовчу роботу до розподілу поміщицької землі. В січні 1918 року трудящі встановили в селі Радянську владу, обрали виконком сільської Ради, ліквідували земство, переобрали земельний комітет. На початку лютого В. Д. Калашник, С. Ф. Клочан і П. Ф. Жебеленкд, які щойно повернулися з фронту, утворили сільський революційний комітет. Створена при ревкомі земельна комісія на чолі з П. Ф. Жебеленком взяла на облік поміщицькі та нетрудові куркульські землі, склала списки бідноти і в березні 1918 року розподілила землі між селянами.
Наприкінці квітня 1918 року село окупували австро-німецькі війська. Вони разом з гайдамаками грабували населення і жорстоко знущалися з нього. З Федорівки вивезли багато зерна, худоби, майна. Частина членів ревкому влилася до лав Червоної Армії, інші стали організаторами підпільної боротьби проти окупантів. Коваль А. Р. Коваленко виготовляв саморобні гранати. Але за доносом куркулів його та ще кількох селян, сини яких були в Червоній Армії, загарбники піддали жорстоким тортурам.
У грудні 1918 року частини Червоної Армії визволили Федорівку від окупантів. Проте на початку січня 1919 року село захопили денікінці з корпусу генерала Тілло. 4 лютого 1919 року Федорівку визволили частини 3-ї бригади Задніпровської дивізії Червоної Армії. Все ж становище тут, як і в навколишніх селах, лишалося напруженим, нерідко сюди наскакували махновські банди, які чинили розправу над активістами. 9 червня 1919 року село знову захопили денікінці. Боротьба проти білогвардійців продовжувалася до 7 січня 1920 року, коли Федорівку визволили червоноармійські частини 41-ї дивізії 14-ї армії. Знову почав працювати волревком, який під час короткої мирної передишки доклав багато зусиль для допомоги Червоній Армії та зміцнення Радянської влади.
З кінця липня розпочалася 3-місячна окупація Федорівки врангелівськими військами. Наступ червоноармійців розпочався 24 вересня. Село кілька разів переходило з рук в руки. Остаточно Федорівку визволили від білогвардійців 27 жовтня 1920 року. Та залишався ще один ворог — махновці, наскоки яких припинилися лише наступного року.
Багато федорівців боролися за встановлення і зміцнення Радянської влади. У збройному повстанні і в придушенні контрреволюційного заколоту Керенського — Краснова 1917 року брав участь разом з командою крейсера «Аврора» житель села, матрос першої статті А. С. Махиня. Завоювання Жовтня на фронтах громадянської війни захищали М. Я. Козлов, С. Ф. Клочан та інші.
Волревком Федорівки, керований І. Годлевським, відновив діяльність у листопаді 1920 року. Земельний відділ волревкому, облікувавши посіви під урожай 1921 року, встановив, що лише незначна частина землі — 313 десятин — залишилася незасіяною. Він організував у селі 4 майстерні по ремонту сільськогосподарського реманенту.
Відділ народної освіти ревкому в січні 1921 року реорганізував гімназію у педагогічну школу. Колишні земські початкові школи перетворено в єдині трудові школи. В 6 сільських і педагогічній школах, що охоплювали 730 учнів, у т. ч. 287 дівчат, працювало 15 вчителів. Тоді ж відкрили 16 хат-читалень для дорослого населення, а в квітні 1921 року організовано спеціальну комісію по ліквідації неписьменності, відкрито бібліотеку. Для дітей-сиріт організували дитячий будинок.
Діяльність волревкому повністю підтримувала федорівська біднота. З грудня 1921 року загальне керівництво життям села перейшло до рук волосної Ради.
Наприкінці червня 1921 року в селі створено партійний осередок, секретарем якого обрали Т. Я. Чубаря. Комсомольський — виник навесні 1921 року. Його ядром стала ініціативна група молоді з 12 осіб, створена дещо раніше. Першим секретарем молодь обрала сина місцевого селянина-бідняка Т. В. Олійника. З вересня 1922 року комсомольську організацію очолив О. С. Чумаченко. У лютому 1923 року осередок налічував 18 юнаків і дівчат, а наприкінці 1925 року він став одним з найбільших у Пологівському районі.
Ліквідація наслідків розрухи, голоду 1921 року, питання дальшого розвитку господарства стояли в центрі уваги партійного осередку,, сільської Ради і КНС. 1921 року з ініціативи комуністів у селі створили комісію по боротьбі з голодом. Організувалися супряги для обробітку землі, подавалася допомога сім’ям загиблих червоноармійців і бідноті тощо. Бідняки стали активніше вступати до КНС. Якщо на 1 грудня 1921 року в його складі було 49 осіб, у т. ч. 26 чоловіків і 23 жінки, то в березні 1923 кількість членів зросла втроє. Комнезамівці активно включилися у виконання продподатку. Вони становили більшість і в правлінні споживчої кооперації села.
В березні 1923 року головою виконкому переобраної федорівської сільської Ради став комуніст Т. Я. Чубар. Навколо Ради згуртувався актив з числа комуністів та незаможників. В ці роки багато сил віддали зміцненню Радянської влади на селі активісти А. Н. Семененко, І. Й. Отрішко, І. П. Бабенко, О. М. Плотник, B. Т. Кейда та інші.
Запровадження продподатку, краще задоволення потреб селян сільськогосподарським реманентом, коштами, пільги незаможним господарствам сприяли відродженню економіки села. Зменшилася кількість бідняцьких господарств. Але куркулі й далі таємно купували землю, застосовували найману працю.
Передове селянство Федорівки тяглося до нових, колективних форм господарювання. У серпні 1922 року частина незаможних селян об’єдналася в колективне трудове господарство. Це була перша спроба спільними зусиллями перебороти господарські труднощі відбудовного періоду.
Восени 1923 року секретар партосередку голова КНС С. Ф. Клочан виступив на зборах бідноти з доповіддю про кооперативний план В. І. Леніна. На цих зборах незаможники створили ініціативну групу для організації комуни, яку очолив C. Ф. Клочан. Комуна «Іскра» виникла у березні 1924 року. 337 га землі, пара коней, 6 корів, 2 борони, букер з сівалкою, 3 брички — з цього починали комунари.
В ці дні до рідного села завітав В. Я. Чубар, Голова Раднаркому УРСР та Голова Української Економічної Ради. Він докладно розпитав земляків про справи комуни. Пізніше В. Я. Чубар допоміг комуні в одержанні 2,5 тис. крб. довготермінового державного кредиту; за ці гроші вона придбала трактор, молотарку, двох коней та сільськогосподарський реманент. Зміцніла економічна база й авторитет комуни. Вона допомагала сільській бідноті обробляти трактором землю, позичала зерно на посів.
У 1925 році комуна зібрала добрий врожай, подекуди — по 20 цнт з га. Зросли прибутки. Успіхи комунарів викликали лють у куркулів. Пізньої осені 1926 року вони спалили скирти сіна, соломи і полови. Та ніщо вже не могло підірвати віру бідняків в нову форму господарювання. У 1926 році вони створили другу комуну — «Могутня Україна». Головою її обрали М. П. Бабенка. З ініціативи селянина X. І. Петруні в 1927 році організовано ТСОЗ «Перше травня», який з 1929 року перейшов на статут сільськогосподарської артілі.
Комуни «Іскра», «Могутня Україна» і ТСОЗ «Перше травня» наочно показали селянам переваги колективного господарювання над одноосібним. В січні 1930 року утворилося 8 колгоспів у Федорівці та 2 — на хуторах. Наприкінці року колективізація в селі завершилася. Активними організаторами колгоспів були Н. Р. Коваленко, К. В. Миколаєнко, Т. І. Підставний, І. Й. Отрішко, брати Григорій і Мелентій Бабенки, П. Д. Нестеренко, В. Т. Кейда, Л. К. Каряка та інші.
Куркулі чинили шалений опір проведенню колективізації. Вони підбурювали і залякували місцеву бідноту. Глитаї вдавалися і до активних ворожих дій — спалили хату комуніста Г. Ю. Сліпченка, першого голови колгоспу «Квітень», вчинили замах на депутата сільради К. В. Миколаєнка. Саме напередодні весняної сівби 1930 року вони отруїли коней в одному з колгоспів. Партійна організація і сільська Рада повели боротьбу проти куркульства. 1930 року глитаїв та їх сім’ї вислали за межі села.
В наступні роки економіка колгоспів зміцнювалася. Цьому великою мірою сприяло зростання технічної оснащеності, особливо після створення в липні 1933 року Федорівської МТС, першим директором якої став комуніст П. С. Мудрак. Політвідділ МТС видавав газету «Соціалістичний наступ», що відіграла важливу роль у вихованні людей, організації соціалістичного змагання. При МТС працювали курси трактористів, де навчалося 56 курсантів з числа місцевої сільської молоді, в т. ч. 28 дівчат. Хорошими трактористками стали члени першої жіночої тракторної бригади колгоспу ім. Будьоного О. Я. Сарана, 3. П. Бугаенко, К. П. Гаврис і М. І. Дерев’янко.
Машинно-тракторний парк МТС зростав досить швидко — 1940 року він налічував 57 тракторів, 28 комбайнів, 25 автомашин. Завдяки широкому впровадженню техніки, досягнень агрономії підвищувалися врожаї. Якщо до колективізації селяни збирали по 10—12 цнт зернових з га, то в 1940 році — по 17 цнт. Тваринництво зростало повільніше, проте на 1 січня 1941 року в колгоспах уже налічувалося 1408 голів великої рогатої худоби, 848 коней, 1,7 тис. овець, 1,4 тис. свиней та більше 10 тис. шт. птиці. Зросли й прибутки колгоспників, повноціннішим став трудодень.
У 1939—1940 рр. були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві трактористи М. Г. Ткаченко, М. Т. Межевич і С. К. Павленко, завідуючий вівцефермою колгоспу «Могутня Україна» Я. К. Верба, садівник колгоспу «Червоний пролетар» Т. І. Підставний та інші. Учасником виставки 1940 року була також Федорівська МТС, яку на той час очолював М. П. Онопрієнко.
За роки п’ятирічок у селі відбулося багато змін. У 1938 році тут збудували електростанцію потужністю 140 квт. В усіх господарських громадських приміщеннях та у 800 будинках колгоспників засвітилися лампочки Ілліча. Того року спорудили двоповерхову середню школу, клуб, капітально відремонтували більшість житлових будинків, впорядкували вулиці, прикрасили їх декоративними деревами. Люди краще харчувалися, замість домотканих свит та пофарбованих бузиною полотняних сорочок колгоспники одягалися в пальта, костюми, носили фабричне взуття. В селі працювало 8 крамниць.
В селі 1940 року відкрито лікарню на 28 ліжок. Її обслуговувало 7 медичних працівників.
У Федорівці до 1936 року повністю ліквідовано неписьменність. В селі працювали середня, 2 неповні середні, 4 початкові школи та сільськогосподарський технікум, в яких 1941 року навчалося 1,7 тис. дітей колгоспників, робітників і службовців. Директором технікуму став С. С. Кочубей — активний учасник громадянської війни, комуніст з 1918 року. Близько 700 агрономів-рільників випустив цей навчальний заклад.
Багато зроблено в піднесенні культурного рівня села. Тут діяли центральний сільбуд, 6 колгоспних клубів, 5 бібліотек з книжковим фондом 5,7 тис. томів, стаціонарна звукова кіноустановка. При сільбуді працювали гуртки художньої самодіяльності. Особливу популярність здобув драматичний гурток, яким керував місцевий житель, колишній учасник будівництва Дніпрогесу Ф. Н. Сушко.
22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна. Понад 600 федорівців стали в ряди Червоної Армії, частина сільчан пішла в загони народного ополчення. До початку липня жителі внесли у фонд оборони 7 тис. крб. Коли фронт наблизився до Федорівки, понад 350 жінок, дівчат, підлітків працювали на спорудженні оборонних укріплень. У вересні 1941 року колгоспи почали евакуацію худоби, майна. МТС евакуювала більшість комбайнів і тракторів. Чимало колгоспників також переїхало в радянський тил.
7 жовтня 1941 року німецько-фашистські війська захопили Федорівку. Окупанти забирали в населення корів, свиней, птицю, теплий одяг тощо. Вони насильно вивезли на каторжні роботи до Німеччини 725 юнаків і дівчат.
Жителі Федорівки чинили опір поневолювачам. Комуністи і комсомольці разом з активістами провадили серед населення антифашистську агітацію, саботували заходи окупантів. Фашисти жорстоко розправлялися з патріотами. Вони розстріляли 13 січня 1942 року В. Я. Бугаєнка та О. Я. Чубаря за відмову перевозити снаряди, 22 жовтня розстріляли комуніста Г. С. Веремієнка, сільського активіста П. М. Жабаленка, а в 1943 році — П. А. Ляшенка.
Визволили Федорівку від окупантів 14 вересня 1943 року частини 50-ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням полковника А. В. Владиченського, а також 150-й артилерійський полк, яким командував підполковник І. М. Чижевський. Під час визволення Федорівки полягло 94 солдати і офіцери Радянської Армії. Поховані вони в центрі села. На братській могилі встановлено пам’ятник загиблим героям.
Мужньо захищали завоювання Великого Жовтня на фронтах Великої Вітчизняної війни воїни з Федорівки. 530 з них нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. В численних боях з ворогом уславився І. А. Тернавський, який пройшов шлях від командира батареї до заступника командира артилерійської бригади. Під час форсування Вісли дивізіон під командуванням І. А. Тернавського за 18 днів знищив 3 мінометні батареї, 23 кулеметні точки, 5 спостережних пунктів, 2 протитанкові гармати, знешкодив багато вогневих засобів ворога і тим самим забезпечив просування радянських військ. За цей подвиг І. А. Тернавському присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Кулеметник гвардії рядовий Д. Т. Лук’яненко в одному з боїв знищив 110 фашистів і був нагороджений орденом Червоної Зірки.
Після визволення трудящим Федорівки довелося докласти багато зусиль для відродження зруйнованого господарства. Під час весняної сівби 1944 року люди застосовували давно забуті плуги та букери, в які запрягали корів. Жінки на плечах носили клунки з насінням зі станції Магедове. Напружена праця дала результати — колгоспники засіяли 4579 га землі.
Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни в село повернулися демобілізовані воїни. Технікою, будівельними матеріалами, худобою допомагали колгоспам села трудящі братніх республік. На колгоспних ланах з кожним роком збільшувалася кількість сільськогосподарських машин. На весну 1949 року на полях колгоспів працювало 55 тракторів, 52 тракторні сівалки тощо. Курси трактористів до весни 1946 року закінчило 62 чоловіки.
Комуністи та комсомольці виступали організаторами боротьби за високі врожаї, підвищення продуктивності тваринництва. До 1947 року освоєно всі довоєнні посівні площі. 1949 року валовий збір зернових у колгоспах села становив майже 9 тис. тонн.
Ширилося соціалістичне змагання між колгоспами, окремими трудівниками. Федорівська МТС 1947 року зайняла одне з перших місць у Всесоюзному соціалістичному змаганні, і постановою Колегії Міністерства сільського господарства СРСР і ВЦРПС її нагородили Червоним прапором та грошовою премією в розмірі 20 тис. крб.
Колгосп «Червоний пролетар» став передовим у районі. Прославилася в боротьбі за високий урожай ланка М. Й. Маленко з колгоспу «Могутня Україна», яка виростила по 28 цнт озимої пшениці, ланкова колгоспу «Червоний пролетар» М. П. Жабаленко домоглася врожаю соняшнику по 17,9 цнт з гектара.
1950 року в результаті укрупнення колгоспів в селі з 9 артілей створено 4, а в 1958 році на їх базі виникло два господарства — ім. Чубаря та «Зоря комунізму». Перевага укрупнених господарств була очевидною. Вони мали 16 914 га землі, в т. ч. орної 13,1 тис. га. Врожайність зернових 1964 року становила 24,3 цнт з гектара.
Рішення березневого (1965 року) Пленуму ЦК КПРС викликали нове трудове піднесення серед колгоспників. Зміцненню економіки сприяло дальше технічне оснащення артілей. 1969 року колгоспи мали 81 трактор, 49 різних комбайнів, 52 вантажні автомашини та іншу потужну сільськогосподарську техніку. Парторганізації стали конкретніше займатися питаннями господарського і культурного будівництва, поліпшенням умов праці колгоспників тощо. На початку 1968 року в колгоспах налічувалося 1,5 тис. корів, 3,8 тис. свиней, понад 4 тис. овець та 11,4 тис. штук птиці. За досягнуті успіхи 37 колгоспників відзначені урядовими нагородами. Ордена Леніна удостоєний бригадир тракторної бригади № 3 колгоспу ім. Чубаря М. А. Фощан, який щорічно вирощував врожаї зернових до 36 цнт на площі 100 га, а бригаді присвоєно звання колективу комуністичної праці. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені ланковий В. А. Заборський, головний агроном В. П. Чумаченко з колгоспу ім. Чубаря та доярка колгоспу «Зоря комунізму» Н. М. Шамрай.
Беручи активну участь у піднесенні колгоспного виробництва та поліпшенні благоустрою села, Чубарівська сільська Рада завоювала першість у соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Радянської влади. Їй вручено на вічне зберігання пам’ятний Червоний Прапор Пологівського райкому партії та райвиконкому. Число депутатів сільської Ради в останні роки зросло до 65 чоловік. При Раді працюють постійні комісії: сільськогосподарська, фінансово-бюджетна, культурно-освітня та охорони здоров’я. У віддалених населених пунктах, підпорядкованих сільраді,— Чкаловому і Красноселівці — створені на громадських засадах сільські комітети, які підтримують тісний зв’язок з виборцями.
Зміцнилися колгоспи, зріс добробут селян. Грошовий прибуток обох артілей у 1969 році становив 2,6 млн. крб., неподільні фонди — понад 5 млн., а річні відрахування до культфонду — 166 тис. крб. Місячна оплата праці рядових колгоспників зросла до 80 крб., механізаторів — до 120, доярок — до 135 крб. В 1965 році село одержало електроенергію від державної мережі і було повністю електрифіковане.
Зникли хати під солом’яними стріхами. Лише протягом 1957—1969 рр. в Чуба-рівці зведено понад 450 добротних критих шифером будинків. Посаджено багато фруктових дерев, забруковано центральну вулицю, прокладено 11 км водогону. В селі працюють 2 їдальні, 13 крамниць, павільйон побутового обслуговування, механізована пекарня, поштово-телеграфне відділення, ощадна каса тощо.
Сільська лікарня на 35 ліжок з пологовим відділенням і амбулаторія розташовані в новому будинку. Тут працює 2 фельдшерські і 2 фельдшерсько-акушерські пункти, аптека. Трудящих обслуговують 2 лікарі і 9 чоловік середнього медичного персоналу.
За роки Радянської влади докорінно змінився культурно-освітній рівень населення. У Чубарівці є денна і вечірня середні школи, восьмирічна та дві початкові, які охоплюють понад 1060 учнів. Крім того, в селі діє сільськогосподарське професійно-технічне училище, в якому 420 слухачів набувають фаху машиністів-трактористів широкого профілю та шоферів. В школах працюють 57 вчителів, дві третини яких — уродженці села.
З села за роки Радянської влади вийшло понад 500 спеціалістів народного господарства, в т. ч. 85 учителів, 49 медичних працівників, 73 інженери і техніки, 37 ветлікарів і зоотехніків, 96 агрономів тощо, з них працюють в Чубарівці 129 чоловік.
В селі є бібліотека, книжковий фонд якої налічує 25 тис. томів. Щороку бібліотекою користується близько 1,8 тис. читачів. Чубарівці передплачують на кожну тисячу жителів 1407 примірників газет і журналів. Тут створено народний краєзнавчий музей, який працює на громадських засадах. Найбільша експозиція відведена показові життя і діяльності В. Я. Чубаря. В центрі села зводяться приміщення двоповерхового палацу культури, краєзнавчого музею і бібліотеки.
За роки Радянської влади стали традиційними нові звичаї та обряди: проводи в Радянську Армію, вшанування ветеранів колгоспної праці, день механізатора, день тваринника, комсомольсько-молодіжні весілля, урочиста реєстрація шлюбів і новонароджених тощо.
Будні чубарівців сповнені цікавими творчими справами. На прикладі села видно, які величезні економічні й культурні перетворення принесла українському селу Радянська влада.
Г. М. КНИШ, В. І. ШИНГУР