Молочанськ, Токмацький район, Запорізька область
Молочанськ (до 1915 року — Гальбштадт) — місто районного підпорядкування. Розташований на річці Молочній. Відстань до райцентру — 12 км. З ним місто зв’язане шосейним шляхом. На околиці Молочанська є залізнична станція Полугород. Населення — 10,1 тис. чоловік.
З давніх часів на степових просторах Приазов’я кочували численні племена. Поблизу Молочанська розкопано 42 кургани, в яких виявлено 434 поховання: доби бронзи (III—І тисячоліття до н. е.), скіфські (IV—III ст. ст. до н. е.), сарматські (и ст. до н. е.— II ст. н. е.) та пізніх кочівників (X—XIII ст. ст. н. е.).
Наприкінці XVIII ст. уряд Катерини II дозволив переселятися у Північну Таврію німцям-меннонітам. Так у 1803 році поряд з іншими меннонітськими поселеннями виникла і колонія Гальбштадт (Півмісто).
Царизм надавав німцям кращі землі й великі пільги. Кожний двір в Гальбштадті мав 60—65 десятин. Колоністи звільнялися від військової повинності, протягом’ 30 років не платили податків, діставали від держави на пільгових умовах будівельні матеріали для спорудження житла. їм надавалося право розвивати торгівлю і промисли. Німці-колоністи жорстоко експлуатували українських і російських наймитів. У першій половині XIX ст. найважливішою галуззю господарства було вівчарство, яке потім поступилося місцем хліборобству. Колоністи займалися також садівництвом і шовківництвом. Щорічне виробництво шовку-сирцю в Гальбштадті становило близько 200 пудів.
1832 року місцевий багатій Нейфельд спорудив пивоварний і оцтовий заводи. Трохи пізніше було засновано гуральню, суконну і шовкомотальну фабрики, різні ремісничі майстерні. Особливо інтенсивний розвиток промисловості в Гальбштадті почався після 1861 року. У 60-х роках купці Франц і Шредер відкрили завод, що виробляв косарки, молотарки, сівалки, плуги, а також цегельно-черепичні преси. Він щороку давав продукції на 260 тис. крб. Згодом тут відкрито чавуноливарний цех, який випускав литво, поршні, циліндри тощо. На заводі працювало близько 200 робітників. 1880 року збудовано невеликий крохмальний завод, який виготовляв ще й декстрин та рисову пудру. Всі підприємства були кустарного і напівкустарного типу з примітивною технікою.
На початку 80-х років від Гальбштадта відокремився виселок Ней-Гальбштадт (Нове Півмісто). Тут побудували свої житла власники гальбштадтських підприємств, містилося волосне управління, якому були підпорядковані 32 німецькі колонії з населенням 16,7 тис. чоловік, розташувалися заводи фірми «Франц і Шредер». Невдовзі від Ней-Гальбштадта через Гальбштадт до Пришибського мосту було прокладено шосейний шлях. Це сприяло інтенсивному збуту виробів місцевих промислових підприємств.
З розвитком промисловості зростала і кількість робітників, посилювалася їх експлуатація. Заробітна плата була дуже низькою — 20—30 коп. за 12-годинний робочий день. Повна відсутність техніки безпеки призводила до масового каліцтва. Штрафи, жахливі побутові умови, повне політичне безправ’я доповнювали страхітливу картину їхнього життя.
Одночасно поглиблювалося класове розшарування селянства, зокрема німецького. У 1886 році в селищі налічувалося 51 селянське господарство, з яких 18 були безпосівними, 2 засівали менше ніж по 10 десятин, 11 — від 10 до 25 десятин, стільки ж — близько 50 і 9 дворів — понад 50 десятин. Якщо в групі безпосівних дворів 12 були безземельними, а решта здавала свою землю в оренду глитаям, то 26 куркульських господарств орендували 80 десятин в Гальбштадті і 3 тис. десятин у Бердянському, Мелітопольському та інших повітах, навіть на Кубані. Крім того, 2 господарства мали 1700 десятин купленої землі. На багатіїв працювали наймити з 20 місцевих родин і прийшлі.
Революційну роботу серед робітників та селян-наймитів проводила місцева група соціал-демократів, що утворилася 1903 року. Згодом активним її членом став ливарник більшовик В. Г. Писклов, який здобув революційний гарт на флоті під час російсько-японської війни. Соціал-демократи Гальбштадта мали постійні зв’язки з Мелітопольською, Бердянською та Великотокмацькою організаціями РСДРП. Вони поширювали нелегальну літературу, листівки, закликали робітників підтримати боротьбу пролетаріату Росії і України проти самодержавства.
Першою визначною революційною подією в Гальбштадті був страйк 200 робітників чавуноливарного заводу Франца і Шредера, який почався 12 березня 1905 року. Страйкарі зажадали від власників підприємства скорочення робочого дня до 9 годин, підвищення заробітної плати на 30 проц., надання безкоштовної медичної допомоги робітникам та їхнім сім’ям, а також звільнення особливо ненависних майстрів. 17 березня адміністрація підприємства змушена була піти на поступки. Запалена перемогою чавуноливарників, 19 березня застрайкувала більшість працівників парового млина, вимагаючи підвищення заробітної плати. Організатором страйків була соціал-демократична група. Її члени брали участь у розробці вимог робітників, поширювали революційні прокламації. Наприкінці серпня 1905 року в сусідньому селі Мунтау (тепер злилося з містом) поліція виявила 18 примірників відозви «До всіх токмацьких робітників!» і по одному — два примірники листівок «Чому ми говоримо: «Геть самодержавство!»?», «Що таке політична свобода?», «До всього цивілізованого людства!».
27 листопада 1905 року відбулися масові збори робітників Гальбштадта і сіл Пришиба та Альт-Нассау. 10 липня 1906 року на таємній робітничій сходці приїжджі оратори — 2 чоловіки і жінка — закликали до повалення самодержавства і боротьби проти експлуататорів. 28 липня відбулися ще одні збори, на які зійшлося близько 200 чоловік: чавуноливарники, робітники цегельного заводу, чорнороби з навколишніх сіл.
Революційні події в країні, страйки в Гальбштадті налякали німецьких заводчиків і куркулів. Вони посилили охорону своїх підприємств і господарств, готуючись силою зброї захищати награбовані багатства.
У період спаду революції соціал-демократи Гальбштадта продовжували наполегливу роботу серед мас. Про зростання їхнього впливу на трудящих свідчить той факт, що під час виборів до III Державної думи в 1907 році выборщиком від робітників заводу Франца і Шредера було обрано більшовика В. Г. Писклова — керівника профспілки металістів.
Невпинно підвищувалася класова свідомість місцевих пролетарів. 13 березня 1913 року «Правда» вмістила кореспонденцію з Гальбштадта, в якій повідомлялося, що, усвідомлюючи важливість пролетарської солідарності, гальбштадтські і велико-токмацькі робітники в лютому того ж року проводили грошові збори на підтримку страйкарів Харкова. У другу річницю виходу в світ першого номера газети (22 квітня 1913 року) робітники надіслали на адресу редакції привітання та 17 крб. 4 коп. грошей. З цього приводу «Правда» писала, що пролетарі ясно розуміють своє класове становище і прагнуть підтримати свою газету. Під впливом більшовиків робітники гальбштадтських підприємств — українці, росіяни, німці — виступали єдиним фронтом проти своїх експлуататорів.
Напередодні першої світової війни в Гальбштадті налічувалося близько тисячі жителів, з них половина — німці, решта — представники корінної національності. Під час проведення столипінської аграрної реформи чимало німців-колоністів ще більше розбагатіло, а бідняцькі господарства зовсім занепали. 39 куркулів Гальбштадта скупили у розорених селян Бердянського, Мелітопольського, Феодосійського повітів, а також на Кубані і в Терській області 56,3 тис. десятин землі, майже по 1,5 тис. десятин на двір. 40 господарств володіли тільки надільною землею, з них 23 були безпосівні, 13 мали менше 1 десятини; у 7 родин зовсім не було землі. Всі працездатні з 12 бідняцьких дворів мусили на 6—8 місяців виїздити на заробітки до Криму та в інші місця.
Робітники, селянська біднота, наймити мешкали в бараках або в сяк-так зліплених саманних хатинах, розташованих на околицях. У центрі в кам’яних двоповерхових будинках, оточених садками і виноградниками, жили багаті німці-колоністи. В селищі було близько десятка невеликих промислових підприємств, кілька крамниць, діяло товариство взаємного кредиту (банк). Працювали аптека і невеличка амбулаторія. Лікар, фельдшер та акушерка обслуговували 30 сіл волості з 16,3 тис. населення.
Одразу після заснування Гальбштадта для німців було відкрито перше, а потім і друге двокласні міністерські училища, у 1882 році — центральне волосне училище, яке готувало вчителів для німецьких колоній. На початку XX ст. засновано комерційне училище. Для російського і українського населення першу школу — парафіяльну — було відкрито в 1882 році і тільки через 28 років ще одну — однокласну початкову.
У 1915 році в зв’язку з війною проти Німеччини Гальбштадт перейменовано на Молочанськ (за назвою річки). Багаті колоністи довели своєю поведінкою, що для них Росія не стала другою батьківщиною. Уряд кайзера використовував їх як свою агентуру. Німецькі капіталісти і куркулі були найзапеклішими ворогами революційно настроєних трудящих Росії. Зовсім інакше поводила себе німецька біднота. Вона солідаризувалася з російськими і українськими робітниками та селянами, які боролися проти самодержавства.
Про Лютневу буржуазно-демократичну революцію 1917 року трудівники чавуноливарного заводу довідалися від більшовиків В. Г. Писклова і колишнього петроградського робітника А. І. Масленникова. 28 лютого вони організували велику демонстрацію. Колона демонстрантів з революційними піснями пройшла через все селище до с. Пришиб, а там до неї приєдналися робітники з місцевих заводів і майстерень.
З перших днів після повалення самодержавства в Молочанську, як і всюди в країні, розгорнулася гостра боротьба між силами революції і реакції. Останні групувалися навколо земської управи. Свідомі робітники і наймити йшли за більшовиками, які у березні 1917 року розмежувалися з меншовиками і організували окрему групу. 20 березня трудящі обрали Раду робітничих і солдатських депутатів. Спочатку її депутати перебували під впливом меншовиків і есерів та поступово більшовицька фракція, очолювана В. Г. Пискловим, добилася революціонізації Ради. 5 вересня вона ухвалила постанову, в якій засудила контрреволюційний заколот Корнілова і зажадала від Всеросійського з’їзду Рад «неухильно йти до поглиблення і розширення російської революції… переходу всієї влади до рук Рад». У вересні більшовицька група оформилася в самостійну організацію. Було обрано комітет, який разом з Радою створив червоногвардійський загін, очолив боротьбу трудящих за скинення влади експлуататорів.
Як тільки в Молочанську стало відомо про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді, депутати місцевої Ради зібралися на екстрене засідання. Головував на ньому робітник М. Іржавський. На доповідь В. Г. Писклова Рада ухвалила взяти владу в свої руки. Червоногвардійському загонові наказано захопити земську управу, пошту, банк. В останніх числах листопада 1917 року наказ було виконано. Тоді ж створено ревком, до складу якого ввійшли найактивніші учасники боротьби за встановлення Радянської влади в Молочанську. Головою ревкому став В. Г. Писклов, його заступником — місцевий робітник більшовик В. Швальбе. Командиром загону Червоної гвардії призначено більшовика О. І. Говорова, а пізніше — робітника-ливарника Д. Г. Колосова.
Партійна організація і ревком вживали енергійних заходів до створення радянського апарату, налагодження господарського життя. На підприємствах запроваджено 8-го динний робочий день, на деяких з них встановлено робітничий контроль. Ревком проводив облік усіх земель та реманенту, почав наділяти селян землею, а робітників — городами (в с. Мунтау).
Радянська влада зміцнювалася з кожним днем. Але територію України вже топтали кайзерівські і цісарські солдати. Наприкінці квітня 1918 року частини австро-німецьких загарбників наблизилися до Молочанська. Вони швидко зламали опір слабо озброєного червоногвардійського загону і захопили селище. Червоногвардійці з боями відходили у напрямі Бердянська. В одному з них до рук ворога потрапили М. Іржавський, О. Назаров, В. Швальбе й чимало інших радянських активістів. Всі вони зазнали тортур і знущань. Швальбе був розстріляний в колонії Тігенгаген. Іржавському та Назарову за допомогою друзів вдалося втекти. Частина членів ревкому пішла в підпілля, решта — вирушила на північ і вступила до лав Червоної Армії.
Колоністи-багатії з розкритими обіймами зустріли окупантів. Вони виказували комуністів, сім’ї червоноармійців, забирали у бідноти землю, яку вона одержала від Радянської влади, допомагали австрійському командуванню грабувати населення. 8 місяців знущалися окупанти та їх пособники з мирних жителів. Тільки у листопаді 1918 року австрійські війська залишили Молочанськ. Проте Радянську владу тут було відновлено лише на початку 1919 року, бо після відступу загарбників селище захопили петлюрівці.
З визволенням Молочанська частинами Червоної Армії в ньому створено ревком, який очолив місцевий вчитель І. Є. Володкович, а пізніше — М. Іржавський. У згуртуванні бідноти, боротьбі проти куркульства важливу роль відіграв комбід, організований наприкінці листопада. Ревком і ком-бід займалися вилученням лишків зерна у глитаїв і відправкою хліба голодуючим робітникам Москви і Петрограда.
Продовжувалося наділення селян землею.
Та мирне будівництво було перерване наступом дені-кінських армій. З червня по грудень в селищі лютували загони білогвардійського генерала Дроздовського. Чимало жителів пішло до Червоної Армії. У боях проти денікінців особливо відзначився М. Л. Полонський, член більшовицької партії з 1917 року. Він командував 3-м Кримським полком 58-ї дивізії, що діяла на території Катеринославської і Таврійської губерній. Наприкінці грудня частини Червоної Армії вигнали білогвардійців з Молочанська. Але вже у червні 1920 року його захопив Донський корпус врангелівського генерала Абрамова. 29 жовтня після запеклих боїв частини 42-ї дивізії 13-ї радянської армії остаточно визволили селище від ворога.
Новостворений волосний ревком, головою якого став І. Багон, провів підготовку до виборів Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, яку обрано у січні наступного року. Рада, партійний осередок, а також щойно створені КНС і комсомольський осередок вирішували складні питання землевпорядкування, проведення весняних польових робіт, збирання продрозверстки. У куркулів було відібрано лишки землі, тягла та реманенту і розподілено між трудівниками селища. Кожний член селянської родини одержав по 2 десятини землі, а робітникам нарізали городи. З великими труднощами засіяли значну частину землі. Але через посуху поля не вродили. Жителі голодували. їм видавали по чверть фунта хліба на день. Було відкрито кілька їдалень, селяни одержали позичку зерном. Для боротьби з черевним тифом та іншими хворобами, породженими голодом, волвиконком налагодив роботу лікарні на 50 ліжок з амбулаторією.
Незважаючи на тяжкий час, значна увага приділялася народній освіті. Крім загальноосвітніх початкових, у Молочанську працювали агрономічна, педагогічна і медична школи. Для дошкільнят створено два дитячі садки на 108 місць. Комсомольці відкрили робітничий і червоноармійський клуби.
Життя трудящих поступово нормалізувалося. У 1923 році хлібороби зібрали непоганий врожай. Селянські господарства пішли вгору. Тепер можна було серйозно зайнятися промисловістю, яка в громадянську війну зовсім занепала. Відновило роботу одне з найстаріших молочанських підприємств — пивоварний завод; діяли кустарні майстерні. Проте кілька найбільших підприємств, зокрема завод Шредера, виявилися настільки зруйнованими, що не могло бути й мови про їх негайну відбудову. Завод Франца і Шредера, націоналізований ще 1918 року, тривалий час перебував на консервації і лише на початку 1927 року видав першу продукцію. Тоді на ньому працювало понад 200 робітників. У роки першої п’ятирічки завод освоїв виробництво тачанок, парокінних возів, таврійської брички тощо.
Колектив цього підприємства, яке з 1930 року називалося обозобудівним заводом ім. Лепсе, відзначався своєю організованістю і високою свідомістю. У роки колективізації обозобудівники за ініціативою партійної організації подавали шефську допомогу селянам навколишніх сіл. Навесні 1929 року бригади ковалів і слюсарів лагодили інвентар у с. Широкому Яру. На початку наступного року кілька робітників заводу в числі двадцятип’ятитисячний виїхали працювати на село. У гарячу пору сівби та жнив обозобудівники, передусім комуністи, комсомольці, всіляко допомагали колгоспникам, конкретно втілюючи в життя ленінський заповіт — зміцнювати союз робітничого класу і селянства.
Авангардна роль комуністів заводу ім. Лепсе проявлялася всюди. Заводська парторганізація, яка 1934 року налічувала 29 членів і кандидатів у члени ВКП(б), багато уваги приділяла пропаганді технічних знань, освоєнню нової техніки, підготовці кадрів, організації соціалістичного змагання. Протягом другої п’ятирічки підприємство, на якому вже працювало понад 1 тис. робітників, виробило продукції на 11,8 млн. карбованців.
У 1927 році організовано кооперативну промислову артіль «Технік», яка виготовляла токарно-гвинторізні верстати двох типів, котли для водяного опалення, пароводяну апаратуру, запасні частини для тракторів тощо. Ця продукція йшла до багатьох міст нашої країни. В артілі трудилося близько 900 робітників. Крім неї, діяло ще 3 артілі промислової кооперації. Одна з них виробляла цеглу та гончарний посуд, дві інші — харчові продукти.
На початку другої п’ятирічки на базі «Міжрайшовку», що займався заготівлею промислових коконів, в Молочанську створено перший на Україні гренажний завод. Він став базою для організації шовківництва на півдні республіки. У передвоєнні роки завод давав близько 6 тис. коробок грени і заготовляв до 9 тис. кг коконів. Навесні 1941 року розпочалося спорудження нового гренажного підприємства, яке мало бути обладнане за останнім словом техніки. Та війна перешкодила завершенню цього будівництва.
Наприкінці 20-х і протягом 30-х років сталися величезні перетворення і в сільському господарстві. Було створено три колгоспи — ім. Дзержинського, ім. Ворошилова та «Червона нива». За допомогою Молочанської МТС вони добилися значних успіхів у розвитку рільництва і тваринництва. 1940 року артілі зібрали пересічно по 19 цнт зернових і бобових культур з га. На трудодень колгоспники одержували в середньому по 3 крб. грішми та по 4 кг хліба.
1932 року з Гуляйполя до Молочанська переведено державну племінну конюшню, яка займалася поліпшенням поголів’я коней як на племінних, так і на товарних фермах області. В селищі було засновано також державний племінний розплідник великої рогатої худоби — один з 17-ти, створених в країні на здійснення постанови Пленуму ЦК ВКП(б) 1934 року «Про поліпшення і розвиток тваринництва». Тут проводилася селекційно-племінна робота по вдосконаленню червоної степової породи великої рогатої худоби. Племінних теличок і бичків передавали колгоспам і радгоспам. Багато з них було представлено на Всесоюзній сільськогосподарській виставці. З Молочанського плодорозсадника колективні господарства Запорізької області, населення міст і сіл Токмацького та сусідніх районів одержували нові сорти плодових дерев та декоративних рослин.
Розширення в роки довоєнних п’ятирічок старих підприємств, заснування нових обумовило зростання селища, поліпшення його благоустрою, розвиток культури. Цьому значною мірою сприяло й те, що з 1924 по 1939 рік Молочанськ був центром великого району, до складу якого входило 200 населених пунктів. У 1938 році Молочанськ віднесено до розряду міст районного підпорядкування. Напередодні Великої Вітчизняної війни тут проживало 12 тис. чоловік. Центр міста прикрашали будівлі кінотеатру, клубу обозного заводу, палацу піонерів, районного універмагу тощо.
Тут же розкинулися мальовниче озеро, яке взимку правило за каток, і впорядкований парк. У двоповерховому будинку, оточеному фруктовим садом, розміщувалися дитячі ясла. Молочанськ електрифіковано і радіофіковано. В ньому діяло три порівняно невеликі електростанції і потужний радіовузол.
Працювали медичні заклади — районна лікарня на 82 ліжка, а також поліклініка і дитяча консультація. Серед 20 лікарів було чимало чудових спеціалістів, зокрема окуліст кандидат медичних наук Б. Л. Радзіховський(нині відомий учений).
Партійна організація, місцева Рада неослабну увагу приділяли культурному будівництву. Завдяки зусиллям учителів, партійного і радянського активу до 1935 року було ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. Напередодні війни працювали 4 середні і 3 семирічні школи, в яких навчалося близько 6 тис. дітей, а також ветеринарний і зоотехнічний технікуми, медична школа і школа механізації сільського господарства.
Трудящі проводили своє дозвілля у 5 профспілкових і 2 колгоспних клубах, де щотижня виступали з виставами і концертами місцеві аматори, а також на стадіоні. Футбольна команда, яка в основному складалася з молоді обозного заводу, вважалася однією з найсильніших не лише в районі, айв області. Неабияку популярність у жителів Молочанська, Великого Токмака і навколишніх сіл мали кінно-спортивні змагання, що проводилися на іподромі.
В неділю 22 червня 1941 року чимало поклонників місцевої футбольної команди і любителів кінного спорту з нетерпінням чекали початку змагань. Багато з них завчасно придбало квитки. Настрій був святковий. І раптом — страшна звістка про напад на нашу країну гітлерівської Німеччини. У Молочанську почалася мобілізація призовників і запис добровольців до лав Червоної Армії. З наближенням фронту місто раз у раз зазнавало бомбардувань. Робітничі колективи і промислові підприємства евакуювалися в глиб країни. Найцінніші машини й механізми обозного заводу ім. Лепсе вивезено до станції Котлубанка Оренбурзької області, де продовжувався випуск продукції для потреб фронту.
Винищувальний батальйон, створений за рішенням райкому партії, 5 жовтня відійшов разом з частинами Червоної Армії. Того ж дня фашисти окупували Молочанськ. Завмерло наполовину спустіле місто. Лише невеличка купка зрадників, переважно з колишніх заможних німців-колоністів, зустріла гітлерівців хлібом-сіллю. Вони ж пішли служити до міської управи та біржі праці. У Молочанську зосереджувалися значні сили есесівців і поліції, які проводили каральні експедиції у навколишні села. З допомогою зрадників вони схопили і розстріляли кілька комуністів і радянських працівників, що проводили антифашистську пропаганду серед населення. Від рук ворога загинули Д. Г . Колосов — колишній член Молочанського ревкому, І. В. Кирєєв — перший голова комітету бідноти, комсомолець В. І. Клещуков та інші. За роки окупації гітлерівські кати залили місто кров’ю радянських людей. Вони розстріляли 1413 мирних жителів.
Окупанти намагалися налагодити роботу промисловості. Через кілька днів після захоплення Молочанська вони зібрали всіх робітників і наказали з’явитися на підприємства. За невиконання наказу загрожував розстріл. І все ж переважна більшість жителів всіляко відмовлялася працювати на ворога, саботувала заходи окупаційних властей. Гітлерівцям вдалося налагодити виробництво тільки на пивоварному та у двох цехах обозного заводу. Українське і російське населення голодувало. Не було палива, гасу. Люди взимку замерзали. Але їх підтримувала надія на те, що час визволення не за горами.
У вересні 1943 року наступаючі радянські війська підійшли до Молочанська. Фашисти закріпилися на західних околицях міста і на Пришибських висотах, прикритих крутими урвистими берегами річки Молочної. Міцно укріплений рубіж обороняла 6-а німецька армія. Але ніщо не могло зупинити навальний наступ частин 2-ї гвардійської армії, під командуванням генерал-лейтенанта Г. Ф. Захарова. Винятковий героїзм проявили підрозділи і частини 3-ї гвардійської Волноваської дивізії, командиром якої був генерал К. О. Цаліков. Вони зламали укріплену лінію на річці Молочній, знищивши при цьому понад 10 тис. гітлерівців, і погнали рештки військ ворога до Дніпра.
20 вересня Молочанськ було очищено від окупантів. За мужність і героїзм проявлені при його визволенні, звання Героя Радянського Союзу присвоєно командирові розвідників гвардії молодшому лейтенанту Ф. Т. Антонову і командиру батареї 22-го гвардійського червонопрапорного артилерійського полку гвардії старшому лейтенантові О. А. Барауліну. В боях загинуло багато солдатів і офіцерів Червоної Армії, у т. ч. безстрашний розвідник М. Й. Рогачов, якому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Його ім’ям названо Молочанську середню школу № 2 і піонерську дружину, а також одну з вулиць міста.
На фронтах Великої Вітчизняної війни відважно билися воїни-молочанці. Так, О. М. Орєхов лише в одному з боїв знищив 25 гітлерівців, за що удостоєний ордена Вітчизняної війни І ступеня. Солдат-десантник, учасниця штурму Новоросійська М. П. Педенко пройшла бойовий шлях від Кавказу до Варшави. У короткі хвилини відпочинку вона писала про солдатське життя, друзів-фронтовиків, з якими йшла до Перемоги. Так з’явився її фронтовий щоденник. Залитий кров’ю комсомольський квиток Марії Педенко разом з щоденником зберігаються в історичному музеї Новоросійська.
До початку війни Н. Й. Кочерга працювала на Молочанському обозному заводі. 1942 року вона стала розвідницею і була відправлена у тил ворога, в Мінську область. Там Надія потрапила до партизанської бригади, якою командував Р. Н. Мачульський, нині Герой Радянського Союзу. Вона брала участь у боях з карателями, разом з диверсійною групою пустила під укіс 5 ворожих ешелонів. За мужність і відвагу Н. Й. Кочергу відзначено орденом Вітчизняної війни І ступеня та медаллю «Партизанові Вітчизняної війни» І ступеня. Нині вона персональна пенсіонерка.
Руїни і згарища залишили після себе гітлерівці у Молочанську. З 1200 житлових будинків уціліло 36. Було зруйновано всі підприємства, приміщення установ і культурно-освітніх закладів. Загальні збитки, заподіяні місту окупантами, становили 47 млн. карбованців. Відразу ж після визволення молочанці взялися за відбудову житлового фонду та шкільних приміщень. Вже наприкінці вересня учні сіли за парти. Спочатку діти навчалися в пристосованому приміщенні, потім їх переведено до нових корпусів шкіл. Радянський уряд асигнував значні кошти на відродження міста. Зі східних районів надходили будівельні матеріали. 1946 року розгорнулися відбудовні роботи на обозному заводі, і вже через кілька місяців він дав першу продукцію. Партійна організація, дирекція зайнялися добором кадрів, їх навчанням. Комуністи були розставлені на найважчих ділянках виробництва.
Потужність підприємства зростала. З 1954 року тут налагоджено випуск меблів. Протягом наступного десятиріччя валова продукція меблевого комбінату (так став називатися завод) зросла більш як у 2 рази. Нині це велике підприємство з новітнім обладнанням і високою культурою праці. Вироби молочанських меблярів мають великий попит серед населення. 1950 року став до ладу молочноконсервний завод. Під керівництвом парторганізації було проведено модернізацію устаткування, що забезпечило збільшення випуску продукції і розширення її асортименту. Підприємство виробляє сухе молоко, вершки, сметану, масло, молоко для дитячого харчування тощо. Сухі молочні продукти завод надсилає трудящим Москви, Ленінграда та інших міст Радянського Союзу.
Пивоварний завод досяг довоенного рівня виробництва лише 1962 року. У першому році п’ятирічки тут змонтовано автоматичну лінію продуктивністю три тис. пляшок на годину. Завод виробляє щороку близько півмільйона декалітрів пива, безалкогольних напоїв та фруктових соків.
За післявоєнний час майже в 3,5 раза зросла потужність Молочанського гренажного заводу. Тут споруджено 4 нові корпуси. Підприємство забезпечує греною шовкотрести 6 областей України. Заморені кокони надсилають до Запорізької шовкомотальної фабрики, а гренажні — до Московської фабрики «Пролетарский труд». Колектив гренажників наполегливо бореться за звання підприємства комуністичної праці. Змінився і зовнішній вигляд заводу: подвір’я заасфальтоване, посаджені декоративні дерева, кущі троянд, багаторічні квіти.
Поряд з промисловістю важливу роль в економіці Молочанська продовжує відігравати сільське господарство. Протягом 1950—1959 рр. внаслідок неодноразового укрупнення дрібних артілей було створено один великий колгосп, названий ім’ям Г. І. Котовського. Він має близько 8,6 тис. га землі, у т. ч. 5,8 тис. га орної, 244 га саду та виноградників. Завдяки зусиллям колгоспників, які з ініціативи парт-організації активно включилися у всенародний рух за комуністичну працю, економіка господарства невпинно міцніє. В ньому збирають пересічно по 22 цнт зернових і 21 цнт соняшнику з га. Важливою галуззю є тваринництво. На фермах переважає велика рогата худоба червоної степової породи. Високопродуктивних племінних корів, від кожної з яких протягом року надоюють по 3—6 тис. кг молока, колгосп придбав у Молочанському державному племрозпліднику.
У післявоєнні роки колектив розплідника багато зробив для відновлення племінного тваринництва в колгоспах Мелітопольського, Токмацького та Чернігівського районів. Через Молочанську заготконтору велика кількість чистопородного молодняка вивозиться до інших областей і республік країни. 1958 року держплемрозплідник і держконюшню злито в одне господарство — Молочанську обласну держплемстанцію, яка має 16 кваліфікованих спеціалістів.
Визначні успіхи, що їх добилися молочанці в розвитку економіки, стали можливими завдяки їх самовідданій праці. Близько 60 чоловік відзначено високими урядовими нагородами, з них 6 — орденом Леніна. Це — комбайнери комуністи Л. Г. Ромас і Є. С. Чуйко, бригадир тракторної бригади І. Я. Блудов та інші. Поборниками усього нового, прогресивного виступають 370 комуністів і 480 комсомольців міста. Це — велика сила, здатна вирішувати будь-які завдання.
Велику роботу проводить Молочанська міська Рада. Її депутати, постійні комісії та численний актив розв’язують багато важливих питань життя трудящих. Вони спрямовують діяльність квартальних комітетів, товариських судів, добровільних народних дружин, батьківських комітетів тощо. Рада докладає багато зусиль щодо поліпшення благоустрою Молочанська. Це добре впорядковане, затишне місто з широкими забрукованими вулицями, обсадженими декоративними і фруктовими деревами. Тут щороку споруджується близько 70 нових житлових будинків. Лише протягом 1966—1969 рр. новосілля справили понад 300 сімей.
У місті створено широку сітку медичних закладів, яка об’єднує поліклініку, міську і дитячу лікарні, три заводські медпункти. Крім того, в Молочанську є філіал обласної психіатричної лікарні, а також обласний дитячий ревмокардіологічний санаторій. Одним з найдосвідченіших і найшанованіших лікарів міста був хірург Л. Л. Ляшенко, який 35 років життя віддав благородній справі охорони здоров’я трудящих. Постійним піклуванням оточено малюків. У 1965 році меблевики подарували дітям, чудовий комбінат на 130 місць. Мають свої ясла та садки й інші підприємства.
Для дітей і підлітків відкрито 2 десятирічні і 2 восьмирічні школи. Працююча молодь здобуває середню освіту у вечірній школі. Чимало юнаків і дівчат набувають спеціальності в однорічній обласній школі тваринників та училищі механізації сільського господарства. Майже кожний шостий мешканець міста — учень. їх навчанням і вихованням займаються 142 вчителі. Серед них є чимало молодих, які переймають багаторічний досвід у майстрів педагогічної справи — заслуженої вчительки школи УРСР О. І. Сич, директора школи орденоносця Ф. Г. Семенова та інших.
Інтелігенція, передусім — вчителі, проводять в Молочанську велику культурно-освітню роботу. Так, завуч середньої школи № 2 П. І. Павелко — невтомний пропагандист образотворчого мистецтва, самобутній художник, полотна якого не раз демонструвалися на обласних виставках. Активно популяризує класичну і радянську драму самодіяльний актор і режисер-постановник О. М. Орєхов. У палаці культури меблевиків місцеві аматори виступають з концертами і виставами. В гості до молочанців приїздять театральні колективи Запоріжжя, Києва та інших міст. Протягом 1966—1969 рр. жителі бачили в їх виконанні вистави: «Сторінка щоденника» О. Корнійчука, «Шануй батька свого» В. Лаврентьева, «Сині роси» М. Зарудного та інші.
Трудівники міста охоче відвідують тематичні вечори, беруть участь у святах «Серпа і молота», зустрічаються з новаторами виробництва, героями Великого Жовтня і Вітчизняної війни. Молочанці мають можливість дивитись всі нові кінокартини. До їх послуг — широкоекранний кінотеатр на 300 місць, а також кінозали кількох клубів.
Чимало часу, особливо влітку, молодь проводить на стадіоні «Колос», у чудовому парку, який вона посадила своїми руками. Серед молочанців — багато любителів і шанувальників книги. Майже кожний другий мешканець є активним читачем бібліотек (їх в Молочанську 12). Дві міські книгарні щороку продають книг майже на 20 тис. крб. Невпинно зростає попит на періодичну пресу.
Отже, хоч Молочанськ і невелике місто, але в ньому буяє справді цікаве і різноманітне творче життя.
С. А. ВОВК, М. П. ГОРЛАЧ