Токмак, Токмацький район, Запорізька область
Токмак (1861 — 1962 рр. — Великий Токмак) — місто обласного підпорядкування, розташоване за 84 км від Запоріжжя. Тут знаходиться станція Придніпровської залізниці — Великий Токмак. Населення — 36,4 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковане м. Молочанськ.
Токмак — центр району, площа якого 1,4 тис. кв. км, населення 34,6 тис. чоловік (у т. ч. міського 10,1 тис., сільського 24,5 тис.). У районі 60 населених пунктів, підпорядкованих міській і 11 сільським Радам; 13 колгоспів, 6 радгоспів; 110,3 тис. га орної землі; 2 промислові підприємства, 2 будівельні організації; 49 шкіл, 41 будинок культури і клуб.
Територія навколо міста була заселена ще в глибоку давнину. В кількох десятках курганів розкопано поховання доби бронзи (III—І тисячоліття до н. е.), скіфів (IV ст. до н. е.), сарматів (рубіж III—II ст. ст. до н. е.) та пізніх кочівників (X—XII ст. ст. н. е.). Про цю місцевість неодноразово згадують літописці як про арену кривавих битв руських дружин з половцями. Навесні 1103 року в балці Різаній, розташованій за 8 км від сучасного Токмака, руські дружинники розгромили половецьку орду. Через нескінченні набіги кочівників, а потім кримських татар край майже зовсім збезлюднів. Тільки в 70—80 роках XVIII ст. тут з’являються численні поселення.
У 1784 році переселенці — державні селяни з с. Комарівки і містечка Санжарів Полтавської губернії — заснували на березі річки Токмака (токмак — по-татарськи ситі, нагодовані) село під однойменною назвою; невдовзі стало центром новоутвореного Маріупольського повіту. У селі перебували дворянський і нижній земський суди, казначейство, поштова експедиція тощо. 1798 року від Токмака прокладено поштовий тракт до Олександрівська. Але начальники повітових установ скаржилися губернаторові на те, що через напади розбійників цей тракт був небезпечний для перевезення грошей, листів та ін. Крім того, вони повідомляли, що в Токмаку не вистачає приміщень та мало продовольства. Тому в 1799 році повітові установи переведено до Оріхова.
Токмак став звичайним селом. Його жителі займалися землеробством. До села було приписано близько 39,3 тис. десятин землі, з них 1000 десятин була непридатна для рільництва, 120 — належало церкві. У 1844 році на кожну з 2319 ревізьких душ припадало пересічно по 11 десятин. Однак земля розподілялася нерівномірно. Чимало родин зовсім її не мали або мали обмаль, а у 20 родин було по 60 десятин. Один з багатіїв орендував у сусіднього поміщика 1 тис. десятин землі, яку використовував для випасу великої отари овець. У 50 заможних селян були чималі сади. Вони ж володіли 15 вітряками, 2 водяними млинами і 3 олійницями. Частина населення займалася тваринництвом і ремеслами. Жителі розводили велику рогату худобу сірої степової породи і грубошерстих овець. В середині XIX ст. у Токмаку налічувалося близько 20 видів ремесел. Тут працювали 124 ремісники — ковалі, чоботарі, шевці, ткачі, кравці, гончарі та ін. Деякі жителі займалися чумацьким промислом, торгівлею. Тричі на рік — у січні, травні й вересні в Токмаку відбувалися великі ярмарки. Наприклад, у травні 1845 року сюди прибули купці з 20 міст, зокрема з Москви, Курська, Харкова тощо. Самі тільки купці з Курської губернії щороку скуповували на ярмарках 80 тис. пудів вовни.
В середині XIX ст. Токмак став великим селом, що простяглося понад річкою на 6 верст. У ньому налічувалося 850 дворів, проживало 3 тис. чоловік. Заможні селяни виходили на хутори, ближче до. своєї землі. Там же будували своє житло і їхні наймити. Так навколо Токмака виникло 7 невеличких сіл.
Указом урядового сенату від 28 серпня 1861 року село було перейменоване на Великий Токмак і віднесене до розряду містечок. Воно входило до складу Бердянського повіту Таврійської губернії. 1864 року у Великому Токмаку налічувалося 1008 дворів, де проживало 7970 чоловік — українців, росіян, євреїв, німців тощо. Переважна більшість населення продовжувала займатися сільським господарством. Хлібороби були об’єднані у 2 сільські общини — Успенівську і Троїцьку.
За законом 1866 року, державні селяни одержали в особисте користування земельні наділи. За них вони мали сплачувати оброчний податок — 1,5—2 крб. за кожну десятину. Крім того, вони вносили подушний, земський та інші податки, які становили 10—12 крб. на душу чоловічої статі. Ці податки важким тягарем лягали на найбідніші верстви населення, призводили до їх зубожіння.
У 1886 році розмір земельного наділу на ревізьку душу становив пересічно 8,3 десятини. Проте за середніми показниками приховувалася майнова нерівність селян: із загальної кількості 1658 селянських дворів 178 зовсім не мали посівів, 373 — засівали менше, ніж по 5 десятин, 429 — по 5—10 десятин. Ці господарства, що не тільки не виробляли товарного зерна, а навіть не могли забезпечити напівголодного існування селянської родини, становили понад половину загальної кількості дворів. 504 середняцькі родини засівали по 10—25 десятин. 138 заможних господарів мали по 25—50 десятин посівів, а 36 — понад 50 десятин кожний. Куркулі купували землю у держави, орендували чимало ділянок бідняків і застосовували найману працю.
Вкрай нерівномірно розподілялися між селянами тягло, реманент, худоба. 551 бідняцьке господарство мало лише 131 коня і 69 волів, тоді як у 174 господарствах з посівами понад 25 десятин було 730 коней і 370 волів. 512 дворів зовсім не мали тягла, 716 — реманенту. Тільки 27 бідняцьких господарств обробляли землю власним тяглом. Решта вдавалася до супряги, найму робочої худоби і реманенту в куркулів.
Багатії Великого Токмака і навколишніх німецьких колоній — Фюрстенау, Гальбштадта, Ріккенау та інших — застосовували машини. Попит на них дедалі зростав. У 1882 році німець Фукс відкрив у Великому Токмаку ковальсько-слюсарну майстерню. Згодом він об’єднав свій капітал з іншим підприємцем — австрійцем Клейнером. Нещадно визискуючи робітників, вони багатіли і розширювали виробництво. Майстерня випускала сівалки, косарки, плуги та інше знаряддя. Згодом підприємці розділилися і заснували 2 заводи, які в 1900 році мали вже ливарні, слюсарно-механічні, ковальські, деревообробні і малярні цехи. На кожному підприємстві працювало по 200 робітників. 1886 року у Великому Токмаку діяли 2 парові млини, майстерня по виробництву возів, 4 шкіряні, салотопний, цегельний та черепичний заводи. На базі місцевих покладів високоякісної глини засновано гончарне виробництво.
Дальшому економічному розвиткові Великого Токмака сприяло спорудження на початку XX ст. під’їзної колії, що з’єднала містечко із станцією Пришиб на залізниці Харків—Севастополь. Швидко розвивалася торгівля. За 15 років (1886— 1900) кількість крамниць зросла з 44 до 130. їх річний товарооборот перевищував 1 млн. карбованців.
Підприємці і торговці наживали чималі капітали шляхом нещадної експлуатації і пограбування трудящих мас. Незважаючи на те, що законом 1897 року робочий день був обмежений 11,5 годинами, виснажлива праця токмацьких робітників тривала фактично 12—16 годин на добу. Власники підприємств охоче приймали хлопчиків 13—15-річного віку. Вони працювали нарівні з дорослими, а одержували у півтора — два рази менше. І без того мізерні заробітки робітників переполовинювалися штрафами.
Робітники намагалися скаржитися властям. У 1902 році ковалі майстерні, що виробляла вози, подали заяву до фабричного інспектора Київського округу, в якій писали, що їхній хазяїн Краснокутський примушує працювати робітників по 16 годин без відпочинку. На свою скаргу ковалі не одержали відповіді.
Злиденне життя трудівників Великого Токмака штовхало їх на боротьбу проти гнобителів. Серед робітників і селян розгортала революційну роботу місцева соціал-демократична організація, створена напередодні революції 1905—1907 рр. Її члени закликали трудящих не платити податків, відмовлятися від служби в армії і готуватися до збройної боротьби проти царизму. 11 лютого 1905 року в містечку були розкидані прокламації, що викривали загарбницьку суть російсько-японської війни. Невдовзі на вулицях, біля заводів, на подвір’ях селян та поблизу квартир робітників знайдено листівки севастопольських більшовиків, а в серпні — прокламації Великотокмацької організації РСДРП. Вони розповідали про повстання на броненосці «Потьомкін» і закликали до повалення царизму.
На заклик соціал-демократів 5 березня 1905 року застрайкували 250 робітників заводу Фукса. Вони вимагали підвищення заробітної плати, скасування штрафів, скорочення робочого дня до 10 годин, запровадження безкоштовного лікування при нещасних випадках, поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці в цехах, ввічливого ставлення адміністрації до робітників тощо. Страйкарі були одностайні, і підприємцеві довелося задовольнити деякі їхні вимоги. Перемога ковалів надихнула й інших трудівників. 29 жовтня 1905 року застрайкували 85 робітників казенного винного складу № 13, які теж добилися підвищення заробітної плати. Великотокмацькі робітники гаряче відгукнулися на заклик соціал-демократичної організації допомогти керченським портовикам, яким після тривалого страйку загрожував голод. У березні 1906 року разом з одеситами вони зібрали 5 тис. крб. і надіслали їх до Керчі. Окрилені підтримкою, керченські робітники продовжували страйк.
24 червня 1906 року токмацькі соціал-демократи скликали мітинг, на який зібралося більше тисячі робітників і селян. З революційними промовами виступило кілька ораторів, у т. ч. вчитель місцевої земської школи К. Попов. 25 січня 1907 року почався страйк на заводах Фукса і Клейнера. Приводом до нього стало звільнення заводчиками керівників об’єднаного профспілкового товариства. Був обраний страйковий комітет. Біля прохідної виставили пікети проти штрейкбрехерів. 27 січня 1907 року Фукс і Клейнер оголосили про закриття заводів на невизначений час. Але локаут не залякав робітників. Страйк тривав до 13 березня 1907 року, і тільки цілковите виснаження примусило людей вийти на роботу.
Того року поліції вдалося розгромити місцеву організацію РСДРП. На волі залишилося лише 7 соціал-демократів. Але пролетарі не припинили революційної боротьби. 14 вересня 1907 року сталася сутичка між поліцією і робітниками. Озброєні камінням, кілками, дишлами, вони примусили козаків та поліцаїв відступити. На честь цієї перемоги робітників одна з вулиць Токмака названа іменем 14 вересня.
Наприкінці 1907 року Севастопольський комітет РСДРП відрядив до Великого Токмака більшовика П. М. Никифорова, який сприяв пожвавленню діяльності партійного осередку. Наступного року сюди приїхав відомий російський робітник-революціонер П. О. Мойсеєнко — один з організаторів Морозовського страйку. Для маскування революційної роботи він разом з більшовиком І. Ю. Захаренком та ще кількома робітниками організував слюсарно-механічну майстерню. Та поліція почала стежити за «майстернею», і, щоб не потрапити в її лабети, П. О. Мойсеєнко 1909 року виїхав до Горлівки.
Пізніше, в роки нового революційного піднесення, керівником великотокмацьких соціал-демократів став член Олександрівської більшовицької організації Й. Т. Леппік. Після шестимісячного перебування у в’язниці він приїхав до Великого Токмака і влаштувався робітником на заводі Фукса. Керуючись настановами ленінської партії та її органу «Правды» (великотокмацькі більшовики одержували 10 примірників газети), Й. Т. Леппік та його однодумці закликали трудящі маси до нових класових битв.
Соціал-демократична організація спиралася на місцевих робітників, кількість яких невпинно зростала. Тільки на заводах Фукса і Клейнера у першому десятиріччі XX ст. працювало 1,5 тис. робітників. Це були одні з найбільших підприємств північної Таврії.
Завдяки спорудженню 1910 року залізничної лінії Великий Токмак — Федорівка виробництво сільськогосподарських машин на заводах швидко зростало. 1913 року вони випустили 5 тис. букерів і стільки ж жниварок-лобогрійок та сівалок. Крім того, на одному з підприємств було освоєно виробництво молотарок (до 500 на рік). Набагато збільшилася кількість робітників і на інших промислових підприємствах — заводі газованих вод та горілчаному, у ремісничих майстернях тощо. У 1908 році 722 родини займалися промислами.
Проте значна кількість жителів продовжувала працювати в сільському господарстві. Серед хліборобів у зв’язку з проведенням столипінської аграрної реформи дедалі більше поглиблювалося класове розшарування. В 1908 році з 2299 господарств безземельних було 8, засівали менше десятини — 17, від 1 до 5 десятин — 414. Ці 439 селянських родин не могли існувати за рахунок своїх господарств і поступово перетворилися у напівпролетарів. Ще 113 господарів, які здавали свої наділи в оренду, постійно ходили на заробітки до Криму та інших місць. Це вже були сільські пролетарі. Кількість дворів, що засівали менше 10 десятин, також зростала і 1903 року становила 1015 господарств. Таким чином, переважна більшість великотокмацьких селян була бідняцькою. 827 середняцьких господарств, що засівали від 10 до 25 десятин, ледь-ледь зводили кінці з кінцями. І тільки 18 куркулів, що мали по 25—50 і більше десятин посіву, витримували конкуренцію великих капіталістичних господарств за рахунок жорстокої експлуатації дешевої праці наймитів.
У цей час Великий Токмак за своїм виглядом був звичайним селом. Тут переважали хатини із саману або сплетені з лози, обмазані глиною. В них жила біднота. Вулиці були курні, майже без зелені. В центрі — брудний майдан, де височів собор. Навколо нього розташувалися численні крамниці і десяток шинків, власниками яких були місцеві купці. їм же належали заїжджий двір і готель. Містечко мало лікарню на 15 ліжок з одним лікарем, двома фельдшерами та акушеркою, а також приватну аптеку, які обслуговували 2 населені пункти, де проживало 29,5 тис. чоловік.
Населення Великого Токмака у переважній більшості було неписьменним. Перший навчальний заклад — парафіяльну школу — тут було відкрито у 1836 році. Її відвідувало близько 50 дітей. В середині XIX ст. кількість учнів зросла до 90. У 80-х роках у містечку налічувалося 5 початкових шкіл. Проте загальний рівень письменності, особливо серед селянства, майже не підвищився. У 1886 році з 5818 селян вміли читати й писати лише 615, у т. ч. тільки 67 жінок. У першому десятиріччі XX ст. кількість початкових шкіл збільшилася до 19. Але знов таки в них навчалися переважно діти місцевої буржуазії, ремісників і значно менше — селян. З 1950 селянських родин Успенівської і Троїцької общин відвідували школи лише 598 хлопчиків та 235 дівчаток. Це була незначна частка дітей шкільного віку.
У Великому Токмаку налічувалося 4 церкви, а культурних закладів було дуже мало. Діяла відкрита в 90-х роках XIX ст. маленька земська бібліотека. 1913 року споруджено кінотеатр, невелику друкарню.
З початком першої світової війни заводи, які належали німцям, було секвестровано і передано в розпорядження Південно-Західного фронту. Тут для потреб армії почали виготовляти тачанки, похідні кухні та камери для дезинфекції солдатського одягу. Частину цехів пристосовано для ремонту автомобілів. Крім того, в 1915 році командування фронтом організувало у Великому Токмаку автомобільні ремонтні майстерні, де працювало 200 військовослужбовців.
Чим далі затягувалася війна, тим більше гіршало становище трудящих через дорожнечу, зростання податків, реквізиції коней та продовольства. Значну частину чоловіків мобілізовано на фронт. Чимало з них загинуло або було покалічено. Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції і повалення царизму з’явилася надія на швидке закінчення кривавої бойні. З березня 1917 року у Великому Токмаку відбулася багатолюдна демонстрація, її учасники співали революційних пісень, які вперше тут відкрито лунали на вулицях. Увечері проведено загальноміський мітинг робітників і солдатів, на якому вирішено роззброїти поліцію і створити народну міліцію, негайно звільнити політичних в’язнів.
5 березня 1917 року було обрано Врликотокмацьку Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Проте, меншовики й есери, які верховодили в Раді, всупереч більшовицькій фракції проводили політику угодовства з т. зв. громадським комітетом, який був органом місцевої буржуазії.
У цей час об’єднана соціал-демократична організація Великого Токмака налічувала понад 60 чоловік. Більшовики в ній становили окрему групу. Вони активізували роботу в профспілках, що їх у квітні—травні організовано на місцевих заводах, а також серед селян. Дійову допомогу їм подавав Центральний Комітет РСДРП(б). У травні 1917 року до Великого Токмака прибув з Москви комуніст Н. Сватковський. Більшовицьку агітацію серед трудящих міста розгорнули електротехнік військової частини Матвеев, робітники Ленжен і Тимофеев, що приїхали з Олександрівська, одеський робітник Таран, працівники місцевих заводів Пред, Скориченко, Залозний та ін. З липня більшовики встановили постійний зв’язок з Центральним Комітетом РСДРП(б).
Вплив більшовиків на трудящих Великого Токмака і солдатів значно посилився після липневих подій в Петрограді та розгрому корніловщини. 4 вересня відбувся солдатський мітинг, який підтримав більшовиків. Вони керували вересневими страйками великотокмацьких робітників і залізничників. У жовтні 1917 року більшовики виділилися в самостійну більшовицьку організацію.
Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді і Москві викликала у трудящих Великого Токмака величезне політичне піднесення. Кілька днів підряд тут проходили демонстрації. Наприкінці листопада 1917 року відбувся II з’їзд більшовиків Таврійської губернії. В його роботі взяв участь представник від 109 комуністів Великого Токмака.
У січні 1918 року проголошено Радянську владу і ліквідовано буржуазні органи Тимчасового уряду. Трудящі переобрали Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, а наступного місяця — обрали волосну Раду. Вона запровадила на підприємствах робітничий контроль, 8-годинний робочий день. Було націоналізовано великі крамниці, для підтримання революційного порядку організовано загони народної міліції.
Згідно з ленінським декретом земвідділ волосної Ради на своєму першому засіданні ухвалив відібрати у багатіїв лишки землі і роздати її найбіднішим селянам. Крім того, їм допомогли тяглом і зерном, конфіскованим у куркулів.
Навала на Україну австро-німецьких загарбників, яким допомагали націоналістичні прихвосні з Центральної Ради, перервала соціалістичне будівництво. Наприкінці квітня 1918 року до Великого Токмака вдерлися війська окупантів і гайдамаків. Більшовики пішли у підпілля, щоб організувати боротьбу трудящих проти ворога. У листопаді 1918 року під ударами Червоної Армії з фронту і партизанів з тилу австро-німецькі загарбники залишили Великий Токмак. Влада перейшла до ревкому, який негайно взявся за встановлення революційного порядку і налагодження роботи промислових підприємств. Робітники заводу сільськогосподарських машин наприкінці 1918 року ухвалили націоналізувати підприємство і приступили до організації виробництва.
Невдовзі почалася підготовка виборів до місцевих Рад. Більшовицький комітет і ревком повели широку роз’яснювальну роботу серед населення. Було надруковано звернення, яке закликало трудящих проявити політичну зрілість, не допустити обрання до Рад меншовиків, есерів, буржуазних націоналістів, віддати свої голоси за комуністів.
Вибори до волосної Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів відбулися у січні 1919 року. Проте Рада практично нічого не встигла зробити, бо в тому ж місяці містечко захопили війська білогвардійського корпусу генерала Тілло. У Великому Токмаку і Гальбштадті (нині Молочанськ) вони розстріляли близько тисячі робітників, селян і солдатів. У цій звірячій розправі контрреволюціонерам допомагали німецькі колоністи. Але білогвардійці протрималися недовго. Почався наступ червоних військ. Великий Токмак кілька разів переходив з рук у руки.
10 березня 1919 року 2-а бригада 1-ї Задніпровської радянської дивізії під командуванням П. Ю. Дибенка визволила його від ворога.
Наступного дня тут було створено тимчасовий волосний ревком на чолі з М.М. Бабенком, а невдовзі відновила діяльність і партійна організація. На перших її зборах 20 березня 1919 року обрано комітет на чолі з робітником К. Г. Скориченком. 6 квітня 1919 року трудящі обрали новий склад Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, a 11 квітня виконком Ради прийняв справи від ревкому. За ініціативою виконкому селяни волості зібрали і надіслали кілька вагонів хліба для робітників Москви й Петрограда. Народний комісаріат постачання РРФСР 12 квітня 1919 року висловив трудящим Великого Токмака щиру подяку. Жителі палко відгукнулися на заклик більшовиків вступати до Червоної Армії. На 16 квітня 1919 року до її лав записалося близько тисячі добровольців.
Плідну роботу проводила Великотокмацька Рада щодо реорганізації профспілок і створення їх на кожному підприємстві. Великотокмацькі профспілки відіграли важливу роль у зміцненні органів Радянської влади, налагодженні виробництва. З їх допомогою проведено націоналізацію електростанції та млина, реквізовано будинки багатіїв, що втекли з білогвардійцями. В них поселилися родини червоноармійців і безробітних. У травні 1919 року на місцеву буржуазію накладено податок у сумі 4 млн. крб., запроваджено для неї трудову повинність. Встановлювався контроль за приватною торгівлею продуктами. Та продовольства все ж не вистачало, з 30 травня його відпускали по картках. Комітети бідноти, створені для згуртування навколо Радянської влади найбіднішого селянства, а також для боротьби з куркулями, провадили реквізиції продовольства у багатіїв, відбирали у них надлишки землі і реманенту.
Незважаючи на великі господарські труднощі, Великотокмацька Рада не забувала про налагодження культурного і побутового обслуговування населення. Вона відкрила курси лікнепу для дорослих і школу для дітей. Почали працювати інфекційна лікарня, 2 націоналізовані аптеки.
Радянське будівництво в місті відбувалося в дуже складній обстановці. В травні 1919 року почала наступ армія Денікіна. 7 червня робітники сформували збройний загін, який допомагав бійцям 14-ї армії захищати містечко від ворога. Однак 12 червня 1919 року під натиском переважаючих сил денікінців радянські частини залишили Великий Токмак. Зафронтбюро ЦК КП(б)У на початку липня 1919 року відрядило до Великого Токмака 10 партійних працівників для організації більшовицького підпілля у тилу білогвардійських військ. Вони проводили велику роботу по створенню повстанських загонів, розкладу армії Денікіна.
Наприкінці грудня 1919 року 42-а стрілецька дивізія і 3-й кінний корпус радянських військ після запеклого бою визволили від ворога Великий Токмак. Олексіївський білогвардійський полк було розгромлено, генерал Кутепов ледве втік.
У січні 1920 року відновила діяльність парторганізація. Політвідділ дивізії допоміг створити ревком, його очолив робітник П. Г. Діденко. Ревком займався заготівлею хліба, забезпеченням продовольством найбіднішого населення та військових госпіталів. Було відкрито їдальню, дитячий садок, кінотеатр.
Парторганізація, яка наприкінці квітня 1920 року налічувала 45 членів і 30 кандидатів у члени партії, періодично організовувала суботники, в яких брало участь також багато безпартійних. Особливо масовим був суботник, що відбувся 1 травня 1920 року.
На початку літа 1920 року Великий Токмак знов опинився у прифронтовій зоні. 10—12 червня тут йшли запеклі бої між червоноармійськими частинами і врангелівськими військами. Завдяки перевазі в живій силі і техніці ворогу вдалося захопити містечко. Вздовж річки Куркулака врангелівці створили міцний плацдарм. Тут були зосереджені 2-й армійський корпус генерала Слащова, кінна група генерала Шифнер-Маркевича, Дроздовська піхотна та 2-а кавалерійська дивізії 1-го армійського корпусу. Наприкінці липня — на початку серпня 1920 року в районі містечка бої проти білогвардійців вели частини 2-ї Кінної армії та військова група в складі 46-ї і 42-ї стрілецьких дивізій на чолі з І. Ф. Федьком. До цієї ж групи входила Петроградська бригада червоних курсантів. Героїчно бився проти ворога інтернаціональний батальйон під командуванням угорського комуніста, пізніше відомого революційного письменника Мате Залки (в майбутньому, в роки визвольної боротьби в Іспанії,— генерала Лукача).
14 жовтня 1920 року командуючий Південним фронтом М. В. Фрунзе направив у тил білих 5-ту кавалерійську дивізію під командуванням Я. П. Балахонова. 16 жовтня під час сміливого рейду на станції Великий Токмак червоні кіннотники знищили склад боєприпасів, спалили 6 аеропланів і 3 бронемашини. Був зарубаний отаман донських білокозаків генерал Богаєвський, а на зворотному марші бійці захопили в полон генерала Топіліна. Для боротьби з 5-ю дивізією ворог змушений був відкликати з фронту чимало піхоти й кінноти, що полегшило наступ основних сил Червоної Армії.
Остаточно Великий Токмак визволено від білих 28 жовтня 1920 року. Це здійснили воїни 42-ї дивізії 13-ї армії. Було відновлено органи Радянської влади. В листопаді розгорнув роботу партійний комітет, на допомогу якому ЦК КП(б)У відрядив 8 комуністів. Партком і ревком очолили боротьбу населення проти махновських банд, які тероризували всю округу. В боротьбі з бандитами Великотокмацька парт-організація втратила майже 150 своїх членів. Проте, незважаючи на труднощі, партком і волревком дедалі посилювали організаційну роботу як у Великому Токмаку, що в березні став повітовим центром, так і в повіті. Наприкінці 1920— на початку 1921 року в 6 навколишніх селах вони організували комнезами, провели «Тиждень селянина», під час якого до сіл було направлено похідні кузні, шевські та швацькі майстерні, а також агіт- і культбригади.
Для боротьби з голодом, який у 1921—1922 рр. спіткав Великотокмацький повіт, створювалися селянські комітети взаємодопомоги. Парторганізація провадила збирання коштів і продовольства, розповсюдила тисячу квитків спеціальної лотереї. Всього зібрали 25 млн. крб. і 100 пудів продуктів. Крім того, трудящі Полтавщини надіслали 150 млн. крб. Високу свідомість виявили великотокмацькі робітники. Вони відрахували до фонду допомоги голодуючим 2 проц. заробітку, а також гроші, одержані за понаднормову роботу, збирали продовольство, одяг тощо. Все це дало можливість налагодити харчування дітей, організувати допомогу родинам червоноармійців та інвалідів громадянської війни. На підприємствах і в установах відкрили їдальні.
Влітку 1922 року становище в повіті лишалося ще тяжким, оскільки середній врожай не перевищував 15 пудів з десятини. Але дедалі зростаюча допомога держави дала можливість до середини 1923 року остаточно подолати голод.
Величезна робота, яку проводили члени повітової парторганізації по боротьбі з голодом і розрухою, ще більше підняла авторитет комуністів. Про це свідчать наслідки виборів до місцевих Рад, які відбулися влітку 1922 року. Всіх членів і кандидатів у члени РКП(б), що проживали в селах, обрано до сільських Рад. Серед депутатів Великотокмацької Ради теж переважали комуністи. На кінець 1922 року партійна організація складалася з 6 партосередків, що мали 78 членів і кандидатів у члени партії. Комуністи, зокрема Й. Т. Леппік, Г. Я. Суботін, К. Щеглов регулярно виїжджали в села з доповідями на політичні теми, а також для проведення посівних і збиральних кампаній. Щомісяця для роботи на селі виїздило від 12 до 28 чоловік.
У вересні 1922 року відбулася повітова партійна конференція, яка обговорила питання організації культурно-масової роботи серед жінок, дальшого розвитку народної освіти. Та основну увагу конференція приділила відбудові й розвитку промислових підприємств. Ще 1921 року заводи сільськогосподарських машин об’єднано в одне підприємство — «Червоний прогрес». В той час на заводі почав свою трудову діяльність О. Г. Івченко (1903—1968) — в майбутньому видатний конструктор авіаційних двигунів, дійсний член АН УРСР, лауреат Ленінської і Державної пре-мій, Герой Соціалістичної Праці. В 1921 році він був одним з ініціаторів створення комсомольської організації Великого Токмака, яку очолив тоді колишній червоногвардієць О. Саєнко. За ініціативою комсомольців, що брали найактивнішу участь у відродженні промисловості міста, при заводі «Червоний прогрес» відкрили школу фабрично-заводського учнівства. Підлітки поєднували тут працю на виробництві із загальноосвітньою підготовкою та набуттям технічних знань за фахом токарів, слюсарів і фрезерувальників. Комсомольці самі обладнали майстерню для занять молоді.
У 1922 році завод «Червоний прогрес» почав випуск сівалок, букерів, косарок і віялок. Невдовзі підприємство перейшло до виробництва двигунів внутрішнього згоряння потужністю від 10 до 35 кінських сил. 1923 року колектив заводу в співдружності з машинобудівниками Кічкаського заводу № 14 виготовив перший радянський трактор «Запорожець». Випробування показали, що він має кращі якості, ніж американський «Фордзон». Того ж року «Запорожець» експонувався на сільськогосподарській виставці в Москві і йому присуджено золоту медаль. 1923 рік відзначився ще одною подією — Великий Токмак став селищем міського типу, центром Великотокмацького району Мелітопольської округи.
До 1926 року трудящі Великого Токмака в основному відбудували промислові підприємства. Тут діяли млин, олійня та невелика електростанція. Найбільшим підприємством був завод сільськогосподарського машинобудування «Червоний прогрес», на якому працювало понад 1,2 тис. робітників. У 1925 році тут виготовили 282 трактори «Запорожець», понад 10 тис. букерів, 1465 двигунів тощо. Продукція заводу була відома не тільки в Радянському Союзі, а й за рубежем. Того року до Ірану відправлено 1 тис. віялок, до Туреччини — 3 тис. букерів.
Велику роль відігравала заводська партійна організація. Вона стала опорою райкому партії в проведенні найважливіших політичних кампаній. Під час масової колективізації селянських господарств комуністи послали на село кращих виробничників — Вінвітіна, Кривошея, Коржа, а також Завгороднього. Протягом 1929—1931 рр. селяни Великого Токмака за допомогою селищної партійної організації створили три колективні господарства — ім. Калініна, ім. Сталіна і «Колгоспна перемога». З 1931 року почала працювати Великотокмацька MTС. Того ж року на заводі «Червоний прогрес» створено курси ремонтників сільськогосподарський машин.
Селищна партійна організація, що 1935 року налічувала 336 членів і 156 кандидатів у члени ВКП(б), повсякденно дбала про добір і виховання кадрів, розгортання соціалістичного змагання, збільшення потужності дизелебудівного , підприємства, якого 1934 року перейменовано на завод ім. Кірова. Тут збудовано механоскладальний, компресорний, бронзоливарний та ін. цехи, пущено другу чергу електростанції, обладнано центральну лабораторію. Колектив заводу (близько 4 тис. чоловік), працюючи по-ударному, невпинно удосконалював вироблювану продукцію. За освоєння нових видів двигунів для оборонної промисловості велику групу робітників та інженерно-технічних працівників нагороджено орденами і медалями. 1934 року завод випустив продукції на 13 млн. карбованців.
Розвивалися й інші підприємства Великого Токмака. На 280 тис. крб. щороку видавав будівельних матеріалів цегельно-черепичний завод № 4, більше як на 3 млн. крб.— артіль «Колективіст», яка виготовляла циліндри та поршні для двигунів внутрішнього згоряння. Різні сорти хліба, фруктові води випускала артіль «Серп і молот», гончарні вироби — артіль «Зоря».
Великі зрушення сталися і в сільському господарстві. Напередодні Вітчизняної війни великотокмацькі колгоспи об’єднували 503 двори хліборобів і мали близько 2,4 тис. га орної землі. їх валовий прибуток перевищував 1,3 млн. крб. На трудодень колгоспники одержували пересічно по 4 крб. і 2 кг хліба.
Водночас з розвитком народного господарства зростало населення. За шість передвоєнних років воно збільшилося з 8,1 тис. до 29,7 тис. чоловік. 1938 року Великий Токмак віднесено до категорії міст районного підпорядкування. Тут з’явилися нові квартали і вулиці. Для трудівників заводу ім. Кірова споруджено 20 чотириповерхових житлових будинків. Шосейний шлях з’єднав Великий Токмак з Молочанськом. Працювали електростанція, пошта, багато магазинів. Трудящі чимало зробили для озеленення міста. Його окрасою став парк.
Значно поліпшилося медичне обслуговування трудящих. У новозбудованій лікарні на 200 ліжок працювали 13 лікарів.
Багато зроблено і в галузі культури та освіти. Напередодні Вітчизняної війни у Великому Токмаку було 13 загальноосвітніх шкіл, а також механічний технікум, школа медичних сестер і обласна школа колгоспних бухгалтерів.
Тут відкрили 8 клубів, 2 кінотеатри, бібліотеки. З січня 1931 року почала виходити районна газета «Більшовицьким шляхом» перейменована пізніше на «Комуністичним шляхом»; життя колективу заводу ім. Кірова всебічно висвітлювала багатотиражка «Червоний двигун».
З натхненням працювали трудящі міста, щоб зробити свою соціалістичну Батьківщину ще сильнішою, могутнішою, зміцнити її обороноздатність. Коли почалася Вітчизняна війна, вони всі стали на захист Вітчизни. На багатолюдному мітингу 24 червня 1941 року жителі міста запевнили Радянський уряд і Комуністичну партію, що віддадуть усі сили для розгрому ворога. До лав Червоної Армії пішли сотні громадян. 90 проц. робітників заводу вступило до народного ополчення. Незважаючи на нестачу робочих рук, дизелебудівники перевиконали виробничу програму червня. Кожний, хто лишився біля верстата, працював за двох і трьох. Знатний стахановець заводу Ф. К. Яковенко винайшов і впровадив у виробництво ефективне пристосування, завдяки якому продуктивність праці зросла в сто разів.
У серпні почалася евакуація підприємств і установ міста. В глиб країни було вивезено обладнання заводу ім. Кірова та промислових артілей, а також 10 тис. тонн хліба, тисячу голів худоби, багато сільськогосподарської техніки тощо. Туди ж виїхали і основні кадри робітників й службовців.
Для боротьби проти ворога у Великому Токмаку створили підпільний райком партії, невеликий партизанський загін та диверсійну групу з 20 чоловік. Члени диверсійної групи пройшли підготовку в спеціальній школі. Проте, обстановка склалася так, що частина підпільників змушена була залишити район разом з частинами Червоної Армії.
7 жовтня 1941 року гітлерівці захопили місто. Вони вишукували і знищували усіх активістів Радянської влади. За два роки окупації фашисти стратили 164 жителі, близько З тис. чоловік вивезли на німецьку каторгу. Але трудящі не скорилися і вели боротьбу з ворогом не на життя, а на смерть.
З членів загону і диверсійної групи, які залишилися в місті, комуністи Г. П. Буркут, В. В. Веретенников і В. О. Федюшин організували у жовтні 1941 року підпільну групу. До її складу ввійшли також П. П. Буркут, A. А. Жуков, А. М. Рябушко й інші. Пізніше до групи вступили диспетчер Мелітопольського відділку залізниці О. Т. Вересович, колишній політрук винищувального батальйону робітник дизельного заводу І. П. Колоколов, партизан часів громадянської війни колгоспник О. С. Буркут, учитель М. К. Шматченко, радянський офіцер Ю. Г. Полковников та інші. Наприкінці 1941 року у місті створено партизанський загін, командиром якого став В. Г. (І. К.) Акулов, а комісаром— колишній голова міськради І. К. Щава. Партизани підтримували зв’язок з членами диверсійної групи. Вже пізніше, в останній період війни, у Великому Токмаку діяла група розвідників Червоної Армії, що складалась з херсонських комсомолок О. Зубко-Бойко, Д. Василенко, В. Калачової і Л. Лиховод. Ця група мала широку підтримку серед місцевих жителів.
Народні месники насамперед намагалися паралізувати або ж принаймні порушити рух на залізничних лініях, які окупанти використовували для транспортування військ і зброї на фронт та вивезення награбованого майна до Німеччини. Кожна диверсійна операція старанно готувалась. У листопаді 1942 року на перегоні Чок-рак — Плавні підпільники пустили під укіс ешелон із зерном, рух на дільниці припинено на 2 доби. Взимку 1943 року партизани розібрали залізничну колію на 68-му кілометрі перегону Стульневе — Великий Токмак, внаслідок чого під укіс пішов ешелон з фашистськими солдатами. З грудня 1942 по березень 1943 року на залізничних станціях Великий Токмак, Світлодолинська та Полугород було проведено понад 80 диверсій.
Підпільники та партизани здійснювали й інші бойові операції. В. Г. Акулов і Ю. Г. Полковников знищили двох поліцаїв і німецького унтер-офіцера. В лютому 1943 року партизанові І. П. Колоколову вдалося здобути у міській управі анкети на фашистських посібників і таким чином викрити ворожу агентуру. Під час виконання одного із завдань по врятуванню товаришів від переслідувань ворога гітлерівці схопили В. В. Веретенникова і П. П. Буркута. Після жорстоких катувань патріотів розстріляли на околиці міста.
За допомогою поліцаїв гестапівцям вдалося вислідити радянських підпільників. У березні 1943 року почалися масові арешти, під час яких загинули І. К. Щава та B. Г. Акулов. Гітлерівці схопили І. І. Кирюшина, В. Т. Мащенка, П. Д. Щуся, О. О. Дзюбу. їх жорстоко катували, але підпільники не виказали решту товаришів.
Виняткову мужність проявив 0. С. Буркут. Гестапівці намагалися довідатися від нього, де партизани сховали зброю. О. С. Буркут повів їх до колодязя і кинувся в нього, намагаючись потягти за собою одного з поліцаїв.
За героїзм, виявлений в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, великотокмацьких партизанів нагороджено медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги».
Червона Армія, долаючи опір німецько-фашистських військ, успішно просувалася на захід. Щоб затримати переможний наступ радянських воїнів, гітлерівці спорудили вздовж річки Молочної та Пришибських висот міцно укріплений рубіж оборони. Під Великим Токмаком в середині вересня 1943 року почалися запеклі бої. 20 вересня воїни 3-ї гвардійської Волноваської, 109-ї гвардійської, 151-ї і 302-ї стрілецьких дивізій при підтримці 305-ї Павлоградської штурмової авіаційної дивізії визволили місто від окупантів.
У битві за Великий Токмак загинуло близько 500 радянських воїнів. Чотирьом з них посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу: командирові артилерійського полку майорові Є. М. Гришунову, гвардії лейтенанту М. І. Москаленкові, гвардії капітану І. М. Нестеренкові, уродженцю Грузії ст. сержанту Л. І. Аваліані. Після війни на могилах загиблих воїнів і партизанів жителі міста встановили пам’ятники, на вулиці Революційній споруджено обеліск.
Чимало подвигів на фронтах Вітчизняної війни здійснили і воїни-великотокмачани. Уродженець міста Г. У. Охай в роки війни підготував близько 300 льотчиків-винищувачів, брав участь у 22 повітряних боях, під час яких знищив чимало німецьких літаків. За ратні подвиги Г. У. Охаю присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
З першого і до останнього дня війни бився з ворогом у лавах Червоної Армії слюсар П. І. Матюх. 1943 року, коли радянські воїни штурмували оборонні укріплення фашистів під Мелітополем, він замінив тяжкопораненого командира підрозділу. В цьому бою старшина П. І. Матюх особисто знищив 19 ворожих солдатів і 2 кулеметні точки. За мужність, вміле командування підрозділом йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Батьківщина високо оцінила ратні подвиги жителів Великого Токмака. 1,5 тис. з них нагороджено орденами і медалями.
Не менший подвиг здійснювали і ті великотокмачани, які в дуже тяжких умовах відбудовували місто. Після вигнання окупантів воно являло собою купу руїн. Над згарищами куріли хмари чорного диму. Гітлерівці зруйнували промислові споруди, спалили близько 1,6 тис. житлових будинків, знищили дитячі садки, клуби. Школи, лікувальні заклади були перетворені на склади і конюшні, а подекуди спалені. Фашисти розграбували колгоспи. За неповними даними, загальна сума збитків, завданих місту, становила 95 млн. карбованців.
Після визволення міста велика відбудовча робота розгорнулася передусім на заводі ім. Кірова, куди невдовзі повернулася з евакуації значна частина працівників. Вже в 1944 році тут були відбудовані механічний та інструментальний цехи, частково ливарний і механоскладальний. Підприємство почало випускати продукцію для фронту. Із своїх особистих заощаджень працівники заводу передали до фонду оборони 132 тис. крб. з проханням побудувати літак ім. Героя Радянського Союзу Є. М. Гришунова.
Того ж року в місті здано в експлуатацію перші 2,8 тис. кв. м житла, розпочато спорудження залізничного мосту через річку Токмак. Методом народної будови відновлено шкільні і клубні приміщення; налагоджено роботу закладів охорони здоров’я, відкрито крамниці, їдальні.
Паралельно йшло відродження сільськогосподарських артілей. У 1945 році в жодному з трьох колгоспів не було тракторів, автомашин, обробляти землю та перевозити зерно доводилося здебільшого вручну. Занедбані поля дали невисокий врожай: зернових — 7,4 цнт з га, соняшнику — 5,5 центнера.
З переможним закінченням Великої Вітчизняної війни сотні воїнів, повернулися до міста. Завдяки самовідданій праці трудящих 1948 року повністю відбудовано завод ім. Кірова. За обсягом вироблюваної продукції він перевершив довоєнний рівень. Було відроджено й інші промислові та господарчі підприємства міста. Великотокмацька МТС 1949 року обслуговувала 25 колгоспів району. 1956 року стала до ладу швейна фабрика, де працює понад 400 робітників. Її продукцію можна побачити на прилавках магазинів не тільки в Запорізькій, а й Дніпропетровській, Черкаській областях, у Донбасі. 1958 року в місті пущено хлібозавод. На базі невеликих промислових артілей виросли заводи: цегельно-черепичний, продовольчих товарів і металогосподарчих виробів. Розширено міський побутовий комбінат.
Невпинно зростала потужність заводу ім. Кірова. У 1959 році сюди перевезено обладнання з Мелітопольського дизелебудівного заводу, і підприємство почало спеціалізуватися на виробництві дизелів потужністю 150 кінських сил для нафтодобувної і лісової промисловості, зв’язку, сільського господарства, морського і річкового флоту. За роки семирічки виробництво продукції зросло більше, як у два рази. Місцеві конструктори вперше в країні створили дизелі, що діють на природному газі, і вибухобезпечні двигуни для сільського господарства та вугільної промисловості. Підприємство перейшло на нові умови планування та економічного стимулювання. Заводська партійна організація, яка 1969 року налічувала 1165 комуністів, здійснила підготовчу роботу по підвищенню ефективності виробництва, поліпшенню якості продукції. Активну участь у виробничому і громадсько-політичному житті підприємства бере й комсомольська організація, яка налічує у своїх лавах близько 1,3 тис. юнаків і дівчат. Славу й гордість підприємства становлять новатори. Близько 200 виробничників виконали завдання поточної п’ятирічки за три роки. Шану й повагу своїх товаришів здобули ветерани праці В. М. Товкач, І. Т. Тимощенко і багато інших.
Двигуни заводу ім. Кірова мають великий попит не тільки в радянських республіках, а й за рубежем. Вони експортуються до країн соціалістичного табору, Близького Сходу, Азії та Африки.
Для дальшого промислового розвитку міста велике значення мало спорудження ковальсько-штампувального заводу. Це — передове підприємство з найновішою технологією. У цехах немає молотів, вогнедихаючих печей, ручної праці, метал розігрівається струмами високої частоти. Завод виготовляє велику кількість різноманітних поковок для автомобільних, тракторних, дизелебудівних та інших заводів. Загальна потужність підприємства — 90 тис. поковок на рік. Освоювати нове виробництво допомагали фахівці з Харкова, Дніпропетровська, Челябінська, Куйбишева. У соціалістичному змаганні високих трудових показників добилися сотні передовиків. Бригада, яку очолював ударник комуністичної праці М. В. Володій, виконувала річні завдання на 140 проц., їй присвоєно звання бригади ім. XXIII з’їзду КПРС.
Всього в місті розташовано 17 промислових підприємств, на яких працює понад 18 тис. чоловік.
Певна частина жителів продовжує займатися сільським господарством. Колгоспи міста після об’єднання з артілями сусідніх сіл Лугівки, Заможного, Кутузівки і неодноразового укрупнення стали великими, досить міцними господарствами. Нині колгоспи «Батьківщина» та ім. Калініна щороку збирають по 20—21 цнт зернових з га і навіть у несприятливому за погодними умовами 1969 році вирощено непоганий врожай — по 18,6 цнт зернових на кожному га, по 25,5 цнт кукурудзи.
За останнє десятиріччя поголів’я великої рогатої худоби і свиней майже подвоїлося. Крім того, колгосп «Батьківщина» спеціалізується на розведенні птиці і овець. Грошові прибутки обох господарств перевищують 2 млн. крб. Оплата людино-дня становить пересічно 3 крб. 80 копійок. Протягом останніх трьох років колгоспи побудували корівник, свинарник-маточник, свиновідгодівельник, кормокухню, спорудили криті токи, зерносховище, ремонтну майстерню, артезіанську свердловину тощо.
Боротьбу трудівників колгоспів, промислових підприємств за гідну зустріч 100-річчя з дня народження В. І. Леніна і успішне виконання п’ятирічного плану очолювали первинні партійні організації. Вони об’єднані у міську партійну організацію, що налічує понад 2,7 тис. членів і кандидатів у члени КПРС. Велику роль в господарському житті міста, поліпшенні культурно-побутових умов населення відіграє міська Рада депутатів трудящих. Активізували роботу депутатські групи на підприємствах, будовах, установах.
При виконкомі створено позаштатні відділи торгівлі, благоустрою і т. д. З участю депутатів Ради розроблено план забудови міста, яке у грудні 1962 року віднесене до категорії міст обласного підпорядкування, перейменоване на Токмак. Тут створено спеціальне будівельне управління тресту «Мелітопольмашбуд», що виконує значний обсяг житлового і культурно-побутового будівництва.
Щороку мешканці одержують понад 5 тис. кв. м нового житла. У Токмаку налічується 8,3 тис. будинків, в т. ч. близько 140 багатоповерхових. Споруджено залізничний і автовокзал. Місто підключено до системи «Дніпроенерго». Почалася газифікація підприємств і житлових будинків. Прокладаються водопровід, каналізація. На заклик Ради у 1967 році жителі відпрацювали на впорядкуванні міста понад 600 тис. годин. Вони забрукували і заасфальтували 9 км доріг і тротуарів, висадили багато тисяч дерев тощо. Нині довжина вулиць з твердим покриттям і тротуарів становить близько 100 км. Біля річки шумить кронами молодих дерев парк, посаджений комсомольцями, а на південній і західній околицях — лісопарки. В місті багато скверів, садів. Токмак має понад 100 торговельних закладів та їдалень, готель, міськпобуткомбінат тощо.
Жителі широко користуються безплатною медичною допомогою. Міська, дитяча і протитуберкульозна лікарні налічують загалом понад 500 ліжок. На заводах ім. Кірова і ковальсько-штампувальному відкрито медпункти. Є поліклініка, станція переливання крові. Для малюків організовано близько 20 дитячих комбінатів, садків і ясел.
Діти шкільного віку навчаються у 18 загальноосвітніх школах, серед яких є 6 середніх. Працює музична семирічка з класами фортепіано, скрипки, віолончелі, баяна.
Токмацький механічний технікум має два відділення — денне і вечірнє, на яких вчиться понад 1 тис. юнаків і дівчат. При технікумі діють курси підвищення економічних знань інженерно-технічних працівників заводу ім. Кірова. Токарів, слюсарів, ковалів та робітників інших спеціальностей готує Токмацьке державне професійно-технічне училище.
Токмак здавна славився майстрами гончарної справи. Наприклад, у родині Г. П. Пальчика ще діди і прадіди були відомими умільцями. Чудові вироби з кераміки виготовляв старий майстер О. К. Саранча. Нині їх нащадки не лише зберігають, а й розвивають кращі традиції народного мистецтва. Вони виготовляють справжні художні витвори — вази, куманці, баранці, що мають великий попит не тільки в Запорізькій, айв інших областях України.
Трудящі міста розвивають свої здібності і таланти у численних гуртках художньої самодіяльності 11 клубів. Молодіжний ансамбль пісні і танцю брав участь у республіканському огляді самодіяльних колективів і здобув схвальну оцінку глядачів та жюрі. Велику популярність мають хорова капела і чоловічий хор клубу заводу ім. Кірова. На цьому підприємстві доброю традицією стало щороку проводити огляди-конкурси цехової художньої самодіяльності.
У літньому театрі заводу часто виступають мистецькі колективи Запоріжжя, Києва, Москви і Ленінграда. У червні 1965 року сюди приїжджав прославлений народний хор ім. П’ятницького. Майже все населення міста прийшло на місцевий стадіон спортивного товариства «Авангард», який вміщує 10 тис. глядачів, слухати його концерт. На цьому стадіоні відбуваються свята мистецтва і спортивні змагання, на які теж збирається багато жителів, особливо молоді. Цікава культурно-освітня і масово-політична робота провадиться на агітмайданчиках. У теплу пору року тут відбуваються лекції, проводяться вечори запитань і відповідей, демонструються кінофільми, виступають учасники художньої самодіяльності.
На громадських засадах працює народний університет культури з факультетами технічного прогресу, радянського права, народних контролерів. В місті діють широкоекранний кінотеатр, палац спорту, 6 бібліотек. Добре дбають тут і про дозвілля дітей. За рахунок дизелебудівного заводу споруджено міський палац піонерів. Є також станції юних натуралістів, юних техніків і дитяча спортивна школа.
Завданню патріотичного виховання трудящих підпорядкована робота народного історико-краєзнавчого музею, а також музею бойової і трудової слави при заводі ім. Кірова. В експозиціях краєзнавчого музею є цікаві матеріали про одного з перших Конструкторів вітчизняних літаків Г. Г. Чечета, який тривалий час жив і працював у Токмаку. У 1910—1912 рр., незважаючи на заборону поліції, переборюючи силу-силенну труднощів, він збудував і здійснив випробування аероплана, названного ним «Чур». Відвідувачі музею знайомляться з матеріалами про життя знатних земляків — видатного радянського конструктора авіаційних двигунів О. Г. Івченка, генерала авіації П. Д. Невинного, Героя Соціалістичної Праці П. X. Різчика та інших.
Оглядаючи музейні експозиції, молодь може наочно порівняти тяжке дореволюційне минуле трудящих з їх щасливим сучасним.
Г. Ф. ДМИТРІЄВ, В. Л. ПАЛЬОХА, С. І. СТРАШНИКОВ