Відновлення Запоріжжя після громадянської війни
Після визволення Олександрівська від врангелівців відновили роботу партійні і радянські органи. 10 грудня 1920 року створено міський комітет партії, який об’єднав 34 виробничі осередки з 350 членами і кандидатами в члени партії. Ряди міської парторганізації швидко зростали,— вже весною 1922 року вона налічувала 870 комуністів, у т. ч. 85 надісланих ЦК КП(б)У.
7 лютого 1921 року обрано новий склад міської Ради, більшість депутатів якої були комуністами. У надзвичайно важких умовах розгортали свою роботу міськком партії та міська Рада. Жодне підприємство не працювало, кількість кадрових робітників зменшилася майже втроє. Були зірвані залізничні мости через річку Московку, Кічкаський через Дніпро, місто виявилося відірваним від головних центрів країни. Люди не мали хліба і палива. Не припинялися наскоки махновських бандитів. Завдяки заходам, вжитим наприкінці 1920 — початку 1921 року, махновські банди було розпорошено, а в серпні 1921 року повністю розгромлено. Значний вклад у цю справу внесли комуністи й комсомольці міста, об’єднані в частини ЧОПу.
Партійні, радянські та профспілкові організації, усі трудящі приступили до мирної праці. Насамперед потрібно було відбудувати всі фабрики й заводи. 5 листопада 1920 року Українське обласне бюро ВРНГ націоналізувало в Олександрівську підприємства сільськогосподарського машинобудування. Якщо в передвоєнний час на цих підприємствах, металообробних заводах і в майстернях працювало 10 тис. робітників, то тепер їх не було й половини, в місті не проживало й 50 тис. чоловік. Після націоналізації заводи, одержавши нові назви, об’єдналися в трест, утворивши т. зв. велику і малу групи заводів. Заспівувачем відбудови став колектив заводу № 3 (колишній Коппа). Тут добре працював партійний осередок, який висунув керівником підприємства кадрового робітника комуніста К. Лур’є. На завод почали привозити і видавати трудящим хліб, цукор, сіль, мило, тютюн, сірники, відкрили майстерню для ремонту взуття тощо. 18 березня 1921 року, в день 50-річчя Паризької Комуни, завод відновив роботу. На мітингу, що відбувся з цього приводу, робітники висловили бажання присвоїти заводові на честь героїчного подвигу паризьких комунарів ім’я «Комунар». Підприємство нарощувало виробничі темпи. Протягом першого півріччя 1921 року воно дало сільському господарству 10 букерів, 206 жниварок, 7 молотарок, 12 елеваторів, 31 кукурудзяну молотарку. Почав виготовляти молотарки і жниварки завод № 1 (колишній Леппа і Вальмана)3.
На початку 1921 року поновив виробництво нафтових двигунів Кічкаський завод № 14, хоч стіни його майстерень наскрізь були пробиті снарядами. Прагнучи допомогти селу у відбудові господарства, робітники заводу задумали створити перший вітчизняний трактор, як символ здійснення мрії Ілліча про сто тисяч тракторів для Радянської Росії. За ініціативою робітника комуніста Д. О. Бєліка, призначеного директором заводу, цей задум було здійснено. 10 березня 1923 року «Запорожець» № 1 був готовий і після випробування відправлений в подарунок В. І. Леніну. Невдовзі Кічкаський завод разом з токмацьким заводом протягом 1923—1924 рр. випустив 200 тракторів.
У березні 1921 року на клопотання трудящих ВУЦВК перейменував Олександрівську губернію на Запорізьку. В грудні 1921 року відбулося об’єднання 15 сільськогосподарських підприємств Запорізької губернії, в т. ч. 6 заводів м. Запоріжжя, в сільмаштрест. Управління головними підприємствами міста по суті покладалося на керівництво та партійну організацію заводу «Комунар», що мала 13 комуністів. Вживалися заходи по відбудові залізничного транспорту, мостів тощо.. У березні 1921 року трудящі міста організовано вийшли на Всеукраїнський суботник залізничників і працювали на відбудові Кічкаського мосту та залізниці.
З грудня 1922 року Запоріжжя ввійшло до Катеринославської губернії, а з 7 березня 1923 року стало центром новоствореного Запорізького округу. На кінець відбудовного періоду почали випускати продукцію основні заводи міста. У липні 1923 року до заводу «Комунар» приєдналися підприємства №№ 1, 12 і 13, що значно зміцнило його виробничу базу. Наприкінці 1924 року «Комунар» дав 41 проц. жниварок, випущених тоді в країні. Протягом наступного року його продукція в 2,5 раза перевищила рівень 1913 року. Швидко став до ладу дротяно-цвяховий завод «Інтернаціонал». Одночасно з іншими підприємствами відновили роботу авторемонтна майстерня (колишнього військового відомства), а також 3 цегельно-черепичні заводи, 3 державні і 2 кооперативні парові млини, 3 кооперативні олійні, міська електростанція (близько 500 кінських сил), друкарня, що дістала назву «Комунар», водогін тощо. Але до кінця 1925 року через нестачу коштів та обладнання не вдалось відбудувати кількох заводів сільськогосподарського машинобудування.
У роки НЕПу пожвавилась діяльність дрібних приватних підприємств та ремісничих промислів. У 1925 році в місті вже було 624 дрібні приватні підприємства, у т. ч. швейні, шевські, слюсарні, токарні та інші; діяло 650 торговельних підприємств, з них 100 державних, 82 кооперативні, решта — приватні. Ще через два роки в Запоріжжі було 941 підприємство приватної торгівлі.
Глибоко сумуючи з приводу смерті В. І. Леніна, висловлюючи свою любов до Ілліча й партії, а також готовність виконати всі його заповіти, трудящі Запоріжжя у дні ленінського призову подали сотні заяв про прийом до партії. Тільки в листопаді 1924 року на заводі «Комунар» до партії було прийнято 76 чоловік.
Здійснюючи курс партії на індустріалізацію країни, міська партійна організація у 1925—1928 рр. спрямувала зусилля робітничих колективів міста на дальшу реконструкцію промислових підприємств. Особлива увага приділялася заводові «Комунар», продукція якого у 1927 році перевищила довоєнний рівень більше як у 5 разів. Завод почав спеціалізуватись: замість 33-х типів випускав 3 основні типи машин — жниварки-лобогрійки, жниварки-снопов’язалки та молотарки. Протягом 1926—1928 рр. відроджено решту промислових підприємств. У місті на цей час працювали 6 заводів сільськогосподарського машинобудування, 2 металообробні підприємства, 2 парові млини, 4 цегельно-черепичні і спиртово-горілчаний заводи, фабрики: деревообробна, взуттєва, пошиття одягу і цукеркова. Крім того, діяли два парові млини промислової кооперації, хлібозавод тощо.
У 1921—1926 рр. розширено житловий фонд центральної частини міста, де наприкінці 1926 року проживала майже половина міського населення. Із 4,5 тис. житлових приміщень цегляні становили третину, але тільки п’ятою частиною житла відав комунгосп. Загальна житлова площа міста в 1927 році становила 220 тис. кв. метрів, водогін мав 32 км. Населення було 60,6 тис. чоловік.
Піклування Комуністичної партії і Радянського уряду про охорону здоров’я трудящих яскраво виявилося у зростанні лікувальних закладів. 1925 року в Запоріжжі працювало 8 амбулаторій і поліклінік, з них 6 заводських; чотири лікарні на 185 ліжок, 2 пологові будинки на 23 ліжка, станції швидкої допомоги, малярійна і санітарно-епідеміологічна, 3 диспансери, кілька аптек тощо. 75 лікарів та 50 осіб середнього медичного персоналу обслуговували заклади охорони здоров’я. Чимало уваги приділялося охороні здоров’я дітей. Розгорнули роботу дитячі поліклініка і консультація, будинок немовляти, в яких працювало близько 20 лікарів.
Великого значення надавалось вихованню підростаючого покоління. Імперіалістична та громадянська війни залишили безліч дітей-сиріт, безпритульних. Радянська влада по-батьківськи піклувалась про них. У 1921—1923 рр. в Запоріжжі з’явилось 13 дитячих будинків, де виховувалося 800 дітей. Завдяки майже повній ліквідації безпритульності кількість дитбудинків до 1927 року зменшилася до дев’яти. На початку 1922 року було 3 дитячі садки на 178 місць. Мережа їх зростала з кожним роком.
Особлива увага приділялася розвиткові народної освіти. Вже наприкінці 1920 року в місті працювали: 26 початкових і семирічних шкіл, музична, драматична і художня школа. Глухонімі діти навчалися в спеціальній школі. На базі колишнього механіко-технічного училища організувався 3-річний індустріальний технікум і 2-річна механіко-технічна профшкола, вчительська семінарія стала 3-річною педагогічною школою. Було відкрито ще 2 професійні соціально-економічні, професійно-технічну і ремісничу школи, жіночу профшколу, низку курсів. Через те, що в перші роки Радянської влади вчителів було мало, розвиток шкільної мережі спочатку затримувався. Але вже в 1924/25 навчальному році тут працювало 4 початкові і 11 семирічних шкіл, що охоплювали 6,5 тис. учнів. При заводі «Комунар» у 1921 році організувалась перша в місті школа фабрично-заводського учнівства «Юний комунар».
Важливу роль у налагодженні роботи шкіл відіграли громадські організації. Вони допомагали вчительським колективам організовувати виховну та навчальну роботу серед учнів. У 1922 році в трьох дитячих будинках, одній трудовій і трьох професійних школах діяли комсомольські осередки. Перші піонерські організації виникли в 1922 році.
Успішно справилася партійна організація міста з ліквідацією неписьменності серед дорослого населення. В липні 1921 року в Запоріжжі створено надзвичайну комісію по ліквідації неписьменності, проведено перепис неписьменного населення, відкрито кілька шкіл та пунктів лікнепу. В 1923 році в місті організувалось товариство «Геть неписьменність!», на кошти якого в 1927 році працювало 6 шкіл грамоти. Міська партійна організація за допомогою комсомольської організації та профспілки «Робос» залучила до активної боротьби за ліквідацію неписьменності багато комсомольців і вчителів. Широко розгорнулася боротьба з малописьменністю на основі розвитку семирічної та середньої освіти дорослих. 1921 року в місті відкрили перший робітничий університет і першу школу заводського учнівства, а ще через два роки — перший робітфак, вечірню робітничу школу та курси підготовки до вузів. У 1923 році в Запоріжжі відкрито перший спеціальний заклад для підготовки спеціалістів вузького профілю — сільськогосподарський технікум. У тому ж році вузами вузького профілю стали індустріальний і педагогічний технікуми.
Вже в перші роки Радянської влади профспілки організували два десятки робітничих клубів, при яких створили кілька хорових та драматичних гуртків. До роботи в них залучали професійних акторів, молодих аматорів сценічного мистецтва. Влітку 1921 року ці клуби об’єднались у три великі. Базовим став клуб металістів. При клубі розгорнув роботу перший у місті народний університет, у якому навчалося 350 чоловік, у т. ч. 294 робітники, 40 червоноармійців і 16 селян. Незабаром у місті відкрилось ще сім робітничих клубів. Значну частину грошей, одержаних від платних концертів, вони передавали до кас допомоги голодуючим. Створену 1920 року народну школу живопису в 1923 перетворено на художньо-промислову школу (з відділенням кераміки). Вихованцями школи були заслужений діяч мистецтв РРФСР П. Мальцев, народний художник УРСР С. О. Григор’єв та інші відомі митці. Пізніше (в 1939 р.) виникла художня студія живопису і скульптури при міському палаці піонерів.
За роки довоєнних п’ятирічок Запоріжжя стало великим індустріальним містом. Виключно велика роль у цьому належала спорудженню Дніпрогесу ім. В. І. Леніна та металургійного комплексу заводів. В основу розробки генерального плану Дніпрогесу — найважливішої складової частини плану ГОЕЛРО, який, за В. І. Леніним, визначав шлях переведення Росії на справжню господарську базу, необхідну для комунізму, було покладено проект, розроблений професором І. Г. Александровим. Виходячи з плану ГОЕЛРО, В. І. Ленін дав геніальну формулу: «Комунізм — це є Радянська влада плюс електрифікація всієї країни».
7 лютого 1927 року за постановою Раднаркому СРСР організувалось Управління головного інженера Дніпровського будівництва, яке очолили О. В. Вінтер, Б. Є. Веденєєв, П. П. Роттерт. 8 березня 1927 року на будівельний майданчик Дніпрогесу вийшли перші грабарі, теслярі, а через тиждень прогриміли скельні вибухи — розпочався штурм Дніпра.
З початком будівництва в Запоріжжя з усіх кінців Радянського Союзу почали прибувати будівельники. 1928 року на Дніпробуді працювало понад 20 тис. чоловік. Здебільшого це були селяни, які не мали ні освіти, ні кваліфікації, тому тисячі з них сіли за парти, щоб на різноманітних курсах і в школах здобути освіту та оволодіти будівельними професіями.
Вся країна будувала Дніпрогес. Москва, Ленінград та інші міста Російської Федерації постачали будові метал, цемент, генератори, різноманітне обладнання, Вірменія — рожевий камінь для облицювання станції; з міст і сіл України надходили метал, рейки, вугілля, будівельні матеріали, хліб та інше. До початку зими поблизу будівництва виникло півтора десятка робітничих селищ. Управління Дніпробуду містилося у невеликому селі Кічкасі, населення якого тільки за один рік збільшилося на 10 тис. чоловік.
Очолили будівництво міська та дніпробудівська партійні організації. Якщо на початку робіт на Дніпробуді (березень 1927 р.) було лише 7 комуністів, то через два роки — близько тисячі, об’єднаних у 12 партосередків. З вересня 1928 року тут утворився райком партії. В роки вирішальних битв (листопад 1929 — весна 1932 р.) на Дніпробуді трудилося 5,2 тис. комуністів, які працювали на важливих ділянках будівництва.
Будівництво Дніпрогесу ім. В. І. Леніна — найбільш яскрава сторінка історії Запорізької комсомольської організації. Станція споруджувалася, головним чином, руками молоді, яка становила 70 проц. будівельників. Наприкінці будівництва на Дніпробуді налічувалося понад 7,5 тис. комсомольців.
До основних споруд Дніпровської гідроелектростанції, закладеної 8 листопада 1927 року — в день десятої річниці Великого Жовтня, входили: гребля, вигнута дугою назустріч течії, трикамерний шлюз, що прилягає до греблі з лівого берега, гідростанція і головна підстанція, розташовані на правому березі, два залізничні мости через Дніпро.
Будівництво великої гідростанції для Радянської країни було новою справою. Довелося звернутись по технічну допомогу до найбільш розвинутих капіталістичних країн. Але зарубіжні фірми намагалися зробити все, щоб коли й не зірвати, то, принаймні, затримати будівництво Дніпрогесу. Вони твердили, що для спорудження ГЕС потрібно мінімум 7—8 років.
Планом передбачалося вкласти у споруди 1,15 млн. кубометрів бетону, вийняти близько З млн. кубометрів скельного грунту і землі. Технічних засобів не вистачало. Але величезний ентузіазм і завзяття молоді були запорукою успіху. Будівельники ногами втоптували бетон, кирками, ломами розбивали величезні брили каміння. Завдяки піклуванню Радянської держави з кожним роком зростала технічна оснащеність дніпробудівців. 1930 року бетонні роботи вже були механізовані на 70 проц. Широкого розмаху набуло соціалістичне змагання. Бойовим девізом колективу стала ударна праця. Організовувались наскрізні ударні бригади і громадський буксир, допомога передових бригад і дільниць відстаючим, висувались зустрічні плани тощо. До березня 1930 року ударництвом було охоплено 57 проц. усіх працюючих. Якщо в червні 1929 року укладалось за добу по 17, то у вересні по 1920 кубометрів бетону. Таких темпів до цього не знала світова будівельна практика. У 1930 році розгорнулося змагання за дострокове завершення і перевиконання річного плану. Зобов’язання виконано раніше строку — 4 грудня. За сезон було укладено 518 тис. кубометрів бетону замість 427. Це був ще один світовий рекорд.
Рекордсменом серед бетонярів-чоловіків була бригада О. Кудрявцева; уславили себе ударною працею бригадир монтажників С. Д. Юхник, такелажник О. С. Захаров, тесляр Д. С. Каркуша, електрик В. І. Урванов, робітник-водолаз П. І. Оров, паровозний машиніст О. А. Дмитрусенко, механік-практик О. Г. Іванов, інженер І. С. Ібатуллін і багато інших. На другій сесії ВУЦВКу, що відбулася на Дніпробуді 26 листопада 1931 року, будівельники взяли зустрічне зобов’язання — завершити будівництво Дніпрогесу на 8 місяців раніше строку, тобто — до 1 травня 1932 року. Свого слова вони дотримали. В Першотравень 1932 р. перший генератор станції дав промисловий струм, а 10 жовтня того ж року Уряд СРСР прийняв Дніпрогес ім. В. І. Леніна, як діючу станцію. На мітинг, присвячений цій знаменній події, зібралося понад 5 тис. ударників праці, 36 іноземних гостей. Від імені Комуністичної партії і Радянського уряду переможців палко вітали М. І. Калінін і Г. К. Орджонікідзе, від Компартії й Уряду України — С. В. Косіор, Г. І. Петровський і В. Я. Чубар.
73 кращі будівельники за трудовий героїзм відзначено урядовими нагородами, у т. ч. 41 чоловік — орденом Леніна. Серед нагороджених бригадири бетонярів Н. Г. Білик і М. В. Жукова — ініціатори створення жіночих ударних бригад. Вони перші серед жінок області удостоєні ордена Леніна. За самовіддану роботу на будівництві орденом Леніна нагороджено комсомольську організацію Дніпробуду.
Дніпровська ГЕС ім. В. І. Леніна поклала початок успішному розвитку народного господарства цілих промислових районів і міст Української РСР. Її струм живив підприємства Запоріжжя, Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Донбасу та інших промислових центрів. Повна потужність станції дорівнювала 560 тис. квт. Протягом 1932—1939 рр. Дніпрогес виробив майже 12 млрд. квт-год. дешевої електроенергії.
З пуском Дніпрогесу відкрилось наскрізне судноплавство по Дніпру. Гребля Дніпрогесу, перегородивши Дніпро, підняла воду на 37,5 м, утворивши басейн місткістю понад 3 млрд. куб. метрів, який покрив усі пороги.
Найнебезпечніший з них — Ненаситець — опинився на глибині 14 метрів. 1 Травня 1933 року через Дніпровські шлюзи пройшов пароплав пасажирської лінії Київ — Херсон. З 1932 року почав працювати річковий порт ім. В. І. Леніна. За своїм технічним обладнанням, обсягом перевозок, оперативністю в роботі він був найбільшим на Дніпрі.
Поряд з будівництвом Дніпрогесу розгорнулося спорудження підприємств Дніпровського промислового комбінату. До нього входили заводи: листових сталей (пізніше — «Запоріжсталь»), коксохімічний, алюмінієвий комбінат, феросплавів і «ЗІС» (завод інструментальних сталей, майбутній «Дніпроспецсталь»). Комбінат, будівництво якого розпочалося 22 січня 1931 року, за своїми масштабами мав стати найбільшим на той час у Європі.
10 жовтня 1932 року «ЗІС» видав першу плавку. Її провела в присутності М. І. Калініна та Г. К. Орджонікідзе комсомольська бригада старшого сталевара Гаврикова.
16 листопада 1933 року задуто першу домну на заводі «Запоріжсталь». Високої честі взяти участь у першій плавці чавуну добилися переможці соціалістичного змагання за дострокове спорудження домни будівельники О. П. Галушка, І. С. Цимбал, К. С. Євдокимов, які стали тепер горновими. У березні 1934 року стала до ладу друга домна, а незабаром — і третя, найбільша на той час у світі. Вражав своєю потужністю мартенівський цех, де першу піч введено в дію 1935 року. Пізніше на «Запоріжсталі» вступили в дію унікальні агрегати — обтискний прокатний стан слябінг, стани безперервної гарячої і холодної прокатки металу тощо. Радянський Союз одержав могутню базу для розвитку таких прогресивних технологічних процесів у машинобудуванні як холодна штамповка деталей з тонкого холоднокатаного сталевого листа для тракторів, комбайнів і автомобілів. У 1936 році заводові присвоїли ім’я Г. К. Орджонікідзе. Підприємство виділилося з Дніпровського комбінату. До початку Великої Вітчизняної війни будівництво заводу ще не було повністю завершене, і все ж новий металургійний велетень став одним з провідних підприємств країни у своїй галузі. В 1940 році він дав країні 780 тис. тонн чавуну, 745 тис. тонн сталі та 497 тис. тонн прокату. Очолював «Запоріжсталь» видатний металург країни А. М. Кузьмін.
У вересні 1932 року почав випускати вогнетриви шамотний завод, а через рік — ще один завод — феросплавів, виробництво яких, як і унікальне обладнання, раніше були майже невідомими в СРСР. Творчою працею уславив себе горновий ферохромової печі Ф. А. Завада, якого трудящі Запоріжжя в 1937 році обрали депутатом Верховної Ради СРСР.
Протягом 1931—1933 рр. завершилося спорудження основних цехів Дніпровського алюмінієвого комбінату. 1938 року запорізькі алюмінієвики випустили металу більше, ніж Італія, Франція й Польща разом узяті. Зростання виробництва алюмінію дало змогу країні відмовитися від його імпорту. У вересні 1933 року вироблено перші вітчизняні електроди на електродному заводі. Незабаром першу продукцію видав коксохімічний завод та одержано вітчизняний магній з магнієвого заводу. У 1939 році за великі виробничі успіхи цей завод нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. В роки перших п’ятирічок у Запоріжжі з’явились і такі заводи, як карборундовий, кисневий, радіаторний, транспортного машинобудування та багато підприємств легкої і харчової промисловості.
Розвиток запорізького промислового району викликав розширення мережі транспортних, насамперед залізничних шляхів. Для сполучення з Криворізьким залізорудним басейном пущено першу на Україні електрифіковану залізничну магістраль з двома двохярусними мостами через нове і старе русла Дніпра біля о. Хортиці. У межах міста виникли нові залізничні станції Запоріжжя-Ліве, Запорізька Січ, Передаточна та реконструйовано старі станції Запоріжжя-I і Запоріжжя-ІІ.
Водночас з будівництвом Дніпрогесу та комплексу металургійних підприємств здійснювалася докорінна реконструкція старих заводів, серед яких найбільшим був «Комунар», що став первістком вітчизняного комбайнобудування. Влітку 1930 року комунарівці виготовили перші два комбайни. Один з них вони відправили до Москви як дарунок XVI з’їздові партії. У відповідь на це колектив заводу одержав від з’їзду вітальну телеграму. Протягом довоєнних п’ятирічок комунарівці дали хліборобам країни 96 тис. зернозбиральних комбайнів.
Значної реконструкції зазнали дротово-цвяховий завод «Інтернаціонал» і машинобудівний завод ім. Войкова. Судноремонтні майстерні перетворено на судноремонтний завод, колишні Катерининські залізничні майстерні — на паровозоремонтний завод, а Південні залізничні майстерні — на механічний завод. Парові млини, хлібопекарні, підприємства промислової кооперації були також переобладнані. Протягом 1935—1940 рр. щорічний випуск продукції 13 підприємств місцевої промисловості збільшився в півтора раза, а 41 артілі промислової кооперації — майже потроївся. У цілому ж випуск валової продукції 72 підприємствами союзного і республіканського підпорядкування та 54 місцевої і кооперативної промисловості Запоріжжя в 1940 році перевищив рівень 1913 року в 50 разів. Загальна кількість робітників, зайнятих тільки на державних підприємствах, порівняно з кількістю робітників дореволюційного Олександрівська зросла в 6,3 раза і становила понад 63 тис. чоловік.
За роки перших п’ятирічок Запоріжжя перетворилося на один з найбільших промислових центрів Радянської України. У місті широко розгорнулося житлове і соціально-культурне будівництво, яке здійснювалося за проектами архітектурної групи Дніпробуду, керованої видатним зодчим і вченим В. О. Весніним, згодом — президентом Академії архітектури СРСР. Забудовою Запоріжжя керував також державний інститут проектування міст України. У 1928 році на правому березі Дніпра, поблизу майбутньої гідроелектростанції, будівельники почали зводити одноповерхові будинки. Водночас виникло й багато будівель барачного типу. Наступного
року почалася забудова центральної магістралі на лівому березі, поблизу греблі,— т. зв. шостого селища. Тут виростали три- і чотириповерхові капітальні будинки. Через рік їх вже було понад сто. Вони й поклали початок новому місту, яке споруджувалося за принципом радянського містобудування, на відстані 15 км від колишнього Олександрівська. Державний інститут проектування міст УРСР розробив у 1932 році генеральний план забудови Запоріжжя з урахуванням розвитку Промисловості і міського господарства.
Місто зростало казково швидко. Широкі проспекти, сквери, бульвари, що тонули в густій зелені дерев, безліч квітів — все це робило його містом-садом, яке нічим не нагадувало колишнього Олександрівська.
На початку 1939 року Запоріжжя стало обласним центром. Це благотворно вплинуло на його дальший економічний і культурний розвиток. Наприкінці 1940 року місто, в. якому проживало понад 300 тис. чоловік, мало 600 тис. кв. метрів тільки комунального житлового фонду, тобто втроє більше, ніж у 1925 році. І все ж, у зв’язку з бурхливим розвитком промисловості, населення зростало майже вдвоє швидше, ніж вводилося в експлуатацію нове житло. Щоб прискорити розв’язання житлової проблеми, міська Рада всіляко сприяла індивідуальному житловому будівництву. Завдяки цьому з 1400 відведених ділянок у межах міста половину їх до червня 1941 року було забудовано. Виникли нові робітничі селища — Чарівне, Лікарняне, Першотравневе, Зелений Яр тощо. Йшла забудова легендарної Хортиці. Тут з 1930 року розгорнув роботу Запорізький філіал Всесоюзного науково-дослідного інституту електрифікації сільського господарства, експериментальне господарство якого займало понад 2 тис. га землі. Крім того, на острові розташувалися численні піонерські табори, будинки відпочинку заводів, дитячий будинок, школа.
Швидко розвивалися усі галузі міського господарства. У 1940 році місто мало 226 км добре розгалуженої мережі водогону і його споруд, що забезпечувало подачу 40 тис. кубометрів води на добу, або приблизно 130 літрів на кожного мешканця. Протяжність трамвайних колій становила 75 км. У старій його частині всі головні вулиці були забруковані та освітлені. Про красу міста піклувалися міська Рада, вуличні комітети та колектив тресту зелених насаджень. У міському розсаднику вирощувались для населення і житлово-комунальних контор тисячі саджанців черешні, вишні, абрикоса, сливи, яблуні, груші тощо.
Значного розвитку набула в Запоріжжі мережа торговельних підприємств. На початку 1941 року трудящих обслуговували 323 крамниці, 35 їдалень і ресторанів, 12 хлібозаводів і пекарень та багато інших підприємств.
З кожним роком зростала мережа лікувальних та оздоровчих закладів міста. В 1941 році тут діяло 23 амбулаторії та поліклініки, 11 лікарень на 2350 ліжок, З пологові будинки, 2 санаторії тощо. Набагато більше стало й дитячих закладів, лікувальних та оздоровчих пунктів, що забезпечило зменшення дитячої смертності у два рази, порівняно з дореволюційним часом. У 1941 році в місті працювало 58 дитячих садків, понад десять піонерських таборів.
Не послаблювалась увага до питань народної освіти. У 1928/29 навчальному році школи міста відвідувало 80 проц. дітей шкільного віку. Через п’ять років у трьох семирічних школах відкрили восьмі класи, і вони згодом стали десятирічками. До кінця першої п’ятирічки завершився перехід до обов’язкового семирічного навчання. У 1940/41 навчальному році в Запоріжжі діяло 34 середні, 11 семирічних і 13 початкових шкіл, що мали 37,2 тис. учнів і 1082 вчителі. У школах налічувалося 6,2 тис. комсомольців і 15,5 тис. піонерів. Для дітей відкрилися двері палацу піонерів, музичного училища, двох бібліотек, технічної станції, спортивної школи, екскурсійно-туристської станції.
У 1932 році в місті було ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. Першими про цю перемогу рапортували в квітні дніпробудівці. Тривала далі боротьба з малописьменністю. У 1941 році в місті діяло 9 семирічних та середніх шкіл для дорослих і 3 робітфаки.
Ще в 1930 році на Дніпробуді почав функціонувати Дніпровський інженерно-будівельний інститут, і тоді ж на базі технікумів створено машинобудівний та педагогічний інститути. Важливу роботу здійснювали Запорізький філіал Всесоюзного науково-дослідного інституту механізації та електрифікації сільського господарства.
Протягом передвоєнних п’ятирічок Запоріжжя збагатилося численними культурними закладами. У новій частині міста відкрилися клуби металургів, працівників кольорової металургії ім. Кірова, Будинок культури ім. Шевченка, клуб ім. Дроб’язка, у 1939 році — обласна філармонія, парк культури і відпочинку металургів та інші. 1941 року в місті було понад 50 будинків культури і клубів, 4 кінотеатри, цирк, багато червоних кутків, понад сто державних, профспілкових та інших бібліотек з книжковим фондом близько 400 тис. томів.
В роботу культурно-освітніх закладів велике пожвавлення внесло будівництво Дніпрогесу і всього промислового комплексу. Комсомольці на виробництві і в клубах організували численні гуртки художньої самодіяльності. Майже на кожній дільниці був свій струнний або духовий оркестр. Заслужений успіх серед трудящих мала хорова капела «Дніпрельстан».
У місті видавалися обласні газети «Червоне Запоріжжя», «Большевик Запорожья», і «Комсомолець Запоріжжя», 8 багатотиражних газет на промислових підприємствах і будовах. їх загальний тираж перевищував 52 тис. примірників. У 1931 — 1932 рр. в Запоріжжі друкувався громадсько-політичний і літературно-художній журнал «Темпи» — орган міжрайонної групи комсомольських письменників «Молодняк». Відповідальним редактором його був молодий письменник Юрій Костюк, потім — український драматург і театрознавець, відповідальним секретарем — поет Микола Шпак, згодом відомий український письменник, один з активних учасників партизанського руху на Житомирщині, закатований фашистами. В літературній групі та журналі брали активну участь: Б. В. Романицький — нині народний артист СРСР, М. Д. Бернштейн — тепер літературознавець, доктор філологічних наук, Ілля Доля (Попов) — автор першої «Пісні про дніпробудівців» (1927), поеми «Оляна» — про запорізьких партизанів, а пізніше — книг гумору і сатири. Деякий час (1931—1932 рр.) у Запоріжжі на будівництві велетнів металургійного комбінату працював молодий український поет Микола Нагнибіда. Тоді ж вийшла у світ перша книжка його поезій «Дніпровська весна», а згодом — велика поема «Правий берег», присвячені металургам, будівельникам та енергетикам Запоріжжя. Протягом п’яти років (1928—1932) на будівництві Дніпрельстану працював теслярем, бригадиром, а потім літпрацівником газети Дніпробуду український прозаїк і драматург Яків Ваш. Він особливо повно і широко зобразив героїчні трудові подвиги, розкрив важливі, хвилюючі проблеми, пов’язані з довоєнним Дніпробудом, а також післявоєнним Дніпрогесом — у творах: «Дні наступу», «Береги в огнях», «На берегах Славути», «Гарячі почуття», «Дніпрові зорі» та інших.
Близько 11 років (1931—1941) в Запоріжжі постійно перебував український драматичний театр ім. М. К. Заньковецької, в складі якого були вже тоді відомі майстри сцени: Б. В. Романицький і В. С. Яременко (тепер — народні артисти СРСР), В. А. Любарт, В. А. Данченко, Н. П. Доценко, Ф. Г. Гаєнко, Д. О. Дударев (згодом — народні артисти УРСР), художники Ф. Ф. Нірод (тепер народний художник СРСР) і Ю. С. Стефанчук (заслужений діяч мистецтв УРСР). На сцені театру йшли п’єси: «Отелло» В. Шекспіра, «На дні» М. Горького, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «97» М. Куліша, «Загибель ескадри» О. Корнійчука та інші.
Значного розвитку набули в місті фізкультура і спорт. У 1940 році в Запоріжжі діяли 5 стадіонів, кілька спортивних залів, дитяча спортивна школа. Тут виросли такі відомі майстри як чемпіон світу важкоатлет М. Касьяник, чемпіон СРСР з кидання молота І. Козир, чемпіон України з метання списа М. Митрофанов та інші.