Кам’янське, Василівський район, Запорізька область
Кам’янське (до 1945 року Янчекрак) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташоване вздовж річки Янчекрака, що впадає поблизу села в Каховське водоймище. Відстань від райцентру — 12 км. Через Кам’янське проходить шосе Москва—Сімферополь і залізнична лінія того ж напряму. Населення — 3,7 тис. чоловік. Кам’янській сільській Раді підпорядковані населені пункти Верхня Криниця, Жереб’янки, Кислицьке, Лісне, Лобкове, Лугове, Плавні та П’ятихатки.
Місцевість навколо села являє собою безлісу рівнину, пересічену ярами та пагорбами. Грунти чорноземні, родючі. Є корисні копалини: марганцеві руди, пісок,
глина, вапняки. Неподалік від Кам’янського розкопано 2 скіфські кургани (IV ст. до н. е.). У 1906 році тут знайдено золоті і срібні речі, т. зв. янчекрацький скарб.
У XIII ст. степові простори півдня України були ареною кривавих битв слов’ян проти татарської навали, а в XVI—XVIII ст. ст.— запорізьких козаків проти турецько-татарських завойовників. Ще й до наших днів залишилося відлуння тих буремних часів у назвах навколишніх річок і сіл. Зокрема, назва річки Янчекрак — тюрського походження і означає «біля кущів». Навколо села й досі височать сторожові пагорби, з вершин яких козаки вдень і вночі чатували ворога. Збереглися й залишки чумацького шляху, що ним колись чумацькі валки тяглися до Криму по сіль та рибу.
Село засноване в 90-х роках XVIII ст. на місці колишнього казацького зимівника вихідцями з села Петрівки Херсонської губернії. Так само як і річка, воно стало називатися Янчекраком. Невдовзі його жителі потрапили в кріпацьку залежність від поміщика Попова, якому Катерина II подарувала навколишні землі разом з населеними пунктами. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. він переселив сюди кріпаків із своїх чернігівських та полтавських маєтків. Крім того, тут осідали селяни-втікачі з Полтавської та Катеринославської губерній. Село швидко зростало. У 1838 році в ньому мешкало вже близько тисячі чоловік. У 20-х роках кріпаки відбували панщину три дні, а в 30-х — п’ять днів на тиждень.
Після скасування в 1861 році кріпацтва в селян залишилося землі ще менше. Хоч повний наділ на ревізьку душу становив 6,3 десятини, проте чимало з них брали т. зв. дарчі наділи (четверту частину від повного), за які не треба було платити. Ті ж селяни, які взяли повні наділи, не могли відразу розрахуватися за одержану землю. Тривалий час — до закінчення «викупної угоди» з поміщиками, вони вважалися тимчасовозобов’язаними і мусили відбувати панщину протягом 70 днів на рік або сплачувати 9 крб. оброку.
Обурені кабальними умовами «розкріпачення», селяни Янчекрака і сусідніх сіл 1863 року самовільно припинили виконання оброчних повинностей в поміщицькій економії. Ні погрози, ні умовляння мирового посередника і станового пристава не дали ніяких наслідків. Лише за допомогою військової сили Попов примусив своїх колишніх кріпаків скоритися. Але через деякий час селяни знову повели з ним боротьбу. Вони скаржилися до губернського присутствія на те, що більшість землі, виділеної їм поміщиком, непридатна для хліборобства. Справедливість цих претензій змушений був визнати навіть предводитель дворянства Мелітопольського повіту, бо з 1768 десятин надільної землі, одержаної 272 ревізькими душами, 1368 десятин припадали на плавні. Та, незважаючи на це, справу вирішили не на користь селян.
Отже, реформа 1861 року виявилась справжнім грабуванням селян, бо наділи здебільшого непридатної землі коштували їм в 4 рази дорожче від її ринкової вартості (59 крб. за десятину замість 14 крб.). Крім викупних платежів кожен селянин сплачував протягом року 1 крб. 62 коп. податків — державного, подушного, губернського, земського, а на утримання місцевих установ — окремо ще по 5 коп. з десятини землі.
Гостра нестача землі примушувала більшу частину селян іти в найми до навколишніх землевласників — поміщика Попова, графа Канкрина, заможних односельчан. Тяжке становище хліборобів стало зовсім нестерпним через неврожаї, які спіткали село у 1861—1865 рр. Серед 1526 мешканців села 1865 року голодувала майже половина.
У пореформений період прискорилося розшарування селянства. У 80-х роках XIX ст. з 397 селянських господарств 54 зовсім не мали посівів, 61 засівало від 1 до 5 десятин, 111 — від 5 до 10. Отже, близько 60 проц. дворів були бідняцькими. Майже третина з них не мала робочої худоби, а дві третини — інвентаря. Тільки З господарства могли обробляти свої наділи власними засобами. Відсутність тягла та реманенту змушувала бідноту здавати в оренду всю або частину землі заможним селянам і іти до них же у найми. З 123 середняцьких господарств лише половина мала достатню кількість робочої худоби й реманенту, решта вдавалася до супряги чи найму. Вона засівала тільки частину своїх ділянок, та й то невчасно, і поступово розорялася.
48 куркульських господарств, маючи в середньому по 12 десятин надільної землі, орендували в бідноти і середняків 886 десятин, а 6 господарів володіли ще й 925 десятинами купленої землі. У кожного з таких господарів налічувалося від 20 до 40 голів рогатої худоби, багато свиней, овець, птиці, а також по 2—3 плуги; 7 хазяїв мали жниварки.
На рубежі XIX і XX ст. ст. у бідноти залишалася тільки четверта частина всієї общинної землі. Куркульські господарства, що становили п’яту частину всіх дворів, володіли половиною землі, розташованої навколо села. Ця несправедливість викликала жагучу ненависть селянської маси до глитаїв-мироїдів.
Революційні події 1905—1907 рр. справили великий вплив на селян Янчекрака. Вони жадібно читали листівки-прокламації Севастопольської організації РСДРП, що вночі розкидалися по вулицях села. Листівки, в яких розповідалося про повстання моряків-чорноморців, сприяли підвищенню революційної свідомості бідноти. За повідомленнями поліцейського чиновника, у серпні 1906 року в селі панував «настрій антиурядового характеру». Тільки присутність поліцейського загону врятувала поміщицьку економію від розгрому.
Запровадження царським урядом столипінської аграрної реформи ще більше загострило класові суперечності. За рахунок дальшого зубожіння сільської бідноти швидко багатіли місцеві глитаї. Напередодні першої імперіалістичної війни в селі було 635 господарств і 4778 мешканців, у т. ч. 2710 чоловіків. Селяни мали 4667 десятин землі, що становило пересічно по 1,7 десятини на душу чоловічої статі. Але розподілялася земля нерівномірно. 83 двори не мали ні землі, ні тягла, тоді як 12 куркульських родин у своїх руках зосередили кращі надільні землі та ще й скупили в бідняків 723 десятини. Багатії вийшли на відруби і заснували Новогригорівські хутори. Хуторяни мали 126 коней, багато інвентаря. Вони угноювали землю, сіяли озиму пшеницю на чорному пару й одержували по 46—49 пудів зерна з десятини. Бідняцькі ж господарства збирали вдвоє менше — по 20—22 пуди з десятини.
Злидні та їх постійні супутники — хвороби перетворювали життя основної маси селян на справжнє пекло. До лікаря, який жив за 12 верст, у Василівці, і мав обслуговувати населення всієї волості, безкінному біднякові дістатися було нелегко, тому й лікувався він здебільшого народними засобами. Тільки в 1914 році земство відкрило фельдшерський пункт.
Таке ж становище було і з народною освітою. Навіть через півтора десятиліття після реформи 1861 року Янчекрак залишався без школи. Її відкрили тут тільки 1875 року. Дітей навчав якийсь прийшлий дворянин. Але цей «вчитель», як твердили селяни, «мало кого до ладу довів». Через п’ять років він поїхав з села, і школу довелося закрити. Заможні селяни посилали своїх хлопчиків вчитися до попа і платили йому 5 крб. за кожного учня. Дівчаток піп не навчав. У 1884 році на 397 родин лише 51 мала письменних або учнів. Тільки на початку XX століття в селі відкрилися 2 початкові земські однокласні училища. 1905/06 навчального року в них було 130 учнів — шоста частина сільських дітей шкільного віку. Наступного року одне з училищ закрили, а замість нього заснували церковнопарафіяльну школу, де навчалося 66 дітей. До 1913 року земство відкрило в селі ще 3 однокласні початкові училища, для одного з них збудували спеціальне приміщення. Решта ж шкіл містилася у звичайних селянських хатах. На початку навчального року школи відвідувало близько 300 дітей, але закінчувала їх тільки сьома частина. В селянський господарствах потрібні були робочі руки, а дітям бідноти, крім того, бракувало одягу і взуття.
Ще нестерпнішим стало життя трудового селянства під час імперіалістичної війни. Багатьох чоловіків забрали до царської армії. Серед них був бідняк Є. Я. Семеренко. На фронті за особисту хоробрість його нагородили чотирма георгіївськими хрестами і представили до офіцерського звання. Але він не зрадив свого класу. Під впливом агітаторів полкового комітету і більшовицьких газет Є. Я. Семеренко став комуністом. Повернувшись до рідного села, він очолив боротьбу трудящих селян за встановлення Радянської влади. Після її перемоги в січні 1918 року односельчани обрали Семеренка головою Янчекрацької Ради селянських депутатів. З числа найбідніших селян і солдатів-фронтовиків у селі було створено групу співчуваючих більшовикам, до якої входили О. М. Стрижко, П. І. Яцун та інші. Вони допомагали Раді запроваджувати в життя ленінський Декрет про землю, але повністю здійснити його не встигли.
У квітні 1918 року село захопили австро-німецькі окупанти та їхні посіпаки — українські буржуазні націоналісти. Під час окупації К. Я. Семеренко (брат Є. Я. Семеренка), М. Д. Головченко, І. А. Давиденко та інші селяни-активісти вступили до партизанського загону, що діяв у плавнях. Там же, у плавнях, жителі села ховали від загарбників худобу, зерно, реманент.
Після відступу окупантів в листопаді 1918 року в селі створено ревком, який очолив П. І. Яцун. Відновила роботу комісія по розподілу землі. І вже навесні наступного року всі 520 господарств одержали по 2 десятини на кожного члена родини, незалежно від статі й віку. Але надії селян на мирне господарювання не справдилися. Ще більше року довелося їм захищати свою землю від зазіхань контрреволюції.
Коли в першій половині червня 1919 року село захопили денікінці, чимало його жителів, зокрема М. Д. Головченко, Є. Я. Семеренко та інші, пішло до партизанів. Білогвардійцям вдалося схопити комуніста Є. Я. Семеренка. Після нелюдських катувань вороги стратили його у Василівці в серпні 1919 року.
У січні 1920 року партизанські загони допомагали частинам 46-ї дивізії 14-ї армії визволяти від ворога населені пункти Василівської волості, в т. ч. і Янчекрак. Та мирний перепочинок тривав усього півроку. В липні до села вдерлися врангелівці. В цьому районі наступ чисельно переважаючого ворога відбивала зведена бригада 3-ї стрілецької дивізії 13-ї армії. До складу бригади входив і 5-й полк латиських стрільців, серед бійців якого були й угорські інтернаціоналісти. У кровопролитних боях наприкінці липня з майже тисячі червоноармійців лишилося живими кілька десятків, в т. ч. й 30 угорців. Героїчно трималася ця купка напівмертвих від ран і спраги людей, але все ж потрапила в полон. Полонені влаштували втечу комісарові полку Я. Лундерсу. Місцеві жителі дали йому притулок, одяг і допомогли дістатися до червоних. Врангелівці жорстоко розправилися з червоноармійцями: всіх угорців порубали, а латишів, яких офіцерня називала «останніми захисниками Леніна», погнали під посиленим конвоєм до Мелітополя, де піддали жорстоким катуванням.
Нині учні Кам’янської школи відшукали деяких учасників цих подій, що залишилися живими. З одним із них, П. Я. Плаудісом, колишнім бійцем 5-го полку латиських стрільців, вони листуються кілька років. Кращий піонерський загін школи носить ім’я цього героїчного полку.
Високі зразки героїзму в боротьбі проти відбірних частин врангелівців показали й інші частини Червоної Армії, зокрема бійці 30-ї Іркутської дивізії під командуванням І. К. Грязнова. Запеклі бої з білогвардійцями точилися тут з липня по жовтень 1920 року.
Наприкінці жовтня частини 4-ї армії Південного фронту, підтягнувши необхідні сили й резерви, перейшли в наступ, визволили Янчекрацьку волость від білогвардійців. У листопаді через Янчекрак проїжджав командуючий фронтом М. В. Фрунзе. Його зустрічали голова новоствореного волосного ревкому комуніст О. М. Стрижко і голова сільревкому К. Т. Павленко. Наприкінці січня 1921 року відбулися вибори до сільської та волосної Рад. Головою волвиконкому обрали комуніста О. М. Стрижка. Наступного місяця створено КНС, який очолив бідняк Я. С. Семеренко — батько страченого денікінцями Є. Я. Семеренка. Сільський комнезам об’єднував 39 членів. Наприкінці 1921 року організаційно оформилися партійний, а потім і комсомольський осередки. Комуністів у селі було 6 чоловік. Вони й очолили боротьбу трудящих селян за відбудову зруйнованого в роки війни господарства.
На початку 20-х років у с. Янчекраку налічувалося 734 двори і 4950 жителів. В роки імперіалістичної і громадянської воєн більшість селянських господарств втратила худобу й реманент і опинилася в дуже скрутному становищі. Не було чим виорати, засіяти землю. Тільки куркульські господарства мали багато зерна. За завданням сільради місцеві селяни-активісти П. С. Сапа, Ф. М. Литвин, М. Губа й інші вилучали лишки хліба в багатіїв і розподіляли серед бідноти, а частину відправляли трудящим промислових міст. Для голодуючих Поволжя зібрали 56 пудів зерна і 205 тис. крб. Провели також місячник допомоги робітникам Донбасу. Та з осені 1921 року жителі села теж почали голодувати, бо літня посуха згубила посіви. На допомогу селянам прийшла держава. Восени вони одержали позичку — 1630 пудів насіння й засіяли житом 670, пшеницею 270 десятин. Під час небувало суворої зими майже всі озимі вимерзли. Навесні 1922 року уціліло всього 210 десятин посівів. Щоб вийти з скрутного становища, комуністи мобілізували селян на активне проведення весняної сівби, для якої держава знову виділила 7,2 тис. пудів насіння. У Янчекрацькій волості було засіяно 4220 десятин.
У цей тяжкий час недобитки махновських банд, що переховувалися у плавнях, часто нападали на село. Для його охорони навесні 1922 року активісти створили загін самооборони з 53 бійців. Боротьбою з бандитизмом керувала Надзвичайна районна нарада, організована у Василівці. За допомогою червоноармійських частин, зокрема бійців 30-ї Іркутської дивізії, до кінця 1922 року бандитів виловили і обеззброїли.
Одночасно вживались заходи до ліквідації наслідків голоду. Відкривалися їдальні, пункти харчування, окрема для дітей — на 300 місць, організовано дитячий будинок. Наприкінці травня 1922 року в селі створили волосний комітет допомоги голодуючим на чолі з головою волвиконкому О. М. Стрижком. Завдяки наполегливій роботі місцевих партійних і радянських органів та державним насіннєвим позичкам у 1923 році голод було подолано.
! Поступово налагоджувалося культурне будівництво. Ще в лютому 1921 року в селі відкрилися 4 початкові трудові школи, що мали 9 учителів. З 1920 року діяло волосне культурно-освітнє товариство, в якому працювали секції: дошкільна, театральна, художня, літературна, музична і танцювальна. Товариство проводило в селі велику громадську роботу. Так, 14 серпня 1921 року театральна секція показала населенню виставу на революційну тему, а виручені гроші — 74,2 тис. крб.— передала до фонду допомоги голодуючим. Наступного року відкрито сільбудинок, а ще через 2 роки — стаціонарну бібліотеку. У 1926 році відновив роботу фельдшерський пункт.
На кінець відбудовного періоду в селі в основному ліквідовано наслідки розрухи. Селянські господарства майже досягли довоєнного рівня виробництва сільськогосподарської продукції. Кількість середняцьких господарств збільшилася до 50 проц. (430 дворів із загальної кількості 850). Однак ще залишалося 40 проц. бідняцьких господарств, а також 10 проц. куркульських. Глитаям і приватним торговцям належали 4 крамниці, 2 парові млини, 11 вітряків, 7 кузень.
Та нове життя владно вступало в свої права. Успішно діяли кредитне і споживче сільськогосподарські товариства. 1925 року 11 бідняцьких дворів організували товариство спільного обробітку землі «Незаможник». Фундаторами ТСОЗу були бідняки В. Є. Слободченко, К. Я. Семеренко та І. Ю. Адаменко, якого й обрали головою товариства.
Партійна організація в 1927 році налічувала 11 комуністів, очолював її К. Я. Семеренко. Комуністи наполегливо роз’яснювали біднякам і середнякам переваги колективного господарювання, проводили організаторську роботу. Все це давало позитивні наслідки. 1930 року, коли розгорнулася масова колективізація, в селі створили 3 колгоспи: «Нова громада», «Крок Леніна» (з 1939 року — «Пам’ять Леніна») та ім. 30-ї Іркутської дивізії. До кінця наступного року артілі об’єднували майже 80 проц. селянських господарств. Куркулі всіма засобами намагалися перешкодити зміцненню артілей. їм навіть вдалося пролізти до правління колгоспу «Нова громада». Внаслідок їхніх шкідницьких дій загинуло багато худоби, гальмувалися хлібозаготівлі. Подібні факти мали місце і в інших колективних господарствах. Трудящі вимагали суворого покарання класових ворогів. їх судили і вислали за межі республіки.
1933 року колгоспи в кращі строки провели жнива, вчасно закінчили осінню сівбу, повністю засипали насіннєві та фуражні фонди. Поступово зміцнювалася економіка артілей, підвищувалася культура землеробства. Вже в середині 30-х років 80 проц. посівних площ обробляли трактори, 40 проц. врожаю збирали і обмолочували комбайни Василівської МТС. 1936 року колгоспи збирали в середньому по 16 цнт зернових з га. Того ж року колгоспники одержали на трудодень по 5,5 кг хліба та по 2 крб. грішми.
У передвоєнні роки в селі виросло чимало передовиків виробництва — рільників, тваринників, механізаторів. Наслідуючи приклад Паші Ангеліної, молодь села оволодівала професіями механізаторів. За кермо трактора сіли дівчата П. Г. Нечет, М. А. Куріпка, А. В. Кириченко, М. І. Григоренко. В артілях уже працювало 6 агрономів.
Невпинно зростала політична активність селян. Вони жваво обговорювали проект Конституції СРСР. В обстановці великого політичного і трудового піднесення відбулися вибори до Верховної Ради СРСР (1937 р.) і Верховної Ради УРСР (1938 р.). Колгоспники Янчекрака своїм представником до парламенту республіки послали передового чабана сусідньої артілі ім. МОДРу М. П. Сердюка, нагородженого в 1936 році орденом Леніна.
У 1939—1940 рр. мешканці села брали участь в прокладенні дороги Запоріжжя — Мелітополь, яка пройшла через Янчекрак і сполучила його з обласним центром. Це сприяло пожвавленню економічного і духовного життя в селі. Змінювався і зовнішній вигляд Янчекрака. На місці колишніх землянок споруджено 60 добротних будинків, решту хат капітально відремонтовано. Вулиці і майдани обсаджено деревами, кущами. Відкрито пошту, кілька магазинів і чайну, а також аптеку, пологовий будинок тощо.
Успішно здійснювалося обов’язкове чотирирічне, а потім і семирічне навчання. Вже 1932 року село мало семирічну школу, 1939 року відкрито десятирічку. В школах навчалося 850 дітей, працювало 32 вчителі. Велика увага зверталася на фізичне виховання і гартування молоді. Постійною увагою були оточені найменші мешканці: для них у кожному колгоспі відкрили дитячі ясла.
Цікавішим і змістовнішим стало культурне життя. В Янчекраці діяли 3 колгоспні клуби, на сценах яких аматори виступали з концертами, виставами. Особливо подобалися жителям вистави драмгуртківців з колгоспу «Пам’ять Леніна», концерти сільського струнного оркестру. Напередодні війни почалося спорудження великого будинку культури. Всім господарським і культурним будівництвом керувала територіальна партійна організація, яка лише за один 1939 рік збільшилася на 10 чоловік.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, комуністи очолили перебудову господарства на воєнний лад. На зміну тим, хто пішов на фронт, стали жінки, літні люди. Вони працювали в полі, брали участь в оборонних роботах. Для боротьби з ворожими парашутистами в селі створили винищувальний загін. У зв’язку з наближенням фронту частину техніки, худоби і хліба евакуювали на схід. Туди ж виїхало й чимало колгоспників.
5 жовтня 1941 року Янчекрак захопили гітлерівці. Фашистські варвари розстріляли голову сільської Ради комуніста Ф. Г. Пономаря, колгоспного активіста А. О. Михайленка, вчителя П. Я. Кудрявцева, бухгалтера А. Г. Ведмедя, всього 25 чоловік. Протягом двох років окупації вороги розграбували артільні господарства, вивезли 400 голів худоби, багато техніки тощо.
Жителі застосовували різні форми опору фашистам: всіляко уникали мобілізації на каторжні роботи до Німеччини, тікали в плавні, саботували сільськогосподарські роботи. Незважаючи на смертельну небезпеку, вони всіляко допомагали полоненим червоноармійцям, яких гнали через село. Місцеві жителі Г. Н. Мовчан і Д. Л. Сапа збирали для них одяг. К. Ю. Павленко, Н. В. Бут, Ф. М. Сапа, М. К. Колінько та інші під час зупинки військовополонених на ночівлю організували кілька втеч. Селяни подавали допомогу партизанам.
День визволення настав. 16 жовтня 1943 року частини 59-ї дивізії 3-ї гвардійської армії (командуючий двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Д. Д. Лелюшенко) зламали опір фашистів, що намагалися утриматися на правому березі річки Янчекрака, і штурмом оволоділи селом. У тих боях відзначилися, зокрема, розвідники під командуванням Героя Радянського Союзу капітана В. Н. Бахирєва. Вони вийшли в тил фашистам і, підпаливши міст через річку, відрізали ворогові шлях до відступу. В боях за визволення села загинуло 70 воїнів Червоної Армії.
Відступаючи, гітлерівці намагалися погнати з собою населення, але всі, хто міг, сховалися у плавнях. Повернувшись в село після його визволення, жителі побачили тут попіл та згарища: фашисти спалили всі громадські і більшість житлових будинків. Загальна сума збитків, завданих селу окупантами, перевищила 31 млн. крб. Ще диміли згарища, а жителі вже взялися за відбудовні роботи: копали землянки, ремонтували школи, допомагали саперам наводити переправу через річку, лагодили шляхи, щоб прискорити просування радянських військ.
Незабаром почали повертатися з евакуації колгоспники.
Активісти Є. М. Соколова, І. Ю. Адаменко та інші стали організаторами відбудови артілей.
Держава допомогла посівним матеріалом, і вже восени 1943 року було засіяно озимою пшеницею 974 і озимим житом — 166 га. Люди працювали самовіддано, кожен за трьох. Приклад трудового героїзму подавали дружина фронтовика, мати семи дітей К. М. Гордієнко, колгоспники М. Г. Сапа, С. І. Кириченко та інші.
У 1944 ропі в селі налічувалося 20 коней, близько 530 голів великої рогатої худоби. Більшість цієї худоби прислали братні республіки, а решту зберегло населення, переховуючи її в дніпровських плавнях. Орали здебільшого кіньми і коровами, хліб збирали серпами та косами. Працювали лише 5 жниварок, відремонтованих сільськими ковалями. Незважаючи на величезні труднощі, янчекрацькі колгоспники першими в області завершили косовицю зернових, багато хліба здали державі понад план. Возили зерно на коровах до станції Попове, а також носили на собі клунками. На сільськогосподарських роботах, крім жінок і літніх людей, працювали вчителі та учні школи, яку відкрили наприкінці 1943 року після капітального ремонту.
Жителі піднімали з руїн господарські приміщення, культурно-освітні заклади. Вже 1944 року на сцені відбудованого молоддю клубу гуртківці поставили п’єси «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «На перші гулі» С. Васильченка та інші.
З величезною радістю зустріли звістку про перемогу жителі Кам’янського (так називалося село з травня 1945 року). Поверталися до рідних осель фронтовики. Не всі дочекалися своїх близьких: 256 чоловік загинули, захищаючи Вітчизну. Багато поранених залишилося інвалідами. Але всі, хто міг працювати, відразу ставали поруч із земляками, які вели наполегливу боротьбу за відродження села і господарства артілей. В перших рядах йшли механізатори — чоловіки й дівчата. Тракторна бригада, яку очолював М. К. Олексієнко, першою завершила весняну сівбу 1946 року, вона була премійована. На збиранні врожаю особливо відзначилася трактористка М. Й. Григоренко.
Завдяки напруженій і невтомній праці колгоспників та механізаторів Василівської MTС уже 1947 року артілі села освоїли всі довоєнні посівні площі. 1950 року в селі створено машинно-тваринницьку станцію, яка допомагала колгоспникам механізувати тваринницькі ферми. Пізніше її реорганізовано в ремонтно-технічну станцію, а потім перетворено на механічну майстерню колгоспу «Заповіт Леніна». Цей колгосп (спочатку називався «Пам’ять Леніна») утворено 1951 року на базі трьох колишніх невеликих артілей. За ним закріпили понад 5,8 тис. га землі. Укрупнення господарства дало позитивні наслідки. На кінець п’ятої п’ятирічки врожайність зернових в артілі зросла до 16,5 цнт з га. В два рази збільшилося поголів’я худоби.
Створення сталої кормової бази і поліпшення породності худоби забезпечили значне піднесення продуктивності тваринництва. За три роки (1955—1958) виробництво молока в артілі зросло майже втричі, а м’яса — в сім разів. Добре родили в колгоспному саду яблука, груші, кісточкові. За успіхи в розвитку сільськогосподарського виробництва чимало передовиків артілі нагороджено орденами і медалями СРСР, зокрема свинарку О. В. Кириченко — орденом Трудового Червоного Прапора.
Запорукою господарських успіхів стала наполеглива організаторська та виховна робота партійної організації. На кожній фермі, в бригадах проходили наради, раз на місяць підводилися підсумки змагання. Переможців відзначали преміями, цінними подарунками, передовим колективам вручався перехідний Червоний прапор. Парторганізація постійно дбала про поліпшення умов праці, про змістовний відпочинок колгоспників. У кожному польовому стані збудували добротні будинки механізаторів, на фермах обладнали червоні кутки, кімнати відпочинку, їдальні. Відчуваючи постійну турботу, люди працювали з повною віддачею.
Дійову допомогу колгоспники одержували від шефів — колективу тресту «Запоріжрудбуд». Виділивши потужну техніку, вони,спорудили 2 насосні станції, 2 басейни на 13 тис. кубометрів води, магістральний канал довжиною 2,7 тис. м, трубопроводи загальною протяжністю 3,5 тис. м. 1967 року в колгоспі за допомогою шефів споруджено зрошувальну систему на площі 1,1 тис. га. Тепер ніякі степові суховії не страшні посівам кукурудзи, плантаціям городини.
Парторганізація і правління артілі творчо поставилися до виконання рішень березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, XXIII з’їзду партії. Перш за все значно поліпшено технічну оснащеність господарства. Протягом 4-х років поточної п’ятирічки кількість тракторів збільшилася до 50, комбайнів — до 20, автомашин — до 22. Постійну увагу приділяють тут доборові, підготовці і використанню кадрів. У 1969 році в артілі трудилося 32 спеціалісти сільського господарства з вищою і середньою спеціальною освітою, близько 100 механізаторів. З 57 комуністів колгоспу дві третини зайнято безпосередньо на вирішальних ділянках виробництва. За наслідками соціалістичного змагання між виробничими колективами тракторній бригаді, яку очолює комуніст В. М. Келембет, присвоєно високе звання колективу комуністичної праці. Головний агроном колгоспу І. П. Гавриленко був делегатом III Всесоюзного з’їзду колгоспників.
За прикладом трудівників радгоспу «Перемога» колгосп «Заповіт Леніна» відкрив свій загальний, а кожен колгоспник — особистий рахунок для дострокового виконання п’ятирічки, а також на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Широко розгорнулося ювілейне змагання серед доярок, які прагнуть достроково виконати п’ятирічний план продажу молока державі. їхні трудові досягнення підтверджують реальність намічених рубежів: протягом 4 років п’ятирічки колгосп продав державі понад план близько 1 тис. тонн молока. Перед у ювілейному соціалістичному змаганні вели доярки К. 3. Вайло, Г. Г. Рибалко, В. М. Довженко та інші.
Добре працюють хлібороби артілі, які щороку збирають по 4—5 тис. тонн добірного зерна. Середня врожайність зернових дорівнює 23 цнт з га. Середньорічний грошовий прибуток господарства становить 1,2 млн. карбованців. Завдяки міцній економічній базі колгосп провадить широке капітальне будівництво. Тут споруджено добре обладнані і механізовані тваринницькі містечка, механічні майстерні, криті механізовані токи, вальцьовий млин, олійницю.
На основі загального піднесення колгоспного виробництва з кожним роком підвищується добробут трудящих. Середньомісячний заробіток колгоспника дорівнює 100 крб. На зароблені гроші 380 сімей придбали телевізори, понад 100 — мотоцикли, 23 — легкові автомобілі тощо. У Кам’янському провадиться інтенсивне житлове будівництво: за післявоєнні роки тут споруджено понад 530 будинків. Колгосп всіляко допомагає індивідуальним забудовникам кредитами і матеріалами.
Пасажири, які їдуть в комфортабельних автобусах, легкових автомобілях по автомагістралі Москва — Сімферополь, милуються мальовничою панорамою села. Обабіч магістралі стоять світлі міського типу будинки колгоспників, що потопають у зелені садків. Тут же розташовані будівлі правління колгоспу, сільської Ради, райхарчокомбінату, школи, клубу тощо. Через річку Янчекрак перекинуто ажурний міст. У літню спеку ваблять до себе піщані пляжі на узбережжі Каховського моря. Туристам, які зупиняються в селі, щоб познайомитися з життям його мешканців, з гордістю показують побутовий комбінат, універмаг, будинок культури на 300 місць, дитячі ясла і садок тощо. Приїжджих неодмінно приведуть до красивого скверу, де в оточенні вічнозелених ялинок, струнких тополь і розлогих верб височить пам’ятник В. І. Леніну.
Кам’янське стає красивим, добре впорядкованим селом. І далі триває капітальне та житлове будівництво, споруджуються громадські приміщення, прокладаються нові лінії водопроводу.
Сільська Рада і її актив, правління колгоспу докладають багато зусиль, щоб дедалі кращим ставало побутове, медичне і культурне обслуговування населення. В селі відкрито 2 медпункти, пологовий будинок. У школах — середній, інтернаті та початковій — навчається близько тисячі учнів, працюють 77 учителів. За період з 1957 по 1969 рік середню освіту здобули близько 700 мешканців села. Десятки жителів навчаються заочно в технікумах і вузах країни. У Кам’янському відкрито філіали районної музичної та дитячої спортивної шкіл.
Кам’янське стає селом високої культури. Саме в ньому у жовтні 1966 року громадськість і культпрацівники області запалили факел фестивалю самодіяльного мистецтва на Запоріжжі, присвяченого 50-річчю Радянської влади. Самодіяльні артисти підготували яскраві концертні програми, присвячені 100-річчю з дня народження В. І. Леніна. Активно працюють лектори сільської організації товариства «Знання», колективи 2-х бібліотек. Для координації масово-політичної роботи в селі створено громадську раду.
Натхненниками й організаторами усіх добрих справ у Кам’янському є 80 комуністів, які об’єднані в 3-х партійних організаціях, а також 150 комсомольців. Комуністи й комсомольці виховують трудівників села, зокрема молодь, на славних традиціях батьків. Проводжаючи юнаків до Радянської Армії, трудящі дають їм наказ: свято оберігати мирну працю нашого народу, берегти як зіницю ока недоторканність кордонів Вітчизни. І молоді воїни з честю виконують цю настанову. У 1969 році в бою з порушниками далекосхідного кордону відзначився комсомолець Володимир Наконечний. За мужність і відвагу Батьківщина нагородила його орденом Червоної Зірки. Одужавши після поранення, В. І. Наконечний працює тепер у колгоспі шофером.
У Кам’янському свято шанують пам’ять про героїв, які в роки громадянської та Вітчизняної воєн загинули в грізній борні з ворогами, захищаючи Радянську владу. Піонери й школярі налагодили з їхніми близькими зв’язки, дбайливо доглядають братську могилу. На ній споруджено величний меморіальний ансамбль, скорботна постать Матері стоїть на вічній варті біля священного поховання своїх синів. В урочисті дні юна зміна проголошує тут клятву на вірність Партії і Вітчизні.
Кам’янське — звичайне село на Запоріжжі, на нашій Радянській Україні. Живуть у ньому працьовиті люди. Свій колгосп, звідки щороку йдуть у засіки Батьківщини добірна пшениця й золотава кукурудза, молоко і м’ясо, овочі і фрукти, трудівники любовно назвали «Заповітом Леніна». Кам’янці прагнуть жити, працювати, творити так, як заповідав Ілліч.
Д. М. ПІДОРІН