Мала Білозерка, Василівський район, Запорізька область
Мала Білозерка (до 1923 року — Верхня Білозерна) — село, центр однойменної сільської Ради. Відстань до районного центру — 40 км, до залізничної станції Мала Білозерка — 4 км. Населення — 7,9 тис. чоловік. Малобілозерській сільській Раді підпорядковані населені пункти Добровільне, Новобілозерка, Польове.
Село лежить у степовій балці — пересохлому руслі колишньої річки Білозерки. В багатьох місцях тут створено штучні водоймища. На північно-східній околиці села знайдено багаті поклади високоякісної залізної руди. Зустрічається подекуди глина, яку використовують для місцевих потреб.
Засноване село на початку XIX ст. Першими поселенцями були 13 козацьких сімей із сіл Мохнівки, Кропивного та Сергіївни Стародубського повіту Чернігівської губернії, яким дозволили оселитись на вільних землях. Свої курені вони побудували у верхів’ї річки Білозерки і назвали слободу Верхньою Білозерною. Пізніше сюди прибуло багато державних селян з Полтавської, Курської та інших губерній. Перші поселенці вважали своєю землю на 30 верст довкола.
Близько 1810 року частину цих земель захопив поміщик Красович. Всі селянські скарги урядовці залишили без відповіді. Тоді потерпілі вирішили силоміць вигнати Красовича, і добилися свого. Так само змушений був залишити хутір, заснований на селянських землях, і багатій Пєскошин.
У першій половині XIX ст. жителі слободи займалися в основному скотарством. Проте, за давньою звичкою, вони обробляли й невеликі ділянки цілинної землі. Селяни вирощували пшеницю, жито, овес, гречку, картоплю, капусту, огірки.
1814 року відбулося розмежування земель між нещодавно заснованими слободами: Верхньою та Нижньою (Великою) Білозерками, Михайлівкою, Тимошівкою і Веселим. Але між Верхньою Білозерною і с. Балками межа остаточно встановлена лише 1845 року. Спочатку селяни володіли землею за правом першого захоплення і споруджували оселі вздовж річки, де і як кому заманеться. Землянки, саманні хати бідняків і середняків різко контрастували з кам’яницями куркулів. Слобода швидко зростала, і дехто із заможних селян почав засновувати хутори на віддалі від села. Маючи по десять і більше коней та волів, вони розорювали захоплені ними ділянки цілини, а через 3—4 роки залишали їх і освоювали нові. Цілинна земля давала добрі врожаї, і багатії здобували великі прибутки від продажу хліба. Проте більшість селян, у яких не вистачало робочої худоби, мусила використовувати «м’яку», але виснажену землю. Кількість вільних ділянок з кожним роком зменшувалась, і незабаром вони остаточно зникли. Після ревізького перепису 1858 року землю поділено на 2502 ревізькі душі з розрахунку 9 десятин на душу. Деяка частина землі залишилась під толокою.
Напередодні реформи 1861 року у Верхній Білозерці, яка стала волосним центром, налічувалось 760 дворів, де проживало близько 5 тис. чоловік. Після того, як у 1866 році основні положення реформи 1861 року були поширені на державних селян, вони стали власниками своїх ділянок. Але виграла знов таки заможна верхівка, бо бідняки і навіть середняки неспроможні були сплачувати зрослі поземельні та інші податки. Щорічні викупні платежі за землю, а також казенні, земські, волосні, мирські податки становили 46,4 тис. крб., тобто 10,7 крб. на ревізьку душу, або 1,2 крб. з десятини.
У післяреформений період різко поглибилося класове розшарування селянства. 1872 року у Верхній Білозерці відмовились від розкладки землі на ревізькі душі і поділили її на наявні чоловічі. Протягом наступного десятиріччя землю ще тричі ділили, внаслідок чого, за даними перепису 1884 року, на наявну чоловічу душу припадало тільки 5,5 десятини разом з присадибною землею і толокою. Зменшення наділів було головною причиною зубожіння основної маси селян. На цей час в селі налічувалось 1349 дворів, де проживало 8836 чоловік. Село поділялося на 4 общини, за якими було закріплено 24 тис. десятин землі. 73 двори — торговці, ремісники, наймити — не були приписані до общин і права на надільну землю не мали. Серед усієї кількості общинних господарств 57 не мали посівів, 171 засівали менше 5 десятин, 271 — від 5 до 10 десятин. Отже, близько 40 проц. господарств були бідняцькими, які жили переважно з наймитування. Значну групу — 536 родин — становили середняки, що засівали по 10—25 десятин землі. Кожне з 211 заможних господарств мало на двір близько 20, а то й більше десятин надільної та 20—40 десятин орендованої землі, а всього вони орендували 4,2 тис. десятин. Крім того, 26 господарств мали 3,3 тис. десятин купленої землі. З цих господарств 174 засівало від 25 до 50, а 37 куркульських дворів — по 100 і більше десятин.
Вкрай нерівномірно розподілялись тягло й реманент. Дві третини бідноти зовсім їх не мали. Тільки 2 господарства обробляли наділи власним тяглом, решта змушена була вступати в супрягу. Чотири п’ятих середняцьких господарств також вдавалися до супряги чи найму, бо мали на двір по 1—3-є коней, по одному плугу чи букеру. Лише куркульські господарства, у яких було по 5 і більше пар робочої худоби, по кілька плугів, борін, обробляли свою землю власним тяглом і реманентом. Використовуючи капітали ощадно-позичкового товариства, заснованого в селі 1881 року, куркулі купували жниварки, косарки, молотарки. У одного був навіть трактор марки «Фордзон». За допомогою машин, а також дешевої робочої сили місцевих і прийшлих наймитів, багатії щороку збільшували виробництво товарного зерна та інших продуктів. На ярмарках, які, починаючи з 1845 року, проводилися у Верхній Білозерці двічі на рік, вони торгували хлібом, овочами, кіньми, шкірою тощо. Наприкінці XIX ст. багатіям належали в селі 84 торговельні заклади, в т. ч. 44 бакалійні, мануфактурні, галантерейні та інші крамниці, 5 хлібних амбарів, а також 6 шинків, 28 винних льохів. Куркулі та торговці не гребували і лихварством, надаючи місцевій бідноті на кабальних умовах грошові і зернові позички тощо. Все більше селян потрапляло в неоплатні борги, втрачало останнє майно.
Внаслідок зростання населення продовжувалось дроблення селянських наділів, і вже на початку XX ст. в середньому на наявну душу чоловічої статі припадало тільки 2,34 десятини. Але для того, щоб прохарчуватися, треба було мати щонайменше по 2 десятини землі на кожного члена сім’ї. Фактично же переважна більшість селян мала лише півтори десятини на душу.
Безземелля і малоземелля, жорстокий визиск і політичне безправ’я породжували серед трудящих незадоволення існуючим ладом. Могутня хвиля першої російської буржуазно-демократичної революції докотилась і до Верхньої Білозерки. Ще в 1904 році поліція виявила в селі 34 назви брошур і листівок революційного змісту, в т. ч.: «Геть царя!», «Воля царська і воля народна», «Бесіди про землю» та інші. У серпні 1905 року представники Мелітопольської організації РСДРП поширили серед жителів брошури: «Селяни, до вас наше слово!», «Чого коштує російському народові війна?», «Війна і селянство» та інші. Ця література політично виховувала сільську бідноту, спрямовувала її на боротьбу за розв’язання наболілого витання про землю революційним шляхом.
Виступи селян сусідніх сіл Іванівни, Верхнього та Нижнього Рогачика, Кам’яної Балки, Благовіщенського, де були наприкінці 1905 року розгромлені великі поміщицькі економії, ще більше революціонізували верхньобілозерських селян. В селі почалися заворушення, але вони не переросли у відкритий виступ, бо царські сатрапи зібрали у волость багато військ і поліції. В січні 1907 року революційно настроєні селяни вчинили опір ескадрону драгунів, який прибув для арешту «неблагонадійних елементів». Проте спроба визволити заарештованих не вдалася — кіннота нагаями розігнала селян. У березні того ж року жителі Верхньої Білозерки відмовились дати підводи карателям для вивезення нової групи заарештованих односельців. Тоді сюди прибули викликані з Мелітополя поліцейські чини і піддали непокірних екзекуції. Вночі біля волосної управи зібрався великий натовп, вимагаючи звільнення всіх заарештованих. Карателі розігнали його нагаями, а наступного дня селян висікли різками.
Перша російська революція зазнала поразки, і земельне питання так й лишилося нерозв’язаним. У 1914 році в селі налічувалось 2,3 тис. дворів, в яких проживало понад 18 тис. чоловік. Внаслідок здійснення столипінської аграрної реформи сталося дальше обезземелення основної маси селян. У 43 господарств зовсім не було землі, 383 двори мали від 1 до 5 десятин і 615 — від 5 до 10. Отже, майже половина родин, які, як правило, складалися з 7—10 і більше чоловік, не могли прожити з власного господарства. У них не було ні достатньої кількості землі, ні засобів для її обробітку. З них 412 родин не мали не тільки тягла, а й взагалі ніякої худоби. Таким бідняцьким родинам не залишалося нічого іншого, як іти наймитувати. Селяни з 474 дворів майже цілий рік перебували за межами села на заробітках. Не в змозі звести кінці з кінцями, бідняки змушені були продавати свої ділянки куркулям. які платили лише по 100—120 крб. за десятину, тоді як її ринкова ціна досягала 500 карбованців.
Важко жилося сільській бідноті. Напівголодне існування, епідемічні захворювання спричинялися до великої смертності, особливо серед дітей. Протягом багатьох десятиріч жителі Верхньої Білозерки були позбавлені елементарної медичної допомоги. Лише на початку XX ст. земство відкрило тут дільничну амбулаторію й аптеку. Лікар, фельдшер, акушерка мали обслуговувати 17,3 тис. жителів.
Селяни були темні, неписьменні. Майже 40 років після заснування села в ньому не було жодної школи і тільки в 1845 році відкрито перше однокласне початкове училище, де навчалось 110 дітей заможних селян. За даними перепису 1884 року, лише восьма частина населення вміла читати і писати. У трьох початкових школах навчалося 250 дітей, в т. ч. 20 дівчаток. Шкільні приміщення дуже мало відповідали своєму призначенню: були холодними, тісними, з поганим освітленням, а одне з них знаходилось поряд з шинком. У такому стані освіта перебувала до початку XX ст., коли за настійною вимогою селян було відкрито кілька земських, церковнопарафіяльних училищ та шкіл грамоти. 1907 року у Верхній Білозерці діяло вже 22 початкові школи різного типу, в яких 25 вчителів навчали 1268 дітей. Проте внаслідок матеріальних нестатків три чверті дітей не закінчували курсу навчання. Так, у 1914 році в 5 земських однокласних училищах з 226 учнів навчання закінчив З1.
З початком першої світової імперіалістичної війни, коли в армію забрали 50 проц. чоловіків і потреба в робочих руках набагато збільшилася, в школах майже не лишилося учнів.
Мобілізації працездатного чоловічого населення, реквізиції хліба і коней підірвали селянські господарства. У 1915 році на 2666 дворів було лише 2830 робочих коней. Але майже 40 проц. тягла зосереджувалося у куркулів. Бідняцькі і середняцькі родини бідували. Серед трудящих селян наростало обурення ганебною антинародною політикою царизму.
Після повалення самодержавства в лютому 1917 року до села почали повертатися фронтовики — ті, хто не хотів більше воювати за інтереси російських, французьких та англійських імперіалістів. У березні до Верхньої Білозерки прибули солдати Т. К. Шинкаренко, П. С. Окопний, О. І. Постіл, С. Чайка та інші. Більшовик Т. К. Шинкаренко згуртував навколо себе колишніх фронтовиків, які поширювали серед трудового селянства ленінські ідеї, захищали сільську бідноту від сваволі куркулів.
Коли до Верхньої Білозерки дійшла звістка про перемогу петроградського і московського пролетаріату у Жовтневому збройному повстанні, в селі відбувся мітинг. Бідняцтво щиро вітало перший Радянський уряд на чолі з В. І. Леніним,, схвалювало декрети про мир і землю, прийняті II Всеросійським з’їздом Рад. В селі почалася боротьба за встановлення Радянської влади, яка на початку січня 1918 року завершилася перемогою трудящих селян. Створений у Пантеліївській общині села ревком очолив Т. К. Шинкаренко. Але незабаром ревком змушений був припинити свою діяльність і піти в підпілля, бо у квітні 1918 року село захопили австро-німецькі інтервенти, які хазяйнували в ньому півроку. Для боротьби проти них у вересні того ж року колишні матроси Чорноморського флоту К. А. Будков та А. Денисенко створили у Верхній Білозерці підпільний більшовицький осередок. Його члени організували мирські сходки у всіх чотирьох общинах, на яких закликали селян ховати хліб, майно, чинити збройний опір загарбникам. Було сформовано-партизанський загін на чолі з колишнім фронтовиком більшовиком Г. М. Чайкою. У жовтні він уже налічував близько 1 тис. чоловік. Користуючись відсутністю у Верхній Білозерці військових частин окупантів, партизани вигнали звідти гетьманців і рушили до сусіднього села Михайлівни. Тут вони з’єдналися з партизанським загоном «За владу Рад», що складався з балківчан та михайлівців, і наприкінці жовтня спільними зусиллями визволили Михайлівну від німецьких загарбників. На початку 1919 року партизани вели бої за це село з частинами білогвардійського генерала Тілло. У лютому партизанський загін Верхньої Білозерки увійшов до складу 1-го полку 1-ої Задніпровської української радянської стрілецької дивізії, а пізніше брав участь у боях проти денікінської армії.
На початку липня 1919 року денікінці захопили Верхню Білозерну. Рятуючись від карателів, які нишпорили по селу, вишукуючи і розстрілюючи радянських активістів, чимало селян пішло в плавні. Вони повернулися звідти в перших числах січня 1920 року, коли частини 46-ї стрілецької радянської дивізії 14-ї армії визволили село від ворога.
У лютому 1920 року були обрані Вознесенівська, Хрестовоздвиженська та Пантеліївська сільські Ради. Поряд з ними діяв волосний ревком. Сільські органи Радянської влади наділяли бідняків землею, конфіскованою у поміщиків Ульмара, Іваненка, а також у куркулів і церкви. Сім’ям червоноармійців і бідноті подавалася допомога зерном, організовувалася супряга. Відновили роботу школи.
Та в червні 1920 року до села вдерлися врангелівці. Знов почалися розстріли, грабіж мирних жителів. Білогвардійці забрали у селян близько 1 тис. коней, понад 500 возів, 100 голів великої рогатої худоби, кілька сот овець. Та «христове воїнство» чорного барона Врангеля не довго «порядкувало» у Верхній Білозерці. У серпні—жовтні село кілька разів переходило з рук у руки. 26 жовтня 1920 року частини 4 6-ї кавалерійської радянської дивізії 2-ї Кінної армії перейшли в рішучий наступ від Дніпра на південь, в напрямі Верхньої Білозерки. Подолавши запеклий опір ворога, вони разом з частинами 88-ї бригади 30-ї стрілецької дивізії 30 жовтня визволили Верхньобілозерську волость.
Після вигнання врангелівців в селі відновили діяльність партосередок і волосний ревком. У листопаді того ж року створено волосний і сільські (в кожній общині) комітети незаможних селян. Почалася боротьба за відбудову господарства, зруйнованого в роки імперіалістичної і громадянської воєн. 1920 року було засіяно лише половину орних земель і зібрано зернових не більше 20 пудів з десятини. Радянським і партійним органам доводилося докладати багато зусиль, щоб організувати виконання продовольчої розверстки. Більшість селян усвідомлювала необхідність продрозверстки і сумлінно здавала визначену кількість хліба державі. Куркулі та їх прибічники чинили шалений опір. Вони зробили замах на члена Вознесенівського сількомнезаму М. С. Причиського, вбили інспектора сільської робітничо-селянської інспекції Т, Шинкаренка. З допомогою трудящих селян, які без вагань стали на сторону Радянської влади, опір куркульства було зламано. До початку 1921 року продрозверстку в селі виконано повністю.
23 січня 1921 року в Верхній Білозерці відбулися вибори до сільських Рад — Ленінської, Луначарської та інших, а через 3 дні — до волосної Ради селянських депутатів. Її очолив голова ліквідованого волревкому М. Передерій. Ради продовжували здійснення ленінського Декрету про землю. Було відібрано надлишки землі в куркулів і розподілено між бідняцькими родинами з розрахунку 2 десятини на кожного їдця. Але в селі ще залишилось 214 безземельних і малоземельних дворів. Тому вол виконком порушив клопотання перед повітовим ревкомом про нарізку селянам Верхньої Білозерки ще 3 тис. десятин землі. І селяни їх одержали. Навесні того ж року створили волосний посівний комітет, який організував збирання зерна та видачу бідноті насіннєвих позичок. В селі відкрився прокатний пункт, що мав кілька сівалок, плугів, букерів, борін. Членів КНС залучали до новостворених сільськогосподарських товариств — кооперативного і кредитного. Значну допомогу хліборобам у проведенні польових робіт подавали розквартировані в селі частини 30-ї Іркутської стрілецької дивізії. І все ж засіяно було разом з озимим клином не більше двох третин орної землі. Далася взнаки нестача посівного матеріалу, тягла й інвентаря. У 2730 дворів, що мали землю, було всього 2060 коней, з яких майже половина — нездатна до роботи, 252 плуги і 660 букерів. Для засіву полів не вистачило 15 тис. пудів ячменю та 10 тис. пудів картоплі.
Того ж року селян спіткало стихійне лихо. Від посухи загинуло 70 проц. озимини та 90 проц. ярих. Люди голодували. Важке становище ускладнювалося нападами на село махновських банд. Для відсічі їм волревком організував загін самооборони з 60 чоловік. Разом з бійцями 30-ї Іркутської дивізії цей загін провів кілька успішних бойових операцій проти махновців.
Одночасно йшла відчайдушна боротьба проти голоду. Її очолив волосний комітет допомоги голодуючим, створений з представників партосередку, Рад і комнезамів. Він запровадив надзвичайний продовольчий податок на куркулів, організував спеціальні групи, які вилучали у багатіїв зерно, а в церквах цінності, що обмінювалися на хліб. Для голодуючої бідноти було відкрито понад 10 їдалень та харчо-пунктів. Медичну допомогу виснаженим від голоду людям подавали лікар, 5 фельдшерів.
Наприкінці 1921 та протягом 1922 року бідняки і середняки Верхньої Білозерки одержали від держави близько 20 тис. пудів хліба і посівного матеріалу. Це допомогло їм подолати голод, засіяти значні площі озимими та ярими культурами. Вже 1923 року було зібрано в середньому на круг близько 45 пудів зерна, і справи пішли значно краще.
У березні того ж року за. новим адміністративним поділом Верхня Білозерка, яку було перейменовано на Малу Білозерку, увійшла до складу новоствореного Великобілозерського району. Вона поділялася на 2 частини, кожна з яких мала свою сільську Раду. У середині 20-х років в селі налічувалося 2708 дворів і 13,4 тис. жителів. У 1926 році тут діяли 10 трудових шкіл, в яких працювало 17 вчителів, і кілька груп початкової грамоти. Комсомольські осередки, створені 1921 року, допомогли комуністам організувати школи лікнепу для дорослих. Протягом 1921 — 1926 рр. до них було залучено 70 проц. жителів. Комсомольці створили самодіяльний народний театр, 2 бібліотеки. У 2 добре обладнаних сільбудах працювало кілька гуртків, де селяни набували агрономічних знань, опановували політичну грамоту.
Комуністи проводили велику роз’яснювальну роботу серед трудівників села, пропагуючи ленінський кооперативний план. На прикладі комуни «Вільна праця», організованої в серпні 1921 року, вони доводили переваги колективного господарювання перед одноосібним. До цієї комуни вступило кілька сімей найбідніших селян, наймитів, які власними силами не могли обробити виділені їм наділи. Та об’єднавши свої зусилля, реманент і тягло, вони успішно господарювали на 100 десятинах, збираючи з них значно вищі врожаї, ніж одноосібники. Очолював комуну член РКП(б) С. Чайка. Протягом 1922 і на початку 1923 року в селі виникло 5 невеликих колгоспів — «Дружба», «Червоний Жовтень» та інші. Кожний з них об’єднував по 10—20 бідняцьких дворів, мав від 40 до 80 десятин землі. Трохи пізніше колгоспам на їх клопотання додатково виділили землю з куркульських надлишків і з колишньої поміщицької економії Іваненка. Ще одна комуна — «Перемога» була створена в 1924 році, її очолив Г. Я. Нестеренко.
Того ж року 12 бідняцьких родин заснували на хуторі (4 км від села) машинне товариство «Зелений клин». У липні 1927 року воно перейшло на статут ТСОЗу і дістало назву «Український рільник». Крім нього у Малій Білозерці діяло ще кілька ТСОЗів. До одного з них — «Путіловця» проникли куркулі, які і розвалили товариство. Комуністи допомогли селянам очистити від класового ворога колективне господарство і відновити його діяльність. Перші комуни, колгоспи і ТСОЗи проіснували до початку масової колективізації і стали основою для створення більших артілей.
У другій половині 1929 року в Малій Білозерці почалася масова колективізація селянських господарств. Керував розгортанням колгоспного руху територіальний партійний осередок, у складі якого налічувалось 16 комуністів. Він звернувся до Мелітопольського окружного партійного комітету з проханням надіслати робітників-двадцятип’ятитисячників. 31 січня 1930 року до Малої Білозерки прибули 5 металургів з Донецька. С. М. Букашкін очолив зональне об’єднання колгоспів, О. Г. Іданцов був призначений на посаду директора новоствореної машинно-кінної станції, М. Я. Тарасенко та М. Я. Таранко стали сільськими культармійцями, А. С. Карчевський очолив сільськогосподарську артіль «Перемога».
До початку весняної посівної кампанії 1930 року в Малій Білозерці колективізовано 64 проц. одноосібних господарств. Захоплені успіхами колгоспного будівництва, місцеві радянські і партійні органи висунули лозунг стопроцентної колективізації. Порушення принципу добровільності викликало чимале невдоволення серед селян. Цим скористалися куркулі, які розгорнули агітацію проти колгоспів. В результаті 340 господарств вийшли з сільськогосподарських артілей. Намагаючись залякати тих селян, які не захотіли залишити колгоспи, класові вороги вдалися до терору і шкідництва. Вони організували замах на голову колгоспу «Трудовий незаможник», підпалили комору, де зберігався реманент колгоспу «Шлях селянина». Це викликало загальне обурення. В усіх артілях відбулися масові збори, на яких селяни одностайно вимагали суворо покарати ворогів колгоспного ладу і Радянської влади. До кінця 1930 року сільських глитаїв було розкуркулено й вислано за межі республіки.
Після ліквідації куркульства і усунення допущених помилок колгоспне будівництво пішло значно успішніше. На середину лютого 1931 року було усуспільнено 83 проц. орних земель. В селі організовано 15 колгоспів. Найбільші з них — ім. Леніна, ім. Сталіна, ім. Будьонного — мали по 2—3 тис. га землі, об’єднували по 200—300 селянських дворів. Велику допомогу колективним господарствам подавала Великобілозерська МТС.
Однак дальший розвиток економіки колгоспів стримувався тим, що не вистачало потрібних спеціалістів сільського господарства. Враховуючи це, райком партії організував при Великобілозерській МТС курси трактористів, голів колгоспів, бригадирів, ланкових. їх закінчило і чимало колгоспників Малої Білозерки. Повернувшись до села, вони очолили боротьбу за налагодження трудової дисципліни в артілях, впровадження передових форм і методів організації праці. Завдяки цьому колгоспи добились значних успіхів у рільництві. Середня врожайність зернових зросла з 8 до 12 центнерів.
На трудодень артілі видавали 3 кг хліба і 1 крб. 35 коп. грішми. Наприкінці 1934 року в Малій Білозерці організовано Путіловську МТС, яку пізніше перейменовано на Чапаєвську. Вона мала 48 тракторів ХТЗ і 4 потужних ЧТЗ. Через два роки кількість тракторів подвоїлась. Велику допомогу машинно-тракторній станції і колгоспам в ремонті техніки та механізації тваринницьких ферм подавали шефи — робітники «Запоріжсталі» та Запорізького паровозоремонтного заводу.
Завдяки широкому застосуванню машин і впровадженню агрономічної культури в усіх колгоспах поліпшився обробіток землі, значно підвищилась врожайність зернових. У 1936—1940 рр. вона становила 16—18 цнт з га. Зростало поголів’я худоби. Успішно розвивалися садівництво та виноградарство. Напередодні Великої Вітчизняної війни артілі мали понад 120 га садів і виноградників.
У передвоєнні роки значно виросли й зміцніли первинні партійні організації, яких 1941 року в селі було 18. Комуністи працювали на найважчих ділянках артільного виробництва. Так член партії А. О. Черкашин завідував конефермою колгоспу ім. Леніна, В. П. Денисенко очолював рільничу бригаду. Діяльну участь в соціалістичній перебудові села брали і комсомольські організації, які 1940 року налічували вже понад 500 членів ВЛКСМ. Комуністи і комсомольці очолювали соціалістичне змагання, рух ударників. Найкращі передовики артілей Малої Білозерки були учасниками районного зльоту колгоспників-ударників, що відбувся на початку 1935 року.
З 1930 року в селі діяла виробничо-кооперативна артіль «Ремісник України». Тут трудилися потомствені гончарі Бедюхи, Круглови, Овдуни. Артіль випускала глечики, макітри та інші гончарні вироби, а також виробляла цеглу і черепицю. Ці будівельні матеріали використовувалися для спорудження колгоспних ферм, культурно-побутових закладів, житлових будинків. Було капітально відремонтовано багато хат. Село впорядковувалося, вулиці обсаджувалися деревами, зазеленіли садки на подвір’ях колгоспників. У Малій Білозерці працювали 7 промтоварних і продовольчих крамниць, поштово-телеграфне відділення. Діяли амбулаторія і лікарня на 20 ліжок, медичний пункт, пологовий будинок, аптека.
Багато уваги приділялося розвитку освіти і культури. У 1940 році в середній, З семирічних та 5 початкових школах навчалося майже 2 тис. дітей. Центрами культурного життя на селі стали 3 сільські і 15 колгоспних клубів. Організатором і керівником художньої самодіяльності центрального сільбуду був учитель С. М. Тарасенко, який очолював драматичний гурток. Колгоспним хором керував учасник боротьби за встановлення в селі Радянської влади Я. П. Рубель. Сільські аматори показали на клубних сценах «Наталку-Полтавку» І. Котляревського, «Сто тисяч» і «Наймичку» І. Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде — роса очі виїсть» М. Кропивницького та інші вистави. В життя сільських трудівників широко ввійшли радіо, кіно, газети, журнали, книги. В селі діяли кілька кіноустановок, сільська і колгоспні бібліотеки, що мали понад 10 тис. книг.
Молодь була залучена до спортивних та оборонних гуртків, брала участь у змаганнях з волейболу, футболу, гандболу, легкої атлетики тощо.
Коли на Радянську країну напали німецько-фашистські полчища, 1590 жителів Малої Білозерки стали до лав захисників соціалістичної Вітчизни. Ті, що лишилися в селі, збирали урожай, копали траншеї, протитанкові рови. Спеціальна комісія займалася евакуацією хліба, худоби і майна колгоспів, техніки МТС. Було створено винищувальний загін, до якого увійшло 70 робітників, колгоспників і службовців. Бійці загону активно допомагали радянським військам обороняти Малу Білозерну. Але й після того, як у ніч з 16 на 17 вересня 1941 року сюди вдерлися фашисти, патріоти не припинили боротьбу. У селі діяли створені райкомом партії і очолювані комуністами підпільні групи. Вчитель І. І. Шевченко, колгоспники І. О. Ліхтар і І. О. Різниченко, тракторист Ю. Д. Кравченко та інші поширювали серед населення зведення Радянського інформбюро, рятували молодь, яку фашисти відправляли до Німеччини. Напавши на їх слід, карателі провели масову винищувальну акцію. Крім вищезгаданих підпільників, загинули комуністи І. П. Білоус, Ф. Масалига, А. О. Черкашин, комсомолець І. Т. Батій — всього 72 чоловіка. Та гітлерівці не змогли зламати патріотичного духу радянських людей. Про це свідчив мужній вчинок колгоспниці М. Ф. Завгородньої. У липні 1943 року, йдучи околицею села, вона помітила тяжкопораненого радянського парашутиста. Ризикуючи життям, жінка перенесла його до своєї хати, перев’язала рани і півтора місяця переховувала воїна, поки він видужав.
28 жовтня 1943 року частини 51-ї армії 4-го Українського фронту після запеклих боїв на північних підступах до села визволили Малу Білозерку від ворога.
Мужньо билися на фронтах Великої Вітчизняної війни близько 2 тис. жителів села. Багато з них нагороджено орденами й медалями. А. Г. Якуба брав участь у боях за Дніпро, Одесу, у визволенні від фашистських гнобителів Румунії, Угорщини, Австрії. Під час боїв на річці Тисі рядовий А. Г. Якуба підбив 3 ворожі танки, автомашину, знищив близько 30 гітлерівців, а 12 солдатів взяв у полон. За ратні подвиги йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Повернувшись після закінчення війни до рідного села, він, не шкодуючи сил, піднімав господарство колгоспу ім. Леніна.
Під час окупації фашисти розорили і пограбували господарство 15 колгоспів села. В МТС не лишилося жодного трактора, комбайна. Господарські й громадські будівлі та багато хат були зруйновані. Весь тягар відбудови села та колгоспів ліг на плечі жінок. Це вони разом з підлітками навесні 1944 року за 12—20 км носили зерно для посіву, орали коровами лани, вручну їх засівали. Незабаром колгоспи одержали відчутну допомогу Чапаєвської МТС, механізатори якої склали з брухту і відремонтували 33 трактори та кілька комбайнів. В цілому було засіяно понад половину орних земель. На збирання врожаю вийшли всі жителі — від старих до школярів. З великим завзяттям працювала молодь. Комсомольці артілі ім. Чапаева створили молодіжну бригаду. Працюючи вдень і вночі, вони за кілька діб намолотили комбайном 309 тонн пшениці. Незважаючи на самовіддану працю людей, колгоспні комори лишалися напівпорожніми, бо врожай зернових не перевищував 6 цнт. з га. Далися взнаки нестача техніки, некондиційність насіння.
Набагато краще пішли справи в 1945 році. Колгоспи засіяли понад 70 проц. посівних площ, а середня врожайність зернових по всіх артілях підвищилася до 9—12 цнт. Особливо порадувала озима пшениця, що дала по 12—17 цнт з га. Тваринницькі ферми одержали від колгоспів Російської Федерації понад 400 телят і кілька десятків корів. Відроджувати тваринництво жителям села допомагали й колгоспники Азербайджану. Вони надіслали сотні поросят і ягнят. У свою чергу, комсомольці Малої Білозерки допомагали відбудовувати Дніпрогес і заводи Запоріжжя.
Працьовиті руки трудівників колгоспів змушували добре родити виснажену, спустошену в роки війни землю. У 1947 році Л. Г. Палюткіна виростила і зібрала по 25,1 цнт насіння соняшнику з га. За високий урожай цінної технічної культури їй присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Наступного року ланки О. Т. Шульги, В. Д Росик, М. Т. і К. Т, Білок з колгоспу ім. Будьонного зібрали на своїх ділянках по 25—30 цнт озимої пшениці з га. їх натхненна праця також була помічена і відзначена. Ланкова О. Т. Шульга одержала Золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці, інші — орден Леніна. За здобуття високих врожаїв 25 колгоспниць артілі в 1949 році були нагороджені орденами й медалями Радянського Союзу.
До 1950 року виробництво валової продукції в колгоспах села вже досягло довоєнного рівня. Проте невеликі розміри господарств не давали змоги повністю використати техніку, добре спланувати сівозміни, а також виділити достатню кількість коштів на спорудження механізованих тваринницьких ферм. Тому в 1950 році відбулось укрупнення артілей. Замість 15 їх стало 6. За кожною з них закріплено по 3—5 тис. га землі. За роки п’ятої п’ятирічки (1950—1955) колгоспи економічно зміцніли. Врожайність зернових з га піднялася до 21,7 цнт. У 1958 році відбулося друге укрупнення колективних господарств. З 6 створено 4 артілі: «Дружба», ім. Калініна, ім. Чапаева та «Прапор». Пізніше (1964 р.) колгосп «Прапор» перетворено в радгосп з тією ж назвою. За ним закріпили 5,7 тис. га угідь, у т. ч. 112 га саду.
В роки семирічки внаслідок недоліків у керівництві сільським господарством виробництво зернових в колгоспах Малої Білозерки дещо знизилося. Середня врожайність становила близько 17 цнт. І тільки 1964 року вона піднялася до 22 цнт, а в окремих господарствах («Дружба», «Прапор») досягла 27 центнерів.
Керуючись рішеннями березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, XXIII з’їзду КПРС і XXIII з’їзду КП України, парторганізації колгоспів та радгоспу «Прапор» взялися за виправлення допущених помилок. Перш за все було переглянуто і впорядковано структуру посівних площ, поліпшено агрокультуру ланів, зміцнено кормову базу тваринництва. У 1969 році з 244 комуністів села дві третини працювали в сфері матеріального виробництва. Були створені штаби масово-політичної роботи, агітпункти, особливу увагу звернено на гласність і дійовість соціалістичного змагання. Під час жнив штаби у спеціальних бюлетенях висвітлювали хід змагання. Про успіхи передовиків розповідалося в стінгазетах, «блискавках». Переможцям вручали червоні вимпели і заохочувальні премії. Усе це дало позитивні результати: за чотири роки нової п’ятирічки врожайність зернових значно зросла і в 1969 році, незважаючи на несприятливі погодні умови, перевищила 21 центнер.
Істотні зміни відбулись і в розвитку тваринництва. Поголів’я великої рогатої худоби протягом 1966—1969 рр. збільшилося з 7,5 до 9,3 тис. голів. Поліпшився догляд за худобою. Раніше дояркам, свинаркам доводилося майже всю роботу виконувати вручну. Впровадження механізації — електродоїння, автопоїння, вивезення гною тощо — не тільки полегшує працю тваринників, а й докорінно змінює її характер, робить її різновидністю індустріальної праці. Нині в тваринництві механізовано 80 проц. трудомістких робіт, а в рільництві майже 100 процентів.
У селі розвиваються народні ремесла. Сільські майстри виготовляють чудовий полив’яний посуд — глечики, макітри, квітники, прикрашені українським національним орнаментом.
Чимало жителів Малої Білозерки брало участь у спорудженні шахт Запорізького залізорудного комбінату № 1, що почалося 1960 року поблизу села. А з 1969 року частина колгоспників стала гірниками і видає на-гора залізну руду високої якості.
Успішний розвиток господарства забезпечив значне підвищення добробуту і культури трудящих. У післявоєнний час в селі споруджено понад 500 цегляних або ж шлакобетонних будинків під шифером та черепицею. Колгоспи і радгоспи подають індивідуальним забудовникам велику допомогу матеріалами. За планом, розробленим виконкомом Ради, споруджено кілька багатоповерхових будинків з усіма комунальними вигодами, завершується будівництво приміщення меліоративної станції, великого ставка.
На свої заробітки, що перевищують в середньому 100 крб. на місяць, трудівники села купують у магазинах нові меблі, мотоцикли, холодильники тощо. 1969 року їм було продано товарів на 2,6 млн. крб. У двох сільських книгарнях вони можуть придбати сільськогосподарську і художню літературу. Багато книжок з різних галузей знань щороку закуповують 4 бібліотеки села, які мають вже 30 тис. томів. Серед їхніх найактивніших читачів є робітники, колгоспники, лікарі, вчителі тощо.
В Малій Білозерці налічується понад 250 чоловік сільської інтелігенції. У селі є 6 лікарів, а всього в лікарні (на 125 ліжок), амбулаторії, 5 фельдшерських пунктах і аптеці працюють близько 50 чоловік з вищою і середньою медичною освітою.
Велику роботу проводять 115 вчителів. Вони дають дітям, що навчаються в се-середній і 3 восьмирічних школах, міцні знання. Багато випускників Малобілозерської середньої школи залишаються працювати в колгоспах і радгоспі. Чимало юнаків і дівчат по закінченні вищих або середніх спеціальних навчальних закладів повертаються до рідного села. Із 217 спеціалістів сільського господарства і вчителів, що трудяться в Малій Білозерці, 150 — місцеві уродженці. Це результат наполегливої виховної роботи партійних і комсомольських організацій, яка підкріплюється конкретними ділами щодо поліпшення умов життя і праці трудівників села, задоволення їхніх культурних запитів.
Увечері, після робочого дня, молодь і літні люди йдуть до будинків культури колгоспу ім. Калініна та радгоспу «Прапор», щоб подивитися новий художній кінофільм чи виставу місцевих аматорів, послухати народні пісні у виконанні вокальної групи доярок колгоспу «Дружба». Цей талановитий колектив з великим успіхом виступав на звітних концертах самодіяльних митців Василівського району 1966 року. Одну з вистав сільського драматичного гуртка, що транслювалася по запорізькому телебаченню, з великим задоволенням дивилися тисячі телеглядачів. Завжди весело і цікаво проходять традиційні свята врожаю, дні агронома, кооператора, вчителя, комсомольські весілля, вечори трудової слави.
У дні пам’яті полеглих воїнів жителі Малої Білозерки віддають шану тим, хто завоював і відстояв щасливе життя радянських людей. На встановленому в селі монументі бойової слави золотими літерами викарбувано імена воїнів, які загинули за визволення Малої Білозерки від німецько-фашистських окупантів. Комсомольці та піонери розшукали багатьох учасників громадянської і Великої Вітчизняної воєн, організували з ними зустрічі трудящих. У школах є кімнати бойової слави, ленінські червоні кутки.
Трудівники Малої Білозерки прагнуть жити і працювати за ленінськими заповітами, щоб рясними врожаями колосилися колгоспні ниви, щоб квітла наша радянська земля.
Т. Ф. МОЩИЦЬ, М. М. СУЛИМА